Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.

У статті розглянуто деякі аспекти соціально-економічного розвитку та правового становища приватновласницьких міст Бессарабської губернії у ХІХ ст.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Балицький, О.Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Теми:	Сторінки вітчизняної економічної історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123412
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст. / О.Ю. Балицький // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 41-51. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123412
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1234122017-09-05T03:03:15Z Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст. Балицький, О.Ю. Сторінки вітчизняної економічної історії У статті розглянуто деякі аспекти соціально-економічного розвитку та правового становища приватновласницьких міст Бессарабської губернії у ХІХ ст. В статье рассматриваются аспекты социально-экономического развития и правового положения частновладельческих городов Бесарабии в ХХ ст. The article is devoted to the some aspects of social and economic development and legal status of the private cities of Bessarabia in the nineteenth centu. 2010 Article Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст. / О.Ю. Балицький // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 41-51. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123412 94(498.7) «18» uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії
spellingShingle	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії Балицький, О.Ю. Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті розглянуто деякі аспекти соціально-економічного розвитку та правового становища приватновласницьких міст Бессарабської губернії у ХІХ ст.
format	Article
author	Балицький, О.Ю.
author_facet	Балицький, О.Ю.
author_sort	Балицький, О.Ю.
title	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.
title_short	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.
title_full	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.
title_fullStr	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.
title_full_unstemmed	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.
title_sort	становище приватновласницьких міст бессарабії у хіх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Сторінки вітчизняної економічної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123412
citation_txt	Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст. / О.Ю. Балицький // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 41-51. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT balicʹkijoû stanoviŝeprivatnovlasnicʹkihmístbessarabííuhíhst
first_indexed	2025-07-08T23:37:14Z
last_indexed	2025-07-08T23:37:14Z
_version_	1837123858739494912
fulltext	41 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII УДК 94(498.7) «18» О.Ю. Балицький (м. Ізмаїл) СТАНОВИЩЕ ПРИВАТНОВЛАСНИЦЬКИХ МІСТ БЕССАРАБІЇ У ХІХ ст. В статті розглянуто деякі аспекти соціально-економічного розвитку та право- вого становища приватновласницьких міст Бессарабської губернії у ХІХ ст. В статье рассматриваются аспекты социально-экономического развития и пра- вового положения частновладельческих городов Бесарабии в ХХ ст. The article is devoted to the some aspects of social and economic development and legal status of the private cities of Bessarabia in the nineteenth centu. На сучасному етапі розвитку історичної науки все більш актуальними стають дослідження регіональних особливостей як в Україні, так і в іноземних державах. Значну частку з них становить вивчення різних аспектів формування міст. За висловленням О.П.Реєнта, «після певного забуття міська проблематика усе більше переміщається з периферії наукового зацікавлення у його центр (це частково пов’язане й зі зміною наукової парадигми, домінуванням соціальної історії)»1. Вчені звертаються до тематики міст у пошуках дослідження чинників їх розвитку, можливих напрямків останнього з урахуванням історичного досвіду. Адже вони є одним із важливих факторів не тільки державотворчого процесу, а й історичного взагалі. В зв'язку з розвитком сучасних міст виникають складні проблеми соціально- економічного, психологічного та культурного характеру. Для їх вирішення неабияку роль має їх ретроспективний аналіз, звернення до історичних особливостей міст, урахування специфіки їх розвитку. Тому уявляється закономірним збільшення інтересу до процесів, котрі відбувалися у містах Російської імперії в ХІХ ст., зокрема Бессарабської губернії. Своєрідний розвиток останньої, який був пов'язаний із минулим регіону, де головним фактором виступали місцеві традиції, викликає зацікавленість із точки зору саме урбанізаційних і місторозбудовчих процесів, котрі динамічно розгорталися протягом усього століття. Проблематика приватновласницьких міст на сьогодні стає актуальною ще й з огляду на те, що в останніх містах відбувається перерозподіл їх власності, яка стає головним об'єктом приватизації. Це вимагає досліджень у напрямі обгрунтування доцільності поповнення бюджетів міст за рахунок її продажу, вироблення стратегії щодо залучення одержаних коштів у реконструкцію відповідних територій, розвиток інфраструктури, поліпшення соціального життя городян тощо. 42 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. Метою даної статті є аналіз соціального розвитку та економічного життя в приватновласницьких містах Бессарабської губернії, котрі набули статус у офіційних у ХІХ ст. Зазначимо, що на даний час відсутні дослідження, в яких би розглядалися у комплексі ці проблеми. Деякі аспекти й окремі факти розвитку приватновлас- ницьких міст краю протягом ХІХ ст. знайшли місце в працях таких радянських дослідників, як В.Жуков2, Я.Гросул3, І.Будак4 та ін. Так, наприклад, В.Жуков роз- глянув їх з точки зору економічних характеристик. Натомість І.Будак більше уваги приділив спробам реалізації в останніх міської реформи. Я.Гросул у співавторстві з І.Будаком навели динаміку чисельного складу населення в приватних містах. Се- ред сучасних досліджень, що торкаються міської проблематики Бессарабії вище- зазначеного періоду, варто відзначити праці О.Бачинської, Н.Діанової, Т.Богачик, Н.Абакумової-Забунової5. Таким чином, більш детальне вивчення розвитку взає- мин власників і городян, становища самих міст у приватновласницьких умовах не втратило своєї актуальності й потребує подальших досліджень. Слід зазначити, що міста в Бессарабії існували і до приєднання регіону до Росії, проте розміри їх були досить малі, а економічний занепад XVII–XVIII ст. призвів більшість із них до спустошення та зубожіння. Після російсько- турецької війни 1768–1774 рр., коли свавілля османів було ослаблено, почалося поступове відновлення ремесла й торгівлі у краї. В той період молдавські бояри домагались надання своїм вотчинам містечкам і селам – статусу міста. Так виникли Бєльці (1781 р.), Теленешти (1784 р.), Фалешти (1792 р.), Леово, Атакі та ін. Водночас за сприятливих економічних умов вони були зацікавлені у виникненні й розбудові нових міст на власних землях, оскільки це б дозволило їм отримувати додаткову ренту. Якщо в 70-ті рр. ХVІІІ ст. на території Молдавського князівства з 32 міст лише 12 (37,5%) перебували у приватному володінні, то вже на початок ХІХ ст., за переписом 1803 р., їх нараховувалося 34, що становило 83% від їх загальної кількості6. Сам механізм переходу міських поселень до приватних осіб у князівстві здійснювався переважно шляхом пожалувань їм уже існуючих. Місто Кишинів стало власністю Галатського монастиря, котрому з 1755 р. господарем (пра- вителем) М.Гіком було даровано право володіння ним7. Поселення Бєльці в 1766 р. згідно з жалуваною грамотою господаря Г. ІІІ Гіка одержали багаті купці – брати Панаіте. Місто Сороки спочатку, згідно з грамотою А.Морузі від 1781 р., перебувало у власності доньки правителя Султані8. Через 11 ро- ків право власності на останнє, згідно з новою грамотою від 1792 р., отримав С.Стурдза9. На час приєднання до Росії воно як вотчина належало молдавсько- му вістернику (державному скарбничому – авт.), боярину І. Росету10, а місто Оргєєв боярину Доничу11. Тож ще з середньовічних часів за їх власниками – переважно молдавськими знатними родами – зберігалося вотчинне право на міську землю, збирання різноманітних податків із промислів і торгівлі, із землі, на котрій знаходилися будинки городян, за вигони, пасовиська та навіть із провозу через місто виноградного вина тощо. 43 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII Після приєднання Бессарабії до імперії, російська влада не визнала їх при- ватновласницькими містами через, по-перше, малий розмір, а по-друге, тому, що для неї таким вважався тільки той населений пункт, який мав самовряду- вання (міську думу). Тож після 1812 р. ці населені пункти, що знаходились у боярських та монастирських вотчинах, були оголошені містечками та в по- дальшому повторно домагались статусу міст. Однак лише п'ятьом з них – Бель- цам, Кишиневу, Оргеєву, Сорокам і Кагулу протягом ХІХ ст. було надано статус офіційно. У таких містах незалежно від їх правового становища і приналеж- ності приватним особам складався особливий устрій суспільного життя; вони ставали центрами адміністративної, судової, військової та релігійної влади, мали переваги в проведенні ярмарків і встановленні пунктів стаціонарної тор- гівлі, котра заборонялась у селах; в них формувались свої станові корпорації, був специфічний склад населення12. Отже, на початку ХІХ ст., за винятком міст – фортець Хотина, Бендер, Ізма- їла, Кілії й Акермана, які входили у минулому до складу Туреччини, решта міст та містечок Бессарабії знаходилася в приватному володінні бояр і поміщиків. До них належали Бельці, Кишинів, Оргєєв, Сороки й Кагул. Після входження в 1812 р. території Бессарабії до складу Росії та утворен- ня згодом відповідної області місцевим дворянам і боярам було підтверджено права власності на міста й містечка, що належали їм офіційно раніше. Згідно з «Положенням для управління Бессарабською областю» від 29 лютого 1828 р. місцеве дворянство отримувало всі права та переваги російського, зберігаючи при цьому й стародавні молдавські привілеї, в тому числі право на володіння містами. Зокрема у «Положенні» зазначалося, що «дворянство бессарабське користується і в Росії всіма правами та перевагами, наймилостивійше даро- ваними дворянською грамотою й іншими законами; так само і російське дво- рянство, яке оселилося у Бессарабії, користується всіма загальними становими правами та перевагами нарівні з бессарабським дворянством»13. До приєднання регіону до Росії городяни приватновласницьких міст за- знавали негативного тиску з боку своїх власників. Зокрема про складне становище мешканців останніх свідчать їх численні скарги до Дивана (ко- лишньої Боярської ради, що після встановлення панування Туреччини в Мол- давії отримала цю назву) на молдавських господарів ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Більшість з них – це переважно скарги городян на підвищені податки, необґрунтовані побори, платежі тощо14. Влада, однак, не поспішала задовольняти їх вимоги. Показовою в цьому відношенні була грамота О.Калімаха, видана у відповідь на скаргу жителів Кишинева наприкінці ХVIII ст.15, що діяла майже до 20-х рр. ХІХ ст. Зокрема остання значно розширювала владу Галатського монастиря над мешканцями міста. Він законодавчо отримував «право й силу» володіти «вотчиною своєю – містом Кишиневом… з околицями його і всією землею довкола; з котрої нехай отримує звичайний свій прибуток, як це робиться й по інших містах ...», а саме «з продажу напоїв – вина, горілки, пива та інших 44 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. видів напоїв – щоб тільки напої монастирські продавались, а інший ніхто хай не наважиться продавати, окрім тільки тих, хто укладе угоду з монастирем… »16. Фактично підтверджувалося і законодавчо закріплювалося так зване пропінаційне право – на монопольне виробництво та продаж останнім спирт- них напоїв. До того ж він отримував виключне право на продаж м'яса, а також стягнення податків з усіх осіб, котрі привозили свої товари в місто як під час ярмарків, так й в звичайні торгові дні тощо17. В 1803 р. монастир віддав Кишинів на відкуп (оренду) боярину Макареску терміном на 20 років. Через деякий час він передав відкуп своєму зятю – бо- ярину Стражеско, котрий повинен був щорічно сплачувати монастирю 5 тис. левів. Звичайно, це не поліпшувало становища міста, скоріше навпаки, оскіль- ки за таких умов жителі знаходились в феодальній залежності тепер уже від відкупника, щорічно сплачуючи йому по 1 леву з крамниці та інших будівель, за торгові місця й інші податки. Без дозволу власника городяни не мали права споруджувати будинки. Зокрема це обмеження було закріплено в тій же грамоті О.Калімаха від 28 вересня 1795 р.: «...ніхто не має споруджувати собі будинок чи лавку на монастирській землі, раніше, ніж не укладе письмову угоду з мо- настирем. Також якщо б хто побажав продати будинок який-небудь чи крамни- цю там, у місті чи на околиці, то перше монастир має перевагу купити будівлю за ціною, котру запропонують інші охочі...18. Землі окраїнних районів Кишине- ва були власністю бояр Ришкана і Варфоломея19. З приватного володіння останній було звільнено через 6 років після приєд- нання Бессарабії до Росії. У 1818 р. було досягнуто домовленість із Галатським монастирем про безплатну передачу міста державній скарбниці. З того часу воно набуло статусу обласного (пізніше – губернського) центру. Статус міста такі приватновласницькі населені пункти, як Сороки, Кагул та Оргєєв набули пізніше. В 1835 р. у зв’язку з утворенням нових повітів – Сорокського й Кишинівського – його отримали містечка Сороки та Оргєєв. Перші залишилися в приватній власності до 1848 р., до часу, коли вони були придбані державною скарбницею у поміщика Черкеза за 100 тис. крб. сріблом20. Приватновласницькими містами в до- і післяреформений період залишалися Оргєєв, Бєльці й Кагул. До речі, останній наприкінці 30-х рр. ХІХ ст. був куплений бессарабським губернатором П.Федоровим у поміщика Є.Бальша. В 1854 р. він перейшов до купця першої гільдії – Д.Каравасілі, нащадки котрого володіли їм до початку ХХ ст.21 Дані щодо отримання Кагулом статусу міста в ряді праць дещо різняться. У «Пам'ятній книжці Бессарабської області за 1862 рік» вказувався 1835 р.22 Цю ж дату називав і В.Жуков23. Натомість В.Зеленчук зазначав 1836 р.24, А.Скальковський – 1838 р.25, а в «Працях Бессарабської губернської вченої архівної комісії» взагалі наведений 1840 р.26 На наш погляд, варто погодитися з дослідницею Н.Абакумовою-Забуновою, яка, посилаючись на архівні джерела, підтверджує дату наведену А.Скальковським, а саме 1838 р.27 Надання офіційного статусу приватним містам було викликано потребою у збільшенні кількості адміністративних центрів. Організація їх лише в державних 45 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII викликала деякі економічні обмеження та незручності. Тому центрами Оргєєвського, Сорокського, Кагульського й Ясського (пізніше – Бєльцьського) повітів були визначені відповідні приватні міста, котрим надавався статус повітових. Тож, як бачимо, вони виникали не внаслідок розвитку господарського і громадського життя, а перш за все, як адміністративні центри. Як влучно зазначав дореволюційний російський історик Г.Шрейдер, «дореформене місто було майже виключно адміністративним поняттям – териториальною одиницею, що створене заради інтересів та завдань внутрішнього управління»28. В першій половині ХІХ ст. у приватновласницьких містах відбувався склад- ний і суперечливий процес. З одного боку, власники їх були зацікавлені в зрос- танні чисельності населення за рахунок таких станових прошарків, як купці й ремісники, а з іншого – високі податки певною мірою лякали поселенців, котрі мали намір займатися підприємництвом та поселятися у цих населених пунк- тах. Цей процес добре ілюструє динаміка збільшення кількості населення в приватновласницьких містах у першій чверті ХІХ ст., яка порівняно з держав- ними відбувалась дуже повільно. Так, якщо на початок ХІХ ст. в 1803 р. остан- нє у Бельцах становило 1095 осіб29, то на 1819 р. – 1569 осіб30. Тобто чисель- ність населення за 16 років, враховуючи його природне зростання і незначну кількість механічного збільшення, майже не змінилася. Такі низькі показники характерні й для інших приватновласницьких міст, зокрема населення Оргєєва в 1803 р. становило 1725 осіб31, а на 1819 р. – 2080. Малочисельним на 1819 р. було населення Сорок та Кагулу становлячи відповідно 1782 та 1530 осіб32. Єдиним містом, котре випадало з цієї категорії, був Кишинів. Кількість насе- лення останнього на 1803 р. становило 1350 осіб, на 1812 р. – 5–7 тис., а вже після проголошення його обласним центом у 1819 р. в ньому мешкало 10.967 чол.33 Про досить низьку динаміку збільшення населення у приватних містах можна судити з показників зростання його в державних. Так, на 1808 р. насе- лення Акермана становило приблизно 166334, а в 1819 р. – 5472 осіб, у Кілії на травень 1807 р. воно становило орієнтовно 1845 осіб35, а в 1819 р. – 3620. Насе- лення Ізмаїла за збереженими списками бажаючих оселитися у місті протягом квітня-серпня 1811 р., численність яких була 2365 осіб,36 на 1819 р. становило 6570. Тобто за означені роки населення Акермана, Кілії й Ізмаїла, на відміну від приватновласницьких міст та за коротший термін, зросло відповідно у 3,2 та 2,5 рази. Треба враховувати, однак, що дані придунайські міста мали кра- щі географічні, правові й економічні умови і користувалися більшим попитом серед мігрантів та поселенців. Це впливало на стрімке збільшення їх жителів. Все ж, виходячи із загальної тенденції по Бессарабській області, котра характе- ризувалася надзвичайно інтенсивними міграційними та колонізаційними про- цесами, можна констатувати, що належність міст приватним особам деякою мірою стримувала їх заселення. В подальші роки до запровадження буржуазних реформ також не простежується швидкого зростання населення приватновласницьких міст, окрім Кишинева. Однак воно випадає з подальшого розгляду, оскільки на той 46 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. час вже не вже не було приватновласницьким. Єдиним містом, в якому майже за десятиліття з 1819 до 1828 р. кількість жителів збільшилась в 2,8 рази, були Бєльці. Його стрімка розбудова була пов’язана з отриманим офіційного статусу міста ще в 1818 р. В 60–70 рр. ХІХ ст. приватновласницькі міста Оргєєв та Бєльці являли собою селища сільського типу з 4–6 тис. мешканців37. Однак наприкінці століття чи- сельність городян тим не менше зростала. За переписом проведеним в 1897 р. населення Бєльц становило 18 478, Оргєєва – 12 336 осіб38. Це було пов'язано з розвитком ремесла та торгівлі, а також виникненням невеликих промислових підприємств. Але, незважаючи на зазначені показники, на початку ХХ ст. кіль- кість населення Бєльц та Оргєєва не перевищувала 15 та 20 тис. відповідно, й воно не мало значної питомої ваги в загальній масі городян краю. Економічний розвиток вищезгаданих приватних міст ускладнювався сами- ми ж власниками. Жителі їх, як і раніше, за часів Молдавського князівства, були обтяжені численними непомірними податками на користь останніх. Оскільки міська земля була їх власністю, то за право користування нею го- родяни сплачували власникам особливий грошовий збір – поземельну подать або чинш. Він становив головну та загальну для всіх мешканців приватновлас- ницьких міст повинність. Окрім того, власники здавали землю, котра належала містам, в оренду за- можним орендарям, які стягували додаткову плату з населення. Але не тільки міські ділянки були об'єктами відкупів. У Бессарабії мали місце й відкупи до- ходів міст. Наприклад, в 1831 р. власник міста Бєльці поміщик Катаржи – на- щадок братів Панаіте, – здав в оренду посесору (орендарю) І.Журдану міські прибутки на шість років з платою 20 тис. крб. асигнаціями на рік. Вступивши у володіння містом, посесор одразу почав стягувати з жителів підвищені збори з торгівлі, привозу товарів у місто, тощо39. Певна річ, що орендар, здобувши на визначений термін відкуп збору доходів, прагнув якнайшвидше отримати прибуток. За таких умов населення мусило терпіти всілякі утиски. Про своє скрутне становище городяни писали, висловлюючи протест власникам міст і посесо- рам. У Бессарабії, окрім Бєльц та Оргєєва, в другій половині ХІХ ст. в приват- ному володінні перебували ще 19 містечок із 22, становище мешканців котрих також було дуже тяжким40. В 40-х рр. ХІХ ст. російським урядом власникам населених пунктів було надано право укладати з їх мешканцями договори: «Всі без винятку власники містечок і міст у губернії Бессарабській, що користуються прибутками з об- рочних статей за силою грамот, котрі були дані їм на цей предмет правлячими в різні часи молдавськими господарями або ж на підставі існуючих звичаїв…, мають право укладати з товариствами мешканців … добровільні умови, ви- значаючи в них з усією можливою ясністю й чіткістю як права власників на стягування різних зборів, так і обов’язки жителів вносити та сплачувати їх»41. Для тих власників, котрі «у визначений «Височайше» затвердженою 24 січ- 47 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII ня 1844 р. думкою Державної ради дворічний термін не уклали з товариства- ми мешканців тих містечок добровільних умов про взаємні між собою від- носини...», встановлювалися конкретні доходи з маєтків, що їм належали, а саме: 1) з садів, розведених на поміщицький землі, 2) з будинків і крамниць, 3) з продажу, 4) з переправ на річках та 5) з ваги й мір42. Господарі садів (присадибних ділянок), розведених на поміщицькій землі, мали сплачувати власнику міста десяту частину врожаю. З будинків, в яких мешкали городяни, а також із крамниць, де купці, міщани і різночинці здійснювали торги, власникам дозволялось стягувати податки, враховуючи місцезнаходження та цінність землі, від п'ятнадцяти до п'ятидесяти копійок із кожного сажня по вулиці, тобто зовнішньої сторони будівлі «якою б втім довжини вглуб вона не була». З продажу худоби в ярмаркові і звичайні торгові дні власники отримували від продавця з кожного вола, корови чи коня по п'ять копійок. Навіть за користування вагами ними стягувався збір, що встановлювався для кожного міста окремо43. Переходи майна від одного власника до іншого затверджувалися спеціальною конторою, яка стягувала 10% із його покупної ціни44. Феодальні порядки, які панували у приватновласницьких містечках Бєльцах та Оргєєві, були значною перешкодою для існування не тільки незаможних мешканців, а й купці, тобто всього податного населення. Вони гальмували розвиток продуктивних сил, сковуючи ініціативу торгово-підприємницької частини жителів. Таке незадовільне існування власницьких міст визнавалось як місцевою, так і центральною владою. Проте незмінне законодавство, що захищало всі дворянські привілеї, продовжувало зберігати «...цей жахаючий елемент середньовіччя»45. Не могла зламати його й хвиля руху за викуп їх з приватного володіння, котра охопила різні прошарки городян Бєльц та Оргєєва в 1880–1885 рр. Зовсім не вплинули на соціально-економічний устрій останніх і реформи 60-х рр. ХІХ ст. Не набула чинності й реформа 1870 р., зокрема «Міське поло- ження» від 16 червня того ж року46. Реалізація його у приватних містах виявила- ся неможливою. До того ж сам факт існування органів місцевого управління, що потребували певних коштів на їх утримання, суперечив економічним інтересам їх власників. Ось як з цього приводу висловився в 1873 р. в своєму посланні до міністра внутрішніх справ, бессарабський губернатор: «... Запровадження цього положення в містах Оргєєві і Бєльцах є неможливим, оскільки міста ці належать приватним особам і головні статті прибутків ідуть на їх користь»47. Оскільки питання про викуп останніх залишалося невирішеним й у зв'язку з цим неможливо було в них реалізувати нове «Міське положення», то у 1877 р. в цих містах ввели спрощене громадське управління, яке складалось з міського старости та двох його помічників. Зазначимо, що такі органи приватних міст порівняно з державними, перебували у ще скрутнішому фінансовому становищі, ніж останні. Відсутність прав і достатніх коштів фактично позбавляло управління можливості провадити 48 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. будь-які суттєві заходи по благоустрою приватних міст, розвитку в них народної освіти та охорони здоров'я. Ніякої турботи по благоустрою цих населених пунктів не проявляли й їх власники. Бєльці знаходилося у приватній власності великих землевласників Катаржи і Крупенського, а Оргєєв – спадкоємців таємного радника Граве та княгині Ганджарлі48. Цікаво, що останні в цих містах не мешкали і навіть ні- коли не бували. Вони тримали там своїх керівників, які здійснювали не тільки керівництво містом, але й були «...повновладними господарями», які, «вкрай безсоромно обтяжували мешканців неможливими податками»49. Так у 90-х рр. власник Бєльц – Катаржи – призначив своїм повіреним у місті Кантакузіна та згодом домігся призначення його тут земським начальником. Внаслідок цьо- го він став повноправним господарем Бельц. Зовсім не займаючись міським благоустроєм, Кантакузін прагнув отримати від міста якомога більше доходів, котрі «йшли в кишеню йому та власнику»50. Сума ї прибутків становила до 100 тис. крб. на рік. Підтвердженням вищенаведеному є письмова скарга мешканців Бєльц від 1895 р. до Міністерства внутрішніх справ, у якій, зокрема, йшлось про те, що за законом власники міст « …із котрих одержують прибутки, зобов′язані лаго- дити вулиці й дороги, а в нас повірений Кантакузін встановив збір до 30 коп. навіть за місце, зайняте під віз сільського мешканця …, а коли внаслідок розпо- рядження керівника губернії було запропоновано Кантакузіну зробити ремонт міських вулиць, то він відгукнувся, що лагодити та утримувати вулиці й дороги до поміщика не належить, а повинні це робити міські жителі»51. У своєму посланні міністру внутрішніх справ від 12 червня 1895 р., бес- сарабський губернатор А.Константинович, характеризуючи економічне ста- новище вищезгаданих населених пунктів, зазначав, що «мізерні кошти міст Бєльц і Оргєєва не тільки перешкоджають здійсненню благих починань сус- пільних управлінь, але роблять для них неспроможним виробництво навіть обов′язкових витрат». Наприклад, у 1895 р. доходи Бельц складали 14 950 руб., а для покриття видатків на вкрай гострі потреби міста потребувало- ся 18 144 руб., тобто дефіцит становив 3194 руб. По Оргєєву для покрит- тя витрат не вистачало 5 723 руб., оскільки прибутки дорівнювали 13 888 руб., натомість видатки становили 19 611 руб. Губернатор також повідомляв, що «очікувати збільшення коштів у майбутньому не уявлялося можливим, оскільки ці міста позбавлені найбільшого прибутку – прибутку від міського майна, що належить власникам. Разом з тим міське спрощене управління по- збавлене можливості провадити оподаткування городян встановленими за- коном зборами, оскільки городяни обтяжені численними, часто непомірними податками на користь власників»52. Окрім вищезазначених зборів у приватних містах виявлялися різного роду зловживання. Важкість податкового тягаря посилювалася ще через шахраювання службовців дум, старост, суду та поліції, що виявлялось в хабарах, привласненні майна жителів, спекулюванні ділянками міських земель53. За 49 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII свідченням помічника керівника Бессарабського жандармського управління (1886 р.) у Бельцах й Оргєєві міські спрощені управління «... абсолютно безконтрольно і нарівні з власниками не звертають ніякої уваги на найбільш поширені потреби міста, піклуючись тільки про свою власну наживу...»54. Вийти з такого тяжкого становища можна було лише шляхом викупу вка- заних міст в їх власників. В 1895 р. бессарабський губернатор звернувся до Міністерства внутрішніх справ із проханням про необхідність даного акту, вва- жаючи, що тільки таким чином вони зможуть перетворитися в благоустроєні центри. Власники останніх, сподіваючись отримати якомога більший прибу- ток, висловили згоду на викуп міст, котрі їм належали. Однак досягнута згода сторін не вирішила питання, оскільки тепер каме- нем спотикання стала ціна. Мешканці міст та власники по-різному визначали відповідну суму. При цьому вони виходили з наступних даних: городяни Бельц повинні були викупити 1138 десятин міської землі, а мешканці Оргєєва – 2133. Розмір викупу землі власниками визначався по капіталізації із 4% прибутко- вості останньої і за оцінкою її вартості від 200 до 2400 руб. Згідно з «Положен- ням про взаємні відношення власників і мешканців у належаних приватним особам та товариствам містечках та містах Бессарабської губернії», на ґрунті якого визначалися стосунки між власниками і городянами, котрі мали сплатити власнику Бєльц 9875 руб., а Оргєєва – 4536 руб. щорічного оброку55. Суми підрахунків сторін надто різнилися. Так, власник Бєльц зажадав як викуп 1млн. 671 тис. 935 руб., натомість городяни вважали можливим спла- тити лише 724 тис. 641 руб. Власник Оргєєва визначив відповідну суму у 750 тис. руб., а за підрахунками мешканців вона мала становити 300 тис. руб.56 З цих даних бачимо, що власниками міст їх ціна була завищена майже вдвічі. Окрім розбіжностей між власниками й городянами в питанні розміру ви- купу, не менш важливою перепоною у здійсненні угоди було те, що городя- ни не були спроможні сплатити одразу навіть визначену ними суму грошей. Для здійснення цього потрібна була значна сума кредиту з державного банку. «Без такого кредиту», – повідомляв бессарабський губернатор в Міністер- ство внутрішніх справ, – «неможливо здійснити викуп міст»57. Банк у наданні останнього відмовив. Відтак у зв'язку з відсутністю згоди між власниками та городянами щодо його розміру викуп міст затримувався на невизначений час. Так, Бєльці та Оргєєв належали власникам аж до буремних та переломних подій 1917 р. Отже, на початок ХІХ ст. в Бессарабії абсолютно домінувала кількість приватновласницьких міст і містечок. Таке становище було пов'язане як з історичним розвитком краю, так й особливим його правовим становищем після приєднання до Російської імперії, котре зберігало за боярами та поміщиками їх права володіння містами й збирання податків з городян. З п'яти приватновласницьких, офіційно визнаних міст протягом ХІХ ст. лише Кишинів і Сороки були «визволені» з цього стану. Натомість Оргєєв, Кагул, Бєльці та переважна більшість містечок продовжували залишатися у феодально- 50 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. поміщицькій залежності до кінця століття. Таке становище не тільки уповільнювало економічний розвиток міст, а й перешкоджало їх соціальному розвитку. 1 Реєнт О.П. Історія України ХІХ – початку ХХ ст.: методологічний зріз і тематичні напрями наукового пошуку. // Укр. іст. журнал. – 2007. – №6. – С.226. 2 Жуков В.И. Города Бессарабии. 1812-1861: (Очерки соц.-экон. развития). – Кишинев, 1964. – 252 с.; его же. Города Бессарабии (1861–1900). Очерки соц.-экон. Развития. – Кишинев, 1975. – 291 с. 3 Гросул Я.С., И.Г.Будак. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии. (1861– 1905гг.). – Кишинев, 1972. – 602 с. 4 Будак И.Г. Буржуазные реформы 60-70 гг. ХІХ в. Бессарабки. – Кишинев, 1961. – 220 с. 5 Бачинська О.А. Колонізація українським населенням Придунайських земель XVIII – початок ХХ ст.: автореф. дис... док. іст. наук. – Одеса, 2002. – 34 с.; Діанова Н.М. Формуван- ня населення міст Південної України у дореформений період (кінець XVIII ст. – 1861 р.): автореф. дис... канд. іст. наук. – Одеса, 2003. – 20 с.; Богачик Т.С. Північна Бессарабія дореформеного періоду (1812–1868 рр.): соціально-економічний, суспільний та освітній розвиток: автореф. дис... канд. іст. наук. – Чернівці, 2009. – 23с.; Абакумова-Забунова Н.В. Русское население городов Бессарабии ХІХ в. – Кишинев, 2006. – 519 с. 6 Кокырла П.С. Социально-экономическое развитие молдавского города в конце ХVП – начале XIX в. – Кишинев, 1989. – С.25. 7 История Кишинёва. – Кишинёв, 1966. – С.29. 8 Кокырла П.С. Указ. соч. – С.28. 9 Там же. – С.131. 10 Труды Бессарабской Губернской Учёной Архивной Комиссии. Т.ІІІ– Кишинев, 1907. – С.83. 11 Зеленчук В.С. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX в. (Этнические и социально-демографические процессы). – Кишинев, 1979. – С.145. 12 Рындзюнский П.Г. Крестьяне и город в капиталистической России второй половины ХІХ века. – М. 1983. – С.127. 13 Высочайшее утвержденное 29 февраля 1828 года учреждение для управления Бесса- рабской Области // Полн. собр. законов Рос. имп. – Собр.2. – Т.ІІІ. – Отд. Первое 1828. СПб., 1830. – С.198. 14 Кокырла П.С. Указ. соч. – С.115. 15 Труды Бессарабской Губернской Учёной Архивной Комиссии. Т.ІІ – Кишинев, 1902. – С.285. 16 Там же. – С.289–290. 17 Там же. – С.290. 18 Там же. 19 История Кишинёва. – С.50. 20 Жуков В.И. Города Бессарабии. 1812–1861. – С.44. 21 Шишкина Р.П. Династия купцов Тульчиановых. // Краеведческий вестник. – Вып.2. – Измаил, 2008. – С.103.; Труды Бессарабской Губернской Учёной Архивной Комиссии. Т.ІІ. – С.49. 22 Памятная книжка Бессарабской области на 1862 год. – Кишинев, 1863. – С.167. 23 Жуков В.И. Города Бессарабии. 1812–1861. – С.44. 24 Зеленчук В.С. Указ. соч. – С.93. 25 Скальковский А.А. Измаильское градоначальство в 1847 году. // Журнал Министерства внутренних дел, 1849. – Ч.ХХV. – Кн. 3. – С.376. 51 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII 26 Труды Бессарабской Губернской Учёной Архивной Комиссии. Т.ІІ. – С.49. 27 Абакумова-Забунова Н.В. Указ. соч. – С.40. 28 Шрейдер Г.И. Город и городовое положение 1870 г. // История России в ХІХ в. Т.ІV. – Отд.ІІ. – СПб., 1903. – С.2–3. 29 Кокырла П.С. Указ. соч. – С.105. 30 Жуков В.И. Города Бессарабии. 1812–1861. – С.63. 31 Кокырла П.С. Указ. соч. – С.104. 32 Жуков В.И. Указ. соч. – С.63. 33 Там же. 34 Бачинська О.А. Українське населення міст Придунайських земель наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Між- відомчій зб. наук. пр. Вип. 6. – К., 2002.– С.193. 35 Там само. – С.196. 36 Комунальна установа «Ізмаїльський архів». – Ф.514. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.1-99зв. 37 Гросул Я.С., Будак И.Г. Указ. соч. – С.51. 38 Первая всеобщая перепись населения Росийской империи 1897 г. – Т.ІІІ: Бессараб- ская губерния. – СПб., 1905. – С.2. 39 Жуков В.И. Указ. соч. – С.226. 40 Списки населённых мест Российской империи, составленные и изданные Центральным статистическим комитетом МВД: [По сведениям 1859 г.]. Т.ІІІ: Бессарабская область. – СПб., 1861. – 87 с. 41 Местные законы Бессарабии. Полный систематический сборник местных бессараб- ских законов Арменопула, Донича, Соборной Грамоты Маврокордато и ручной книги о браках. – СПб., 1904. – С.385. 42 Там же. – С.386–387. 43 Там же. – С.387. 44 Бессарабский календарь – ежегодник. Ежегодное издание. / Под. ред. Б.О. Лемперта и Н.К. Могилянского. – Кишинев, 1910. – С.206. 45 Жуков В.И. Утверждение капитализма в социально-экономическом строе городов Бессарабии 1861–1900гг.: автореф. дис. ... д-ра. ист. наук. – Кишинев, 1975. – С.46. 46 Высочайше утвержденное Городовое положение от 16/28 июня 1870 г. // Полн. собр. законов Рос. имп. – Собр.2. – Т.ХLV. – Отд. Первое. – СПб., 1874. – №48498. – С.821–839. 47 Цит. по: Будак И.Г. Указ. соч. – С.162. 48 Там само. – С.165. 49 Там же. – С.166. 50 Там же. – С.167. 51 Цит. по: Там же. – С.167–168. 52 Цит. по: Там же. – С.166–167. 53 Жуков В.И. Утверждение капитализма в социально-экономическом строе городов Бессарабии 1861–1900 гг. – С.47. 54 Цит. по: Будак И.Г. Указ. соч. – С.165. 55 Там же – С.168. 56 Там же. 57 Цит. по: Там же. – С.169.

Становище приватновласницьких міст Бессарабії у ХІХ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси