Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом, ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм дово...
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123430 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-123430 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1234302017-09-05T03:03:10Z Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту Машкін, О.М. Культурні й духовні питання Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом, ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити. Статья посвящена образу жизни, привычкам и традициям, которых придерживались иностранцы, проживавшие на украинских землях в конце XVIII – начале XIX в. В исследовании рассматривается ряд актуальных вопросов, связанных с их менталитетом, степенью ассимиляции, взаимодействием с обществом, в котором им приходилось жить. Article is devoted to lifestyle, habits and traditions followed by the foreigners who lived in the Ukrainian lands late XVIII – early XIX century. In the The investigation is devoted to a number of current issues related to their mentality, degree of assimilation, interaction with the community in which they had to live. 2010 Article Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123430 054.6.572.024.94(477): XVIII/ХІХ ст. uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Культурні й духовні питання Культурні й духовні питання |
| spellingShingle |
Культурні й духовні питання Культурні й духовні питання Машкін, О.М. Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| description |
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися
іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом,
ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити. |
| format |
Article |
| author |
Машкін, О.М. |
| author_facet |
Машкін, О.М. |
| author_sort |
Машкін, О.М. |
| title |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_short |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_full |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_fullStr |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_full_unstemmed |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| title_sort |
іноземці в україні у xviii – першій половині xix ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Культурні й духовні питання |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123430 |
| citation_txt |
Іноземці в Україні у XVIII – першій половині XIX ст.: звички, поведінка, вподобання, елементи побуту / О.М. Машкін // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 247-266. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| work_keys_str_mv |
AT maškínom ínozemcívukraíníuxviiiperšíjpoloviníxixstzvičkipovedínkavpodobannâelementipobutu |
| first_indexed |
2025-07-08T23:39:04Z |
| last_indexed |
2025-07-08T23:39:04Z |
| _version_ |
1837123970863726592 |
| fulltext |
247
Культурні й духовні питання Випуск XVII
УДК 054.6.572.024.94(477): XVIII/ХІХ ст.
О.М. Машкін
(м. Київ)
ІНОЗЕМЦІ В УКРАЇНІ у XVIII – першій половині IX ст.:
ЗВИЧКИ, ПОВЕДІНКА, ВПОДОБАННЯ,
ЕЛЕМЕНТИ ПОБУТУ
Стаття присвячена способу життя, звичкам та традиціям, яких дотримувалися
іноземці, що проживали на українських землях наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
У доробку розглядається ряд актуальних питань, пов’язаних з їх менталітетом,
ступенем асиміляції, взаємодією з суспільством, у якому їм доводилося жити.
Статья посвящена образу жизни, привычкам и традициям, которых придержи-
вались иностранцы, проживавшие на украинских землях в конце XVIII – начале XIX в.
В исследовании рассматривается ряд актуальных вопросов, связанных с их мента-
литетом, степенью ассимиляции, взаимодействием с обществом, в котором им при-
ходилось жить.
Article is devoted to lifestyle, habits and traditions followed by the foreigners who lived
in the Ukrainian lands late XVIII – early XIX century. In the The investigation is devoted to
a number of current issues related to their mentality, degree of assimilation, interaction with
the community in which they had to live.
Прибуваючи у зазначений період часу з Європи на території Волинської,
Подільської, Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катерино-
славської, Херсонської й Таврійської губерній Російської імперії, більшість
колоністів, окрім грошей та певного сільськогосподарського реманенту, везли с
собою також ще і вантаж зовсім іншого ґатунку, котрий можна окреслити суто
філософським поняттям «внутрішній світ». Будучи за визначенням надзвичайно
складним, це останнє включало в себе перш за все мову, культуру, освітній
рівень, одяг, прикраси, ті звички й навички, що були характерні для переселенців
на їх батьківщині, той, образно кажучи, «modus vivendi», якого кожний із них
там дотримувався, ту систему сприйняття довкілля, котру мав у власній голові
навіть самий останній емігрант, гамму почуттів, що буяла в окремо взятому
серці, нарешті, віру, яка, запліднюючи душу, тільки і робить людину людиною.
Крім того, кожному вихідцеві з-за кордону були властиві певні естетичні погляди,
схильності, примхи, вади, рівень освіти, котрі, на його думку, мали б, звісна річ,
бути задоволені і на тих землях, куди він, підштовхуваний обставинами, від’їздив
на постійне проживання. Тим більше, що підданство далекої вітчизни, її паспорт
та громадянство спонукали до того, щоб й у Росії відчувати себе не автохтоном,
а посланцем тієї чи іншої держави.
248
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
Звичайно, отримати із джерел і звести воєдино факти, які б розкривали
саме ці параметри життя іноземців в Україні, наприклад, у 1796–1856 рр.,
надзвичайно важко. Вже хоча б тому, що вони, на відміну демографічних
показників, дуже рідко привертають до себе увагу, ще важче фіксуються. Так,
відповідно до спостережень лише одиниці з дослідників того часу, зазначаючи
про щойно прибулих до краю колоністів, звертали увагу на те, чи живуть вони
ще «по-своєму», чи, може, перейняли вже звички своїх сусідів – слов’ян;
більшість же їх у кращому разі висловлювала захоплення з приводу незвичного
для даної місцевості зовнішнього виду їх осель, не маючи натхнення, а може, й
часу, зазирнути, образно кажучи, за їх стіни. Тим більше, що і самі господарі,
намагаючись зберігати власні «лаштунки» поза увагою сторонніх осіб, не
завжди відповідали на подібного роду бажання доброзичливістю.
Проте наука – така річ, що, вже почавши збирати про щось інформацію, не
заспокоїться доти, аж поки не набере її «під саму зав’язку», щоб можна було й
цілісну картину змалювати, і до необхідних узагальнень вдатися. На щастя, не
стала винятком також дана тема. По літері, по рядочку, по абзацу «висмикую-
чи» з різних книжок дорогоцінні факти, на сьогоднішній день можна скласти
більш-менш повну картину буття емігрантів на території України у зазначений
проміжок часу, причому в усіх її як позитивних, так і негативних проявах. По-
трібно лише вміти прочитати та інтерпретувати написане, й тоді результати
пошуку не забаряться.
Хай з даних сторінок постануть постаті тих іноземців, котрі, не боячись
ані відстаней, ані зміни умов існування, переїхали на Україну, щоб, «у людей
чомусь повчитися і себе показати» в усіх проявах місцевого життя.
Зазначаючи взагалі про колоністів у Малоросії, перш за все слід підкрес-
лити, що тут стосовно їх донині чомусь найповніше дійшли лише такі доволі
мало сумісні свідчення, як їх освіченість та рівень карної злочинності у влас-
ному середовищі. Прекрасно розуміючи, що ці два моменти далеко не вичер-
пують теми, все ж таки дозволимо собі, задовольняючись тим, що є, якомога
повніше зафіксувати дану наявність на папері.
Збираючи у перші пореформені роки статистичні матеріали щодо Черні-
гівщини, Генерального штабу Російської імперії підполковник М.Домонтович,
сам походячи, до речі, з давно обрусілого сербського роду, виявив, що у 1800 р.
в учбових закладах губернії навчався тільки 1 іноземець. Це був лише початок
процесу, відповідно до якого наступного року їх стало тут уже 17, у 1802 р. –
26, у 1803 – 31, у 1804 – 29 осіб1. Так поступово, крок за кроком, і формувався
той «кадр», котрий у наступні чверть століття дозволив як місцевим «чужозем-
цям», так й їх щойно прибулим з-за кордону колегам. не тільки навчатися, але і
викладати. Зокрема, в 20–30-х рр. XIX ст. у розташованій на території згадува-
ної губернії Ніжинській гімназії (або училищі, більше відомому, як «Гімназія
вищих наук», що з 1832 р. почала називатися «Ліцеєм князя Безбородка») на
посадах викладачів працювали чимало закордонних спеціалістів2. В усякому
разі – набагато більше, ніж у той же самий час сиділо там за партами їх дітей-
249
Культурні й духовні питання Випуск XVII
земляків, чия кількість може бути проілюстрована наступними цифрами: в
1833 р. – 2 учні, для котрих російська мова не була рідною, та шість неповно-
літніх обрусілих нащадків місцевих колоністів, у 1850 р. відповідно – 1 і нуль,
а в 1855 р. – жодного й чотири особи3.
До речі, навички, практичні кроки та навіть розмови заїжджих гостей не
тільки стовосно оточуючої їх російської дійсності, але відносно, так би мо-
вити, самих себе не завжди зустрічали розуміння серед місцевої громади. На-
приклад, у жовтні 1830 р. в чернігівському дітищі «найулюбленішого канцлера
царя Павла Петровича», як часто-густо називали тоді О.А.Безбородка, місцева
адміністрація, за поданням поліції й III Відділення його імператорської велич-
ності канцелярії, провела розслідування впливу побутової поведінки і поглядів
іноземних викладачів ніжинського ліцею на тамтешнє юнацтво, в результаті ко-
трого «було вирішено тих із них, хто не росіянин, вислати за кордон»4. Можна
як завгодно ставитися до цього явища, однак факт залишається фактом – сві-
тогляд іноземців, котрий далеко не завжди збігався з постулатами самодержав-
ства, а також пристрасть декого з них до «веселих напоїв», зло пожартували з
них. Це для великої групи людей закінчилося втратою не тільки грошей, витра-
чених ними на переїзд до Росії, а й професійних перспектив у себе на батьків-
щині. Коли ж подібного типу недоліки були властиві для осіб інтелектуальної
праці, що вже казати про тих, для кого вершиною творчої думки було змайстру-
вати верстат чи запустити у дію паровий механізм.
З іншого боку, існують свідчення і про те, що іноземці-колоністи подекуди
напряму були не в ладах із законом. На даний момент точно невідомо, за раху-
нок чого та чому настільки деформувався їх життєвий шлях у новому оточенні,
що їм доводилося ставати на шлях карних злочинів. Можливо, таким чином
проявляла себе данина, що її декому з іноземців доводилося платити за процес
асиміляції у чужому для них оточенні, а може, перед нами – банальні жертви
так званої «різниці законодавств», внаслідок якої останні страждали через те,
що вчинки, дозволені в одній країні, заборонені в іншій. Не можна виключати з
цієї схеми й дій суб’єктивного чинника, завдяки котрому приїжджі, позбавлені
конкретних знань у сфері російського законодавства, за «підказкою» своїх су-
сідів – «доброзичливців» – учиняли дії, що йшли в розріз з юридичними нор-
мами імперії. Були і випадки прямої «підстави», коли, наприклад, колоністи,
не маючи уяви про вартість земельних наділів, купували ділянки під посіви за
три, а то й за чотири, ціни. Спроби ж ошуканих людей відновити справедли-
вість закінчувалася притягненням їх до суду. Дійсність підросійської України
виявилася більш складною, ніж могли уявити собі найрозумніші іноземці, яким
доводилося платити за незнання законів тюремним ув’язненням у кардинально
нових для них умовах.
«Материалы для географии и статистики России», що стосувалися такої
губернії, як Чернігівщина, свідчили про певну невідповідність поведінки
тамтешніх колоністів Повному зібранню законів країни, в результаті чого у
1852 р. до судової відповідальності було притягнуто 8 іноземців. Через два
250
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
роки ця хвиля негативу в їх середовищі, певне, трохи впала, оскільки на лаві
підсудних опинився лише один колоніст5. Разом із тим напередодні Східної
(Кримської) війни ще 12 іноземців отримали різного виду покарання, аж до
заслання в Сибір включно6. Тому не можна погодитися з думкою про те, що
вихідці з-за кордону були мало не янголами з крильцями.
Таким чином, аналізуючи свідчення стосовно буття іноземців у Малоросії,
слід відзначити, що існували щонайменше дві протилежні тенденції: з одного
боку – потяг до знань, котрий можна назвати продовженням звичок, набутих
ще за кордоном, а з іншого, – певна схильність їх до порушення юридичних
норм країни перебування. Не має жодних сумнівів щодо того, що цими двома
моментами дана проблема ні в якому разі не обмежується; однак, не враховува-
ти наведені тут факти просто недоречно. Отже, незважаючи на свою лапідар-
ність, вони прямо відбивали реалії існуючої тоді дійсності.
Ще більше даних із розглядуваної теми дають сюжети з життя Новоросії.
Зокрема дослідник Катеринославської губернії останнього періоду існування
кріпаччини відзначав: «В порівнянні з волохами та сербами більше особли-
востей у даному плані можемо знайти в колоністах інших націй, як людях не
лише чужого росіянам походження, а й таких, котрі притримуються з усією
суворістю і неприступністю власних звичаїв та обрядів, так що початкова мета
російського уряду, який намагався розповсюдити серед власного народу, спи-
раючись на іноземців, покращені методи господарювання, не досягається тому,
що самі вихідці з-за кордону, тримаючись своїх звичаїв і навіть мови (а серед
них дуже мало осіб володіють мовою місцевого населення), майже не спілку-
ються з нашими селянами»7. Наведена цитата переконливо засвідчує, що іно-
земці, прибувши на південь України, ще впродовж тривалого часу зберігали
національну ідентичність, залишаючись своєрідним «міцним горішком» не
лише по відношенню до уродженців цього краю, а й навіть для представників
місцевої адміністрації.
Однак заглиблюючись у вивчення звичок катеринославських колоністів,
дослідники поступово змогли реставрувати окремі моменти не просто їх зо-
внішніх ознак, а і внутрішнього побуту. При цьому виявилося, що останні від-
різнялися від автохтонів за більшістю показників.
Розглянемо, наприклад, таке нагальне для виживання кожної людини питан-
ня, як харчування. «Їжу колоністів, – зазначалося в одному з тогочасних дослі-
джень, – можна було б вважати дуже гарною. Вона складається із м’яса яловичи-
ни та свинини у свіжому й солоному вигляді, коров’ячого масла, яєць, сметани,
сиру, різного виду круп і муки. Зранку й ввечері колоністи п’ють каву: багаті –
справжню, а бідні – зроблену із жита або пшениці. Однак приготування страв
навряд чи буде до вподоби людям, котрі звикли до суто російської кухні»8.
А ось як характеризувалися вітчизняними дослідниками окремі побутові
риси іноземних мешканців регіону: «З числа оригінальних обрядів їх слід від-
значити той факт, що господар та господиня будинку їдять окремо, хоча б і ті
ж самі продукти, що й інші домочадці, – тобто діти та наймана челядь; проте,
251
Культурні й духовні питання Випуск XVII
коли молодий чоловік одружується, то разом із дружиною своєю, поки вони ще
знаходяться під дахом власних батьків, харчуються разом із ними»9.
Не можна обійти увагою і деяких, образно кажучи, «економічних уподобань»,
що існували у середовищі новоросів іноземного походження: «В колоністів та
менонітів, – писав свого часу капітан В.Павлович, – існує звичка, відповідно
до котрої кожен чоловік, одружившись, відокремлюється від батька й заводить
власне господарство. А після смерті ж батьків всі діти їх, як брати, так і сестри,
отримують спадок у рівних долях, й хоча молодшому сину і може дістатися на-
віть батьківська садиба, однак він сплачує частину вартості її іншим братам та
сестрам»10. І далі: «Податки в колоністів розкладаються на платників не так, як
у російських селян – на загальну кількість ревізьких душ, але на число праців-
ників чоловічої й жіночої статей віком від 15 до 60 років порівну, виключаючи
лише частку, попередньо відраховану від загальної суми податків, накладених на
землю; остання виплачується лише хазяям, тобто володарям цієї землі»11.
Цікаво спостерігати також і домашні звички вихідців із-за кордону: «Побут
усіх колоністів Катеринославської губ, порівняно з навколишніми мешканцями
може стосовно житла та одягу вважатися майже зразковим. Жилі кімнати в них
завжди відштукатурені й побілені, підлога, як правило, вимощена дошками, ме-
блі покрашені масляними фарбами, у багатіїв зустрічаються дивани і стільці по-
ліровані, м’які або ж виготовлені із соломи, італійські шафи, скрині, а інколи – й
комоди, дзеркала та навіть картини; останні, однак, самого простого малярства.
Саморобного одягу колоністи не носять зовсім, а купують всі матеріали для ньо-
го з крамниць навколишніх міст. Особливо гарно одягаються чоловіки в святкові
дні, так що незнайомі з їх станом люди можуть прийняти їх за городян. Є, проте,
деякі літні іноземці, особливо серед менонітів, котрі суворо дотримуються ста-
ровинного одягу, привезеного з собою ще з власної батьківщини»12.
До певної міри відслідковувався і вплив на життя колоністів власних релі-
гійних уподобань. Розподіляючи за цією ознакою всіх прибулих на Катеринос-
лавщину іноземців на католиків, лютеран та реформатів, тогочасні вітчизняні
джерела чітко розмежовували їх залежно від конфесійної приналежності. Так,
на першому місці в даного рейтингу перебували переселенці – прибічники
М.Лютера, стосовно яких православні дослідники пишуть лише хороше. Далі
йдуть прочани реформістської церкви й, нарешті, останню позицію займають
ті, хто своїм духовним вождем завжди вважав Папу: «Колоністи римсько-
католицького сповідання, – читаємо в одному з досліджень, – стоять значно
нижче всіх інших»13.
Аналогічного типу ідеологічне розмежування спостерігаємо подекуди та-
кож стосовно окремих націй. Наприклад, австрійці Малоросії, за даними 1852–
1856 рр., досить чітко ділилися на католиків та реформатів, причому кожна
з даних категорій являла собою особливий етнографічний тип, представники
котрих а) були відносно автономними по відношенню до іншої, б) також, жи-
вучи у різних поселеннях, вони ніколи не намагалися змішуватися одні з од-
ними. Крім того, джерела свідчать, що як перші, так і другі, походячи з теренів
252
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
спільної батьківщини – Австрії (Австро-Угорщини), мали свої разючі відмін-
ності й сплутати їх між собою було практично неможливо. Якщо ж враховува-
ти той факт, що серед обох груп зустрічалися німці з ерц-герцогства Австрія,
суто австрійці, чехи, мадьяри, русини і представники інших національностей14,
то слід визнати, що у розглядуваний період ті, кого сучасники називали од-
ним словом «австрійці», являли собою в етнографічному плані явище досить
складне, висвітлюючи котре, дослідник повинен використовувати гаму кольо-
рів – від вузько національного до суто конфесійного включно. Тим більше, що
кожен із підданих цісаря намагався щонайдовше зберігати отриману від діда-
прадіда самоідентичність.
Переходячи до розмови про новоросійських волохів, насамперед слід відзна-
чити їхню стійкість по відношенню до різного виду зовнішніх впливів. У межах
зокрема Катеринославського та Бахмутського повітів відповідної губернії остан-
ніх була відносно невелика кількість, однак усі вони утворювали єдине ціле,
стійке до автохтонного проникнення, потрапити до якого не могли подекуди й
представники уряду. Майже кожен волох вивчив широко розповсюджену в зоні
його нового проживання російську мову, однак, на відміну, наприклад, від сербів,
вважав для себе за честь вільно говорити і своєю рідною говіркою. Разом із тим,
будучи зовні схожими з іншими жителями краю, волохи корінним чином відріз-
нялися від слов’ян. Мав рацію Павлович, котрий писав: «Є тут маленька група
поселян із волоського племені, що належать частково відомству казенних селян.
Вони не настільки поріднилися з малоросами, як, наприклад, представники ін-
ших націй. Мова їх не втратилася й, хоча вони також розмовляють російською
мовою, а за зовнішнім виглядом майже нічим не вирізняються серед інших по-
селян, але норовом та звичками вони зовсім чужі їм»15.
Коли у другій половині 60-х рр. XX ст. радянська дослідниця О.І.Дружиніна,
спираючись на творчий доробок німецького мандрівника Гакстгаузена і видану
ще в 1910 р. в Гальбштадті (Німеччина) монографію П.М.Фрізена «Староєван-
гелічне товариство в Росії (1789–1910) у межах загальної історії менонітів»,
вивчала історію голландців, котрі виїхали тоді в Україну, то вона, цитуючи
власних попередників, дійшла наступних висновків: «Меноніти приїжджали
сюди на конях та власних возах з отарами найкращої худоби; крім того, вони
везли з собою меблі, посуд, інші предмети побутового вжитку. «Деякі меноні-
ти, – писав із даного привод знавець їх життя німець Гакстгаузен, – мали при
собі від 10 до 12 дукатів чистими грішми, а всі 347 сімей «першого поселення»
1803 р. мали у власності до 150 дукатів». Про матеріальні статки цих мігрантів
свідчив навіть їх зовнішній вигляд. Нащадки цих переселенців у 1904 р. зга-
дували, що їх діди й прадіди носили сукняні капелюхи, піджаки з ефектними
ґудзиками, короткі штани, шовкові шкарпетки до самих колін, капці із срібни-
ми застібками. Бабусі їх хизувалися у сукнях із дорогої шерсті з рюшами на
рукавах. Усе це було привезено із собою та потім чимало разів перешивалося
на підростаюче покоління»16. Зрозуміло, що подібного роду дорогоцінні, хоча
й дещо уривчасті свідчення сучасників не можуть залишатися поза увагою до-
253
Культурні й духовні питання Випуск XVII
слідників. Оскільки вони, навіть не беручи до уваги їх раритетність (бо біль-
шість таких фактів, як правило, заховані в архівах й недосяжні для наукової
громадськості), вказують на а) образ голландців – колоністів взагалі, б) їх по-
чатковий добробут та здатність з цієї причини ефективно займатися бізнесом
відразу ж після прибуття в Україну, в) схильність вихідців із Нідерландів до
певної консервації традицій, котрі передавалися дітям навіть через віки.
Окрему групу переселенців становили греки, стосовно яких написано, при-
наймні, не менше, якщо не більше, ніж про всіх інших іноземців тогочасної
України, разом узятих. Для окреслення образу ніжинського грека з Чернігів-
щини, маємо наступне свідчення підполковника М.Домонтовича: «Греки жи-
вуть у місті Ніжині й становлять окреме Ніжинське грецьке братство, котре
користується особливими правами і привілеями. Права ці зараз полягають у
тому, що ніжинські греки звільнені від податків, постачання до армії підвід та
особистої служби. Навіть оселяючись в інших містах імперії, ніжинські греки,
однак, не залишають свого товариства, й, продовжуючи рахуватися у ньому,
надсилають до грецького Ніжинського магістрату про себе ревізькі довідки, а
також щорічно отримують від останнього посвідчення для життя в інших міс-
цевостях. Зберігаючи у зовнішності своїй власний природний тип, ніжинські
греки майже нічим іншим не вирізняються серед іншого купецтва вказаного
поселення. Між іншим, характерну рису обіднього столу тих греків становлять
бринза (сир) і качкавал (ковбаси). В тому ж таки Ніжині знаходиться грець-
кий інвалідний будинок, де постійно утримується 16 осіб, щорічні витрати на
який становлять більше ніж 11 171 руб. До речі, будинок цей було зведено в
1820 р. на суто грецькі пожертви у розмірі 20 тис. рублів асигнаціями»17. Щоб
мати портрет іншого, більш південного за регіоном проживання типу елліна,
достатньо відкрити одну з наукових книжок та прочитати там: «Особливу ка-
тегорію місцевих жителів, котрих навіть не завжди називали колоністами, але
які, однак, нічим не вирізнялися від цих останніх, являли собою маріупольські
греки. Вони були переселені сюди з Криму разом із вірменами, грузинами й во-
лохами ще в 1770-х рр. Довге перебування у Криму поруч із місцевими татара-
ми наклало відбиток на маріупольсько-таганрогських греків: більшість із них
розмовляли по-татарськи і носили татарський одяг. Ті ж, хто продовжував ще
поруч із татарською, користуватися й грецькою, змінили цю останню настіль-
ки, що нові прибульці до Новоросії з материкової Греції її майже не розуміли.
Серед цих греків мало зустрічається людей з повною освітою, однак дуже мало
і відвертих невігласів. Вони мають від природи спритний розум, хитрість та
проникливість. Більша частина їх відрізняється працелюбством, охайністю, за-
ощадливістю і турботливістю про влаштування власного майбутнього, під ко-
трим греки розуміють здебільшого процес особистого збагачення. В грецькій
вдачі мало щирості; навпаки, поведінка їх інколи викликає недовіру, особливо
у справах, які стосуються матеріальних інтересів. Поруч із цим, однак, в їх пси-
хології не тільки немає зіпсованості, а й навіть проглядає певна азіатська суво-
рість, не зважаючи на те, що, наприклад, подружні стосунки ґрунтуються у них
254
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
виключно на зацікавленості та становлять деяку подобу комерційної угоди. В
окремих сім’ях, що походять з острова Хіос, серед котрих є найбагатші негоці-
анти Таганрога, існує звичка одружуватися виключно на хіоссках, і більша час-
тина зазначених шлюбів укладається заочно, за попередньою домовленістю з
батьками нареченої. Спосіб життя тих же самих таганрогських греків має дещо
спільне з нашими російськими звичками. Їх чоловіки засвоїли ту витонченість
манер та ввічливість, яка властива людям із вищих кіл суспільства. На протива-
гу цьому гречанки відрізняються несвітськістю й нелюб’язністю. В них немає
звички приймати гостей, як кажуть, без жодних умовностей. Тому гречанки,
щойно вийшовши на публіку, тримаються подалі від власних чоловіків. Звіс-
на річ, при такому вихованні вони не мали нагоди засвоїти гарних манер і тої
м’якості поводження, що так високо цінується в суспільстві. Звичайно, є ви-
нятки з цього правила, але вони дуже рідкісні. Те, що сказано було про дворян
та купців – греків, стосується й їх міщанства, котре, однак, не маючи достатніх
коштів, поступається цим класам у рівні освіченості»18. Коли ж треба скласти
уяву стосовно приморських еллінів, для цього можна залучити подорожні но-
татки князя А. Демидова, який у 1837 р. мандрував даним регіоном19.
Отже, зазначаючи про греків, котрі переселилися у той час в Україну, слід
підкреслити, що етнографічний образ їх тут складався щонайменше з «ніжин-
ського», «таганрогсько-маріупольського» й «кримського» типів, кожен з яких,
маючи власні особливості, у сумі однак являв собою узагальнюючий портрет
тамтешнього елліна-колоніста.
Не менш цікаві свідчення збереглися і щодо вельми широко представлених
в тодішній Україні німців. Зокрема існує оригінальна інформація про те, як
вихідці з берегів Рейну, опинившись на півдні Бессарабії, дбали не тільки про
реалізацію на новому місці своїх господарських умінь та навичок (що, до речі,
було запорукою їх успішного виживання тут), а й намагалися якомога довше
зберегти від асиміляції у навколишньому середовищі рідної мови, обрядів, ін-
ших рис культури предків. Втім, щоб не бути голослівними, наведемо з цього
приводу лише один факт, що відносився до осені 1837 р.: «Після Тирасполя
ми, – відзначав А.Демидов, – проїхали повз Кучерони, де зовсім недавно було
засновано німецьку землеробську колонію, одну з 8-ми, котрі виникли в краї.
Ці колонії дають велику користь: колоністи привезли з собою німецький спосіб
обробки землі, німецький тихий норов і навіть німецькі назви областей. Так,
наприклад, вчора ввечері ми проїжджали через «Мангейм» та «Страсбург», де
німецька мова нагадала нам про інші країни, не менш, звичайно, родючі, однак
набагато більше залюднені; останнє доводиться вже тим, що жителі їх вимуше-
ні переселятися на схід»20.
Декілька слів у даному плані можна сказати також відносно тих німецьких
колоністів, котрі в період з 1796 по 1856 рр. осіли у межах Чернігівської губер-
нії. Так, емігранти лютеранського обряду з Франкфурта-на-Майні й Геленгау-
зена, які розселилися в колонії Біла Вежа, «являють собою плем’я здорове, ви-
соке на зріст, чиї представники тут зберегли германський тип та німецьку мову.
255
Культурні й духовні питання Випуск XVII
Втім, вони розмовляють і на малоросійському наріччі, навіть удома постійно
змішуючи між собою ці дві говірки»21.
Наявні джерела дають змогу відтворити й окремі риси зовнішності черні-
гівських німців: «Всі вони, – ділився набутими спостереженнями згадуваний
вище підполковник М.Домонтович, – взагалі то негарні, особливо – молоді ко-
лоністи; люди ж старшого віку, навпаки, мають своєрідну, вельми привабливу
зовнішність, а в їх поставі відбивається певна огрядність та велич»22. «Костюм
колоністів, – продовжує далі цей військовий статистик, – являє собою суміш ні-
мецького елементу з малоросійським. Чоловіки носять чекмені, свитки й інколи
своєрідний тип куртки, баранячі шапки і круглі високі капелюхи; тільки вузьки
панталони їх відрізняються від місцевих широких малоросійських шароварів.
Німкені ж за своїм вбранням відрізняються від мешканок оточуючих сіл: вони
всі носять білі чепці, іноді – з шитими на них візерунками, вовняні спідниці та
фартуки»23. Для задоволення власних духовних потреб німці-лютерани регіону
мали євангелістську кірху у поселенні Біла Вежа й при ній – пастора, котрий,
окрім щорічної платні в розмірі 285 руб., мав ще і 80 десятин землі; крім того,
у середині помешкань колоністів на чільному місці знаходилися кольорові лу-
бочні картинки релігійного змісту24.
Трохи інакше виглядали та поводили себе ті з них на Чернігівщині, які
вважали себе прибічниками Папи Римського. «Поселяни-німці з католиць-
ких колоній майже не зберегли власної мови, розмовляючи здебільшого по-
малоросійськи. Чоловіки одягаються так само, як й їх лютеранські співвіт-
чизники; в одязі ж жінок є деяка відмінність, а саме – вони не носять чепців,
через що головне вбрання у них складається з високо накрученої, подібної до
чалми хустки»25. Характеризуючи етичний світ даної категорії німців, джере-
ла відзначали, що «вони взагалі то гарної моральності, хоча багато хто з них
не знає міри у вживанні горілки. Злочини в їх середовищі трапляються дуже
рідко. За свідченнями місцевого духівництва, в їх колоніях майже немає ви-
падків незаконного народження дітей»26. Торкаючись питань медицини, можна
констатувати, що німці-католики Чернігівської губернії «хворіють взагалі то
рідко та живуть порівняно довше за малоросів; у цих німецьких колоніях ба-
гато 70-літніх дідуганів. Таку довговічність ми мусимо віднести на рахунок
тих статків, у котрих живуть колоністи, а також до обставин незалежності їх
від несприятливих обов’язків (рекрутської, подвірної, транспортної повиннос-
тей, необхідності утримувати російські війська під час походів і т.п. – О.М.),
що обтяжують значну частину нашого сільського населення»27. Віросповідні ж
потреби їх задовольнялися через а) розвішані у відповідному кутку хати іко-
ни, б) костьол, збудований у с.Великий Вердер, б) тамтешнього пастора, який
отримував 77 руб. на рік жалування та мав у власному господарюванні надані
державою 100 десятин угідь28.
Певна різниця між представниками двох конфесій одного народу
спостерігалася також у розташуванні жител. Це важко пояснити, але факт
залишається фактом: у той час, як у німців-лютеран у середині кожної з
256
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
колоній будинки розташовувалися один за одним, а самі поселення начебто
виструнчилися майже паралельно річці Остер, в їх католицьких земляків у
забудові відчувався певний, так би мовити, хаос29. Котрий поширювався не
тільки на внутрішнє планування помешкань в межах окремого села, але й на
їх співвідношення до навколишніх предметів. Даний феномен можна пояснити
тим, що лютерани приділяли занадто уваги матеріальній стороні буття, в той
час як католики мали схильність до більшої духовності (звичайно, у тих межах,
коли можна зазначати про неї по відношенню до представників цієї конфесії).
Якщо спробувати зазирнути, образно кажучи, за паркан німецького коло-
ністського подвір’я Чернігівської губернії другої половини XVIII – початку
XIX ст., виявиться, що як лютерани, так і католики, котрі свого часу залишили
батьківщину й у пошуках кращої долі подалися світ за очі, її тут багато в чому
знайшли. Стверджувати останнє дозволяє зокрема та обставина, згідно з якою
«села колоністів там гарно збудовані. Не лише будинки їх вельми просторі й
красиві, хоча і дещо одноманітні, а й амбари, клуні, стайні, загорожі – все це
приготовлене з прекрасної соснової деревини. Є багато будинків з претензією
на оригінальність, котра особливо виявляє себе в манері розфарбовувати ві-
конні рами. Майже всі будинки мають високий дах з великими горищами, куди
частково засипається зібраний як урожай хліб»30.
Однак цей комфорт у краї, вже тоді бідному будівельним матеріалом, де
нагально відчувалася нестача придатного для цього лісу, потрібно було від-
войовувати, що називається, з боєм, а для придбання буквально кожної балки
доводилося здійснювати подекуди дуже неблизькі подорожі. Деревину для
себе, за показаннями джерел, «поселенці купують таку, що була сплавлена із
східних повітів Чернігівської губ., а для її купівлі спеціально вирушають на
пристань Устьє»31. Коли ж прийняти до уваги складності зворотнього тран-
спортування цього вантажу, стає зрозумілим, чому вже зведені хороми ні-
мецьких колоній навіть звиклі до розкошей чужинці шляхетного походжен-
ня описували з деяким захопленням, так, як це подано в наступній цитаті:
«Житла колоністів як ззовні, так і з середини надзвичайно схожі між собою,
всі розташовані по одному плану й складаються з чотирьох кімнат, розміще-
них по обидва боки від прохідних сіней; з правого боку зазвичай – «чисті»
жилі приміщення, з лівого ж – комора та кухня, або «господарські». В усіх
без винятку кімнатах обов’язково облаштовано вкриту дошками підлогу, а у
«чистих покоях» підвіконня і двері завжди покрашені в яскраві, інколи стро-
каті фарби. У кутку біля дверей, що ведуть у сіні, майже завжди є шафа з
посудом, стіни прикрашено дешевими шпалерами й знаходиться стіл. Лави
та лавки є лише в «господарській» частині будинку; у житлових же помеш-
каннях обов’язкова наявність стільців»32. Читаючи наведені рядки, важко
позбутися ілюзії, що це – не опис, наприклад, місцевої дворянських садиби
«середньої руки», а всього лише ессе з життя представників, власне кажучи,
окремої категорії селянського стану, чиї господарства, до речі, вирізнялися з
оточуючого середовища тільки певними покращаннями в скотарстві, «тоді як
257
Культурні й духовні питання Випуск XVII
у землеробському плані німці-колоністи Борзенського пов. Чернігівської губ.
не мали на тубільне населення жодного впливу»33.
Як відомо, значний вплив на здоров’я, спосіб життя і світосприйняття нації
має харчувальний раціон її представників, вивчення якого може дати в роз-
порядження історика цінний фактографічний матеріал, який допомагає краще
зрозуміти важливі, зовсім не пов’язані із споживанням, моменти суспільно-
економічного буття цілих регіонів.
Усе вищезазначене стосується й чернігівських німців, котрі, за нашими
спостереженнями, у повсякденні вживали більше рослинну та молочну їжу.
Навпаки, м’ясна бувала на їх столі досить рідко, головним чином у літній, ро-
бочий, час, коли німці-господарі тим робітникам, котрі працювали в них на
подвір’ях, давали м’ясо у достатній кількості. Й знаменно тут навіть не те,
що «кляті» експлуататори-іноземці щедро годували чужих їм за національніс-
тю наймитів, а те, що німці-хазяї численних отар свійської худоби сами були
завзятими вегетаріанцями, підштовхуванні до подібного раціону перш за все,
певне, звичками власної батьківщини.
Окремі джерела донесли до нас і образ німецького переселенця, який у се-
редині ХІХ ст. мешкав на території Полтавської губернії. Зокрема осілі там із
часом «колоністи-фабриканти зберегли свій німецький одяг», – факт, що свід-
чить про певну стійкість їх по відношенню до місцевих етновпливів. Навпаки,
тамтешні німці-землероби, які мешкали в більшості своїй у межах «села Хре-
щатик, наслідують в одязі малоросіян, зберігаючи із свого лише національний
жилет сукняний, синій, із дутими мідними ґудзиками, в один борт»34.
Зовсім інший тип німця, як мешканця великого міста, дає Харківська гу-
бернія. Звичайно, колоністи, що оселилися тут з давніх-давен, мали безліч осо-
бистих рис та вподобань, чиє розмаїття навряд чи вдалося б якось узагальнити
й тим більше звести до спільного знаменника. Однак наявні джерела «стиска-
ють» образ харківського німця до окремих фрагментарних проявів, серед ко-
трих на першому місці стоїть, звичайно, тріада: «Мова! Школа! Дозвілля!».
Перш за все слід відмітити, що німецькі громадяни Харкова майже зовсім
не знали говірки місцевих жителів. «Живучи певний час у Росії, – зазначали
дослідники Д.І.Багалій і Д.П.Міллер, – зовсім не оволодів російською мовою
професор Харківського університету Швейкардт. «Його російська, – писав су-
часник стосовно останнього, – нагадувала мені російську тамтешнього про-
фесора римського права, котрого я зустрів у Кенігсбергу. Панові Швейкард-
ту в Харкові дуже став до вподоби наш будинок; це був світський, освічений
чоловік та надзвичайно приємний співбесідник. Швейкардт розповідав мені,
що відразу ж після прибуття свого до Харкова він познайомився з однією міс-
цевою дамою й вирішив прийти до неї з візитом. Удома, перш ніж іти, вивчив
він про всяк випадок декілька російських слів і виразів та, спираючись на них,
сміливо ввійшов до передпокою своєї господині. Швейкардт знав всю різницю
між словами «бариня» і «баранина», однак, прямуючи в гості, забув про неї,
й, опинившись у вітальні, врочисто запитав: «Баранина вдома?» Лакеї, які по-
258
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
чули це, так і впали зі сміху»35. Якщо подібного типу «філологічні ерудити»
траплялися в середовищі викладачів вищих навчальних закладів, то що вже ка-
зати про звичайнісінького собі німецького ремісника, котрий приїхав в Україну,
може на заробітки влаштуватися або ж спробувати власну справу відкрити!
Неповторним національним колоритом відзначалися й гуляння, які регу-
лярно організовували німці Харкова. «Наше міське товариство, –відзначав
якийсь Рейнгардт, – влаштовувало вечірки, чимось схожі на розваги росіян се-
реднього статку. Той же сімейний характер, однак трохи більш gemutlich. Дами
займають місце у вітальні навколо чайного столика за рукоділлям, котре кожна
приносить із собою, частіше за все – в’язанням. Розмовляють про новини, роз-
глядають модні журнали, вголос розмірковують стосовно прочитаних романів,
цікавляться справами благодійності. Господарка дому також приймає активну
участь у цій бесіді, не забуваючи, втім, про милих її серцю гостей – розливає
для них каву, шоколад або ж чай. Чоловіки сидять за бостоном, палять цигарки
та п’ють пунш із ромом. Молодики походжають із дівчатами по залу, обгово-
рюючи ті враження, що вони винесли з театру, останнього балу, маскараду,
розгадують шаради, розмовляють про літературні твори, сідають до столу гру-
пами і грають у різні ігри: доміно, «мушку», «мельника», фанти (улюблену гру
всіх німців), у кільця, «кицьку й мишку». При розігруванні фантів часто-густо
мають місце палкі поцілунки»36.
Наступним етапом даних гулянь були танці. «Починаються танці, – спові-
щав той самий інформант, – і, головним чином, виконують вальс (так званий
«Augustin»), котильйон та, між іншими, – «гросфатер». Ті, хто танцює, попар-
но, тримаючи дам під руку, повільно походжають один за одним, зупиняючись
при закінченні кожного з куплетів. Після цього, ставши навпроти один одного,
кавалер вклоняється своїй дамі, у відповідь на що остання з глибоким «кніксе-
ном» йому присідає. Далі, коли звучить другий куплет мелодії, повторюється
те саме, включаючи «походжання», – тільки в більш прискореному темпі, а
ще трохи пізніше – у дуже швидких (шалених) ритмах, взявшись під руки та
змінюючи одне одного, чоловік і його дама роблять «tour de mains». Це – дуже
веселий танок, при виконанні якого завжди буває багато сміху! Також залюбки
танцювали попурі й галоп»37.
Розпашілі від стрімких рухів, трохи втомлені, але надзвичайно радісні, гос-
ті салону після закінчення танців поволі розходилися по кімнатах того будинку,
що в даний вечір привітно відкрив для них свої двері. Однак «пустою» пауза,
котра виникала, бувала, як правило, недовго – вже через декілька хвилин роз-
починалися гра на фортеп’яно (клавікордах), виконання улюблених арій, спів
хором тощо38.
І завершувала подібні зібрання, звичайно ж, щедра вечеря, коли «після за-
кінчення танцювальної програми гостей запрошували до столу, заставленому
пляшками з пивом та різного типу бутербродами: з ковбасою, шинкою, ялови-
чиною, голландським та зеленим сиром, ікрою, кожному, за його бажанням та
до смаку. Звичайно ж, бував торт або домашнє тістечко. Відкривалася також
259
Культурні й духовні питання Випуск XVII
пляшечка чи дві червоного вина («медку»), а для літніх людей – шнапс із ма-
ленькими чарками. Страви, як бачимо, недорогі, однак всі приготовлені влас-
ними руками шановної господині, котра вміє бути привітною до всіх і тримати
свій турботливий погляд на всьому. Допомагала ж їй одна домашня служниця,
чисто вдягнена. Освітлення – свічки із сала на срібних підсвічниках, причому
на кожному спеціально обладнані щипці»39.
Проте, окрім подібного типу суто «домашніх розваг», німецькі харків’яни з
часом відкрили в місті й спеціальний центр їх, більш відомий тамтешнім краєз-
навцям під назвою «Німецький клуб». «Він, – писав сучасник тих подій, – роз-
ташовувався на Московській вулиці, у колишньому будинку купця Чистякова,
а потім – Воїнової. Сама зала для танців знаходилася в бель-етажі; всі ж інші
кімнати були дуже гарні та для потреб тодішнього товариства досить пристой-
ні. Клубом цим довго завідував Турне, а потім – Альбінос. Обидва ці французи,
особливо Альбінос, залишили по собі чудову пам’ять у всіх, хто відвідував
клуб. Великий оркестр постійно справляв чудове враження, особливо ж, коли
під’їхали богемці й грали в Німецькому клубі дві або і три зими. Плата за вхід
до клубу: з кавалерів – 1,5 руб., для дам – безкоштовно. Фруктами та питвом
там пригощали тільки гостей жіночої статі»40. Порівнюючи цей заклад з ін-
шими установами аналогічного призначення, інший свідок відзначав: «У 40-х
роках XIX ст. Німецький клуб вирізнявся в Харкові своїми зібраннями і дуже
конкурував з Дворянським зібранням тим, що у ньому не було такої офіцій-
ності та етикету, як серед дворян. Навпаки, саме тут за всієї світськості манер і
делікатності атмосфери були вишукана простота, душевність та повна насоло-
да тими розвагами світу, що їх молодь шукає в таких клубах. У Дворянському
ж зібранні було набагато більше багатства, блиску й краси суто зовнішньої, а
в Німецькому клубі – теплоти, симпатій та внутрішньої краси. Тут усі весели-
лися досхочу, і нерідко сюди «залітали» також гонористі аристократи»41.
Однак було б дуже великою помилкою вважати, що німці Харківщини тіль-
ки те й робили, що розважалися. Навпаки, більшу частину свого вільного часу
останні віддавали суспільно корисній праці, котра, задовольняючи їх власні
потреби, приносила вигоду також іншим категоріям населення. Вони зокрема
дуже опікувалося проблемами освіти. У цьому можна переконатися, згадавши
історію становлення в місті німецької школи.
Ось як приблизно виглядав сам цей процес: «Школа дівчаток і хлопчиків
місцевого євангелічно-лютеранського німецького товариства була однією з най-
старіших у Харкові. Ще в 1826 р. церковний староста Гільдебрандт вніс пропо-
зицію до церковної ради про відкриття при тамтешній парафії школи для сиріт,
бо у Харкові тоді було дуже багато бідних іноземців, чиї діти не отримували
необхідних знань із Закону Божого, конфірмації та німецької мови. Але оскіль-
ки його парафія в той час була зайнята будівництвом церкви, то Гільдебрандт
узяв справу у власні руки – відкрив зазначену школу в своєму будинку. Однак
вона б дуже скоро припинила існування через відсутність матеріальних коштів,
аби не допомога пастора Розенштрауха, який надав у розпорядження Гільде-
260
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
брандта власну заробітну плату в розмірі 400 руб. на рік, а також частину своїх
прибутків за навчальні посібники; заможні ж батьки вносили платню за своїх
дітей. Кількість учнів невпинно зростала; й викладання в школі деяких пред-
метів добровільно взяли на себе студент-медик Ф.Шперк та Д.Шмерфельд»42.
А після того, як у цей, спочатку чисто німецький навчальний заклад почали за-
раховувати власних дітей і православні городяни (що в 1831 р. було дозволено
урядом за умови наявності у класах священика)43, засновникам його стало зро-
зуміло – їхня справа пішла. Причому настільки успішно, що в 1832 р. спеціаль-
на комісія почала зведення нової будівлі школи, котре, за фінансової підтримки
російської адміністрації у розмірі 20 тис. руб., було завершене в 1837 р., вже
після смерті ініціатора цієї справи Гільдебрандта44.
На другому етапі свого існування дирекція цього навчального закладу вирі-
шила питання щодо збільшення загальної кількості учнів. Так, якщо у 1837 р.
в двох відділеннях німецької школи Харкова отримували початкову освіту
10 хлопчиків та 12 дівчаток, то у 1838 р. їх стало вже відповідно 27 і 22, а в
1842 р. – 23 й 26 дітей обох статей45.
Заключний же крок у діяльності закладу полягав у тому, щоб досягти рівня
класичної освіти Російської імперії. Зокрема саме з цією метою школа 11 квіт-
ня 1840 р. була віддана під керівництво директора місцевої гімназії Корже-
невського, а ще через рік у ній з’явився спеціальний гімназійно-підготовчий
клас, де викладалися Закон Божий православного та лютеранського зразків,
німецька, російська, а для бажаючих ще і французька мови, арифметика, гео-
графія, природознавство, чистописання й правопис, а також почала працювати
бібліотека46. З 1844 р., після поділу закладу на 3 рівні, в ньому почали викла-
дати ще латинську мову та рукоділля (останнє, проте, лише для дівчаток)47. У
1846 р. в школі з’явилося два відділення: одне включало у себе підготовчий
і перший класи для хлопців , а друге – для так званих дівчаток-переростків.
1847 р., маючи на меті вберегти своїх учнів від «поганого» впливу російської
підростаючої молоді, дирекція закладу остаточно відвела хлопцям перший та
підготовчий, а дівчатам – 1 – 3 класи48. В 1849 р. завдяки пожертвам представ-
ників таких заможних німецьких родин, як Шретери, Сартісони, Фрейдлінги
та фон-Мейери, приміщення школи зазнало чергового розширення49. У цілому
ж розвиток цього німецького закладу по висхідній тривав до 1854 р., коли за
розпорядженням Міністерства народної освіти імперії православним дітям за-
боронили навчатися в лютеранських школах50. Втім, за іншою інформацією,
винним у настанні для закладу «чорних днів» був не хто інший, як безпосе-
редньо причетний до його роботи й програм голова Харківської євангелічної
ради професор Ейнбродт – вільнодумець, людина, котра боролася з будь-якими
проявами церковного традиціоналізму51.
Щонайменше декілька типів німців знаходимо і в межах Новоросії.
Зокрема, окрім міщан «німецької породи», на котрих в етнографічному
плані розповсюджувалися всі переваги та вади, властиві їх урбанізованим
одноплемінникам із Харківщини, тут існували: а) общини менонітів, б)
261
Культурні й духовні питання Випуск XVII
спільнота лютеран, в) католики. Різниця кліматично-господарських умов
між Чернігівщиною і Катеринославщиною породжувала на останній свій,
особливий і ні на що більше не схожий тип німця-колоніста, про який варто
поговорити окремо. Тим більше, що й наявні джерела відзначають, що «за
описами сільського господарства тамтешніх переселенців уже було видно – всі
вони поділяються на менонітів, чия назва походить від імені релігійної секти,
на колоністів лютеранського та римсько-католицького сповідань»52.
Документи наступним чином окреслюють загальний контур прибулих сво-
го часу з-за кордону катеринославських прибічників анабаптизму: «Хоча ці ме-
ноніти німецького походження, однак в їх характері й звичках є певна різниця
з іншими іноземцями, котра визначалася саме їх духовними вподобаннями»53.
Тобто конкретно зазначалося про те, що поведінка і світосприйняття цих сек-
тантів формувалися перш за все під впливом належності останніх до товари-
ства прирейнських шанувальників голландського реформата С.Менона.
А раз так, тоді стає абсолютно зрозумілим, чому «меноніти становлять
братство, кероване церковним причтом, який у свою чергу складається з об-
раних деканів, духовних учителів та старшин, що мають великий вплив на
моральність поселенців, їх спосіб життя»54. Головним змістом буття меноніт-
ських общин було посильне служіння їх Господу. Їх члени, на думку сторонніх
спостерігачів, вміли читати і писати, але не були освічені в світському розумін-
ні цього слова. «Вони займаються вивченням Біблії й інших Священних Книг,
і це зробило їх дещо схильними до мрійливості та розмірковування; не маючи
належної освіти, вони до певної міри грубі, хоча й щирі у поводженні; їх уява
про абстрактні предмети багато в чому уривчаста»55. Водночас «братство мено-
нітів, облаштоване на засадах моралі, має дуже позитивний вплив на всі сторо-
ни їхнього життя. Меноніти відрізняються високою моральністю, котра інколи
сягає навіть межі суворості у взаємовідносинах між чоловіком і жінкою. Їх чес-
ність, любов до людини, подружня вірність та багато інших чудових якостей
впадають у вічі кожному спостерігачеві, дуже відрізняючи німців-менонітів
від, наприклад, колоністів лютеранського сповідання, хоча й ці останні багато
в чому схожі на своїх земляків»56.
Вищезазначеними чеснотами своїми німці-меноніти Катеринославської гу-
бернії дивували багатьох тодішніх дослідників: «Братство менонітів, – писав,
наприклад, В.Павлович, – являє собою рідкісний виняток у низці реформіст-
ських сект. Воно облаштовано в дусі справжнього християнства: у менонітів
діє звичка, що має силу закону, не допускати співбратів своїх до злидарювання,
розбещеності та вад; ці останні прояви людської слабкості вони суворо карають,
однак, окрім репресивних заходів, всіляко намагаються в середовищі власної
молоді запобігати розвиткові зазначених моральних вад. Багато щирої добро-
зичливості збереглося у лавах цього братства, і заможність менонітів не можна
навіть порівнювати з рівнем статків інших класів населення Катеринославської
губ. Без перебільшення можна сказати, що вони мають економічний успіх за-
вдяки застосуванню високих істин християнства до матеріально-побутових
262
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
умов»57. А про те, що то були не лише слова, свідчать наступні факти, добре
відомі сучасникам тих подій та незаслужено забуті пізнішими поколіннями
українців:
1). Під час страшенного голоду й епідемій 1848 р. поза межами цих пошес-
тей на території Катеринославщини опинилися тільки господарства німців-
менонітів, чиї хазяї зуміли нагромадити в себе значні запаси зерна і кормів.
Бачачи, однак, бідування своїх сусідів, ці колоністи, за спогадами одного міс-
цевого поміщика, котрого вони таким чином буквально врятували від голодної
смерті, «запропонували декому з них обробити та засіяти зерновими культура-
ми їх лани у тій кількості, в якій ці останні засівалися у звичайні роки»58. «При-
чому зроблено все це було ними, – із захватом додавав дослідник, – без усілякої
винагороди для них із боку постраждалих і дуже старанно»59.
2). Катеринославські німці-меноніти не те, що ніколи не пиячили, але в їх
середовищі вважалося неприпустимим навіть зайти до корчми, не зазначаючи
вже про те, щоб хильнути там чарку – іншу (хоча вдома вони зазвичай перед
їжею вживали трохи горілки «для апетиту»);
3). Впродовж усього періоду існування колоній останніх на Катеринослав-
щині не було жодного випадку, щоб дружина якогось меноніта зрадила б свого
чоловіка, або ж, навпаки, чоловік повів себе так, щоб за нього доводилося чер-
воніти перед сусідами його «слабкій половині» чи дітям;
4). Працелюбність менонітів, їх охайність, порядок, що підтримувався
у кожному їх поселенні, покора владі й ступінь виконання своїх перед нею
обов’язків «доведені серед них до межі крайньої можливості»60. «Можна було
б, – відзначав капітан Генерального Штабу В.Павлович, – наводити ще багато
прикладів, котрі б засвідчували високий рівень менонітської моральності, од-
нак, здається, і наведені достатньо характеризують її»61.
Звичайно, економічні реалії тогочасної Новоросії вносили свої корективи в
цю ідеальну «картину» то у вигляді, скажімо, феномена безземелля менонітів
або ж через появу в середовищі останніх значної групи малоземельних62. Од-
нак навіть ці негативні риси, що, дійсно, нагромаджувалися з роками серед них,
не можуть зневірювати той позитивний внесок, який зробили німці-меноніти
Півдня України в складну мозаїку етнографічного образу своїх місцевих спів-
вітчизників взагалі.
До певної міри підлягає розгляду й образ колоністів-лютеран із тієї ж
Німеччини, котрі, прибувши на південь України у 1796–1856 рр., жили тут
досить великими групами на чолі із своїми пасторами, чиї резиденції знахо-
дилися в тамтешніх колоніях Іозефсталь та Грунау63. Вони «відрізнялися від
менонітів у моральному відношенні й навіть за способом життя. Достатньо
лише заїхати до будь-якої колонії, щоб зрозуміти, хто там мешкає – меноніти
чи лютерани. В останніх відсутня охайність перших, немає стільки чистоти і
взагалі більше свободи у звичках»64.
Й, завершуючи розгляд сюжетів відносно німців Катеринославщини, до-
зволимо собі ще одну цитату, котра важлива перш за все своїм смисловим на-
263
Культурні й духовні питання Випуск XVII
вантаженням: «Колоністи римсько-католицького віросповідання, – зазначено в
ній, – у всіх відношеннях стоять нижче від лютеран»65.
На півдні Новоросії та у багатьох районах Таврії у 1836–1837 рр. розсели-
лися меноніти – вихідці з Пруссії, які порівняно з місцевим населенням – но-
гайцями, з їх жовтою шкірою - особливо вирізнялися білими обличчями66. Як і
колонії менонітів в інших районах тогочасної України, таврійські поселення їх
мали гарно зведені будинки та великі амбари, облаштовані високими дахами67.
Однак новою рисою, котра не зустрічалася ніде в інших місцях, був той факт,
що господарські будівлі цих іноземців, наприклад, поблизу Ногайська, були
вщент обсаджені акаціями68. А взагалі то, за виразом А.Демидова, «присут-
ність німців тут змінила оточуючу пустелю на країну, де є змога тепер дістати
всі предмети, необхідні для цивілізованого життя»69.
Таким чином, етнотип «українського німця» мав, умовно кажучи, три
«іпостасі» – менонітську, лютеранську й католицьку, кожна з яких настільки
відрізнялася від попередньої, наче мова йшла про представників різних націй.
З іншого боку, особливою категорією цього населення слід вважати німців –
городян з їх схильністю до збереження власної мови і культури.
Переходячи до розмови про сербів, перш за все слід відзначити, що всім
без винятку спостерігачам впадав у вічі той факт, що вони, опинившись на
новому для себе місці проживання, вельми швидко змішалися з оточуючим їх
місцевим населенням, причому за неповне століття асиміляція була настільки
цілковитою, що вони «до такої міри вже втратили свою національність та на-
віть мову, що можна лише дивуватися, як можна за такий короткий проміжок
часу так «породичатися» з іншим народом»70.
За індивідуальним характером своїм «серби – люди тихі й покірні; звички
ж їх схожі на манеру поведінки малоросів, хоча і позбавлені багатьох кумед-
них сторін цієї останньої»71. Вони дещо рухливіші за корінних жителів, у них
більше енергії та ініціативи, хоча в цілому вони ще нічого не зробили для «по-
кращення власного тут становища, а їхні поселяни – надзвичайно грубі, «як
взагалі народ, котрого ще не торкнулася освіченість»72.
Дійшли до сьогоднішнього часу й окремі риси зовнішнього вигляду фран-
цузів, які проживали в Південно-Західному краї, Мало-і Новоросії. Ця нація
в «російських» умовах існування за більшістю своєю була настільки урба-
нізована, що навіть ті з представників її, котрі мешкали в українській «гли-
бинці», поводилися так, неначе живуть у великих містах. Це найкраще за все
може бути змальоване словами одного із учасників тих подій на Харківщи-
ні: «Я пам’ятаю, – писав він, – одного емігранта з Харкова, який з голови до
ніг був, як кажуть, «людиною старого режиму», котрий завжди ходив містом
з напудреною головою, в французькому каптані, штанях та черевиках. Звали
його граф Буассере; він одружився в Росії на француженці й мав від неї двох
доньок, які, народившись у Харкові, були, за відсутністю ксьондза, охрещені
в греко-російську віру. Це був добрий старий, що дуже мало базікав про по-
літику і добував собі «хліб насущний», то працюючи гувернером або ж разом
264
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
із дружиною своєю утримуючи дівочий пансіон. Він звик до Росії та неохоче
повертався у Францію. Я пам’ятаю, що, від’їжджаючи з Харкова на батьківщи-
ну, Буассере взяв із собою декілька так званих «солодких хлібців», що їх він
дуже полюбляв і віз із собою у подарунок своїм французьким родичам. Наші
люди називали його по своєму – «граф Баслет»73. Слід відзначити, що так або
майже так само виглядали всі французи, що потрапляли сюди в період Рестав-
рації у Франції (1813–1830 рр.); й тільки в останню чверть століття того хроно-
логічного проміжку, який розглядається, коли Париж поринув у чергову добу
республіканських змов, образ представників цієї нації, котрі переселилися в
Україну, втратив притаманний йому раніше національний колорит, все більше
еволюціонізуючи в бік портрета середньостатистичного європейця.
Отже, вивчаючи проблему соціально-економічного буття іноземців в Укра-
їні у другій половині XVIII – в перших десятиліттях XIX ст. з етнографічної
точки зору, можна констатувати, що:
представники кожної з націй, які прибували сюди на еміграцію або тимча-•
сове проживання, намагалися зберегти в недоторканості мову, культуру, на-
вики, звички, обряди і навіть світосприйняття своєї історичної батьківщини;
таким народам, як, наприклад, волохи, німці, голландці та французи, зазна-•
чена вище «консервація» вдавалася краще, що було зумовлено цілим рядом
обставин, найважливішими з котрих слід вважати: а) наявність, образно ка-
жучи, «за спинами» мігрантів власних держав із своїми традиціями, б) ре-
лігійними віруваннями переселенців, в) їх індивідуально-лінгвістичними
особливостями;
окремим же групам іноземців, навпаки, не вдалося втриматися у межах •
своїх національних традицій, і вони, менш ніж за століття втративши ці
останні, повністю злилися з місцевим населенням:
всі вихідці з-за кордону, незважаючи на їхню національність, залежно від •
того, проживали вони в межах великих населених пунктів чи у селах, саме
за цією ознакою розподілялися, умовно кажучи, на «городян» та «провінці-
алів», причому кожному з цих типів були властиві свої «персональні» від-
мінності.
•
1 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.459.
2 Там же – С.496.
3 Там же. – С.498.
4 Там же. – С.497.
5 Там же. – С.510.
6 Там же. – С.522.
7 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.265.
265
Культурні й духовні питання Випуск XVII
8 Там же. – С.268.
9 Там же. – С.269.
10 Там же. – С.268.
11 Там же. – С.268–269.
12 Там же. – С.267.
13 Там же. – С.267–268.
14 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.543.
15 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.265.
16 Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 годах. – М., 1970. – С.127.
17 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.528, 542–543;
18 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1865. – С.261, 262–263; Дружи-
нина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года. – М., 1955. – С.328; Дружинина Е.И.
Южная Украина в 1800–1825 годах. – М., 1970. – С.118.
19 Демидов А.Н. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и
Молдавию, совершенное в 1837 году. – М., типография А.Семена, 1853. – С.294–295.
20 Там же. – С.249.
21 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Гене-
рального Штаба. – Черниговская губерния. – Сост. Генерального Штаба подполковник
М.Домонтович, действительный член Императорского Русского Географического обще-
ства. – СПб., типография Ф.Персона, 1865. – С.544.
22 Там же. – С.544–545.
23 Там же. – С.543–544.
24 Там же. – С.544.
25 Там же. – С.544–545.
26 Там же. – С.544.
27 Там же. – С.544–545.
28 Там же. – С.545.
29 Там же. – С.543–544.
30 Там же. – С.544.
31 Там же. – С.543–544.
32 Там же. – С.544–545.
33 Там же. – С.545.
34 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году. – В 3-х
частях. – Ч.2. – Полтава, в типографии губернского правления, 1849. – С.255.
35 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с
1665 по 1905 год). – В 2-х томах. – Т.2. – XIX и начало XX века. – Харьков, типолитография
«М.Зильберберг и сын», 1912. – С.952.
36 Там же. – С.953.
37 Там же. – С.953–954.
38 Там же. – С.953.
39 Там же. – С.952–953.
266
Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ IV.
40 Там же. – С.953.
41 Там же. – С.953–954.
42 Там же. – С.726–727.
43 Там же.
44 Там же.
45 Там же. – С.727.
46 Там же. – С.726.
47 Там же. – С.727.
48 Там же. – С.727–728.
49 Там же. – С.727.
50 Там же. – С.727–728.
51 Там же. – С.727.
52 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1862. – С.265–266.
53 Там же. – С.266.
54 Там же. – С.265–266.
55 Там же. – С.266.
56 Там же. – С.265–266.
57 Там же. – С.266.
58 Там же. – С.266–267.
59 Там же. – С.266.
60 Там же. – С.267.
61 Там же. – С.267–268.
62 Там же. – С.268.
63 Там же. – С.280.
64 Там же. – С.267.
65 Там же. – С.267–268.
66 Демидов А.Н. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и
Молдавию, совершенное в 1837 году. – М., типография А.Семена, 1853. – С.300–301.
67 Там же. – С.300.
68 Там же. – С.301.
69 Там же. – С.300–301.
70 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального
Штаба. – Екатеринославская губерния. – Сост. Генерального Штаба капитан В.Павлович. –
СПб., типография Департамента Генерального Штаба, 1862. – С.265.
71 Там же. – С.265–266.
72 Там же. – С.266.
73 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с
1665 по 1905 год). – В 2-х томах. – Т.2. – XIX и начало XX века. – Харьков, типолитография
«М.Зильберберг и сын», 1912. – С.952.
|