Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку

У статті на основі різного роду джерел відтворено соціопрофесійний портрет цензора, освітньо-кваліфікаційні вимоги, що висувалися до службовців цензурного відомства, рівень їхнього матеріального та побутового забезпечення....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Суліма-Камінська, І.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Політичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123589
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку / І.В. Суліма-Камінська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 87-105. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123589
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1235892017-09-08T03:03:07Z Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку Суліма-Камінська, І.В. Політичні студії У статті на основі різного роду джерел відтворено соціопрофесійний портрет цензора, освітньо-кваліфікаційні вимоги, що висувалися до службовців цензурного відомства, рівень їхнього матеріального та побутового забезпечення. В статье на основе различного рода источников воссозданы социопрофессиональный портрет цензора, образовательно-квалификационные требования, выдвигавшиеся к служащим цензурного ведомства, уровень их материального и бытового обеспечения. The article bases on various sources. There is professional portrait of censors is reconstructed, their educational and skill requirements are investigated, level of their financial and domestic support are identified. 2011 Article Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку / І.В. Суліма-Камінська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 87-105. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123589 355.405.7 (477) «1906/1917» uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політичні студії Політичні студії
spellingShingle	Політичні студії Політичні студії Суліма-Камінська, І.В. Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті на основі різного роду джерел відтворено соціопрофесійний портрет цензора, освітньо-кваліфікаційні вимоги, що висувалися до службовців цензурного відомства, рівень їхнього матеріального та побутового забезпечення.
format	Article
author	Суліма-Камінська, І.В.
author_facet	Суліма-Камінська, І.В.
author_sort	Суліма-Камінська, І.В.
title	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
title_short	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
title_full	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
title_fullStr	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
title_full_unstemmed	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
title_sort	кадрове забезпечення царської цензури в росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Політичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123589
citation_txt	Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку / І.В. Суліма-Камінська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 87-105. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT sulímakamínsʹkaív kadrovezabezpečennâcarsʹkoícenzurivrosíínamateríalahdílovodstvakomítetívuspravahdruku
first_indexed	2025-07-08T23:55:34Z
last_indexed	2025-07-08T23:55:34Z
_version_	1837125007833038848
fulltext	Політичні студії Випуск ХIХ 87 УДК 355.405.7 (477) «1906/1917» І.В. Суліма-Камінська (м. Київ) КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦАРСЬКОЇ ЦЕНЗУРИ В РОСІЇ НА МАТЕРІАЛАХ ДІЛОВОДСТВА КОМІТЕТІВ У СПРАВАХ ДРУКУ У статті на основі різного роду джерел відтворено соціопрофесійний портрет цензора, освітньо-кваліфікаційні вимоги, що висувалися до службовців цензурного відомства, рівень їхнього матеріального та побутового забез- печення. Ключові слова: цензура, інспектор у справах друку, інформаційний простір, преса, Київський тимчасовий комітет у справах друку, Російська імперія. В статье на основе различного рода источников воссозданы социопро- фессиональный портрет цензора, образовательно-квалификационные требо- вания, выдвигавшиеся к служащим цензурного ведомства, уровень их матери- ального и бытового обеспечения. Ключевые слова: цензура, инспектор по делам печати, информационное пространство, пресса, Киевский временный комитет по делам печати, Рос- сийская империя. The article bases on various sources. There is professional portrait of censors is reconstructed, their educational and skill requirements are investigated, level of their financial and domestic support are identified. Key words: censorship, inspector for printing, information space, press, Kyiv temporary committee on the press, the Russian Empire. Ефективність роботи будь-якої державної інституції багато в чому залежить від її кадрового забезпечення. Не виключенням було й цензурне відомство Російської імперії. Посада цензора вимагала енциклопедичної освіти, серйозного професійного і життєвого досвіду, неабиякої працездатності, величезної відпо- відальності і до всього іншого ще й протистояти крайньо негативному сус- пільному сприйняттю, яке у тому числі формувалося під впливом «обличи- тельного жанра» літераторів «золотого століття російської літератури». Слід лише згадати слова О. Пушкіна: «… А ты, глупец и трус, что делаешь ты с нами? Где должно б умствовать, ты хлопаешь глазами, Не понимая нас, мараешь и дереш, Ты черном белое по прихоти зовешь…»1. Сучасний стан розвитку громадянського суспільства та історичної науки потребує відмовитися від одностороннього трактування цензури як виключно негативного соціокультурного феномену, провести його комплексний науковий Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 88 аналіз, відтворити об’єктивний соціопрофесійний портрет службовця цензур- ного відомства. Перші спроби розглянути роботу цензорів в українських губерніях імперії Романових були зроблені ще на початку ХХ ст., у радянський період розвитку історичної науки ця проблематика вважалася неактуальною, оскільки в СРСР діяла своя цензура — Головліт. Нині ж пріоритетними завданнями української історичної науки є дослідження функціонування різних за типом і профілем цензурних установ, відтворення повсякдення цензорів, визначення параметрів їхнього соціально-економічного забезпечення, юридичного статусу. Певний вне- сок у висвітлення соціпрофесійного портрету цензорів зробили українські вчені О. Кирієнко, В. Савчинський, Н. Щербак та російські дослідники В. Жирков, Н. Патрушева та ін.2 Однак, як окремий предмет дослідження, кадрове забез- печення діяльності Київського комітету у справах друку, який контролював друковані видання у Південно-Західному краї та Лівобережжі протягом 1906– 1917 рр., лишилось поза увагою істориків. Отже, метою нашої статті є відтворити особливості формування особового складу цієї цензурної установи, проаналізувати освітні та кваліфікаційні пара- метри його службовців, з’ясувати деякі аспекти їхнього матеріального і побу- тового забезпечення. З самого початку інституалізації цензури в Російській імперії (перший Цензурний статут було прийнято у 1804 р.) апарат її центральних і місцевих органів потребував відповідної кількості високоосвічених працівників. На початку ХХ ст. штат Головного управління у справах друку (ГУД) складався з 14 чоловік, Центральний комітет іноземної цензури — з 18, місцеві тимчасові комітети мали від 4 до 14* працівників, при інспекторі у справах друку обов’язково діяли помічник і діловод (рос. письмоводитель)3. При Київ- ському тимчасовому комітеті у справах друку (був створений за розпоряд- женням міністра внутрішніх справ від 12 травня 1906 р. у зв’язку зі змінами у цензурному законодавстві) працювало 4 цензори, 1 діловод та 1 секретар. Розподіл обов’язків між службовцями цензурної інституції здійснювався наступ- ним чином4. Так, голова комітету, окрім загального керівництва установою, забезпечував цензурування преси м. Києва та неперіодичної друкованої про- дукції, що видавалася в Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській, Полтавській губерніях. Він фактично одночасно з функціями керівника вико- нував обов’язки цензора відповідно до посадової інструкції: «в действитель- ности исполняет обязаности инспектора по делам печати». Офіційна назва посади другого цензора звучала як «інспектор у справах друку». Його обов’язки прописувалися таким чином: «в действительности исполняет обязаности отдель- ного цензора по иностранной цензуре, рассматривая в основном произведения печати на польськом и малороссийском языках». Третій цензор — цензор ——————— * Кількість могла варіюватися, але обов’язковими посадами були начальник, цензори, секретар. До названих службовців не зараховано так званих «нижчих чинів» — кур’єрів, охоронців, кочегарів тощо. Політичні студії Випуск ХIХ 89 єврейських видань (так і називався офіційно) — переглядав як єврейські закор- донні і місцеві видання, так і російськомовні твори релігійно-морального змісту. Четвертий цензор, суміщаючи посади інспектора у справах друку та інспектора друкарень, літографій і книжкової торгівлі, цензурував за дорученням голови комітету неперіодичні видання та здійснював нагляд за друкарнями. Останні мали звітувати перед цим службовцем про кількість друкарських станків, про штатний розпис робітників, повідомляти про будь-які зміни в кількості та типах друкарського обладнання5. Такий розподіл за напрямами роботи між служ- бовцями цензурної інституції зберігався до ліквідації комітету у квітні 1917 р. у зв’язку зі скасуванням Тимчасовим урядом цензури в Росії6. Отже, враховуючи той факт, що до 1906 р. цензурні функції на території Київського генерал-губернаторства, Чернігівської та Полтавської губерній Ма- лоросійського генерал-губернаторства здійснювали окремі цензори з внутріш- ньої та іноземної цензури, інспектор у справах друкарень та книжкової торгівлі, а також цензор єврейських видань, який працював по відрядному найму, то з утворенням Київського тимчасового комітету у справах друку відбулося фак- тичне зведення функцій окремих інституцій в єдину. На наше переконання, це у свою чергу мало поліпшити фактичний стан справ із контролем та наглядом за інформаційним простором у ряді важливих українських губерній імперії Рома- нових. Основні засади порядку прийому і звільнення з посад у цензурних органах регламентувалися статтями «Статуту про цензуру і друк». Так, начальника ГУД призначають та звільняють указом Правлячого Сенату за поданням керівництва МВС; голови місцевих комітетів призначаються і звільняються указом Сенату за поданням керівництва МВС, цензори приймаються і звільняються з посад за поданням місцевого комітету (інспектора у справах друку) Головним управ- лінням у справах друку7. Сама процедура затвердження кандидатів на посади цензорів була дуже складною та довготривалою. Особливо це стосувалося цен- зорів єврейських видань. Цю посаду часто займали євреї, правове становище яких в імперії Романових вирізнялось особливим статусом. Решта нижчих ран- гом службовців, як то діловоди, секретарі, обов’язково повинні були мати позитивні характеристики з державної служби, не мати судимості та отримати підтвердження у жандармських органів на «благонадійність». Протягом усього існування інституту цензури у Росії до його службовців, окрім вірності імпе- ратору, висувалися серйозні освітньо-кваліфікаційні вимоги, передбачені нор- мативно-правовими актами, що регулювали цю сферу суспільних відносин. Згідно Цензурного статуту 1804 р. функції по контролю за друкованими видан- нями покладались на цензурні комітети у складі професорів та магістрів уні- верситетів — найосвіченіших на той час людей. «Цензурним статутом» 1826 р. посада цензора визначалась як така, що не дозволяла суміщення з іншими видами діяльності8. У «Статуті…» 1848 р. вже більш чітко визначено вимоги до чиновника цензурного відомства: він неодмінно мав бути з вищою освітою, знати декілька мов та розбиратись у сучасних напрямках і жанрах вітчизняної й зарубіжної літератури9. Нормами цього нормативно-правового акту також забо- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 90 ронялось цензорам обіймати ще якусь посаду за сумісництвом10. Перед призначенням на посаду цензора кандидат проходив стажування при цензур- ному комітеті під керівництвом більш досвідчених колег. Якщо кандидат успішно проходив термін випробування і оволодів необхідними навиками «цен- зурного мистецтва», він зараховувався на відкриту вакансію11. Ось як про це згадує варшавській цензор Х. Еммауський: «...Изъявившие желание служить в комитете предварительно подвергались известного рода испытанию и должны были проходить что-то вроде приготовительного класса под наблюдением самых опытных цензоров. Испытуемые должны были посещать своих настав- ников, брать с собой на дом вторые экземпляры корректур, просматривать их и затем представлять их обратно со сделанными ими исключениями. Если наставники одобряли образ действий своих воспитанников, находили их спо- собными и достаточно уже обучившимися «цензурному искусству», то кан- дидаты допускались к подаче докладных записок и попадали на открывавшиеся вакансии. Бывали при этом случаи, что некоторые из них, походив несколько времени к своим принципалам, бесследно потом улетучивались и оставляли председателя в полном недоумении относительно желания и готовности слу- жить в комитете; бывали и такие, которые обнаруживали при испытании достаточное понимание цензурного дела, но потом, поступив на службу, ока- зывались совершенно непригодными, и их нужно было выживать из комитета. При этом вся вина падала, конечно, на того цензора, который приготовлял кандидата на цензорскую должность, и ему делались упреки за допущение такого субъекта на службу. Бывали, впрочем, и такие счастливцы, которые попадали в комитет и без предварительного испытания, но это бывало только в тех случаях, когда за них ходатайствовали какие-нибудь высокопоставленные лица, ручавшиеся за понимание дела и способности рекомендуемых ими кан- дидатов ... »12. Професійне і кар’єрне зростання службовців цензурного відомства можна простежити за біографіями таких відомих громадсько-культурних діячів як О. Нікітенко, Ф. Тютчев, Є. Феоктистов та ін. Типовими ж кар’єрними схо- динками більшості цензорів були: університет, канцелярська служба та посту- пове підвищення у чинах. Наприклад, Нікітенко Олександр Васильович — відомий мемуарист, критик та член Петербурзького комітету іноземної цензури походив із кріпосних селян. Першу освіту він отримав у Воронезькому пові- товому училищі, але як кріпак був позбавлений права на гімназійну освіту. 1822 р. в Острогозьку, де О. Нікітенко заробляв приватними уроками, відкри- лося відділення «Біблійного Товариства», секретарем якого його і було обрано. Талановитого промовця, обдаровану особистість швидко помітили і невдовзі за сприянням А. Жуковського та ін. О. Нікітенка було звільнено з кріпацтва, що дозволило йому у 1825 р. вступити до Петербурзького університету та висту- пити зі своїми першими серйозними літературно-критичними публікаціями. У цей же період його було залучено до розробки Цензурного статуту 1828 р. Після невдалих спроб зайняти кафедру природного права і політичної економії О. Нікітенко став ад’юнктом, потім професором кафедри російської словесності. Політичні студії Випуск ХIХ 91 У 1833 р. О. Нікітенко призначений цензором Петербурзького цензурного комітету, де пропрацював до 1848 р. Потім, як член різних управлінь, комітетів, комісій при міністерствах народної освіти та внутрішніх справ, брав участь у розробці проектів реформування цензурного відомства. Поряд із значними заслугами перед цензурним відомством за різні прорахунки у роботі періо- дичними і неперіодичними виданнями неодноразово зазнавав різних дисциплі- нарних стягнень, аж до ув’язнення. У 1853 р. призначений членом Російської Імператорської Академії Наук. Адміністративна робота не заважала таланови- тому чиновнику паралельно займатися літературною та публіцистичною діяль- ністю13. Цензори, що працювали в Київському тимчасовому комітеті у справах друку також мали значний цензорський досвід і фактично розпочинали свій профе- сійний шлях на цьому поприщі ще замолоду. Так, цензор Афанасій Булгаков (батько письменника М. Булгакова) розпочав свою службу київським цензором у 1893 р. (на той час йому було 34 роки) і працював у цій сфері до самої смерті у 1907 р. Державну службу він розпочав з чину колезького радника, а завершив — статським радником, увійшовши таким чином до вищої номенклатури чинов- ництва Російської імперії14. Проте бюрократична система з її неписаними пра- вилами не оминула і цензурного відомства. Протекція мала також неабияке значення в кар’єрному зростанні. Так, цензор М. Мандарьов перед тим, як посісти посаду помічника цензора з внутрішньої цензури тривалий час працював цензором з іноземної цензури в Києві, але не маючи впливових родичів чи знайомих так і не зміг зайняти, бажану для себе, посаду цензора з внутрішньої цензури ні у Києві, ні в Одесі. І, фактично, поряд зі своїми обов’язками змушений був виконувати ще і левову частину роботи свого безпосереднього шефа — Б. Юзефовича15. Про високу фаховість чиновників цензурного відомства засвідчує їхній ос- вітній рівень, який був надзвичайно високим у чиновників Київського тим- часового комітету у справах друку. Перший голова Київського тимчасового комітету у справах друку Олексій Олексійович Сидоров (1906−1909 рр.), хоч і не мав наукових ступенів та звань, але відіграв помітну роль у тогочасному громадському житті Києва й невдовзі був підвищений на посаді та переведений до Москви. Цензор А. Булгаков знав декілька іноземних мов (у тому числі й давніх) і у 1887 р. отримав звання доцента Київської духовної академії, у 1902 р. — екстраординарного, а 1907 р. — ординарного професора. Наступний голова Київського тимчасового комітету у справах друку, Тимофій Дмитрович Фло- ринський був деканом історико-філологічного факультету університету св. Во- лодимира, заслуженим ординарним професором. Цензор Сергій Нікіфорович Щоголєв, будучи за освітою лікарем, мав досвід чиновницької роботи у кан- целярії київського генерал-губернатора, знав декілька мов і тому вважався «фахівцем з української та польської мов». Він, за характеристикою сучасників, міг розкрити будь-які «замисли сепаратистів», ворожі інформаційні провокації, знайти цензурні причіпки до будь-якого літературного чи публіцистичного твору, які могли скомпрометувати владу16. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 92 Правовий статус і соціальні гарантії службовців відомства ГУД у основному були врегульовані «Законом про періодичну пресу» від 6 квітня 1865 р., який став основою «Статуту про цензуру і друк». Так, у відповідності до норм «Статуту…», а точніше «Додатку про штат інституцій у справах друку» посада начальника ГУД відповідала ІІІ класу чиновницьких посад (“Табелю про ранги”), посади начальників місцевих комітетів, окремих цензорів з внутрішньої або іноземної цензури, цензорів драматичних творів — ІV класу, цензорів із комітетів внутрішньої цензури, старших цензорів з комітетів цензури іноземної, інспекторів у справах друкарень, літографій та книжкової торгівлі — V класу, молодші цензори комітетів цензури іноземної мали VІ клас. Помічники цензорів (теж старші і молодші), секретарі та інші службовці цензурних органів належали до VІІ–ІХ класів. Відповідно до зазначених рангів встановлювався і посадовий оклад17. Згідно статті 541 «Своду законов о службе гражданской», цензори окрім заробітної платні, мали право на отримання столових грошей, компенсації за оренду житла або на користування службовим житлом18. Період діяльності Київського тимчасового комітету у справах друку позна- чений лише незначним зростанням витрат на фонд заробітної плати його службовців. Фонд заробітної плати цензорів складався з трьох основних скла- дових: штатний оклад, столові і додаткові виплати. Остання сума призначалася щороку за так звані «специальные труды» і залежала від рангу та посади чиновника. Її отримували голова комітету за здійснення загального керівництва (1500 руб.), інспектор у справах друкарень і книжкової торгівлі за цензурування книжок (1500 руб.), за виконання додаткових канцелярських робіт діловод (900 руб.) та секретар (700 руб.)19. Загальну ж картину нарахування оплати праці службовців Київського тимчасового комітету у справах друку протягом 1906– 1915 рр. подаємо у табл. 1. Таблиця 1 Посада Жалування Столові Додаткові Голова 960 960 1470 Члени комітету: Інспектор у справах друку 960 960 − Інспектор у справах друкарень і книжкової торгівлі 960 960 1470 Цензор єврейських видань − − у середньому 750 (відрядна праця) Діловод і секретар (суміщення посад) 294 − 900 Секретар 294 − 700 Наведені дані з таблиці дозволяють говорити про деяку невідповідність в оплаті праці цензора єврейських видань. Але він не мав чиновницького рангу і відповідних прав на додаткові виплати. Його оплата праці була відрядною: залежно від кількості переглянутих ним єврейських видань, надісланих до Комітету. Політичні студії Випуск ХIХ 93 Досить важко судити нам про справедливість розподілу грошових коштів між службовцями Комітету, але є архівні матеріали, що засвідчують прагнення збільшити посадові оклади та збільшити систему додаткових виплат. Розвиток видавничої справи та журналістики вимагав оптимізації і покра- щення роботи органів покликаних здійснювати нагляд за інформацією у друко- ваних виданнях. 1910 р. МВС, розробляючи проект по вдосконаленню структури та кадрового складу цензурних інституцій на місцях, звернулося до цензурних комітетів із вимогою подати свої пропозиції. Київський тимчасовий комітет у справах друку пропонував значно розширити його штат, ввівши додаткові посади старшого та молодшого інспекторів у справах друкарень і книжкової торгівлі, наполягав на ліквідації практики суміщення посад цензора й інспектора у справах друкарень та книжкової торгівлі. Пропозиції комітету були подані у вигляді формуляра із розподілом відповідних виплат (Табл. 2)20. Таблиця 2 Посада К ла с К іл ьк іс ть о сі б Ж ал ув ан ня С то ло ві П ре мі я на Р із дв о і В ел ик де нь В сь ог о Голова IV 1 3000 3000 600 6600 Члени комітету (нарахування кожному) V 3 2000 2000 400 4400 Цензор єврейських видань не важливий 1 1500 150 1650 Секретар комітету VІ 1 1200 1200 240 2640 Помічник секретаря VІІ 1 900 900 180 1880 Канцелярист Х 1 900 - 90 990 Стенографіст ХІІ 1 900 - 90 990 Обслуговуючий персонал 2 600 - 60 660 Старший інспектор у справах друкарень та книжкової торгівлі V 1 2000 2000 400 4400 Молодший інспектор у справах друкарень та книжкової торгівлі VІ 1 1250 1250 250 2750 Обрахувавши бюджет нового кадрового складу цензурних органів, у МВС вирішили відмовитися від ініційованого реформування. Тому кадровий склад місцевих органів цензури та система нарахування заробітної плати залишалися незмінними до 1916 р. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 94 Початок Першої світової війни та запровадження військової цензури істотно не вплинули на навантаження службовців Київського тимчасового комітету у справах друку. Лише з 1916 р. військове командування почало систематично залучати його цензорів до роботи по військовій цензурі. Так, до усталеної системи нарахування заробітної плати додавалися ще і так звані добові, які отримували військові цензори за здійснення відповідних функцій. У військово- цензурному законодавстві передбачалася сума — 3 рублі добових, однак служ- бовці Комітету отримували дещо менше: цензори по 2,50 руб., секретар і діло- вод по 1,25 руб.21 Загалом протягом 1906−1917 рр. архівні джерела дозволяють нам стверджувати про відсутність реального зростання заробітної плати цен- зорів. Відповідний фонд залишався незмінним, хоча з 1909 р. спостерігалося зростання фінансування потреб самого Київського тимчасового комітету у спра- вах друку. Найбільшими виплати цензорам Комітету були в період Тимчасового уряду: протягом березня–квітня 1917 р., але таке зростання в оплаті праці слід пов’язувати із наростаючою інфляцією і девальвацією грошових знаків 22. Відносно невеликі заробітки та значні матеріальні потреби змушували, незважаючи на законодавчу заборону, деяких цензорів підробляли літературною творчістю, викладацькою діяльністю або суміщали з іншими посадами дер- жавної служби. Так, професор цивільного права Казанського університету А. Осіпов виконував функції окремого цензора в Казані з 1882 по 1902 рр.23 Переважна більшість цензорів, що працювали в Києві, також поєднували викла- дацьку й цензорську діяльність. Згадуваний вже нами А. Булгаков викладав у Київській духовній академії, займався науковою діяльністю; голова Київського тимчасового комітету у справах друку Т. Флоринський (1909−1917 рр.) також займався науковою діяльністю (здебільшого праці із філології, найвідоміша «Малорусский язык или “україно-руський” литературный сепаратизм», 1910), був ординарним професором університету св. Володимира24. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами цензор С. Щоголєв не гребував публіцистичною творчістю, не полишав лікарську практику (в роки Першої світової війни був головним лікарем військового шпиталю № 5 при Михайлівському монастирі м. Києва), з 1913 р. був директором Маріанського дитячого притулку25. До переваг соціальних гарантій цензорської діяльності варто зарахувати що- річну оплачувану місячну відпустку для поїздки за кордон та право на отри- мання одноразової матеріальної допомоги (в першу чергу на лікування). Однак, законодавчо гарантовані соціальні гарантії, часто через бюрократичні пере- шкоди, на практиці не реалізовувалися. Право задовольняти клопотання про матеріальну допомогу покладалась на міністра внутрішніх справ. Російська дослідниця Н. Патрушева наводить приклади дії цих норм соціального захисту. Так, цензор С.-Петербурзького комітету О. Пелікан (1887–1900) щорічно з 1897 р. (окрім 1892 р.) отримував матеріальну допомогу у розмірі від 400 до 600 руб. Однак, так щастило не кожному цензору. Випадок із згаданим служ- бовцем цензурного органу, на наш погляд, можна пояснити його родинними зв’язками: він був племінником обер-прокурора Синоду К. Побєдоносцева26. Згаданий нами раніше цензор М. Мандарьов, прослуживши на державній службі Політичні студії Випуск ХIХ 95 22 роки та маючи 4 дітей, так і не зміг дочекатися подібної виплати, а у 1905 р. його за неналежне виконання своїх службових повноважень взагалі було звіль- нено з посади без права на пенсію27. У березні 1907 р. цензор А. Булгаков звернувся з клопотанням про надання фінансової допомоги у зв’язку з необ- хідністю лікування. Однак, доки тривали паперова тяганина Афанасій Іванович помер, а його родина отримали лише незначну допомогу на організацію похорон28. Російське імперське законодавство передбачало певні пільги при призна- ченні пенсії цензорам. Так, після 15 років служби пенсія призначалася у розмірі 1/3 від окладу, за 25 років — у розмірі повного окладу (інші цивільні чиновники отримували за 20 років 1/3; за 30 — 2/3, за 35 — повну пенсію). Знову ж таки, цензори, на відміну від решти чиновників імперії, після 25 років служби могли продовжувати виконувати свої обов’язки, отримуючи і пенсію і державну плат- ню. У разі смерті цензора, який мав право на пенсію, вдова отримувала поло- вину передбачуваних пенсійних виплат, також на кожну дитину нараховувалося шоста частина пенсії батька. Якщо помирав цензор, який не мав права на пенсію, то родина отримувала разову виплату у розмірі річного окладу по- мерлого29. Так, враховуючи, що у цензурному відомстві А. Булгаков прослужив 14 років, керівництво ГУД призначило вдові Варварі Михайлівні Булгаковій місячну допомогу у розмірі 250 рублів30. Поряд із наведеними прикладами соціального забезпечення і соціальних гарантій, встановлених державою для цензорів, слід зазначити, що: по-перше, пенсія цензорові призначалася тільки за бездоганну службу (яскравий цьому приклад з цензором М. Мандарьовим), по-друге, посаду цензора особи займали у кращому випадку у 45–50 років (до заняття якої посадовець цензурного відомства мав пройти досить значний термін освітньої і практичної підготовки, стажування тощо), по-третє, цензори, що мали низький ранг не мали права на пенсію по цензурному відомству. Так, варшавський цензор Х. Еммауський писав: «Невеликі відносно оклади цензорів без права на пенсію, якими корис- тувались цензори столичних видань, низькі класи посад і величезна кількість роботи та висока відповідальність, не сприяли вступу до нас на службу31». Обов’язки та процесуальні норми діяльності цензора визначались «Статутом про цензуру та друк», зокрема розділом 2 «О обязанностях лиц на которых возложено исполнение Цензурного устава в отношении внутренней цензуре» та розділом 8 «Правил в руководстве цензурою». Так, нормами російського імпер- ського законодавства передбачалось, що при розгляді рукопису цензор мав у першу чергу звертати свою увагу на ідейну спрямованість книги; у поданому до цензури рукописі чи вже надрукованому екземплярі книги мав право додавати свої примітки, а місця, де виявлено порушення цензурних заборон виділяти червоним чорнилом та вимагати їх вилучення при подальшому виданні. Для розгляду рукопису цензору надавалось не більше 3-х місяців, а для розгляду статті — не більше необхідного часу для її публікації32. Проступки цензорів пов’язані з порушенням цензурних правил передбачали різні види відповідаль- ності: від адміністративної до кримінальної. Якщо цензор навмисно допускав до Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 96 видання твору чи статті, в якій містилась «неповага до Верховної Влади, особи Государя Імператора», то його притягали до кримінальної відповідальності; в інших випадках — до різних видів адміністративної відповідальності (оголо- шення догани або звільнення з посади без пенсії)33. Повсякденне життя цензора мало чимало незручностей. Цензурний статут чітко не визначав години доби для подачі цензорам видань на перегляд. Так цензори, що переглядали щоденні газети, незважаючи на те, що протягом ночі вони змушені були двічі вставати для контролю за друком періодичного ви- дання, не отримували вихідного і не звільнялись від своїх повсякденних обов’язків: читати книги, журнали, переглядати рекламні повідомлення, готу- вати доповіді до Головного управління у справах друку. Історія цензурного відомства засвідчує випадки, коли цензорам із-за постійної нічної роботи, візи- тів нічних кур’єрів видань, квартировласники відмовляли в оренді помешкань, а прислуга по найму звільнялась у них з роботи34. Цензор С.-Петербурзького цензурного комітету К. Вороніч (1882–1885) протягом трьох років займався нічним переглядом безцензурних газет і складав для міністра внутрішніх справ огляд статей із найважливіших політичних питань. Ці, за словами міністра внутрішніх справ Д. Толстого і начальника Головного управління Є. Феоктистова (1883−1896), «каторжні» обов’язки дово- дилося виконувати щодня з двох до семи годин ночі; при цьому К. Воронін продовжував виконувати свої обов’язки по цензурному комітету. У клопотанні про отримання матеріальної допомоги, цензор К. Воронін, описуючи свою службову діяльність, відзначав, що свої обов’язки по нічній цензурі йому доводилось суміщати з обов’язками цензора Московського цензурного комітету (1885–1889), «де доводилося працювати за двох, щоб успішно виконувати завдання»35. Цензор Одеського цензурного комітету Ю. Ган (1871–1881) писав, що у 1878 р., після смерті окремого цензора і виходу у відставку його помічника, він один протягом шести місяців мав займатися внутрішньою цензурою, з яких чотири — ще й іноземною, оскільки дві посади по іноземній цензурі залишалися вакантними, а єдиний цензор відомства — захворів. Приклад цензора Ю. Гана є свідченням бездушності будь-якої бюрократії, як самодержавної, так і тоталі- тарної. Так, за виконання додаткової роботи, що виходила за межі його функ- ціональних обов’язків, Ю. Ган не отримував ніякої доплати до свого окладу, йому, навіть, було відмовлено в отриманні одноразової матеріальної допомоги36. Робочий день чиновника цензурного відомства виглядав таким чином: зран- ку цензори розглядали коректурні листи місцевих періодичних видань, вдень − читали рукописи та іноземні книги, а ввечері — заборонені газети і журнали, котрі розносились по квартирах цензорів о 5–7 годин вечора і рано-вранці мали бути повернуті37. Наприклад, варшавський цензор Х. Еммауський зауважував: «Діяльність наша була неприємна ще й тому, що ми не могли в своїх службових справах керуватися тільки законом, а повинні були пам’ятати ще і велику кіль- кість циркулярів Головного управління у справах друку, пам’ятати різні вказівки генерал-губернатора, враховувати місцеву ситуацію»38. Ще один представник Політичні студії Випуск ХIХ 97 цього відомства — А. Єгоров (пройшов шлях цензорської кар’єри: від діловода при окремому цензорі до Голови Одеського комітету іноземної цензури) так характеризував роботу цензора: «Вся її діяльність носить тільки негативний характер. Ні творчою, ні прогресивно-корисною роботою у порівнянні зі всякою іншою службою її не назвеш... Заборона — хвала тобі згори, проте анафема від зацікавленої сторони, недоречно дозволити — хвала тобі від зацікавленої сто- рони і біда від своїх. І виходить таким чином, що ворогів навколо тебе багато, а задоволених обмаль»39. І хоча в архівних матеріалах і спогадах київських цензорів ми не віднайшли подібних нарікань на побутові умови та незручності, викликані цензорською діяльністю, однак, деякі документи засвідчують, що приміщення у якому працю- вали цензори не були у повній мірі пристосованим для такої діяльності. Офіс Київського тимчасового комітету у справах друку знаходився в орендованому одноповерховому дерев’яному будинку на вулиці Левашовській, 20 (нині Шов- ковична) (Мал. 1). У кошторисах витрат ми знаходимо дані про закупівлю сві- точок, вугілля, що дає підстави говорити про не належну систему опалення приміщення, перебої з електроенергією. Оренда будинку, що знаходився на узбіччі тогочасного міста, коштувала 600 руб. на рік40. Отже, враховуючи дешевизну оренди та відомості закупівель, не важко уявити в якому жалюгідному стані перебувала будівля цензурної установи. У професії цензора важливу роль відіграв ще й морально-етичний аспект. Неодноразово цензори у своїх спогадах нарікали не тільки на величезний об’єм роботи, а і на постійні стреси та негативне ставлення до їхньої діяльності з боку громадськості. Розглядаючи той чи інший твір, газетну статтю цензори змушені були вибирати між приписами керівництва та особистими поглядами. Напри- клад, цензор Одеського цензурного комітету А. Єгоров (1881–1906) писав: «я всегда испытывал невыразимое терзание тогда, когда личное убеждение подска- зывало мне сделать одно, а всякие конфиденциальные и неконфиденциальные циркулярные распоряжения повелевали творить по-другому. Эта борьба между внутренним голосом и служебным долгом доводила не раз до нервного рас- стройства, и я никогда не мог понять тех моих коллег, которые не только чувствовали себя прекрасно, отдаваясь всецело цензорским занятиям, но еще и смаковали их...»41. Ця проблема мучила багатьох. Коли 1854 р. чиновнику особ- ливих доручень при попечителю Московського навчального округу М. Крузе запропонували зайняти посаду цензора, він заявив, що не може цього зробити тому, що «при существующих условиях и порядках цензор не может дейст- вовать добросовестно, по долгу гражданскому, не имея под собою никакой твердой почвы — ни в законе, ни в пользах и нуждах государственных, ни в здравом разуме. Единственным ему руководителем служат произвольные кап- ризы и фантазии минуты, невежественные понятия о литературе и о правах че- ловеческой мысли…». Гаряче співчуваючи прогресивним літераторам, М. Крузе вважав, що не може бути їм корисним «при господстве настоящих порядков и воззрений», а бути їхнім катом він не хоче42. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 98 Київський окремий цензор І. Пузиревський (1872–1875) хильнувши зайву чарку, заявляв, що «непорядно быть цензором». Звичайно, подібні сумніви, моральні муки випробувань відчували далеко не всі. Цензор С.-Петербурзького цензурного комітету С. Косовіч (1881−1895) відверто казав: «Я — чиновник, получающий двадцатого числа жалованье. Оно мне нужно, как пропитание себя и моей семьи. Законов в России нет, а имеются усмотрения начальства, от коего и зависит мое двадцатое число. Его волю я должен чтить и исполнять, и чем я пунктуальнее исполняю эту волю, тем я становлюсь выше в его глазах; на меня сыплются награды, изъявления довольства и милости»43. Подібну характеристику своєму безпосередньому начальнику Б. Юзефовичу (син М. Юзефовича) подав уже відомий нам М. Мандарьов: «Говоря об офи- циальных лицах Киева того времени, я считаю нелишним остановиться не- сколько дольше на личности Б.М. Юзефовича, игравшего впоследствии столь заметную роль среди киевских союзников. Я не буду останавливаться на его личной жизни и касаться её интимных сторон, о которых так много говорили в то время в киевском обществе и которые не так давно так ясно выявились в известной истории с воспитанниками киевского кадетского корпуса, ставшей, как известно, достоянием всей русской печати. Я коснусь здесь деятельности. Б.М. Юзефовича, как цензора. По убеждениям Б.М. Юзефович был в полном смысла слова реакционер, ярый крепостник, убежденный сторонник абсолютизма. Он отличался свое- нравным, упрямым характером и был нетерпимым к чужим мнениям и взглядам. Как цензор, он ни на йоту не отступал от буквы закона, строго придер- живался циркуляров, которым в цензурном ведомстве нет числа, и, вообще, в отправлении своих цензорских обязанностей был plus royaliste que le roi. Отношение Б.M. Юзефовича к местной печати было более чем оригинально. Он чувствовал себя по отношению к местным газетам полным хозяином, неограниченным самодержцем, издавая собственный предписания, навязывая авторам статей свои мысли и заставляя их говорить своим языком»44. Суспільний статус професії цензора багато в чому залежав від особистих якостей того чи іншого чиновника, розуміння ним свого обов’язку, рівня його професіоналізму. Серед цензорів зустрічались люди ліберальних поглядів, які прагнули сприяти розвитку науки, літератури, але з різних причин опинилися на посаді цензора. Недарма редактори періодичних видань намагалися змінити найбільш прискіпливих цензорів на більш лояльних: «поганого» цензора на «доброго». Від цензора залежала часом не тільки доля літературного твору, але й доля автора, видавця, працівників редакції та друкарні. Деякі цензори йшли на поступки, переслідуючи певні матеріальний визиск. Хабарі давалися найчастіше редакцією періодичного видання «своєму» цензору. За це він «закривав очі» на певні недоречності у тексті, або попереджав про небезпеки, чи намагався захистити видання на засіданні цензурного комітету або Головного управління. Хабарі були найрізноманітніші: від одноразових чи регулярних грошових сум у конвертах (так, цензор «Київського телеграфу» І. Пузиревський (1872–1875) Політичні студії Випуск ХIХ 99 отримував від редакції щомісяця по 50 руб.), до різних прихованих форм, таких, як наприклад, картярський виграш. Використовуючи службове становище, деякі цензори публікуючи свої статті отримували переваги перед іншими співробіт- никами періодичних видань. Про факти корупції київських цензорів неодноразово заявляли як діячі українського національного руху, так і їхні противники — монархісти. Однак усі вони стосувалися здебільшого періоду другої половини ХІХ ст. За період діяль- ності Київського тимчасового комітету у справах друку (1906–1917 рр.) фактів корупції чи протиправних дій з боку його службовців ми не знайшли. Єдиним достовірно встановленим нами фактом, що кидав тінь на репутацію службовців цього органу, була бійка між діловодом комітету та морським офіцером, яка сталася на Дніпровський пристані в Києві, викликана непорозумінням у черзі. Щодо опублікування своїх праць, то, безперечно, цензори мали певні зна- йомства серед видавців, і це сприяло більш швидшому і якіснішому виданню їхніх творів. Два цензори М. Щоголєв та Т. Флоринський за період своєї роботи у Комітеті видали чималу кількість публіцистики. Найвідомішими є праці М. Щоголєва «Украинское движение как современный этап южнорусского сепа- ратизма» та «Современное украинство: его происхождение, рост и задачи» (друга книга являла собою авторський скорочений виклад першої) (Київ, 1912– 1913 рр.), у яких «українське питання» трактується як вигадка зовнішніх і внутрішніх ворогів Росії, зацікавлених у її розвалі, а національно свідома українська інтелігенція постає як іноземна шпигунська агентура (польська, австрійська, німецька). Ми не будемо вдаватися до детального аналізу змісту цих книг, розгляду авторських оцінок. Лише зазначимо про те, що написання такого характеру публіцистики опиралося на досвід повсякденної роботи цен- зора, відповідало його особистісному погляду на україномовні видання45. Аналогічного характеру також була праця голови Київського тимчасового комі- тету в справах друку професора філології Т. Флоринського «Малорусский язык или “украiно-руський” литературный сепаратизм». Ці два чиновники цензурного відомства мали гарні характеристики за результатами своєї роботи, державні нагороди, користувалися авторитетом у вищестоящих начальників цензурного відомства імперії Романових46. Натомість Афанасій Булгаков, який у деякій мірі виявляв свою принци- повість, не йдучи на поступки зі своєю совістю при розгляді того чи іншого твору далеко нелояльного за змістом щодо існуючих порядків, мав чимало нарікань на свою роботу. Так, голова Київського тимчасового комітету у спра- вах друку О. Сидоров (1906–1909) у доповідній записці до ГУДу писав, що «цей цензор часто ухиляється від виконання службових обов’язків, відмовляється, цензуруючи газету «Южная неделя» виконувати при цьому настанови генерал- губернатора47. Попри значні нарікання і скарги на А. Булгакова, його не ква- пилася звільняти, бо підшукати такого висококваліфікованого фахівця на посаду цензора виявилося не так уже і легко. Високим професіоналізмом та працездатністю володів цензор і водночас інспектор у справах друкарень і книжкової торгівлі А. Нікольський. Він по- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 100 стійно був зайнятий інспекціями і ревізіями друкарень, бібліотек, книжкових магазинів, цензурував закордонні видання, а в роки Першої світової війни допо- магав у роботі Військово-цензурному відділу штабу Київського військового округу. Професійною специфікою вирізнялась посада цензора єврейських видань. Обіймати цю посаду могла лише особа зі знанням єврейської мови і так званого «єврейського розмовного жаргону». Масштаби роботи цензора єврейських видань були значними, й у той же час оплата її була відрядною (за об’ємом виконаної роботи). Цензор Х. Еммауський так описує роботу цензора єврей- ських видань: «Старшими цензорами Варшавского цензурного комитета, когда я переходил туда на службу, были Феодоров и Волочанинов. Первый из них ... был родом из Киевской губернии и после крещения занимал в Киеве должность чиновника особых поручений по еврейским делам при тамошнем генерал- губернаторе, оттуда перешел на службу в Варшаву на должность старшего цензора и занимался в комитете, кроме просмотра польских и немецких газет и книг, еще и цензурой всех еврейских изданий. Бывший раввин, он отлично знал древнееврейский язык и современный жаргон и был вообще знатоком еврейской литературы. Приходя ежедневно в комитет раньше других цензоров, он обык- новенно начинал свои занятия с еврейской цензуры. Смешно было смотреть, когда, разложив вокруг себя еврейские фолианты, из-за которых выглядывала только его совершенно лысая голова и золотые очки, Феодоров приступал к просмотру разных талмудических трактатов и комментариев к ним, которые он знал чуть ли не наизусть, почему и работа эта шла у него необыкновенно быстро. Перелистывая еврейские книги, он иногда вырывал из них листы целыми пуками, с еврейскими рукописями он поступал так же и редко что- нибудь вычеркивал, по большей же части вырывал страницы. В передней коми- тета в это время собирались обыкновенно еврейские издатели и авторы рас- сматриваемых цензором сочинений, с нетерпением ожидавшие, какая участь постигнет представленные ими рукописи или книги. Нередко какой-нибудь нетерпеливый еврей потихоньку приотворял дверь в комнату, где сидел Фео- доров, просовывал голову и вкрадчиво обращался к нему с вопросом, просмот- рена ли уже его рукопись. Феодоров этого терпеть не мог и в ответ хватал со стола рукопись или книгу и швырял ее в просунутую голову просителя...»48. Звичайно ж роботи у київського цензора єврейських видань було менше, ос- кільки основна маса закордонних видань єврейською мовою йшла через Одеську митницю, однак всеодно щомісячний об’єм книжок і рукописів складав біля 20 одиниць. На відрядну роботу по цензуруванню єврейських книг запрошували рабина м. Київа — Аарона Цейтліна, рабина київської губернії — П. Ям- польського. Проте, з 1909 р. (ймовірно з приходом на посаду начальника Т. Флоринського) євреїв більше не запрошували. З 1909 р. по квітень 1917 р. змінилося три цензори єврейських видань. Такі кадрові ротації були пов’язані з тим, що деякі з них «не внушали доверия и недобросовестно исполняли обязанности»49. Вивчення та аналіз архівних джерел дозволяє нам відобразити кадровий склад і відповідні ротації у Київському тимчасовому комітеті у справах друку у формі зведеної таблиці (Табл. 3). Політичні студії Випуск ХIХ 101 Таблиця 3 Прізвище Посада Ро ки п ер е- бу ва нн я Чин Освіта Наукова та інша діяльність 1 2 3 4 5 6 Сидоров О. Голова 1906 – 1909 Надвірний радник вища Голова та засновник громадської органі- зації «Київський клуб російських націоналістів» Флоринський Т. Голова 1909 – 1917 Статський радник вища Ординарний професор філології університету св. Володимира, член організації «Київський клуб російських націоналістів» Булгаков А. Інспектор у справах друку 1906 – 1907 Статський радник вища Ординарний професор Київської духовної академії, науковець і дослід- ник історії церкви і церковних вчень Щеголєв М. Інспектор у справах друку 1907 – 1917 Колезький радник, статський радник вища, лікар Благодійницька діяльність, лікарська практика, член організації «Київський клуб російських націона- лістів», мав науково- популярні праці Нікольський А. Інспектор у справах друкарень та книжкової торгівлі, цензор 1906 – 1917 Статський радник вища Не відомо Аарон Цейтлін Цензор єврейських видань 1906 – 1909 (з пе- рер- вами) - - Київський рабин Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 102 Закінчення табл. 3 1 2 3 4 5 6 Ямпольський П. Цензор єврейських видань 1906 – 1909 (з пе- рер- вами) - - Рабин Київської губернії Четиркін П. Цензор єврейських видань 1909 – 1910 Присяжний повірений Середня педаго- гічна Вчитель місцевої духовної семінарії Сидоров А. Цензор єврейських видань 1910 Присяжний повірений Не відомо Не відомо Глагольєв А. Цензор єврейських видань 1910 – 1917 - - Священик Важливим для розуміння соціально-професійного портрета цензора та спе- цифіки роботи Київського тимчасового комітету у справах друку є з’ясування ідейних переконань службовців. Цілком очевидним є те, що на роботу до цього органу приймалися тільки політично перевірені піддані імперії, так би мовити «благонадійні елементи», люди, віддані імператору та самодержавному режиму. Так, цензори О. Сидоров, М. Щеголєв, Т. Флоринський займали крайньоправі позиції. Вони стали засновниками і активними членами, створеного у 1908 р. Київського клубу російських націоналістів. Метою діяльності якого було збе- регти недоторканними засади самодержавства в Росії в умовах наростання революційного та національного руху. Серед методів досягнення цілей, прописних у статуті клубу, були наступні: «Распространение в обществе идей русского национализма, национального самосознания, проведение в жизнь идей мирного политического и культурного развития России, выяснение нужд и потребностей населения края и удовлетворение их легальными путями, борьба с вредными влияниями космополитизма и учениями антирусскими, противого- сударственными и противообщественными, главным же образом, борьба с польским натиском и украинофильством и, наконец, объединение людей, испо- ведующих принципы национально-русской государственности»50. Отже, до кадрового забезпечення органів цензури у Російській імперії ста- вилися досить відповідально. Кандидати на цензорську посаду обов’язково повинні були мати високий рівень освіти, значний досвід та беззаперечні позитивні характеристики. Юридичний і соціальний статус цензора в Росії початку ХХ ст. був досить високим. Праця цензора у більшості випадків була доволі складною, приносила масу побутових і сімейних незручностей. Суспільне ж сприйняття цензора залежало від його особистих рис, поглядів на суспільний розвиток і культуру, ставлення до свого обов’язку і роботи. Щодо кадрового Політичні студії Випуск ХIХ 103 забезпечення Київського тимчасового комітету у справах друку, то з впев- неністю можна стверджувати, що у цій державній імперській установі пра- цювали високоосвічені професійні чиновники, здатні успішно виконувати свої безпосередні функції. Інша справа негативне сприйняття їхньої діяльності у середовищі журналістів та української інтелігенції. Протягом всього часу роботи цензурний орган Південно-Західного краю мав певні проблеми з організацією роботи своїх працівників, залученням на відрядну роботу цензорів єврейських видань. Однак, в цілому кадровий потенціал Київського тимчасового комітету у справах друку дозволяв успішно реалізовувати цензурну політику самодер- жавства, забезпечити пильний контроль за інформаційним простором в ряді українських губерній Російської імперії, ефективно протистояти наростаючому національному та ліворадикальному руху. Мал. 1 Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ І 104 1 Пушкин А. С. Сочинения в 3 т. — Т. 1. — М., 1985. — С. 282. 2 У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура / [под. ред. В.Г. Жиркова]. — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. — 260 с.; Кирієнко О.Ю. Соціально-професійний портрет військового цензора в українських губерніях Російської імперії (1914–1917) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Збірник наукових праць [гол. ред. С.І. Світленко]. — Випуск 8. — C. 253–262; Савчинський В. Е. Соціально-профе- сійний портрет цензора в бюрократичній системі російської імперії // Матеріали ХІ все- української науково-практичної конференції: Молодь,освіта, наука і національна свідо- мість в умовах європейської інтеграції. — К.: Європейській університет, 2008. — С. 284– 286; Щербак Н.О. Діяльність цензури в українських губерніях на початку ХХ ст.) // Історичний журнал. — 2007. — № 6. — С. 58–65. 3 У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура. — С. 246–256. 4 Центральний державний історичний архів м. Києва (далі — ЦДІАК). — Ф. 442. — Оп. 1. — Спр. 2263. — Арк. 18–20. 5 Там само. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 312. — Арк. 104. 6 Там само. — Спр. 66. — Арк. 19, 60–61, 137–139. 7 Полный свод законов Российской империи. Все 16 томов со всеми относящимися к ним Положениями и с дополнениями, узаконенными по 1 ноября 1910 года. В 2-х книгах под ред. А.А. Добровольского // Сост. А.А. Саатчиан. Книга 1 Т. І–VIII. — СПб., 1911. — С. 3339. 8 Жирков Г.В. История цензуры в России ХІХ–ХХ вв. — М., 2001. — С. 56. 9 Там же. — С. 86–87. 10 Полный свод законов Российской империи (далі — ПСЗ). — СПб., 1911. — Т. 3. Отд. І. — С. 1325. 11 Цензура в России в конце XIX — начале XX века: Сб. воспоминаний — СПб., 2003. — С. 70. 12 Там же. — С. 78. 13 http://dic.academic.ru/dic.nsf/biograf2/9300; У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура. — С. 64–65. 14 http://proza.ru/2005/04/08-10; ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 136. — Арк. 2; Там само. — Ф. 711. — Оп. 3. — Спр. 2134. — Арк. 1–2. 15 Мандарьев Н. Нечто из прошлого: Из воспоминаний бывшего цензора // Голос Минувшего. — 1916. — № 5/6. — С. 372−391. 16 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп.1. — Спр. 312; Там само. — Спр. 256; http://www.peoples.ru/art/literature/prose/publicist/timofey_florinskiy. 17 У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура. — С. 247–250. 18 ПСЗ. — СПб., 1911. — Т. 3. Отд. І. — С. 1325. 19 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 312. — Арк. 104. 20 Там само. — Арк. 100. 21 Там само. — Спр. 577. — Арк. 151–157. 22 Там само. — Спр. 621. — Арк. 13. Політичні студії Випуск ХIХ 105 23 У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура. — С. 26. 24 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 256. — Арк. 4. 25 Там само. — Спр. 181. — Арк. 12, 13, 18–19, 22. 26 У мысли стоя на часах … Цензоры России и цензура. — С. 26. 27 Там же. — С. 27. 28 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 136. — Арк. 1а. 29 Раскин Д.И. Исторические реалии биографий русских писателей ХІХ — начала ХХ в. // Русские писатели. 1800–1917. Биографический словарь. — Т. 2. — М., 1992. — С. 609, 612. 30 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 136. — Арк. 2. 31 Цензура в России в конце XIX — начале XX века. — С. 79. 32 ПСЗ. — СПб., 1911. — Т. 15. Отд. ІІ. — С. 3343–3342. 33 Там же. — Т. 15. Гл. 5. Отд. І. — С. 3682; ЦДІАК. — Ф. 293. — Оп. 1. — Спр. 151. — Арк. 1–4. 34 Цензура в России в конце XIX — начале XX века. — С. 35, 45, 64. 35 Там же. — С. 46. 36 Там же. — С. 78. 37 Там же. — С. 70. 38 Там же. — С. 75. 39 Там же. — С. 140. 40 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 577. — Арк. 72. 41 Егоров А.Е. Страницы из прошлого. — Т. 2. — Одесса, 1913. — С. 91. 42 Цензура в России в конце XIX — начале XX века. — С. 71 43 Там же. — С. 71. 44 Мандарьев Н. Указ. соч. — С. 384. 45 Щеголев С.Н. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. — К.; СПб., 1914. — 160 с.; Его же. Украинское движение как современный этап южнорус- ского сепаратизма. — К., 1912. — 588 с. 46 Флоринский Т. Малорусский язык и «украіно-руський» литературный сепаратизм. — СПб., 1900. 47 ЦДІАК. — Ф. 442. — Оп. 850. — Спр. 443. — Арк. 4–4зв. 48 Цензура в России в конце XIX — начале XX века. — С. 70. 49 ЦДІАК. — Ф. 295. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 5, 13, 37. 50 http://jhistory.nfurman.com/russ/russ002.htm.

Кадрове забезпечення царської цензури в Росії на матеріалах діловодства комітетів у справах друку

Institution

Ähnliche Einträge