Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.

Метою цієї статті є висвітлення основних заходів партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та державних органів щодо релігії та церкви, реакції на них з боку духовенства й віруючих, здійснення масових політичних репресій проти цього прошарку населення, процесу їх реабілітації...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Місінкевич, Л.Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2005
Теми:	Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12184
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст. / Л.Л. Місінкевич // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2005. — Вип. 31. — С. 63-78. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-12184
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-121842010-09-30T12:02:03Z Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст. Місінкевич, Л.Л. Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст. Метою цієї статті є висвітлення основних заходів партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та державних органів щодо релігії та церкви, реакції на них з боку духовенства й віруючих, здійснення масових політичних репресій проти цього прошарку населення, процесу їх реабілітації на сучасному етапі. 2005 Article Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст. / Л.Л. Місінкевич // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2005. — Вип. 31. — С. 63-78. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. XXXX-0012 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12184 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст. Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст.
spellingShingle	Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст. Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст. Місінкевич, Л.Л. Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
description	Метою цієї статті є висвітлення основних заходів партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та державних органів щодо релігії та церкви, реакції на них з боку духовенства й віруючих, здійснення масових політичних репресій проти цього прошарку населення, процесу їх реабілітації на сучасному етапі.
format	Article
author	Місінкевич, Л.Л.
author_facet	Місінкевич, Л.Л.
author_sort	Місінкевич, Л.Л.
title	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
title_short	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
title_full	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
title_fullStr	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
title_full_unstemmed	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.
title_sort	опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. хх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2005
topic_facet	Радянська влада і українське суспільство: протистояння, опір, опозиція в 20-80-х рр. XX ст.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12184
citation_txt	Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст. / Л.Л. Місінкевич // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2005. — Вип. 31. — С. 63-78. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT mísínkevičll opírduhovenstvatavíruûčihbílʹšovicʹkíjpolíticístverdžennâderžavnogoateízmuv2030hrrhhst
first_indexed	2025-07-02T14:16:47Z
last_indexed	2025-07-02T14:16:47Z
_version_	1836545010739183616
fulltext	63 Ì³ñ³íêåâè÷ Ë.Ë. Îï³ð äóõîâåíñòâà òà â³ðóþ÷èõ á³ëüøîâèöüê³é ïîë³òèö³: ñòâåðäæåííÿ äåðæàâíîãî àòå¿çìó â 20–30-õ ðð. ÕÕ ñò. Проблема взаємовідносин держави і церкви в 1920– 1930-х рр. знайшла певне відображення в українській та російській історіографіях, низці документальних збірників. Причому надзвичайно важливо, що над зазначеною проб- лемою працюють як цивільні історики, так і викладачі ду- ховних навчальних закладів. Серед робіт, що привернули увагу дослідників, наукові розвідки В. Єланського, В. Па- щенка, В. Войналовича, В. Ципіна та інших1. Метою цієї статті є висвітлення основних заходів пар- тійно-державного керівництва СРСР та УРСР, місцевих партійних та державних органів щодо релігії та церкви, реакції на них з боку духовенства й віруючих, здійснення масових політичних репресій проти цього прошарку насе- лення, процесу їх реабілітації на сучасному етапі. Встановлення радянської влади в регіонах колишньої Російської імперії ознаменувало послідовний наступ біль- шовицької влади на релігію і церкву, переслідування ду- ховенства та віруючих. Напрямки такої діяльності були самі найрізноманітніші — від пропагандистських акцій, цер- ковних розколів до репресивних заходів щодо тих, хто спо- відував віру в Бога. Так, у 1923 р. вийшов з друку журнал “Безбожник”, на сторінках якого найбрутальнішим чином висвітлювалися релігійні догмати, церковні свята і обряди, у спотворено- му вигляді подавалося духовенство. У цьому ж році в Києві розпочалося видання журналу “Богомор”, який публікував- ся надзвичайно великим, як на той час, тиражем. Не обійшли своєю увагою більшовики й християнські святині. Характер організованої кампанії мали розкриття мощей, які здійснювалися під галас натовпу на площах і 64 Місінкевич Л.Л. вулицях. Подібна наруга над святинями викликала не про- сто незадоволення, а ненависть священнослужителів і ві- руючих до органів радянської влади. Глумлення над християнськими святинями супровод- жувалося низкою каральних заходів. Все це спонукало 19 січня 1918 р. Святішого Патріарха піддати анафемі органі- заторів червоного терору. “Опам’ятайтеся, безумці, — про- голошував він, — припиніть ваші криваві розправи. Адже те, що творите ви, не лише жорстока справа, це — воісти- ну справа сатанинська, за яку підлягаєте ви вогню геєнсь- кому в житті майбутньому — загробному і страшному про- кляттю нащадків у житті цьому земному. Владою, даною нам від Бога, забороняємо вам приступати до Таїнств Хрис- тових, анафемизуємо вас, якщо ви тільки носите ще імена християнські, і хоча за народженням належите до Церкви Православної... Заклинаємо всіх вас, вірних чад Православ- ної Церкви Христової, не вступати з такими нелюдами роду людського в стосунки... Кличемо всіх вас, віруючих і вірних чад Церкви: встаньте на захист ображеної і гнаної зараз Святої Матері нашої... А якщо і треба буде постраждати за справу Христову, кличемо всіх вас, возлюблені чада Церк- ви, кличемо вас на ці страждання разом з собою”2. Незважаючи на суворі застереження Святішого Пат- ріарха, вже 25 січня 1918 р., на третій день після вступу червоноармійців до Києва, біля стін Києво-Печерської Лав- ри без суду й слідства був розстріляний митрополит Київ- ський і Галицький Володимир. Збереглися яскраві свідчен- ня цього кривавого злочину: “ Після розстрілу вбивці по- чали піднімати Владику на багнети. Ообличчя його було проколоте в різних місцях і прострелене. Груди позначав страшний кривавий отвір від розривної кулі. Кілька ребер було вибито. Боки пронизані багнетами й прострелені. Потилиця також була проколота ударами багнету... Коли о. Анфім підняв тіло митрополита, до нього підбігли чо- ловік десять солдатів і робітників, які почали глумитися і лаятися над розстріляним Владикою, і не дозволяли вино- Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 65 сити його тіло: ”Ви ще ховати його будете — в рівчак його кинути”3. У лютому того ж року був розстріляний хрестовий хід у Харкові. Через рік у Богодухові Харківської губернії кількох монахинь кинули в яму і поховали живцем. В Луб- нах були розстріляні всі монахи Мгарського монастиря, особливих катувань зазнав його ігумен. У Херсонській гу- бернії кількох монахів розстріляли4. Прийняття Декрету Тимчасового робітничо-селянсько- го Уряду 22 січня 1919 р. “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” не призупинили глумлення над релігією. Новий рішучий наступ на Церкву спостері- гався у 1921 р., коли голодомор охопив Поволжя, Башки- рію, Північний Урал, північ та захід Казахстану, Україну. Звичайно, не останню роль у цьому зіграло важке економіч- не становище країни, падіння сільськогосподарського ви- робництва у зв’язку з імперіалістичною війною, транспорт- ною кризою, природними факторами. Однак, достеменно відомо, що основною причиною голоду була політика прод- розверстки, насильне вилучення у села всіх можливих ре- сурсів, коли запасів хліба не залишалося навіть на посівну. Слід зазначити, що Російська Православна Церква, як і всі інші релігійні конфесії, виступила за надання допо- моги голодуючим. 28 лютого 1922 р. патріарх Тихон звер- нувся з відозвою до духовенства і віруючих Російської Православної Церкви, в якій писав: “Серед важких випро- бувань та бідувань, які випали на нашу землю за наші без- законня, найзначнішим і жахливішим є голод, який захо- пив широкий простір з багатомільйонним народом. Ще в серпні 1921 р., коли стали доходити до нас чутки про це жахливе лихо, Ми, вважаючи своїм обов’язком прийти на допомогу стражденним духовним чадам нашим, зверну- лися з посланнями до голів окремих християнських цер- ков (Православних патріархів, Римського Папи, Архієпис- копа Кентерберійського) із закликом, в ім’я християнської любові, провести збори коштів і продовольства та вислати 66 Місінкевич Л.Л. їх вимираючому від голоду Поволжя. Тоді ж був заснова- ний Нами Всеросійський Церковний Комітет допомоги голодуючим, в усіх храмах і серед окремих груп віруючих розпочалися збори коштів, які призначалися для надання допомоги голодуючим. Але подібна церковна організація була визнана Радянським урядом зайвою і всі зібрані церк- вою кошти були витребуванні до здачі та здані5. 26 лютого 1922 р. ВЦВК РСФРР для надання допомо- ги голодуючим ухвалив постанову “Про надання допомо- ги голодуючим”, якою зобов’язував вилучати з храмів всі коштовні церковні речі, в т. ч. предмети, необхідні для бого- служіння. Реалізація положень зазначеного документу наштовхну- лася на серйозний опір з боку духовенства та віруючих. Серед багатьох інших увійшов в історію приклад вилучення церковних цінностей в м. Шуї Івано-Вознесенської губер- нії, коли обурене населення міста роззброїло червоноар- мійців і не дало їм можливості здійснити свою непристой- ну місію. Секретар Івано-Вознесенського обкому РКП(б) І. Коротков повідомив: “В Шуї 14 березня червоноармійців побито і поранено чотири, з них важко — комвідділення, громадян побито троє, поранено вісім, за відомостями здороввідділу, вбитих червоноармійців немає”6. Очевидно, жертв могло б бути значно більше, якби придушення повстання не здійснював такий “досвідчений герой Кронштадту”, як М. Тухачевський, що розганяв натовп рушничними залпами, топтав кавалерією, обливав кри- жаною водою7. Голова Раднаркому РСФРР В. І. Ленін, аналізуючи події в м. Шуї, критикував місцеві партійні та радянські органи за безпорадність у цьому питанні, пропонував в рамках партійного з’їзду провести секретну нараду з головними працівниками ДПУ, НКЮ та ревтрибуналу, на якій виро- бити спеціальний план вилучення цінностей з найбільш багатих лавр, монастирів, церков8. Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 67 Становище, подібне до м. Шуї, спостерігалося в інших регіонах, у тому числі в Україні. За неповними даними, під час цієї операції червоноармійськими загонами спе- ціального призначення 1414 разів застосовувалася зброя проти мирного віруючого населення9. Ситуація настільки ускладнилася, що вище політичне керівництво України 19 березня 1922 р. було змушене зробити певний, хоча неве- ликий крок назад, розіславши всім губкомам та облбюро КП(б)У шифрограму такого змісту: “Внаслідок ускладнень, що мали місце на ґрунті вилучення церковних цінностей, Цека пропонує надалі до особливих повідомлень від Цека призупинити проведення вилучення церковних цінностей. У цей час зосередити в цій справі всі сили на підготовчо роз’яснювальній, агітаційній роботі. Додаткові директиви Цека дасть 20 березня”10. Особливе повідомлення не забарилося. 20 березня 1922 р. РКП(б), розглянувши питання “Про вилучення цер- ковних цінностей”, за пропозицією Л. Троцького визнало за необхідне встановити найближчі терміни, розпочавши цю роботу в найбільших губерніях11. Вилучення церковних цінностей породило хвилю маро- дерства, бандитських нападів на храми, пограбування цілої низки найбільш цінних культових речей. ЦК РКП(б) своєю шифрограмою від 2 квітня 1922 р. зобов’язала губкоми і губвиконкоми організувати охорону лавр, монастирів, цер- ков12. Однак, далеко не завжди на місцях вистачало необхід- них людей для проведення такої роботи. Тому в більшості своїй за закликом священиків охорону храмів здійснюва- ли самі віруючі. У ході масових кампаній по вилученню церковних цін- ностей Україна неодноразово критикувалася за млявість цієї роботи13. Хоча подібна критика України та й інших союзних республік була не зовсім обґрунтованою, оскільки на 14 листопада 1922 р. з лавр, монастирів та церков було вилучено: золота — 33 пуда 32 фунти, срібла — 23997 пудів 23 фунти, діамантів — 35670 шт., інших дорогоцінних ка- 68 Місінкевич Л.Л. менів — 71762 шт., перлів — 14 пудів 32 фунти, золотих монет на суму — 3115 крб., срібних — на суму 19155 крб. Інших різних коштовних речей вилучено 52 пуди 30 фунтів. Із вказаної кількості вилучених цінностей в Державне сховище надійшло: золота — 18 пудів 16 фунтів, срібла — 18567 пудів, перлин — 1 пуд 25 фунти, золотих монет на суму 3115 крб., срібних — на суму 19155 крб., діамантів — 5209 каратів, рози — 1 712 каратів, коштовних каменів — 13403, карати та інших цінних речей — 2732 одиниці. Вилучені дорогоцінні речі передані НКфіну в такій кіль- кості: золота — 14 пудів, срібла — на суму 2915597 крб. Відсортовано й оцінено коштовних каменів: діамантів у 5209 каратів, передана вся партія роз об’ємом 1712 каратів загальною вартістю 132886 крб. Інших дорогоцінних ка- менів у кількості 13403 карати та перлин у золотих карбо- ванцях загальною вартістю 1076 золотих карбованців за тогочасним курсом. Залишилося цінностей у Державному сховищі, не реалі- зованих за тогочасною оцінкою в золотих карбованцях: зо- лота, срібла, перлин, золотих і срібних монет на загальну суму 330902 крб. На місцях залишилося: золота — 15 пудів 18 фунтів на суму 121247 крб. 60 коп., срібла — 7430 пудів на суму 947781 крб. 60 коп. та перлин 13 пудів 7 фунтів на суму 202368 крб., що становить в загальній кількості залише- них цінностей за оцінкою тогочасного курсу в золотих кар- бованцях 1271424 крб. 20 коп. з усіх вилучених за поперед- нім підрахунком церковних цінностей на суму 4650810 крб. 67 коп. Таким чином, наведені відомості переконливо свідчать, що невелика частка вилучених церковних цінностей йшла на допомогу голодуючим, а в більшості своїй використо- вувалася більшовицькою владою для реалізації своїх внут- рішньополітичних потреб. Це доводить й виступ Троцько- го на засіданні Політбюро ЦК РКП(б), де він безапеляцій- но заявив, що потрібна акція стане в нагоді не лише голо- Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 69 дуючим, а у вирішені інших важливих питань, накресле- них партією14. У полі зору владних структур постійно перебувала Киє- во-Печерська Лавра. Вже в січні 1918 р. святиня право- слав’я була захоплена і пограбована червоноармійськими загонами15. Пізніше, як спеціальна операція, долаючи опір духовенства і віруючих, здійснювалося вилучення церков- них цінностей. В лютому Політбюро ЦК РКП(б) двічі роз- глядало питання про експропріацію культових предметів16. Прагнучи заспокоїти громадську думку, вище партійне керівництво країни і республіки переконувало населення у тому, що виявлене в лаврі майно їй не належить, а зали- шене на зберігання буржуазією, яка виїхала за межі краї- ни. Як не парадоксально, але до переліку вилучених речей були включені ті, що були пожертвувані меценатами у ХVІІІ–ХІХ ст. Вилучення церковних цінностей з Києво-Печерської Лаври пройшло кілька етапів. Після першого 1918 р., у січні 1925 р. було експропрійовано захованих монахами 350 ка- ратів діамантів, 50 каратів алмазів, кілька десятків каратів рубінів, сапфірів та перлин, півтора пуди золота, пуд чер- воного золота та 40 пудів срібла17. Пограбування церковних цінностей було лише пробним каменем у взаємовідносинах держави і церкви, ставило за мету нейтралізувати духовенство, вилучити його з сус- пільного життя, залякати віруючих, зробити їх сліпим зна- ряддям більшовицької влади. Недарма за вироками ДПУ та інших надзвичайних органів у ті роки загинуло 8110 священиків, з них 2691 представник білого духовенства та 5409 монахів та монахинь, послушників і послушниць. Наступні події, що пов’язанні із здійсненням масової колективізації сільського господарства, підтверджували прагнення комуністичного режиму поставити духовенство “на коліна”. Як показують численні приклади, духовенство і віруючі активно виступали проти усуспільнення майна, худоби, протидіяли тому тиску, який здійснювався на них 70 Місінкевич Л.Л. з боку партійних, радянських органів, спецслужб, надзви- чайних збройних загонів тощо. Крім антиколгоспних гасел, віруючі виступали за недо- торканність церкви, яку вважали чи не останнім оплотом у захисті своїх прав. Наприклад, до селянського бунту спо- нукало рішення бюро Шепетівського окружкому КП(б)У про закриття церкви в с. Плужному та виселення селянсь- ких сімей. 20 лютого 1930 р. на площі біля церкви зібрало- ся понад 1500 чоловік. Селяни вимагали: “Не чіпайте церк- ви”, ”Геть колективізацію”, “Геть радянську владу”. На- товп кинувся розбирати усуспільнене зерно, інвентар. Після втручання військових виступ був придушений. Проте 26 лютого виступи проти колективізації, на захист церкви охо- пили майже всі села району і поширилися на інші райони округи18. Курс на нейтралізацію духовенства та віруючих супро- воджувався жорстокими, нічим не виправданими захода- ми. Причому, першою мішенню стали представники вищо- го духовенства. Трагічно склалася доля єпископа Лубенсь- кого, вікарія Полтавського Аркадія. Народившись у 1888 р. в с. Яківці Житомирської губернії, він пройшов складний і тривалий шлях служіння. Був священиком соборного хра- му в м. Старокостянтинові, згодом настоятелем Микольсь- кої церкви у м. Полтаві. Весною 1922 р. у період вилучен- ня церковних цінностей отця Аркадія заарештували, од- нак, незважаючи на демонстрації віруючих біля будинку ЦК КП(б)У, священика засудили до вищої міри покаран- ня. Однак, акції протесту призвели до того, що смертний вирок отцю Аркадію був замінений на п’ять років ув’яз- нення. У вересні 1926 р. його звели у сан єпископа Пол- тавської єпархії, але у жовтні знов арештували, а 29 грудня 1937 р. розстріляли19. Не кращою виявилася доля інших ієрархів Російської Православної Церкви, яких ОДПУ СРСР об’єднало у міфічну контрреволюційну організацію “Істинно право- славна церква”. За цією справою було ув’язнено 130 свя- Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 71 щеннослужителів, серед них єпископ Старосельський та Ялтинський, вікарій Харківської єпархії Павло (П. Ф. Кра- тіров), якого у 1922 р. вислали з України на три роки за опір владним структурам при вилученні церковних ціннос- тей, а 1932 р. засудили до 10 років концтаборів за антира- дянську пропаганду і агітацію20. Не обійшла гірка доля й архімандрита М. А. Величка, ігумена Є. Л. Грушкова та ієромонаха А. К. Жиденка з Києво-Печерської Лаври. У 1928 р. був висланий за межі України на три роки єпископ Волинський Максим (М. І. Руберовський), якого 17 листопада 1937 р. на підставі ст.ст. 54–10 та 54–11 КК УРСР засудили до вищої міри покарання21. Донині невідома доля митрополита Київського та Га- лицького Михаїла (В. Ф Єрмак ), якого за опір комісії з вилучення церковних цінностей було засуджено за ст. 69 та 79 КК УРСР колегією ДПУ УРСР й вислано до Туркес- тану на два роки22. Така ж доля спіткала єпископа Чернігів- ського Пахомія (П. П. Кедров), який протистояв вилучен- ню церковних цінностей на Чернігівщині, за що був засуд- жений ревтрибуналом до трьох років позбавлення волі, а у 1925 р. висланий до Комі-Зорянського краю. У лютому 1930 р. трійка Колегії ДПУ УРСР засудила єпископа до 6 років концтаборів. З того часу доля його не відома23. Страшні події спіткали архієпископа Волинського і Житомирського Філарета (А. К. Липчевський). Засуджено- го у листопаді 1926 р. до трьох років заслання на Урал, архієпископа достроково звільняють. Проте, у вересні 1937 р. він за постановою трійки УНКВС Київської області був засуджений до розстрілу24. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. справою “Спілки Визволення України” було нанесено рішучий удар по Українській Автокефальній Православній Церкві. За ґратами опинилися не лише її настоятель митрополит В. Липківський, ієрархи, а й сотні місцевих священиків та віруючих УАПЦ25. 72 Місінкевич Л.Л. Постійних переслідувань зазнавала не лише православ- на, а й католицька церква. Так, широким розмахом готу- вався у травні 1922 р. суд над польськими католицькими священиками, незважаючи на те, що польське бюро ЦК РКП(б) інформувало ЦК РКП(б) про негативні наслідки таких процесів. Серед іншого воно зазначало: “— роль католицької релігії значною мірою інша, ніж пра- вославної (католицька релігія, напевно, глибше про- никає в приватне життя, вона не знає ніяких розколів і сектантства, має більш універсальних характер, по- в’язується з населенням національним питанням і, що найголовніше, до 1917 р. була релігією, яку затискали, за яку страждали тисячі віруючих); — з погляду на це, розраховувати на значення для анти- церковної пропаганди або сподіватися на розкол се- ред віруючих (як це мало місце серед православних), не доводиться. Питання ще ускладнюється каноніч- ними особливостями католицизму, на які вже вказав у своїй ноті польський міністр іноземних справ Скірмунт; — судовий процес, внаслідок міжнародного характеру католицизму, викличе безсумнівний відгук у всіх ка- толицьких державах (Італії, Франції та Польщі) на чолі з Римським Папою і, вірогідно, потягне за со- бою дипломатичні ускладнення, тим більше, що про- цес надалі приведе, за нашими спостереженнями, до необхідного притягнення до відповідальності архіє- пископа Цепляка (на зразок Тихона); — Польща, базуючись на умовах Ризького договору, особливо гостро ставитиме питання. Тут необхідно вказати на ноту від 28 квітня 1922 р., в якій вже є протест проти вилучення цінностей із католицьких костелів. На сьогоднішній день Народний комісаріат ще не дав висновку щодо правової точки зору спра- ведливості аргументів Польського Уряду”26. Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 73 Якщо в першій половині 1920-х рр. владні структури зважали на зазначені фактори, то наприкінці 1920-х – пер- шій половині 1930-х рр. ксьондзи, як і численні віруючі католики, потрапили під нездоланну хвилю репресій. Щоб нейтралізувати серед поляків традиційно значний вплив католицької церкви у 1935–1936 рр. Закрили усі католицькі костьоли в Кам’янець-Подільській області27. У 1936 р. в Україні діяли 9 відсотків церковних і моли- товних споруд від їхньої дореволюційної кількості. Жод- ної православної Церкви на початку 1940-х рр. не залиши- лося у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаїв- ській, Сумській областях, по одній — у Полтавській, Луган- ській, Харківській28. Вже наприкінці 1930-х рр. більшість священнослужителів знаходилися у в’язницях, таборах й висланні29. На жаль, протягом тривалого часу імена священнослу- жителів, які стали жертвами політичного терору, залиша- лися невідомими. В силу різних обставин, у тому числі й ідеологічних, вони не потрапили до перших реабілітацій- них списків. Крім того, щодо чорного духовенства, яке вело самотній спосіб життя, практично нікому було порушува- ти реабілітаційних справ. Лише з прийняттям 17 квітня 1991 р. Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” було визначено, що мільйони безневинних людей внаслі- док прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання. Реабілітація жертв політичних репресій, як зазначено в Законі України, повинна охопити весь період від 1917 р. до моменту набрання чинності цим Законом і поширюва- тися на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час суда- ми України, або репресованих на території республіки іншими державними органами у будь-якій формі, включаю- чи позбавлення життя або волі, переселення в примусово- му порядку, вислання й заслання за межі республіки, поз- 74 Місінкевич Л.Л. бавлення громадянства, примусове поміщення до лікуваль- них закладів, позбавлення чи обмеження інших грома- дянських прав або свобод з мотивів політичного, класово- го, національного і релігійного характеру. У Законі України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” чітко визначено, що реабілітованими визнаються громадяни, засуджені за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справ- ляння релігійних обрядів, а також громадяни, заслані й вислані з постійного місця проживання та позбавлені май- на за рішенням органів державної влади та управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів. Позитивно оцінюючи зазначений документ, не можна не врахувати досвід Російської Федерації, де Президент своїм Указом від 14 березня 1996 р. “Про заходи щодо реа- білітації священнослужителів і віруючих, які стали жерт- вами безпідставних репресій” постановив: — засудити багаторічний терор, який був розв’язаний більшовицьким партійно-радянським режимом щодо священнослужителів та віруючих усіх конфесій; — Генеральній прокуратурі Російської Федерації, спіль- но з Федеральною службою безпеки Російської Феде- рації, Міністерству внутрішніх справ Російської Феде- рації провести реабілітацію громадян Росії, які були безпідставно звинувачені у політичних, державних і кримінальних злочинах, до яких застосовувалося позбавлення волі, піддавалися інші обмеження прав у зв’язку з їх релігійною діяльністю та переконаннями; — Уряду Російської Федерації, іншим федеральним орга- нам виконавчої влади, органам виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації і органам місцевого са- моуправління надати допомогу віруючим у віднов- ленні культових будівель, поверненні майна, вилуче- ного із церков, мечетей, синагог, інших культових закладів. Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 75 Викриття злочинів тоталітарної системи, правда про му- ченицьке життя священнослужителів, які до останнього по- диху стояли за свою паству, дали можливість Ювілейному Архієрейському Собору Російської Православної Церкви, що відбувався у Москві 29 серпня 2000 р., підставу визна- чити для загальноцерковного шанування в лику святих соборно новомучеників і сповідників. Серед представників духовенства Української Православної Церкви: митропо- лита Одеського Анатолія (Грисюка, 1880–1938); архієпис- копів Курського і Обоянського Онуфрія (Гагалюка, 1885– 1938), Харківського — Олександра (Петровського, 1851– 1940), Єлецького — Сергія (Звєрєва, 1872–1937) та Хер- сонського — Прокопія (Тітова 1877–1037); єпископів При- луцького — Васілія (Зеленцова, 1870–1930) та Сімферо- польського і Кримського — Порфирія (Гуревича, 1864– 1937); протоієреїв Димитрія Кіранова (1879–1938) та Ми- колая Мєзєнцева (1863–1938); ієромонаха Варфоломія (Рат- них, 1894–1938), священиків Іоанна Блюмовича (1888– 1938), Єлизара Спиридонова (1874–1938) та Володимира Піщулина (1889–1938), ієродиякона Антонія (Корж, 1888– 1938), протоієрея Миколая Казанського (1874–1942) та 103 новомучеників Черкаських. До лику святих соборно ново- мучеників і сповідників від Кримської єпархії було вклю- чено: єпископа Уманського Макарія (Кармазіна, 1878– 1937), протоієреїв Андрія Косовського (1875–1920), Вікто- ра Кіранова (1881–1942), Димитрія Ігнатенка (1872–1935) та Михайла Богословського (1883–1940), священиків Мат- вія Александрова (1872–1921) та Олександра Ільєнкова (1896–1942)30. Необхідно відмітити багаторічні дослідження архієпис- копа Черкаського і Канівського Сафронія, які дали можли- вість встановити близько 300 імен священиків, що були вислані з України, а пізніше розстріляні. Заслуговує на ува- гу діяльність Свято-Тихонівського богословного інститу- ту, який заснований з благословення Святішого Патріарха Алексія, у встановленні імен репресованих священнослу- 76 Місінкевич Л.Л. жителів та віруючих. Завдячуючи наполегливості вірую- чих, навчальний заклад зумів нагромадити та системати- зувати унікальні матеріали, які містять у своєму переліку 10 тисяч біографічних довідок та 1400 фотографій репре- сованих за віру Господню. Таким чином, з викладеного можна зробити такі вис- новки:  в 1920–1930-х рр. духовенство та віруючі активно чинили опір заходам органів політичного керівницт- ва та радянської влади, і, в першу чергу, тим, що сто- сувалися ствердження політики державного атеїзму;  реакцією владних структур на протести священнослу- жителів і віруючих стали масові політичні репресії, масштаби яких можна буде підрахувати лише у май- бутньому;  реабілітація священнослужителів і віруючих розпоча- лася в другій половині 1950-х рр., однак була постав- лена на належний рівень лише в умовах державної незалежності України, з прийняттям Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Ук- раїні”;  в процесі реабілітації священнослужителів і вірую- чих необхідно активніше використовувати досвід інших зарубіжних країн, в першу чергу Російської Федерації, де створено належну законодавчу базу та достатньо ефективно працюють органи виконавчої влади, громадськість у напрямку увічнення пам’яті священиків та віруючих, які постраждали від необ- ґрунтованих політичних репресій. Ïðèì³òêè: 1 Єланський В.С. Державно-церковні взаємини на Україні (1917–1990) – К., 1991. – 71 с.; Пащенко В. Православ’я в новіт- ній історії України – Полтава, 1991. – 354 с.; Войналович В. Що насправді коїлось у патріарших палатах // З архівів ВУЧК–ГПУ– НКВД–КГБ. – 1994. – № 1. – С. 152–157.; його ж: Політико- Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці... 77 правові засади національно-релігійної політики в Україні кінця 50-х – першої половини 60-х років // Історія України. Малові- домі імена, події, факти. – К., 1997. – С. 193–217; Цыпин В. История Русской Православной Церкви. 1917–1990. – М., 1994; Мартиролог українських церков. У 4-х томах. – Торонто–Бал- тимор, 1987. 2 //http://pravoslavye.org.ua/articles/book/booc-66.html 3 // http://search.rambler.ru/srch?words 4 //http://pravoslavye.org.ua/articles/book/booc-66.html 5 Политбюро и церковь 1922–1925 гг. // http:// search.rambler.ru/srch?words 6 Російський державний архів соціально-політичної історії (далі — РДАСПІ). – Ф. 5, оп. 2, спр. 48, – Арк. 32. 7 Гордейчик Є. Ограбление храмов: дело об изъятии церков- ных ценностей // Киевский телеграф – 2004. – 2004. – 27 авгус- та – 2 сентября. 8 РДАСПІ. – Ф. 2, оп. 1, спр. 22947. – Арк. 1–4. 9 Гущин М. Большевики и церковь //htth://5ka.ru/33/6901 /1.html 10 Сосуд избраний: Сборник документов по истории Русской Православной Церкви. 1918 – 1932. – Санкт-Петербург, 1994. – С. 308. 11 РДАСПІ. – Ф. 5, оп. 2, спр. 48. – Арк. 18 зв. 12 Державний архів Російської федерації (далі — ДАРФ). – Ф. 12, оп. 35, спр. 59. – Арк. 21. 13 Там само. 14 Російській державний архів новітньої історії (далі – РДАНІ). – Ф. 89, оп. 49, спр. 3. – Арк. 1. 15 Культура народов Причорноморья //http://search.rambler.ru/ srch?words 16 РДАНІ. – Ф. 5, оп. 2, спр. 48. – Арк. 34. 17 Красный Крым. – 1925. – 8 января. 18 Державний архів Хмельницької області (далі — ДАХмО). – Ф. П-458, оп. 1, спр. 324. – Арк. 6. 19 Священномученик Аркадий, епископ Лубенский, викарий Полтавський // http://days.ru/~Life/life4761/htm 20 Державний архів служби безпеки України (далі – ДА СБУ). – Справа Ф.П. – 66662. – Арк. 1–3. 21 Там само . – Справа Ф. П-16345. – Арк. 7–8. 22 Там само. – Справа Ф. П-45504 – Арк. 24–26. 78 Бабюх В.А. Áàáþõ Â.À. Ïîøèðåííÿ ïîë³òè÷íèõ àíåêäîò³â ó êîíòåêñò³ ðåàêö³¿ íàñåëåííÿ íà ñóñï³ëüí³ ïðîöåñè 20 – 30-õ ðð. ÕÕ ñò. На сучасному етапі розвитку історичної науки все більшого значення набувають дослідження питань усної історії, в тому числі анекдотів, які активно поширювалися у радянському суспільстві. Визначення поняття “анекдот” (з грецької anekdotos — не виданий) досить неоднозначне. Зокрема, В. І. Даль у “Толковом словаре живого велико- русского языка” трактує його як коротку за змістом й стис- лу за викладом розповідь про цікавий або кумедний випа- док1. Подібне визначення зазначеного поняття знаходимо і в інших російських та українських словникових виданнях2. Більш логічно, на нашу думку, тлумачить поняття “анек- дот” “Литературная энциклопедия”, видана в 1929 р., яка 23 ДА СБУ по Чернігівській області. – Спр. П-8633. – Арк. 96. 24 ДА СБУ. – Справа Ф.П. 67337 – Арк. 1–3. 25 Академічне релігієзнавство – К.: Світ знань, 2000. – С. 465–466. 26 Записка Польского Бюро ЦК РКП(б) о суде над католи- ческими польскими священниками. – //http://pms.orthodoxy.ru/ abort/mr/books/history/library/archvs2.htm 27 Блажевич О.Ю., Григоренко В.О. З історії релігійного жит- тя поляків краю // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. – Хмельницький: “Поділля”, 1999. – С. 128. 28 Академічне релігієзнавство... – С. 475. 29 Понтонов О.А. Под властью зверя. – М.: Изд-во Алгоритм, 2004. – С. 576. 30 Юбилейный Архиерейский Собор Русской Православной Церкви // http://www.russian-orthodox-church. org.ru/ s2000r09.htm.

Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси