Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка

У статті проаналізовано внесок І.Я.Франка в дослідження українських літописів, охарактеризовано використану ним методику, основні тенденції та підходи до ви- вчення цих пам’яток....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Дзира, І.Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Історіографічні дослідження
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123440
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 390-410. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123440
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1234402017-09-05T03:03:05Z Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка Дзира, І.Я. Історіографічні дослідження У статті проаналізовано внесок І.Я.Франка в дослідження українських літописів, охарактеризовано використану ним методику, основні тенденції та підходи до ви- вчення цих пам’яток. В статье анализируется вклад И.Я.Франко в исследование украинских летописей, характеризуются применяемые им методы, идет речь об использованных основных тенденциях и подходах к изучению этих памятников. The article analyses the contribution of I.Franko in researching of Ukrainian chronicles. It characterizes the methods, which has been employed by I.Franko, the question is about the use of principal tendencies and approaches to studying of those monuments. 2010 Article Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 390-410. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123440 222.6. (477) uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографічні дослідження Історіографічні дослідження
spellingShingle	Історіографічні дослідження Історіографічні дослідження Дзира, І.Я. Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті проаналізовано внесок І.Я.Франка в дослідження українських літописів, охарактеризовано використану ним методику, основні тенденції та підходи до ви- вчення цих пам’яток.
format	Article
author	Дзира, І.Я.
author_facet	Дзира, І.Я.
author_sort	Дзира, І.Я.
title	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка
title_short	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка
title_full	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка
title_fullStr	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка
title_full_unstemmed	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка
title_sort	українське літописання у науковій спадщині і.я. франка
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Історіографічні дослідження
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123440
citation_txt	Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 17. — С. 390-410. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT dziraíâ ukraínsʹkelítopisannâunaukovíjspadŝinííâfranka
first_indexed	2025-07-08T23:40:01Z
last_indexed	2025-07-08T23:40:01Z
_version_	1837124033657700352
fulltext	390 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. УДК 222.6. (477) І.Я. Дзира (м. Київ) УКРАЇНСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ І.Я. ФРАНКА У статті проаналізовано внесок І.Я.Франка в дослідження українських літописів, охарактеризовано використану ним методику, основні тенденції та підходи до ви- вчення цих пам’яток. В статье анализируется вклад И.Я.Франко в исследование украинских летописей, характеризуются применяемые им методы, идет речь об использованных основных тенденциях и подходах к изучению этих памятников. The article analyses the contribution of I.Franko in researching of Ukrainian chronicles. It characterizes the methods, which has been employed by I.Franko, the question is about the use of principal tendencies and approaches to studying of those monuments. Титанічна постать Івана Яковича Франка втілює невичерпний творчий потенціал, одвічне прагнення українського народу зробити гідний внесок до скарбниці світової культури. Завдяки геніальному обдаруванню, колосальним знанням і невтомній праці безсмертний Каменяр залишив глибокий слід не лише в художній літературі, а майже у всіх галузях суспільних наук. І.Франко відомий як талановитий поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературозна- вець, історик, етнограф, фольклорист, філософ, економіст, журналіст, невтом- ний громадський та політичний діяч. Враховуючи універсальний характер, багатогранність наукових інтересів Івана Яковича Франка, О.І.Білецький по- ставив його в один ряд із діячами західноєвропейського відродження1. Трива- лий час «Франко був для українського читача не професором тільки, а цілим літературним факультетом»2. Серед наукової спадщини вченого особливе місце займають праці з давньо- го українського письменства. Вивченню цього періоду вітчизняної літератури він приділяв увагу протягом усієї своєї діяльності. Такий великий інтерес був викликаний любов’ю до маловідомих і забутих письменників, другорядних та загублених пам’яток, прагненням розширити джерельну базу національної літератури, довести безперервний характер розвитку культурного процесу на етнічних українських землях3. «Ми не повинні забувати, – наголошував Іван Якович, – що й перед Котляревським в нас було письменство і були писателі, було духове життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення»4. 391 Історіографічні дослідження Випуск XVII Природно, що у студіях над давньою літературою одне з провідних місць учений відводив дослідженню літописання. Спеціальні монографії й статті, окремі розділи в синтетичних працях, реконструкція літописних текстів, ко- ментування, рецензії та публікація хроніки Підгорецького монастиря – такий приблизно перелік основних жанрів наукових праць І.Франка з даної тематики. До цього варто додати, що у ряді його літературознавчих й історичних праць літописи використано як один з основних джерельних матеріалів. Належачи до представників культурно-історичної школи, Іван Якович Франко вважав головним завданням історика літератури «зрозуміння духового життя даної епохи, зрозуміння її смаку, її духових і літературних уподобань і ідеалів»5. Тому художні твори розглядалися ним як законсервовані в письмовій формі думки, почуття, бажання, надії, тривоги минулих поколінь, що дійшли до сучасності. Досліджуючи пам’ятки письменства, науковець звертав увагу не лише на їх естетичну вартість. У першу чергу І.Франко намагався встановити суспільно-політичне значення того чи іншого твору, визначити, котрою мірою він відображає дійсність, виразником яких ідей та поглядів був його автор. А на підставі вищезазначених факторів уже можна було робити висновок про його місце в історико-літературному процесі. Враховуючи специфіку літописного жанру, особливо важливим виглядає твердження вченого про те, що представник культурно-історичної школи «не погорджує й компіляціями, робленими в певнім часі для певних цілей освітніх чи загалом ідеальних; не лишає без уваги й звичайних копій, в котрих не раз находить цінні варіанти, інтересні прояви індивідуальності скромного пере- писчика або бодай свідоцтво більшої чи меншої популярності даного твору»6. Досліджуючи літописи, Іван Якович намагався розкрити зв’язок останніх з епохою, визначити їхню вартість як історичних пам’яток, встановити, коли та у яких умовах вони були створені, які усні чи писемні джерела покладені в їх основу. Як літературознавець він прагнув звертати увагу на поетичні подроби- ці й побутові деталі, у котрих виявляється художнє значення твору. В процесі наукових пошуків І.Франко вдосконалював та поглиблював свої погляди, іноді змінював їх, а інколи висловлював суперечливі твердження сто- совно тих чи інших моментів ідейно-художньої вартості окремих пам’яток. Од- нак, незважаючи на дискусійність деяких його поглядів, він залишався одним із найвидатніших знавців українських літописів. Вивчаючи початковий етап літописання і тим самим зародження історіографії Київської Русі, науковець зробив припущення, що вже у ІХ ст. в князів, а можливо, й у приватних осіб зберігалися архіви з різноманітними документами. З часів Володимира Великого зокрема почали вести реєстри покійників для їх регулярного поминання. Йдучи за О.Шахматовим та І.Ждановим, учений вважав першими руськими літописцями корсунських греків. На думку Івана Яковича Франка, давньоруське літописання зародилося на початку ХІ ст. не у Новгороді, а в Києві, що був центром тодішнього політичного життя держави. Завдяки активній участі більшості вільних людей у ньому «неудивительно, что интерес 392 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. к удержанию на письме воспоминаний об этой жизни пробуждается скоро и в других центрах, оживляет людей разных сословий и званий»7. Так з’явилися численні й різноманітні за характером та колоритом записи, які у ХІІ і ХІІІ ст. увійшли до складу редакцій та списків «Повісті временних літ» (ПВЛ). Досліджуючи Іпатіївську й Лаврентіївську редакції останньої, І.Франко підкреслив їх київське походження, приділив велику увагу композиції літо- пис, зупинився на проблемі зв’язку тексту пам’яток із фольклором, здійснив віршову реконструкцію окремих фабул, цікавився стильовими особливостями текстів, торкнувся проблеми їх авторства. Науковець зазначив, що обидві ре- дакції мають компілятивний характер, складаються з різноманітних оригіналь- них або перекладних елементів і редакторських правок неоднакової історичної та літературної вартості. В тексті найдавнішого літопису Іван Якович виділив чотири основні частини. До їх характеристики дослідник повертався неодно- разово, вважаючи, що «цікавим для історії середньовічної історіографії може бути лише питання композиції… «Повести временных лет»8. Перша ї частина охоплює період до 972 р. Вона містить виписки з візантій- ських хронік Георгія Амартола й Іоанна Малали, апокрифічну легенду про по- дорож апостола Андрія, болгарську переробку паннонських легенд про Кирила і Мефодія, норманські саги про Рюрика, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, Ольгу та Святослава, південноруську пісню про облогу печенігами Києва, а також ряд записок різного характеру. Фрагменти, що є відображенням династичної традиції Рюриковичів, несуть на собі виразний характер вимислу, нерідко у високодраматичній або малозміненій поетичній формі. Однак, незважаючи на фольклорні й літературні риси, збережені в літопису рештки стародавнього князівсько-дружинного епосу, як справедливо зауважив учений, мають під со- бою певний історичний ґрунт. Найбільшу ж вартість у першій частині, на дум- ку джерелознавця, мають договори Олега та Ігоря з греками, що дають зразки актової мови й юридичної термінології тієї доби. Перу укладача найдавнішого літопису дослідник приписує також розповідь про слов’ян і їх переселення з Дунаю та характеристику давньоруських племен. Другу частину літопису, котра обіймає період правління Володимира Ве- ликого, І.Франко вважав «першою пробою справжньої історіографії на руськім ґрунті»9. До її джерел учений зарахував написане грецькою мовою «Житіє Во- лодимира», легенду про випробування вір з інтерпольованою у ній промовою філософа і складену ченцем Яковом похвалу князю. Спираючись на традиції давньогрецьких хронографів, упорядник другої частини намагався викладати історичні факти в причинно-наслідковому зв’язку, хоча пояснення подій, як пра- вило, суб’єктивні, а «політичні плани й вигляди не грають ніякої ролі»10. Йдучи за О.Шахматовим, Іван Якович припускав можливість того, що цей компонент літопису написав якийсь корсунянин, що жив у Києві на княжому дворі та ціка- вився в першу чергу особою Володимира, а не його політичними планами. Третя частина, котра охоплює події 1015–1093 рр., на думку вченого, оче- видно, була відредагована ігуменом Сильвестром. Її основними джерелами, 393 Історіографічні дослідження Випуск XVII крім світських історій, були житія святих. Не обійшовся упорядник і без при- нагідних запозичень з грецьких та болгарських хронографів. Дослідник наго- лосив на надмірному агіографічному забарвленні тексту, шаблонності, за яки- ми «зовсім не видно живих осіб»11. Натомість четверта частина, присвячена князюванню Святополка Ізясла- вовича, на думку І.Франка, становить «окремий цілісно скомпонований твір, написане в розповідній формі політично-тенденційне оповідання»12. Її автором дослідник називав Василя, що був, можливо, дружинником київського князя. Зображуючи драматичні картини князівських міжусобиць і половецьких набі- гів, він висловив глибокі роздуми про долю батьківщини, пристрасно закликав до об’єднання та боротьби із зовнішніми ворогами. «Се було, – у конденсова- ній формі підсумовує свої спостереження Іван Якович, – перше пробудження ясної політичної думки в руській суспільності, перша, так сказати, політична програма руського патріотизму; в виконанні тої програми лежала – се відчу- вали вже тоді чільніші руські люди – головна місія руської держави і головна запорука її існування й розвою»13. Щодо Київського та Галицько-Волинського літописів, то зустрічається лише загальна їх характеристика в синтетичних працях. І.Франко зазначав, що перша пам’ятка розповідає про боротьбу двох династій – Мономаховичів й Ольговичів за київську спадщину. Її автором був, очевидно, боярин – досвід- чений політик, котрий брав участь у багатьох походах та битвах. Володіючи немалим літературним хистом, він висвітлював події з позиції нащадків Воло- димира Мономаха. На думку вченого, «Галицько-Волинська літопись писана загалом талано- вито і живо, але сухо річево і без літературної вартості»14. Зацікавившись жанровою природою ПВЛ, Іван Якович почав розглядати текст літопису в єдності всіх елементів його художньої структури, співстав- ляючи їх із рядом зразків античного, західноєвропейського й давньоруського фольклору. Внаслідок ретельного аналізу він прийшов до висновку, що наяв- ність багатьох художніх особливостей та формальних ознак, властивих ста- родавній народній поезії, притаманна й досліджуваній пам’ятці. «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, – писав науковець, – я пере- конався, що вони майже всі в першій і другій групах, визначених вище (виклад подій до 1015 р. – І.Д.), зложені віршами, не силабічними, але тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, т[ак] зв[аним] музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5 наголо- сів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, т[ак] зв[аних] билин, який таким способом являється витвором не ве- ликоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Півден- ній Русі правдоподібно не пізніше Х століття»15. Іван Якович встановив, що найменшою віршовою формою, котра творить окрему цілість, є вірш із двома наголосами. Зроблене відкриття дослідник вважав ключем для вирішення ба- гатьох спірних питань, які виникають під час тлумачення незрозумілих місць 394 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. пам’ятки й реконструкції її тексту. Воно мало допомогти також при відрізненні первісних частин останньої від пізніших правок та додатків, «що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторюють уже сказане, затемнюють смисл або пояснюють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові»16. Спираючись на вибудувану концепцію, І.Франко також намагався довести, що давнішою є Іпатіївська, а не Лавренті- ївська редакція, як вважали його сучасники, зокрема О.Шахматов. Загальною метою своїх студій він «поклав видання найстаршого київського літопису в первісній віршованій формі…»17. У другій частині своєї праці дослідник па- ралельно з детальним порівнянням текстів обох редакцій планував зайнятися їх джерельною основою, охарактеризувати особливості роботи авторів, упо- рядкувати науковий апарат, викласти історіографію питання, що «позволить… поставити наш найстарший літопис на належне йому місце в ряду найкращих пам’яток нашого старого письменства і в ряді найцінніших пам’яток середньо- вікового письменства взагалі»18. На жаль, через важку хворобу вченому не вдалося повністю виконати цей грандіозний задум, хоча він працював над вивченням «Повісті…» до останніх днів свого життя. У «Студіях над найдавнішим київським літописом», що є основою пер- шої частини незавершеної праці, Іван Якович виділив понад 40 фабул ПВЛ, котрі були або скандинавськими сагами, або місцевими поемами князівсько- дружинного епосу. При цьому він зробив власний оригінальний переспів кож- ного сюжету з одночасною реконструкцією первісного віршового тексту. Всі вони супроводжуються ґрунтовними текстологічними коментарями. До давньоруської художньої епіки в «Повісті временних літ» дослідник за- рахував зокрема такі уривки: 1) Легенду про Кия, Щека й Хорива (Саме з ними він пов’язував перший напад слов’ян на Константинополь у 626 р.); 2) Прихід варягів (Уривок із норманської саги про трьох братів, запрошених у чужу кра- їну на князювання); 3) Похід Аскольда та Діра на Царгород (Відгомін старої київської традиції, переробленої в інтересах династії Рюриковичів); 4) Похід Олега на Царгород (Перша частина літописного оповідання є уривком сканди- навської саги про флот на колесах. Інша містить традиційний договір із грека- ми. На відміну від оригіналу, його текст базується, замість карного і цивільного, на звичаєвому праві. По-друге, цей варіант позбавлений того християнського духу, яким пройнятий офіційний документ, що був складений у столиці Ві- зантії); 5) Смерть Олега – скандинавська сага, котра має під собою історичну основу (Франкові не вдалося знайти до неї тотожних чи хоча б близьких па- ралелей у фольклорі й традиційній літературі); 6) Похід Ігоря на греків – по- етичний переказ, заснований на неповному та суперечливому уривку з грець- кої хроніки і близькій до історичної правди місцевій усній традиції; 7) Смерть Ігоря; 8) Помста Ольги (Має дуже схожу паралель до оповідання про шведську королеву Зігфріду, яка спалила сватів у спальні); 9) Війна Ольги з деревлянами («…належить до круга досить розширених саг, що сягає часів грецької, а може, 395 Історіографічні дослідження Випуск XVII й ще давнішої старовини»19 (походи Олександра Македонського, біблійне опо- відання про Самсона, котрий, прив’язавши запалені гноти до хвостів 300 лисів, спалив пшеницю філістимлян)); 10) Візит Ольги до Константинополя – сага, подробиці якої заперечує інформація трактату «Про управління імперією» Костянтина Багрянородного; 11) Із Святославової молодості; 12) Облога Києва печенігами – народна пісня, складена представниками дружинної верстви (До- казом епічного характеру цього оповідання, на думку І.Франка, є той факт, що «деякі його мотиви знаходимо в переказах інших народів»20, наприклад, в «Іс- торії воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами» візантійського історика Прокопія Кесарійського); 12) Болгарська війна та загибель Святослава; 13) За- снування Переяслава. Питанням жанрової природи та ритмічної структури ПВЛ безпосередньо присвячено і незавершену статтю «Найстарші традиції Київської землі». Сту- діюючи недатовану частину пам’ятки, вчений виділив у ній «ряд поетичних переказів, який можна вважати місцевою традицією Київської землі, списа- ною в віршованій формі коло половини ХІ в. на основі давніших переказів із VIII–X вв., що, може, й первісно, для пам’яті при усній передачі, мали вже ві- ршовану форму»21. Традиційно, крім ритмічної реконструкції тексту, Іван Яко- вич подав детальний пояснювальний коментар. У ньому міститься не тільки зібрання географічних та історичних довідок. Це одночасно й серйозний дже- релознавчий аналіз, і тлумачення «темних місць». На думку І.Франка, та частина літописного оповідання про розселення наро- дів, де йдеться про міграцію слов’ян з-над Дунаю, є виразом моравської традиції. Натомість відомості про прабатьківщину східнослов’янських племен базуються на давньоруських переказах. Географічний нарис про варязький шлях дослідник, природно, зараховує до норманської традиції. В основі легенди про мандрівку апостола Андрія, як гадає науковець, лежить християнський елемент. «Тому, що в літописі вона безпосередньо, хоч не органічно нав’язана до опису варязького шляху і згадує також про побут апостола Андрія в Новгороді, треба вивести за- ключення, – писав вчений, – що вона постала в Південній Русі в початках хрис- тиянства, але перед пануванням Володимира, в такім часі, коли варязький шлях був іще свобідний»22. У 4-му розділі статті Іван Якович доводив, що місцева по- лянська поетична легенда про заснування трьома братами міста Києва не позбав- лена історичної основи. По-друге, автор висловив припущення, що в додатку до мінейного оповідання про положення ризи Богородиці у константинополь- ському храмі на Влахернах міститься інформація про похід Кия на Царгород. Розповідь про розселення східнослов’янських й угро-фінських племен, що йде безпосередньо після повідомлення про заснування Києва, І.Франко також вва- жав «пам’яткою старої традиції, а не пізнішою редакторською комбінацією»23. Відомості про болгар і угрів потрапили на сторінки літопису з грецьких хронік, однак більша частина фрагмента про аварів заснована на місцевих переказах та передана у віршовій формі. В характеристиці життя й побуту східнослов’янських племен «уступи, взяті з давньої усної традиції, мають віршову форму, а додатки 396 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. пізнішого редактора визначаються повторюваннями (дублети), браком логічного зв’язку (інтерполяції), вставками в первісний текст і більш або менше книжними поясненнями …»24. На думку Івана Яковича, гострий та несправедливий осуд літописцем звичаїв східнослов’янських племен (за винятком полян), що загалом суперечить змісту попередніх рядків «Повісті», виник внаслідок тавтології, до- пущеної при перекладі з хроніки Іоанна Малали. Першу спробу розтлумачити вислів «живяху звѣрским образом, жівуще скотьскы» дослідник здійснив ще в 1907 р., а потім повторив у 1908. Уміщена в ПВЛ під 898 р. легенда про Кирила й Мефодія, на думку І.Франка, є «суцільною та літературно заокругленою історичною сагою»25. Науковець зробив її реконструкцію останньої, зафіксувавши у посиланнях різночитання за Іпатіївською й Лаврентіївською редакціями. Він помітив, що легенді пере- дував прозовий додаток пізнішого редактора, котрий уклав давніші поетичні оповідання в хронологічну канву. 20 вересня 1912 р. у «Науковому додатку» до журналу «Учитель» Іван Яко- вич надрукував статтю «Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня». Спочатку він подав поетичну реконструкцію літописного уривка, потім проаналізував староісландське оповідання про Графнкеля Фрейсготі та сагу про походження Одінового коня Слейпніра як із точки зору їх самодостатнього ідейного змісту, так і з погляду співвідношення їх текстів із фабулою «Пові- сті…». Врешті-решт, учений дійшов висновку, що, незважаючи на відсутність прямих паралелей, усі три сюжети мають спільне ідейне джерело – віру скан- динавських племен у фатальну силу коня. Отже, «наше літописне оповідання про смерть Олега виросло на ґрунті норманської, скандинавської традиції»26. Внутрішню ритмічну єдність з літописним текстом виявляє реконструкція І.Франком фабули про двобій князя Мстислава з Редедею. На думку Івана Яко- вича, оповідання було складено у Тмутаракані руським дружинником, котрий, можливо, особисто спостерігав за героїчним поєдинком27. Із наміром І.Франка видати в первісній віршованій формі ПВЛ тісно пов’язані переспіви кількох уривків із Київського й Галицько-Волинського літописів – «Ор і Сирчан. Половецька історична сага», «Військо тіней. Воєнна пригода з р. 1167», «Кончакова слава. Пригода з літ 1185–87» та «Бунт Митуси». У невеликих, але насичених свіжими думками й ідеями текстологічних коментарях Іван Якович подав багато принципово важливих і цінних спостережень28. Переклади, реконструкції, коментарі тільки тоді здобувають наукову вар- тість, коли вони базуються на глибокому та систематичному дослідженні не лише тексту пам’ятки, а й історичних, суспільно-політичних і культурних явищ епохи, в яку її було створено. В основі гіпотези І.Франка про жанрову природу перших двох частин «Повісті…» лежить скрупульозний аналіз ідейного змісту та формальних художніх особливостей твору. А за ясними, прозорими й чітки- ми реконструкціями відчувається величезна робота з осмислення і тлумачення літописного тексту. З цього погляду розглянуті студії можуть слугувати взі- рцем методики постановки та наукового розв’язання філологічної проблеми. 397 Історіографічні дослідження Випуск XVII Незважаючи на те, що більшість дослідників ПВЛ визнають безперечну наявність в її художній структурі яскраво вираженого фольклорного начала, гіпотеза Івана Яковича про жанрову природу пам’ятки не стала панівною у східнослов’янському літературознавстві. Серед її сучасних українських при- хильників слід назвати В.В.Яременка. Його переклад «Повісті временних літ» за Іпатіївським списком – «це заявка на продовження Франкових студій»29, до- повнена багатьма новими спостереженнями. Відомо, що виявлення позалітописних текстуальних паралелей належить до першочергових завдань у процесі дослідження пам’ятки. Одними із найваж- ливіших комплексів джерел, котрі використовували автори ПВЛ, вважаються грецькі хроніки і пам’ятки церковної літератури. Провівши ґрунтовний текстуальний аналіз, учений дійшов висновку, що в Іпатіївській редакції існують набагато докладніші й ближчі до оригіналу ви- писки з хроніки Георгія Амартола, ніж у Лаврентіївській30. Укладач останньої досить вільно поводився зі змістом грецького твору, він зробив чимало про- пусків та помилок. У статті «Дві замітки до тексту найдавнішої літописи» І.Франко переконли- во показав, що повідомлення про дитину-виродка, виловлену в 1066 р. в річці Сітомлі, постало на підставі літературної переробки давньоруським книжни- ком грецького джерела31. Серйозні розбіжності між науковцями викликало питання про вплив «Толкової палеї» на пам’ятки раннього літописання. Ще у передмові до першого тому «Апокрифів» Іван Якович спростував три головні докази професора М.І.Сухомлинова про знайомство авторів «Повісті…» із вищеназваним твором. І.Франко вважав, що відгук грецького місіонера про віру болгар «тільки з трудом можна натягнути до «Палеї» і приходиться підшукувати йому паралелі по різних її місцях»32, а уривок про вавилонський стовп майже дослівно взятий літописцем із «Християнської топографії» Козьми Індикоплова. Відсутність дослівної схожості між літописною промовою місіонера-філософа перед Володимиром та рядом апокрифічних оповідань, уміщених до «Толкової палеї», на думку Івана Яковича, може швидше свідчити про використання спільного джерела, а не про безпосереднє запозичення. Пізніше дослідник порівняв ряд інших уривків останньої з відповідними місцями ПВЛ. Поєднання текстологічних спостережень із внутрішнім аналізом змісту творів дозволило йому впевнено зазначити про відсутність безпосереднього зв’язку між нею і найдавнішим літописом33. Особливо великий інтерес становить незакінчена праця І.Франка «Літописна основа «Слова о полку Игоревѣ». У вступі до цього «системного дослідження» автор у першу чергу підкреслив, що науковці звертають увагу не лише на художню вартість пам’ятки, а й на її значення як історичного джерела, створеного сучасником оспіваних подій. «Та проте, – продовжував Іван Якович, – скільки знаю, ніхто досі не задав собі праці вибрати з сучасних сьому творові староруських літописів усе те, що має зв’язок із особами та місцевостями, згаданими в староруській 398 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. поемі, що позволило би, з одного боку, сконтролювати те, що подають літописи про те, що згадується в поемі, а з другого боку, дало би можність ліпше зрозуміти та оцінити поему на її історичнім тлі»34. Тому вчений послідовно і скрупульозно навів різноманітні літописні записи, що нерідко допомагають встановити навіть найменші подробиці життєвого шляху Ігоря Святославовича, його батька, братів, синів, а також 16 інших князів, згаданих на сторінках «Слова». У монографії читач знайомиться із загальною картиною історичної ситуації на Русі в ХІІ ст. й її відображенням у літописах та поемі. При цьому Франко не звів поставлену ним проблему тільки до цих двох аспектів, а намагався зрозуміти принципи середньовічної історіографії, побачити, як оцінювали давньоруські книжники ті чи інші колізії, вчинки і взаємини своїх героїв. Таким чином, історична основа «Слова» набувала просторового виміру. Вона містить як самі відповідні факти, так і їх оцінку літописцями та автором поеми. Причому вона є або традиційною, або зумовленою індивідуальними суспільно-політичними поглядами, естетичними смаками й уподобаннями останніх. В першому розділі на основі детальних студій літописних текстів учений відтворив біографію Ігоря Святославовича. Порівнявши оповідання Іпатіїв- ського і Лаврентіївського літописів про похід 1185 р., він зробив висновок, що перше було створено у Києві князівським дружинником, а друге – у Володимирі особою духовного стану. Другий розділ докладно зображує тривалу династич- ну боротьбу між Ольговичами й Володимировичами за київський стіл. «Те, про що в поемі сказано кількома реченнями, – зазначав В.Л.Микитась, – І.Франко вияснює на багатьох сторінках своєї розвідки, широко цитуючи обидва списки літопису і тим підтверджуючи достовірність поеми та реалістичність мислення автора давньоруського шедевра»35. До певної міри за аналогічною схемою на- писано й третій розділ «Ігорева рідня», у котрому Іван Якович подав віршовану реконструкцію більшості літописних уривків. Розповідь про старшого брата Ігоря – Олега є продовженням попередньої теми про князівські міжусобиці. Характеристика Всеволода побудована на порівнянні інформації літописів із відповідними рядками «Слова». В четвертому розділі І.Франко подав власні віршовані реконструкції уривків із Київського літопису, що містять відомості про 16 князів, згаданих у «золотому слові» Святослава Всеволодовича. В да- ному розділі міститься також інформативний огляд окремих «темних місць» і власні правки, які у ряді випадків запропонував дослідник. Іван Якович, напри- клад, довів, що, назвавши Святослава батьком Ігоря та Всеволода, автор твору не помилився, а просто вжив тогочасну етикетну формулу. Він також вважав, що ковуї чернігівського князя Ярослава, котрі першими почали тікати з поля бою, стали основною причиною поразки руського війська, а також проаналізу- вав семантику назви «Україна». Як справедливо зазначив В.Л.Микитась, роз- повіді І.Франка про Рюрика й Давида Ростиславовичів «і виписки з літописів дуже розтягнуті та виходять за межі поставленої мети в розвідці»36. Епічне пе- ребільшення в поемі заслуг і могутності Ярослава Осмомисла, а також згадки про Плісненськ та Кисань дозволяють ученому зробити припущення, що ав- 399 Історіографічні дослідження Випуск XVII тором поеми був галичанин. Іван Якович належав до прихильників датуван- ня пам’ятки 1186–1187 рр. При цьому він міркував таким чином: у «Слові» є звернення до Ярослава Осмомисла, отже на момент написання твору він був живий. Ігор Святославович повернувся з полону весною 1186 р., а галицький князь помер 1 жовтня 1187 р., «то очевидна річ, що поема мусила бути написа- на між весною 1186 і осінню 1187 року»37. Поступово поглиблюючись, поповнюючись новими матеріалами, основні по- ложення цієї розвідки І.Франка знайшли дальший розвиток у працях О.О.Зиміна, А.М.Насонова, М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, Д.С.Лихачова та ін.38 У незавершеній праці «Ukrainika в новгородських літописах» дослідник зібрав й опрацював цікаву інформацію, що стосується минулого південно- руських земель39. Той факт, що Іван Якович не зациклювався тільки на Лаврен- тіївському та Іпатіївському літописах, а використовував різноманітні списки й зведення, свідчить про дотримання ним принципу комплексного вивчення історико-літературних пам’яток. Окремі питання давньоруського літописання потрапили у поле зору І.Франка під час характеристики ним праць М.С.Грушевського з історії Украї- ни. По-перше, Іван Якович дорікнув Михайлу Сергійовичу в недостатній увазі до ПВЛ на сторінках «Ілюстрованої історії України». По-друге, зауважив ре- цензент, погляди М.С.Грушевського так само, як і Шахматова, «визначають- ся множеством догадок та занадто поспішних вироків про буцімто довільні комбінації київського книжника там, де в літописі стрічаються місця не зро- зумілі або не вигідні новішим ученим»40. Проте найголовнішою помилкою М.С.Грушевського, на думку І.Франка, є те, що Михайло Сергійович вважає Лаврентіївську редакцію «північною, в однім місці навіть великоруською»41, хоча вона була складена в Києві. Він закликав дотримуватися джерелознавчої акуратності, звертати пильну увагу на композицію й особливості поетики «По- вісті…». Неповне використання літописних матеріалів у першому томі «Істо- рії України-Русі», на думку критика, призвело до недокладної характеристики давньоруського суспільства, зокрема його взаємин із варягами та хозарами42. Окремий цикл становлять рецензії вченого як на загальні праці з історії лі- тератури, так і на спеціальні статті, присвячені давньоруському літописанню. Уважно прочитавши книжки з історії російського письменства, Іван Якович дійшов висновку, що виданий у 1898 р. двотомник О.М.Пипіна значно виперед- жає аналогічні праці О.Галахова, І.Порфир’єва й М.Полевого, котрі мали здебіль- шого навчально-шкільний характер та на кінець ХІХ ст. застаріли методично. На думку рецензента, російському вченому вдалося «написати повний, систематич- ний і справді науковий огляд літературного розвою руського народу», оскільки «розум широкий, систематичний і більше синтетичний, ніж аналітичний, чи- нить його здатним до такої праці»43. З похвалою писав І.Франко про ставлення Олександра Миколайовича до літератури, як до засобу відображення дійсності, його живий інтерес до практичного життя, любов не тільки «до рідного народу, але також до загальнолюдських ідеалів добра і справедливості»44. Врешті-решт 400 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. рецензент зробив висновок, що філологічна наука отримала не стільки історію письменства у вузькому значенні цього слова, скільки ілюстровану художніми творами історію духовного розвитку російського етносу. Враховуючи важливе значення першого тому «Истории русской литературы» для усвідомлення розвитку українського письменства, Іван Якович вирішив зробити докладний огляд змісту праці. На жаль, наголосив І.Франко, присвя- чений розгляду літописання VІІІ розділ через відсутність оригінальних думок та компілятивний характер є одним із найслабших у монографії. Іншим недолі- ком, на думку критика, є те, що його російський колега лише в найзагальніших рисах згадує про літературний процес на південно-західних теренах колишньої Київської Русі після татаро-монгольської навали, «ніде не зазначуючи того ви- разно, що і тут, на Півдні, від домонгольської доби йшла так само непереривана традиція історичного і літературного розвою, як і на Півночі, хоч і йшла значно відмінним шляхом»45. Рецензент переконаний, що детальні студії показали б «далеко тісніший внутрішній духовний зв’язок між нашою початковою літо- писсю через Волинську, Литовську, «Пересторогу» і Львівську з козацькими літописцями ХVII i XVIII віку, ніж від початкової літописі через суздальську до московської і до «Степенної книги»46. Праця Д.І.Абрамовича «Исследование о «Киево-Печерском патерике» как историко-литературном памятнике», на думку Івана Яковича, була «вбога на нові погляди та здобутки»47. Заслугою російського науковця є те, що він старанно зібрав доробок своїх попередників, присвячений літературній і історичній вартості твору. Критик стисло виклав твердження Дмитра Івановича про те, що із літопису Печерського монастиря, автором котрого був Нестор, до ПВЛ потрапили «Сказаніє чого ради прозвався Печерський монастир», «Слово про перших чорноризців печерських», «Слово про перенесення мощей преподобного Феодосія» й деякі дрібніші нотатки. Д.І.Абрамович пояснював суперечності між цими уривками і Несторовим «Житієм Феодосія» їх жанровими особливостями (літописання та агіографія), а також пізнішими переробками. І.Франко зазначив, що, на відміну від тих учених, які вважають додатки другої Касіянівської редакції Патерика запозиченими з Печерського літопису, Д.І.Абрамович відносив їх до усної традиції. На жаль, Іван Якович не висловив власної думки з приводу цього дискусійного питання. Позитивно відгукнувся І.Франко про монографію професора Київського університету П.В.Владимирова «Древняя русская литература киевского периода ХІ–ХІІІ веков.» Цю книжку представника культурно-історичної школи рецензент привітав як «найкращий і найповніший огляд староруської літератури»48 до її поділу на південний та північний типи. Заслугою автора й доказом його наукової об’єктивності, за словами критика, є відсутність намагання показати письменство Київської Русі як складову частину «общерусской» чи попросту великоруської літератури. Торкаючись змісту видання, Іван Якович зауважив, що найменше може за- довольнити читачів V розділ, де йдеться про давньоруське літописання. Тут 401 Історіографічні дослідження Випуск XVII київський професор, як правило, переказує чужі думки, йому бракує власних критичних поглядів. Головну вартість розділу, вважає рецензент, становить уміщена до нього бібліографія. І.Франкові імпонував живий і прозорий виклад матеріалу, без «фразеології та пустого естетизування й філософствування», які були властиві російським науковцям старшої генерації – О.Міллеру, Ф.Буслаєву, О.Галахову та ін. До не- доліків методологічного характеру Іван Якович зарахував неакуратне оформ- лення наукового апарату та ігнорування здобутків неросійських учених, зокре- ма М.С.Грушевського. Зовсім відмінний характер мала полеміка критика з В.М.Істріним, котрий, подібно до М.Погодіна, Т.Флоринського та інших представників шовіністич- ного табору, не визнавав права українського народу на історичну і культурну спадщину. У своїй праці «Из области древнерусской литературы» він намагав- ся довести, що нібито всі історико-літературні пам’ятки ХІІІ–ХІV ст., зокрема Радзивіллівський список ПВЛ, не мають слідів південноруського походження. На його думку, саме з початку ХІІІ ст. починається новий період історії руської літератури. Це було вже письменство великоруське, яке з часом перетворилося на «общерусское». Південноруська ж література розчинилася в новій та втра- тила свої оригінальні риси, якщо такі взагалі коли-небудь існували. Не заперечуючи у принципі проти спроби В.М.Істріна виділити в окрему групу володимиро-суздальські твори, І.Франко категорично не погодився із загальною концепцією праці опонента. «Котрі то такі твори московської літе- ратури ХV–XVI віку зробилися общеруськими, здобули собі популярність і в Південній Руси? Може, Задонщина або Домострой або посланія Івана Грізно- го? – ставить риторичні запитання Іван Якович. – Інтересно би було зрозуміти, як се «стара південноруська література розплилася в новій»? Чи розплилися Іларіон, Теодосій, Патерик, Данило Паломник, Початкова літопись? Що суз- дальські та московські компілятори помішали їх твори з пізнішими, попсува- ли їх своєю безграмотністю, своїми пропусками та вставками, се ще, мабуть, слаба історична заслуга»49. І належність перерахованих В.М.Істріним пам’яток ХІІІ ст., у тому числі «Толкової палеї», до письменства Північно-Східної Русі, на думку І.Франка, не доведена. Однак у подальшій дискусії з рецензентом В.М.Істрін продовжив розви- вати свої реакційні погляди. Врешті-решт, Іван Якович дійшов висновку, що немає потреби «полемізувати з тими, хто з упертістю, гідною ліпшої справи, твердить, що, коли нема ніякої української мови, то не може бути й її літера- тури. Трактуємо свою тему як літературу, що виросла на території, заселеній українським народом, і в тісному зв’язку з історією того народу»50. Вчений піддавав різкій критиці спроби вільного тлумачення літописних текстів, виступав проти намагання окремих науковців пристосувати інфор- мацію давньоруських хронік до заздалегідь встановлених нав’язливих ідей. Як приклад можна навести його рецензію на статтю Г.Бараца «О библейско- агадическом элементе в повестях и сказаниях начальной русской летописи». 402 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. Завдяки поверховому знайомству з джерелами цей горе-дослідник до невпіз- нання спотворив паннонське житіє Мефодія, приписавши останньому перебу- вання в Іспанії та Венеції. Всі потуги Бараца довести, що не апостол Андрій, а Кирило й Мефодій були на території майбутнього Києва, за справедливою дум- кою І.Франка виглядають як «проста нісенітниця». Недостатньо переконливою вважав критик спробу віднайти у сюжеті про новгородські лазні ремінісценції подорожніх записок іспанського єврея Ібрагіма-ібн-Якуба, складених близь- ко 965 р. Барацова ж реконструкція оповідання новгородця Гуряти Роговича сприймається рецензентом як звичайний нонсенс. Для Івана Яковича виглядає бездоказовим також твердження цього автора про те, нібито сюжет оповідання про народи, котрі Олександр Македонський заклепав за непрохідними горами, був запозичений з єврейської Гагади. В даному разі, вважав І.Франко, літопи- сець, безсумнівно, використав апокрифічне «Слово» Мефодія Патарського. Підбиваючи підсумки, Іван Якович зазначав, що основними недоліками ре- цензованої праці є «недокладність цитування, самовільне натягання тексту і idee fi xe (нав’язлива думка – І.Д.) виводити все з біблійних або талмудичних текстів»51. Такої ж невисокої думки був І.Франко й про дилетантську статтю С.О.Корфа «Заметка об отношениях древнерусского летописца к монархичес- кому принципу». На думку критика, її автор мав неглибоке уявлення про при- роду історико-літературних пам’яток та процес їх складання. Той факт, що під західноєвропейськими впливами на літописання Київської Русі С.Корф має на увазі використання візантійської та болгарської культурної спадщини, ви- кликав у рецензента велике здивування. Крім того, Іван Якович аргументовано спростував твердження російського правознавця про те, що нібито літописи складалися, як правило, в монастирях та їх авторами були переважно духовні особи. Адже послами, на думку І.Франка, найчастіше призначалися впливові бояри й міщани, а численні описи облог і битв на сторінках хронік не мають шаблонного характеру. Проте найголовнішим недоліком статті є спроба реані- мувати віджилу тенденцію, «що в основі нашого старого літописання лежить монархічний принцип, модельований на візантійськім деспотизмі»52. За винятком передмови до видання Підгорецької хроніки, спеціальних праць, присвячених історико-літературним пам’яткам XV–XVIII ст., у вченого немає. Про українське літописання цього періоду він писав лише в загальних курсах або ж висловлював принагідні зауваження у статтях на іншу тематику. Продовженням Галицько-Волинського літопису Іван Якович вважав Гус- тинський, авторство котрого приписував Михайлу Лосицькому. Насправді, як довів пізніше А.Єршов, останній склав у 1623–1627 рр. Захарія Копистенський, а М.Лосицький був лише переписувачем одного з його примірників53. В розвідці «Карпаторуське письменство ХVII–XVIII віків» І.Франко охарак- теризував ряд західноукраїнських літописів – Добромильський, Гукливський, Солотвинський та Лаврівський. На думку дослідника, укладачам перерахова- них місцевих пам’яток була притаманна обмеженість політичних інтересів. 403 Історіографічні дослідження Випуск XVII Наприклад, автор Добромильської хроніки С.Коростенський занотовував ін- формацію про «елементарні нещастя, фамілійні події місцевих панів і тільки вряди-годи скупі вісті про далекі війни та напади…»54. Відносно багато уваги дослідник присвятив так званому «Достовірному руському літопису». Виписки з цієї пам’ятки зустрічаються в «Зібранні історич- ному» прилуцького полкового обозного С.Лукомського, а також у додатках до пе- рекладеного ним щоденника польського історика М.Титловського. Підтримавши гіпотезу О.Левицького й К.Заклинського, Іван Якович не сумнівався в існуванні «Достовірного руського літопису». Науковець був переконаний, що автором цієї втраченої пам’ятки «був письменний козак, знайомий з козацькою традицією від початку XVII в., хоч ся традиція подекуди більше або менше відбігала від істо- ричної правди»55. Сам літопис, на думку І.Франка, було складено у Каневі після 1648 р. Вчений зараховував хроніку до розряду важливих джерел, що містять цікаву та оригінальну інформацію, зокрема про життя й діяльність Б. Хмель- ницького до початку Національно-визвольної війни. Щоб визначити міру досто- вірності пам’ятки, Іван Якович простудіював усі 19 уривків, котрі були наведені С.Лукомським, починаючи від оповідання про похід П.Сагайдачного на Кафу в 1606 р. Автор літопису, на думку І.Франка, «міг знати напевно тільки те, що Зіновій Хмельницький був сином Михайла Хмельницького, чигиринського стар- шини, вбитого на Цецорі, і що тоді ж молодим парубком дістався до татарської неволі, з якої був викуплений козаками по двох літах. Усе інше, що він подає про Хмельницького, з виїмком пригоди з Конєцпольським на Кодаці, треба віднести або до творів фантазії автора, або до досить забавних непорозумінь»56. Дослідник справедливо наголосив на легендарному характері звістки про турецький полон Самійла Кішки й історичній вразливості оповідання про Хотинську кампанію та останні місяці життя Сагайдачного. Проведений аналіз змусив ученого зарахува- ти «Достовірний руський літопис» більше до «традиціоналістичних, ніж історіо- графічних пам’яток»57. Іван Якович був упевнений у тому, що ряд матеріалів цієї хроніки використав Григорій Граб’янка. Крім того, за припущеннями І.Франка, С. Величко не мав під руками «Достовірного руського літопису», а два запозиче- ні фрагменти отримав через усну передачу. Загалом кардинальною помилкою Івана Яковича, як й інших прихильників існування «Достовірного руського літопису» було те, що вони не здійснили фронтального дослідження джерел, на котрих базується «Зібрання історичне» С.Лукомського. Провівши ідентифікацію посилань прилуцького полкового обозного на цю сумнівну пам’ятку, А.Єршов прийшов до переконливого ви- сновку: »1. Ніякого «певного руського літопису» зі змістом, що встановлює для нього П.Г.Клепацький (та інші), не існувало; 2. Покликаючись на «певні русь- кі літописи», Лукомський користав із літописів: Густинського, Граб’янчиного, праці Величка, «Краткого описания Малороссии» та ще одного-двох літописів, поки що нам невідомих»58. Національно-визвольна війна українського народу й відновлення незалежної держави залишили настільки яскравий слід у свідомості українського народу, що 404 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. певною мірою впливають також на сучасне історичне мислення. В галузі крас- ного письменства події 1648–1676 рр. викликали появу козацького літописання. Це, за словами І.Франка, «було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу, аж у ХІХ віці ми побачили його значення для національного відро- дження і формування наших політичних ідеалів»59. З’ясувавши основні недоліки козацьких літописів як історичних джерел, Іван Якович закликав вивчати їх у першу чергу як літературні твори, «як більше або менше вірні малюнки загаль- ної фізіономії того часу, як зразки того духу, тих симпатій і ідеалів, що ожив- ляли козацтво в його чільних представителях»60. Праці Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки та О.Рігельмана вразили І.Франка грандіозною конструкцією національно-визвольної війни, сплавом достовірних фактів з авторським вимис- лом й усною народною творчістю. Йому стала очевидною потреба дослідити у козацьких літописах «зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній часті заслонила перед нами правдиву дійсність»61. Давши високу оцінку пам’яткам лі- тописного жанру, науковець підкреслив, що через рукописний характер тогочас- ного українського письменства кращі твори ХVIIІ ст., зокрема праця С.Величка, не справили на тогочасне суспільство того впливу, котрий могли би зробити при невисокій вартості тодішньої російської літератури62. В ряді своїх студій Іван Якович продемонстрував зразки використання літо- писів XVII–XVIII століть як історичних джерел. У статті «Наливайко в мідянім биці» читаємо, що джерелом фабули про жорстоку страту козацького гетьма- на, котра міститься у літописах Граб’янки, Лизогубівському, Київському, «Зі- бранні історичному» С.Лукомського та «Літописній оповіді про Малу Росію» О.Рігельмана, були мемуари польського ксьондза Йончинського. Дослідник простежив еволюцію сюжетної основи цього оповідання в українських істо- ричних та літературних творах XVIII–XIX ст., зупиняючись зокрема на версії «Історії русів»63. Як учений широкого профілю, І.Франко поєднував у процесі наукового аналізу інформацію із різноманітних джерел. Він був переконаний, що усна народна творчість відображає понад тисячолітню історію розвитку нашого етносу, фахівці можуть «слідити той розвій у двох паралельних проявах: пи- саній і усній словесності, поповняючи і контролюючи один другим»64. Тому не тільки для періоду Київської Русі, а й для дослідження козацької доби він постійно залучав та порівнював інформацію фольклорних і літописних ма- теріалів. Знайомство з науковою спадщиною Івана Яковича показує, що цей процес проходив у кількох напрямках: встановлення фольклорної джерельної основи літописних текстів; пошуки відповідних ілюстрацій до звісток літопис- ців; виявлення паралелей між висвітленням історичних подій та явищ авто- рами XI–XVIII ст. і відображенням їх же в народній творчості; встановлення розбіжностей між словами літописців й інформацією фольклорних пам’яток. Досліджуючи конкретні історичні пісні, І.Франко довів, що в одних випадках літописні матеріали підтверджують відомості фольклорних пам’яток, а в ін- ших доповнюють їх. 405 Історіографічні дослідження Випуск XVII У своїй найбільшій праці «Студії над українськими народними піснями» вчений планував «показати, скільки в пам’ятках народної творчості, піснях, думах та віршах міститься історичної правди і наскільки їх можна вважати іс- торичними джерелами, а в дальшій лінії – в якім часі поставали вони і які усні чи писані традиції входили в їх основу»65. Аналітичній реконструкції тексту думи «Про Хмельницького й Барабаша» передував солідний історичний екскурс. У ньому Іван Якович процитував зокре- ма розлогі уривки з праць Самовидця, Г.Граб’янки, С.Величка, С.Лукомського та О.Рігельмана. На його думку, між елементами композиції оповідання Ракушки- Романовського про викрадення Хмельницьким королівських привілеїв в Ілля- ша немає органічного зв’язку. Це призвело дослідника до хибного висновку про те, що нібито «автор літопису Самовидця про початок і причини повстан- ня Хмельницького мав дуже скупі та неясні відомості»66. І.Франко підкреслив драматизм повідомлення Г.Граб’янки про козацьке посольство до кримського хана на початку 1648 р., містифікаційний характер записок С.Зорки й ряду до- кументів із праці С.Величка, докладність уривка С.Лукомського, компілятивну природу оповідання О.Рігельмана, котре, незважаючи на «дублетування одної події на двох особах», все-таки не позбавлене історичного змісту. Особливо цінним є твердження науковця про те, що взаємини між Хмельницьким та Ба- рабашем козацькі літописці відтворюють у формі історичної новели. Важливе значення має і зауваження І.Франка про вплив «Сказанія о войні козацкой з поляками» на два варіанти народної думи. У студії «Битва на Жовтих Водах» учений, навівши відповідні уривки, називає недокладними оповідання Самовидця та Г.Граб’янки про дану подію. Так само скупо, на думку Івана Яковича, інформують ці літописці й про Корсунську битву. І.Франко закликав колег зайнятися всебічним вивченням ролі євреїв в іс- торії України після Люблінської унії. Зокрема необхідно було, на його думку, дослідити сформовану у XVIII ст. на Лівобережжі художню традицію відобра- ження українсько-єврейських взаємин, одним із виявів котрої було козацьке літописання, а іншим – народна творчість. Порівнявши виписані з праць Само- видця, Г.Граб’янки і С.Лукомського картини єврейських кривд та утисків над православним населенням перед 1648 р. з інформацією В.Коховського й пер- шим зазивним листом Б.Хмельницького, дослідник зробив у цілому правильний висновок, що в даному разі вітчизняні джерела недостатньо об’єктивно відо- бражали реальний стан справ. Народна дума «Як од Кумівщини да до Хмель- ниччини», на його думку, «підходить ближче до характеру реєстру козацьких кривд у Грабянки та Лукомського, ніж до справжньої дійсності половини XVII в., але правдиво поетичним інстинктом обминає нелюдські жорстокості та на- дужиття панів і жидів, на які кладуть натиск реєстри козацьких літописців. … Так само дивно поетичним інстинктом дума не згадує про ті жорстокості та кровопролиття, яких жертвою впало, певне, немале число поляків та жидів на Вкраїні літом 1648 р., хоч пізніші описи тих жорстокостей сильно переборщені так само, як і цифри жертв перебільшені, певно, вдесятеро»67. 406 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. Розглянувши історичний зміст вірша «Жарт непотребний», учений спра- ведливо стверджував, що його автор не мав епічного таланту, не зміг доклад- но висвітлити хід подій та пояснити причини козацько-селянського повстання 1702 р. «Напевно, – логічно міркував В.Микитась, – все це й спонукало до- слідника проілюструвати конкретними фактами сфальсифіковані у вірші події, для чого він широко використав літопис Григорія Граб’янки, історичні праці …А.Петрушевича, О.Рігельмана, В.Антоновича, С.Соловйова та деяких інших польських і вітчизняних авторів. Щоправда, виписки і завелике цитування та коментування тих праць І.Франком більше стосуються самої історії селянсько- го повстання, ніж літературного аналізу вірша»68. У студії « Ведмедівка» Іван Якович стверджував, що подробиці руйнування однойменного містечка «перейшли в уста народу з писаної козацької тради- ції, головно з оповідань Самовидця, чи то безпосередньо, чи посередньо че- рез Грабянку…»69. Докладно вивчивши літописну інформацію про турецько- татарські напади на Правобережжя в 1672–1678 рр., І.Франко показав, яким чином формувалася історична пісенна традиція українського народу. Він вва- жає, що «Нападу турків на Ведмедівку, такого, як описаний у пісні, фактично не було, але були кроваві катастрофи в Кам’янці, Лисянці, Ладижині та Умані, та народна традиція, немов жартуючи, перенесла подробиці з тих подій, а влас- тиво, тільки з їх описів на Ведмедівку …»70. Насправді, появу пісні викликали історичні події ХVIII ст., а не ХVIІ, як це вважав дослідник. Нам здається цілком справедливим припущення М. Возняка, що під ім’ям «гетьмана Феликорниса», котре згадується у пісні, слід розуміти саме Пилипа Орлика. Для обґрунтування своєї версії академік процитував лист гетьмана-емігранта до Карла ХІІ. І в документі, й у пісні змальовано страхітли- ву картину спустошень, яких зазнали українські землі під час спільного походу козаків і татар на Правобережжя в 1711 р. Відступаючи до Криму, останні, всу- переч слізним проханням П.Орлика, палили міста, містечка й села, брали ясир, ґвалтували дівчат, вбивали малих дітей та людей похилого віку, грабували або руйнували церкви, глумилися над святинями71. Порівнявши відомості про діяльність гетьмана Півторакожуха, що міс- тяться на сторінках «Історії русів», «Літописної оповіді про Малу Росію» О.Рігельмана і виданої М.Білозерським «Хронології високославних ясновель- можних гетьманів», учений дійшов до висновку, що цей козацький ватажок – не історична особа, а легендарний персонаж, створений фантазією у пізніші часи. «Козацька традиція, – зазначав дослідник, – протягом ХVIII в. виробила собі досить фантастичний, але зате архіпатріотичний образ розвою козаччини від початків ХVI в. аж до часів Мазепи, як одноцільної воєнної організації, наділеної королівськими привілеями, з майже неперерваним рядом гетьманів та з не менше багатим рядом геройських діл та подвигів»72. На думку Івана Яковича, найближче до історичної правди підійшов С.Величко, котрий писав, що в 1645 р. козаки розпустили чутки про повстання під проводом Півторако- жуха. Повіривши їм, поляки вирушили у похід до річки Мерлі, де багато з них 407 Історіографічні дослідження Випуск XVII загинуло від сильних морозів. Пошуки І.Франка привели його до переконання, що польський сатиричний вірш про Півторакожуха постав восени 1645 р. на теренах Галичини під свіжим враженням поголосок про козацьке повстання. Пісня, яку співає гетьман Півторакожуха в опублікованій М.Максимовичем думі, за словами вченого, характеризує бурлацький або господарський побут XVIII–XIX ст. Проте й сама дума про похід на поляків «оказується зовсім без- вартним фальсифікатом, якого автор не мав найменшого поняття про події 1637–9 рр…»73. Загалом, навіть за відсутності генетичних зв’язків між історичними, літе- ратурними і фольклорними творами І.Франко характеризував їх як продукт тієї ж самої чи близьких епох, досліджував їх належність до певної культурної тра- диції. Виявлення споріднених чи близьких мотивів допомагало йому глибше зрозуміти та осмислити кожну пам’ятку. Важливою сферою наукової діяльності Івана Яковича була публікація різно- манітних джерел. У журналі «Киевская старина» він надрукував текст Підго- рецького літопису, вилучивши з нього копії дарчих записів, королівських при- вілеїв і єпископських грамот. Видавець пропустив також ряд фактів місцевого значення. Незважаючи на це, публікація І.Франка була повнішою за видання А.С.Петрушевича. У вступі дослідник у загальних рисах охарактеризував руко- пис, котрий «составляет если не очень важный, то все-таки интересный источ- ник для истории Прикарпатской Руси, преимущественно с 1662–1699 годов»74. Розглянуті студії вченого є важливою віхою у вивченні та популяризації українського літописання. Адже саме Іван Якович поставив в усій багатогран- ності проблему зв’язку історико-літературних пам’яток із культурою відповід- них епох. Щоб встановити причини появи і закономірностей розвитку давньо- руського літописання, він виявляв великий інтерес до композиції, особливостей поетики, зокрема художньої організації тексту, «Повісті временних літ», Ки- ївського й Галицько-Волинського літописів, приділяв серйозну увагу їхньому зв’язку з фольклором. Залучаючи величезний фактичний матеріал, І.Франко аналізував зміст літописних творів на широкому тлі історичних і суспільно- політичних уявлень минулих віків. Низка праць вченого, присвячених укра- їнському літописанню, має суто науковий характер. У ній пропонувалося кон- структивне розв’язання ряду літературознавчих та історіографічних проблем. Інша ж частина праць, де розглядалися історико-літературні твори, незважаю- чи на їх високий науковий рівень, була написана не лише для спеціалістів, а й для широкої публіки. З їх допомогою Іван Якович прагнув ознайомити україн- ських, російських і західноєвропейських читачів з історією українського пись- менства та його літописного жанру. Загалом серед представників вітчизняної науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. І.Франко є чи не єдиною фігурою, яку можна поставити врівень з кращими тогочасними російськими й західноєвропейськи- ми дослідниками східнослов’янського літописання. 408 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. 1 Білецький О.І. Світове значення Івана Франка // Білецький О.І. Зібрання праць у 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С.524. 2 Його ж. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства // Там само.– С.99. 3 Див.: Айзеншток І. Іван Франко як історик письменства // Червоний шлях. – 1926. – № 5. – С.211. 4 Франко І.Я. Передмова <до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. Том І. Апокрифи старозавітні». Л., 1896> // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. – К., 1983. – Т. 38. – С.7. 5 Його ж. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви] // Там само. – К., 1984. – Т. 41. – С.36. 6 Там само. – С.37. 7 Франко И.Я. Южнорусская литература // Там само. – С.106. 8 Його ж. Причинки до критики джерел давньоруських пам’яток // Там само. – К., 1983. – Т. 38. – С.364. 9 Його ж. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Там само. – К., 1983. – Т. 40. – С.84. 10 Там само. 11 Там само. – С.85. 12 Франко І.Я. Причинки до критики джерел давньоруських пам’яток. – С.370. 13 Його ж. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського. – С.87. 14 Там само. – С.93. 15 Його ж. Студії над найдавнішим київським літописом // Там само. – К., 1976. – Т. 6. – С.10–11. 16 Там само. – С.11. 17 Протокол засідання філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка від 12 вересня 1912 р. // Там само. – С.519. 18 Франко І.Я. Студії над найдавнішим київським літописом. – С.12. 19 Там само. – С.83. 20 Там само. – С.103. 21 Франко І.Я. Найстарші традиції Київської землі // Там само. – К., 1983. – Т. 39. – С.335. 22 Там само. – С.341. 23 Там само. – С.345. 24 Там само. – С.348. 25 Франко І.Я. [Причинки до історії церковнослов’янської літератури] // Там само. – С.596. 26 Його ж. Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня // Там само. – С.87. 27 Див.: Його ж. Двобій Мстислава з Редедею. Староруське поетичне оповідання // Там само. – С.59–60. 28 Див.: Його ж. Ор і Сирчан. Половецька історична сага // Там само. – К., 1976. – Т. 5. – С.310–322, 374; Його ж. Кончакова слава. Пригоди з літ 1185–87 // Там само. – С.323–332, 375–377; Його ж. Бунт Митуси // Там само. – К., 1976. – Т. 3. – С.291–296, 420–422; Його ж. Військо тіней. Воєнна пригода з р. 1167 // Там само. – С.376–379. 29 Яременко В.В. На замовлення вічності // Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпат- ським списком). – К., 1990. – С.479. 30 Див.: Франко І.Я. Вступна часть літопису по обох редакціях // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. – К., 1983. – Т. 39. – С.324–334. 31 Див.: Його ж. Дві замітки до тексту найдавнішої літописи // Записки Наукового то- вариства імені Шевченка. – Львів, 1908. – Т. 83. – С.171–173. 409 Історіографічні дослідження Випуск XVII 32 Його ж. Передмова <до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. Том І. Апокрифи старозавітні»>. – С.27. 33 Див.: Його ж. Вступна часть літопису по обох редакціях. – С.324–334. 34 Його ж. Літописна основа «Слова о полку Игоревѣ» // Там само. – К., 1983. – Т.39. – С.359. 35 Микитась В.Л. Іван Франко як дослідник давньої української літератури. – К., 1988. – С.116–117. 36 Там само. – С.119. 37 Франко І.Я. Літописна основа «Слова о полку Игоревѣ». – С. 497. 38 Див.: Зимин А.А. Ипатьевская летопись и «Слово о полку Игореве» // История СССР. – 1968. – № 6. – С.43–87; Насонов А.Н. История русского летописания ХI – начала ХVIII вв. – Москва, 1969; Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игореве» и его современники. – Мо- сква, 1971; его же. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». – Москва, 1972; Лихачёв Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. – Ленинград, 1978; Тихо- миров М.Н. Русское летописание. – Москва, 1979. 39 Див.: Франко І.Я. Ukrainika в новгородських літописах // Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф.3. – № 669. – 123 арк. 40 Його ж. Причинки до історії України-Русі. Часть перша // Франко І.Я. Зібрання тво- рів у 50 т. – К., 1986. – Т.47. – С.437. 41 Там само. 42 Див.: Там само. – С.432, 486–489. 43 Франко І.Я. Рец. на: А.Н.Пыпин. История русской литературы. – Санкт-Петербург., 1898. – Т. І, ІІ // Там само. – К., 1981. – Т.31. – С.335, 337. 44 Там само. – С.337. 45 Там само. – С.344. 46 Там само. – С.345. 47 Франко І.Я. Рец. на: Д.И.Абрамович. Исследование о «Киево-Печерском патерике» как историко-литературном памятнике // Известия Отделения русского языка и словеснос- ти имп. Академии наук. – Санкт-Петербург, 1901. – Т. VI. – Кн. 3–4. – С.207–235, 37–102; Санкт-Петербург, 1903. – Т. VII. – Кн. 1–4. – С.233–279, 204–231, 34–76, 43–63 // Там само. – К., 1981. – Т. 34. – С.421. 48 Його ж. Рец. на: П.В.Владимиров. Древняя русская литература киевского периода ХІ–ХІІІ веков. – К., 1900 // Там само. – К., 1982. – Т. 35. – С.255. 49 Його ж. Рец. на: В.М. Истрин. Из области древнерусской литературы (Журнал Ми- нистерства народного просвещения. – 1903. – VIII–XI) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Л., 1904. – Т. 61. – Бібліографія. – С.12–13. 50 Його ж. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. – К., 1983. – Т. 40. – С.18. 51 Його ж. Рец. на: Г.Барац. О библейско-агадическом элементе в повестях и сказаниях начальной русской летописи (Україна. – 1907 р. – Кн. ІІІ. – С.362–382; – Кн. ІV. – С.41–60; – Кн. VI. – С.314–346) // Там само. – К., 1982. – Т. 37. – С.405. 52 Його ж. Рец. на: С.А.Корф. Заметка об отношениях древнерусского летописца к монархическому принципу (Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]. – 1909. – VII. – С.50–71) // Там само. – К., 1986. – Т. 47. – С.401. 53 Див.: Єршов А. Коли й хто написав Густинський літопис? // Записки Наукового това- риства імені Шевченка. – Л., 1930. – Т. 100. – С.1–7. 54 Франко І.Я. Карпаторуське письменство ХVII–XVIII вв. // Франко І.Я. Зібрання тво- рів у 50 т. – К., 1981. – Т. 32. – С.214. 55 Його ж. Студії над українськими народними піснями // Там само. – К., 1986. – Т. 43. – С.24. 410 Проблеми історії України XIX–XX ст. Розділ VI. 56 Там само. – С.25. 57 Там само. – С.15. 58 Єршов А. Про літописні джерела історичних праць Ст. Лукомського // Записки Ні- жинського інституту народної освіти та науково-дослідної кафедри історії культури й мови при інституті. – Ніжин, 1928. – Кн. VIII. – С.116. 59 Франко І.Я. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського. – С.331–332. 60 Його ж. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви]. – С.59. 61 Його ж. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського. – С.331. 62 Його ж. Наші коляди // Там само. – К., 1980. – Т. 28. – С.14. 63 Див.: Його ж. Наливайко в мідянім биці // Там само. – К., 1982. – Т. 36. – С.376–390. 64 Його ж. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви]. – С.39. 65 Його ж. Студії над українськими народними піснями // Там само. – К., 1984. – Т. 42. – С.8. 66 Там само. – К., 1986. – Т. 43. – С.64. 67 Там само. – С.184. 68 Микитась В.Л. Вказ. праця. – С.260–261. 69 Франко І.Я. Студії над українськими народними піснями. // Франко І.Я.Зібрання тво- рів у 50 т. – К., 1984. – Т.42. – С.297. 70 Там само. – С.300. 71 Див.: Возняк М. Пилип Орлик у пісні про Ведмедівку // Записки Наукового товари- ства імені Шевченка. – Л., 1933. – Т. 152. – С.158–160. 72 Франко І.Я. Карпо Півторакожуха (Історично-літературна студія) // Франко І.Я. Зі- брання творів у 50 т. – К., 1983. – Т. 38. – С.492. 73 Там само. – С.497. 74 Франко И.Я. Летопись Подгорецкого монастыря // Там само. – К., 1980. – Т. 28. – С.323.

Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка

Institution

Ähnliche Einträge