Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Горбань, Т.Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	«Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст.
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123533
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. / Т.Ю. Горбань // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 18. — С. 294-301. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123533
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1235332017-09-07T03:03:03Z Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. Горбань, Т.Ю. «Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст. 2011 Article Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. / Т.Ю. Горбань // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 18. — С. 294-301. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123533 uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	«Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст. «Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст.
spellingShingle	«Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст. «Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст. Горбань, Т.Ю. Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
format	Article
author	Горбань, Т.Ю.
author_facet	Горбань, Т.Ю.
author_sort	Горбань, Т.Ю.
title	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.
title_short	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.
title_full	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.
title_fullStr	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.
title_full_unstemmed	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.
title_sort	проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку хх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	«Селянське питання» та революційний процес першої третини ХХ ст.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123533
citation_txt	Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. / Т.Ю. Горбань // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 18. — С. 294-301. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT gorbanʹtû problemaformuvannânacíítanacíonalʹnoísvídomostíupoglâdahukraínsʹkihgromadsʹkopolítičnihdíâčívpočatkuhhst
first_indexed	2025-07-08T23:50:12Z
last_indexed	2025-07-08T23:50:12Z
_version_	1837124668961587200
fulltext	Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІ 294 Т.Ю. Горбань ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ У ПОГЛЯДАХ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ ПОЧАТКУ ХХ ст. У громадсько-політичній думці початку ХХ ст. мало місце усвідомлення того факту, що балансування українського суспільства на небезпечній межі, за якою цілком реальною була загроза втрати етнічної ідентичності, недостатньо пояснювати лише політикою самодержавної влади і неадекватним, з україн- ського погляду, розумінням суті «українського питання» освіченими колами російського суспільства. Критично оцінювався нею і потенціал ідеї національ- ного самовизначення в самому українському суспільстві, а відповідно — і сила спротиву (чи неспротиву) політиці асиміляції. Відомий поборник української національної ідеї О. Лотоцький причину того, чому українське питання зали- шалося «terra incognito» не тільки для народностей, що проживали поруч з українцями (вони ним просто не цікавилися), а й для самих українців, бачив у відсутності ясної національної самосвідомості, усвідомлення своїх прав і інте- ресів навіть соціально активною частиною «самого українського племені» [1, 948]. З чим не можна не погодитися, адже визначальним фактором у націо- нальному русі є не тільки і не стільки етнічна чи мовна ідентичність як фор- мальні ознаки, які за певних обставин можуть трансформуватися у той чи інший бік, скільки національна самосвідомість народу як суб’єкта історичного процесу. Проте політична та суспільна думка зазначеного періоду, як і сучасне сус- пільствознавство, майже одностайні у тому, що на початок ХХ ст. національна свідомість українців, отже, й усвідомлене сприйняття національного інтересу як інтересу колективного, ще не являли собою завершеної системи світогляду. В нове століття, писав на початку 1901 р. М. Грушевський, ми переходимо в початках нашої національної (не етнографічної тільки) свідомості, в початках нашої національної роботи [6, 215]. Незаперечність такого визначення неодно- разово підтверджували й інші представники української інтелектуальної еліти. До нашого народу, за визначенням Б.Грінченка, доторкнувся тільки перший блі- дий промінь національної свідомості [4]. Не менш песимістично оцінював рівень національної свідомості українців і С. Петлюра. Національна свідомість широ- ких народних мас, писав він в 1907 р., перебуває ще на порозі формування, лише починає виходити зі стадії ембріона. З чим, до речі, він пов’язував і інертність у діях українських політичних партій, додаючи при цьому, що за таких умов біль- шого від них не можна й вимагати [15, 49]. Отже, в кращому разі про названий період правомірно говорити як про період прискореного переходу до етнона- ціонального самопізнання (хто ми є), якщо йдеться про широкі верстви насе- лення, і значно меншою мірою — як про перехід до усвідомлення меж націо- нально-політичного самовизначення (чого ми хочемо як самодостатня нація). «Селянське питання» та революційний процес… Випуск ХVIII 295 До того ж Україна, особливо Наддніпрянщина, не була однорідною з точки зору рівня національної свідомості її населення. Найвищий рівень, небезпід- ставно зауважує дослідник проблем націотворення в Україні В. Масненко, простежувався на середній Наддніпрянщині, колишній Гетьманщині, на Поділлі. Дещо менший — на Слобожанщині. Значно менш національно свідомими були українці, що заселяли території чорноморського узбережжя та промислового Південного Сходу [14, 110]. Щодо останнього, причини цілком зрозумілі з огляду на соціальну і етнічну маргіналізацію населення як наслідок бурхливої індустріалізації «Півдня Росії». Сучасна етнополітологія розрізняє три основні рівні національної свідо- мості: буденний, теоретичний, державно-політичний (І. Кресіна, Л. Нагорна та ін.). Тільки за умови їх гармонійного поєднання правомірно говорити про націо- нальну свідомість як визначальний чинник національної самоідентифікації. Проте на початок ХХ ст. в українському суспільстві переважаючою, а для соціальних низів і єдиною залишалася буденна (побутова) свідомість з притаманними їй міфологізованими, романтичними уявленнями про суспільні цінності і пріори- тети. Більше того, на межі століть православно-релігійна самоідентифікація превалювала над етнічно-національною. До того ж українська інтелектуальна еліта ще не спромоглася виробити політично значущу національну ідеологію, яка б сприймалася українським суспільством. Про несформованість української нації говорили непоодинокі видатні представники української громадсько-політичної думки, зокрема, Д. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський, І. Франко. Так, І. Франко вважав, що перед українською інтелігенцією стоїть величезне завдання — витворити з етнічної маси українського народу українську націю [20, 404]. Категорично висловлю- вався з цього приводу М. Грушевський. Українство в Росії, писав він, повинно вийти за межі ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, узятися до організації української суспільності як нації. Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей [7, 296–297]. Зазначимо, що ці погляди українських інтелектуалів початку ХХ ст. пере- важно поділяються сучасними науковцями. Ознакою нації, вважає Я. Грицак, «на емпіричному рівні є або наявність національної держави, або масовий полі- тичний рух за її створення» [3, 122]. Ні того, ні іншого на початку ХХ ст. Україна ще не мала, навіть з урахуванням досить широкого трактування поняття «масовий політичний рух». Роз’єднаний український етнос надто пізно, за євро- пейськими мірками, усвідомив себе нацією. Двадцяте століття застало його на півдорозі до такого усвідомлення. Таким є узагальнююче бачення стану укра- їнського суспільства того періоду авторами багатотомної праці з політичної історії України ХХ ст. [16, 13]. У той же час, невизначеність критеріїв поняття «нація», надто ж «модерна нація», дає підстави для досить довільного трактування процесу її формування, зокрема у часових рамках. Наприклад, в одній із праць М. Рябчука читаємо: «У східній, «російсько-совєтській», частині України перетворення домодерного «малоросійського» етносу в українську націю так і не набуло масового харак- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІ 296 теру (хоч і захопило частину інтелігенції та простолюду), внаслідок чого навіть наприкінці ХХ ст. протоукраїнський етнічний субстрат має тут радше серед- ньовічну «місцеву», ніж модерну національну ідентичність» [19, 7]. Названий автор, як і деякі інші, дотримується точки зору, що «бездержавної нації немає», стверджуючи, що на таких позиціях «стоїть цілий культурний світ» [19, 13]. Утім, ряд науковців (Т. Бордуляк, Я. Дашкевич та ін.), навпаки, «посу- вають» існування української нації ще до часів Київської Русі. Опосередковано заперечуючи М. Рябчуку, І. Діяк стверджує, що українці, як і інші недержавні народи, були нацією ще до того, як обзавелися власною політичною владою у вигляді держави. Створення їх державності якраз і стало наслідком фактичного існування нації та її боротьби за своє політичне самовизначення [9, 5]. При цьому додає, що «батьком української нації можемо називати М. Грушевського, оскільки саме його історичні та політичні праці, прийняті українцями (з чим навряд чи погодився б сам Грушевський, якщо автор має на увазі українців загалом. — Т.Г.), перетворили нас з етносу (народу) на націю». Різнобарв’я у плюралізм думок щодо процесів націєтворення додає О.Забужко, стверджуючи на основі філософських узагальнень, що на початок ХХ ст. ми мали вже не наддніпрянську й не галицьку, а загальноукраїнську національну свідомість [10, 100]. Свідомість, носієм якої і могла бути уже сформована українська нація. Розбіжність у поглядах можна вважати явищем об’єктивним, адже нація, як наголошує, наприклад, С. Римаренко, — це динамічний організм, тож дане раз і назавжди її визначення суперечить законам діалектики [17, 64], з чим не можна не погодитися. Що ж стосується української суспільно-політичної думки початку ХХ ст., то формування української нації вона пов’язувала передусім з етнодиференціацією тієї спільноти, яка офіційно називалася «єдиноруською народністю», і здобуттям для українців права на національно-територіальну автономію. Говорячи про проблему несформованості української нації на початок ХХ ст., представники вітчизняної інтелектуальної еліти брали до уваги соціальні характеристики тогочасного українського суспільства. Д. Антонович (на цей час публікувався під псевдонімом С. Войнилович), наприклад, на підтвердження висновку про несформованість української нації використовував факт соціально- класової неструктурованості українського суспільства. «Для новітнього розу- міння нації, — висловлював він своє переконання, — її ознакою є конечність, щоби нація мала принаймні головніші складові частини суспільства капіталіс- тичного ладу, а саме: класу продуцентів і класу капіталістів — обшарників. Відсутність якого-небудь із цих класів уже не допускає, щоб те суспільство могло бути назване нацією» [2]. Своїх опонентів він переконував, що українське суспільство не можна вважати модерною нацією саме з причини відсутності в ньому свого (в етнічному розумінні) класу капіталістів. І хоча його доводи запе- речувалися окремими його однопартійцями, як заперечуються і деякими сучас- ними дослідниками [13, 32], проте слід зазначити, що про безбуржуазність укра- їнського суспільства, тобто про відсутність у його структурі власного «класу капіталістів», неодноразово говорив і М. Грушевський. «Селянське питання» та революційний процес… Випуск ХVIII 297 З наведеними міркуваннями кореспондуються і висновки М. Шаповала за результатами дослідження соціальної структури українського суспільства напе- редодні революції. Перш за все він наголошував, що українське суспільство було фактично «недиференційною частиною всеросійського суспільства». Що ж до його внутрішньої структури, то, як випливало із соціологічного аналізу, воно було соціально неструктурованим, «неповним» суспільством у тому розумінні, що на своїй землі українці виконували майже одну суспільну функцію — хлібо- робську, тоді як інші суспільні функції виконували представники національних меншин. Суспільство в Україні, за М. Шаповалом, «поділялося на дві нерівні час- тини: неукраїнську, в руках якої була вся індустріальна продукція, половина хліборобської, весь обмін, вся адміністрація, майже вся культурна праця — з одного боку, і українську, у якої була частина хліборобської продукції (селян- ської) і мала частина культурної, нелегальної праці (інтелігенція)». Зроблений видатним українським соціологом на основі такого аналізу висновок видається дещо несподіваним, проте не позбавленим логіки: перед революцією ще не було українського суспільства, а було тільки суспільство на Україні, яке складалося з різнонаціональних елементів, тож головні соціальні функції в системі поділу праці виконували чужі групи, ворожі самій ідеї українського суспільства [21, 34]. Отже, продовжує автор, за умов існування міжнаціональної системи поділу суспільної праці, а не поділу всередині українського етносу, його роль була зведена до становища трудового класу в загальноросійському суспільстві. У такому ж дусі висловлювався й В.Липинський, переконуючи, що нація, яка складається з самого лише «народу», тобто з недиференційованих суспіль- них низів, не є нацією, а «щонайбільше етнографічним матеріалом для нації». Саме на такій підставі він заперечував думку претендента на український пре- стол В. Габсбурга (В. Вишиваного), що українська нація вже сформована. «В дійсності ж, — писав В. Липинський своєму адресатові, — нація українська мусить бути ще сформована і зорганізована» [11, 273]. Отже, несформованість нації, а відтак і відсутність колективної націо- нальної свідомості та національного інтересу були головними перешкодами на шляху українського самовизначення, у тому числі й у протистоянні політиці асиміляції українського етносу в «єдиноруську націю». Натомість адепти «єди- норуської нації», свідомі свого великодержавного інтересу, вдавалися до вигід- ної для них інтерпретації історії — будь-то проблеми етногенезу, історичної спадщини Києворуської держави, правосуб’єктного змісту Переяславсько-Мос- ковського договору 1654 р. чи інші, які так чи інакше стосувалися спільного історичного минулого. Проте українська громадсько-політична та наукова думка, передусім на рівні тогочасної історичної науки та науково-популярної публіцистики, все послідовніше відстоювала концепцію відрубності українського етносу, запере- чуючи тезу про «триєдину руську націю», намагаючись не тільки обґрунтувати етнічну окремішність українців, а й надати українському питанню статусу полі- тичної проблеми. Очевидно, що у цьому процесі не обходилося і без ухилу в бік міфологізації української історії, зокрема, коли йшлося про проблеми етногенезу. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІ 298 Принциповість питання полягала у тому, щоб визначитися концептуально: чи є українці окремим народом-етносом у складі іншої держави, і тоді вони мають право на самовизначення у межах своєї території, на власне політичне життя з усіма його наслідками аж до права утворення самостійної держави, хоча останнє ще й не ставилося в практичну площину. А чи вони є одним із трьох руських «племен», у кращому разі етнічною групою, історичними обставинами вбудованою в «єдиноруський народ», і тоді їхні права, згідно з тогочасними правовими нормами, щонайбільше лежать у площині забезпечення національно- культурної автономії та в участі «на загальних підставах» у політичному житті суспільства, складовою частиною якого вони є. Приналежність українців до тієї або іншої етнополітичної категорії і була тим подразником, навколо якого не затихали ані наукова полеміка, ані сус- пільно-політичні пристрасті як в Україні, так і в усьому російському суспільстві. Національно налаштована українська інтелігенція відстоювала концепцію само- достатності українського етносу. Зокрема, історична наука, передусім в особі М. Грушевського, його учнів та однодумців, зосередилася переважно на опра- цюванні наукової схеми української історії, усвідомленні українців не як гілки «єдиноруського народу», а як окремого і самобутнього народу з власним етніч- ним корінням, власною історією, культурою, традиціями, ментальністю тощо. Причому нагальна потреба наукового спростування теорії «єдиноруськості» обумовлювалася не лише зазіханнями на українську самодостатність з боку представників «великоруського табору», а й запопадливими, за висловлюванням М. Грушевського, «хитросплетіннями замлячківськими». Необхідність кардинального повороту в українській науковій, як і взагалі у суспільній, думці обумовлювалася цілком очевидним фактом: по-перше, від- рубність українців як народу в ХІХ ст. якщо й визнавалася, то переважно, якщо не виключно, в етнічно-побутових, ментальних вимірах; по-друге, як зазначає І. Лисяк-Рудницький, і на кінець ХІХ ст. освічені прошарки українського сус- пільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на платформі російської державно-національної приналежності. І навіть так звані українофіли, які, до речі, становили малочисельну меншість серед тодішньої інтелігенції, — продовжує свою думку названий автор, — розуміли українство як регіональну різновидність у рамках усеросійщини [12, 18–19]. У хрестоматійно відомій статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» М.Грушевський заперечував право «сучасної науки», яка шукала генетичні зв’язки між східнослов’янськими народами, «зв’язувати «київський період» з «володимирським періодом» як ста- дії того самого політичного й культурного процесу», беззастережно ствер- джуючи при цьому, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великорусь- кої» [5, 77]. Історію цих держав творять, продовжує автор, «неоднаково дві осібні часті русскої народності», тут же зауважуючи: «ліпше сказати — дві народності, аби оминути баламутств, зв’язаних з теорією «единства русской народности». «Селянське питання» та революційний процес… Випуск ХVIII 299 Червоною ниткою через низку історичних праць М. Грушевського прохо- дить центральна етнополітична ідея: етнографічна та історична близькість на- родностей українсько-руської та великоруської не повинна служити підставою для їх етнічного ототожнення, оскільки кожна з них жила своїм життям, мала свою історію, свою культуру, хоча багато в чому вони й були споріднені. «Загальноруської» історії немає і не може бути, як немає «общерусскої» на- родності — ця теза є однією з визначальних і в «Історії України-Руси». Тож небезпідставно один із сучасних авторів назвав «Історію України-Руси» «нічим іншим, як багатотомною полемічною реплікою на «Историю государства рос- сийского» М. Карамзіна. Додаючи при цьому, що «українська націоналістична міфологія формувалася як відповідь на міфологію імперського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над пери- ферією» [19, 221]. Можна сприймати однозначно, або з певними застереженнями, чи й вза- галі не погоджуватися з тими чи іншими концептуальними висновками М. Гру- шевського щодо українського етногенезу, що сьогодні в умовах наукового і політико-ідеологічного плюралізму й спостерігаємо. Наприклад, у сучасній віт- чизняній історіографії зустрічаємо немало поглядів (О. Моця, П. Толочко, Н. Яковенко та ін.), які в принципі концептуально поділяють точку зору, вдало висловлену І. Лисяком-Рудницьким: «Держава Володимира і Ярослава не була ані «українська», ані «російська» (московська) в модерному розумінні: це була спільна східноєвропейська держава доби патримоніальної монархії, себто коли ще не існувала національна диференціація, як держава Карла Великого не була ані «німецька», ані «французька» [12, 26]. Раніше на таких же позиціях стояли відомі українські історики Д. Бантиш-Каменський, О. Єфименко та інші. Поле- мізуючи як з українськими, так і з російськими націоналістичними міфами, західна історіографія, зокрема британці Е. Вілсон, Н. Дейвіс також сходяться на тому, що Київська Русь мала донаціональний характер, а її населення мало не так етнічну, як племінну самосвідомість, далеку від колективної свідомості нинішніх українців чи росіян. Проте на той час концепція української історії М. Грушевського не просто узгоджувалася з превалюючими тенденціями у вітчизняній громадській та нау- ковій думці національного спрямування, а й для багатьох українських інтелек- туалів була свого роду ідейним орієнтиром в обґрунтуванні і відстоюванні ідеї самодостатності українського етносу, а отже і його права на національне само- визначення. Щоправда, в намаганні обґрунтувати автохтонність і відрубність україн- ського народу не обходилося, як уже зазначалося, без певної міфологізації укра- їнської історії, що в принципі можна зрозуміти. Переконливими у цьому плані видаються слова М. Рябчука про те, що народ, саме існування якого в Російській імперії заперечувалось, природним чином намагався довести цілком протилежне за допомогою так само міфічних, хоч і з протилежними знаками, аргументів. Так, наприклад, за принципом «теза — антитеза», відповіддю на ототожнення новочасної Росії з Київською Руссю стало ототожнення Києворуської держави з Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІ 300 Україною; відповіддю на офіційне ігнорування українського етносу як «сум- нівного утворення» чи й взагалі неіснуючого, стало «заглиблення» українського етносу у загадкову трипільську культуру, а то й у більш ранні археологічні періоди [19, 221]. Аналіз тогочасної (початок ХХ ст.), а до певної міри й сучасної літератури дає підстави стверджувати, що в намаганні довести винятковість української історії вітчизняні автори йдуть паралельно із західноєвропейськими тенден- ціями. Суть останніх влучно висловив англійський історик Норман Дейвіс. Борці за націю, пише він, переворушили геть усю історію, шукаючи доказів одвічної боротьби народу за свої права і свою землю. Улюбленим об’єктом стала архе- ологія, оскільки на неї можна було спертись, обґрунтовуючи претензії на авто- хтонність походження. Коли ж не щастило знайти жодних фактів, покликались на міф, а то й вигадки. Національних героїв і колишні національні перемоги підносили до небес, усе, що становило загальний інтерес, просто нехтували. Все, що дискредитувало націю або ж вихваляло її ворогів, обминали [8, 840]. Стосовно української історії, до сказаного можна додати ще й неабияке значення ролі антропології в етнічній ідентифікації суто українського типу людини. Достатньо послатися хоча б на праці Ф. Вовка, І. Раковського, якими послу- говувалося немало українських вчених початку ХХ ст., у тому числі М. Гру- шевський, С. Рудницький та ін., вдаючись до антропологічної класифікації слов’янських типів. У порівняльних антропологічних характеристиках трьох слов’янських на- родів (українців, великоросів і поляків) С. Рудницький, наприклад, вбачав один із доказів неспроможності «об’єднувальних теорій», які відносили українців то до польського, то до великоруського етносу [18, 47]. По деяких позиціях такі характеристики часом мали не досить переконливий вигляд, а то й перебували на межі коректності — коли на основі антропологічних вимірів не лише робилися висновки на користь теорій відрубності українського етносу, а й наголошувалося на фізичних і розумових перевагах одного слов’янського етносу над іншим. Етнічна антропологія, зауважує С. Римаренко, часом використо- вувалася як підстава для свого роду етнічної самозакоханості, «етнічного нар- цисизму» [17, 23]. Проте мета, яка при цьому переслідувалася, була очевидною: знайти контраргументи концепції «єдиноруськості», що заперечували право українців ідентифікувати себе як самодостатній етнос. _________________ 1. Белоусенко О. Terra incognitо / О. Белоусенко // Украинский вестник. — 1906. — № 12. — С. 948–963. 2. Войнилович С. Не істнуюче питання / С. Войнилович // Праця. — 1905. — Ч. 11. — С. 3–4. 3. Грицак Я. До ґенезу ідеї політичної самостійності України / Я. Грицак // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: міжвідомчий зб. наук. праць. — К.: Наукова думка, 1992. — Вип. 1. — С. 119–143. «Селянське питання» та революційний процес… Випуск ХVIII 301 4. Грінченко Б. Де ми і скільки нас? / Б. Грінченко // Громадська думка. — 1906. — 10 січня. 5. Грушевський М.С. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / [редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; голов. ред. П. Сохань]. — Львів: Світ, 2002. — Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894–1907)». — 2002. — С. 75–82. 6. Грушевський М.С. На порозі століття / М.С. Грушевський // Там само. — С. 208–216. 7. Грушевський М.С. Українство і питання дня в Росії / М.С. Грушевський // Там само. — С. 293–300. 8. Дейвіс Н. Європа. Історія / Н. Дейвіс; [пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко]. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. — 1463 с. 9. Діяк І. Українська національна ідея: Шлях до Великої України / І. Діяк. — К., 2005. — 334 с. 10. Забужко О. Філософія національної ідеї: Україна і Європа / О. Забужко // Зустрічі. — 1992. — № 2. — С. 93–101. 11. Липинський В. Лист до Вільгельма Габсбурга. 4.ХІ.1920 / В. Липинський // Липин- ський В.К. Повне зібрання творів, архів, студії / [голов. ред. Я. Пеленський]. — К.; Філадельфія: Смолоскип, 2003. — Т. 1: Листування. — C. 273–274. 12. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації (методологічні зав- ваги) / І. Лисяк-Рудницький // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. / І. Лисяк- Рудницький; [пер. з англ. М.Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака та ін.]. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 11–27. 13. Магурчак А. Національне питання в теоретичній та практичній діяльності Миколи Порша / А. Магурчак // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 80–81. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. — С. 32–34. 14. Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ — перша третина ХХ ст.) / В. Масненко. — К.; Черкаси: Відлуння–Плюс, 2001. — 440 с. 15. Петлюра С. З українського життя / С. Петлюра // Україна. — 1907. — Т. 1. — № 2. — С. 49–64. 16. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. / [редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін.]. — К.: Генеза, 2002–2003. — Т. 1: На зламі століть (кінець ХІХ ст. — 1917 р.) / [Ю.А. Левенець (кер.), Л.П. Нагорна, М.С. Кармазіна]. — 2002. — 424 с. 17. Римаренко С. Самовизначення особи, нації, держави: (Етнополітологічний аналіз): [монографія] / С. Римаренко. — К., 1999. — 543 с. 18. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / С. Рудницький // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / [упор., передм. О.І. Шаблія]. — Львів: Світ, 1994. — С. 36–92. 19. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення / М. Рябчук. — К., 2000. — 304 с. 20. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодіжі / І. Франко // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. — К.: Наукова думка, 1976. — Т. 45. — С. 401–409. 21. Шаповал М. Соціологія українського відродження / М. Шаповал. — К.: Україна, 1994. — 45 с.

Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст.

Institution

Ähnliche Einträge