Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні
Gespeichert in:
| Datum: | 2017 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут економіки промисловості НАН України
2017
|
| Schriftenreihe: | Економічний вісник Донбасу |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123140 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні / О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2017. — № 1 (47). — С. 193–212. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-123140 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1231402017-08-30T03:03:01Z Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні Прогнімак, О.Д. Дискусійний клуб 2017 Article Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні / О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2017. — № 1 (47). — С. 193–212. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 1817-3772 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123140 uk Економічний вісник Донбасу Інститут економіки промисловості НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дискусійний клуб Дискусійний клуб |
| spellingShingle |
Дискусійний клуб Дискусійний клуб Прогнімак, О.Д. Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні Економічний вісник Донбасу |
| format |
Article |
| author |
Прогнімак, О.Д. |
| author_facet |
Прогнімак, О.Д. |
| author_sort |
Прогнімак, О.Д. |
| title |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні |
| title_short |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні |
| title_full |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні |
| title_fullStr |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні |
| title_full_unstemmed |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні |
| title_sort |
соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в україні |
| publisher |
Інститут економіки промисловості НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
Дискусійний клуб |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123140 |
| citation_txt |
Соціокультурні аспекти процесів самоорганізації населення в умовах децентралізації влади в Україні / О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2017. — № 1 (47). — С. 193–212. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| series |
Економічний вісник Донбасу |
| work_keys_str_mv |
AT prognímakod socíokulʹturníaspektiprocesívsamoorganízacíínaselennâvumovahdecentralízacíívladivukraíní |
| first_indexed |
2025-07-08T23:08:05Z |
| last_indexed |
2025-07-08T23:08:05Z |
| _version_ |
1837122024123662336 |
| fulltext |
О. Д. Прогнімак
193
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ
О. Д. Прогнімак,
Інститут економіки промисловості НАН України, м. Київ
СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПРОЦЕСІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ
В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Інститут місцевого самоврядування визнано
однією з головних підвалин будь-якого демократич-
ного режиму. Відповідно до Європейської хартії мі-
сцевого самоврядування, зміст місцевого самовря-
дування полягає у гарантованому державою праві та
реальній здатності самих територіальних громад та
сформованих ними органів вирішувати значну час-
тину місцевих справ, діючи в межах чинної законо-
давчої бази відповідної держави. Саме місцеве само-
врядування нині здатне на успішне застосування в
практиці нової парадигми управління – децентралі-
зації управління.
Необхідно усвідомити, що саме концепція де-
централізації є визнаною у світі основою конститу-
ційного оновлення влади, а в сучасних реаліях гли-
бокої політичної і економічної кризи в Україні та-
кож за своєю сутністю і антикризовою концепцією.
Крім того, саме концепція децентралізації містить
головні принципи, які покладено в основу розробки
та реалізації європейського напряму стратегії роз-
витку українського суспільства. Підтримка децент-
ралізації та реформи місцевого самоврядування на-
лежить до ключових пріоритетів політики співробі-
тництва ЄС з Україною.
Тож в контексті європейського вибору, який
зробила, а скоріше, вистраждала, Україна, викорис-
тання концепції децентралізації в якості основи роз-
робки та реалізації антикризових програм та страте-
гій розвитку країни є цілком обґрунтованим.
Відомий французький соціолог Алексіс де Ток-
віль так визначив найбільш суттєву значення де-
централізації як для людини, так і для усього суспі-
льства, – «децентралізація містить в собі не тільки
цінність адміністрування, а й громадянський вимір,
оскільки вона збільшує можливості для громадян
бути долученими до публічних справ; вона привчає
їх до реалізації своїх свобод. А з осереддя таких
місцевих, активних і вимогливих свобод народжу-
ється найбільш ефективна противага центральній
владі, навіть якщо вона має підтримку знеособленої
колективної волі». «Громадські інститути, – ствер-
джував Токвіль, – грають для встановлення неза-
лежності ту ж роль, що і початкові школи для науки;
вони відкривають народу шлях до свободи і вчать
його користуватися цією свободою» [1].
Залучення населення до участі в місцевому са-
моврядуванні ламає його звичну бюрократичну
структуру, приводить до нового способу мислення і
нової системи цінностей тих, хто працює в цих
структурах, і «розпочинає процес забезпечення біль-
шої гнучкості, чутливості та неупередженості між
організацією та населенням» [3, с.117].
В Україні закладено конституційні засади міс-
цевого самоврядування, ратифіковано Європейську
хартію місцевого самоврядування, прийнято низку
базових нормативно-правових актів, які створюють
правові та фінансові основи діяльності органів міс-
цевого самоврядування [2]. Проте від часу їх прий-
няття функції місцевого самоврядування фактично
здійснювались лише на рівні територіальних громад
міст обласного значення, адже їх бюджети включені
в державний бюджет як самостійна бюджетна пози-
ція. Решта бюджетів територіальних громад зале-
жить від бюджетів відповідного районного рівня, а
певна частина малих міст і сіл навіть не мають орга-
нів місцевого самоврядування. Внаслідок чого ор-
гани місцевого самоврядування таких громад через
їх надмірну подрібненість та надзвичайно слабку ре-
сурсну базу виявилися неспроможними виконувати
надані їм власні і делеговані повноваження.
Однак на сьогодні ця гілка місцевої влади не за-
довольняє потреб суспільства не тільки внаслідок
ресурсної неспроможності переважної більшості ор-
ганів місцевого самоврядування. Не менш важливу
роль має нерозвиненість форм прямого народо-
владдя, неспроможність членів громад до солідар-
них дій, спрямованих на захист своїх прав та інтере-
сів у співпраці з органами місцевого самовряду-
вання. Внаслідок чого на місцевому рівні відбува-
ється монополізація місцевого управління місцевою
адміністрацією.
При цьому необхідно відзначити, що концепт
місцевого самоврядування формується суспіль-
ством поступово, і є ще далеко не завершеним, явля-
ючи собою значною мірою світоглядну ідеологію.
Виходячи з цього потрібно спочатку розглянути
концептуальне бачення завдань децентралізації
українського суспільства.
Ринкові трансформації в Україні відбувалися за
відсутності стратегії децентралізації, майже при
повному ігноруванні її визначальної ролі, як фак-
тору соціально–політичного, економічного та соціо-
гуманітарного розвитку, якісної зміни усіх суспіль-
них взаємовідносин.
О. Д. Прогнімак
194
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Тільки останнім часом відбулися певні зсуви в
розумінні владою і політичною елітою цього необ-
хідного вектору розвитку українського суспільства.
Курс на децентралізацію, прийнятий останнім ча-
сом, означає відмову від переслідування тенден-
ціям, які склалися в бюджетному процесі, управ-
лінні, економіці, соціальній політиці. Концепція де-
централізації виходить із необхідності активних дій
в цих сферах, важливості прийняття заходів пере-
ломного значення, орієнтованих на якісні зміни в су-
спільстві. Якщо не розпочати перебудову усієї сус-
пільної системи, буде неможливо дійсно розвернути
децентралізацію в повному масштабі і в повній
змістовності цього поняття. Як слідство, буде не-
можливо зробити Україну справжньою сучасною
європейською країною. До такого кардинального рі-
шення проблеми децентралізації Україна ще не під-
ступала. Так, не приділяється уваги тому, що для ус-
піху децентралізації необхідна подальша глибока
демократизація політичного режиму, в тому числі
виборчого процесу, хоч це і є необхідною умовою
для адекватного вимогам децентралізації перетво-
рення суспільства.
Таким чином, децентралізація, а саме динаміка
її процесів (темпи, масштаби, глибина ефекту) в су-
часних умовах перетворюється в критичний фактор
модернізації сучасного українського суспільства.
Однак, проголошений сьогодні курс на децент-
ралізацію залишається поки що тільки принципо-
вою установкою, яка залишає відкритими численні
питання про шляхи і методи її реалізації, про необ-
хідні умови і стимули, про об’єктивні і суб’єктивні
обмеження і можливості їх подолання.
Що стосується прийняття змін в Конституцію,
вони є формальними і нічого не додають до того, що
і так вже містилось в її тексті, тобто не вирішують
тих давно назрілих проблемних питань, які гальму-
вали і продовжують гальмувати процеси децентра-
лізації. Зокрема, досі не створено єдиного центру ре-
форм, керівники різних міністерств і відомств діють
окремо, не узгоджуючи свої позиції, пропозиції, рі-
шення, законопроекти тощо1. За думкою спеціаліс-
тів багато правових аспектів реформи досі не вирі-
шено [4]. Це є не тільки порушенням загальновизна-
ної практики проведення реформ такого масштабу і
складності. Без цього не можна досягти збалансова-
ності інтересів і в цілому очікуємого ефекту, який
закладено в Концепції реформування місцевого са-
моврядування та територіальної організації влади в
Україні (далі – Концепція) [2].
Однак директор з науки та розвитку Інституту
громадянського суспільства А. Ткачук хоч і попе-
реджає законодавців, що в реформі є цілі «чорні
1 Головним центральним органом виконавчої влади з проведення реформування місцевого самоврядування та те-
риторіальної організації влади визначено Мінрегіон, однак механізм координації проведення зазначеного реформу-
вання на рівні Кабінету Міністрів України, як це встановлено Концепцією, не розроблено.
2 Відомо, що «чорні діри» мають особливу властивість – поглинати все те, що наближається до них.
діри»2, не безпідставно вважає, що процес децентра-
лізації може успішно проходити і без бажаних змін
в Конституції України [5]. Хоч і залишається багато
дискусійних питань, процеси реальної децентраліза-
ції вже активно відбуваються, створено інформацій-
ний портал, на якому постійно відображається їх
хід. Якщо в Державному бюджеті ще в 2016 р. на но-
вих засадах було визначено фінансування територі-
альних громад, об’єднаних за Законом України
«Про добровільне об’єднання територіальних гро-
мад» [6], процес самоорганізації населення, на
якому заснована система місцевого самовряду-
вання, вже складно буде спинити.
Становлення територіальної громади, як основ-
ного суб’єкту самоврядування, може забезпечити
тільки процес самоорганізації її населення. Це і є го-
ловний ресурс реформаторського руху на місцевому
рівні. Однак його реалізація може бути заблокована
через дію багатьох обмежень і факторів. Тому необ-
хідна комплексна оцінка усіх обмежень і визнання
того, що саме вони в своїй сукупності утворюють
реальну загрозу того, що і ця, майже доленосна для
України реформа «захлинеться», як це відбулось із
багатьма іншими, що виникли на хвилях народного
протесту.
Мета статті – дослідити інституціонально-
суб’єктну забезпеченість ідеї децентралізації в Ук-
раїні, передумови і обмеження, які існують для ак-
тивізації процесів самоорганізації в України, і сто-
суються придатності європейської моделі територі-
альної громади українському соціальному середо-
вищу.
Створена в Україні система органів виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування є потен-
ційно конфліктною. Цілу низку ліній конфлікту у
місцевій владі закладено у правових конструкціях
Конституції України та не розв’язано у законодав-
стві. Рішення цієї проблеми можливе лише за умови
чіткого розподілу повноважень між органами вико-
навчої влади та органами місцевого самовряду-
вання, що неможливо без оптимізації адміністра-
тивно-територіального устрою України та утво-
рення на новій територіальній основі громад, спро-
можних вирішувати усі питання місцевого зна-
чення.
Розглянуте обмеження для успішного прове-
дення децентралізації є важливим, але не єдиним.
Якщо конфліктність між районними, обласними ра-
дами та відповідними місцевими державними адмі-
ністраціями породжена причинами законодавчого
характеру і буде поступово усуватися, то щодо ін-
ших обмежень існує, на нашу думку, менш сприят-
ливий прогноз.
О. Д. Прогнімак
195
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
В Україні і дотепер відсутня інституціонально-
суб’єктна забезпеченість ідеї децентралізації. Тому
набуває все більшого значення питання – які полі-
тичні сили, рухи, групи інтересів, тобто достатньо
масові організовані соціальні сили, зможуть реально
ініціювати розгортання децентралізації, адже неод-
норазові намагання її запровадження наштовхува-
лися на супротив та зазнали поразки.
Навряд чи можна стверджувати, що сьогодні в
Україні можна провести децентралізацію, тобто ре-
формування системи влади без авторитарного при-
мусу. Це пов’язано передусім з тим, що внаслідок
глибокої вкоріненості антидемократичної орієнтації
влади покласти початок реформуванню можна лише
за умови досягнення в політичній сфері переваги
сил прихильників реформ, отримання ними можли-
востей адміністративного примусу. Можливість ре-
ального здійснення децентралізації залежить від по-
яви серед владної, провладної і бізнес-еліти послідо-
вних реформаторів, які почувають відповідальність
за країну і готові проводити глибокі реформи, вихо-
дячи на ризик конфлікту з її консервативними і по-
пулістськими прошарками. Це передбачає форму-
вання в політичній системі країни впливового ре-
форматорського руху, який розвиватиметься в ядро
нової системи влади.
При цьому треба мати на увазі, що більшість
правлячої еліти, в тому числі місцевої і регіональної,
може виказати сильний опір, оскільки в ході зміни
суспільної системи вона втратить життєво важливі
для неї привілеї, і на цей опір треба буде відповідати
як компромісними пропозиціями, так і прямим при-
мусом. Для того, щоб реформатори мали таку мож-
ливість, потрібна підтримка знизу, яка вже почалася
із неприйняття українським суспільством існуючої
системи і вимагання необхідності її зміни. Успіх
може принести тільки спілка ініціатив реформаторів
при владі і суспільних рухів, в ході яких тільки і мо-
жуть складатися засади демократичної організації
суспільного життя та контролювання процесів, що
виникають в ході децентралізації для запобігання їх
можливого деструктивного характеру.
Таким чином, не можна провести децентралі-
зацію без примусу усіх рівнів влади до зміни. Також
це неможливо без залучення масових верств насе-
лення до активної участі у формування громадянсь-
кого суспільства. І в тому, і в іншому випадку го-
ловним є людський фактор, людський потенціал і у
владі, і у громаді. Тобто треба наполягти на тому, що
хоч поштовх до реформ первісно зробили владні
структури, наступний процес має бути підтриманим
знизу. Для пересічного громадянина України доко-
рінні зміни стосунків із владою можуть розпочатися
1 Спеціалісти з державного управління, розділяючи думку М. Грушевського, вважають, що категорія «складний
територіальний устрій» знімає негативну конотацію категорії «федералізм», що існує в вітчизняній суспільно-політи-
чній свідомості [4, с.14].
саме звідси – з самого низу владної піраміди, з най-
ближчого до нього рівня влади. Якщо навчитися
вести діалог і отримувати бажане від місцевої влади,
це стане можливим і з центральною.
Окреме зауваження стосується важливого ас-
пекту усього сучасного світогляду і його не можна
оминути, визначаючи концептуальне бачення зав-
дань децентралізації українського суспільства і іс-
нуючих обмежень.
Це питання відмови від успадкованої від УРСР
простої та централізованої моделі на користь склад-
ної моделі територіального устрою, готовності як
владних структур, так і членів територіальних гро-
мад до відповідних складних політико-адміністра-
тивних, міжбюджетних та інших взаємовідносин1.
Але під складністю розуміється не заплутаність в
питаннях перетинання повноважень і компетенцій
різних гілок і рівнів влади, майнових і земельних не-
узгодженостей, суперечливих тлумачень деяких за-
конодавчих норм тощо. Йдеться про складність, як
суттєву рису сучасності взагалі, як відмову від «про-
стих» відносин в будь якій сфері. Але, як суспіль-
ство, так і влада мають бути підготовлені до такого.
І, на жаль, в українському суспільстві, – в політи-
кумі, соціумі, і навіть в науковому і медійному сере-
довищі ця парадигма складності поки ще не знахо-
дить не тільки підтримки, а й розуміння.
Між тим, вона має безпосереднє відношення до
процесу децентралізації і участі в ньому населення.
Якщо звернутися до світового досвіду, то він свід-
чить, що запровадження плюралізму поглядів на те-
риторіальний устрій і принципи розподілу влади у
територіальному вимірі є не тільки умовою успіш-
ного розвитку, а виступає проявом демократії і по-
літичної культури в суспільстві. І саме відмова від
прийняття складності як сучасного погляду на тео-
рію та практику децентралізації може також стати
обмеженням для її впровадження. Поки що спосте-
рігаємо намагання з боку влади усе різноманіття, що
існує в різних регіонах України «підганяти» під єди-
ний стандарт. В Концепції цей плюралізм не закла-
дено навіть в принципи реформування місцевого са-
моврядування та територіальної організації влади і
не міститься в її завданнях.
Таким чином, метою децентралізації має стати
розбудова в Україні складної моделі територіаль-
ного устрою за умови встановлення відповідних по-
літико-адміністративних відносин, утворення реаль-
ної економічної та фінансової самостійності регіо-
нів і територіальних громад.
Весь світовий досвід свідчить, що головним
двигуном цього процесу, його центральною ланкою
є розвиток місцевого самоврядування на засадах са-
моорганізації населення в територіальних громадах.
О. Д. Прогнімак
196
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Проте у проблеми здійснення децентралізації в
Україні є не менш важливий аспект – збереження та
розвиток людського потенціалу, який включає як
одну з найважливіших із компонент наявність та
розвиненість громадянських цінностей та чеснот –
громадянська (не підданська) ідентичність, ініціа-
тивність, прихильність до демократичної організації
суспільства, особиста відповідальність за свою
долю. Інакше ніякі законодавчо-правові аспекти
створення умов для безпосередньої участі громадян
у вирішенні питань місцевої спільноти не принесуть
результату.
В даному дослідженні не ставилася мета ана-
лізу тих негараздів, недоліків, ліній конфліктів у
правовому полі, конституційних і законодавчих не-
узгоджень, а також тих суперечливих кроків в сфері
місцевого самоврядування, які постійно робляться
владою і суттєво гальмують процес реальної децен-
тралізації в Україні. Увага зосереджена тільки на од-
ному аспекті цього багатогранного процесу, – усві-
домити суть громади як складного соціального утво-
рення, і ролі в ньому людини, людської спільноти,
що зрештою створює її людський і соціальний по-
тенціал. І наскільки цей людський і соціальний по-
тенціал є спроможним підтримати або загальмувати
процес децентралізації.
Законодавство України надає громаді право
бути цілісною, самоврядною (у межах наданих їй
повноважень) соціальною системою, схильною до
самоорганізації. Як будь-яка соціальна система,
вона складається з сукупності локальних суб’єктів,
які представляють інтереси різних соціальних груп і
мають складні взаємовідносини між собою та різ-
ними інституціональними структурами.
Це дозволяє вважати територіальну громаду ба-
зовим структурним елементом соціально-територі-
альної організації суспільства. Узагальнення і аналіз
наукових джерел дозволив виокремити такі її ос-
новні ознаки: спільність території; наявність соціа-
льної взаємодії між соціальними суб’єктами, що ді-
ють на її території; здатність задовольняти потреби
своїх членів; наявність у членів громади стійкої
ідентифікації з нею та спільних інтересів, які форму-
ють певні типи територіальної поведінки окремих
верств населення. Закон України «Про добровільне
об’єднання територіальних громад» фактично наді-
ляє такими ознаками і об’єднану територіальну гро-
маду [6].
Система місцевої влади розбудовувалась в
СРСР на принципах тоталітарної держави, що пе-
редбачало потужне державне втручання в економіч-
не, політичне, соціальне життя на місцях. Єдиним
1 Роль суб’єкта можуть виконувати клієнтели, групи інтересів, колективи і територіальна спільнота в цілому. Це
також може бути політично ангажоване населення (учасники масових акцій і рухів), впливові політичні партії, об’єд-
нання підприємців тощо, адміністративно-бюрократичний апарат, окремі індивіди – харизматичні лідери.
2 Сучасна теорія визначає різні моделі місцевого самоврядування, зокрема англосаксонська, континентальна, ібе-
рійська, змішана, радянська.
реальним суб’єктом економічної, соціальної і регіо-
нальної політики фактично була держава, тобто
центральна влада, щоб там не декларувалось будь-
якими конституціями, адже несучі конструкції ро-
сійської імперії – самодержавство і кріпацтво в ра-
дянські часи просто отримали інші назви. Громада
не могла стати реальним суб’єктом1 в тоталітарній
антидемократичній державі, якою був Радянський
Союз з перших років його існування, а залишалась
тільки об’єктом управління для центральної влади.
Ключовою ознакою, що характеризує суб’єкт-
ність територіальної громади стає здатність до вза-
ємодії її різних локальних суб’єктів, що дозволяє за-
лучати і ефективно використовувати її внутрішні ре-
сурси, і, перш за все, людський і соціальний капі-
тал – соціальну енергію, креативність, ініціативу,
громадянську активність її членів. Чим вищий сту-
пінь автономності і самодостатності місцевої спіль-
ноти в усіх сферах її життєдіяльності, тим вищий
ступінь її суб’єктності [10, с.320]. Така здатність те-
риторіальній громади забезпечує дієвість реальної
системи місцевого самоврядування і є спільною
ознакою демократичних держав всього світу.
Але треба відмітити, що за радянських часів іс-
нування місцевого самоврядування не забезпечу-
вало територіальній громаді такої здатності. Вже на
початку 30-тих років стало ясно, що тоталітарна
держава завжди буде вести жорстоку боротьбу з
будь-якими проявами реальної, а тим більше прямої
демократії на низовому рівні. І в першу чергу ця бо-
ротьба була спрямована проти головного ресурсу
громади – її людського капіталу. Масові заслання і
фізичне знищення найбільш активних, заможних,
освічених та незалежних соціальних груп позбавило
громади того самого соціального прошарку, який
міг би бути носієм її суб’єктності.
Таким чином, з радянського минулого Україна
успадкувала безсуб’єктне територіальне утворен-
ня – радянську модель місцевого самоврядування2, в
рамках якої не мала місця самоорганізована діяль-
ність громадян, а в тоталітарній державі іншого не
могло і бути.
Намагання створити місцеве самоврядування
на зразок західного ком’юніті розпочалося із набут-
тям Україною незалежності - розробка нормативної
бази, впровадження різних соціальних технологій,
допомога зарубіжних фондів і організацій, поклика-
них забезпечити участь громадян у прийнятті і реа-
лізації рішень з питань місцевого значення.
Але за думкою українських дослідників, незва-
жаючи на зусилля, що докладалися, головна мета –
становлення територіальної громади як реального
О. Д. Прогнімак
197
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
суб’єкту місцевого самоврядування, ще не досяг-
нута, а є тільки декларацією про наміри [4; 8; 10; 12].
При цьому в країні увесь цей час тривав пошук такої
моделі організації місцевої влади, яка б відповідала
і соціокультурній специфіці, і сучасним демокра-
тичним вимогам.
Реформа місцевого самоврядування, спрямо-
вана на засвоєння західної моделі громади, має бути
заснованої на механізмі самоорганізації з характер-
ною для нього системою міжсуб’єктних зв’язків і
стосунків. Беручі участь через різні структури і
утворення громадянського суспільства у прийнятті і
реалізації рішень з питань місцевого значення,
члени територіальної громади взаємодіють між со-
бою, із місцевою владою та місцевим бізнесом, ство-
рюючи при цьому горизонтальні мережі. Ці відно-
сини можуть набувати різноманітних форм – від
тимчасового діалогу, тривалого партнерства до про-
тистояння. Вивчення досвіду інших країн та окре-
мих міст України доводить, що найбільш продукти-
вним є соціальне партнерство на засадах постійного
діалогу між різними секторами місцевого суспіль-
ства. Ця модель громади з властивими їй механіз-
мами соціальної самоорганізації населення вже про-
явила свою ефективність в усіх розвинених країнах
Заходу і стала взірцевою для українських реформа-
торів.
Самоорганізована діяльність громадян, яка до-
зволяє їм активно брати участь у місцевому само-
врядуванні зможе реалізуватися в обраної для Укра-
їни моделі територіальної громади та її поступової
інституціоналізації, як суб’єкта самоврядування та
саморозвитку тільки завдяки наявності певних со-
ціокультурних передумов. Це, перш за все: дого-
вірно-правова система регуляції міжсуб’єктної взає-
модії, в центрі якої – свободи і права індивіда, в тому
числі на участь у місцевому самоврядуванні; дифе-
ренційована соціальна структура територіальної
громади, що склалася на основі багатоукладних
форм власності з великою кількістю груп інтересів;
громадянська активність індивідів, втілена в розви-
неності структур громадянського суспільства, перш
за все недержавних організацій (НДО).
У західних країнах НДО виступає як інститут
мобілізації ресурсів місцевої спільноти для вирі-
шення її проблем без відволікання ресурсів з місце-
вого бюджету і, передусім, для вирішування проб-
лем соціального захисту населення. Крім того, вони
реалізують функцію громадського контролю за дія-
льністю місцевої влади і спонукають її враховувати
інтереси членів територіальної громади та налаго-
дження ефективного зворотного зв’язку між владою
та населенням.
Інституціоналізація територіальної громади
може проходити як природний, еволюційний про-
цес, як це відбувалось в країнах Європи і Північної
Америки, тобто через становлення і розвиток стій-
ких соціальних структур і відповідної цьому про-
цесу системи правової регуляції, які формувалися на
протязі століть. Ознаками такої інституціоналізації
територіальної громади є висока ефективність вико-
ристання її власних ресурсів, а також готовність жи-
телів до спільних дій, спрямованих як на захист їх
власних інтересів, так і інтересів громади. В Конце-
пції закладено принципи, притаманні саме цієї мо-
делі: субсидіарності, соціального партнерства, пар-
тисипативної демократії та ін. [2]. Реалізація цієї мо-
делі дозволяє у більшості західних країн від 70 до
85% потреб громадян задовольняти за місцем їх-
нього проживання [10, с. 322].
Це спонукає українську владу, не очікуючи,
поки природним чином виникне власний механізм
самоорганізації на основі внутрішніх ресурсів гро-
мади, прискорити цей процес шляхом форсованого
впровадження, майже вчинення (інфорсменту) цієї
успішної інституційної моделі.
Однак деякі вітчизняні дослідники впевнені в
тому, що ця модель громади є за своїм змістом со-
ціокультурною, а не інституційною, і за відсутності
соціокультурних передумов не є властивою для ук-
раїнської місцевої спільноти через соціальну неспо-
рідненість українського і західного суспільства [8,
с.9; 12]. В українських наукових колах вже довгий
час існує думка щодо неадекватності соціальних ко-
пій, створених в Україні за запозиченими на Заході
зразками, цим зразкам, що «…в Україні і Росії оріє-
нтація на європейський шлях розвитку наштовху-
ється на протидію значної частини населення … че-
рез інший «національний характер» [11, с.81].
Позиція щодо неефективності, навіть безрезу-
льтативності такого інфорсменту «запозиченої»,
хоч і досконалої інституційної моделі територіаль-
ної громади обстоюється тим, що трансформація
місцевої спільноти з об’єкту управління в суб’єкт
самоврядування має відбуватися тільки на засадах
власної ментальності, власної системи цінностей.
Спроби ж вирішити проблеми її адаптації до інсти-
туціонального середовища України шляхом перене-
сення відповідних інститутів західних країн через
копіювання їх формальної структури, не можуть
принести успіху. Тому помилковим ці автори вважа-
ють створення відповідної правової бази як основ-
ного способу інституціоналізації територіальної
громади як суб’єкта самоврядування, не очікуючи,
поки на місцевому рівні поступово сформується
власний механізм самоорганізації та саморозвитку
[8; 10, с.321; 11; 12].
На цих засадах прибічниками такої думки ро-
биться висновок, що інституційна модель взаємодії
місцевих органів влади і місцевого самоврядування
та об’єднань громадян (НДО, ОСН), не співвідно-
ситься із соціокультурними передумовами, які існу-
ють в Україні, де процеси самоорганізації населення
практично відсутні. Робиться висновок, що гли-
О. Д. Прогнімак
198
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
бинна причина цього – непридатність взагалі цієї
еталонної моделі територіальної громади для Укра-
їни, як «незахідній» країни.
Також ними висувається теза, що необхідна для
ефективного функціонування західної моделі соціа-
льна структура, диференційована на велику кіль-
кість груп інтересів поки що не склалася в Україні. І
тому не з’явилися відповідні самоорганізовані стру-
ктури, які представляють ці групи, – приватні, муні-
ципальні, корпоративні, громадські та інші
суб’єкти, здатні, з одного боку, до конкуренції за до-
ступ до місцевих ресурсів, а з іншого – до горизон-
тальної координації і партнерської взаємодії. Більш
того, стверджується, нібито в українському суспіль-
стві нерівноправні відносини «вертикальної ієрар-
хії» між владою і населенням постійно відтворю-
ються і тим самим блокують формування горизон-
тальної мережної організаційної структури громади
[10, с.325; 12, с.115].
Така думка останнім часом активно розповсю-
джується російськими авторами, які обґрунтовують
відносини, засновані на вертикальних взаємозв’яз-
ках влади і населення як історико-культурну спад-
щину, їх існування і збереження пояснюється соціо-
культурною специфікою Росії. Можна лише додати,
що такі погляди вірно служать російському єдинов-
ладдю, і до збереження цієї «спадщини» і цієї «спе-
цифіки» нині в Росії додається дуже багато зусиль.
Не дивно, адже бажаючих відстоювати «…необхо-
димость самовластья и прелести кнута» в Росії, по-
чинаючи з М. Карамзіна, завжди вистачало.
Таким чином, сукупність характеристик ідеаль-
ного образу влади в Україні також може бути обме-
женням процесу децентралізації.
Виходячи з того, що успішність реформи міс-
цевого самоврядування значною мірою залежить від
демократичних перетворень у відносинах із владою,
подальший аналіз спрямовано на дослідження змін
у свідомості українців в цьому контексті на протязі
майже 20 років.
Зрозуміти, наскільки населенням України нако-
пичено рис, які свідчать про трансформацію полі-
тичної культури, громадянської активності і діє-
здатності, які наближають його до бажаних зразків,
можна тільки через постійне відстеження методами
моніторингу.
Починаючи з 1994 р. на регулярній основі в Ін-
ституті соціології НАН України виконується соціа-
льне дослідження “Українське суспільство: моніто-
ринг соціальних змін”1, у рамках якого на основі
опитувальної мережі, створеної цим інститутом, що-
річно проводиться соціологічне опитування насе-
лення України за ретельно обґрунтованою системою
соціальних показників.
1 Вибіркова сукупність кожного опитування в середньому становить 1800 осіб і репрезентує населення України
віком понад 18 років. Основна, базова частина запитань анкети періодично повторюється.
Дієвість процесу демократичних перетворень
оцінюється за критеріями головних складових ре-
формування суспільства: відношення до влади, со-
ціальне самопочуття, готовність до участі в громад-
ських об’єднаннях.
В системі показників значну увагу приділено
емоційно-психологічній компоненті масової свідо-
мості на основі динаміки емоційно-оцінних су-
джень, які надають можливість висловити позити-
вну, негативну або нейтральну емоційну оцінку сто-
совно конкретних ситуацій (у категоріях «добре –
погано», «ліпше – гірше»); до цього ж типу суджень.
належать також оцінки довіри і задоволеності.
Як вже відзначалося, відношення до влади є на-
ріжним каменем в формуванні соціокультурних пе-
редумов децентралізації. Розподіл відповідей на від-
повідне питання свідчить, що українці в цілому від-
водять владі (виконавчій) достатньо високу роль в
житті суспільства - третє місце після мафії (!) і під-
приємців (за період з 1994-2012 рр.). Причому «чи-
новники» з часом поступово втрачали позиції, а під-
приємці – набирали [22, с.536]. Привертає увагу і те,
що коли в 2015 р. в перелік соціальних груп, серед
яких респонденти обирали найбільш значущих,
було включено таку позицію як «олігархи», вони од-
разу ж вийшли в «лідери», отримавши 44,7% [27].
Взаємовідносини громадян України із місце-
вими органами влади носять характер спорадичних
і не завжди вдалих стосунків. З розподілу відповідей
на запитання «Чи зверталися Ви за останні 12 міся-
ців до вказаних установ чи організацій щодо
розв’язання Ваших особистих проблем, та якою мі-
рою Ви задоволені їх розв’язанням» (табл. 1) можна
виявити, що стосунки із місцевою владою мав при-
близно кожний десятий з опитаних, а отримали до-
помогу більше половини з тих, хто звертався по неї
(в останні роки більше). В порівнянні із європей-
ськими країнами цей відсоток значно менший (в се-
редньому в 1,5-2 рази), але значно більший, якщо
порівнювати із звертанням до центральної влади.
Важливою характеристикою відносин насе-
лення із місцевою владою є рівень задоволеності її
діяльністю.
З даних табл. 2 витікає, що кількість незадово-
лених роботою місцевих органів влади значно пере-
вищує кількість задоволених (середній бал за оцін-
ками опитаних трактується як узагальнююча оцінка
міри цієї задоволеності). Також треба зауважити, що
робота ЖЕКів, благоустрій та санітарний стан бу-
динків, вулиць тощо також відноситься до відання
місцевих органів влади. Логічно в такому випадку
загального незадоволення діями влади очікувати
якихось дій, спрямованих на покращання ситуації. В
цілому, протестна активність в суспільстві, яка зали-
шається єдиним для пересічної людини механізмом
О. Д. Прогнімак
199
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
впливу, збільшується, українці не погоджуються на
постійне зниження умов життя. Тому відповідь «По-
трібно активно протестувати проти постійного по-
гіршення умов життя» надали близько половини
(44,2%) опитаних в 2012 р., 33,8% – в 2015 р., в той
час як в 1994 р. таких було значно менше (22,7%)
[22, с.547; 27].
Таблиця 1
Розподіл відповідей на запитання «Чи зверталися Ви за останні 12 місяців
до місцевої держадміністрації щодо розв’язання Ваших особистих проблем,
та якою мірою Ви задоволені їх розв’язанням?» (відсотків)
2002 2005 2006 2008 2010 2012
Не зверталися 90,1 83,0 83,7 81,0 83,7 83,3
Зверталися, але безрезу-
льтатно 6,1 11,9 10,6 10,7 10,3 9,6
Зверталися і отримали
допомогу 3,4 4,9 5,7 8,2 5,9 6,9
Не відповіли 0,5 0,2 0,1 0,1 0,1 0,2
Джерело: [22, с.544].
Таблиця 2
Розподіл відповідей на запитання «Якою мірою Ви задоволені роботою….» в 2012 р., (відсотків)
Місцевих
органів
влади
ЖЕКів
тощо
Благоустрій
та сан. стан
подвір’я
Благоустрій
та сан. стан
будинку
Благоустрій та
сан. стан вулиць,
парків, довкілля
Скоріше не задово-
лений
43,1 50,5 36,4 41,3 46,1
Важко сказати, задо-
волений чи ні
38,5 37,0 26,2 25,6 28,7
Переважно задово-
лений
18,1 11,1 37,0 32,7 24,9
Не відповіли 1,4 1,4 0,4 0,4 0,3
Середній бал 1,7 1,6 2,0 1,9 1,8
Джерело: [22, с.610-612].
Однак, протестна активність це не той шлях,
яким треба досягати бажаного стану. Західна модель
місцевого самоврядування передбачає викорис-
тання механізму впливу на небажані дії влади через
постійну участь в прийнятті рішень. Це саме той
шлях, який задає європейська модель – партнерство
інтересів громади, підприємницьких кіл та органів
місцевого самоврядування у підвищенні добробуту
кожного члена громади. Взірцем є саме це, а не
«русский бунт, бессмысленный и беспощадный». І
певна частка українців розділяють цю позицію. Про
це свідчить відмова майже третини опитаних (30,4%
в 2015 р.) від будь-яких протестних заходів і об-
рання визнання «Жоден із заходів не здається мені
ефективним і припустимим настільки, щоб взяти в
них участь». Жорсткі ж протестні дії (незаконні
страйки, захоплення будівель державних установ,
блокування шляхів сполучення, несанкціоновані мі-
тинги і демонстрації тощо) визнають припустимими
для себе лише незначні відсотки опитаних (1,7% –
7,2% в 2015 р.) [22, с.547; 27].
Разом з тим влада згодна піти назустріч деяким
соціальним вимогам, головним чином тоді, коли
вона відчуває зростання соціального протесту і на-
магається, не усуваючи його причин тим чи іншим
чином згасити його, оскільки в багатьох випадках це
може зачіпати її привілеї.
Такий стан речей підтримує на досить висо-
кому рівні схильність до несанкціонованих форм по-
літичного протесту (соціологами відмічено її зрос-
тання), силових методів розв'язання конфліктних
ситуацій, і слабку зацікавленість в використанні
консенсусних технологій владарювання. Доміну-
вання подібних норм перешкоджає становленню в
українському суспільстві демократичних форм ор-
ганізації влади, а в ряді випадків сприяє активізації
політичних рухів націоналістичного зразку.
Незважаючи на це, у пересічної людини від-
сутні реальні механізми впливу на владні інсти-
тути – на центральну владу – в більшій мірі, на міс-
цеву – в меншій, про що свідчить розподіл відпові-
дей на запитання «Якби уряд України ухвалив рі-
шення, яке утискає Ваші законні права та інтереси,
чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення?»
та «А якби аналогічне рішення ухвалила місцева
влада, чи змогли б Ви щось зробити проти такого рі-
шення?» (табл. 3, 4).
О. Д. Прогнімак
200
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Таблиця 3
Розподіл відповідей на запитання «Якби уряд України ухвалив рішення, яке утискає
Ваші законні права та інтереси, чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення?»
1994 1996 1998 2000 2002 2004 2005 2006 2008 2010 2012
Ні, нічого не зміг
би зробити
65,1
65,4
67,6
66,2
65,8
69,0
70,1
63,2
64,4
63,6 66,6
Важко сказати 28,6 29,8 28,2 29,7 26,9 24,7 33,4 28,6 27,1 29,1 26,8
Так, зміг би щось зробити 5,6 4,8 4,1 4,0 7,3 6,2 9,4 8,2 8,5 7,2 6,4
Не відповіли 0,7 0,0 0,1 0,1 0,1 0,1 0,1 0,1 0,0 0,1 0,2
Джерело: [22, с.545].
Таблиця 4
Розподіл відповідей на запитання «А якби аналогічне рішення ухвалила місцева влада,
чи змогли б Ви щось зробити проти такого рішення?»
1994 1996 1998 2000 2002 2004 2005 2006 2008 2010 2012
Ні, нічого не зміг би зробити 56,1 60,0 58,8 60,1 55,8 54,9 46,2 50,3 53,0 50,7 56,1
Важко сказати 30,4 31,7 31,8 32,5 32,9 31,7 36,6 32,9 31,0 34,9 31,2
Так, зміг би щось зробити 12,3 8,3 9,2 7,3 11,2 13,3 17,2 16,7 15,9 14,4 12,6
Не відповіли 1,2 0,0 0,3 0,0 0,2 0,2 0,1 0,1 0,1 0,1 0,2
Джерело: [22, с.545].
Привертає увагу неухильне зниження після
2005 р. відповідей «Так, зміг би щось зробити», що
можна розглядати, як поступову втрату надій на кра-
щий стан речей, який постійно обіцяють політики
перед черговими і позачерговими виборами.
Можна потрактувати ці дані, як те, що близько
90% населення не знає як вплинути на діяльність
місцевих органів влади в випадку порушення або
утиску його законних прав і інтересів. Але більш ві-
рогідно вважати, що за цими відсотками криється не
незнання, а безпорадність, безпомічність, пого-
дження з тим, що нічого не можна зробити, і що ні-
які знання в цьому не допоможуть. Такий сумний
висновок підтверджує досить висока частка респон-
дентів, які на запитання «Відзначте, будь ласка, в
яких із наведених нижче ситуаціях Вам довелося
хоча б раз перебувати впродовж останніх 12 міся-
ців?» (відзначалися всі відповіді, що підходять) на-
дали відповідь – «Відчувати свою безпорадність пе-
ред свавіллям влади» (табл. 5). Немає сумнівів, що
якщо б на це питання відповідали б мешканці оку-
пованої Донецької і Луганської областей, відсоток
досягав би 100%.
Таблиця 5
Частка респондентів, які відчувають свою
безпорадність перед свавіллям влади (відсотки)
1994 1996 1998 2000 2002 2004 2005 2006 2008 2010 2012
16.5 19.9 24.1 23.8 17.6 15.1 16.4 13.1 14.5 16.2 14,0
Джерело: [22, с.503].
Така тривала неспроможність щось змінити, со-
ціальна пасивність та байдужість в ситуаціях гру-
бого порушення законних прав та інтересів основної
маси населення свідчить в той же час про вкрай ни-
зький рівень розвитку інститутів громадянського
суспільства. Тому в Концепції місцевого самовряду-
вання ця «нерозвиненість форм прямого народо-
владдя, неспроможність членів громад до солідар-
них дій, спрямованих на захист своїх прав та інтере-
сів у співпраці з органами місцевого самовряду-
вання і місцевими органами виконавчої влади та до-
сягнення спільних цілей розвитку громади» визна-
чено однією з головних проблем [2].
Про широко розповсюджену і майже однакову
в усіх вікових групах соціальну апатію, байдужість,
свідчить також і значний відсоток відповідей
«важко сказати» майже на всі запитання, які стосу-
ються загальних тем політично-правового, соціа-
льно-економічного змісту, не пов’язаних з повсяк-
денними проблемами.
На питання «А яку особисту відповідальність
Ви несете за стан справ у Вашому місті чи селі?», в
2015 р. відповідь – «ніяку» обрали для себе 47,4%
опитаних. Повну і часткову особисту відповідаль-
ність відчувають відповідно 3,8 та 38,1 % [27].
Знаковим є розподіл відповідей на питання «У
яких випадках вам доводилося об’єднуватися з ін-
шими людьми заради вирішення соціальних / влас-
них проблем протягом останніх 12 місяців?». Пере-
лічено багато ситуацій, що охоплюють майже усі ас-
пекти життєдіяльності сучасної людини (в 2015 р.
включена позиція – волонтерська робота, підтримка
переселенців, лікування та забезпечення воїнів
АТО). Але більше половини опитаних в 2015 р. все
ж таки не мали поводу для об’єднання (сума відпо-
відей «вирішував проблеми самостійно і ні з ким не
об’єднувався» (22%) та «жодної з цих ситуацій не
виникало» (36%) [27], тобто прожили рік за принци-
пом «моя хата з краю», адже ситуації, які запропо-
новані в цьому переліку стосуються багатьох суспі-
льних проблем, заради яких і треба об’єднуватися
людям.
О. Д. Прогнімак
201
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Серед причин цієї соціальної пасивності, в пер-
шу чергу, слід назвати високу ступінь відчуженості
бюрократії (чиновників) усіх рівнів від суспільства,
непідконтрольність суспільству органів державної
влади (центральної, регіональної і місцевої), закри-
тість і непрозорість їх діяльності, високий рівень ко-
рупції.
Виникає закономірне питання – чи можна спо-
діватися на процеси самоорганізації в громаді, якщо
більшість населення не бачить можливості інших
стосунків з владою ніж активні протестні дії (навіть
несанкціоновані), або цілком пасивна позиція? Чи
можна розраховувати на те, що співпраця із низовою
ланкою влади змінить поступово відношення до усіх
її гілок, і головне, змінить саму людину. Але ж
«..справжнє самоврядування можливе лише на ос-
нові безпосередньої творчої ініціативи самих місце-
вих жителів … там де найефективніше заявляє про
себе місцева ініціатива» [7, с.396].
Тому, підсумовуючи, можна стверджувати, що
місцеве самоврядування і самоорганізація членів
громади потребують не стільки закріплення самого
права громадян на ініціативу, яке вже забезпечене
законодавче, скільки самої ініціативи. Йдеться про
те, яким чином подолати в суспільстві байдужість
до інтересів громади, розбудити у них ініціативу, як
рушійну силу трансформування взаємовідносин із
місцевою владою.
Невипадково найбільші зусилля з боку зарубі-
жних фондів і НДО було спрямовано саме на зміну
людини, виявлення і формування лідерів через ство-
рення мережі шкіл та тренінгів для молоді. Це роз-
ширило базу досвіду місцевого розвитку, збільшило
рівень обізнаності громадян та їх участі у функціо-
нуванні місцевих органів влади та їх представни-
цьких інституцій
Тому ми вважаємо, що труднощі із впрова-
дженням західної інституційної моделі територіаль-
ної громади, обумовлені відсутністю певних істо-
ричних, соціокультурних, інституціональних перед-
умов і відповідних цьому ресурсів, можуть бути ви-
знані лише тимчасовими. Найбільш важливим з цих
ресурсів є соціальний капітал, як втілення «ресурсів
соціальних відносин і мереж відносин, який полег-
шує дії індивідуумів завдяки формування взаємної
довіри, визначення обов'язків і очікувань, формулю-
вання та впровадження соціальних норм, створення
асоціацій і т.п.» [30]. З усіх видів ресурсів територі-
альної громади саме соціальний капітал має клю-
чове, навіть визначальне значення для розвитку гро-
мади, набуття нею статусу суб’єкту, виступає інтег-
ральним показником якості суспільних відносин, за-
безпечуючи позитивні перетворення в сфері міжосо-
бистісної, групової, корпоративної взаємодії.
Дія соціального капіталу базується на принци-
пах соціальної єдності, згуртованості, цілісності, не-
подільності, «… які роблять можливими колективні
дії у групах людей» [31].
З цих причин концепція соціального капіталу
стає все більш затребуваною для аналізу суспільних
трансформацій, зокрема в посткомуністичних краї-
нах, де з’явилося багато публікацій, в яких він ви-
значається майже панацеєю від усіх негараздів, з
якими зіштовхнулася Україна.
Згідно Р. Патнаму, соціальний капітал є фено-
меном історичної природи і подібно фізичному ка-
піталу формується на засадах історичної традиції,
тобто, вимагає певного часу і сприятливих переду-
мов суспільного розвитку для його накопичення
[29]. Це ставить завдання розглянути історичні і со-
ціокультурні передумови розвитку різних форм са-
моорганізації громадян як складових інституціона-
льно-суб’єктного забезпечення процесу децентралі-
зації в Україні в контексті придатності західної ін-
ституційної моделі територіальної громади.
Історичні передумови. Формування будь якого
інституту, зокрема інституту місцевого самовряду-
вання має природно-історичний характер. Умовою
вибору тієї або іншої його форми і структури є до-
тримання принципу економічної ефективності. Чим
ефективніша за критерієм зниження витрат і підви-
щення результативності буде підтримана суспіль-
ством форма інституту, тим більш висока ймовір-
ність його закріплення і довгого функціонування.
Саме це є підставою для деяких дослідників
вважати, що перехід від авторитарно-бюрократич-
ної до ліберально-консервативної моделі місцевого
самоврядування, започаткований українською вла-
дою, є заснованим на чужої українській ментально-
сті англосаксонської «комунітарної» моделі, яка ха-
рактерна для католицько-протестантських країн За-
ходу з децентралізованою системою влади. Деякі ав-
тори знаходять пояснення такому вибору необхідні-
стю найскоріше відмовитися від нібито «єдино
можливої» радянської моделі організації влади, і
швидше інтегруватися в ЄС. Тому робиться висно-
вок про непридатність взагалі обраної моделі тери-
торіальної громади, якщо при такому, не заснова-
ному на економічній ефективності, а, ймовірніше,
«політичному» виборі західної моделі місцевого са-
моврядування, не бралось до уваги те, що менталі-
тет українського народу є дуже далеким від захід-
ного [8; 10, с.11; 12; 13, с.46; 33, с.50].
Але цей висновок базується на тому, що росій-
ський і український народи розглядаються в нероз-
ривній єдності (православні, «східно християн-
ські»), а історична пам’ять Росії не містить сталих
демократичних форм організації суспільного життя.
Ще в 20-ті роки минулого століття видатний росій-
ський філософ М. Бердяєв висловився, що усі форми
адміністративно-політичного устрою пройшли (в
революційні часи) перед російським народом, а він,
«як завжди, обрав собі царя і державу» [14].
О. Д. Прогнімак
202
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Вже в наші часи відомі російські вчені наполя-
гають на тому, що ключова характеристика політич-
ної культури Росії – «владоцентрічність». Вона го-
ловна діюча особа історичного процесу, в ході якого
лише змінює свої назви – цар, імператор, генсек,
президент [15, с.16 ]. Демократична концепція «роз-
поділення влади» не сприймається населенням,
оскільки суперечить характеристикам російській
моделі ідеального «образу влади», до яких долучена
ідея «єдиновладдя». За результатами соціологічного
опитування1, зосередження усієї влади в руках В.
Путіна отримало позитивну оцінку у 66% опитаних.
Тобто єдиновладдя, як базова характеристика об-
разу влади, є соціальним запитом з боку населення
Росії, як і подальше укріплення вертикалі влади
(підтримано 72% опитаних) [16, с. 144]. Результати
соціологічних досліджень наочно свідчать, що кон-
цепція єдиновладдя в даний час в значній мірі при-
таманна суспільній свідомості росіян, незважаючи
на проголошені демократичні реформи, формально
закріплені в законодавстві. Російські політологи ро-
блять висновок, що «логіка укріплення владної вер-
тикалі» віддзеркалює не тільки особисте прагнення
В.Путіна до «суперпрезидентської» моделі влади,
але і глибоко вкорінену історичну традицію функці-
онування державної влади в Росії як самодержавної
(не розподіленої) за своєю суттю [17, с. 57]. Про спо-
ріднені риси самодержавства і сучасної політичної
системи на початку 2000-х років багато пишуть по-
літологи. Ще в часи обрання В. Путіна на другий
термін висловлювалися побоювання, що саме при
ньому відбувається «остаточне усунення населення
країни від будь-якого впливу на владу» [18].
Згідно з опитуваннями, проведеними ГУ ВШЕ
спільно з Фондом «Общественное мнение», лише
3% респондентів вважають, що безумовно мають
право на участь в управлінні суспільством і держа-
вою, 4% – на свободу зібрань, 7% – на свободу ма-
ніфестацій, мітингів, демонстрацій, 15% – реаль-
ними правами обирати своїх представників до орга-
нів влади [21, с. 86].
У розвинених демократичних країнах праг-
нення громадян до неполітичної активності і само-
організації реалізується насамперед в муніципаль-
ній сфері. Саме тому в Росії для позбавлення від гро-
мадської активності свідомою політикою є виклю-
чення місцевого самоврядування із загального про-
цесу соціально-економічних перетворень. Так, у
Концепції довгострокового розвитку РФ відсутній
муніципальний рівень вирішення проблем довго-
строкового соціально-економічного розвитку кра-
їни: положення, ідеї, рекомендації, що стосуються
дій місцевих громад, муніципальних властей зі стра-
тегічного розвитку [19, с.72-73].
1 Всеросійське опитування проведене Аналітичним центром Юрія Левади 5-10 жовтня 2007 р.; опитано 1600 жи-
телів країни [16].
Російськими соціологами обґрунтовано, що на
відміну від західноєвропейської людини, особиста
свобода і демократичні форми організації суспіль-
ного життя хоч і є важливими для значної частини
росіян, все ж не є для них вирішуючими. Головні
функції держави в цієї моделі – не тільки виражати
поточні і стратегічні інтереси, а і піклуватися про усі
поточні нужди членів суспільства. Реалізація цих
функцій – основа всієї цієї системи відносин із вла-
дою, легітимності державної влади і готовності гро-
мадян виконувати вимоги влади, їх «покірність», що
в цілому укладається в систему патерналістських
відносин в їх патрон-клієнтській формі [20].
Причому ця модель дуже стійка і домінує в су-
спільній свідомості росіян також і в пострадянські
часи, із чого органічно витікає особлива роль авто-
ритетів в механізмі саморегуляції спільноти, що на-
клало свій відбиток на усі соціально-економічні
процеси в Росії останніх десятиріч. Зрозуміло, що в
цій системі влади, навіть, якщо і не йдеться про
жорстку тоталітарну або авторитарну її форму, не-
має місця самоврядній формі місцевого самовряду-
вання на засадах самоорганізації членів громади.
Звичка до вертикальної ієрархії, яка впродовж деся-
тиріч насаджувалась в суспільстві комуністичного
зразку блокує і в сучасній Росії паростки громадян-
ського суспільства навіть на низовому рівні.
Результати досліджень російських соціологів
свідчать, що у сучасних росіян «попит на деякі нові
права носить відкладений характер», незважаючи на
лояльне до них відношення. Попит на права, важ-
ливі для розвитку, а не для консервації колишніх су-
спільних інститутів, виявляє дуже невелика частина
російського суспільства. Право на самоврядування
відноситься саме до таких прав, причому попит на
нього виявився досить відкладеним («парадокс по-
питу на демократію») [23, с.59].
Цілком природно, що модель взаємовідносин,
притаманна західної інституційної моделі територі-
альної громади, буде неадекватна самої природі ро-
сійського відношення до влади. В розумінні росіян
не ті чи інші соціальні групи повинні в боротьбі од-
ного з одним відстоювати свої інтереси, як це відбу-
вається в асоційованій моделі територіальної гро-
мади, а саме держава, беручи до уваги інтереси різ-
них суб’єктів, повинна проводити політику, спрямо-
вану на благо народу, як єдиної спільноти [20].
Російські вчені вже багато років відстоюють
свою відокремлену форму громади, засновану на
століттях фактично рабовласницького ладу. Їх чис-
ленні (з кожним роком все численніші) дослідження
обґрунтовують як свою «верховну власність», так і
свою «верховну владу», які не розподіляються за
майже містичними причинами. Для всього існу-
ючого можна знайти виправдання, особливо, якщо
О. Д. Прогнімак
203
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
це стає дуже до вимоги. Але розповсюджувати ці
уявлення на Україну їм «допомагають» ті українські
вчені, які вперто ототожнюють російську людину з
українською, наполягаючи на її незахідну менталь-
ність, відсутність в українському суспільстві таких
передумов, як визнання пріоритету прав і свобод
людини, самодостатньої особистості та інших цін-
ностей західного суспільства.
Безумовно, такі погляди мають під собою під-
стави. Так званий стратегічний геополітичний вибір
шляхів «інтеграції в Європу» не забезпечує автома-
тичного переходу до тієї соціальної епохи, в якої пе-
ребуває зараз Захід. Українці і досі продовжують
очікувати рішення своїх проблем від центральної
влади. До західного ком'юніті (community) україн-
цям треба буде пройти величезну дистанцію. Соціо-
культурна спадщина радянської епохи, присутня в
системі і традиціях організації життєдіяльності на-
шого суспільства поки що вельми відчутна. На це
вплинули різні форми колективного образу життя,
які домінували на протязі довгого часу, довготри-
вала дистанційованість громадян від реальних важе-
лів влади і низька політична роль механізмів само-
врядування і самоорганізації населення, знищення
тоталітарним режимом цілих соціальних верств, на-
сильницьке впровадження комуністичної ідеології.
Однак не можна відкидати того факту, що роз-
виток української і російської ментальності йде в
протилежних напрямах. Це відбувається як внаслі-
док певних політичних протистоянь, так і наполег-
ливої співпраці із європейськими та північноамери-
канськими урядовими і неурядовими організаціями
в Україні.
Соціокультурні передумови. Соціокультурний
підхід, акцентуючи увагу на глибинних і сталих со-
ціально-ціннісних структурах, обумовлює потребу в
більш повному врахуванні культурно-цивілізацій-
них чинників, які задають об’єктивні обмеження для
будь яких змін, зокрема, опір або прийняття тих чи
інших соціокультурних зразків. Адже не завжди
можливо щось зробити «на кшталт», що і обумов-
лює відхилення результатів реформ чи заходів від
запланованих.
Територіальна громада є носієм певної соціо-
культурної специфіки, а її головними елементами є
людський і соціальний капітал. Тому наполягати на
тому, що отримання громадою суб’єктності не мо-
жна забезпечити зовнішніми зусиллями на засадах
запозиченої моделі, означає елімінувати динаміч-
ний характер цих елементів, а майбутнє бачити
лише в «історичній ретроспективі».
1 Самі ж прибічники цих «зруйнованих індустріалізацією» (!) традиційних громадських сусідських співтовариств
довели в своїх численних дослідженнях, що вони набувають для жителів селищ життєво важливого сенсу оскільки
утворюють захисне поле для виживання [12, с.113], а не для розвитку. Розвиток же суспільства відбувається на засадах
складних взаємовідносин між групами інтересів, що зумовлюють виникнення НДО, як суб’єктів розвитку.
В пошуках такої ретроспективи висуваються
ідеї вічового правління, козацького самоврядуван-
ня, сусідського співтовариства, навіть сотенній сис-
темі управління періоду Київської Русі [8; 12,
с.108]1. Але, якщо ці форми з’явилися неспромож-
ними і відійшли в минуле, а територіальна громада
західноєвропейського зразку збереглася, то може
змінити фокус зору і визнати, що і тут спрацював за-
кон еволюції, тобто природного відбору? І спряму-
вати зусилля не на зміну моделі, а на зміну людини –
головного структурного елементу цієї моделі. Так
чи інакше, за період імплементації обраної моделі
вона отримає риси тієї самої соціокультурної специ-
фіки (самобутності), якої їй не вистачає за думкою
деяких українських дослідників.
В цій моделі самоорганізована діяльність чле-
нів територіальної громади реалізується в різнома-
нітних добровільних об’єднаннях (НДО), незалеж-
них від прямого впливу або підпорядкування орга-
нам місцевої влади, але вбудованих в систему прий-
няття і реалізації рішень з питань місцевого зна-
чення через їх взаємодію між собою, а також з вла-
дою і бізнесом на засадах партнерського співробіт-
ництва. Водночас цей інститут виступає механізмом
збереження та відродження людських та соціальних
ресурсів локальних спільнот, які розглядаються як
ресурси розвитку територіальної громади. Саме
тому Р. Патнам стверджував, що участь громадян в
таких об’єднаннях підвищує політичну і економічну
ефективність суспільства навіть і тоді, коли самі ці
об'єднання не грають суттєвої ролі ні в політиці, ні
в економіці [цит. за 28, с.28].
Видатний вчений Пітер Друкер називає про-
дуктом «третього сектору» «змінену особистість»,
вважаючи головною справою організацій громадян-
ського суспільства прищеплення громадянам по-
чуття громадянської дієздатності, тобто здатності не
тільки критикувати і контролювати владу, а і роз-
в’язувати різні, в тому числі політичні питання, на
користь громадськості. І в той самий час соціально-
психологічний тип особистості, який формується в
НДО та інших організаціях громадянського суспіль-
ства, є базовим для розвитку демократії в країні. І
чим більше в суспільстві буде членів цих організа-
цій, тим більше буде надій на незворотність проце-
сів демократизації, становлення в країні громадян-
ського суспільства [цит. за 34, с.189,195].
Інтегральною соцієтальною характеристикою,
яка охоплює рівень розвитку громадянського суспі-
льства і здатності громадян до об'єднання, а також
норми і цінності суспільних відносин служить за
думкою Р. Патнама соціальний капітал.
О. Д. Прогнімак
204
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Держава може або зруйнувати соціальний капі-
тал, або створити основу для нього, залежно від сту-
пеня або засобу її втручання. Це твердження набуває
особливого значення в умовах посткомуністичних
суспільств, де альтернативні щодо держави або про-
сто недержавні соціальні мережі тривалий час були
репресованими й «не мають характеру самовідтво-
рюваної соціальної традиції» [32, с.117]. Френсіс
Фукуяма був впевненим, що в усіх посткомуністич-
них країнах існує особлива проблема, пов’язана із
соціальним капіталом та довірою, оскільки, за його
думкою, “марксизм-ленінізм був політичною систе-
мою, яка навмисно пристосована для виснаження
соціального капіталу” [31]. До цього можна додати,
що будь який авторитарний і тоталітарний режим
прагне позбавитися від впливу організацій грома-
дянського суспільства, зокрема, сучасна Росія успа-
дкувала багато прийомів такого “виснаження”. Від-
повідні ініціативи з боку влади на протязі остан-
нього десятиріччя з тривогою відмічали російські
вчені разом з соціальними ризиками, які це несе їх
суспільству.
Зокрема, у зв'язку з набранням чинності нових
редакцій федеральних законів «Про некомерційні
організації» та «Про громадські об'єднання» змі-
нився порядок реєстрації та звітності НДО, що, се-
ред іншого, призвело до зменшення числа цих орга-
нізацій і збільшення кількості перевірок їх діяльно-
сті різними відомствами. Полегшення отримали
лише релігійні організації і такі, як товариства влас-
ників житла, садівниче - городні і тому подібні. Дер-
жава, законодавчо закріпивши новий, ускладнений
порядок реєстрації та ведення звітності НДО, фак-
тично виштовхує неформальну, громадську актив-
ність в тіньову сферу [21, с. 83]. Наступним часом
вступали в силу нові законодавчі акти аналогічної
дії. Тобто цей процес тільки набирає обертів, що ви-
являє далеку від демократичних норм природу дер-
жави і суспільства, сформованих до теперішнього
часу в Росії.
В Україні, як посткомуністичній країні, при
усій проблематичності швидкого і спонтанного
формування соціального капіталу, не докладається
належних зусиль для нарощення соціального капі-
талу, як основи позитивних трансформаційних про-
цесів, адже підтримка самоорганізованих об’єднань
громадян, НДО має стати частиною цілеспрямова-
ної державної політики. Якщо людський капітал по-
ступово зростає – підвищується освітній рівень,
охоплення молоді вищою освітою, молоде поко-
ління є більш самодостатнім, позбавленим радянсь-
кої звички постійного очікування від влади «хлібу і
видовищ», то процес накопичення соціального капі-
талу в українському суспільстві йде дуже повільно.
Об’єктивну структурну основу соціального ка-
піталу формують мережі соціальних зв’язків, і це
робить можливою його оцінку і вимірювання через
ступінь включення в ті чи інші мережі НДО, а також
через характеристики самих цих мереж (їх розмір і
щільність, інтенсивність мережних зв’язків). Однак
існуюча статистична звітність не дає можливостей
отримати реальні показники динаміки кількості
НДО та їх членів, частки населення, яка залучена в
процес активної громадської діяльності.
Кількість громадських об’єднань, зареєстрова-
них та утворених шляхом повідомлення відповідно
до Закону України «Про громадські об’єднання»
становила в 2013 році 67155 одиниць, громадських
спілок – 599, у тому числі зі статусом юридичної
особи – відповідно 55986 та 543 одиниць. Кількість
членів, які знаходяться на обліку в цих організаціях,
налічує згідно із статистичними даними 35 460 тис.
осіб, що більше, ніж кількість усього дорослого на-
селення України [26, с.14]. Така «звітність» не може
викликати довіру, формальне членство у громадсь-
ких організаціях не є індикатором наявності соціа-
льного капіталу українського суспільства, і більш ві-
рогідними можна вважати дані соціологічних опи-
тувань.
Взагалі відповідь «Не належу до жодної з гро-
мадських, політичних організацій чи рухів» стабі-
льно надає 82-85% опитаних на протязі 20 років, що
не може не хвилювати і чекає пояснень [22].
Участь у діяльності громадських організацій
залишається серед найменш значущих серед грома-
дян України цінностей - менше 3-х балів за 5-баль-
ною шкалою [4, с.234]. Це підтверджують і дані со-
ціологічного моніторингу Інституту соціології НАН
України - протягом 25 років незалежності членами
недержавних громадських організацій є тільки 12-
17% громадян. При цьому майже половина з них –
це члени політичних партій, релігійних організацій
і спортивних клубів, тобто НДО із специфічними ці-
лями [22]. Показники частки населення, яка залу-
чена в процес активної громадської діяльності, є
значно нижчими ніж в західних країнах (менше
2,2% українців протягом року працювали в органі-
зації неполітичної спрямованості), тоді як у розви-
нутих країнах цей показник більший у 15-20 разів.
Так, у Ісландії – 49%, Фінляндії – 31%, Норвегії –
25%, Данії – 23,6% [24]. Саме тому вітчизняні до-
слідники відмічають низький рівень соціального ка-
піталу в Україні, хоч на сьогодні немає достатньою
мірою опрацьованого у процесі досліджень універ-
сального інструментарію його вимірювання.
Низька громадянська активність в Україні від-
дзеркалюється і в показниках дуже низького рівня
довіри до цих організацій, а разом з тим і до цього
інституту, в порівнянні із європейськими і північно-
американськими країнами. Відчувають довіру до
НДО (переважно і цілком довіряють) лише 12-15%
опитаних (табл. 6).
О. Д. Прогнімак
205
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Таблиця 6
Розподіл відповідей на питання «Який рівень Вашої довіри… благодійним фондам,
громадським асоціаціям і об’єднанням?»
2004 2006 2008 2010 2012 2015
1. Зовсім не довіряю 27,3 23,2 19,3 22,2 18,8 14,7
2. Переважно не довіряю 22,5 26,8 23,7 25,2 25,1 18,9
3. Важко сказати, довіряю чи ні 34,9 37,8 40,6 36,9 42,4 32,4
4. Переважно довіряю 12,2 10,3 15,0 13,7 12,4 28,9
5. Цілком довіряю 3,0 1,9 1,3 1,8 1,2 4,9
Не відповіли 0,1 0 0,1 0,1 0,1 0,1
Середній бал 2,4 2,4 2,6 2,5 2,5 -
Джерело: [22, с.563; 27].
Низький рівень довіри до інституту, який тісно
пов'язаний із соціальним капіталом та місцевим са-
моврядуванням має пояснення. Вважається, що за-
гальною проблемою пострадянського суспільства
залишається ще і досі неподолана історична та пси-
хологічна традиція масового скепсису та недовіри
щодо будь-яких організацій та об’єднань, створених
зверху або ззовні, також з причини їх залежності від
донорських (особливо зарубіжних) фондів та орга-
нізацій. Великі організації і благодійні фонди небез-
підставно породжують у громадян України підозри
в корупції, відмиванні грошей, корисливості [25,
с.55]. Тобто починають набувати, за їх думкою, тих
самих рис як і державні владні структури1. Соціоло-
гічні дослідження, проведені методом сфокусова-
ного групового інтерв’ю, довели, що в Україні люди
більш схильні довіряти невеликим групам однодум-
ців, сусідів, колег, тобто тих, з ким вони мають тісні
зв’язки. І не тільки довіряти, а і створювати разом з
ними на місцях окремі паростки самоорганізації на-
селення (переорієнтація на особистісні соціальні ме-
режі, сусідські співтовариства тощо) при підтримці
місцевої влади.
Тому критично важливо, щоб місцеві НДО ста-
новились співучасниками демократичних перетво-
рень в суспільстві, і почали грати головну роль в
житті місцевої спільноти. З табл. 6 видно, що відно-
шення до НДО та благодійних організацій і об’єд-
нань зазнало різких змін з початку збройного проти-
стояння в Україні, коли ці організації реально втру-
чалися в процес підтримки і надання допомоги пос-
траждалим і військовим. Це також вплинуло на під-
вищення оцінки форм громадської активності щодо
прийняття владою своїх рішень. Найбільш ефектив-
ними під час опитування у 2015 р. українці вважали:
участь громадян у громадських організаціях
(29,9%), у доброчинних акціях та волонтерських
групах (22,5%), громадсько-політичних рухах
(17,1%), проведення громадських слухань суспільно
значущих проблем (19,8%), вивчення громадської
1 Завданням дослідження було виявлення можливостей самоорганізації населення малих шахтарських міст Лу-
ганської області для вирішення проблем, які виникли у зв’язку із закриттям вугільних підприємств.
думки і її врахування у прийнятті рішень (21,9%), ді-
ючі «гарячі» телефонні лінії та Інтернет-сторінки
органів влади (20,3%), обговорення проектів рішень
влади у ЗМІ та соціальних Інтернет-мережах
(18,5%) [27].
Для успіху реформи місцевого самоврядування
також велике значення має стан розвитку інших
форм самоорганізації громадян та форм прямого на-
родовладдя і, якщо жителі громади не здатні, або не
готові об’єднати зусилля для спільної роботи та вза-
ємної підтримки, розвиток громади неможливий. І
реформа децентралізації влади також стає неможли-
вою, адже ґрунтується саме на традиціях співучасті
(participatory approach) у проектуванні, плануванні й
реалізації соціальних програм і має різні організа-
ційно-методичні напрями.
Наразі існує великий спектр можливостей залу-
чення місцевими органами влади різних верств на-
селення до управління територіями: зустрічі, наради
і консультації з представниками третього сектору і
громадськістю; збір та розповсюдження інформації,
організація зворотного зв`язку, розробка та відпра-
цьовування механізмів постійної дійової співпраці;
створення мереж, альянсів, коаліцій між представ-
никами НДО; залучення до діалогу підприємців та
промисловців для обговорення конкретних місце-
вих проблем.
Законодавство України передбачає достатньо
різних форм участі жителів громади і суспільних ор-
ганізацій в прийнятті і реалізації рішень щодо пи-
тань місцевого значення: громадські слухання; міс-
цеві ініціативи, локальна нормотворчість (місцеві
нормативні акти); різні форми дорадчої демократії
(цільові групи, дорадчі комітети, консультативні
ради, громадські комітети, комісії стратегічного ро-
звитку, участь у засіданнях депутатських комісіях,
круглі столи тощо; налагодження партнерських сто-
сунків нового типу; ініціатива розвитку волонтерс-
тва; робочі групи для вирішення різноманітних пи-
тань, експертні групи та дослідницькі колективи.
О. Д. Прогнімак
206
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Однак ці форми практично не реалізуються на
практиці. Серед причин такого стану невіра жителів
в ефективність такої участі, в реальність свого
впливу, невміння скористатися наданими законом
можливостями, але головне – відсутність вагомої
державної підтримки різних форм співробітництва
на зразок підписання Спільної угоди між Урядом
Канади і неурядовим сектором, яка започаткувала
нову стратегію співпраці між ними.
Тому і не розвиваються ці апробовані форми і
процедури взаємовідносин, хоч треба відмітити но-
вий виток у розвитку волонтерства1, який відбувся з
початку військового конфлікту в Україні. Це також
вплинуло на оцінку щодо форми громадської актив-
ності, що впливають на прийняття владою своїх рі-
шень. ай-більш ефективними під час опитування у
2015 р. українці вважали: участь громадян у громад-
ських організаціях (29,9%), у доброчинних акціях та
волонтерських групах (22,5%), громадсько-політич-
них рухах (17,1%), проведення громадських слухань
суспільно значущих проблем (19,8%), вивчення гро-
мадської думки і її врахування у прийнятті рішень
(21,9%), діючі «гарячі» телефонні лінії та Інтернет-
сторінки органів влади (20,3%), обговорення проек-
тів рішень влади у ЗМІ та соціальних Інтернет-мере-
жах (18,5%) [27].
До того ж такі форми мають бути різними для
різних типів громад. Те, що є органічним для вели-
кого міста, може не підійти для сільської громади.
На основі багатьох локальних досліджень, про-
ведених в різні роки можна визначити, що самоор-
ганізована діяльність громадян скоріше реалізується
в невеликих містах, містечках, селах, які тепер за но-
вим законом будуть об’єднуватися і створювати
більш потужні структури. Що стосується великих
міст, то завдяки розвитку інформаційно-комуніка-
ційних технологій можна очікувати інших, окрім
членства в НДО, інноваційних форм самоорганізації
населення.
Таким чином, за такими загальновизнаними ха-
рактеристиками соціального капіталу, як наявність і
членство в НДО та інших формах самоорганізації
населення Україна дуже відстає від розвинених
країн. Але існує ще такий важливий вимір – рівень
довіри в суспільстві, яку Френсіс Фукуяма вважає
своєрідним «мастилом» суспільного механізму і
ключовим елементом соціального капіталу разом з
готовністю до співпраці [31, с.129]. За його думкою,
високий рівень міжособистісної довіри розширює
коло потенційних учасників формальних і неформа-
льних відносин, а суспільство засноване на загаль-
ній взаємодії, яка виникає як результат високої до-
віри між його членами, більш результативно, ніж су-
спільство всезагальної недовіри [31, с.52].
Співпраця на засадах довіри необхідна між за-
конодавчою та виконавчою владою, між працівни-
ками та роботодавцями, політичними партіями і ви-
борцями, владою та неурядовими організаціями
тощо. Саме довіра (особистісна і інституціональна)
дає значні соціальні та економічні переваги завдяки
можливостям вести діалог поміж усіма групами ін-
тересів в суспільстві і громаді, налагодження взає-
мопорозуміння між політикою держави і інтересами
громадян, адже в посткомуністичних країнах суспі-
льство і держава все ще функціонально роз’єднані.
Таблиця 7
Оцінка рівня довіри населення владним інститутам (шкала від 1 до 8)2
1996 1998 2000 2002 2004 2005 2006 2008 2010 2012
Президенту 2,6 2,1 2,7 2,2 2,3 3,4 2,7 2,5 2,9 2,2
Верховній Раді 2,1 2,1 2,1 2,1 2,2 2,9 2,5 2,3 2,4 2,0
Уряду 2,3 2,1 2,4 2,2 2,3 3,1 2,5 2,4 2,6 2,1
Місцевим органам влади - - 2,3 2,5 2,7 2,5 2,5 2,5 2,4
Джерело: [22, с. 564].
Протягом 1994-2014 рр. за результатами соціо-
логічного моніторингу простежується постійний ни-
зький рівень довіри населення України до основних
державних інститутів, які представляють законо-
давчу, виконавчу і представницьку гілки влади.
Додатковим підтвердженням не тільки недо-
віри, а і невіри у зміни до кращого може послугову-
вати розподіл відповідей на запитання «Чи є серед
існуючих на теперішній час в Україні політичних
1 В 2015 р. 37,8% опитаних вважали, що люди, які активно долучилися до волонтерського руху реально врятували
країну і невідомо, щоб було, якби не вони, а 42,6% – що вони багато в чому змінили державні структури і працюють
набагато ефективніше [27, с.36].
2 В 2015 р. цілком і переважно довіряли: Президенту 1,1% та 16,5%, Верховній Раді – 0,3 і 8,0%; уряду – 0,4% і
8,3%; місцевим органам влади – 0,8 і 15,3% [27].
партій і рухів такі, яким можна довірити владу?».
Тільки 23,6% опитаних у 2015 р. відповіли пози-
тивно [27].
Дослідження, проведені соціологами довели,
що у українців виникла стійка недовіра не тільки до
влади, а і традиційних методів захисту своїх прав че-
рез відповідні інститути. Вони шукають солідарно-
сті і знаходять її виключно в рамках родини, відчу-
О. Д. Прогнімак
207
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
ваючи високу довіру тільки всередині вузьких ро-
динних і дружніх кіл. Замикаючись в малих групах,
вони втратили почуття зрозумілості суспільних про-
цесів. Соціум за межами малих груп втратив для них
чіткі обриси, перетворився в поле діяльності акто-
рів, про які пересічна людина чіткого поняття не
має. Тому сукупність цих акторів і перетворилась в
нечітке поняття «вони» [35, с.101].
Влада для жителя України це завжди «вони». І
як вести із «ними» діалог, відстоювати права, пере-
січний громадянин України не знає. Домінує уява
про владу, як спільноту, яка діє тільки заради своїх
інтересів, на яку неможливо впливати1. Оця відсут-
ність знання про те, як працює механізм взаємодії із
владою в інших країнах, а також таких складових
людського капіталу, як самодостатність, ініціатив-
ність – це те, чого бракує українцям в порівнянні з
жителями демократичних країн Заходу. Тут корені
тієї безпорадності, безпомічності щодо свавілля
влади.
Таким чином, відповісти на питання «Чи можна
розраховувати на масову активність населення в
процесі самоорганізації в умовах децентралізації
влади?» дуже складно.
З одного боку, продовжують існувати підстави
для обстоювання позиції, що українцям взагалі
об’єднання на основі інтересів, характерні для захід-
ної людини, є чужими, і вони здатні добровільно
об’єднуватися лише на основі особистісних взаємо-
відносин, відчуваючи високу довіру лише до вузь-
ких родинних і дружніх кіл. Враховуючи низьку
участь громадян в НДО, наполягається на тому, що
ці організації не є для України органічною структу-
рою, здатною об’єднувати, ефективно представляти
і захищати інтереси членів територіальної громади.
З іншого боку, постійне вдосконалення норма-
тивної бази, яке супроводжувалося значними зусил-
лями з боку численних іноземних НДО з їх впливом
і фінансовою підтримкою вітчизняних недержавних
громадських структур на протязі майже двох деся-
тиріч, створили певні передумови для руху україн-
ських територіальних громад до інституціоналізації
західної моделі громади.
З цією метою використовувались різні соці-
альні технології, спрямовані на залучення внутріш-
ніх ресурсів місцевих спільнот. До них, передусім,
належать “навчання через дію” (action learning) і
тренінг та дослідження за допомогою дії (action
training and research) тощо.
Широке розповсюдження набули технології
стратегічного планування місцевого розвитку, впро-
вадження проектного підходу до вирішення місце-
вих проблем, міжсекторної партнерської взаємодії.
Ці технології застосовувались в форматі численних
1 Близько 44% опитаних охарактеризували владу як людей, які турбуються лише про своє матеріальне благопо-
луччя і кар'єру, і 17,8% як - “Це слабкі люди, які не вміють розпорядитися владою і забезпечити порядок і послідовний
політичний курс»; позитивну оцінку їй надали лише 3,3% [27].
освітніх семінарів, тренінгів, закордонних стажу-
вань, партнерських проектів тощо. Треба відмітити
діяльність в межах спільного проекту Уряду Укра-
їни, Світового банку та урядів багатьох країн (Вели-
кої Британії, Німеччини, Швеції, Японії та ін.), «Ук-
раїнський фонд соціальних інвестицій» (УФСІ),
який розпочався в 2002 р. [36], швейцарсько-україн-
ського проекту «Підтримка децентралізації в Укра-
їні» DESPRO і багатьох інших [4; 9].
Можна стверджувати, що зусилля з активізації
і підтримки місцевих ініціатив не пройшли даром.
Так, в межах проекту УФСІ відбувалось залучення
громад з метою сприяння рішенню пріоритетних
проблем: розроблена цільова стратегія реалізації
мікропроектів, спрямованих на відновлення шкіл,
дитячих садків, бібліотек, медичних установ, клубів,
об’єктів ЖКГ, покращення навколишнього середо-
вища; створення інноваційних моделей надання со-
ціальних послуг вразливим групам населення [36].
Одним із пріоритетних напрямків діяльності
УФСІ є розвиток людського потенціалу членів гро-
мад, що беруть участь у втіленні мікропроектів. На
практиці це означає, що впровадження мікропро-
екту є процесом безперервного навчання, розвитку
суттєвих вмінь і навичок громадських лідерів, які за-
діяні в процесі і навчаються на всіх етапах співпраці
з УФСІ. До них можна віднести: навички самоорга-
нізації населення, навички розробки проектів, на-
вички фандрейзингу.
Окрім того, УФСІ в кожній громаді проводить
навчання, що є елементом неформальної освіти до-
рослих. Тематика навчання визначається самими
членами громади і залежить від типу мікропроекту,
що впроваджується. До найбільш популярних тем
можна віднести «залучення ресурсів», «розробка
бізнес-проектів», «лідерство в громаді», «енергозбе-
реження». Тобто можна вважати, що сама методоло-
гія діяльності УФСІ зорієнтована на постійний роз-
виток членів громади, і її фактично можна визна-
чити як спрямовану на підвищення її людського і со-
ціального капіталу.
Знаковим з позиції підвищення людського та
інтелектуального капіталу реформи є залучення мо-
лоді з конкурсного відбору висококваліфікованих
фахівців в групу експертів з питань місцевого і регі-
онального розвитку для підтримки реформи децент-
ралізації в Україні за проектом «ULEAD з Європою»
на офіціальному сайті «Децентралізація». Це набу-
ває особливого значення в зв’язку із вимогами до
рівня професійної компетентності особи, яка пре-
тендує на зайняття посади в органах місцевого само-
врядування у щойно прийнятому Законі України
«Про службу в органах місцевого самоврядування».
О. Д. Прогнімак
208
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
Темпи процесу об’єднання громад не дуже за-
лежать від того, східні це, центральні чи західні ре-
гіони. Значно більша залежність простежується в
зв’язку з тим, наскільки активно проводилася в регі-
оні робота з населенням і міською владою щодо ак-
тивізації місцевих ініціатив в попередні роки. І по-
дальший розвиток подій довів, що вже в той час в
цих регіонах була готовність до такої співпраці і на-
віть попередній досвід. Тому новостворені громади
активно розвиваються і шукають шляхи залучення
інвестицій. Про це свідчать результати міжрегіона-
льного дослідження участі громадськості у реформі
місцевого самоврядування1 [9]. Більшість опитаних
представників територіальних громад позитивно
оцінюють реформу децентралізації та її наслідки:
71,5% дали відповідь, що якість та доступність соці-
альних послуг в їхніх селах та селищах покращилась
після об’єднання; 67,8% – що бюджет об’єднаних
територіальних громад збільшився в декілька разів;
60,4% – що додаткові кошти активно використову-
ються на ремонт шкіл, лікарень, доріг тощо. При
цьому опитані активісти вважають, що мешканці по-
годжувались на об’єднання територіальних громад з
таких причин: хотіли отримати потужний бюджет
(78,7%); сподівались на покращення соціальних по-
слуг (59,6%); що реформа допоможе зробити гро-
маду заможною (22,5%).
Але хоч законодавство України дозволяє самим
мешканцям ініціювати об’єднання громад, випадків,
коли в досліджених громадах ініціаторами об’єд-
нання виступали мешканці, налічувалось лише
8,6%. Згідно з результатами дослідження, здебіль-
шого ініціатором об’єднання територіальних громад
виступали представники влади – сільські, селищні,
міські голови (72,9%) та депутати місцевої ради
(35,7%). Крім того, громадські обговорення прово-
дились досить активно у формі загальних зборів
(70,5%) та громадських слухань (35,2%). За оцін-
ками більшості експертів (62,3%) у процесі об’єд-
нання громад було враховано їхні історичні, при-
родні, етнічні, культурні та інші особливості.
На сьогодні в країні створено 184 об’єднаних
громад із запланованих 914. На початку 2016 р. їх
було 159, тобто в тих регіонах де було створено
більш сприятливі умови для об’єднання, процеси
йшли швидше. Так, в Тернопільській області вже в
кінці січня 2016 р. було створено усю заплановану
1 Дослідження проведено у 2016 р. Одеським інститутом соціальних технологій разом із ВГО «Асоціація сприяння
самоорганізації населення» та партнерськими організаціями у Волинській, Дніпропетровській, Львівській, Луганській,
Миколаївській та Одеській областях за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Дослідження було проведено
в 46 територіальних громадах у Волинській, Дніпропетровській, Львівській, Луганській, Миколаївській та Одеській
областях [9].
2 Проект «Запуск регіонів: Донбас» стартував 19 січня в Миргороді і охоплює 19 міст і об'єднаних територіальних
громад. Це – Ліманська, Жовтнева, Черкаська, Білозерська, Новопсковська, Білокуракінська і Новоайдаровська об'єд-
нані територіальні громади, а також міста Маріуполь, Дружківка, Сартана, Вугледар, Покровськ, Соледар, Бахмут,
Слов'янськ, Святогірськ, Миколаївка, Велика Новосілка і Краматорськ. Проект є частиною ініціативи «Запуск регіонів»
Українського інституту міжнародної політики в питаннях децентралізації, розвитку регіонів України, органів місцевого
самоврядування.
кількість об’єднаних територіальних громад, в Чер-
нівецькій і Хмельницькій – половину із запланова-
ної, але в інших регіонах об’єднання громад йде
значно повільніше [9; 37]. Так, в східних районах
країни зіштовхнулись із додатковими труднощами і
обмеженнями в процесі проведення децентралізації
влади. Вже зараз можна побачити, що і первинний
етап реформи децентралізації – об’єднання громад
проходить в них з більшими труднощами, ніж в ін-
ших регіонах України. І в подальшому можна про-
гнозувати більш ускладнені ситуації.
Експерт проекту «Запуск регіонів: Донбас» вва-
жає, що «… Донецька і Луганська області з об'єк-
тивних і суб'єктивних причин не реагують активно
на можливості, які їм надаються» оскільки «грома-
дам надаються повноваження, певний фінансовий
ресурс, … а людей, які б це все робили – немає»2.
Таку ж думку підтримує колишній директор Офісу
реформ Донецької області, проголошуючи, що не-
достатньо людей, які готові брати на себе таку ве-
лику відповідальність і «…ми маємо зараз говорити
про підвищення кваліфікаційного рівня людей, які
працюють в новостворених органах місцевого само-
врядування». Мету реформи навіть керівники про-
ектів, задіяних в реформі формулюють найчастіше в
площині «додання рівності доступу до соціальних
послуг». Все інше, як висловилася керівник проекту
«Запуск регіонів: Донбас» – «це вишенька на торті»
[38].Тобто навіть у експерта проекту відсутнє розу-
міння більш широкого сенсу цієї реформи, а з ним і
очікуваних проблем в процесі його втілення, що мі-
стяться саме в цій «вишеньці».
Такі уявлення (і зокрема, заява про передачу
«місцевих податків на місцевий рівень») змушують
сумніватися не тільки в компетентності керівників
(кураторів) численних проектів, а і в успішності ке-
рованих ними заходів. Ініціативність це, безумовно,
великий чинник успіху в процесі децентралізації,
але задіяння в ньому людського і інтелектуального
капіталу, вважаємо, поки що недооцінене.
Ще на початку 2016 р в Донецькій області було
створено три об’єднані громади і лише наприкінці
року їх кількість зросла до 6 (із запланованих 39).
Найбільші труднощі у цьому процесі виникають у
населених пунктів, що входять в агломерації і, зали-
шаючись в підпорядкуванні великих міст, фінансу-
О. Д. Прогнімак
209
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
ються за залишковим принципом. Такий адміністра-
тивно-територіальний поділ стає каменем споти-
кання для невеликих населених пунктів, які, ство-
рюючи навколо себе об'єднану громаду, повинні
пройти додаткові процедури зі зміни підпорядку-
вання міст.
Треба враховувати і той факт, що східні терито-
рії України мають специфічну систему розселення і
розміщення виробничих сил. Значна частина їх міст
і селищ була штучно створена в короткий час в про-
цесі радянської прискореної індустріалізації. Від-
сутність на цій території країни природно-історич-
ної системи розселення це також фактор, що ускла-
днює процес децентралізації, і який треба врахову-
вати при її проведенні.
До щойно прийнятого законопроекту № 4772
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо добровільного приєднання територіа-
льних громад», було запропоновано правки, завдяки
яким мала з'явитися можливість створення агломе-
рацій, як «простішої (?) альтернативи об'єднанню
громад». На переконання координатора Центру роз-
витку місцевого самоврядування Донецької області,
якщо вони були б прийняті, це зіпсувало б усю кон-
цепцію реформи і ту модель децентралізації, яка за-
раз розбудовується в Україні. Такі ж сумніви щодо
змін до законопроекту №4772 висловили і деякі
експерти, зокрема директор з науки та розвитку Ін-
ституту громадянського суспільства Анатолій Тка-
чук, теж виступивши з його критикою [37].
Питання міських агломерацій вимагає окре-
мого зваженого підходу (до законодавчого врегулю-
вання питання міських агломерацій положення
цього Закону не поширюються на територіальні гро-
мади), і недопрацьовані законодавчі ініціативи не
повинні впливати на хід реформ. Але також не мож-
на погодитися з однаковим «простим» і придатним
для усіх регіонів України способом об’єднання гро-
мад, зіштовхнувшись з іншим, більш складним те-
риторіальним устроєм (агломерація це не «прос-
тіша», а значно складніша його модель), і одразу ж
вважати його «негативним досвідом, … який зако-
нодавці хочуть поширити на всю Україну і «напло-
дити» агломерацій, як це відбувається в Донецькій
області» [37].
Вище вже було визнано, що намагання підіг-
нати під єдиний стандарт може бути однією із загроз
проведенню децентралізації в Україні, і таке спро-
щення, як це не парадоксально, може створювати ще
більші складнощі. Довкола найбільших міст Укра-
їни на протязі десятиріч склалися великі агломерації
та субурбії. Ще 20 років тому було ясно, що під час
проведення реформи адміністративно-територіаль-
ного устрою не можна оминути такого явища, як по-
тужного впливу цих міських агломерацій не тільки
на економічні, а і соціальні, демографічні, науково-
культурні, екологічні процеси в країні. Врахування
проблем сіл, малих міст і містечок в різних типах те-
риторіально-господарських систем – в агломерацій-
ній системі міських населених пунктів і в не агломе-
раційній, має важливе значення для успіху децент-
ралізації. Так чи інакше, але доведеться вирішувати
в східних регіонах, а також в Києві, Дніпропетров-
ській, Київській, Львівській, Одеській, Харківській
областях питання міських агломерацій в зв’язку із
децентралізацією.
Розгляд цього питання в усій повноті і складно-
сті не входить до питань, які розглядаються в да-
ному дослідженні. Але воно тісно пов’язане із чин-
никами активізації людського і соціального капіталу
в громаді і суспільстві. Адже існує така особливість
об’єднаних територіальних громад в Донбасі – вони
значно більші ніж ті, що створені у центральних і за-
хідних регіонах країни, де дуже багато невеликих
громад по 2-2,5 тис. мешканців. Так, Бахмутська
об’єднана громада (близько 88 тис. осіб) є найпоту-
жнішою в Донецькій області і однією з найбільших
громад в Україні. Інші громади також дуже великі:
Лиманська налічує 42,5 тис. осіб, Миколаївська –
23,6 тис. осіб, Соледарська – 22,5 тис., Черкаська –
11,1 тис. і тільки Шахівська – 3,4 тис. осіб. Взаємо-
відносини між окремими акторами в такій громаді
будуть засновані на інших засадах ніж в тих, що на-
лічують кілька сотень жителів.
В роботах Френсіса Фукуями аргументується
можливість стратегії нарощування соціального капі-
талу в посткомуністичних суспільствах через дер-
жавну підтримку окремих практик спонтанної ко-
операції і співробітництва між членами окремих
громад або соціальних груп і в подальшому поши-
ренні цих практик. Йдеться, по суті про формування
«острівців» соціального капіталу і громадянського
суспільства за умови взаємопорозуміння між суспі-
льством та державою [31, с.145].
Аналізуючи дані, наведені нобелівською лауре-
аткою Е. Остром, яка узагальнила близько п’яти ти-
сяч прикладів формування спонтанних практик гро-
мадського співробітництва та спільного викорис-
тання загальних ресурсів, Френсіс Фукуяма форму-
лює набір умов, за яких соціальний капітал може
формуватися стихійно, і доводить, що такими умо-
вами є розмір спільноти, роблячи такий висновок, –
«спонтанне відтворення соціального капіталу мож-
ливо у відносно малих, стабільних групах, членство
в яких обчислюється сотнями, або, в крайньому ви-
падку, тисячами» [31, с. 145].
У процесі трансформації територіального уст-
рою та системи місцевого самоврядування слід спи-
ратися також на світову практику. Саме тому процес
перетворень необхідно здійснювати з огляду на не-
обхідність проведення політики невеликих терито-
ріальних громад, незважаючи на те, що в деяких
об’єднаних громадах поки що немає навіть примі-
щень для розміщення установ, що здійснюють пов-
О. Д. Прогнімак
210
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
новаження щодо правоохоронної діяльності, реєст-
рації актів цивільного стану та майнових прав, соці-
ального захисту тощо.
Якщо на територіях, де вже перший етап ре-
форми – об’єднання громад – пройшов вчасно і ус-
пішно, можна сподіватися на появу таких «острів-
ців» і подальше їх розповсюдження через державну
підтримку, то щодо певних районів такої перспек-
тиви майже не існує, як і не існує ясного бачення
стратегій місцевого розвитку для міст і селищ Дон-
басу, в яких відбулося закріплення олігархічного
типу формування й узгодження корпоративних інте-
ресів.
На цих територіях за роки ринкових реформ
стався перерозподіл власності на користь клієнтель-
них груп (їх на пострадянському просторі почали
іменувати кланами), і реальним суб’єктом управ-
ління стали великі корпорації. На територіях, де опа-
нували ці «клани», контроль над ресурсами терито-
ріальної громади і наявність владних повноважень
надало необмежені можливості реалізації їх приват-
них інтересів. Внаслідок цього самоорганізована ді-
яльність не має для пересічних громадян сенсу через
те, що не забезпечує їм доступ до ресурсів (вони вже
усі розподілені поміж кланами), і прийняття рішень
в інтересах усієї громади. Членів територіальної
громади в таких містах можна визначити як роз’єд-
нане, несолідарне населення, фактично не здатне ви-
ступати як самоорганізовані, самостійні соціальні
суб’єкти.
На відміну від них, клієнтельні групи («клани»)
це щільно інтегровані, закриті соціальні мережі, со-
лідарні і згуртовані на базі загальних інтересів,
замкнуті для сторонніх, не зацікавлені в будь-якому
впливі з боку громадянського суспільства, в тому
числі у впровадженні інституційних механізмів ре-
гуляції взаємодії органів місцевого самоврядування
з територіальною громадою. Звісно, що «олігархам
не потрібна дієва територіальна громада, адже вони
таким чином втратять вплив і можливість керувати,
в першу чергу, фінансовими потоками» [39, с.92].
Тобто замість суб’єкту – жителів громади,
суб’єктом стали бізнес-групи. А солідарність цих
груп інтересів, тобто узгодження дій і рішень прита-
манна їм в більшій мірі ніж членам громади. Нас-
лідки створення таких, квазісоціально замкнутих кіл
групової солідарності відомі: корупція і непотизм
(кумівство) заповнюють вакуум суспільних відно-
син і фактично створюють порочне коло самовід-
творення. Адже члени таких соціумів знаходять
розв’язання своїх проблем в неформальних патрон-
клієнтських зв'язках, залишаються залежними від
них і не відчувають ані готовності, ані здатності змі-
нити «правила гри».
Місцеві органи влади знаходять різні методи
взаємодії із цими групами інтересів через так звану
корпоративну соціальну відповідальність, але в ці
взаємовідносини не залучені широкі кола громадян.
Все більша частина жителів таких громад усу-
вається від суспільно-активної діяльності і опиня-
ється фактично в соціальній резервації із сурогат-
ними, архаїчними, віртуальними формами життєді-
яльності (через Інтернет- і в цілому медіа-залеж-
ність), які лише імітують громадянську, соціально-
політичну активність. Це і є найважливіша переш-
кода на шляху не тільки реальної децентралізації, а
взагалі модернізації цих регіонів.
Недостатній розвиток соціального капіталу і
його інституціональних форм в горизонтальних ме-
режах громадської активності і співробітництва за
відсутністю історичних традицій, створили певний
соціальний вакуум, чому також сприяв курс на зни-
щення НДО в цьому регіоні. Така ситуація була ха-
рактерною для клієнтел Сицилії або Неаполю. Отри-
мані видатним дослідником соціального капіталу
Р. Патнамом результати порівняльного дослідження
регіонів Італії показали, що, якщо в північних регіо-
нах широко розповсюджені добровільні об’єднання
громадян, і «соціальний і політичний капітал орга-
нізовано горизонтально, а не вертикально ієрархіч-
но», то в південних – клієнтели як системи приват-
ного патерналізму, корпоративні клани, мафіозні
угрупування [31], що є характерним для такого ре-
гіону України, як Донбас.
Така система соціальної взаємодії разом із
слабкістю державних інститутів гальмують і роб-
лять майже неможливим на теренах Донбасу процес
децентралізації демократичним шляхом, існування
місцевого самоврядування на засадах самоорганізо-
ваної діяльності громадян, підзвітність муніципаль-
ної влади перед громадою.
На цю інституційну основу накладається ще й
геополітичний фактор – дуже важливий в форму-
ванні світогляду і системи цінностей населення
Донбасу, де так і не сформувалося громадянське та
культурне підґрунтя, що спиралося б на цінності єв-
ропейської традиції та культури. Навпаки, під по-
тужним впливом російських іміджмейкерів нев-
пинно складалася підстава для зміцнення інститутів
не демократії, а авторитаризму. Соціокультурні ус-
тановки мешканців регіону, які на протязі довгого
часу зазнавали потужного російського впливу, діяли
як стримуючий фактор на можливості модернізацій-
них зрушень цієї інституційної основи. При цьому в
регіоні була велика довіра до центральної влади
[41]. Адже іноді тільки вона була спроможна вирі-
шити складні питання шахтарських міст і селищ. З
роками ця довіра до центральної влади перетвори-
лася в феноменальну довіру до «своїх». І ні за яких
обставин поки що ця довіра не похитнулась. Але її
корені – це не корені суто російської ментальності і
відношення до влади. На засадах такої довіри також
О. Д. Прогнімак
211
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
можливо створення «острівців» соціального капі-
талу і громадянського суспільства за умови взаємо-
порозуміння між місцевими спільнотами та держа-
вою.
Зміцнення та розвиток соціальних взаємодій,
співробітництва, взаємної довіри в територіальній
громаді передбачає: підвищення в цілому рівня до-
віри до влади, формування умов для подолання не-
задоволення відносинами у системі «влада-лю-
дина», «держава-суспільство», забезпечення постій-
ного діалогу влади і громади; суспільне обговорення
проблем через проведення референдумів, громадсь-
ких слухань, опитування громадської думки.
Тому порозуміння і співробітництво із місце-
вою владою, як найбільш наближеною до людини,
особливо в малих містах, селищах і селах є тією лан-
кою, через яку можна витягти весь ланцюг проблем,
пов’язаних з низькою довірою до владних інститутів
і взагалі низьким рівнем соціального капіталу.
Видатний дослідник з інституціональної теорії,
нобелівський лауреат Даглас Норт вважав, що ве-
ликі зміни інституційної основи суспільства наста-
ють тоді, коли в них зацікавлена сторона з достат-
ньою силою може обстояти свою позицію. І водно-
час він допускав, що у випадку неперервних посту-
пових змін в конкретних напрямах впродовж часу,
малі зміни поступово видозмінять інституційну ос-
нову настільки, що вона відкриє іншу сукупність ва-
ріантів розвитку [40, с. 91]. Цей висновок стосується
як раз тих поступових кроків до демократизації сус-
пільства, які надає саме децентралізація влади і ре-
форма місцевого самоврядування, в процесі яких і
відбуваються зміна інституційної основи.
Чи зможуть вони змінити цю основу в Україні?
Чи можна сподіватися на те, що місцеве самовряду-
вання на засадах самоорганізації населення стане
підставою ефективної влади в Україні? Відповідь на
ці питання, безумовно, може дати тільки час і зу-
силля спрямовані в напрямку усування тих обме-
жень і перешкод на шляху децентралізації влади, які
було розглянуто в даному дослідженні.
Література
1. A History of Decentralization Earth Institute of
Columbia University. Website, accessed February
4,2013. 2. Про схвалення Концепції реформування
місцевого самоврядування та територіальної органі-
зації влади: Розпорядження Кабінету Міністрів Ук-
раїни від 01.04.2014 р. № 333-р [Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/333-2014-р. 3. Ліньов К. До проблеми ви-
користання процесів самоорганізації у державних
ієрархіях / К.Ліньов // Управління сучасним містом.
– 2003. – №4-6. – С.9-15. 4. Місцеве самоврядування
в Україні: сучасний стан та основні напрями модер-
нізації: наук. доп. / редкол.: Ю.В. Ковбасюк, К.О.
Ващенко, В.В. Толкованов та ін. за заг. ред. д-ра
наук з держ. упр., проф. Ю.В. Ковбасюка. – К.:
НАДУ, 2014. – 128 с. 5. Анатолий Ткачук: С Кон-
ституцией или без, децентрализация началась. Те-
перь – только не навреди! [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/internal/anatoliy-
tkachuk-s-konstituciey-ili-bez-decentralizaciya-nacha
las-teper-tolko-ne-navredi-_. 6. Про добровільне
об’єднання територіальних громад: Закон України
від 5 лютого 2015 р. № 157-VIII // Відомості Вер-
ховної Ради України. – 2015. – № 13. – Ст. 91. 7. Ба-
танов О.В. Конституційно-правовий статус терито-
ріальних громад в Україні: монографія / О.В. Бата-
нов; за заг. ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Концерн «Ви-
давн. Дім Ін Юре», 2003. – 512 с. 8. Тарасенко В.І.
Проблема соціальної ідентифікації українського су-
спільства (соціотехнологічна парадигма) / В.І. Тара-
сенко, О.О. Іваненко. – К.: Інститут соціології НАН
України, 2004. – 576 с. 9. Більшість представників
об’єднаних громад позитивно оцінюють наслідки
децентралізації, – опитування. 23 листопада 2016.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://decentralization.gov.ua/news/item/id/3734.
10. Людський потенціал: механізми збереження та
розвитку: монографія / О.Ф. Новикова, О.І. Амоша,
В.П. Антонюк та ін.; НАН України, Ін-т економіки
пром-сті. – Донецьк, 2008. – 468 с. 11. Арбеніна В.Л.
Етносоціологія: навчальний посібник. Ч.І: теоре-
тико-методологічні проблеми дослідження етнона-
ціональних феноменів / В.Л. Арбеніна. – Харків,
2004. 12. Воловодова О. Про соціокультурну специ-
фіку суб’єктності териториальної громади: організа-
ційний аспект / Олена Воловодова, Олександр Кас-
перович // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –
2004. – №1. – С. 103-120. 13. Пухтинський М. На-
міри – «революційні», а дії – «еволюційні»? /
М. Пухтинський // Людина і влада. – 1999. – №5. –
С.46-48. 14. Аузан А. Национальные ценности и
российская модернизация: пересчет маршрута [Эле-
ктронный ресурс]. – Режим доступа: http://polit.ru/
article/2008/10/22/auzan/. 15. Пивоваров Ю.С. Рус-
ская власть и публичная политика // ПОЛИС. – 2006.
– № 1. 16. Романович Н.А. Концепція единовластия
в общественном сознании (традиции, социокультур-
ные основания) / Н.А. Романович // Социологиче-
ские исследования. – 2010. – №10. – С. 141-148.
17. Кертман Г.Л. Московские аномалии: экскурсия
по Георейтингу / Г.Л. Кертман // ПОЛИС. – 2006. –
№6. 18. Юрьев Д. Режим Путина. Постдемократия /
Дмитрий Юрьев. – М.: Європа. 2005. – 264 с. 19. Та-
таркин А. Местное самоуправление в системе стра-
тегий социально-экономического развития ре-
гионов России / Александр Татаркин, Владимир Бо-
чко // Федерализм. – 2008. – №4. – С.69-84. 20. Ти-
хонова Н.Е. Социокультурная модернизация в Рос-
сии (опыт эмпирического анализа) / Общественніе
науки и современность. – 2008. – №2. 21. Гонтмахер
Е. Общественные объединения нового типа в Рос-
О. Д. Прогнімак
212
Економічний вісник Донбасу № 1(47), 2017
сии / Е. Гонтмахер, Е.Шаталова // Общество и эко-
номика. – 2008. – №3-4. – С. 78-90. 22. Українське
суспільство 1992-2012. Стан та динаміка змін. Соці-
ологічний моніторинг. – К.: ІС НАН України. – 2012.
– 660 с. 23. Аузан А. Колея российской модерниза-
ции / А.А. Аузан // Общественные науки и современ-
ность. – 2007. – №6. – С. 54 – 60. 24. Колот А.М.
Мифы социальной политики, или с чего следует на-
чинать формирование новой модели / А.М. Колот //
Зеркало недели. – 2010. – № 2 (781). 25. Кононов
И.Ф. Кризис и самоорганизация: шахтерские города
Донбасса в период реструктуризации угольной
промышленности: социальное и экологическое
измерения: монография / И.Ф. Кононов, Н.Б. Коно-
нова, В.А. Денщик. – Луганск: Альма – матер, 2001.
– 144 с. 26. Діяльність громадських об’єднань в Ук-
раїні у 2013 році: Статистичний бюлетень. – Київ,
2014. 27. Додаток: таблиці моніторингового опиту-
вання «Українське суспільство - 2015» [Електрон-
ний ресурс]. – Режим доступу: http://i-soc.com.ua/
institute/ el_library.php. 28. Степаненко В. Социаль-
ный капитал в социологической перспективе: теоре-
тико-методологические аспекты исследования /
Виктор Степаненко // Социология: теория, методы,
маркетинг. – 2004. – №2. – С. 24-41. 29. Патнам Р.
Творення демократії. Традиції громадянської актив-
ності в сучасній Італії / Р. Патнам, Р. Леонарді,
Р. Нанетті. – К., 2001. 30. Фукуяма Ф. Доверие: со-
циальные добродетели и путь к процветанию /
Френсис Фукуяма. – М.: ООО Изд-во “АСТ”: ЗАО
НППП “Ермак”, 2004. – 730 с. 31. Фукуяма Ф. Со-
циальный капитал // Культура имеет значение.
Каким образом ценности способствуют обществен-
ному прогрессу / Ф. Фукуяма; под ред. Л. Харри-
сона, С. Хантингтона. – М., 2002. – С. 129-149.
32. Демків О. Концепція групового соціального ка-
піталу та її адаптація до вітчизняних умов / Олег Де-
мків // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005.
– №4. – С. 104-118. 33. Шаповал В. Сутнісні харак-
теристики місцевого самоврядування // Право Укра-
їни. – 2002. – №3. – С.48-54. 34. Головенько В.А.
Можливості впливу організацій громадянського су-
спільства на трансформацію політичної культури,
соціальної мобільності українського соціуму / В.А.
Головенько // Український соціум. – 2012. – № 1. –
С.189-199. 35. Кононов И. Жители Донбасса: осо-
бенности культуры и способность к самооргани-
зации в условиях общественных изменений / Илья
Кононов // Социология: теория, методы, маркетинг.
– 2002. – №3. – С. 80-83. 36. Український фонд со-
ціальних інвестицій [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http: usif.org.ua. 37. Міські агломерації –
перешкода на шляху децентралізації в Україні, – ду-
мка експерта. 1 листопада [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/news/
item/id/3734. 38. Децентрализация на Донбассе,
или Стратегическая «вишенка на торте» / [Елект-
ронний ресурс]. – Режим доступу: ttp://novosti.dn.ua/
article/6574-decentralyzacyya-na-donbasse-yly-strateg
ycheskaya-vyshenka-na-torte. 39. Економічна демок-
ратія та розвиток місцевого самоврядування в Укра-
їні: Зб. наук. ст. / за ред. Я.А. Жаліла. – К.: НІС, 2003.
– 100 с. 40. Норт Д. Інститути, інституційні зміни,
функціонування економіки / Д. Норт. – М., 1997.
41. Кузіна К.В. Соціально-економічні процеси у
монопрофільних містах Донбасу (1950 – 1980-ті
роки) // К.В. Кузіна, З.Г. Лихолобова. – Донецьк,
2010. – 335 с.
Стаття надійшла до редакції 07.02.2017
Прийнято до друку 22.03.2017
|