Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції

У статті розглянуто мережу представницьких підприємницьких об’єднань, які існували в Україні в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізовано їх політику щодо інституціоналізації власних інтересів та активного їх лобіювання в уряді, що було важливим етапом на шляху перетворення підприємн...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Донік, О.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Сторінки вітчизняної економічної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123413
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 52-69. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123413
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1234132017-09-05T03:03:16Z Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції Донік, О.М. Сторінки вітчизняної економічної історії У статті розглянуто мережу представницьких підприємницьких об’єднань, які існували в Україні в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізовано їх політику щодо інституціоналізації власних інтересів та активного їх лобіювання в уряді, що було важливим етапом на шляху перетворення підприємницького прошарку в окремий клас. В статье рассматривается сеть представительских предпринимательских объединений, которые существовали в Украине в последней трети ХІХ – начале ХХ в. Проанализирована их политика по институционализации интересов и активному их лоббированию в правительственных кругах, что было важным этапом на пути превращения предпринимательской прослойки в отдельный класс. The article presented the system of representative entrepreneurial consolidation that existed in Ukraine in last third of XIX – early XX centuries. Its analyzed their interests institualisation and active lobbying in governmental circles that is the important stage in a fair way to becoming business stratum as separate class. 2010 Article Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 52-69. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123413 94(477) uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії
spellingShingle	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії Донік, О.М. Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті розглянуто мережу представницьких підприємницьких об’єднань, які існували в Україні в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізовано їх політику щодо інституціоналізації власних інтересів та активного їх лобіювання в уряді, що було важливим етапом на шляху перетворення підприємницького прошарку в окремий клас.
format	Article
author	Донік, О.М.
author_facet	Донік, О.М.
author_sort	Донік, О.М.
title	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
title_short	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
title_full	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
title_fullStr	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
title_full_unstemmed	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
title_sort	підприємницькі об’єднання в україні останньої третини хіх – початку хх cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Сторінки вітчизняної економічної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123413
citation_txt	Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 52-69. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT doníkom pídpriêmnicʹkíobêdnannâvukraíníostannʹoítretinihíhpočatkuhhctvídínstitucíonalízacííínteresívdonadregíonalʹnihformíntegracíí
first_indexed	2025-07-08T23:37:20Z
last_indexed	2025-07-08T23:37:20Z
_version_	1837123865392709632
fulltext	52 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. УДК 94(477) О.М. Донік (м. Київ) ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ В УКРАЇНІ останньої третини ХІХ – початку ХХ cт.: ВІД ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСІВ ДО НАДРЕГІОНАЛЬНИХ ФОРМ ІНТЕГРАЦІЇ У статті розглянуто мережу представницьких підприємницьких об’єднань, які існували в Україні в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізовано їх політику щодо інституціоналізації власних інтересів та активного їх лобіювання в уряді, що було важливим етапом на шляху перетворення підприємницького прошарку в окремий клас. В статье рассматривается сеть представительских предпринимательских объединений, которые существовали в Украине в последней трети ХІХ – начале ХХ в. Проанализирована их политика по институционализации интересов и активному их лоббированию в правительственных кругах, что было важным этапом на пути превращения предпринимательской прослойки в отдельный класс. The article presented the system of representative entrepreneurial consolidation that existed in Ukraine in last third of XIX – early XX centuries. Its analyzed their interests institualisation and active lobbying in governmental circles that is the important stage in a fair way to becoming business stratum as separate class. Економічні реформи, розпочаті в Україні у 90-х рр. ХХ ст., висунули на авансцену економічного і політичного життя новий соціальний прошарок – підприємців. Не зважаючи на різновекторність інтересів різних його груп, він активно намагається зміцнити своє становище у суспільстві. Капітал досить активно проникає в політичне життя, поряд з громадсько-політичними організаціями та партіями створює корпоративні і професійні структури, метою яких є вироблення спільної думки з тих чи інших питань економічного і суспільного життя, залучення авторитету держави до їх вирішення, вплив на владу у цілому. Ситуація, що існує нині, дещо нагадує становище, яке склалося в Росії в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст., в складі якої перебувала більшість українських етнічних територій. Проблема соціально-економічної і політичної консолідації підприємниць- кого прошарку в Україні, стосунків з владою, усвідомлення підприємцями своєї економічної ролі у самодержавній Росії на межі ХІХ–ХХ ст. залишається од- нією з малодосліджених в історіографії. Окремі аспекти консолідації інтересів підприємницьких союзів, насамперед З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, 53 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII розглядалися у працях В.В.Крутікова, Т.І.Лазанської, І.В.Довжука, О.П.Реєнта, О.В.Щербініної, І.О.Шандри, В.О.Сущенка, І.М.Шапкіна, А.С.Качаляна, А.В.Луб ского1 та ін. Утім, вони дають лише фрагментарне уявлення про сут- ність та особливості представницьких організацій буржуазії в межах України, ступінь надрегіональних форм інтеграції, лобіювання інтересів в урядових колах. Умови для розвитку великої промисловості в Україні склалися за історично короткий пореформений проміжок часу. Це відбувалося внаслідок вільної дії економічних законів розвитку капіталістичного суспільства, ініціативної діяльності прошарку місцевих підприємців, припливу іноземних капіталів, протекційної політики уряду в сфері промисловості. На межі ХІХ–ХХ ст. українські Донецький і Придніпровський промислові райони перетворилися на основну кам’яновугільну і металургійну базу Росій- ської імперії. Українські губернії посіли провідне місце у виробництві цукру, продукції сільськогосподарського та транспортного машинобудування. Належа- ла їм левова частка загальноросійського виробництва й у харчовій промисловос- ті, особливо горілчаній, борошномельній, а також тютюновій. Усього за чотири пореформених десятиріччя промисловість України пройшла шлях від кріпос- ницької мануфактури до перших монополістичних об’єднань у промисловості2. Набираючи у цей час помітної економічної ваги, буржуазія свої інтереси відстоювала не шляхом участі в політичних організаціях, які в умовах існуван- ня самодержавної влади були заборонені (до 1905 р.), а головним чином через створення різних комерційних, промислових та галузевих об’єднань. Формування представницьких органів капіталу – явище закономірне, ха- рактерне для суспільств із ринковою економікою. Виникнення таких об’єднань у Російській імперії було підготовлене тривалим існуванням бюрократичних органів, які відали промисловістю і торгівлею, а потім – створенням на початку ХІХ ст. системи дорадчих установ, в яких був представлений капітал, що на- роджувався в нових економічних умовах. За історичною традицією, ознакою ділових кіл Росії була розрізненість, від- сутність внутрішньої єдності. Як писав у 1900 р. на шпальтах «Промышленного мира» сучасник, наближений до підприємницьких кіл, «промисловці і торгов- ці, поряд з іншими групами населення, у нас ніколи не вчилися спільно мис- лити і разом вживати заходів, які б стали у пригоді для їх добробуту. Їм завжди вбивалося в голову, що за них подумають, зроблять що треба»3. На 1900-ті рр. почали даватися взнаки результати реформ 1860–1870-х рр., економічний підйом 1890-х рр. Зміни в торгово-промисловому законодавстві, концентрація виробництва, заміна сімейних компаній акціонерними, поява й утвердження монополій в економіці країни, включення Росії до світового ринку покликали до життя підприємницькі об’єднання, які піклувалися про «загальні інтереси», створили реальні умови для остаточної інституціоналізації прошарку капіталістів. У межах представницьких об’єднань підприємці отримали можливість по- годжувати інтереси і вирішувати суперечності, що виникали у процесі діяль- 54 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. ності, набували права виступати з загальною думкою перед урядом, позбав- ляючи його можливості використовувати розбіжності в підприємницькому середовищі. З’явилися додаткові засади відстоювати інтереси окремих галузей промисловості перед суспільною думкою, більше уваги приділяти вдоскона- ленню техніки, форм організації праці, запровадженню нових технологій, а в умовах кризи – докладати зусиль до забезпечення економічної стабільності. Великий вплив на становлення і розвиток представницького руху в підприємницькому середовищі мав уряд, особливо в роки, коли міністерство фінансів очолював С.Ю.Вітте. Економічна політика уряду створювала міцний зв'язок капіталу з владою і була спрямована на те, щоби поставити промисловців у тісну залежність від держави. Основні фінансові ресурси, транспорт, засоби зв’язку перебували у руках держави, що забезпечувало їй ефективні важелі впливу на приватний капітал. Вона ж встановлювала ціни на продукцію спиртзаводів, нормувала операції і прибутки цукрозаводчиків. Більша частина лісів, 2/3 залізничного транспорту, значна частина землі належала казні4. На межі ХІХ–ХХ ст. основою «нового курсу» уряду стала ставка на розви- ток підприємництва та підтримку капіталу. «На нові шляхи, – писав С.Ю.Вітте в 1893 р., – які відкриваються для населення загальним покращенням економіч- них умов, завжди стають спочатку тільки найбільш підприємливі господарські одиниці, тільки люди сміливого почину, тільки щасливчики, і лише згодом, коли ці шляхи перетворюються в наїжджені колії, ними починають рухатися несміливі, інертні народні маси, досягаючи поліпшення своїх життєвих умов болісним процесом звільнення від стародавньої рутини, цього спадку багатьох і багатьох віків»5. За С.Ю.Вітте російський капітал отримав постійне дорадче представництво. Усі значні питання соціально-економічного життя відтоді вирішувалися за безпосередньої участі представників капіталу. Між урядом і буржуазією встановилися досить міцні і надійні зв’язки, які, утім, так і не переросли в рівноправне партнерство. Гіпертрофована роль держави в економічному житті країни (держава власниця земель і надр, монополіст-споживач, монополіст- постачальник) залишала підприємцю роль прохача. Промисловцю в таких умовах доводилося добиватися пільг і привілеїв, будівництва нових залізниць, захисту від втручання місцевої адміністрації у відносини з робітниками, зміни митних тарифів6. Певне значення у сприянні уряду представницькому рухові мало місце і політичне підґрунтя. Влада намагалася позбутися опозиції з боку капіталу. А тому, проводячи жорстку боротьбу проти профспілок, закриваючи різні культурно-просвітницькі і громадські організації, які могли стати центрами політичної опозиції, вона сприяла створенню підприємницьких союзів. На початку ХХ ст. свої інтереси буржуазія відстоювала переважно через про- мислові та галузеві союзи. Тоді, як міські думи перетворилися на важливу форму соціальної й економічної інтеграції підприємств на місцевому рівні, промислові об’єднання з представництва інтересів досить швидко стали найважливішим 55 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII способом їх економічної інтеграції на міжрегіональному рівні. Об’єднання з представництва підприємницьких інтересів, до яких належали заводи і фабрики Донбасу, Харкова, Придніпровського району, Правобережної України були най- більшими в імперії. Промислові союзи сприяли інституціоналізації підприємни- цької діяльності з метою накопичення економічного капіталу. Представницькі організації капіталу, які існували в Україні на початку ХХ ст., можна розділити на дорадчі і суто підприємницькі. Якщо до перших належали офіційні колегіальні органи, які складалися з представників від під- приємців і уряду, то до других – дозволені урядом об’єднання торгово-про- мислової буржуазії. Дорадчі організації, на противагу підприємницьким сою- зам, створювалися державними установами або за їх безпосередньої участі для надання допомоги відомствам у розробці державної політики щодо окремих галузей господарства та економіки в цілому. Створення ж підприємницьких організацій, як правило, було результатом вільного «волевиявлення» буржуазії, викликаного глибокими соціально-економічними, політичними і психологічни- ми змінами, що відбувалися в буржуазному середовищі пореформеної Росії7. Одним із різновидів дорадчих організацій були всеросійські торгово- промислові з’їзди, які влаштовувалися владою та за ініціативи самих підприємців в останній третині ХІХ ст. Вони мали важливе значення для буржуазії як перший досвід координації інтересів і єднання. Такі з’їзди відбулися 1870 р. у Санкт-Петербурзі, 1872 і 1882 рр. у Москві та 1896 р. у Нижньому Новґороді. Зокрема, в роботі останнього зібрання взяли участь близько 700 делегатів – підприємців, технічної інтелігенції, представників центральної і місцевої влади, землевласників, у тому числі й чимало з українських губерній. На цьому загальноросійському економічному з’їзді підприємцям удалося досягнути якісно нового організаційного ступеня. Форум став наочним підтвердженням усе зростаючої економічної могутності торгово-промислової буржуазії, яка, убачаючи в уряді захисника своїх інтересів, виступила більш рішуче і впевнено проти дворянсько-поміщицького блоку, сповна усвідомлюючи свою силу у боротьбі з сільськогосподарським лобі8. Інтенсивний розвиток капіталізму сприяв появі спеціальних організацій для здійснення оптових операцій – товарних бірж, які засновувалися в місцях найбільшої концентрації товарного попиту. Значна частина біржових товариств, які в російських умовах часто виконували й представницькі функції, з’явилася після 1905 р. (на 1917 р. в країні налічувалася 101 біржа)9. В Україні першу біржу було засновано ще у жовтні 1796 р. в Одесі. Потім біржі з’явилися в Києві (лютий 1869 р.) і Харкові (січень 1876 р.). До 1912 р. на території українських губерній виникло ще 11 бірж: у Миколаєві, Єлизаветграді (зернова), Катеринославі, Херсоні, Кременчуці, Бердянську, Олександрівську, Маріуполі, Феодосії, Рівному та ще одна у Харкові – кам’яновугільна і залізоторгова (1902 р.). Певне значення мала торгівля цінними паперами на Одеській, Київській і Харківській біржах. У Києві найбільше біржових операцій здійснювалося з цукром та акціями цукрових заводів, в Одесі – з хлібом й іноземною валютою10. 56 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. Товарні біржі в Російській імперії були самоврядними установами. Із за- гальної кількості учасників біржового торгу, який мав відкритий характер, ви- окремлювалося біржове товариство, повноправними членами якого з правом голосу на загальних зборах могли бути ті постійні відвідувачі бірж – торговці і промисловці, котрі сплачували, понад встановленої плати за білет на пра- во постійного її відвідування, щорічний добровільний членський внесок на утримання біржі і належали до ґільдійських купців, промисловців, або були представниками акціонерного товариства. З його середовища для завідування справами біржі та її господарською частиною обирався біржовий комітет, що складався зі старшин (звичайних членів) і голови11. У Російській імперії біржі так і не встигли розгорнутися в розгалужену систему органів, між якими було б розподілено вирішення завдань у сфері розвитку господарства і представництва його інтересів. Біржові комітети, будучи формально відповідальними за ведення поточних справ на біржі, фактично виконували функції представницького органу інтересів промисловців і купців свого регіону, впливали на законодавство і громадську думку, на економічний і технічний розвиток місцевої промисловості й торгівлі (купці та промисловці, які входили до того чи іншого біржового комітету, мали право звертатися з поданнями до уряду, їх залучали до консультацій з економічних питань). Така роль бірж у представницькому русі підприємництва була однією з російських особливостей. Відомий український промисловець і фінансист О.К.Алчевський, бага- торічний голова Харківського біржового комітету, наприкінці XIX ст. на засі- данні урядової комісії дав таку лаконічну оцінку ввіреній йому біржі: «Її цілі й завдання – бути опікуном торгівлі й промисловості цілого краю та об’єднувати розрізнене купецтво»12. Також він наголосив на тому, що біржа повинна бути не тільки виразником потреб місцевої торгівлі і промисловості, а й «ходатаєм» про ці потреби перед урядом. У статуті Одеського біржового комітету було прямо вказано, що на нього «покладається піклування про підтримку і розвиток одеської гуртової торгівлі та сприяння потребам торгівлі й промисловості взагалі, обговорення всіляких пропозицій, спрямованих на користь і полегшення торгових відносин та розвиток торгівлі й промисловості»13. Біржовий комітет ставав, таким чином, своєрідним форумом соціальної й економічної інтеграції промисловців і купців та найважливішим інстру- ментом відстоювання підприємницьких інтересів. До того ж, як писав у 1912 р. журнал «Торгово-промышленный Юг», «біржові товариства за всієї хаотичності своєї конструкції, позбавлені й тіні становості, і є напівкласовою, напівпрофесійною організацією, в якій комерсанти зливаються у загальну однорідну масу, незалежно від характеру й розміру торгівлі»14. Зокрема, у Києві до складу біржового комітету на чолі з купцем-росіянином М.Ґ.Хряковим наприкінці 1880-х рр. входили найбільші промисловці і комерсанти міста, які нагадували про поліетнічний характер місцевого підприємництва: поляк граф В.О.Браницький, українці М.А. та Ф.А.Терещенки, євреї І.М. та Л.І.Бродські, 57 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII В.О.Рубінштейн, М.Р.Закс, росіянин грецького походження і міський голова І.А.Толлі та ін.15. Іншим типом представницьких об’єднань капіталу були підприємницькі союзи, офіційно дозволені урядом. Незалежні від держави, вони створювалися для відстоювання «професійних» інтересів представників капіталу, для спри- яння розвитку певної галузі торгівлі або промисловості того чи іншого регіо- ну. Вони були саме тим осередком міжрегіональної комунікації підприємців, завдяки якому відкрилися нові простори в їх горизонтальній та вертикальній комунікації. Горизонтальна комунікація здійснювалася між присутніми під- приємцями з найрізноманітніших промислових регіонів України. Однак під- приємницькі союзи, крім цього, ще й підтримували активні зв’язки з відпо- відними міністерствами та носіями економічної політики Росії. При цьому їм набагато більше, аніж, скажімо, згаданим біржовим комітетам, удалося позбу- тися державного впливу. До сфери діяльності таких асоціацій належали різні питання фінансового і торгово-промислового життя, за винятком, як правило, двох – регулювання цін і збуту, а також умов робочого договору між власника- ми підприємств і найманими працівниками. Але в період підйому робітничого руху і ці проблеми тією чи іншою мірою потрапляли до їх поля зору. До вказаного типу об’єднань слід віднести науково-просвітницькі органі- зації, наприклад, Товариство для сприяння російській промисловості і торгів- лі, Імператорське російське технічне товариство та інші, які мали відділення в найбільших містах України. Основне завдання таких об’єднань передбачало надання допомоги становленню нової економіки завдяки науково-технічним досягненням. Створені в перші пореформені роки, вони відчутно впливали на економічний розвиток країни аж до 1917 р. Поряд із господарськими ці товари- ства виконували і представницькі функції16. Підприємницькі союзи, побудовані за територіально-галузевою ознакою, поділялися на загальноросійські, регіональні і місцеві. Вони створювались на постійній основі, з обранням виконавчих органів. До загальноросійських, які об’єднували підприємства українських губерній, належали Товариство цукро- заводчиків, Товариство винокурних заводчиків, З’їзд російських фабрикантів землеробських машин та ін. Серед регіональних союзів беззаперечне лідерство мав З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії. Переважна частина місцевих підприємницьких представницьких асоціацій була продуктом порівняно пізнішого розвитку. Більшість із них виникла на по- чатку ХХ ст., особливо після 1905 р., у відповідь на робітничий рух. Кількість таких союзів в українських містах була великою, що свідчило про перетворен- ня представницького підприємницького руху в масовий. Досить часто навколо них об’єднувалися власники не тільки великих, а й середніх та дрібних про- мислових і торгових підприємств (наприклад, Київське товариство сільського господарства і сільської промисловості). Нерідко на місцевому рівні створюва- лися об’єднання за національною або релігійною ознакою (наприклад, Товари- ство одеських євреїв ското- і м‘ясопромисловців). Місцеві організації ставили 58 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. не тільки вузькокорпоративні завдання, а й піклувалися про економічний роз- виток на території, де вони здійснювали свою діяльність. Насамперед вивчався господарський стан району, вироблялись конкретні пропозиції щодо його роз- витку (наприклад, Харківське економічне товариство). Особливістю промислового лобізму в Росії капіталістичної епохи було те, що окремі галузеві й місцеві підприємницькі об’єднання були значно старшими за загальноросійські союзи. Піонерами в організації союзів стали промисловці видобувної галузі. Зокрема, саме на Півдні України було створено перший промисловий союз – З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії, та промислові синдикати імперії. Свою роботу З’їзд гірничопромисловців розпочав у листо- паді 1874 р. у Таґанрозі за участі промисловців та інженерів О.А.Ауербаха, П.М.Ґорлова, А.В.Шеймана (Шейермана), І.Ґ.Іловайського та інших, ставши першим промисловим союзом такого типу в Російській імперії17. За його взір- цем трохи згодом, у 1880 р., було засновано З’їзд гірничопромисловців Царства Польського, а 1884 р. – З’їзд нафтопромисловців у Баку. На ІІ з’їзді гірничопромисловців Півдня Росії його учасники ухвалили рі- шення про скликання щорічних сесій і створили постійний, який складався з 5 осіб, виконавчий орган у вигляді Ради уповноважених «для підтримки кло- потань з’їздів і представництва їх інтересів в урядових і громадських устано- вах». Починаючи з V з’їзду у 1880 р., Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії регулярно збиралася у Харкові – адміністративному центрі гірничої про- мисловості Південно-Східної України. Усього до 1918 р. відбулося 42 чергових і кілька екстрених з’їдів18. З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії став найвпливовішою промисловою організацією краю. Якщо в 1880-х рр. у його роботі брали участь близько сотні осіб, то вже на початку ХХ ст. число промисловців зросло до 300–400. Спочатку членами з’їзду були власники вугільних копалень, але потім до них приєдналися представники металургійних заводів, які посіли провідне місце у цьому підприємницькому об’єднанні19. У 1897 р. з’їзд заснував статистичне бюро, а ще раніше, у 1880 р., – власне періодичне видання, яке спочатку мало назву «Южнорусский горный листок», з 1886 р. було перейменоване у «Горнозаводской листок», а з 1910 р. – у «Горнозаводское дело» з накладом у 1500 примірників20. Із 1878 р. в складі Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії додатково існувала «комісія виборних» (складалася з восьми осіб), що займалася підго- товкою конгресів ради; крім того, було створено комітет з експорту паливних матеріалів (згодом перейменований у «комітет з вивозу палива, руд, солей та рі- дин з гірничодобувних районів Півдня Росії»), який за можливості об’єднував позиції членів Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії щодо експорту та координував планомірну організацію транспортних й експортних потоків си- ровини залізницею. Він підтримував вертикальні зв’язки з урядом зі стратегіч- но важливих економічних питань. Але й у цьому випадку тлумачення дій зазна- ченого об’єднання промисловців як самостійних, а економічної політики – як 59 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII такої, що була доволі автономною від держави, було б неправильним по суті, уже хоча б тому, що голову комітету призначав міністр шляхів сполучення21. Захист власних інтересів, убезпечення підприємців від сильніших західних конкурентів – центральна тема в матеріалах і документах підприємницьких організацій. Показова у цьому плані діяльність гірничопромисловців Півд ня Росії. З самого початку основною їх вимогою було підвищення митних тарифів на іноземне вугілля, що ввозилося в країну через південні порти. Слід зазна- чити, що більшу частину клопотань уряд зрештою задовольнив. На VII, VIII i X з’їздах (1882, 1883 і 1884 рр. відповідно) гірничопромисловці просили встановити мито на вугілля в розмірі 3½ коп. золотом з пуду (отримали 2 коп. у 1884 р. і 3 коп. в 1886 р.), ХІ з’їзд (1886 р.) просив уже 4 коп., XV і XVI з’їзди (1890 і 1891 рр.) вимагали мита з 4,2 до 6,16 коп. золотом з пуду вугілля (отри- мали 4 коп. у 1892 р.)22. Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії стала своєрідним підприєм- ницьким мікрокосмом. Тут збиралися підприємці імперії, щоби здійснювати політику, обмежену економічними і соціальними питаннями. Із метою надати додаткової ваги цій представницькій організації і забезпечити постійну при- сутність у Петербурзі, у цьому місті було засновано контактне бюро. Згідно зі статутом, члени Ради з’їзду сплачували добровільні внески; вага їх голосу вимірювалася економічною активністю та обсягами товаропотоків. З 1907 р. один голос на виборах у цьому промисловому союзі «коштував» 250 вагонів перевезених матеріалів. Таким чином, члени Ради могли розраховувати на по- вноправне членство залежно від своєї економічної ваги23. Характерною рисою цього галузевого об’єднання було те, що воно пред- ставляло переважно інтереси великої промисловості. Така ситуація не задо- вольняла дрібних і середніх товаровиробників, тому вони боролися за скасу- вання цензу, виступали за рівне представництво. Наприклад, на ХХХІІ з’їзді гірничопромисловців Півдня Росії в 1907 р., де з 313 учасників тільки 55 мали право голосу, переважна більшість з яких належали до великих промисловців, останні відстоювали погляд щодо професійного значення з’їзду, тоді як пред- ставники дрібної промисловості наполягали на суспільному його характері24. Керівники з’їзду підкреслювали «неприродність» і «шкідливість» будь- якого впливу дрібних і середніх промисловців на справу і політику організації. Ще в 1883 р. на VIII з’їзді зазначалося, що з концентрацією вугледобування «участь у З’їзді дрібних вуглепромисловців у вирішенні органічних питань, які стосуються переважно великих підприємств, є неприродною, і, як наслідок, шкідливою для подальших успіхів вугільної промисловості загалом»25. Переважаючий вплив представників великих компаній не зводився лише до кількісних показників. Щоби закріпити своє становище в Раді з’їзду, вони засну- вали інститут так званих почесних членів, які обиралися відкритим голосуван- ням і вважалися обраними в члени Ради довічно з правом вирішального голосу. В підсумку, у Раді з’їзду утворився неофіційний комітет (близько 10 осіб), який по суті і керував усіма справами з’їзду. До цього комітету входили найбільші 60 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. представники гірничопромислового виробництва: М.С.Авдаков, М.Ф. фон Діт- мар, Ф.Є.Єнакієв, І.І.Ясюкович, Г.В.Депрерадович, О.А.Ауербах та ін.26. Окрім великих промисловців і банкірів, чималою групою серед учасників з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії на початку ХХ ст. стали представ- ники уряду. Так, у 1903 р. з 290 делегатів з’їзду 93 представляли велику ін- дустрію, а 17 – уряд; у 1913 р. частка великих промисловців серед учасників з’їзду становила 117, а представників уряду – 45 осіб27. Таким чином, уряд контролював «умонастрій» промисловців, добивався узгодження підприємців із загальною державною політикою, підтримував статус бюрократії як джерела всіляких благ, чинника прогресу промисловості і торгівлі. Найважливішим завданням Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, як провідної представницької підприємницької організації цього регіону, було озвучення інтересів її членів, у тому числі й через комунікативну мережу. Так, голова Ради з’їзду гірничопромисловців у 1906–1917 рр. харківський підпри- ємець М.Ф.Дітмар був тим типом менеджера-промисловця, який сформувався як підприємець і громадський діяч саме у центрах важкої промисловості Півдня України. Його життєвий шлях засвідчує, що освіта стала найважливішим ка- піталом піонерів індустріалізації у другому і третьому поколінні28. М.Ф.Дітмар як частина харківського торгово-промислового світу був не просто «типовим функціонером», а представником менеджерів-промисловців, які формувалися в міру появи промислових союзів, підприємцем і діячем таких об’єднань вод- ночас. Він був одним із тих лобістів, які здійснювали комунікацію між чле- нами об’єднань із представництва підприємницьких інтересів та офіційними державними органами. При цьому держава і підприємці перебували у зв’язках взаємозалежності. М.Ф.Дітмар був тим представником підприємницького прошарку, який прагнув впливати на політику. Він виступив з ідеєю «нової великої справи – ви- ходу промисловості і торгівлі на арену активного політичного життя» (1912 р.), зміни образу підприємця в російській культурі і громадській думці. Його роз- думи свідчать про фундаментальну проблему у самоусвідомленні підприємців та їхнього сприйняття представниками інших верств: негативні стереотипи, що склалися навколо постаті підприємця в громадській свідомості та в літерату- рі. Людям складу М.Ф.Дітмара та іншим відомим представникам підприєм- ницького прошарку було доволі важко, навіть завдяки громадській доброчин- ності, переламати ці традиційні уявлення в суспільстві про підприємців29. Цей харківський підприємець був прибічником децентралізації державної влади і створення відповідального перед Державною думою уряду, водночас, він був активним противником конфронтації з існуючою владою. У 1912 р. в одному зі своїх численних публічних виступів, М.Ф.Дітмар виклав своє розуміння покликання підприємця. Під заголовком «Хто ми?» автор протиставив себе тим голосам, які піддавали критиці фах підприємця: «Настане час, коли промисловість і торгівля посядуть інше місце в нашому реальному житті; тоді російська література судитиме про нас по-іншому. А поки 61 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII що ми будемо наполегливо працювати, щоб належним чином підготуватися до того часу, прискорити початок індустріальної доби та її ідеології»30. Окрім власної промислової діяльності (напередодні Першої світової війни М.Ф.Дітмар володів двома великими машинобудівними заводами у Харкові), цей інженер-підприємець завдяки численним громадським посадам на початку ХХ ст. стає ключовою постаттю в промисловості Півдні України. У 1906 р. він змінив на посаді голови Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії свого конкурента М.С.Авдакова. М.Ф.Дітмар активною особистою участю значно пожвавив діяльність цього представницького об’єднання, зокрема через засну- вання технічних і комерційних училищ, що мали сприяти поглибленню техніч- них і наукових знань у регіоні. За його пропозицією Рада з’їзду з 1908 р. почала видавати літопис своєї діяльності31. Як голова Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії М.Ф.Дітмар ко- ординував дії промислових об’єднань Півдня Росії на внутрішньому і зовніш- ньому ринках, організовував вихід гірничої і металургійної галузей на ринки Південної Європи і Близького Сходу. Ініціював ряд програм із вивчення ви- робничих потужностей, ринків збуту, транспортної інфраструктури, фінансо- вого стану підприємств. У 1912–1913 рр. він виступив із підтвердженою часом думкою про обмеження зростання гірничо-металургійного виробництва завдя- ки пропускній здатності залізничної мережі Донецького басейну. М.Ф.Дітмар координував розробку програм залізничного будівництва в регіоні, які оформ- лялися у вигляді доповідних записок Ради з’їзду міністрам торгівлі і промисло- вості та шляхів сполучення. У цілому підтримував курс активної економічної політики з метою розвитку «продуктивних сил країни»32. Протоколи Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії дозволяють від- творити реакцію цієї організації на економічну кризу, яка внаслідок збурень на європейських ринках у 1901 р. охопила Росію і зумовила падіння цін на вироби металургійної і вугільної промисловості Півдня України на 50%. Тоді, як влада покладала відповідальність за кризу на спекуляції та «колонізатор- ський експансіонізм» іноземних підприємців, члени Ради з’їзду, до складу якої входило й чимало іноземців, виступали за посилений розвиток промис- ловості регіону у цілому. Уряд, на думку промисловців, мав бути зацікав- леним у розвитку національної індустрії. Лише завдяки потужній вугільній і металургійній промисловості Росія могла стати впливовою європейською державою33. Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії звернулася до уряду з вимо- гою стабілізувати становище із замовленнями на виробництво і підвищити та- рифи, завдяки чому вдалося б захистити російську промисловість від імпорту з Німеччини. Хоча до 1906 р. уряд так і не дав згоди на збільшення обсягів поставок вугілля з Півдня України, Рада з’їзду продовжувала дотримуватися своєї наступальної позиції. Мета полягала в тому, щоби досягти «повної не- залежності від іноземного вугілля», що цілком мало б відповідати й інтересам уряду. Риторика з’їздів та мова спілкування між підприємцями й урядом були 62 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. пронизані інтересами захисту національної індустрії та вимогами підвищення попиту з боку держави34. М.С.Авдаков, один із керівників З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, не без гордості стверджував у 1907 р., що історія розвитку гірничої справи у країні за останні три десятиліття «йшла рука в руку з розвитком з’їздів, які з кожним роком висувають усе більш важливі питання економічного життя». Однак він змушений був визнати, що нитки всіх промислових питань «тягнуть- ся до урядових установ, без яких неможливо вирішити жодного загального питання». Він указував на ненормальність становища, коли «найсуттєвішими сторонами гірничої справи опікується не гірниче відомство, а інші установи». Державні замовлення, які сприяли розвитку металургійної промисловості, пе- ребували у віданні міністерства шляхів сполучення. Питаннями вугільної про- мисловості, в зв’язку з заміною іноземного палива російським, опікувалося колишнє головне управління торгового мореплавства і портів. Замовлення вій- ськового і морського відомств роздавались без урахування потреб вітчизняної гірничої справи. Рада з гірничопромислових справ, створена у відповідності з побажаннями підприємців, також діяла за старинкою, «завдяки тим гальмам, які з’явились з боку бюрократичної установи гірничого департаменту, що від- жив свій час»35. Комісія Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, підтримуючи цю оцінку, визнавала в 1907 р., що «гірниче відомство в своєму сьогоднішньому вигляді не відповідає вимогам гірничої і гірничозаводської промисловості та потребує корінної реформи»36. Керівники промислових монополій добились, щоби Рада, збережена при реорганізованому Головному гірничому управлін- ні, отримала право вирішального голосу. На трьох з’їздах гірничопромислов- ців обговорювався проект нового положення про Раду з гірничопромислових справ, виходячи з тези про самостійну й авторитетну установу, за участі в її управлінні представників гірничої і гірничозаводської промисловості. Утім, їхні зусилля не дали якихось позитивних результатів. Уряд відмовився прийня- ти пропозицію гірничопромисловців37. М.С.Авдаков, М.Ф.Дітмар та інші представники Ради з’їзду гірничопро- мисловців Півдня Росії були особисто добре знайомими спочатку з міністром фінансів, а згодом главою уряду С.Ю.Вітте. Вони регулярно зустрічалися з ним на засіданнях Державної ради, а пізніше – Державної думи, а також на з’їздах ради. Знавець своєї справи, С.Ю.Вітте систематично консультувався як на рівні ділового листування, так і особистого спілкування з відомими промисловцями з багатьох питань їх діяльності. Він добре розумів стратегічне економічне зна- чення Півдня України, а тому постійно виступав за розвиток цього промислового регіону38. Вертикальна комунікація між членами Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії та урядом визначалася інтересами економічної політики, яку він здійснював. Лише один раз за весь час існування Ради з’їзду, у критичні місяці 1905 р., промисловці з огляду на загострення становища в гірничопромислових 63 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII центрах Півдня висунули також і суто політичні вимоги. Після опублікування маніфесту від 17 жовтня 1905 р. вони надіслали телеграму новому главі уряду С.Ю.Вітте, в якій висунули вимогу негайного втілення в життя положень цього документа. Маніфест міг уберегти, як зазначалося, «промисловість і всіх тих, хто зацікавлений в її правильному розвитку – підприємців, робітників, споживачів – від розпаду й остаточної руйнації»39. Всеросійські з’їзди становили третій тип представницьких підприємницьких організацій. Вони народилися в результаті революції 1905 р. Це був якісно новий тип представницьких організацій, які відрізнялися не тільки формами і методами роботи, а й своїми можливостями та ефективністю, наближаючись до західноєвропейських представницьких організацій. Зокрема, у 1905– 1906 рр. були створені З’їзд представників промисловості й торгівлі та З’їзд представників торгівлі й сільського господарства. Якщо метою першої організації було вирішення принципових питань, пов’язаних із загальногосподарським розвитком країни, то другої – сприяння, в першу чергу, внутрішній торгівлі. З’їзд представників промисловості й торгівлі (уряд затвердив положення в серпні 1906 р.40) став загальною організацією з надрегіонального представни- цтва підприємницьких інтересів імперії, яке претендувало на об’єднання всіх такого типу союзів країни. Згідно з документом, його метою було «з’ясування й обговорення питань, які стосуються загальних потреб промисловості та тор- гівлі, розробка заходів для їх розвитку, а також для об’єднання представництва загальних інтересів промисловості й торгівлі»41. Виникнувши як всеросійська організація великого капіталу, з’їзд об’єднав навколо себе найбільш діяльні й енергійні підприємницькі сили країни. З кож- ним наступним роком постійно зростала кількість як з повноправним, так і до- радчим голосом членів цієї організації, особливо напередодні Першої світової війни, коли значення З’їзду представників промисловості й торгівлі в еконо- мічному житті різко зростало. Якщо в 1906 р. асоціація налічувала 37 з повно- правним і 57 з дорадчим голосом членів, то в 1914 р., відповідно, 67 і 58842. Хоча керівна роль у цьому об’єднанні належала Петербурзькому товариству заводчиків та фабрикантів, заснованому в 1906 р., який навіть називали «проф- спілкою капіталістів»43, особлива роль української важкої промисловості не в останню чергу знайшла свій вияв у числі її представників на керівних посадах Ради з’їзду представників промисловості й торгівлі. Так, її головою з 1907 до 1915 р., починаючи з ІІ з’їзду (всього було проведено 12), був гірничий інже- нер за освітою, член Державної ради, директор Товариства Північно-Донецької залізниці і голова Російсько-французької торгової палати, голова правління «Продвугілля», голова і директор п’яти гірничодобувних і промислових компа- ній Донбасу М.С.Авдаков. Обов’язки його заступників, які складали постійний орган союзу – Комітет ради, – виконували О.О.Бобринський (голова Всеросій- ського товариства цукрозаводчиків), М.Ф. фон Дітмар та І.І.Ясюкович (про- відні діячі Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії), а також нафтовий магнат Е.Л.Нобель. 64 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. Розподіл керівних посад віддзеркалює значення індустрії Донецького і Придніпровського промислових районів у масштабі всієї імперії. Такі особис- тості, як М.С.Авдаков, були водночас уособленням того плетива відносин, що склалося між промисловими союзами, політичними організаціями, зокрема партією октябристів (був її членом), Державною думою та урядовими устано- вами. В 1911 р. на V з’їзді він заявив: «Наша організація, з одного боку, шляхом засідань, нарад і доповідей, розробляє ті суспільні заходи, що до неї надходять, і водночас має постійні стосунки з урядовими установами, які звертаються до нашої організації, отримують відомості, цікавляться нашою думкою і зверта- ються щодо порад. Таким чином встановлюється живий зв’язок завдяки посе- редництву організації з урядовими установами, зв’язок, який необхідний для правильного висвітлення і вирішення питань»44. На VI екстреному з’їзді представників промисловості і торгівлі М.С.Авдаков обнародував програму найближчих економічних перетворень: «Усе, що зробле- но для успіхів промисловості і торгівлі, є тільки початком наступної ґрунтовної праці для економічного розвитку Росії […] Необхідно надати представникам промисловості і торгівлі рівне з іншими право на участь у громадському управ- лінні та встановити справедливе співвідношення кількості обраних від кожної групи населення осіб, переглянути податкову систему, виходячи з принципу справедливості й рівномірності, та здійснити цілу низку інших заходів, спря- мованих на поліпшення становища промисловості й торгівлі, розвиток вироб- ничих сил Росії та підйом матеріального добробуту населення. Зі свого боку промислово-торгові організації, як до сих пір, так і в майбутньому енергійно спрямують свою працю і знання до дружньої спільної роботи з урядом»45. Не зважаючи на нетривке існування Ради з’їзду представників промисловості й торгівлі, ця організація встигла посісти провідне становище серед інших підприємницьких союзів. Вона не тільки координувала і спрямовувала діяльність існуючих представницьких об’єднань, а й намагалася добитися того, щоб економічна політика уряду відповідала інтересам промисловості українських губерній, їх розвитку, виробляла тактику і стратегію тиску на урядові структури. Із метою поліпшення своїх позицій на ринку підприємства створювали мо- нополістичні об’єднання, насамперед галузеві синдикати, які хоч і зберігали свою самостійність, водночас укладали домовленості з партнерами про обсяги виробництва, збут та ціни з метою захисту від конкуренції. Подібні організа- ційні форми виникали спочатку в руслі дополітичних інтересів та оперативних потреб розвитку ділової активності певної галузі в цілому. Утворення синди- катів було важливою формою горизонтальної комунікації між великими про- мисловцями різного соціального й етнічного походження. Перший в Україні синдикат, який об’єднав 171 підприємство з 219, виник 1887 р. у цукровій галузі, що було викликане активною концентрацією вироб- ництва й капіталів у цукроварінні, кризою перевиробництва цукру, дійовою допомогою уряду промисловцям46. Синдикат цукрозаводчиків, правління яко- 65 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII го перебувало в Києві, фактично з кінця 1880-х рр. прибрав до своїх рук ке- рівництво галуззю. На нього покладалося забезпечення сприятливих позицій підприємств цукрової галузі на ринку, зокрема обов’язки регулювати ціни на внутрішньому ринку через примусовий вивіз цукру за кордон. На той час це було винятковим явищем у всій російській промисловості. За перший період діяльності синдикату (1887–1892 рр.) цукрозаводчики від вивозу свого про- дукту за кордон отримали 45 млн руб. прибутку, а казна – близько 60 млн.47 З 1895 р. галузь була підпорядкована жорсткому державно-монополістичному регулюванню, що призвело до утримання на внутрішньому ринку високих цін на цукор, які забезпечували рентабельність. У 1894/1895 виробничому році цукрові підприємства України одержали 22,9 млн пудів цукру, або 84% від за- гальноімперського виробництва48. У 1897 р. синдикат змінило Всеросійське товариство цукрозаводчиків, також із правлінням у Києві, що набуло виразної форми державно-монополістичного союзу. На 1907 р. воно об’єднувало 239 цукрозаводів імперії (80% від їх за- гальної кількості), більшість з яких розміщувалися в Україні49. Багато угод, що стосувалися визначення цін і збуту цукру, виникали за участі правління і за- гального зібрання членів цієї організації. Постійними клопотаннями про змен- шення контингенту внутрішнього споживання цукру товариство опосередко- вано сприяло нормуванню збуту; цілий ряд змін у законодавстві про цукрову промисловість було здійснено за його ініціативою. Крім того, головною метою товариства залишалося досягнення різних картельних угод. У важкій промисловості елементи монополістичних об’єднань почали проявлятися наприкінці ХІХ ст. У 1895 р. в Кривому Розі під одним дахом зі- бралися Брянське, Донецьке і Криворізьке акціонерні товариства – «БДК», які володіли вугільними шахтами, рудниками, металургійними підприємствами50. Члени об’єднання «БКД» входили до складу Ради з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, а саме воно виконувало, по суті, функції монополістичного про- мислового союзу. Згодом економічна криза перших років ХХ ст. прискорила процес концен- трації виробництва та створення монополістичних об’єднань. Діяльну участь у виникненні синдикатів на початку століття взяла Постійна дорадча контора за- лізозаводчиків. У цей час серед підприємців значного поширення набула дум- ка про те, що уряд повинен узяти на себе завдання нормування металургійної промисловості. У такому дусі контора підготувала записку «До питання про за- ходи щодо усунення тимчасових труднощів у металургійній промисловості»51. Сподівання підприємців на нормування урядом металургійної промисловості виправдалися, і з того часу почалась робота зі створення синдикатів в металургійній галузі. У роки кризи 1900–1903 рр. саме представницькі організації важкої промисловості сприяли створенню синдикатів у відповідних галузях. На XXVI з’їзді гірничопромисловців Півдня Росії було обговорено питання про стан видобувної й металургійної промисловості, ринки збуту продукції. Підкомісія з’їзду дійшла висновку, що причиною кризових явищ 66 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. у галузі є перевиробництво вугілля, руди й металів. Для виходу з кризи було запропоновано провести рівномірний розподіл державних замовлень, розширити державне залізничне будівництво, полегшити умови кредитування, а також прийняти підготовлений директором Дніпровського заводу І.І.Ясю- ковичем проект «об’єднаних представництв південних металургійних заводів», який був розглянутий ще до з’їзду на особливій нараді Ради з’їзду за участі представників заводів. Проект про утворення синдикату, що отримав назву Товариство з продажу виробів російських металургійних заводів, відомий більше як «Продамет», був ухвалений з’їздом, і після затвердження його статуту міністром фінансів отримав право на існування (головою став І.І.Ясюкович)52. Метою згаданого синдикату, згідно з його статутом, була «торгівля всіма виробами металургійної промисловості». Правління цього акціонерного то- вариства, діяльністю якого управляли 29 членів, розташовувалося у Харкові. Воно мало ексклюзивні права на продаж товарів підприємств-членів, встанов- лювало відпускну ціну й контролювало розподіл замовлень. Із 18 підприємств, які випускали різноманітну металургійну продукцію, 13 знаходилися у про- мислових районах Півдня України. Обрання синдикатом Харкова як місця для свого правління пояснюється тим, що місцеві промисловці мали якнайкращі зв’язки з центрами важкої індустрії Донецького і Придніпровського районів53. Такі об’єднання, як «Продамет», швидко перетворювалися на впливові центри всередині навіть таких регіональних об’єднань із представництва інтересів та промислових союзів, як Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії. Ще один синдикат під назвою «Продвугілля» – Товариство з продажу виробів російських вугільних копалень – об’єднав з 1906 р. у своєму складі численні вугільні підприємства Донбасу. Об’єднання було створене за активної участі французького і бельґійського капіталів54. Згодом виникли і такі синдикати, як «Продвагон», «Цвях» та ін. Однак майже половина всього вугільного видобутку в Донбасі все ж за- лишилася за межами «Продвугілля». У 1912 р. підприємства, які входили до складу цього синдикату, виробили 591 млн пудів вугілля, що становило лише 54,27% усього видобутку шахт Донецького басейну, тоді як у Рурській області Рейнсько-Вестфальський синдикат досягнув рівня інтеграції 91,6%55. Таким чином, формування перших підприємницьких об’єднань, як у ціло- му в Росії, так і, зокрема, в Україні, почалось у пореформені роки, і до почат- ку Першої світової війни виникла розгалужена мережа організацій капіталу з представництва його інтересів: дорадчі – напівофіційні, створені за підтримки державних органів; підприємницькі регіонального, галузевого, місцевого й за- гальноросійського рівнів. У рамках цих утворень об’єдналася переважна біль- шість великих промислових компаній і торгових фірм. Вплив таких об’єднань у суспільстві був величезним, особливо у сфері економіки. Нерішучі спроби впливу на владу, характерні для перших пореформених десятиліть, змінились на початку ХХ ст. потужним організаційним тиском, підсумком чого стало тіс- не переплетення державних і приватних інтересів. Значні економічні успіхи, 67 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII досягнуті в Україні, здебільшого були результатом союзу, що склався між дер- жавою та приватним капіталом. Утім, визнаючи продуктивність такої співпра- ці, слід зазначити, що прагнення капіталу не завжди збігалося з політичними і господарськими інтересами регіону. Індивідуальне членство підприємців в об’єднаннях із представництва їх інтересів залежало від економічної ваги. Вплив на рішення промислових со- юзів та розподіл посад визначалися матеріальними ресурсами, які міг залучити підприємець. Питання, які виходили за рамки соціальних і групових інтересів, потреб підприємства, міста чи промислового союзу, як правило, не порушува- лися. Інституціоналізація підприємницьких інтересів відбувалася у формі га- лузевих промислових об’єднань. На території українських губерній Російської імперії провідним і найстарішим таким союзом був З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії. 1 Крутіков В.В. Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період. – Дніпропетровськ, 1992. – 172 с.; Лазанська Т.І. Історія підприємництва в Украні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.). – К., 1999. – 282 с.; Довжук І.В. Промисловий розвиток Донбасу в системі економіки Наддніпрянської України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Луганськ, 2003. – 312 с.; Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2003. – 340 с.; Щербініна О.В. Регіональна представницька організація – З’їзди гірничопромисловців Півдня Росії // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. VІ. – К., 2003. – С. 85–91; Її ж. Іноземні капітали в металургійній та вугільній промисловості Донбасу і Придніпров’я (1861–1914): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 1999. – 19 с.; Шандра І.О. З’їзди гірничопромисловців Півдня Росії в сис- темі державних та громадських установ (1874–1918 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – Луганськ, 2007. – 211 с.; Сущенко В.А. Предпринимательство на трёх этапах российской модерниза- ции (вторая половина ХIХ–ХХ век). – Ростов-на-Дону, 2000. – 160 с.; Шапкин И.Н. Из истории лоббизма в России. Представительские организации российского капитала во вто- рой половине ХІХ – начале ХХ веков. – М., 1999. – 200 с.; Качалян А.С., Лубский А.В. Горнопромышленники Юга России (конец ХIХ – начало ХХ века). – Ростов-на-Дону, 2004. – 176 с. 2 Лазанська Т.І. Указ. праця. – С.7–8. 3 Промышленный мир. – 1900. – № 47. – С.1106. 4 Шапкин И.Н. Указ. соч. – С.8–9. 5 Берлин П.А. Русская буржуазия в старое и новое время. – М., 1922. – С.132. 6 Шапкин И.Н. Указ. соч. – С.10. 7 Лившин В.Я. «Представительные» организации крупной буржуазии в России в кон- це ХІХ – начале ХХ в. // История СССР. – 1959. – № 2. – С.97. 8 Див.: Торгово-промышленные съезды в России. (Обзор деятельности). – СПб., 1896. – 163 с.; Вестник финансов, промышленности и торговли. – 1896. – № 26. 9 Лившин В.Я. Монополии в экономике России (Экономические органнизации и по- литика монополистического капитала). – М., 1961. – С.221. 10 Донік О.М. Купецтво України в імперському просторі. – К., 2008. – С.169–170. 11 Филипов Ю.Д. Биржа. Её история, современная организация и функции. – СПб., 1912. – С.170; Осадчая А.И. Биржа в России // Вопросы истории. – 1993. – № 10. – С.8–9. 12 Невзоров А. Русские биржи. Отчёт по командировке во внутренние губернии России на летние месяцы 1896 года. – Юрьев, 1897. – С.173. 68 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ І. 13 Лурье Е.С. Организация и организации торгово-промышленных интересов в России. – СПб., 1913. – С.9. 14 Торгово-промышленный Юг. – 1912. – № 4. – С.29–30. 15 Державний архів м. Києва. – Ф. 226. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 1. 16 Шапкин И.Н. Указ. соч. – С.16–17. 17 Фомин П.И. Краткий очерк истории съездов горнопромышленников Юга России. – Харьков, 1906. – С. 1. 18 Крутіков В.В. Указ. праця. – С.49. 19 Качалян А.С., Лубский А.В. Указ. соч. – С.36. 20 Донік О.М. Статистичні видання кінця ХІХ – початку ХХ ст. як матеріал для му- зейних експозицій // Український технічний музей: історія, досвід, перспективи. Праці 2-ї Всеукраїнської наук.-практ. конференції. – Часов Яр; К., 2003. – С.28. 21 Фомин П.И. Указ. соч. – С.11. 22 Там же. – С.70, 71, 73; Крутіков В.В. Указ. праця. – С.85, 89. 23 Щербініна О.В. Регіональна представницька організація – З’їзд гірничопромислов- ців Півдня Росії // Сарбеївські читання: Перше засідання Всеукраїнського «круглого столу» (30 січня 2003 р.). – К., 2004. – С.61–62. 24 Труды ХХХІІ съезда горнопромышленников Юга России (25 ноября – 7 декабря 1907 г.). – Харьков, 1908. – Т. 1. – С.59. 25 Труды VIII съезда горнопромышленников Юга Росии. – Харьков, 1884. – Ч. ІІ. – С.97. 26 Бондаренко Е.Л. Съезды горнопромышленников Юга России – крупнейшая пред- ставительная организация монополистического капитала России // Вестник МГУ. – Се- рия 8. – 1961. – №2. – С.56. 27 Качалян А.С., Лубский А.В. Указ. соч. – С.42. 28 Чорний Д.М. Микола фон-Дітмар: практика формування регіонів України та усві- домлення їх інтересів // Регион. – 1998. – № 2-3. – С.3–7. 29 Левандовская А.А., Левандовский А.А. «Тёмное царство»: Купец-предприниматель и его литературные образы // Отечественная история. – 2002. – № 1. – С.146–158. 30 Дитмар Н.Ф. Кто мы? (По поводу предвыборного обращения Совета Съезда горнопромышленников юга России) // Горнозаводское дело. – 1912. – № 36. – С.5752. 31 Чествование Н.Ф. Дитмара и А.И. Фенина // Харьковские губернские ведомости. – 1914. – 3 декабря – № 1739. – С.3; Ляшенко В.Г. История предпринимательства в Украине (1861–1917 гг.). – Донецк, 1998. – С.41; Крутиков В.В. Деятельность немецких предпри- нимателей в развитии тяжёлой индустрии Донбасса периода капитализма // Вопросы гер- манской истории: Межвуз. сб. науч. трудов. – Днепропетровск, 1995. – С.88; Фомин П.И. Краткий очерк истории Съездов горнопромышленников Юга России. – С.41. 32 Неожиданный отказ и ожидание // Горнозаводское дело. – 1912. – № 2/3. – С.3439; Задачи промышленности в связи с войной. Доклад Харьковского отделения Императорско- го Русского технического общества. – Харьков, 1915. 33 Див.: Труды ХХІІ–ХХХІХ съездов горнопромышленников Юга России. – Харьков, 1898–1910. 34 Труды XXIX Съезда горнопромышленников Юга России. – Харьков, 1905. – Т. 1. – С.44. 35 Авдаков Н.С. О желательном преобразовании Горного ведомства и горнозаводской промышленности. – СПб., 1907. – С.5–6. 36 Там же. – С.11. 37 Лаверычев В.Я. К вопросу о вмешательстве царизма в экономическую жизнь России в начале ХХ в. // Самодержавие и крупный капитал в России в конце ХІХ – начале ХХ в. – М., 1982 – С.91. 38 Витте С.Ю. Воспоминания. Царствование Николая ІІ: В 2 т. – Берлин, 1922. – Т. 2. – С.455. 69 Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск XVII 39 Граф С.Ю. Витте и современное политическое положение // Горнозаводской листок. – 1905. – № 48/49. – С.8235. 40 Лившин Я.И. «Представительные» организации крупной буржуазии в России в конце ХІХ – начале ХХ в. – С.112. 41 Положение об общеимперских съездах представителей по промышленности и тор- говле. – СПб., 1906. – С.1. 42 Шепелев Л.Е. Царизм и буржуазия в 1904–1914 гг. Проблемы торгово-промышленной политики. – Ленинград, 1987. – С.95. 43 Див.: Ульянова С.Б. «Профсоюз» капиталистов: Петербургское общество заводчи- ков и фабрикантов в 1906–1914 гг. – СПб., 1997. – 131 с. 44 Журнал V очередного съезда представителей промышленности и торговли, состоявшегося 15–18 марта 1911 г. в С.-Петербурге. – СПб., 1912. – С.2. 45 Журнал VІ экстренного съезда представителей промышленности и торговли, состоявшегося 10–12 ноября 1911 г. – СПб., 1912. – С.7; Промышленность и торговля. – 1911. – № 1. – С.12. 46 Цыперович Г. Тресты и синдикаты в дореволюционной России и СССР. – Ленинград, 1927. – С.122. 47 Лазанська Т.І. Указ. праця. – С.51. 48 Воблий К.Г. Нариси з історії російсько-української цукровобурякової промисловос- ті. – К., 1930. – Т. 2. – Табл. 33. 49 Промышленность и торговля. – 1908. – № 6. – С.391–392. 50 Лазанська Т. Указ. праця. – С.59. 51 Труды Постоянной совещательной конторы железозаводчиков за 1902 год. Приложе- ние. – СПб., 1902. 52 Лурье Е.С. Указ. соч. – С.131–132. 53 Див.: Цукерник А.Л. Синдикат «Продамет»: Историко-экономический очерк. 1902 – июль 1914 г. – Москва, 1959. – 303 с.; Протокол первого учредительного собрания акционе- ров «Продамета», 3 октября 1902 г. // История Донецкого края в документах и материалах XVII – начала XX века. – Донецк, 1995. – С.47. 54 Див.: Волобуев П.В. Из истории синдиката «Продуголь» // Исторические записки. – 1956. – Вып. 58. – С.107–144. 55 Горнозаводское дело. – 1913. – № 7. – С.6820.

Підприємницькі об’єднання в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ cт: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції

Institution

Ähnliche Einträge