Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.

Статтю присвячено законодавчому регулюванню іпотеки в 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у період реакційних контрреформ Олександра III.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Борисевич, С.О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Теми:	Сторінки вітчизняної економічної історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123591
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст. / С.О. Борисевич // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 117-128. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123591
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1235912017-09-08T03:03:00Z Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст. Борисевич, С.О. Сторінки вітчизняної економічної історії Статтю присвячено законодавчому регулюванню іпотеки в 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у період реакційних контрреформ Олександра III. Статья посвящена законодательному регулированию ипотеки в 80-х — начале 90-х гг. ХІХ в. в период реакционных котрреформ Александра ІІІ. The article is devoted the legislative adjusting of mortgage in 80-th — pochatku of 90-th of the XIX item in the period of reactionary kontr reforms of Oleksandr III. 2011 Article Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст. / С.О. Борисевич // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 117-128. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123591 94(477) «18» uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії
spellingShingle	Сторінки вітчизняної економічної історії Сторінки вітчизняної економічної історії Борисевич, С.О. Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	Статтю присвячено законодавчому регулюванню іпотеки в 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у період реакційних контрреформ Олександра III.
format	Article
author	Борисевич, С.О.
author_facet	Борисевич, С.О.
author_sort	Борисевич, С.О.
title	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.
title_short	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.
title_full	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.
title_fullStr	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.
title_full_unstemmed	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.
title_sort	державна іпотечна політика російської імперії у 80–90-х рр. xix ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Сторінки вітчизняної економічної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123591
citation_txt	Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст. / С.О. Борисевич // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 117-128. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT borisevičso deržavnaípotečnapolítikarosíjsʹkoíímperííu8090hrrxixst
first_indexed	2025-07-08T23:55:45Z
last_indexed	2025-07-08T23:55:45Z
_version_	1837125019473281024
fulltext	Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 117 УДК 94(477) «18» С.О. Борисевич (м. Київ) ДЕРЖАВНА ІПОТЕЧНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ у 80–90-х рр. XIX ст. Статтю присвячено законодавчому регулюванню іпотеки в 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у період реакційних контрреформ Олександра III. Статья посвящена законодательному регулированию ипотеки в 80-х — начале 90-х гг. ХІХ в. в период реакционных котрреформ Александра ІІІ. The article is devoted the legislative adjusting of mortgage in 80-th — pochatku of 90-th of the XIX item in the period of reactionary kontr reforms of Oleksandr III. Реакційна політика російського самодержавства 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. спричинила поглиблення соціально-економічної кризи у суспільстві, яка призвела до надзвичайного збідніння переважної більшості населення і збага- чення представників буржуазії та поміщиків. Вона викликала структурні пере- коси в економіці держави: велетенські темпи зростання промисловості й тор- гівлі, та розвал і занепад сільського господарства, основні суб’єкти котрого знаходилися у зубожілому стані. Розорення головного сільськогосподарського виробника-селянина — відбулось в формі небувалого обтяження його дер- жавними податками й повинностями, а також викупними платежами. Подібне становище призвело до двох негативних наслідків: гігантського зростання селянської платіжної заборгованості, що було однією з причин фінансової кризи у Російській імперії, зокрема в Україні, а також величезного дефіциту дер- жавного бюджету, який зумовлював подальше збільшення прямого і непрямого оподаткування населення. Всі ці економіко-політичні та соціальні процеси викликали постійне звуження його купівельної спроможності, що прийшло у суперечність із швидкими темпами промислового розвитку держави й штовхало правлячі кола і промислових капіталістів на пошук нових ринків збуту. Поворот уряду Олександра III в право частково прикривався запровад- женням деяких заходів щодо покращення матеріального стану народних мас. Міністром фінансів було призначено професора Н.Бунге. Його керівництво стало видатною епохою в історії російських фінансів. Перше, що він запровадив, це — зменшення рівня викупних платежів. Цей захід учений вважав над- звичайно вважливим для покращення економічного становища сільського насе- лення. Стосовно українських губерній імперії відповідне зменшення даних платежів дорівнювало 16 коп. на рік за селянський наділ. Завдяки наполег- ливості міністра було скасоване подушне обкладання селян країни, запровад- жене ще Петром I. Цей крок зменшив прибутки у державний бюджет на 57 млн Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 118 руб. Н. Бунге запропонував ліквідувати цей дефіцит шляхом збільшення податку на спирт (по 9 коп. за один градус). Він разом із міністром державного майна М. Островським започаткував низку заходів щодо створення, умов для поліп- шення тяжкого матеріального стану селян. Зокрема були підготовлені, але не надруковані правила від 10 липня 1881 р. стосовно переселення селян, яким не вистачало земельних наділів внаслідок їх дроблення, у незаселені території Російської імперії. Але ці правила виявилися непрактичними для користування. Саме в той історичний період у російському уряді, зокрема в Міністерстві фінансів, чітко з’ясували причини зубожіння селянських господарств та їх неспроможність сплачувати податки й викупні платежі. Цією причиною було малоземелля селян, яке не давало їм змоги займатися товарним виробництвом і значно поліпшити свій добробут. Заради подолання цих негативних обставин, котрі загострювали соціальне напруження на селі, звужували внутрішній ринок та негативно відбивалися на стані державного бюджету, уряд наважився роз- почати цілеспрямовану іпотечну політику, яка б допомогла селянам у придбанні земельних ділянок і переведенні їхнього господарства на товарні рейки. Поряд із цим влада вдосконалювала систему кредитування великих землевласників для підвищення ефективності й прибутковості їхніх господарств. 26 травня 1887 р. Олександр III затвердив думку Державної ради, котра розширила права Державного банку щодо відстрочки та розстрочки вексельних боргів землевласників. У зв’язку з цією новацією запроваджувалися відповідні доповнення і зміни в статут останнього. Відтепер його правлінню дозволялося відстрочувати й розстрочувати з дозволу міністра фінансів ці борги за обліком векселів із двома підписами під забезпечення заставними чи завдатковими свідоцтвами, які видавалися на підставі затвердженого 24 січня 1884 р. від- повідного порядку. У разі стягнення за векселями, воно покладалося на майно, прийняте в забезпечення за заставним свідоцтвом. У цих заходах Державний банк мав перевагу перед іншими кредиторами. Даний законодавчий акт свідчив про те, що уряд відмовлявся від суцільного «ручного управління» цією уста- новою і надавав їй простір в оперативній діяльності щодо іпотечного креди- тування. Другою стороною закону було те, що позичальникам полегшувались умови реструктуризації та розстрочки боргів Державному банку, що стало чер- говою пільгою великим землевласникам (котрим переважно були ще дворяни) для відстрочення їх банкрутства1. За затвердженою царем думкою Державної ради від 15 червня 1887 р. запроваджувалися зміни й доповнення до статуту Товариства взаємного позе- мельного кредиту. Новації передбачали, що 5%-ний «металевий борг»* пози- чальника цієї установи розстрочувався з 1 липня 1887 р. на 56-річний строк (тобто до 1943 р.). Товариству дозволили виводити з обігу 5%-ні «металеві» цінні листи, які замінювалися 4,5%-ними «відповідними» заставними паперами, котрі гарантувались урядом і звільнялися назавжди від будь-яких податків та ——————— * Він чітко був прив’язаний до біржового курсу ціни на золото чи срібло. Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 119 зборів. Кругова відповідальність мешканців маєтків, котрі були заставлені у цій установі, зберігалася протягом зазначеного терміну й у разі заміни 5%-них «металевих» заставних листів на 4,5%-ні. Вона була забезпеченням останніх незалежно від гарантій уряду. Позичальники товариства для сплати відсотків і погашення кредиту за новими цінними паперами зобов’язані були вносити, починаючи з часу завершення конверсії 5%-них «металевих» заставних листів на 4,5%-ні, по 6 руб. 90 коп. із кожної сотні кредитних рублів, а до того — по 7 руб. Установа зобов’язана була протягом усього строку обігу 4,5%-них «металевих» заставних листів конвертувати в них всі свої прибутки. Вона мала спрямовувати частину цих коштів на виготовлення нових цінних паперів, сплачувати ними гербовий збір, а також викупати 5%-ні заставні листи, які підлягали знищенню без обміну на 4,5%-ні. Прибуток від залишків допоміжного капіталу розраховувався з 4,5% річних від усієї його суми. Нестаток коштів після її сплати з часу завершення конверсії поповнювався за рахунок казни. На відшкодування боргу позичальників спрямовувалися надлишки коштів, котрі утворювалися у разі підвищення вексельного курсу. Якщо перший разом із відсотками був остаточно погашений достроково, то відповідні суми з оплати кредиту дозволялося зменшувати. Коли ж подібна заборгованість із процентами не була погашена, тоді вона списувалася з позичальників. Отже, знижувалася відсоткова ставка, котру зобов’язувалося сплачувати Товариство взаємного поземельного кредиту на підставі продажу «металевих» заставних листів. Це було зроблено з метою зменшення відповідного проценту за кредит позичаль- никам цієї установи. Зниження відсоткових ставок передбачало заміну цих цінних паперів та переоформлення кредитів, а також розстрочку поточних боргів позичальників товариства на термін у 56 років, тобто, за той час могло змінюватися декілька їх спадкоємців. Більше того, під час конверсії заставних листів, коли строк умови кредиту закінчувався, а позичальник не спромігся погасити свій борг, тоді він відшкодовувався за рахунок казни, яка була головним фінансовим цих цінних паперів товариства, незважаючи на те, що воно було комерційною установою, котра знаходилася під щільним наглядом уряду. Зменшення щорічних процентних ставок, за які Товариство взаємного поземельного кредиту надавало його під заставу відповідних угідь, зумовлю- валося прагненням урядових кіл до залучення більш широкого кола пози- чальників і сприяння розвитку іпотеки в Російській імперії. Цікавим у ново- введеннях до статуту товариства було те, що під час конверсії заставних листів боржникам цієї кредитної установи надавалося право розстрочки платежів на надзвичайно великий термін. Тобто останнім фактично їх прощали. Але це було не все. Одна із новацій у банківському положенні свідчила про те, що позичальники товариства мали змогу через більш як півстоліття не повертати остаточно борг, котрий погоджувалася компенсувати держава. Статутні ново- ——————— Товариство випускало заставні листи, які купували його кредитори. У свою чергу воно надавало позики під сплату більшого відсотку. В окремому пункті перераховува- лися зобов’язання самої установи, котра виконувала функції позичальника і кредитора. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 120 введення полягали й тому, що влада остаточно стала на шлях не тільки головного кредитора (хоча вона сприяла розширенню і приватного кредиту, який перебував під контролем Міністерства фінансів) переважно великих земле- власників, а й джерелом дотацій останнім, господарство котрих перебувало у стані перманентного банкрутства. Це в свою чергу свідчило про неефективність у переважній більшості випадків способу ведення сільського господарства в пореформений період. Про значні пільги, які надавалися позичальникам товариства, свідчив сам законодавчий акт, котрий вносив доповнення до статуту цієї кредитної установи. Також хотілося б підкреслити характерну особливість приватно-акціонерного кредиту в Російській імперії, коли статут установ, які його уособлювали, змінювали та доповнювали державні законодавчі акти. 24 квітня 1889 р. імператор затвердив думку Державної ради щодо внесення доповнень у положення Селянського поземельного банку. Вони передбачали продаж за вільною ціною земельних ділянок несправних боржників під час видачі їм (купчої) на право власності ними. Також дозволялася розстрочка частини купівельної ціни на термін не більше двох років. Сплата цієї суми мала забезпечуватися заставою купленої земельної ділянки з накладанням на неї заборони. Банку надавалася перевага в задоволенні своїх фінансових претензій, покладених на відповідну ділянку2. Отже, зазначені доповнення до положення Селянського поземельного банку враховували надзвичайну матеріальну скруту, в котрій перебували господарства селян, що надзвичайно зменшувало їх платоспроможність. Ці доповнення до положення останнього спрямовувалися на захист його фінансових інтересів. Але самим цікавим було те, що в них не існувало конкретної фіксації соціального стану особи, яка мала право купувати як на торгах, так і у вільному продажу заставлені в цій кредитній установі селянські земельні ділянки. Тобто право на їх купівлю, а також на банківську розстрочку частини відповідної суми мали особи всіх. Цей факт свідчив про відступ від головного принципу цієї іпотечної установи, котра мала право кредитувати виключно селян для купівлі ними землі. Отже розстрочка платежу була своєрідною формою позики. Потрібно зазначити, що подібні обставини не погіршували ефективності виконання своїх функцій Селянським поземельним банком, а сприяли певній гнучкості в його кредитній політиці. 26 червня 1889 р. Олександр III затвердив думку Державної ради, яка внесла доповнення й зміни в положення Селянського земельного банку, котрі полег- шували продаж із торгів відповідних ділянок, заставлених у цій установі. Відтепер її раді надавалося право призначати в продаж із публічного торгу останні, не дочікуючись закінчення пільгового часу, який надавався для лік- відації недоїмки із сплати поточних платежів за кредит, навіть, коли пози- чальник раніше зазначеного строку, письмово сповіщав банк щодо своєї відмови від володіння заставленого землею. У подібних випадках її ділянки можна було продавати (залежно від рішення ради банку) в повному складі чи частинами. На офіційне прохання покупців внесення відповідної суми дозволялося роз- строчити, якщо залишок грошового внеску, котрий залишався на них після Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 121 сплати задатку та «кріпосного мита», мав таку структуру: перша частина боргу повинна була сплачуватися протягом 3 місяців, друга — впродовж 6, а третя — на протязі 2 років від дня торгу з нарахуванням 6,5% річних на відстрочені кошти. Борг покупця забезпечувався проданою земельною ділянкою із накла- данням на неї заборони і наданням кредитній установі переваги у відшкодуванні його із заставленої нерухомості. В разі невнесення відстрочених платежів сплачені кошти боржнику вже не повертались, а земельна ділянка у черговий раз йшла на продаж із торгів. Новий торг за цю ділянку землі розпочинався з суми боргу, який рахувався на боржнику. Коли, після того як другі торги не від- бувалися, тоді банк мав право продати ділянку без відповідного дозволу міністра фінансів3. Безумовно, ці нові правила полегшували кредитній установі реалізацію на торгах земельних ділянок селян-боржників, але ставили їх у більш скрутну фінансову ситуацію по відношенню до банку, котрий отримував до- даткові важелі й джерела отримувати значні прибутки за рахунок розорення селянських господарств, граючи на інстинктивному прагненні їх хазяїв отримати в свою власність нові земельні угіддя, не розраховуючи матеріальних мож- ливостей. Протистояти такому пресингу спроможні були лише товариства селян, яких рятувала від втрати купленої землі кругова фінансова порука. Тому збільшення селянського землеволодіння відбувалося, переважно у колективній формі. В той же день, 26 червня 1889 р., імператор затвердив думку Державної ради, котра внесла доповнення до положення Селянського поземельного банку, але вже з іншого приводу, який стосувався заходів щодо справного внесення поточних платежів цієї установи. Передбачалося для поповнення недоїмок несправних боржників банку відбирати прибутки отримані позичальниками із земельної ділянки, а також продавати ту частину їх рухомого майна, котра не становила крайньої необхідності у господарстві селян. Виконання постанов мирських сходів чи зборів селянських товариств щодо стягнення недоїмок із боржників, покладалося на старост сіл, які мали діяти з допомогою поліції. Нагляд за рішенням сходів чи зборів покладався на повітові із селянських справ присутності4. Отже, два законодавчі акти, які побачили світ в один і той же день, котрі внесли доповнення й зміни у положення Селянського поземельного банку, були яскравим свідченням того, що в геометричній прогресії зростала не тільки заборгованість селян у сплаті викупних платежів, казенних та земських подат- ків, а також і в питанні повернення кредиту цій установі, який призначався їм для придбання додаткової ділянки до їх земельного наділу, котрий вони отримали за викуп після аграрної реформи 1861 р. Останній закон вказував ще і на особливість отримання селянським товариством позики від цього банку. В умові кредитного контракту мало зазначатися, що, незважаючи на кругову фінансову поруку селян, які входили до складу товариства, існувала й пер- сональна відповідальність кожного сільського господаря за свою долю позики у цій установі залежно від розміру наділу, котрим він користувався внаслідок виділення йому останнього із спільно придбаної землі. Про це свідчило поло- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 122 ження щодо механізму стягнення недоїмок стосовно банківського кредиту шля- хом використання авторитету мирських сходів чи зборів селянських товариств, а також місцевого державного адміністративного апарату. Два подібні законодавчі акти внесли зміни та доповнення до положення Дворянського земельного банку. Першим була затверджена 26 червня 1889 р. думка Державної ради стосовно стягнень недоїмок із несправних боржників цієї кредитної установи. За невчасне внесення поточних платежів у процесі пога- шення банківської позики, стягувалася пеня в перші три місяці по 0,5%, а у наступні — по 1% за кожний із них. Для повернення зазначеній установі боргів запроваджувалися правила, на підставі котрих її раді надавалося право відстро- чувати не більше ніж на 3 місяці продаж майна, коли розмір недоїмки не перевищував суми піврічного платежу за кредит. Вона мала також право доручити нагляд за збереженістю нерухомості повноважному представнику банку, котрий вступав в управління нею, а власник відсторонювався від будь- якого розпорядження своїм майном. У цій ситуації кредитна установа повинна була звітувати перед власником за весь період управління його нерухомістю. Зібрані прибутки оберталися на відшкодування прострочених сум платежів, а майно йшло на продаж. Якщо сума боргу до дня першого чи другого торгу гасилася, тоді продаж нерухомості відмінявся й вона поверталася власнику. Від часу прийняття банком майна позичальника в своє управління він мав право не виконувати умови договорів, котрі власник застави уклав без його згоди. А у разі продажу відповідної нерухомості всі контракти, укладені за такою згодою, залишалися чинними для її покупця та для кредитної установи, як і відповідні договори, укладені без згоди банку, коли більше року заставлене майно не спромоглися продати. Будь-які угоди щодо нерухомості, укладені без згоди кредитної установи, могли скасовуватися судом на прохання покупця цієї власності, але лише в тому разі, коли контракти сприяли знеціненню купленого майна. Зазначені правила не поширювалися на договори, якщо вони укладалися до ухвалення зазначеного закону або до прийняття банком відповідної застави. Поряд із цим дозволялося продавати заставлену нерухомості частинами за згоди її власника. Коли ж реалізація однієї чи більшої кількості останніх повністю гасила недоїмки, тоді інші частини цього майна не продавалися. Ціна, за котру застава могла бути реалізована, мала становити суму, не меншу від розміру капітального боргу разом із недоїмкою в строкових платежах і нарахованою пенею. Кожна особа чи організація, які бажали взяти участь у торгах (крім казенних установ), повинні були надати заставу, котра мала дорівнювати сумі недоїмки, за яку вона продавалася. В заставу приймалися кошти казначейства, державного банку, державні й гарантовані урядом відсоткові папери. Під час торгів перевага на придбання нерухомості надавалася за наступними крите- ріями: а) особі, котра мала закладний акт на зазначене майно; б) особистому кредитору, вимога якого була забезпечена відповідною нерухомістю; в) спад- ковому дворянину та г) покупцю, котрий брав участь в торгах через письмове оголошення, що мав перевагу перед особою, яка це робила з голосу. За рівності запропонованих цін і зазначених прав питання вирішувалося шляхом жеребу. Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 123 Торги визнавалися недійсними в таких випадках: а) коли продане майно у подальшому визнавалося судом неналежним заставником; б) у випадку, коли будь-хто незаконно відсторонювався від торгів або, невірно була відхилена запропонована ким-небудь вища ціна; в) у випадку купівлі нерухомості особою, котра не мала права брати участь у торгах (у західних губерніях особи поль- ського й єврейського походження) та г) коли майно продавалося раніше терміну, визначеного в оголошеннях щодо його реалізації. Протягом двох років від дня постанови відповідно продажу застави боржника банк зобов’язаний був вживати всіх заходів щодо її реалізації. Продаж нерухомості міг відбутись і за ціну, яка не покривала боргу, котрий обтяжував маєтність. У разі, коли протягом зазна- ченого строку застава боржника не продавалася, міністр фінансів за погод- женням із міністром державного майна приймав рішення щодо передачі нерухо- мості в казенне відомство. У період до реалізації чи передачі застави в банк він повинен був управляти цим майном5. Отже, зміни й доповнення у положення Державного дворянського земель- ного банку були більш кардинальними, ніж відповідні дії щодо Селянського. По- перше, на відміну від останнього, якому надавалися повноваження стосовно прискорення продажу земельних ділянок селян-боржників, у дворянського бан- ку, навпаки, затримувався цей процес продажу різноманітними процесуальними обставинами. Більше того, вперше встановлювався дворічний термін, протягом котрого міг відбутися процес продажу дворянської нерухомої застави в разі, коли декілька раз не вдавалось її реалізувати. По-друге, вперше встановлювався тримісячний період, коли призупинявся продаж застави дворянина-боржника (після призначення торгів), протягом якого банк мав змогу погасити недоїмку з прибутків цієї власності. По-третє, запроваджувалося банківське управління заставленим майном боржника від строку призначення нерухомості в продаж та до часу остаточного вирішення долі майна. Цим кроком держава прагнула мінімізувати збитки казенного Дворянського земельного банку у період від призначення застави в реалізацію до часу остаточного завершення торгів, коли власник нерухомості мав змогу різними шляхами зменшити її цінність. Цей законодавчий акт, котрий торкався питання продажу застави неспроможних боржників у сенсі відповідних змін до положення Дворянського земельного банку так само, як і доповнення в положення Селянського, але з прямо проти- лежним вектором їх наслідків, свідчив, що неплатоспроможність поміщиків мала ту ж саму тенденцію до зростання, котра простежувалася й серед селян- землевласників. Протилежність відповідних змін у положеннях двох державних станових іпотечних банків було яскравою ілюстрацією посилення антидемо- кратичної, продворянської спрямованості соціально-економічної політики самодержавства, яка могла тимчасово призупинити фінансову, кризу Російської імперії. Однією з причин нагромадження відповідних явищ була кардинально неправильна політика царизму щодо регулювання поземельних відносин в усій державі, зокрема у Правобережній Україні. Хибність її мала три причини. Перша з них полягала в тому, що ще від часу аграрної реформи 1861 р. був узятий курс на формування дрібного селянського землеволодіння, котре не мало Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 124 перспектив розвитку в умовах існуючих товарно-грошових відносин. Друга причина зумовлювалася тим, що уряд протягом усього XIX ст. прагнув зберегти та консервувати стан поміщицького землеволодіння, в якому панував феодаль- ний спосіб ведення господарства із слабкою адаптацією до нових соціально- економічних реалій у суспільстві. Й третьою була станова політика самодер- жавства, а в західних регіонах імперії значним був ще і національний фактор, котрі влада привносила у поземельні відносини. Саме ці причини зумовили зміни в положеннях двох державних іпотечних банків, які чітко відображали стан поміщицького та селянського господарств у кінці XIX ст. Імператорський указ від 12 жовтня 1889 р. теж стосувався дворянського поземельного банку. В документі стверджувалося, що, «... враховуючи госпо- дарські труднощі помісного дворянства, ми визнали справедливим надати по- дальшого … полегшення довгострокового дворянського кредиту...». Указ зни- жував з 5% до 4,5% загальний щорічний відсоток, котрий стягувався за бан- ківську позику поміщикам. Це правило поширювалося й на тих які взяли у Дворянського поземельного банку кредит до появи цього документа. Ще указом від 15 червня 1887 р. подібне зниження щорічної процентної ставки за пози- чання узаконювалося щодо Товариства взаємного поземельного кредиту6. Селяни не мали змоги взяти позику в цих двох установах: у банку тому, що він видавав її лише дворянам під заставу землі, а в товариства — тому, що вони не володіли такими розмірами останньої, котрі приймалися у неї. Тобто, селяни залишалися в дискримінаційній ситуації, незважаючи на те, що їх господарства знаходились у перманентному стані банкрутства, а права на недоторканне воло- діння викупленими земельними ділянками гарантувалося законодавством. У той же день, 12 жовтня 1889 р., Олександр ІІІ затвердив положення щодо розрахунків з позичальниками Державного дворянського поземельного банку, які взяли кредит до 1 листопада того року. Фактично цей документ був про- довженням попереднього указу. Положенням знижувалася відсоткова ставка з позики без збільшення поточних платежів на її погашення. Це ставало мож- ливим завдяки збільшенню терміну кредиту: з 36 років і 7 місяців до 38 років та 4 місяців, а строку позики з 48 років і 8 місяців до 51 року й 9 місяців. На користь позичальників зараховувалися по 2 крб. з кожних 100 крб. позики, т. я. банк приймав на себе збитки з реалізації заставних листів. Пені з недоїмок мали нараховуватись лише до 1 листопада 1889 р., але вже з 1 травня 1890 р. вона відновлювалася. Зараховані на користь позичальників кошти їм не повертались, а йшли на покриття їх поточних платежів та недоїмок із нарахованою пенею7. Отже, це положення було конкретним доповненням до імператорського указу, котрий монарх підписав у той же день. Фактично документ не тільки розширив пільги дворянам, а й пролонгував термін довготермінових позик, які передбачали таку ситуацію, що закінчувати виплачувати банківські кредити мали онуки позичальника, а час показав, що вони остаточно так і не були погашені, тому що вже не існувало установи, котра видавала кредит, отже, й не було кому їх повертати. Подібну пролонгацію кредитного терміну та нові пільги повернення позики держава під тотальним тиском поміщиків, застосовувала Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 125 вимушено. Отже краще було мати справних платників позики в пільгових умовах, ніж доводити ситуацію до продажу їх майна, що приводило до підриву матеріального стану і статусу соціальної опори Російської імперії, яка уособ- лювалась у дворянстві. У зв’язку з суттєвими змінами в положенні Державного дворянського земельного банку було прийнято рішення підготувати нове положення цієї кредитної установи, котре б у новій редакції вже називалося статутом. 12 червня 1890 р. імператор затвердив його. Він не був у повному розумінні слова новим. Значною мірою його зміст збігався із попереднім погодженням банку. До нього лише внесли всі попередні зміни та доповнення8. У той же день, 12 червня 1890 р., Олександр III затвердив думку Державної ради щодо ліквідації Товариства взаємного поземельного кредиту. На загальних зборах ради було прийнято рішення передати управління справами цієї установи Державному дворянському поземельному банку. Товариство мало передати йому всі свої капітали та майно, він приймав на себе всі його зобов’язання, які мали зберігатися в новозаснованому особливому відділі банку, котрий повинен був займатися кредитними справами. Борги товариства уряду за облігаційну позику списувалися із рахунків позичальників і сплачувалися банком із коштів, отриманих від випуску ним заставних (із виграшем) листів. Кругова порука, яка пов’язувала позичальників товариства, котрі несли майнову відповідальність перед власниками цінних паперів цієї установи, залишалася у повній своїй силі. Була чинною й гарантія уряду щодо 4,5%-них «металевих» заставних листів товариства. Тобто держава гарантувала охорону майнових інтересів своїх під- леглих9. Отже, до товариства, котре було засноване в 1866 р., після того як імператор 1 червня того ж року затвердив його статут, протягом 24-річного його існування законодавчим порядком вносилось більше десятка змін та доповнень. Але почи- наючи з середини 80-х рр. XIX ст. у зв’язку із наростаючими кризами в поземельних відносинах Російської імперії, а також у сільському господарстві, установа потрапила у ситуацію, коли вона вже була неспроможною гарантувати належні прибутки власникам її заставних листів. Подібна ситуація й обумовила появу закону від 15 червня 1887 р., який полегшував умови кредитування в товаристві. Тобто борг його позичальників розстрочувався на 56 років. 5%-ні «металеві» заставні листи замінювалися 4,5%-ними, що зменшувало прибутки їх власників. Дефіцит коштів для підтримання курсу цих цінних паперів на фон- довій біржі поповнювався казною. З метою недопущення ажіотажного пред’яв- лення товариству до сплати заставних листів держава взяла на себе гаран- тування його платіжної здатності щодо цих документів, незважаючи на те, що це була суто комерційна організація пайовиків, а власниками цінних паперів іпо- течної комерційної установи були доволі впливові особи імперії. Але недовіра до «металевих» заставних листів не зменшилася і значна кількість їх власників ——————— Затверджено 15 січня 1801 р. думкою Державної ради було засновано особливий відділ у складі дворянського земельного банку. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 126 прагнула позбутися цих документів, що спричинило значне падіння їх курсу на фондовій біржі. З метою недопущення економічного краху в державі через банкрутство товариства Міністерство фінансів І.О. Вишеградським запропону- вало передати всі зобов’язання товариства під відповідальність Державного дворянського поземельного банку. При цьому зберігалася економічна кругова порука пайовиків установи для поступового розрахунку за їх фінансовими зобов’язаннями. Рішення щодо передачі справ ліквідованого іпотечного това- риства у відання саме Дворянського поземельного банку, а не державного було прийнято тому, що пайовиками та водночас його позичальниками були помі- щики. Фактично зазнала фінансового краху комерційна дворянська іпотечна установа, незважаючи на всебічну підтримку держави, що було симптоматично стосовно загальної кризи суспільства, особливо його панівного стану й голов- ного землевласника в Російській імперії. Вона була виразником і захисником його інтересів, хоча державний апарат останньої все більше зрощувався з промислово-фінансовою олігархією (до її складу також належали представники дворянства), яка в економічному плані почала вже панувати в суспільних відносинах у країні. Черговий імператорський указ надавав також пільги позичальникам селян- ського поземельного банку. Вони полягали у тому, що, в разі їх прохання недоїмку із строкових платежів у рахунок погашення капітального боргу, котра нагромадилася до 1 січня 1892 р., дозволялося розстрочити на той термін, котрий рада визнавала банку оптимальним. Але він не мав перевищувати строку закінчення сплати кредиту. За розстрочену недоїмку установа повинна була стягувати кожних півроку 3% від суми боргу. Селянському поземельному банку заборонялось у першому півріччі 1892 р. проводити торги щодо продажу земельних ділянок боржників. Головна причина надання позичальникам уста- нови кредитних пільг полягала в тому, що саме у той період як ланцюгова реакція почав розвиватися процес продажу відповідних ділянок за нагромад- ження недоїмок із поточного погашення позики. Він ускладнювався ще й тим, що подібне зростання недоїмок формувалося завдяки сплаті селянами великої суми різноманітних податків та зборів поряд із погашенням викупних платежів. Надзвичайне загострення фінансової кризи в державі вимагало рішучих кроків щодо реформування податкової системи, а також у перше постало питання щодо можливості скасування викупних платежів. Парцелярне селянське господарство ледве забезпечувало поточне існування селянських сімей. В таких умовах не могло бути і мови щодо розширеного відтворення сільськогосподарського виробництва, котре переважно продовжувало вестись у натуральній формі. Це зумовлювалося менталітетом селян, їх малоземеллям та фінансовим обтя- женням у вигляді податків і викупних платежів. А враховуючи те, що на останніх в імперії покладався головний тягар у формуванні державного бюд- жету, то це й відбивалося на його наповнюваності та відповідності необхідним видаткам. Саме тому, цей державний крок щодо надання їм пільг для кре- дитування Селянським поземельним банком був вимушений, але він не міг виправити ситуацію. Ці дії були лише «травленням пару» напередодні соці- ального «вибуху»10. Сторінки вітчизняної економічної історії Випуск ХIХ 127 6 червня 1894 р. імператор затвердив думку Державної ради, яка стосу- валася кредитної політики Дворянського поземельного банку. Законом дозво- лялося надавати спадковим дворянам позику для придбання в осіб польського походження маєтків у Правобережній Україні, литовських і білоруських губер- ніях. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% оціночної вартості нерухомості, котра купувалася. Позика в сумі, котра перевищувала 60% від суми оцінки майна, затверджувалася двома третинами голосів членів ради банку й міністром фінансів. Заборони, які обтяжували нерухомість, що купувалася, не були перешкодою для затвердження відповідного акту, коли загальна сума боргів не перевищувала розміру дозволеного кредиту. У протилежному випадку купча могла бути затверджена не раніше від внесення старшому нотаріусу суми недоїмок та стягнень. На банківську позику не дозволялось обертати будь-які стягнення, покладені на покупця майна в поміщиків польського походження11. Отже, цей указ свідчив, що антипольська політика самодержавства в період царювання Олександра III залишалася незмінною. Держава продовжувала нада- вати все нові і нові пільги особам не польського походження, які прагнули придбати земельні угіддя в 9 західних губерніях країни. Цей законодавчий акт виявився останнім, який підписав Олександр III і котрий стосувався позе- мельних питань. Отже, політико-законодавча діяльність самодержавства у той період була спрямована на розвиток іпотеки, що зумовило появу державних Дворянського земельного й Селянського поземельного банків. Цей напрямок діяльності уряду передбачав подолання кризи поміщицького господарства і виявлення тенденцій щодо її ліквідації, що обумовлювалося не тільки фінансовими обставинами, але і загальною спрямованістю політики на відродження дворянського впливу у всіх сферах соціального, політичного та економічного життя в суспільстві. Другий вектор діяльності самодержавства був спрямований на подолання малоземелля селян і небувале зростання їх недоїмок із сплати викупних платежів, державних податків та зборів, що надзвичайно поглибило фінансову кризу в державі й зумовило соціальне загострення в суспільстві та подальшу його революціо- нізацію. Третій напрямок іпотечної політики самодержавства передбачав роз- ширене застосування короткотермінових кредитів, які поповнювали б обігові кошти поміщиків та селян, що сприяло б подальшому втягненню їх господарств у товарно-грошові відносини. Четвертий — мав суто дискримінаційний харак- тер. Він торкався заборони польським поміщикам отримувати іпотечні позики в Дворянському поземельному банку. Отже, законодавче регулювання поземель- них відносин у той період переважно відбувалося в сфері фінансів та кре- дитування. ———————— 1 III Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗРИ). — Т. 6. — № 491. — 26 мая 1887 г. — С. 254–255. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ ІІ 128 2 Там же. — Т. 9. — № 5935. — 24 апреля 1889 г. — С. 163. 3 Там же. — № 6133. — 26 июня 1889 г. — С. 362–364. 4 Там же. — № 6134. — 26 июня 1889 г. — С. 364–365. 5 Там же. — № 6141. — 26 июня 1889 г. — С. 369–376. 6 Там же. — Т. 10. — № 6925. — 12 июня 1890 г. — С. 481–490. 7 Там же. — № 6926. — 12 июня 1890 г. — С. 490–491; Т. 11. — № 7363. — 1891 г. — С. 8. 8 Там же. — Т. 12. — № 8289. — 31 января 1892 г. — С. 72. 9 Там же. — Т. 14. — № 10775. — 6 июня 1894 г. — С. 436–437. 10 Там же. — Т. 12. — № 8289. — 31 января 1892 г. — С. 72. 11 Там же. — Т. 14. — № 10775. — 6 июня 1894 г. — С. 436–437.

Державна іпотечна політика Російської імперії у 80–90-х рр. XIX ст.

Репозитарії

Схожі ресурси