Спогади про батька

Дуже важко писати спогади про власного батька. Занурюватися у хвилі пам’яті, заново відчувати, переживати події минулих років. Укотре усвідомлювати, що більше ніхто не назве мене “доцяалхім” (я в дитинстві не вимовляла слово “ангел”), не погладить по голові. Складно ще й тому, що доведеться розповід...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Бердник, М.О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2012
Schriftenreihe:	Архіви України
Schlagworte:	Особистості
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/122004
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Спогади про батька / М.О. Бердник // Архіви України. — 2012. — № 3. — С. 133-149. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-122004
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1220042017-06-25T03:02:48Z Спогади про батька Бердник, М.О. Особистості Дуже важко писати спогади про власного батька. Занурюватися у хвилі пам’яті, заново відчувати, переживати події минулих років. Укотре усвідомлювати, що більше ніхто не назве мене “доцяалхім” (я в дитинстві не вимовляла слово “ангел”), не погладить по голові. Складно ще й тому, що доведеться розповідати про речі, які суперечать загальноприйнятому трактуванню подій нашої недавньої історії, рядкам шкільних підручників. 2012 Article Спогади про батька / М.О. Бердник // Архіви України. — 2012. — № 3. — С. 133-149. — укр. 0320-9466 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/122004 929(477) uk Архіви України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Особистості Особистості
spellingShingle	Особистості Особистості Бердник, М.О. Спогади про батька Архіви України
description	Дуже важко писати спогади про власного батька. Занурюватися у хвилі пам’яті, заново відчувати, переживати події минулих років. Укотре усвідомлювати, що більше ніхто не назве мене “доцяалхім” (я в дитинстві не вимовляла слово “ангел”), не погладить по голові. Складно ще й тому, що доведеться розповідати про речі, які суперечать загальноприйнятому трактуванню подій нашої недавньої історії, рядкам шкільних підручників.
format	Article
author	Бердник, М.О.
author_facet	Бердник, М.О.
author_sort	Бердник, М.О.
title	Спогади про батька
title_short	Спогади про батька
title_full	Спогади про батька
title_fullStr	Спогади про батька
title_full_unstemmed	Спогади про батька
title_sort	спогади про батька
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Особистості
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/122004
citation_txt	Спогади про батька / М.О. Бердник // Архіви України. — 2012. — № 3. — С. 133-149. — укр.
series	Архіви України
work_keys_str_mv	AT berdnikmo spogadiprobatʹka
first_indexed	2025-07-08T20:57:33Z
last_indexed	2025-07-08T20:57:33Z
_version_	1837113808769777664
fulltext	особистості 133 * Бердник Мирослава Олександрівна – історик, публіцист. © М. о. бердник, 2012 УДК 929(477) М. О. БерДниК* СпОгаДи прО БатьКа Дуже важко писати спогади про власного батька. Занурювати- ся у хвилі пам’яті, заново відчу- вати, переживати події минулих років. Укотре усвідомлювати, що більше ніхто не назве мене “доця- алхім” (я в дитинстві не вимовля- ла слово “ангел”), не погладить по голові. складно ще й тому, що доведеться розповідати про речі, які суперечать загальноприйнято- му трактуванню подій нашої не- давньої історії, рядкам шкільних підручників. Мої перші спогади – я на під- лозі граюся біля ніг батька, який сидить у кріслі і пише, тримаючи на колінах друкарську машинку. Часом відривається від роботи і гладить мене по голові. Чіткі спогади – приблизно з трирічного віку. батько тоді організував разом із сестрою олею та моєю мамою кінну експедицію на Алтай – шукати бєловоддя, про яке йдеться в переказах старовірів. Взяли з собою і нас з двоюрід- ним братом-однолітком. Мене саджали на луку сідла попереду мами і прив’язували до її тіла, щоб від різкого руху коня чи якоїсь іншої не- сподіванки я не скотилася випадково в прірву. Правда, на білуху вони схóдили самі, залишивши нас на метеостанції. А ми спостерігали, як її вершина, схожа на цукрову голову, від розрядів блискавок перетворю- валася то на сліпучо-білу, то на фіолетову. З батьком і мамою я об’їздила, напевно, половину Радянського союзу. Ми побували в горах Алтаю, Паміру, тянь-Шаню, в пустелі Кара-Кум, у фортецях сванетії і в Ечміадзіні. За день могли пересісти з шикарного “ту” на “кукурудзник”, потім на вертоліт, а далі – або на полуторці, або на віслюку. одного разу в горах Паміру їхали в кузові полуторки. Вгорі – скелі, внизу – чотирикілометрова прірва. і раптом відчуваємо, що дорога “дихає”. Виявляється, ця ділянка була побудо- о. П. бердник, 1980-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості134 вана особливим способом – перевиті гілки і каміння між ними, чимось зверху залиті. і як приклад невдалого проходження ділянки – уламки декількох машин на дні прірви. А оскільки подітися було нікуди – адже машина розвернутися не могла, їхали так: батько, охопивши мене обо- ма руками, поставив одну ногу на край борта кузова, щоб встигнути вистрибнути, якщо машина буде падати в прірву. Мама з рюкзаком теж стояла біля краю борта. так і проїхали небез- печну ділянку, а водій в цей час звично весело співав. Напевно, тому, що з раннього дитинства дуже багато подорожувала, я органічно воло- дію двома мовами. З подружкою з гірського сванського селища або з хлопчиком, що подарував мені троянди на березі моря в Дубултах, ми могли порозумітися тільки по-російськи. одного разу батька сплутали з Фіделем Кастро. Це було в 1964 або 1965 році. Куба тоді була в усіх на вустах. Мій бородатий батько у бе- реті і в одязі напіввійськового крою в молодості був вражаюче схожий на легендарного команданте. Ми приїхали в Рахів, і комусь здалося, що сюди прибув сам Фідель. блискавично рознеслася чутка, зібралася юрба, і батька на руках понесли центральною вулицею. Коли ж вияви- лося, що це не Фідель Кастро, а сам олесь бердник, його потягли до книжкового магазину, і він кілька годин підписував людям книги. батько ніколи не був дивакуватим сільським проповідником-від- людником, яким його нині змальовуються деякі газети. Він жив ши- роко і красиво. Міг, коли мама запитала його, “що таке шеррі-бренді”, вранці сісти в московський літак і до вечора повернутися, щоб пригос- тити її цим напоєм. Міг за покликом вмираючого академіка смирнова, батьківська хата, с. Кийлів. Із родинного архіву Бердників. особистості 135 автора російського перекладу “Махабхарати”, рвонути через весь союз в Ашхабад для остан- ньої розмови. А міг і половину авторського гонорару за чергову книгу віддати нужденному ко- лезі. На жаль, коли батько опи- нився в скрутному становищі, пам’ять і совість цих колег, схо- же, роз’їла корозія. Винниченко сказав, що іс- торію України не можна читати без брому. Це стосується і бага- тьох українських родин. Ката- клізми XX століття накладали свої мітки на кожне покоління. Дід батька, Василь олек- сандрович, служив мічманом у військово-морському флоті царської Росії. Після військової служби найнявся на океаногра- фічне судно, тричі плавав навко- ло світу. Коли почалася Перша світова війна, брав участь в будів- ництві стратегічного моста через Дніпро від родового села Кілова до Витачива. Ще я, приїжджаючи до бабусі на канікули, застала на Дніпрі протрухлі залишки паль. Дід Василь був соціал-демокра- том, поширював брошури, книги. батько розповідав, що після рево- люції він говорив: “Розхитували ми трон Миколи, а він впав і нас придушив”. Коли завирувала громадян- ська війна, він у своїй хаті, що стояла на краю села, ховав геть- Анкета заарештованого о. П. бердника, 1949–1950 рр. ГДА СБУ. Анкета заарештованого о. П. бердника, 1979 р. ГДА СБУ. особистості136 манців від петлюрівців, петлюрівців – від богунців, євреїв – від пет- люрівців, денікінців – від чекістів. Це зіграло свою роль у 20-му році, коли його заарештували чекісти. Єврейська громада Київської області зібрала гроші, з Києва приїхали єврейські адвокати, які заявляли: “Ва- силь олександрович справжня людина! Врятував від смерті десяток на- ших!”. і зуміли визволити його з ЧК. Діда відпустили і вже не чіпали. Зате зачепили дочку Марію. Вона працювала в Києві на залізниці. Хтось написав в ЧК донос, що вона не хто інший, як знаменита Маруся – отаманша загону, що входить у з’єднання Зеленого. Вдень, мовляв, працює на залізниці, а вночі зі сво- їми хлопцями їздить по селах і вішає комуністів та активістів. слідчий погрожував, кричав: “Признавайся, сука!” Потім повів у підвал, пори- тий слідами куль і забризканий кров’ю. Поставив біля стінки ... Куля просвистіла біля вуха, вибивши шматочок цегли. опритомніла вона від цебра холодної води, слідчий же похмуро сказав: “ти або небачена авантюристка, або безневинна дитина ...” Через місяць її відпустили з сивим пасмом у косі і жовтим листком паперу, в якому було напи- сано: “Громадянка (ім’ярек) звинувачувалася в бандитській діяльнос- ті анонімом. органи ЧК провели уважне дізнання, яке виявило повну безпідставність наклепу. Звинувачення з неї знято з повною реабілі- тацією ”. і підпис: “Фелікс Дзержинський”. Цей папірець зберігався в сім’ї батька до арешту. сусіди ж не повірили. Я через п’ятдесят років чула від сусідки, коли бабуся проганяла з нашої грядки її курей, крики: “бандитки! бандитка!”. Через багато десятиліть ця історія повернула- о. П. бердник серед юних читачів. 1960-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості 137 ся до мене “зіпсованим теле- фоном”. Років десять тому я приїхала в село Витачів до церкви, яку побудував батько за проектом тараса Шевчен- ка. У цих місцях і отаманував Зелений. біля церкви зустріла старезного діда, який розпо- відав, що олесь бердник – син отамана Зеленого, хоча батько народився через бага- то років після його загибелі. Після звільнення бабуся Марія повернулася додому і вийшла заміж за сусідського сина Павла. спогади діда теж дають уявлення про ті гріз- ні, братовбивчі часи. одного разу він ішов із Воронькова (село під борисполем) в Кі- лов. Недалеко від села по- чув крики, прокльони, постріли. сховавшись за деревами, поба- чив страшну картину. Петлюрів- ці оточили групу беззбройних гетьманців і змушували їх роз- дягтися. ті падали на коліна і благали: “Хлопці, та ми ж і ви – за Україну. Ми ж рідна кров! Хлопці, що ж ви робите?” Хлоп- ці ж у відповідь виматюкалися і прошили тих кулеметними чер- гами ... Дід покликав односельчан, вбитих гетьманців поховали у о. П. бердник. “сонця і скелі”. Пап., акварель, пензель. З фондів ЦДАМЛМ України. Г. Маликов. обкладинка до твору о. бердника. Із фондів ЦДАМЛМ України. особистості138 братській могилі. Він її показував – могила існувала доти, поки по ній не проклали асфальтову дорогу. Ця абсурдна братовбивча війна по- яснює багато подій на історичному терені України XX століття. Що змушувало людей вбивати, зраджувати, брата піднімати руку на брата, сина писати донос на батька, матір під час голоду з’їдати власну дити- ну? Хіба можна все пояснити тільки злою волею Леніна або сталіна, тим, що “система змусила”? Під час голоду тридцять третього домівками стали ходити неза- можники, забираючи все. сусідка оксана була вагітна, і коли до неї прийшли, сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на ньо- го. Учасниця реквізиційної групи (до речі, її родичка) це помітила, на- звала її “контрреволюційним елементом” і висмикнула вузлик. Навіть представник “верху” змилостивився, хотів пшоно залишити, але родич- ка була невблаганна – вузлик забрала, а вже зварену в печі кашу, роз- бивши горщик, втоптувала в бруд по всьому подвір’ю. Невже її сталін і “москалі” змушували робити це?! Незадовго до початку війни батько екстерном закінчив школу, вступив до геологічного технікуму в Києві. Але вибухнула війна, до- велося забирати документи і повертатися в село. батько розповідав про безсилу лють, яку відчував він і його ровесники, бачачи безладну втечу наших військ. Якось до них у двір зайшли кілька льотчиків, один із них – молодий красивий генерал. Вони спалили свою форму і попроси- ли цивільний одяг, щоб легше було пробиратися до своїх. А батько все у нього допитувався: “Чому, чому так сталося? Чи повернуться наші?” той відповів: “Не треба пустопорожніх слів. Життя покаже, чому ста- с. Реріх та о. П. бердник, 1990-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості 139 лася ця катастрофа. А наші повернуться, вір в це!” Через кілька днів ді- йшла чутка, що льотчики прорвалися до своїх, але їх командир загинув. Цю історію я розповідала в одному інтерв’ю і наскільки я була враже- на, коли мені написав чоловік, подякував мені за останню вісточку про свого батька, який виявився загиблим командиром цих льотчиків, про останні години якого йому розповіли пілоти, що вижили. Кілька днів тривало безвладдя. Голова колгоспу втік, правління не було, телефонних дзвінків із району – теж. і люди за кілька годин роз- тягли все колгоспне майно по домівках. Але раділи вони недовго. За кілька днів приїхали німці, все зрозуміли і лаконічно пояснили: “Кол- госпне добро повернути туди, де воно лежало. Доблесні німці звіль- нили українських селян від жидо-більшовицького рабства, але не від обов’язку працювати. було колективне господарство, а буде суспільне і вільна праця на благо німецької армії. Все повернути ”. Через кілька годин принесли більше, ніж експропріювали. Наприкінці 1943 року, коли наші війська звільнили Київщину, сім- надцятирічним добровольцем батько пішов воювати. був сапером, як скупо про це згадував – “повзав поруч зі смертю”. Поранення, шпиталь. Після Перемоги демобілізувався і повернувся до Києва. До 1949 року працював в театрі імені Франка. У його біографіях часто пишуть, що перший раз був арештований за те, що “виступив з критикою політики сталіна і Кагановича в галузі мистецтва”. Все було набагато простіше. тоді в Радянському союзі саме почалося “полювання на відьом” – бо- ротьба з космополітизмом. У трудових колективах тут же почали масо- во знаходити своїх “космополітів”. батько на відкритих партійних збо- рах в театрі виступив на захист свого колеги, артиста Добровольського. Відразу ж близько десяти “друзів” написали доноси. У підсумку – ві- дома 58-я стаття, 10 років, і батько опинився в Печорлазі. Здійснив дві втечі, і спецтабірсуд “припаяв” ще 10 років. Під час хрущовської відлиги його реабілітували, і в 1956 році він повертається до Києва. село Витачів Київської області, урочиста хода. середина 1990-х рр. Із родинного архіву Бердників. особистості140 Влітку 1957 року відбуваються дві події – виходить перша книга “Поза часом і просто- ром”, після якої Микола бажан приймає його до спілки письменників, і батько знайомиться з моєю майбутньою ма- мою. історія їх зустрічі і кохання описана в його книзі “Хто ти?” (він час- то використовував авто- біографічні фрагменти у своїх романах). батько зустрів красуню Кармен, що йде зі зйомок фільму на заняття в інститут теа- трального мистецтва. За- кохався з першого погля- ду, тут же освідчився, але бабуся, а точніше її по- други, вже нагледіли для неї “блискучу партію”, а не якогось “задрипанця”. батько на наступний день її ... викрав. Зустрів біля інституту, запропо- нував кинути все і їхати з ним, якщо любить. Мама не роздумувала ні секунди. Вони поїхали в рідне село до батьків батька, а бабуся роз- шукувала втікачку два місяці через всесоюзний розшук. одружившись, вони повернулися, покаялися, але бабуся довго не могла йому виба- чити цього викрадення. Хоча пізніше, коли почалися переслідування батька, важко було знайти відданішого захисника, ніж вона. Шістдесяті – початок сімдесятих – період бурхливого творчого успіху. У рік виходили 1–2 книги, подорожі, численні виступи. сьо- годнішнім “володарям дум” важко собі уявити, що відбувалося на його виступах. батько багато виступав – у найбільших концертних залах Києва, в студентських аудиторіях, піонерських таборах. Зали були не просто заповнені – люди стояли в проходах, “висіли” на підвіконнях, сиділи один у одного на плечах. Він говорив про долі Людства і Землі, про трансформацію Духа і призначення Розуму у Всесвіті. Лист о. П. бердника до дочки Мирослави, 1980-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості 141 Але, на жаль, поруч із кожним Моцартом ходить безліч сальєрі. У наших українських умовах найкращим способом “прислужитися” ко- лезі було звинуватити його в “українському націоналізмі”. Поки пер- шим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест, він відкидав усі наклепи, заявляючи, що йому не потрібен український солженіцин. Але коли після книги “Україно наша Радянська” його забрали “на підвищення” до Москви, почалося цькування батька. спочатку в “Літературній Україні” та інших республіканських газе- тах, потім і в центральних. Надійшла заборона на виступи, з бібліотек вилучили всі його книги. Я пам’ятаю, як у дворі моєї школи директор (до речі, викладач української літератури і теща письменника Валерія Шевчука) палила багаття з книг батька, які до цього стояли на чільно- му місці в шкільному музеї. У газеті ЦК КПУ “Радянська Україна” з’явилася стаття “олесь бердник продався ЦРУ за червоний светр”. Цікава історія появи цього матеріалу. На Заході дуже зацікавилися творчістю батька, і до Києва приїхала з Мюнхена перекладачка Ганна-Галя Горбач, за сумісництвом співробітник радіо “свобода”. Зустрілася з батьком для розмови про співпрацю. Вони розмовляли на схилах Дніпра в ботанічному саду, і раптом пані Ганна, послизнувшись, стала падати з обриву. Вона вхо- пилася за батька і при цьому порвала йому куртку. Через деякий час на Україні опинився її син і запропонував компенсувати зіпсовану матір’ю річ светром (якраз червоним, таким, як розірвана куртка), але батько, розсміявшись, відмовився. А через два дні з’явилась стаття. Для мене досі залишається таємницею: якщо батько і німецька громадянка у від- людному місці розмовляли тільки вдвох, то хто повідомив про розмову “компетентним органам”? і ще приклад з життя батька – прямо протилежний. Коли його вже виключили зі спілки письменників, він звернувся до письменницького пленуму з листом, який через кілька днів прозвучав на західних радіо- хвилях. батька відразу ж викликали в КДб і вимагали пояснити, “наві- що він передав лист на Захід”. Він здивувався, спростував це, оскільки його примірник зберігався у нього, і сказав: “Раз я не передавав, то передало або письменницьке керівництво, або ви”. так на прикладі долі моєї родини стає зрозумілим, як Захід і певні сили в сРсР грали в пінг-понг долями людей, найбільш талановитих, пасіонарних, небайдужих, заганяючи їх на стежку дисидентства. Люди замість того, щоб займатися творчістю, наукою, починали писати листи протесту, всякі “хроніки сучасності”, Захід широкими мазками малював образ “імперії зла”, п’яте управління КДб показувало свою потрібність і зображувало бурхливу діяльність, поступово готуючи фундамент для перебудови. особистості142 Перший обшук у нашій квартирі стався 18 квітня 1973 року. За п’ять хвилин до восьмої ранку постукали у двері, і на моє запитання “Хто там?” відповіла двірничка, що збирає гроші на похорон. Вдерлося шестеро чи семеро чоловіків, коли ж я спробувала прошмигнути в ван- ну, мене міцно вхопили, розірвавши при цьому нічну сорочку. На мій крик вискочив зі своєї кімнати батько – йому відразу ж показали по- станову про проведення обшуку і запропонували “добровільно видати документи антирадянського і наклепницького змісту”. Після 20-годинного обшуку вилучили роботу івана Дзюби “інтер- націоналізм чи русифікація?”, в якій той закликав партійне керівництво повернутися до принципів ленінської національної політики; давні про- позиції батька Хрущову про створення на Алтаї екополісів – освітніх та наукових центрів нового типу; роботу “Альтернативна еволюція ”, відправлену в UNEP – Комісію з екологічної безпеки при ооН, а також друкарську машинку. Вже після роботи в архіві сбУ з документами, мені стало відо- мо про фатальний вплив показань івана Дзюби на долю нашої роди- ни. Коли я, після свого запиту, отримала дозвіл на ознайомлення зі справою батька, мені порадили насамперед звернути увагу на так звані “первинні документи”. Виявилося, що таким первинним документом була кримінальна справа івана Дзюби, де він називає прізвища бага- тьох осіб, яким давав для ознайомлення свою роботу “інтернаціоналізм чи русифікація?”. о. П. бердник з дочкою Мирославою 1990-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості 143 Варто зазначити, що я дружила з онуком письменника івана сен- ченка та історика олени станіславівни Компан, у яких збиралася лі- тературна і наукова інтелігенція, обговорювала багато питань суспіль- ного життя столиці, і, природно, після арешту Дзюби і все, пов’язане з цією темою. Людей насамперед уразило те, що цей документ кілька років вільно, не ховаючись, обговорювали, тому що знали, що він в якості офіційного документа надійшов для розгляду в ЦК КПУ. тому арешт Дзюби і наступні події стали для всіх потрясінням. Виявилося, що незадовго до цього з відповідними коментарями ця робота була про- читана закордонними “голосами” і опублікована в бандерівській пресі. До речі, в одному із зарубіжних бандерівських видань – молодіжному журналі “Авангард” тоді працював юний Роман Зварич. У слідчій справі батька є постанова – після свідчень івана Дзюби про те, що він у 1965 році давав батькові для ознайомлення свою ро- боту “інтернаціоналізм чи русифікація?”, – про виділення матеріалів із кримінальної справи івана Дзюби і “в оперативний відділ КДб для перевірки”. саме на підставі цього у нас було зроблено перший обшук, після якого батько написав скаргу в ЦК, що в нього забрали робочий інструмент для друкування книг. Через кілька днів батька викликали в КДб, де йому на підставі Указу Президії Верховної Ради сРсР від 25 грудня 1972 року “Про застосування органами державної безпеки застереження як заходу про- філактичного впливу” було оголошено офіційне застереження про не- допущеність подібних антирадянських дій (тобто скарг на те, що у ньо- го вилучили робочий інструмент) і що подібні дії в подальшому будуть о. П. бердник серед учасників Кубанського народного хору, 1990-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості144 кваліфікуватися як такі, що загрожують безпеці держави і зможуть призвести до кри- мінальної відповідальності. Нещодавно інтернет-ви- дання “Ревізор” надрукувало протокол допиту Дзюби від 19 жовтня 1972 року співро- бітниками прокуратури (цю обставину хочу особливо підкреслити) і КДб, коли він з власної ініціативи називає багато прізвищ людей, яким давав на ознайомлення свою роботу, у тому числі й оле- ся бердника. Зрозуміло які наслідки це мало для них… Незабаром після того, як батька після свідчень іва- на Дзюби взяло в лещата КДб, відбувся пленум спіл- ки письменників України, на якому батька виключи- ли зі спілки письменників. Виключили за “космічну хохломанію”, за “попівщи- ну”, за те, “що пише, що через 200 років буде існува- ти Україна”, – йшлося про роман “Зоряний Корсар”, головний герой якого в складі першої екс- педиції об’єднаного людства як представник союзу Радянських Кому- ністичних Республік перед польотом в іншу галактику піднімається на Говерлу, щоб покласти квіти до пам’ятника України-Матері. Зараз кажуть, що це організував Василь Козаченко на замовлення КДб. Але виключали ж батька на пленумі спілки письменників Укра- їни, і всі присутні голосували одноголосно. тобто синедріон творчих особистостей засудив свого колегу і передав прокуратору для розп’яття. тоді батько в знак протесту голодував 60 днів. секретар партійної письменницької організації направив з письменницької поліклініки лі- каря для психіатричного обстеження з метою подальшого направлення батька на примусове лікування в спецпсихлікарнях (ну не може нор- мальний письменник протестувати проти підлості своїх колег!). Лікар (її звали Ніна Всеволодівна) написала висновок, що батько абсолютно о. П. бердник під час Першого собору духовної України 1990 р. Із родинного архіву Бердників. особистості 145 здоровий і сказала: “Швидко, поки я не доїхала до роботи, зареєструйте цей висновок в районному психдиспансері”. Уявлення цієї жінки про совість і честь розходилися з письменницькими, хоча вона і поплатила- ся за свою мужність роботою. батька виключили зі спілки письменників, але він ще залишався членом Літфонду. Через деякий час його побачив у письменницькому магазині “сяйво” один, нині покійний, письменник, котрого намага- ються зобразити мало не совістю українського народу за роман, який після виходу був негативно оцінений в ЦК. Що тут почалося! Він по- ставив ультиматум: “Або ви виключаєте цього антирадянщика з Літ- фонду, або – з Літфонду виходжу я”. На наступний день батька ви- ключили і з Літфонду. Через кілька років, вже після арешту, батькові показували доноси на нього деяких колег. Деякі “інженери людських душ” примудряються служити будь- якому режиму, отримуючи всі можливі нагороди й використовуючи при цьому державну машину для розправи над своїми талановитішими побратимами. У монографіях, шкільному підручнику дочки написано, що 9 лис- топада 1976 року Микола Руденко, олесь бердник, оксана Мешко, Левко Лук’яненко і ще кілька людей створили Гельсінську групу на за- клик “прогресивної московської громадськості”. Я, напевно, один з не- багатьох, до того ж незацікавлених свідків створення групи, який може розповісти, як це було насправді. Пам’ятаю здивування, навіть потрясіння батька, який, слухаючи “брехунець” – свою “спідолу”, раптом дізнався, що він, для кого най- важливішими були питання звільнення людського Духу, гармонізації людини і розірваної біосфери Землі, створив політичну організацію. Коли його друг Микола Данилович Руденко повернувся з Москви, куди їздив для зустрічі з сахаровим з приводу своєї економічної робо- ти “Енергія прогресу”, батько зажадав пояснень. Микола Данилович сказав, що в Москві “хлопці” (сахаров, Григо- ренко, Щаранський та інші) запропонували створити в Україні групу для втілення в життя Ґельсінських домовленостей і попросили назвати тих, хто, на його думку, не відмовиться взяти участь. тут же була скли- кана прес-конференція та Микола Данилович заявив західним журна- лістам про створення Української гельсінської групи. благородні наміри мають притягальну силу, і згодом ніхто з на- званих не відмовився підписати Декларацію про створення УҐГ. До речі, членам УҐГ було делеговано право підписувати документи від імені всієї групи, тому так разюче відрізняються за змістом і стиліс- тикою документи, написані, наприклад, батьком, оксаною Мешко або Лук’яненком. Цікава подробиця: 9 листопада прозвучало тільки повідомлення про створення УҐГ, ще не всі майбутні члени групи знали про свою особистості146 участь в ній і не встигли підписати декларацію. Але вже 12 листопа- да було озвучено звернення Московської ґельсінської групи (боннер, Гінзбург, Щаранський, орлов та інші) із закликом до світової громад- ськості “виступити на захист Української Групи”, оскільки існує “не- безпека застосування кримінальних заходів щодо цієї Групи ...” батько відразу побачив, що їх використовують, але білці, посадже- ній в колесо, вибратися майже неможливо. Він писав: “Я підготував десь 16 документів – до прокуратури, ооН (зокрема, на захист Миколи Даниловича Руденка). А через деякий час написав “Маніфест україн- ської правозахисної групи”, який містив пропозиції до світової громад- ськості. Але коли я поїхав до Москви, Григоренко продемонстрував мені цей документ з резолюцією сахарова: “Не хватало нам еще по- могать этим экстремистам-украинцам. Я категорически против. Андрей сахаров”... Після цього випадку я зрозумів, що до російських правозахисних груп треба ставитись обережно. більше того, коли я від імені нашої групи виступив з пропозицією скликати у Віфлеємі, в ізраїлі, собор божої Матері і Дитини – ця ідея не дістала підтримки. Хоч ми доводи- ли, що маємо себе проявити не лише як критики, але й конструктивні діячі... У Петра Григоренка були сльози на очах. Він казав: “Як бойовий генерал я не знаю ідеї, величнішої за цю. Повністю її підтримую”. А за кілька днів він мені надсилає листа: “Дорогой олесь! Посольство сША отказалось передать твой материал, а у нас денег нет...” Коротше кажучи, я усвідомив: нас просто використовують. Ми лише інструмент, завдяки якому західні спецслужби роблять свої справи. Вони й тоді не вельми переймались нашим прагненням до незалежності” (“Чернігів- ські відомості”, 23.04.93 г.). батько зумів через туристів передати документи своїм друзям в Канаді і сША, і вони розгорнули діяльність з підготовки у Віфлеємі о. П. бердник з В. Литвином 1990-і рр. Із родинного архіву Бердників. особистості 147 собору Матері та Дитини з тим, щоб звернутися до урядів усіх країн з вимогою від імені матерів Землі про загальне і повне роззброєння. були розіслані запрошення різним державним діячам, Папі Римському. Але невдовзі зателефонувала подруга батька з торонто Ніна Мудрик- Мріц, що займалася організацією собору, і з розпачем повідомила, що почалися погрози від американських військових кіл і тому вся органі- заційна робота припинена. Цікаво: коли переправленням документів до Москви займався бать- ко – все минало гладко. Коли ж оксана Мешко, її кур’єрів чомусь, як правило, знімали відразу за хутором Михайлівським, і за цим виникали масові обшуки у членів групи. Я жодним чином не хочу звинуватити її в “стукацтві”, мабуть, у неї, як і в багатьох інших, існувала прихована ідея-фікс, що чим більше людей сяде, тим більше уваги громадськості буде прикуто до України. Арешт, суд, роки очікування батька. Після повернення він знову пише книги, поновлюється в спілці письменників, вірніше, його при- ймають як “молодого” письменника. і головне дітище – створення Української духовної республіки. Розвиваючи ідеї сковороди про гор- ню республіку духу, батько хотів показати, що є інші шляхи для кон- тактів між народами, ніж тисячолітні дороги війни та обману. 16 грудня 1989 р. була створена Українська духовна республіка – вільна асоціація, братство українців у всьому світі, яке базується на духовній та культурній консолідації над політичними, соціальними, ідеологічними та конфесійними відмінностями, стверджує пріоритет культурних, духовних, наукових цінностей цивілізації. батько мріяв про створення духовних республік братніх народів. ідея захопила багатьох. Вступали вчені, артисти, письменники, ставали колективними чле- нами підприємства та колгоспи, був створений постійний прес-центр при газеті “Молодь України”, яка виходила семисоттисячним накла- дом. траплялися, правда, і неприємності. На батька вийшов перший секретар ЦК ЛКсМУ Анатолій Матвієн- ко і запропонував, поки не завершена реєстрація організації, скориста- тися одним із рахунків комсомолу. Він погодився, в газетах було опу- бліковано рахунок, почали надходити пожертвування. батько гонорар від чергової книги перевів на цей рахунок, жертвував всі гонорари за публікації, я збирала під час його виступів пожертвування і потім не- сла в ощадкасу, тисячі людей надсилали копії квитанцій про грошові перекази. Але, коли УДР зареєстрували і батько захотів з тимчасового комсо- мольського рахунку перевести гроші на рахунок УДР, Анатолій сергі- йович заявив, що на рахунку всього близько 300 рублів. Мабуть, з тих пір у нього і збереглася любов до риторики про духовне відродження та національну самосвідомість. особистості148 16–22 липня 1990 року в Коломиї було проведено Всесвітній собор духовної України. На ньому були при- сутні понад 100 000 делегатів. Величезну організаційну та фінансову підтримку в його проведенні надав керівник ко- ломийської агрофірми “Прут”, а згодом івано-Франківський губернатор Михайло Виши- ванюк, якого захопили ідеї батька. Надавалася підтримка культурним діячам України. серед них: Ніна Матвієнко, Валентина степова, група “Кому вниз”, дует Моїсеєнко і Данильця, “Камерата” і бага- то інших. Пропагувалися ідеї об’єднання людства на основі любові, гармонії, спільної від- повідальності за долю Землі. Але тут надійшла пропозиція, від якої, як прийнято говори- ти, “не можна відмовитися”: допомога в створенні представництв УДР у всіх країнах, де проживають українці; батько стає довічним номі- нальним керівником, всебічна фінансова підтримка, але ... центральний офіс повинен знаходитися в Нью-Йорку. батько відмовився. і знову почалося цькування. спочатку в захід- ній пресі, потім підключилися і з України. Звичайно, тим, хто уявляє собі “розбудову духовності” тільки під патронатом американських по- кровителів, навряд чи могли сподобатися жорсткі оцінки батьком того, що відбувається в Україні: “Любов до України тільки декларувалася, її у наших чиновників – не густо. і зараз ми опинилися на гігантській купі світового сміття. тим більше, понадіялися на західні демократії, мовляв, вони нам допоможуть. Насправді ж Захід зацікавлений, аби Україна, Росія, бєларусь, Казахстан були економічно слабкими, залеж- ними сировинними придатками. Я роблю висновок, що зараз Україна як організм знаходиться в стані клінічної смерті. тобто, надія є. Але, щоб серце запрацювало, потрібні сильні реаніматори... Відновлюють козацтво, чіпляють дерев’яні шаблі, булавами обвішуються. Проте на- справді це – містифікація, карикатура на козацтво. Перед Україною є вибір: стати нацією творців або руйнаторів. Зараз фактично ми руйна- Під час Другого собору Української Духовної Республіки. трахтемирів, 1991 р. Із родинного архіву Бердників. особистості 149 тори. Не треба брати за взірець сША. Необхідно розраховува- ти на власні сили. Маємо пев- ну кількість енергетики – інте- лектуальної, сільськогосподар- ської, промислової – давайте використовувати її на благо на- роду” (“Чернігівські відомості”, 23.04.93 г.). Під час похорону батька люди побачили вгорі журав- линий ключ. Коли тіло опус- кали в землю, птахи над мо- гилою перешикувалися, ніби приймаючи в свою вервечку його душу, і полетіли до рід- них місць гніздувань, на схід. А нам залишається сподіватися, що ідеї батька про братерство Духовних Республік вільних народів, об’єднаних любов’ю і взаєморозумінням, коли-небудь стануть реальністю. о. бердник. Портрет дочки Мирослави. Із родинного архіву Бердників. о. П. бердник. Малюнок із листа до дочки Мирослави. Із родинного архіву Бердників.

Спогади про батька

Institution

Ähnliche Einträge