Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.

У статті розглядаються публікації 1871–1917 рр., присвячені українським літописам ХV–ХVІІІ ст. Автор показує історичні умови, аналізує творчий доробок науковців та їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Дзира, І.Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Історіографічні дослідження
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123610
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр. / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 429-458. — Бібліогр.: 105 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-123610
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1236102017-09-08T03:03:12Z Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр. Дзира, І.Я. Історіографічні дослідження У статті розглядаються публікації 1871–1917 рр., присвячені українським літописам ХV–ХVІІІ ст. Автор показує історичні умови, аналізує творчий доробок науковців та їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства. В статье рассматриваются публикации 1871–1917 гг., посвященные украинским летописям ХV–ХVІІІ вв. Автор показывает исторические условия, анализирует творческую работу учёных и их достижения в области отечественного летописеведения. The article reviews the publications of 1871–1917 years, dedicated to Ukrainian chronicles of XV–XVIII-th centuries. The author shows the historical conditions, analyses creative work of Ukrainian scientists and their achievements in the field of native study of chronicles. 2011 Article Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр. / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 429-458. — Бібліогр.: 105 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123610 94(477) «1871/1917» uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографічні дослідження Історіографічні дослідження
spellingShingle	Історіографічні дослідження Історіографічні дослідження Дзира, І.Я. Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті розглядаються публікації 1871–1917 рр., присвячені українським літописам ХV–ХVІІІ ст. Автор показує історичні умови, аналізує творчий доробок науковців та їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства.
format	Article
author	Дзира, І.Я.
author_facet	Дзира, І.Я.
author_sort	Дзира, І.Я.
title	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
title_short	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
title_full	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
title_fullStr	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
title_full_unstemmed	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
title_sort	українське літописання хv–хvііі ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Історіографічні дослідження
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/123610
citation_txt	Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр. / І.Я. Дзира // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 19. — С. 429-458. — Бібліогр.: 105 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT dziraíâ ukraínsʹkelítopisannâhvhvííístuvítčiznâníjístoríografíí18711917rr
first_indexed	2025-07-08T23:57:52Z
last_indexed	2025-07-08T23:57:52Z
_version_	1837125154893725696
fulltext	Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 429 УДК 94(477) «1871/1917» І.Я. Дзира (м. Київ) УКРАЇНСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ ХV–ХVІІІ ст. У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ 1871–1917 рр. В статті розглядаються публікації 1871–1917 рр., присвячені українським літописам ХV–ХVІІІ ст. Автор показує історичні умови, аналізує творчий доробок науковців та їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства. В статье рассматриваются публикации 1871–1917 гг., посвященные украинским летописям ХV–ХVІІІ вв. Автор показывает исторические условия, анализирует творческую работу учёных и их достижения в области отечественного летописеведения. The article reviews the publications of 1871–1917 years, dedicated to Ukrainian chronicles of XV–XVIII-th centuries. The author shows the historical conditions, analyses creative work of Ukrainian scientists and their achievements in the field of native study of chronicles. Природно, що численна література з різних питань українського літопи- сання не могла не звертати на себе увагу історіографів. Однак в їхніх працях знайшли місце лише окремі аспекти та факти, пов’язані з оглядом тих чи інших досягнень на ниві вітчизняного літописознавства. Особливо відчутним є брак теоретичних, узагальнюючих студій, присвячених дослідженню основних закономірностей становлення й розвитку цієї важливої складової історичного джерелознавства. Тому перед науковцями стоїть ряд важливих завдань, кінце- вим підсумком яких має стати поява синтетичної монографії або навчального посібника з історії вивчення українського літописання. Але створити останні можна лише за умови, якщо найближчим часом буде проведено відповідну підготовчу роботу, котра полягає перш за все в укладенні його повної бібліо- графії, а також у дослідженні ряду конкретних тем і проблем. При цьому не можна обійтися без спеціальних статей, які висвітлюють вивчення літописів давньоукраїнських та ХV–ХVІІІ ст. в окремі періоди вітчизняної історіографії. Незважаючи на постійний тиск з боку царського уряду (згадаймо, для прикладу, хоча б Емський указ 1876 р.), що негативно впливав на наукове життя, в Україні протягом 1871–1917 рр. активно продовжували розвиватися літопи- сознавчі дослідження. Особливих успіхів у той період досягла позитивістсько- народницька історіографія, представлена такими іменами, як М. Грушевський, В. Антонович, М. Лазаревський, О. Левицький, О. Єфименко, Д. Яворницький та ін. Серед установ, що відіграли провідну роль у розвитку джерелознавства слід Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 430 відзначити Київську археографічну комісію, Історичне товариство Нестора- літописця, Наукове товариство імені Шевченка, Одеське товариство історії та старожитностей, Подільське церковне історико-археологічне товариство й Історико-філологічне товариство при Харківському університеті. Хоча в той час пріоритетна роль однозначно відводилася документальним джерелам, пам’ятки українського літописання також були предметом (щоправда, не постійного) зацікавлення істориків. Завданням даної статті є висвітлення розвитку вітчизняного літописо- знавства протягом 1871–1917 рр. Відразу зауважимо, що розглядатимуться лише публікації відповідних творів ХV–ХVІІІ ст., а також спеціальні дослідження, де головним чином проаналізовано питання походження, історії тексту літописів (авторство, час складання, списки, редакції тощо) та оцінено їх значення як історичних джерел. Водночас до огляду не включено ті численні праці з різ- номанітних питань української історії середніх віків і раннього нового часу, автори котрих використовували літописну інформацію. Опущено також мово- знавчу студію П. Житецького «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ века», що містить характе- ристику козацьких літописів й історичних компіляцій у контексті еволюції книжної української мови даного періоду. Щоб не перевищити ліміт обсягу цієї статті, узагальнюючі студії з вітчизняної історіографії, де подано огляд історико-літературних творів, доведеться виділити в окрему публікацію. У зв’язку з перебуванням українських етнічних земель у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. в межах Російської та Австро-Угорської імперій для ідентифікації тих чи інших науковців як представників вітчизняної історичної думки використано передусім географічний (місце проживання і діяльності дослідника) й ідеологічний (національне спрямування творчості) критерії. Слід відзначити, що тема «Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у віт- чизняній історіографії 1871–1917 рр.» відзначається стартовим рівнем дослід- женості та представлена рядом «відправних» праць. Одні з них присвячені науковій спадщині окремих учених, інші містять у своїй структурі огляди літератури з історії літописання. Історіографічні студії першого типу з’явилися вже на початку ХХ ст. Зокрема в розлогій статті до 70-річного ювілею В. Антоновича С. Томашівський розглянув деякі питання діяльності науковця із вивчення зазначеної теми1. Найвагоміша на сьогодні характеристика цього дослідника міститься в розвідці М. Ткаченка2. З доробку сучасних учених із даної проблеми потрібно назвати у першу чергу монографію В. Ульяновського і В. Короткого «Володимир Антонович: Образ на тлі епохи», в котрій головну увагу привертає спроба авторів оцінити рівень науково-критичного аналізу виданих джерел, у тому числі й оповідних, правила та прийоми підготовки публікацій, охарактеризувати основні теоретичні засади, яких дотримувався науковець у своїх студіях3. 1927 р. побачила світ виконана в манері наукової біографії розгорнута стаття М.Василенка «Олександр Матвієвич Лазаревський (1834–1902)»4. У ній академік розглянув висунуту дослідником версію зокрема авторства «Історії русів». У виданій 1961 р. монографії В. Сарбей з відносною Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 431 повнотою представив створену О. Лазаревським загальну картину розвитку історіографії в ХVІІІ — першій половині ХІХ ст., торкнувся питання про використання вченим літописів як історичних джерел5. Правда, наявна в книжці данина пануючій у той час комуністичній ідеології вимагає підходити до багатьох висновків автора із серйозними застереженнями. Великою активністю у вивченні цієї теми вирізняється сучасний дослідник В. Воронов6. Його дисер- тація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук поєднувала в собі джерелознавчий й історіографічний аналізи, а також була помітним кроком уперед у вивченні археографічної діяльності О. Лазаревського, зокрема публі- кації ним літописних пам’яток7. Про творчі здобутки О. Левицького на ниві українського літописознавства йшлося у працях М. Петровського, Я. Дзири й Л. Москвич8. Проте, коли перший зосереджував свою увагу на студіях ученого щодо «Літопису Самовидця», то другий ширше торкнувся даного питання, а стаття Л. Москвич «З історії становлення джерелознавства України» «стала першою в післявоєнній історіографії серйозною і успішною спробою комп- лексного дослідження діяльності одного з провідних діячів Комісії щодо вив- чення і видання історичних джерел»9. До праць про окремих дослідників- літописознавців належала також стаття Г. Чернихівського «Українські літописи ХVІІ–ХVІІІ ст. у творчій спадщині М. Драгоманова»10. На даний час є кілька праць, що містять огляди літописознавчої літератури, а також публікацій відповідних творів за 1871–1917 рр. Так, ґрунтовну харак- теристику вітчизняних досліджень з історії західноруського літописання можна знайти в монографії Т. Сушицького11. Повний, об’ємний, насичений конкре- тикою огляд наукового вивчення «Історії русів» за 1825–1926 рр. здійснив М. Возняк12. Багато уваги питанням історіографії вивчення цієї пам’ятки приділив у своїй книжці Я. Мишанич13. Однак у цілому проблема історії розвитку українського літописознавства позитивістсько-народницького етапу залишається однією з малодосліджених в історіографії. У 1871–1917 рр. особливого розмаху набрали пошук та публікація різно- манітних місцевих літописів. Загалом протягом вказаного періоду було надру- ковано понад 30 пам’яток даної групи. І з того часу їхній чималий інформа- ційний потенціал став доступним для широкого кола вчених. Городенківський, Перемишльський, Поморянський, Тисьменичанський літо- писи, записки Григорія Гаванського, Павла Свидзинського й інші твори потра- пили до «Сводной галицко-русской летописи» А. Петрушевича14. Однак вида- вець не публікував кожну пам’ятку окремо, а розбивав увесь цей джерельний матеріал за роками, через що повністю реконструювати тексти перерахованих пам’яток не видається можливим. У досліджуваний період побачили світ два видання Баркулабівського літо- пису. П. Куліш, котрий уперше вивчив і опублікував даний твір, зарахував його «к историческим источникам первой важности»15. У вступній замітці він виділив ту літописну інформацію, що становила найбільшу історичну цінність — зображення польсько-московських відносин, відомості про російських самозван- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 432 ців та особливо оповідання, присвячені церковно-релігійному життю в Україні. Однак деякі матеріали Баркулабівського літопису, зокрема розповіді про пере- бування козаків у Білорусі з 1587 р. й повстання С. Наливайка, були тенденційно витлумачені П. Кулішем у світлі його консервативної концепції про реакційну роль козацтва і цивілізаційну місію шляхетства в українській історії. Датуючи твір, дослідник допустив помилку, оскільки припускав, що автор почав працю- вати над ним із 1563 р., приблизно на 20-му році життя. П. Куліш подав також археографічний опис збірника, до складу якого входила пам’ятка, та правильно визначив соціальну належність літописця. Наприкінці слід відзначити, що від- сутність правил передачі тексту й історичних коментарів знижують науковий рівень розглянутого видання. Враховуючи наявність допущених ученим текстуальних перекручень і неточностей, а також те, що «Материалы для истории воссоединения Руси» стали бібліографічною рідкістю, М. Довнар-Запольський 1898 р. перевидав Баркулабівський літопис за списком Синодальної бібліотеки16. 1906 р. у збірці статей на пошану М. Дашкевича вперше з’явилася спеці- альна розвідка про останній, написана М. Довнаром-Запольським17. Відповідно до основних вимог, які стоять перед подібними джерелознавчими працями, вона відкривається досить докладним описом збірника, в котрому міститься Барку- лабівський літопис. Потім дослідник дав загальну характеристику хроніки як історичного джерела, наголошуючи при цьому, що «самая важная особенность памятника — мелкие местные заметки. Это летопись будничной сельской жизни тех местностей, которые окружали Баркулабово и Оршу. Если я не ошибаюсь, до сих пор мы не знаем такого памятника, который бы так подробно, с такой любовью к окружающему и с таким литературным талантом описывал на про- тяжении полустолетия радость и горе обыкновенной серенькой жизни села…»18. На тверде переконання М. Довнара-Запольського, автором літопису був священик містечка Баркулабова Ф. Филипович, свідченням чого є неодноразово зафіксована в творі інформація про близькість його до дому князів Соло- мирецьких, зокрема відтворена з дрібними подробицями сцена смерті княгині Полонії. Науковець правильно відзначив, що хоч перше повідомлення літопису й належить до 1544 р., проте характеру останнього текст набуває, починаючи з 1570 р. Записи за 1570–1592 рр. характеризуються сухістю та стислістю викладу на відміну від яскравих і образних наступних оповідей. До того ж у першій частині трапляються хронологічні помилки, повтори й випередження подій (наприклад, вставка під 1592 р. з описом Берестейського собору 1596 р.). Все це дало вченому підстави вважати, що літописець приступив до своєї роботи між 1592 та 1596 рр. Вказуючи на історичні обставини укладання пам’ятки, дослід- ник зазначив, що взятися за перо автора спонукала особиста участь у Берес- тейських соборах 1590 і 1596 рр. Не залишилося поза межами статті й питання про політичні погляди Ф. Филиповича. На думку М. Довнара-Запольського, йому були притаманні промосковські симпатії, відданість православ’ю, вороже ставлення до унії та католицизму. В цілому ж на світогляд літописця наклали сильний відбиток провіденціалізм і провінційна обмеженість. Торкаючись у Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 433 висновках проблеми культурної належності твору, дослідник зараховував його до власне білоруського літописання. В 1908 р. раніше опублікований науковцем текст Баркулабівського літопису й дана стаття були об’єднані в одному виданні19. У невеличкій статті, присвяченій Хмільницькому літопису20, К. Заклинський підкреслив його цінність як історичного джерела, складеного очевидцем подій, навів матеріали, що дозволяють встановити місце написання пам’ятки. Нерішучі спроби розв’язати проблему авторства завершилися невдачею, оскільки вчений вагався остаточно вирішити, чи належав літописець до шляхти, чи православ- ного духовенства або міщанства. Певний інтерес становлять кілька його заува- жень стосовно оцінки автором твору Національно-визвольної війни під прово- дом Б. Хмельницького. «Про условія Зборовського мира, — підкреслював дослідник, — автор не знає; про уступства, які гетьман виклопотав для козаків і для церкви, йому байдуже; в одушевленню, яке в році 1649 панувало на Україні, не брав участи; він бачив тільки кривди і шкоди, які починили бідному народу татари з козаками…»21. Однак зроблена далі екстраполяція цих песимістичних поглядів на думки та відчуття «цілої маси народу» видається явним пере- більшенням. Загалом невисокий рівень зробленого К. Заклинським детально- конкретного аналізу пам’ятки свідчив про пошуки останнім адекватних пред- мету дослідження методичних підходів до нього. У 1882 р. В.Антонович видав повість київського міщанина Б. Балики про «московську смуту»22, а 1887 р. — статтю про літопис Я.Юзефовича23, котрі пізніше потрапили до «Сборника летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси». Виявивши в Сулимівському архіві хроніку, яка розповідала про події укра- їнської історії 1640–1762 рр., О. Лазаревський надрукував з неї ті уривки, що містили факти, невідомі за іншими літописами, зокрема Самовидця24. 1885 р. у «Киевской старине» вийшла стаття В.Антоновича «Прилуцкий полковой асаул Михайло Мовчан и его записная книга»25. Характеризуючи особливості культурного життя на Лівобережжі в ХVІІІ ст., науковець відзначив, що основна тенденція у розвитку козацького літописання полягала в переході «от формы летописи к форме прагматической истории»26. Вчений навів докладні й точні археографічні дані щодо «книги» та розподілив за змістом і видовими ознаками вміщені до неї джерела. Серед них він назвав 9 літописних уривків та заміток. Чотири фрагменти були дослівно переписані з «Літопису Самовидця», два (за 1664 р. і 1664–1678 рр.) — запозичені з якоїсь короткої втраченої козацької пам’ятки і, нарешті, три останніх є скоріше за все особистими спо- гадами М. Мовчана про похід під Відень у 1683 р. Дослідник представив розгорнуту біографію укладача й під окремою рубрикою вмістив у додатках 5 оригінальних уривків із «книги». В статті «Летопись Сатановского монастыря» В. Антонович навів архео- графічні дані щодо рукопису та розглянув питання історії його тексту. Основну увагу вчений приділив переказу повідомлень останньої, оскільки вони, «помимо местного интереса, представляют бытовые черты для характеристики отно- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 434 шений, существовавших в крае в прошлом столетии»27. На жаль, у статті домінує оповідний спосіб викладу матеріалу, що полягає в зв’язній і послідовній передачі змісту джерела без його інтерпретації й тлумачення. Вчений також нічого не зазначив про світогляд авторів літопису, за винятком уніатського ігумена А. Гнатовича. 1891 р. у додатках до «Материалов для истории монастырей Подольской епархии» російськомовний переклад літопису Сатанівського монастиря опуб- лікував Є. Сіцінський28. При цьому вміщені до тексту твору документальні матеріали були передані мовами оригіналу — польською та латинською. Завдяки цьому, а також через відсутність науково-довідкового апарату дане видання мало популярних характер. В 1888 р. Київська археографічна комісія видала підготовлений В. Анто- новичем «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси», до складу котрого ввійшли літописи Лизогубівський, Київський, Межи- гірський, Вітебський, Добромильський, а також Юзефовича та Львівського кармелітського монастиряй ін.29. П’ятеро з них побачили світ уперше. Текст двох останніх літописів був надрукований латинською мовою, а Вітебського — польською без синхронного перекладу. Довідковий апарат «Сборника» скла- дався із передмови, текстуальних приміток, іменного і географічного покаж- чиків. В. Антонович розпочав передмову з розгляду «Лѣтописца, или описанія краткого знатнѣйших дѣйств и случаев». Дослідник звернув увагу на значні зовнішні відмінності між опублікованим ним списком, що належав переяслав- ському колекціонерові Карпенку, та «Кратким лѣтоизобразительным знаме- нитых и памяти достойных дѣйств и случаев описаніем», яке у 1856 р. видав М. Білозерський. Науковець зробив правильний висновок, що обидва списки незалежні один від одного, й висловив думку про їхнє походження із спільного джерела — «Короткого опису Малоросії». Далі вчений відзначив особливості використання літописцями праці свого попередника. В. Антонович поділив на три групи основні та додаткові відомості з першої частини «Лѣтописца, или описанія краткого знатнѣйших дѣйств и случаев»: політичні та воєнні події, історію церковного життя, пошесті й явища природи. Свою класифікацію до- слідник підкріпив рядом прикладів. Далі він відзначив такі характерні риси пам’ятки, як історизм, критицизм, інтерес до історичних осіб та подій минулого, наявність моральних оцінок. Науковець назвав також кілька місць із літопису, де видно авторське ставлення до учасників історичного процесу. Детальні біо- графічні відомості про членів родини Лизогубів, котрі часто зустрічаються в творі, допомогли В. Антоновичу встановити його автора. Ним він вважав гене- рального обозного Я. Лизогуба, який на підставі сімейних записок склав 1742 р. «Лѣтописец, или описаніе краткое знатнѣйших дѣйств и случаев». Учений дав зокрема стислу характеристику збірників І. Кощаківського й О. Лазаревського, що також містили Київський літопис. Джерелознавче зна- чення публікації підвищують наведені в передмові до неї тексти приписок, котрі дають можливість скласти уявлення про історію рукописів, встановити імена їх Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 435 власників. Дослідник подав короткі відомості про структуру пам’ятки І. Коща- ківського та джерельну основу його статей. Провівши текстуальний аналіз вміщеного до складу збірників І. Кощаківського й О. Лазаревського «Лѣтописца второго», він встановив схожість і відмінність обох його редакцій. При цьому науковця особливо зацікавив додаток до збірника О. Лазаревського. Тут місти- лися записи про події 1618–1621 рр., укладені особою, яка перебувала на службі у князя С. Лика. В основу видання Київського літопису було покладено текст О. Лазаревського. Редактор вилучив перші дві структурні одиниці зі складу «Лѣтописца второго», оскільки вони містили загальновідомі факти. Стилістичні відмінності він виніс у підрядкові примітки. Відсутні в 2-ій редакції Київського літопису фрагменти видавець не оформив у вигляді останніх, а позначив зірочкою та безпосередньо ввів до основного тексту, що призвело до їх змішу- вання. Розташувавши в хронологічній послідовності інформацію, В. Антонович знизив наукову якість видання. Літопис, котрий становить одинадцяту статтю збірника, з відділу рукописів інституту Оссолінських був складений, як слушно вважав учений, у Межи- гірському монастирі й належав перу настоятеля цієї обителі. Джерелознавець наголосив, що автора переважно цікавили козацькі рухи і місцеві події на теренах Київщини й Переяславщини, зокрема стихійні лиха й явища природи. Тематику твору розширено також за рахунок повідомлень з історії православної ієрархії. В передмові до «Сборника летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси», найдетальніше розглянуто було літопис Юзефовича. Архео- графічна довідка до нього є дуже стислою. Ознайомивши читачів із докладною біографією автора, В. Антонович визначив композицію пам’ятки. Головними її джерелами стали друковані праці В. Коховського та П. Пясецького, численні рукописні актові й документальні матеріали, а також усні свідчення очевидців зображуваних подій. Основну увагу у передмові дослідник зосередив на переказі змісту літопису, котрий поєднував з його тематичною характеристикою. Він зазначив безсумнівний суб’єктивізм Я. Юзефовича в трактуванні історичних подій, який був зумовлений його вихованням, суспільним становищем і відпо- відав настроям тогочасного суспільства. На жаль, готуючи твір до видання, археограф сильно скоротив текст її оригіналу. Характеризуючи Вітебський літопис, науковець у першу чергу зупинився на історії укладання цієї пам’ятки, котра становить групу заміток різних авторів. Недоліками його публікації є скорочення останньої частини оригіналу, зведені до мінімуму археографічні дані (вказуються лише місце зберігання та шифр рукопису), відсутність приміток і невикористання двох інших списків із біб- ліотек Вітебської гімназії й Полоцької духовної семінарії. Надзвичайно коротко зупинився В. Антонович на Добромильському літо- пису. Він навів стислі контрольно-довідкові відомості про рукопис та зазначив, що з 1648 по 1700 р. його укладав священик однойменної церкви Різдва Бого- родиці С. Коростенський. Учений подав археографічні дані щодо літопису Львівського кармелітського монастиря і побіжно висвітлив його зміст. Те, що він вирішив надрукувати лише Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 436 другу частину пам’ятки, котра містить повідомлення про події на Україні за 1648–1676 рр., зокрема про облогу Б. Хмельницьким Львова в 1648 р., значно знизило наукову вартість видання. У 1889 р. О. Лазаревський опублікував «Отрывки из летописи Мгарского монастыря»30. В них розповідається про хід будівництва Преображенського собору й основні події монастирського життя протягом 1682–1775 рр. Вступна передмова включала стисле повідомлення про зміст та значення твору. Наступного року дослідник видав «Лѣтописныя замѣтки о событіях в Ново- россіи (1740–1806)»31. Прізвище автора заміток невідоме, але, ознайомившись із текстом, учений зробив припущення, що його складено у селі Федварі Олек- сандрійського повіту Херсонської губернії. Твір містить інформацію як про загальновідомі, так і про місцеві події. На жаль, під час підготовки тексту до друку видавець вилучив звістки про перші, а також ті, котрі, на його думку, не становили особливого інтересу. В 1890 р. О. Лазаревський увів до наукового обігу другу редакцію Черні- гівського літопису, що відрізняється від першої детальним викладом подій за 1703–1725 рр.32 У передмові вчений дав стислу археографічну характеристику рукопису і познайомив читацьку аудиторію із структурою збірника, до складу якого входила пам’ятка. Він припустив, що основну, першу частину літопису, ймовірно, було складено ієромонахом Троїцького чернігівського монастиря Л. Боболинським. Цікавими також є висловлені у вступі думки стосовно мето- дики, котру використовували в ХVІІ–ХVІІІ ст. місцеві автори під час написання творів із біблійної, античної чи давньоруської історії. О. Лазаревський вважав, що нова редакція Чернігівського літопису була складена козацьким канцеля- ристом, імовірно, уродженцем Сіверщини. На думку дослідника, він добре орієнтувався в подіях першої чверті ХVІІІ ст., зокрема був свідком арешту П. Полуботка та козацьких старшин у Петербурзі. До серйозних недоліків видання слід зарахувати відсутність порівняльної характеристики відомих О. Лазаревському списків пам’ятки і відповідних наукових коментарів. 1890 р. в журналі «Киевская старина» І. Франко опублікував текст Під- горецького літопису, вилучивши з нього копії дарчих записів, королівських привілеїв й єпископських грамот33. Видавець пропустив також ряд фактів міс- цевого значення. Незважаючи на це, дана публікація була повнішою за видання А. Петрушевича. В пердмові дослідник у загальних рисах охарактеризував руко- пис, який «составляет если не очень важный, то все-таки интересный источник для истории Прикарпатской Руси, преимущественно с 1662–1699 годов»34. В розвідці «Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв.» І. Франко охарак- теризував ряд західноукраїнських літописів — Добромильський, Гукливський, Солотвинський та Лаврівський. На думку дослідника, їхнім укладачам була притаманна обмеженість політичних інтересів. Наприклад, автор першої хроніки С. Коростенський занотовував інформацію про «елементарні нещастя, фамілійні події місцевих панів і тільки вряди-годи скупі вісті про далекі війни та напади…»35. Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 437 В 1902 р. з’явився друком російськомовний переклад літопису Вінницького капуцинського монастиря, зроблений священиком І. Шиповичем36. Дана па- м’ятка, що охоплює виклад подій за 1744–1856 рр., містила цікаву інформацію про міжконфесійні відносини, гайдамацький рух у Східному Поділлі у ХVІІІ ст., а також про життя й побут різних суспільних прошарків Вінниці. В передмові перекладач ознайомив читачів із біографією фундатора монастиря — вінниць- кого старости Л. Калиновського та специфікою видання. На жаль, крім згадки про формат, тут відсутні будь-які інші складові археографічної легенди. Непрочитані з ряду причин (нерозбірливий почерк, вицвітання) частини тексту І. Шипович відновив з допомогою книги Геленіуша «Wspomnienia polskich czasow» (Lwow, 1894). При цьому він звинуватив польського історика у неточному перекладі деяких місць із латинської мови на польську, скороченні матеріалу або, навпаки, нічим не виправданому доповненні його особистими міркуваннями чи запозиченнями з інших джерел. Правильно попередивши читачів, що вставками з Геленіуша слід користуватися з крайньою обережністю, автор сам нерідко повторив його помилки, оскільки в ряді випадків замість дослівного перекладу переказав літописні повідомлення. Хоча видання і супро- воджується коментарями, котрі стосуються переважно історії Вінниці, через вищезазначені недоліки його загальний рівень залишається невисоким, ама- торським. 1903 р. В. Гнатюк увів до наукового обігу Керестурську хроніку, яка відображала життя та побут українських колоністів Бачванського регіону Австро-Угорщини в 1746–1895 рр.37 Учений розповів про обставини пошуку твору та висловив переконання, що отриманий ним текст є лише скороченим витягом з оригіналу. Він також зупинився на кількох повідомленнях, котрі знайшли відгомін у народній словесності або були виявом національної свідо- мості місцевої «руської» діаспори. Видання виконане на основі прийнятого в Науковому товаристві імені Шевченка принципу адекватної передачі тексту. У підрядкових примітках переважно розкривалося значення місцевих діалек- тизмів. В 1904 р. у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» під назвою «Руська «кройника» з ХVІІ в.» (охоплювала події з 1494 по 1648 р.) з’явилося видання скороченої редакції Острозького літописця38. Незважаючи на дотри- мання прийнятого в Археографічній комісії НТШ принципу адекватної передачі тексту, А. Крижановський розставив усі записи у хронологічному порядку, чим завдав шкоди своїй публікації. В складеній без археографічних даних надзви- чайно лаконічній вступній замітці відзначено, що хроніку написав невідомий чернець крехівського Миколаївського монастиря, очевидно, у 1648 р. Тут же повідомляється про використання її матеріалів А. Петрушевичем для «Сводной галицко-русской летописи с 1600 по 1700 год». В 1911 р. з передмовою Я. Біленького (Г.М. Стрипського) побачило світ повне видання Гукливського літопису39. Текст пам’ятки, що охоплює виклад подій за 1660–1830 рр., передано без будь-яких змін із збереженням усіх орфо- графічних особливостей, скорочень і надрядкових знаків. Підрядкові примітки, Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 438 як правило, подають переклад іншомовних слів, котрі потрапили до закарпат- ських говірок переважно з угорської мови. Стисла вступна передмова містила короткі біографічні відомості про автора твору — пароха М. Грігашія й окремі зауваження стосовно його роботи над літописом. У статті «З зарання української преси в Галичині» М. Возняк подав текст неопублікованої вступної замітки до Львівського літопису, яку Я. Головацький планував оприлюднити 1848 р. у проектованому часописі «Галицька Пчола»40. Коротенька передмова містила згадку про відкриття цієї пам’ятки Д. Зуб- рицьким та побіжні зауваження стосовно авторства і мови пам’ятки. Оскільки науковий рівень замітки Я. Головацького навіть на середину ХІХ ст. був неви- соким, то її видання в 1912 р. становило лише історіографічний інтерес. Загальними недоліками більшості розглянутих публікацій є лаконізм або відсутність археографічних даних (лише, у літопису Вінницького капуцинського монастиря наявні наукові коментарі в Київському наведено різночитання текс- тів, а примітки до Гукливського — Керестурської хроніки мають мовний тлумачний характер), а також пояснень особливостей передачі джерел (за винят- ком Добромильського). Літописи Київський, Вітебський, Юзефовича, Львівсь- кого кармелітського монастиря, Баркулабівський, Підгорецький, Сулимівська хроніка та «Летописные заметки о событиях в Новороссии» були надруковані у скороченому вигляді. Готуючи до друку Вітебський літопис, В. Антонович не використав два відомих йому списки останнього. Серйозними недоліками були також змішування текстів (Київський літопис), свавільне втручання видавців у хронологічну канву джерела (Київський літопис і скорочена редакція Острозь- кого літописця), неточний переклад іншомовних фрагментів (літопис Вінниць- кого капуцинського монастиря). Проте, незважаючи на певну археографічну недосконалість, розглянуті пуб- лікації істотно збагатили джерельну базу досліджень вітчизняного минулого. Вони зокрема допомогли отримати повніше уявлення про національно-визвольні рухи, структуру й побут українського суспільства ХVІІ–ХVІІІ ст., його церковне життя тощо. В 1882 р. львівський професор І. Шараневич запропонував Краківській академії наук видати збірку західноруських літописів, котрі він зараховував і до творів «південноруської» історіографії. Щоб привернути увагу польських наукових кіл до свого проекту, вчений підготував спеціальний нарис з історії західноруського літописання ХV–ХVІ ст.41 У ньому він дослідив походження й склад рукописів Супрасльського, Уваровського, Рачинського, Биховця, а також збірника «Літописці Волині та України». Науковець був першим, який широко застосував порівняльно-текстологічний аналіз під час роботи із західноруськими пам’ятками й наголосив на необхідності встановити взаємозв’язок останніх із північноруськими літописами й польськими хроніками. З усієї групи західно- руських історико-літературних пам’яток І. Шараневич виокремив «Лѣтописец великого княжества Литовскаго и Жомоитскаго» як цілком самостійний твір, що був складений при великокнязівському дворі. Загальним першоджерелом відо- мих йому списків учений вважав Смоленську хроніку. Крім неї, книжники Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 439 використовували Літописець великих князів литовських, Галицько-Волинський, а також Київський літописи із збірника «Літописці Волині та України», Київ- ський літопис із Супрасльського рукопису й «Хроніку Поділля». Розглянувши питання авторства цих пам’яток, дослідник визначив ступінь достовірності їхніх хронологічних даних. При цьому він дійшов висновку, за котрим відображену на сторінках західноруських літописів послідовність розгортання історичних подій у часі можна вважати достатньо точною. Однак на початок ХХ ст. нарис І. Шараневича вже морально застарів. Сталося це не стільки через недоліки методико-методологічного характеру, скільки завдяки тому, що після здійсне- ного в 1907 р. видання Петербурзької археографічної комісії кількість відомих списків західноруських літописів сягнула тринадцяти. У передмові до «Очерка известий о Подольской земле до 1434 года» М. Молчановський побіжно охарактеризував західноруські памятки42. При цьому він висловив упевненість, що автор літопису Биховця користувався рукописом, який стоїть значно ближче до Уваровського, ніж до Супрасльського списку. У своїй монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда», «Очерк истории Великого княжества Литов- ського до половины XVстолетия». В. Антонович значну увагу приділив з’ясу- ванню достовірності інформації, вміщеної до літопису Биховця43. За допомогою логічно-змістового аналізу він показав, як, зібравши силу-силенну легенд і переказів, західноруський книжник зайнявся штучним групуванням матеріалу й екстраполяцією сучасних йому суспільно-політичних реалій другої половини ХVІ ст. на попередні епохи. Така методика призвела до появи численних хронологічних помилок, дублювань та внутрішніх суперечностей у змісті. Дослідник встановив також джерела вміщених до літопису топографічних і фамільних переказів. Для спростування гіпотези про завоювання в 1320–1321 рр. Гедиміном Волині й Київської землі він провів ґрунтовний текстуальний, логічно-змістовий аналіз літописів Биховця, Густинського і хроніки М. Стрий- ковського, де містилася відповідна інформація. 1885 р. М. Дашкевич опублікував «Заметки по истории Литовско-Русского государства», у котрих висловив ряд критичних зауважень на монографію В. Антоновича44. Зокрема він заперечив твердження свого попередника про апо- крифічність повідомлення літопису Биховця, в якому йшлося про завоювання південноруських земель Гедиміном. На відміну від В. Антоновича М. Дашкевич вважав, що за своєю сутністю дане оповідання разом із багатьма подробицями заслуговує на увагу, коли тільки розглядати його не як об’єктивне свідчення сучасника, а пізнішу передачу й об’єднання первісних відомостей. Невдалу спробу останнього підкріпити свої міркування звістками з 3-ї, 4-ї та 5-ї статей збірника І. Кощаківського про похід Гедиміна на Київщину спрос- тував М. Грушевський45. На підставі текстуального аналізу він встановив, що в основі цих заміток лежать матеріали хроніки М. Стрийковського, котрий у свою чергу скористався літописом Биховця. Після зіставлення матеріалів із літописів Супрасльського, Густинського, Биховця, статей із збірника І. Кощаківського й ряду інших джерел П. Клепаць- Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 440 кий зазначив, що для нього оповідання західноруських пам’яток, де зображено приєднання Києва до Литовської держави, «не внушает доверия как в отно- шении частностей, так и в рассуждении общей комбинации событий»46. М. Грушевський переконливо довів, що джерелом «Похвали великому князю Вітовту» із західноруського літопису є запис, уміщений до складеної у 1428 р. за розпорядженням смоленського єпископа Герасима, копії рукописного збірника слів І.Сирина47. Для наочної ілюстрації генетичної залежності обох текстів учений процитував обидва їх — записки й літописного фрагмента за Уваровським списком, додаючи різночитання із Супрасльського. Суцільність і послідовність композиції «Похвали» 1428 р. схилили його до переконання, що вона не є витягом чи уривком з якогось іншого джерела, а є оригінальним твором, котрий, можливо, вийшов з-під пера переписувача смоленської копії збірника слів І. Сирина. Натомість вторинність тексту літописної «Похвали» доводиться наявністю повторів та невдалих стикувань, які виникли під час внесення нових доповнень до неї. На думку М. Грушевського, у протографі літопису «Похвала» повинна була стояти після оповідання про коронаційний з’їзд і смерть Вітовта. За жанрово-стильовими особливостями дослідник поділив складові частини зводу на літописні записки й оповідання, в котрих хронологічна систематизація матеріалу досягалася за рахунок загального означення часу без використання цифрових дат, і літописну повість про події до 1382 р. Спростовуючи гіпотезу польського історика А. Прохаски про укладання західноруського літописного зводу у великокнязівській канцелярії, М. Грушев- ський пов’язував його появу з діяльністю смоленської єпископської кафедри. Однак при цьому на відміну від польського історика С. Смольки він не знайшов виразних вказівок на участь у літописанні митрополита Герасима. Далі науко- вець розкрив механізм укладання зведення й торкнувся питання часу створення пам’ятки. Наприкінці слід підкреслити його неодноразові нагадування про те, що остаточні висновки щодо західноруського літописання можуть бути зроблені тільки після поглибленого комплексного вивчення всіх його наявних списків. 1902 р. Б. Вахевич опублікував список Рум’янцевського музею західно- руського літопису з поправками та додатками за списками Красинського, Уваровським, Супрасльським і Биховця48. Незабаром це видання побачило світ й у вигляді окремого відбитка49. Крім текстуальних різночитань, підрядкові при- мітки до публікації ілюстрували ще і зв’язок Рум’янцевського списку з п’ятьома іншими, які були відомі вченому. Передмова традиційно містить археографічну характеристику збірника, до складу котрого входить цей список, та правила передачі його тексту. Крім того, щоб полегшити знайомство читачів із останнім, Б. Вахевич здійснив загальний огляд його змісту порівняно з іншими, вже опуб- лікованими списками. Проаналізувавши ряд датованих записів, він висловив припущення, що протограф Рум’янцевського списку було складено в 1560-х рр. у Вільні. Найбільша ж заслуга дослідника полягала у встановленні взаємин між різними списками західноруських літописів. На його думку, створена в Смо- ленську перша редакція (Супрасльський і Уваровський списки) в ХVІ ст. у Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 441 Вільні й Полоцьку зазнала істотних змін, що полягали в стиранні місцевого колориту як на фактичному, так і на мовностильовому рівнях. Внаслідок такої обробки виникла друга редакція, представлена списками Авраамки, Красин- ського, Рум’янцевським та, можливо, Познанським. Третя редакція (список Биховця) була доповнена матеріалами першої (загальнолитовська історія ХІV ст.), а також перероблена за допомогою польських хронік (події від початку князювання Вітовта). Ця накреслена картина в цілому була прийнята наступ- ними дослідниками західноруського літописання. Видання Б. Вахевича з інтересом зустріла наукова громадськість50. У своїх рецензіях М. Грушевський і П. Голубовський підкреслили важливість публікації окремих списків західноруських літописів; адже це давало можливість ученим поступово ознайомлюватися з їх мовностильовими особливостями й здійсню- вати критику фактичного матеріалу, що в майбутньому мало б полегшити проведення комплексного порівняльно-текстологічного зіставлення всіх збере- жених рукописів. Оцінюючи висновки Б. Вахевича стосовно складу та взаємо- зв’язку між західноруськими літописами, П. Голубовський справедливо заува- жив, що до виходу зібрання цих пам’яток, котре готувала Петербурзька археографічна комісія, слід утриматися від остаточного вирішення подібних питань51. Спеціальну ґрунтовну статтю присвятив західноруському літописанню Т. Сушицький52. У ній подано загальний огляд літератури з питання, охарак- теризовано 13 літописних списків — час і місце складання останніх, особу переписувача, зміст, їх повноту (пропуски й вставки) та стан збереження тексту — і на підставі порівняльно-текстологічного аналізу визначено взаємозв’язок між ними. Далі дослідник аргументовано відніс ці списки до 3-х редакцій — короткої, в якій були наявні місцеві смоленські звістки й відсутність відомостей із найдавнішої історії Литви; складної, що включала генеалогію давніх литов- ських князів та містила скорочений смоленський матеріал; і повної, характерною особливістю котрої є найбільша повнота інформації, досягнута за рахунок ком- піляції з короткої та складної редакцій, запозичень із польських хронік і Галицько-Волинського літопису. Порівнявши лексичний матеріал, перевіривши достовірність інформації та з’ясувавши характер його викладу, науковець вста- новив старшинство й якість редакцій, причому найстаршою і найкращою за точністю, докладністю оповідання та однорідністю мови було визнано коротку. На підставі датування найстарших списків кожної редакції, аналізу їх змісту й враховуючи залучення західноруських літописів як джерел до інших історико- літературних праць, Т. Сушицький відніс створення короткої редакції до 1440-х, складної — до 1550-х, а повної до — 1560-х рр. Він також зупинився на проблемі причетності до західноруського літописання смоленського єпископа Герасима. Що ж стосується можливого автора твору, то вчений вбачав у ньому Тимофія — ймовірно, наближену до останнього духовну особу. Також він проаналізував повість «Похвала великому князю Вітовту» і два сказання, вияв- ляючи в них передусім ті образно-стильові якості, котрі роблять їх пам’ятками красного письменства й є свідченням образного мислення їхніх авторів. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 442 Свої напрацювання початку 1910-х рр. Т. Сушицький у майбутньому значно поглибив та розширив у фундаментальній монографії «Західноруські літописи як пам’ятки літератури»53. Для спростування псевдонаукових теорій про запустіння Наддніпрянщини після монголо-татарської навали В. Антонович простежив процес поступового перетворення відомостей Іпатіївського літопису про розорення Києва Батиєм у літературну фабулу54. Аналіз Лаврентіївського, Воскресенського й Густинського літописів привів його до висновку, що саме брак необхідної історичної ін- формації змусив книжників ХІV–ХVІІ ст. вдаватися до реконструкції подій. «Таким образом, — підсумовував В. Антонович, — посредством постоянных наростов и украшений к концу ХVІІ столетия составилась полная картина разорения Киева и запустения киевской области, освобождавшая писателей от дальнейшего рассказа о её судьбе…»55. 2 травня 1910 р. вчитель історії та географії однієї із київських гімназій О. Рогозинський в Історичному товаристві Нестора-літописця прочитав доповідь про «Кройніку» Ф. Софоновича, котра пізніше була опублікована за сприяння академіка О. Шахматова56. Заслугою автора було те, що йому вдалося встано- вити справжні назви рукописних збірників «Толстовського № 145» і «Толс- товського №157», а також ім’я їх упорядника — П. Кохановського. Розглянувши склад другого, дослідник перерахував ті статті, які були вставлені останнім до тексту «Кройніки о Русі». Він також зробив переконливий висновок, що написаний протягом 1681–1682 рр. «Обширний синопсис руський» не може розглядатися як перехідна сходинка від «Кройніки о Русі» до київського «Синопсису», оскільки 1680 р. було надруковане вже 3-тє його видання. Однак у цілому спроба О. Рогозинського розібратись у зв’язках між «Кройнікою» Ф. Софоновича, «Хронографом» й «Обширним синопсисом руським» П. Коха- новського та київським «Синопсисом» виявилася невдалою. Це сталося через хибний методичний підхід, що полягав у переконанні, нібито спорідненість між літописами слід пояснювати не впливом однієї пам’ятки на іншу, а лише використанням їх авторами спільних, як правило, вже втрачених джерел. Тому О. Рогозинський без будь-яких підстав знехтував безпосередні запозичення Ф. Софоновичем матеріалів із хроніки М. Стрийковського. Натомість він нама- гався переконати колег, що обидва автори послуговувалися рядом спільних джерел, котрі не збереглися до ХХ ст. В розвідці останнього було також безпідставно применшено масштаб творчої індивідуальності Ф. Софоновича й П. Кохановського, оскільки О. Рогозинський вважав їхні праці незграбними ком- піляціями, зібранням «сырого и необработанного исторического материала»57 на відміну від цілісного київського «Синопсису», автор якого «смело и само- стоятельно обращался со своими источниками»58. Заплутуючись все більше, дослідник писав, що «родство между интересующими нас «кройниками» и «синопсисами» …действительно существует, но только по связывающим их общим источникам, а не по происхождению одной летописной компиляции от другой»59. Врешті-решт, він навіть заявив про повну ізольованість «Кройніки» Ф. Софоновича від київського «Синопсису», оскільки «они не обнаруживают Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 443 непосредственно общих для себя источников»60. Однак у тогочасній науці не викликав жодних сумнівів той факт, що основними джерелами названих творів були хроніка М. Стрийковського та південноруський літописний звід на зразок Іпатіївського або Хлєбниковського. Висвітлюючи життєвий і творчий шлях видатного українського церковного й культурного діяча другої пол. ХVІІ ст. І. Гізеля, М. Сумцов вважав його автором київського «Синопсису»61. Він розглядав його як доповнену деякими додатками, скорочену переробку «Кройніки» Ф. Софоновича. Однак у даному разі науковець спирався не на особисто проведений порівняльний аналіз текстів, а на висновки свого попередника, харківського архієпископа Філарета. Далі вчений подав стислий переказ змісту «Синопсису» й робив закономірний ви- сновок, що українській історії у ньому відведено значно більше місця, ніж російській. До того ж «исторические события в московском государстве постав- лены в «Синопсисе» так, что должны дополнять собой или разъяснять события малорусской истории»62. М. Сумцов зазначив про шанобливе ставлення автора твору до великоросіян, вороже — до мусульман і відсутність у пам’ятці нега- тивної характеристики поляків. Хоча у справі розвитку національної свідомості українців у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. «Синопсис» не міг сперечатися з козацькими літописами, однак, підсумовував науковець, завдяки своїй доступ- ності «это была полезная книга», котра сприяла поширенню історичних знань не тільки в межах Гетьманщини, а й усієї Російської держави63. У 1884 р. редакція «Киевской старины» опублікувала цю розвідку М. Сумцова окремою брошурою під назвою «К истории южнорусской литературы ХVІІ столетия. Вып. ІІІ. Иннокентий Гизель»64. Єдина солідна розвідка у вітчизняному літописознавстві 1871–1917 рр., спеціально присвячена українському хронографу 2-ї редакції (XVII ст.), вийшла з-під пера В. Науменка65. В ній, крім історіографії питання, йдеться про критерії, за допомогою яких можна зараховувати ті чи інші його списки хронографа до українського культурного простору. Вчений використав виявлений ним новий, на сьогодні втрачений список рукопису, що має назву «Кройніка, то есть лѣто- писец из розных многих кройнікаров діалектом руским написана». Дослідник зробив науковий опис пам’ятки, подав огляд змісту останньої, а також порівняв її текст з іншими списками — А. Попова, М. Максимовича (2 опубліковані уривки) і хронікою Леонтія Боболинського. В результаті він помітив суттєві відмінності між своїм текстом та списком А. Попова. Натомість як за змістом, так і за особливостями викладу матеріалу у тексті В. Науменка виявляється цілковита схожість із хронікою Л. Боболинського. Незначні розходження між ними простежуються у вигляді помилок лише в тих місцях, де у тексті останньої траплялися випадки нерозбірливого написання слів. Суттєвіша відмінність полягала в прагненні автора «Кройніки, то есть лѣтописца из розных многих кройнікаров діалектом руским написаной», котрий скористався рукописом Л. Боболинського, наблизитися до церковнослов’янської мови. Погоджуючись із М. Максимовичем, науковець вважав хроніста не укладачем, а тільки перепи- сувачем «Літописца, си єст кройники з розних авторов і гісториков многих Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 444 діалектом руським єсть написаной…». Підсумовуючи, В. Науменко стверджу- вав, що всі відомі йому списки українського хронографа ХVІІ ст. становлять дві редакції. Хоча в даному разі точніше було б зазначати про їх варіанти у вузькому значенні цього поняття. У статті вчений поставив перед майбутніми дослідниками завдання «точно определить источники, по которым он (хро- нограф — І.Д.) составлен, и тогда вполне уяснится, в какой мере он близок к редакции великорусской и насколько он самостоятельно составлен…»66. Ще 29 квітня 1884 р. реферат цієї статті В. Науменко прочитав на засіданні Історичного товариства Нестора-літописця. Стислий виклад доповіді разом із зауваженнями О. Левицького було надруковано 1888 р. у «Чтениях» остан- нього67. Найзначнішим науковим здобутком періоду, що розглядається, можна вва- жати підготовлений О. Левицьким збірник оповідних джерел, до котрого, крім «Літопису Самовидця», входять Хмільницький літопис, «Короткий опис Мало- росії» й «Зібрання історичне» С. Лукомського68. Видання складається зі вступу, ґрунтовної студії вченого про «Літопис Самовидця», текстів творів із підряд- ковими примітками, словника застарілих слів, іменного та географічного покаж- чиків. Під час передачі тексту видавець намагався якомога точніше дотри- муватись орфографії оригіналів. У вступі О. Левицький виклав основні мотиви, котрі спонукали Київську археографічну комісію здійснити публікацію саме цих джерел. Так, за 30 років, що минули з часу першого видання «Літопису Самовидця», він став бібліографічною рідкістю. Крім того, в ньому трапляються численні огріхи, у першу чергу друкарські помилки. Проте головна причина перевидання полягала в тому, що у розпорядженні дослідника опинилися два нові, дуже цінні списки літопису — П. Іскрицького й Я. Козельського, завдяки яким з’явилася можливість відтворити максимально наближений до оригіналу текст пам’ятки, очищений від додатків і нашарувань, зроблених пізнішими пере- писувачами. Далі науковець розглянув ряд джерелознавчих питань, пов’язаних із трьома іншими історико-літературними творами, вміщеними до видання. Зокрема він цілком слушно зазначив, що саме потреба в систематичному викладі національної історії зумовила появу «Короткого опису Малоросії», який за своїми жанровими особливостями відрізнявся від попередніх історіографічних пам’яток. Мета та завдання, котрі стояли перед невідомим автором, спонукали його синтезувати ряд витягів із літопису Граб’янки, через що даний твір неба- гато поступається у повноті змісту своєму першоджерелу. О. Левицький уперше, хоча в дещо категоричній формі, відзначив, що «Короткий літопис Малої Росії» до 1734 р. є буквальним списком «Короткого опису Малоросії». Незначні стилістичні зміни вчений приписав перу О. Безбородька, який довів виклад подій до 1776 р. Недоліком передмови до памятки є відносно незначна увага до контрольно-довідкової інформації про його джерела. Однак набагато серйозніше упущення дослідника, на наш погляд, полягає у тому, що в основу надруко- ваного «Короткого опису Малоросії» ним було покладено практично єдиний список. Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 445 Проте честь створення першої ґрунтовної студії, спеціально присвяченої окремому твору в українському літописознавства, належить саме О. Левиць- кому69. Будучи глибоко ерудованим і методично озброєним науковцем, він намагався подолати діючі у той час прийоми механічного вивчення оповідних джерел. Тому автор спочатку охарактеризував суспільно-політичні умови, в котрих розвивалось українське літописання ХVІІ ст. Вчений був переконаний у надзвичайно високій достовірності відображення дійсності в «Літопису Самовидця», через що розглядав його як «драгоцен- нейший источник для истории Малороссии»70. Одним із головних досягнень дослідника, безумовно, було те, що шляхом порівняльно-текстологічного ана- лізу йому вдалося встановити справжній текст пам’ятки. Він переконливо довів, що вміщені до видання О. Бодянського повідомлення про події до 1648 р. та 1703–1734 рр. є пізнішим нашаруванням, запозиченим з «Короткого опису Малоросії». Таким чином, оригінальний текст літопису хронологічно обмежу- ється 1648–1702 рр. Зіставлення списків дало О. Левицькому законні підстави стверджувати про існування лише однієї редакції твору. Джерелознавець поділив всі списки на короткі й повні, причому схилявся до більшої достовірності останніх. Результати текстологічного дослідження були наочно проілюстровані прикла- дами різних груп скорочень і вставок. Підсумовуючи цю частину розвідки, науковець вважав найдавнішим та найдостовірнішим список П. Іскрицького. О. Левицький переконливо довів, що подіям на Лівобережній Україні в літописі відведено значно більше місця й описані вони детальніше, ніж на Правобережжі. Він також звернув увагу на те, що найбільшими топографічними і побутовими подробицями виділяються оповідання про події, котрі відбувалися на Сіверщині, зокрема у Стародубі. Цим самим було спростовано версію О. Бодянського та М. Максимовича, які пов’язували виникнення пам’ятки з Правобережною Україною. Вчений вважав, що із самого початку Національно-визвольної революції Самовидець вів записки, на підставі котрих не пізніше кінця 1672 р. впорядкував першу частину літопису. Після цього, йдучи за подіями, аж до самої смерті він систематично продовжував свою працю. Тому для першої частини, що охоплює події 1648–1672 рр., характерна логічно-причинна послідовність викладу мате- ріалу. Друга ж, частина твору (1673–1702 рр.) має характер уривчастих, нічим не пов’язаних між собою заміток. Вагоме місце в розвідці відведено проблемі авторства твору. Переко- навшись у неможливості виконати його остаточну атрибуцію, О. Левицький зазначав, що вважає «совершенно бесплодной всякую попытку разоблачить этот таинственный аноним»71. При цьому з метою поглибленого історико-літератур- ного вивчення літопису дослідник вирішив встановити суспільний стан чи прошарок, до яких міг належати автор останнього. Ні зміст, ні мовностильові особливості пам’ятки, на думку науковця, не давали підстав приписувати її перу духовної особи. Участь літописця в посольствах і воєнних походах не дозво- ляють вбачати у ньому й представника міщанства. Нарешті, через відсутність Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 446 детального опису батальних сцен та згадок про особисту участь Самовидця в бойових діях, безстороннє, а часто і недоброзичливе ставлення до козаків О. Левицький не зараховував літописця до цієї верстви. Натомість співчутливе ставлення автора до шляхетського стану й неприхильність до суспільних низів дали змогу вченому стверджувати про його належність до тієї православної шляхти, котра з початком Національно-визвольної революції перейшла на сторону Б. Хмельницького. Дослідник вважав, що Самовидець скоріше за все обіймав посаду військового канцеляриста, чим можна пояснити його близьке знайомство із суспільно-політичним життям гетьманської держави. Для підтвер- дження справедливості своєї версії він розглянув усі уривки літопису, що містять будь-яку інформацію стосовно особи автора, зокрема свідчать про його участь у зображуваних подіях. Охарактеризована стаття науковця була високо оцінена вітчизняною істо- ріографією. Так, академік Д. Багалій наголошував, що «цю розвідку треба ви- знати за зразок для інших майбутніх дослідів про «козацькі літописи»72. Відштовхуючись від оповідання Самовидця про Борисівську комісію, М. Костомаров висловив припущення, що автором твору був один з її учасників, політичний діяч та дипломат Ф. Коробка73. Однак через те, що останній мешкав у Чигирині й після 1671 р. звістки про нього зникають з історичних джерел, дана гіпотеза не знайшла своїх послідовників. Загальний огляд кількох козацьких наративів ХVІІ ст. було подано в розвідці К. Заклинського74. Вчений розглянув зміст, визначив хронологічні межі, торкнувся питань авторства, часу і місця складання зокрема «Достовірного руського літопису», діаріуша С. Зорки та Переяславського літопису. Головним недоліком статті, яка присвячена вищезазначеним творам, є недостатньо кри- тичне ставлення до об’єкту вивчення, наслідком чого стало переконання автора в існуванні цих історично сумнівних джерел, витоки котрих сягають праць С. Величка й С. Лукомського. Основну увагу дослідник присвятив також Львів- ському літопису, дотримуючись при цьому описово-інформаційного способу викладу матеріалу. В листопадовому номері «Киевской старины» за 1894 р. О. Лазаревський опублікував уривок із літопису Граб’янки, який царська цензура заборонила у виданні 1854 р.75 Мова йшла про 195-ту і 196-ту сторінки зі зверненням П. Дорошенка до І. Брюховецького та розповіддю про проведену в січні 1668 р. лівобережною старшиною таємну нараду, на котрій було вирішено вийти з-під зверхності російського царя. Не обмежившись публікацією вилучених сторінок, науковець торкнувся й проблеми авторства твору. На той час йому був відомий лише один список «Дѣйствій презѣльной брани» із згадкою імені Г. Граб’янки — той, який М. Судієнко придбав у спадкоємців Г. Полетики. Тому дослідник зробив припущення, що авторство першого могло бути особистим здогадом останнього або виникнути внаслідок почутих ним переказів. Але, вивчивши складений у 1756 р. в Сорочинцях список літопису, котрий надійшов до Київської публічної бібліотеки разом із книгами покійного М. Юзе- фовича, вчений відмовився від своєї попередньої версії76. Адже у заголовку Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 447 рукопису була точна вказівка на авторство Г. Граб’янки. В цій замітці дослідник також висловив здогад, що даний список було складено для власника містечка Сорочинців, лубенського полковника П. Апостола. Дуже важливе значення для вивчення джерельної основи літопису С. Ве- личка мала спеціальна розвідка В. Петрикевича «Літопись Самійла Величка а «Wojna domowa» Самійла Твардовського»77. У ній науковець з’ясував причини, які спонукали українського автора активно звертатися до польської історичної поеми та охарактеризував прийоми його роботи над цим першоджерелом. Учений розглянув конкретні випадки запозичень на текстуальному рівні й супроводив наведені уривки відповідними коментарями. При цьому він доводив, що із твору С. Твардовського С. Величко черпав у першу чергу фактичний матеріал, а також використовував різноманітні образно-виражальні засоби. Натомість тенденційні суспільно-політичні погляди польського поета були кате- горично відкинуті українським літописцем, а сумнівна для нього інформація відкоригована за допомогою інших джерел. І. Франко закликав вивчати козацькі літописи у першу чергу як літературні твори, «як більше або менше вірні малюнки загальної фізіономії того часу, як зразки того духу, тих симпатій і ідеалів, що оживляли козацтво в його чільних представителях»78. У своїй найбільшій праці «Студії над українськими народними піснями» дослідник планував «показати, скільки в пам’ятках народної творчості, піснях, думах та віршах міститься історичної правди і наскільки їх можна вважати історичними джерелами, а в дальшій лінії — в якім часі поставали вони і які усні чи писані традиції входили в їх основу»79. Для досягнення поставленої мети він регулярно залучав матеріали із праць Самовидця, Граб’янки, С. Величка, С. Лу- комського, О. Рігельмана й «Історії русів». При цьому науковець встановлював джерельну основу фольклорних текстів, проводив пошуки літописних ілюстра- цій до звісток народнопоетичних творів. Крім того, він виявляв паралелі між зображенням історичних подій і явищ авторами ХVІІ–ХVІІІ ст. і відображенням цих останніх у народній творчості, з’ясовував розбіжності між даними літо- писців й інформацією фольклорних пам’яток. Вивчаючи конкретні історичні пісні, І. Франко показав, що в одних випадках літописні матеріали підтверд- жують відомості цих творів, а в інших — доповнюють їх. Відносно багато уваги вчений присвятив так званому «Достовірному русь- кому літопису»80. Він був переконаний, що автором цієї втраченої пам’ятки «був письменний козак, знайомий з козацькою традицією від початку ХVІІ в., хоч ся традиція подекуди більше або менше відбігала від історичної правди»81. Сам рукопис, на думку І. Франка, було складено у Каневі після 1648 р. Дослідник зараховував цю хроніку до розряду важливих джерел, що містять цікаву та оригінальну інформацію, зокрема про життя і діяльність Б. Хмельницького до початку Національно-визвольної революції. Щоб визначити міру достовірності твору, науковець простудіював усі 19 уривків, котрі були подані С. Лукомським, починаючи від оповідання про похід П. Сагайдачного на Кафу в 1606 р. Проведений аналіз змусив його зарахувати «Достовірний руський літопис» Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 448 більше до «традиціоналістичних, ніж історіографічних пам’яток»82. Загалом кардинальною помилкою І. Франка, як й інших прихильників існування цього твору — О. Левицького та К. Заклинського, було те, що вони не здійснили фронтального вивчення історичних джерел, на яких базується «Зібрання істо- ричне» С. Лукомського. Спогади Б. Хмельницького про героїчну боротьбу українського козацтва проти султанської Туреччини у драмі «Милость Божія» М. Петров пов’язував з літописами Самовидця, Г. Граб’янки (морський похід 1575 р.) й С. Величка (Хотинська битва)83. При цьому слід уточнити, що інформацію про згаданий похід український драматург аж ніяк не міг почерпнути з «Літопису Само- видця», оскільки автентичний текст цієї пам’ятки починається викладом подій 1648 р. Як аргументовано довів В. Кравченко, приблизно з 1870-х рр. в «Історії русів» «почали шукати не достовірних історичних фактів, а відображення суспільно-політичних настроїв українських автономістів кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. Новий етап розвитку історіографії «Історії русів» був зв’язаний з іменем видатного українського вченого і мислителя М. Драгоманова»84. В опублікованій 1870 р. рецензії на книжку І. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с ХІ по ХVІІІ век» останній закликав дивитися на «Історію русів» «как на памфлет в пользу прав и вольностей русов, т. е. малороссиян, памфлет, местами чрезвычайно едкий и даже художест- венный,..а не как на внешне фактическую историю, тогда он составит неза- менимый памятник состояния просвещения и состояния политических идей Малороссии в половине ХVІІІ в.»85. Стаття дослідника «В защиту неизвестного покойника автора «Исторіи Русов или Малой Россіи»86 була спрямована проти приписування останньому ролі виразника інтересів новоспеченого українського панства, котре у другій половині ХVІІІ ст. почало переймати світогляд та звички російського дво- рянства87. Науковець доводив патріотичну й демократичну зорієнтованість поглядів автора пам’ятки, підкреслював, що він критикував московські порядки із загальноєвропейських гуманістичних позицій, тобто не як обмежений націо- наліст, а як захисник прав людини. Провідною тезою розвідки є необхідність застосування принципово нового підходу, котрий полягав би у вивченні «Історії русів» не як наукового твору, політичного трактату. Тому головними завдан- нями для своїх колег М. Драгоманов вважав вивчення джерельної основи, ідей- ного змісту та громадського значення цієї пам’ятки. І пізніше, щоб ввести «Історію русів» до простору загальнолюдських цінностей, він продовжував обстоювати надзвичайно перспективну для науко- вого опрацювання тезу про поєднання в ній українського автономізму з новітнім європейським лібералізмом та демократизмом88. Ознайомившись із залишками родинного архіву Полетик, котрі придбав В. Тарновський, О. Лазаревський висловив гіпотезу, що «Історія русів» була створена Григорієм Андрійовичем89. Для її підтвердження вчений процитував лист його сина до графа М. Рум’янцева від 25 лютого 1812 р. У ньому адресант Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 449 розповів, що, незважаючи на пожежу, яка знищила бібліотеку батька, він до кінця життя продовжував збирати історичні документи для написання історії України. Отже, продовжував міркувати дослідник, Г. Полетика написав якусь історію Малоросії, котра повинна була б перебувати в обігу. Тому О. Лаза- ревський і дозволив собі висловити здогад, що написаний останнім твір — це й є «Історія русів», а автором передмови до неї був його син Василь. І, нарешті, дослідник навів опосередкований доказ авторства Г. Полетики, а саме зобра- ження у пам’ятці кінця гетьманства Д. Многогрішного. Всупереч історичній правді її укладач стверджував, ніби лівобережний гетьман помер від ран та був із військовими почестями похований у Батурині. Причина цієї свідомої фаль- сифікації, на думку О. Лазаревського, полягала в тому, що прадід автора був одружений з дочкою Д. Многогрішного. У 1893 р. версію про те, що «Історію русів» написав син Г. Полетики — Василь, висунув В. Горленко90. Із оприлюдненого ним листування В. Полетики випливало, що останній, дійсно, працював над українською історією. Для додаткового підтвердження науковець навів складену ним «Записку о малорос- сийском дворянстве», дати, тон і текст котрої майже ідентичні з відповідним уривком «Історії русів». Як ще один аргумент у дослідженні використано й промови В. Полетики, що мають споріднений ідейний зміст із цим твором. Уміщені до книжки детальні та колоритні сцени звірств московських карателів після відступу шведів у Ромнах і Лебедині, на думку вченого, міг на основі переказів зобразити лише місцевий мешканець, котрим він був. Час написання твору В. Горленко визначив між 1822–1829 рр. Наприкінці розвідки він наго- лосив, що, незважаючи на фактичні недостовірності, «за этой книгой остается горячая любовь к родине, живость и блеск рассказа… За автором неотъемлемо остаются возвышенность мысли и талант, и эти черты сохранят навсегда «таинственной книге» её историческое значение»91. Уточнюючи припущення В. Горленка про час завершення та появи в обігу «Історії русів», І. Белей повідомив про наявність у львівській бібліотеці товариства «Просвіта» списку цієї пам’ятки, виконаного на папері з водяним знаком 1817 р.92 Рукопис, мав назву «Исторія малороссійская. Сочиненная Г. Архіепископом Бѣлоруским Георгіем Кониским в…год: переписана в 1818 году» й несуттєво відрізнявся від публікації О. Бодянського. У примітці до твору зазначалося, що О. Кониський бачив на Золотонощині в дідича Іскри копію пам’ятки з філігранню 1809 р. Таким чином, наведені І. Белеєм факти свідчать, що знайомство читачів з «Історією русів» відбулося вже у другому десятилітті ХІХ ст. Першою спробою підбити попередні підсумки наукових студій щодо даного твору можна вважати статтю О. Грушевського «К судьбе «Исторіи Русовъ»93. Спочатку автор звернув увагу на різкий контраст, який виявляється в ставленні до цієї пам’ятки на початку й у кінці ХІХ ст. Далі він, хоч і стисло, проте досить вдало з’ясував концепцію твору та висвітлив його історичні погляди. На спра- ведливу думку дослідника, невідомий автор поклав в основу своєї схеми етнографічний, а не географічний принцип, тому «Історія русів» — «это — Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 450 история народа, а не провинции» Московської держави94. За своїм змістом вона становить художнє зображення безперервного й самобутнього минулого укра- їнців народу, які із найдавніших часів мешкали на прабатьківських землях. Розповівши про надзвичайну популярність, котрою користувалась пам’ятка в середовищі української інтелігенції 30–40-х рр. ХІХ ст., О. Грушевський простежив зміну думок М. Костомарова, І. Срезневського і М. Максимовича стосовно її наукової вартості. Особливо суворої критики за фактичні недосто- вірності свідчень «Історії русів» зазнали з боку російських істориків — С. Соловйова, О. Клеванова та Г. Карпова. Новий етап у вивченні твору О. Гру- шевський пов’язував, головним чином, із намаганням вирішити проблему його авторства (О. Лазаревський, В. Горленко, Л. Майков, М. Драгоманов тощо). Слід зауважити, що сам він чітко не визначив власного ставлення до атрибуції «Історії русів», вважаючи, що «окончательно удастся выяснить этот вопрос, по всей вероятности, лишь при параллельном изучении фамильных бумаг укра- инской интеллигенции начала ХІХ в. и внимательном анализе самого сочинения с точки зрения основных его взглядов на минувшие судьбы родины»95. За тематикою до цієї статті близька певною мірою інша розвідка О. Гру- шевського — «К характеристике взглядов «Исторіи Руссовъ»96. У ній охарак- теризовано суспільно-політичні погляди автора пам’ятки, висвітлено його став- лення до різних історичних подій та діячів. Науковець зосередив свою увагу на концепції твору, вважаючи його провідною ідеєю автономність України. «Автономический взгляд, — зазаначав він, — проведен автором через всю книгу: это не провинция, подчинённая центральному правительству, хотя вре- менами и живущая фактически вполне самостоятельно; это обособленный край, независимый, живущий вполне самобытною жизнью, хотя и испытывающий порою влияние со стороны»97. Щоб не бути голослівним, О. Грушевський навів ряд цитат, в яких підкреслювалася добровільність об’єднання України з Литвою, Польщею й Московією, наголошувалося на повній рівноправності його суб’єктів та великій користі від такої злуки для того чи іншого союзника першої. Історична схема пам’ятки побудована на протиставленні світлих і темних періодів вітчизняного минулого. Так, існуванню незалежної Руської держави поклала край монголо-татарська навала. Ідилічна картина унії України з Литвою й Польщею змінювалася зображенням періоду жорстокого релігійного та соціального гніту 1596–1648 рр., а героїчна доба Національно-визвольної революції перейшла у період цілеспрямованого й послідовного наступу росій- ського централізму на автономний уклад Гетьманщини в ХVІІІ ст. За своєю художньою структурою «“Исторія Руссовъ” распадается на ряд выпуклых и ярких картин и характеристик, то светлых, то тяжелых, сменяющих одна другую»98, котрі ілюструють національно-визвольну боротьбу українського народу за свою державність. Серед історичних діячів, які дістали позитивну оцінку на сторінках «Історії русів», О. Грушевський назвав С. Баторія, Владислава ІV, К. Косинського, С. Наливайка, Д. Многогрішного, І. Сірка, П. Полуботка та, звичайно, Б. Хмель- ницького. При цьому дослідник відзначив, що автора цікавила у першу чергу, Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 451 військова й державно-політична діяльність перерахованих вище осіб. Учений розкрив причини, через котрі творець «Історії русів» висловив своє ставлення до постаті І. Мазепи в завуальованій формі. Двоїстість характеристики останнього виявилася у тому, що в пам’ятці, з одного боку, засуджується викликаний особистими мотивами перехід гетьмана на бік Карла ХІІ, за який українцям довелося заплатити надто дорогу ціну. «Но при всем том, — продовжував науковець, — Мазепа выступает дальновидным деятелем, опытным политиком и сведущим военным вождем…»99. Натомість до негативних історичних постатей, за твором належали, зокрема О. Меншиков, К. Бірон, Х. Мініх, Г. Теплов та ін. Важливо, що висновки про соціально-політичні погляди автора дослідник сформулював не лише за допомогою конкретно-історичного аналізу змісту пам’ятки, а й беручи до уваги обставини, за котрих вона виникла, і ті завдання, які ставив перед собою її творець. О. Грушевський зазначив, що останньому були притаманні гуманізм, раціоналізм та егалітаризм, у котрих слід вбачати безпосередній вплив європейського просвітництва. Як довів учений, основною рушійною силою історичного процесу на сторінках книжки виступають видатні особистості, а народні маси стають його суб’єктом лише під час революційних подій, коли мета й погляди влади повністю розходяться з їх прагненнями. О. Грушевський розглянув також вплив твору на історичну науку і літературний процес ХІХ ст. В рецензії на статтю Л. Яновського «О tak zwanej Historyi Rusow» В. Дорошенко спростував тенденційні твердження польського історика про нібито полонофобський вплив цієї пам’ятки на українське письменство ХІХ ст. Рецензент зробив справедливий висновок, що хоча розглянута ним студія «для укр. читача не дає… властиво нічого нового, то все ж заслуговує на нашу увагу як совісна й докладна переповідка дотичної літератури»100. Історія українського літописознавства 1871–1917 рр. не була би повною без звернення до праць, присвячених підробкам історико-літературних творів або окремих, вміщених до них документів. Наприклад, окрему замітку О. Лаза- ревський написав з метою перевірити автентичність вміщеного до літопису С. Величка універсалу «Стефана Криштофа з Острога и Остра Острянина»101. У ній науковець заперечив оригінальність документа й робить припущення, що він був створений самим літописцем «из патриотического желания — рельефно изобразить те насилия поляков, которые вызывали козацкие восстания до пол. ХVІІ в., но о сущности которых у «истинного сына Малыя Россіи» не доставало сведений…»102. Предметом пильної уваги О. Левицького став так званий Почадівський літопис, перші уривки з якого з’явилися на сторінках «Волынских епархиальных ведомостей» у червні та вересні 1896 р. й одночасно в І випуску «Волынского историко-археологического сборника» У критичній статті дослідник розглянув питання про його походження, встановив час створення та охарактеризував особу «автора». 103 Як переконливо довів О. Левицький, головним спонукальним мотивом невідомого місцевого патріота було прагнення піднести значення Почаївської лаври шляхом максимального продовження історії останньої та Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 452 наповнення її різноманітними «чудесами». Усвідомлюючи вразливість своєї підробки, фальсифікатор для більшої переконливості вигадав легенду про зна- хідку складеного нібито в 1732 р. польського рукопису, де розповідається про чудесні знамення, що мали місце на Почаївській горі у ХІІ ст., заснування там грецьким іноком Мефодієм монастиря й життя цієї обителі протягом 1219– 1228 рр. В ході текстуального аналізу псевдолітопису вчений виявив силу-силенну нісенітниць як конкретно-історичного, так і мовностильового характеру. Особ- ливо впадали в око наївні псевдонаукові етимологізування, численні хроно- логічні помилки та ляпсуси у галузі історичної топографії. Якщо ж додати до цього ще й «тарабарську» мову «Почадѣвской летописи», то, підсумовує джере- лознавець, «после всего этого наш приговор о ней, как о грубом, невежест- венном фальсификате, не может возбудить в читателях ни малейшего сом- нения»104. Наприкінці О. Левицький висловив глибоке обурення фактом появи підробки і заслужив з морального боку «нового літописця». У 1871–1917 рр. побачила світ основна частина українських коротких літо- писів. Проте якісний рівень багатьох видань через відсутність суворо регла- ментованих правил передачі тексту, єдиних принципів формування науково- довідкового апарату, публікацію без перекладів іншомовних фрагментів, сва- вільне втручання у тканину джерел та нехтування всіма списками все ще залишав бажати кращого. По-друге, спроби дослідження цих пам’яток, що відбувалися паралельно з підготовкою рукописів до друку, нерідко втілювалися в коротеньких, наближених до анотацій передмовах і виявлялися поверховими. Але, незважаючи на ці недоліки, розглянуті публікації помітно збагатили дже- рельну базу української історії. Вивчення західноруських літописів протягом зазначеного періоду йшло двома шляхами. Крім публікації Б. Вахевича, статей М. Грушевського й Т. Су- шицького, ті чи інші матеріали, присвячені цим творам розглядалися на предмет їх історичної достовірності у монографіях М. Молчановського, В. Антоновича, М. Дашкевича і П. Клепацького. Ґрунтовна стаття В. Науменка, в котрій основну увагу приділено історії тексту українського хронографа 2-ї редакції, була серйозною заявкою на успіх у дослідженні історико-літературних пам’яток цього жанру. Найбільшим здобутком на ниві вивчення козацького літописання можна вважати «Опыт исследования о летописи Самовидца» О. Левицького. Що ж до студій над іншими козацькими творами, то вони явно відставали від потреб часу, за винятком статті В. Петрикевича «Літопись Самійла Величка «Wojna domowa» Самійла Твардовського», методиці якої був притаманний солідний рівень порівняльно-текстологічного аналізу. Практично ніякої роботи не велося в галузі дослідження історичних компіляцій середини — другої половини ХVІІІ ст. Однак неабияке наукове значення мало перевидання О. Левицьким на нових засадах «Літопису Самовидця» та публікація «Зібрання історичного» С. Лукомського Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 453 Очевидно, причини такого стану речей слід шукати в особливостях пози- тивістсько-народницької історіографії з її першочерговою увагою до докумен- тальних джерел. Вважалося, що саме актові матеріали, як найдостовірніші, мають основоположне значення для історичної науки. Тим часом оповідні джерела, зокрема й літописи, «були піддані гострій критиці за неточності і помилки у висвітленні тих чи інших історичних подій, за суб’єктивізм і відверту тенденційність, за стилізацію або вигадку документів тощо»105. Певним дисонансом до вищенаведеного був хіба що безперечний поступ у царині дослідження «Історії русів». Адже в 1871–1917 рр. науковці стали все частіше зосереджувати свою увагу саме на історіософських та літературних якостях цього твору, розкритті впливу останнього на історико-літературний процес, зробили перші серйозні кроки на шляху встановлення його авторства й часу написання. Якщо ж розглядати проблему в цілому, то поряд із кількістю опублікованих пам’яток безумовним досягненням літописознавства 1871–1917 рр. порівняно з періодом романтично-народницької історіографії був якісно вищий рівень час- тини видань, поява ряду статей, спеціально присвячених аналізу джерельної основи, походження, тексту історико-літературних творів, а також узагальню- ючих праць, у котрих приділялася певна увага минулому українського літо- писання. Адже в 1830–1870 рр. результати літописознавчих студій знаходили своє втілення, як правило, лише в публікації пам’яток і рецензій на них. ———————— 1Див.: Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3-х т. — Т. 1. — К., 1997. — С. 49, 50, 54. 2 Див.: Ткаченко М. Археографічні студії Володимира Антоновича // Там само. — Т. 2. — С. 318–320, 322. 3 Див.: Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. — К., 1997. — С. 92. 4 Див.: Василенко М. Олександр Матвієвич Лазаревський (1834–1902) // Україна. — Кн. 4. — 1927. — С. 79. 5 Див.: Сарбей В.Г. Історичні погляди О.М. Лазаревського. — К., 1961. — С. 60–64. 6 Див.: Воронов В.І. Джерелознавчі аспекти в наукових працях О.М. Лазаревського //Дніпропетровський історико-археографічний збірник. — Вип.1. — Дніпропетровськ, 1997. — С.200 — 219; Його ж. Місце О.М. Лазаревського в українському історіо- графічному процесі // Осягнення історії. Збірник праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя. — Острог; Нью-Йорк, 1999. — С. 211–228. 7 Див.: Воронов В.І. Науковий доробок О.М. Лазаревського в галузі археографії, джерелознавства та історіографії: Дис….канд. істор. наук. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 86–89, 107, 109, 124–126. 137–138, 144–146, 154. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 454 8 Див.: Петровський М.Н. Нариси історії України ХVІІ — початку ХVІІІ століть. — Х., 1930. — С. 15, 20–23, 39–40, 53–54, 65–68, 74, 134; Дзира Я. І. Вступ // Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 11–19; Його ж. Третій президент // Наука і культура. Україна. — Вип. 23. — К., 1989. — С. 376–377; Москвич Л. Г. З історії становлення джерелознавства — України // Феодалізм: Економіка, класова боротьба, культура. — К., 1986. — С. 193–198; Сарбей В.Г., Москвич Л.Г. Академік УАН Орест Іванович Левиць- кий (1848–1922). — К., 1998. — С. 27–31. 9 Журба О.І. Київська археографічна комісія 1843–1921. Нарис історії і діяльності. — К., 1993. — С. 30. 10 Чернихівський Г.І. Українські літописи ХVІІ–ХVІІІ ст. у творчій спадщині М. Драгоманова // Український історичний журнал. — 1993. — № 4–6. — С. 38–43. 11 Див.: Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. — Ч. 1. — К., 1921. — С. 17–21, 39–40, 43, 45–47, 50–53. 12 Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літе- ратурі й науці). — Л.; К., 1939. — С. 5–96. 13 Див.: Мишанич Я.О. «Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика. — К., 1999. — С. 51–105. 14 Див.: Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись. — Т. 1–6. — Л., 1874– 1897. 15 См.: Боркулабовская хроника // Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. — Т.1. — М., 1877. — С.46. 16 См.: Баркулабовская летопись // Университетские известия. — К., 1898. — № 12. — С. 1–38. 17 См.: Довнар-Запольский. М. Баркулабовская летопись // Eranos. Сборник статей по литературе и истории в честь заслуженного профессора Императорского университета Святого Владимира Николая Павловича Дашкевича. — К., 1906. — С. 310–321. 18 Там же. — С. 312. 19 См.: Довнар-Запольский М.В. Баркулабовская летопись. — К., 1908. — 38, 12 с. 20 Див.: Заклинський К. «Лѣтопись Хмельницька» // Зоря. — 1881. — № 19. — С. 230–231. 21 Там само. — С.231. 22 См.: Антонович В. Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 года (из летописного сборника Ильи Кощаковского) // Киевская старина. — 1882. — № 7. — С. 97–105. 23 См.: Антонович В. Летопись Яна Юзефовича как источник для истории Южной Руси // Там же. — 1887. — № 11. — С. 529–536. 24 См.: А.Л. Летописные заметки // Там же. — 1883. — № 3. — С. 680–682. 25См.: Антонович В. Прилуцкий полковой асаул Михайло Мовчан и его записная книга // Там же. — 1885. — № 1. — С. 57–84. 26 Там же. — С. 59. 27 Антонович В. Летопись Сатановского монастыря // Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — К., 1885. — С. 347. Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 455 28 См.: Летопись Сатановского базилианского монастыря // Сицинский Е. Мате- риалы для истории монастырей Подольской епархии. — Каменец-Подольск, 1891. — С. 151–194. 29 См.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888. — LIX, 322 с. 30 См.: Лазаревский А. Отрывки из летописи Мгарского монастыря (1682–1775) // Киевская старина. — 1889. — № 4. — С. 37–52; № 5–6. — С. 53–76. 31 См.: А.Л. Летописные заметки о событиях в Новороссии (1740–1806) // Там же. — 1890. — № 3. — С. 60–64; № 4. — С. 65–69. 32 См.: Лазаревский А. Черниговская летопись по новому списку (1587–1725) // Там же. — № 4. — С. 70–80; № 5. — С. 81–96; № 6. — С. 97–104. 33 См.: Франко И. Летопись Подгорецкого монастыря // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. — Т. 28. — К., 1980.– С. 323–329. 34 Там же. — С. 323. 35 Франко І.Я. Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв. // Там само. — Т. 32. — К., 1981. — С. 214. 36 См.: Шипович И. Летопись Винницкого капуцинского кляштора. — Каменец- Подольский, 1902. — 56 с. 37 Див.: Гнатюк В. Керестурська хроніка // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Л., 1903. — Т. 53. — С. 5–9. 38 Див.: Крижановський А. Руська «кройника» з ХVІІ в. // Там само. — Т. 62. — Л., 1904. — С. 1–3. Див.: Біленький Я. Угроруські літописні записки // Там само. — Т. 104. — Л., 1911. — С. 73–81. 39 Див.: Біленький Я. Угроруські літописні записки // Там само. — Т. 104. — Л., 1911. — С. 73–81. 40 Див.: Возняк М. З зарання української преси в Галичині // Там само. — Т. 111. — Л., 1912. — С. 148–151 41 Див.: Szaraniewicz I. O latopisach i kronikach ruskich XV i XVI wieku, a zwlaszcza o latopisie wielikoho kniaztwa litowskoho i zomoitskoho // Rozprawy i sprawozdania z posiedzien Wydzialu historychno-filozoficznego Akademii Umietnosci. — T. 15. — Krakow, 1882. — S. 351–423; Те ж. — Krakow, 1882. — 65 s. 42 См.: Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. — К., 1885. — С. 2–3. 43См.: Антонович В. Очерк истории великого княжества Литовского до половины ХV столетия. — К., 1878. — 156, ІІ с. 44 См.: Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства — К., 1885. — VІ, 192 с. 45 Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 4. — К., 1993. — С. 428–430. 46 См.: Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1. Литовский пери- од. — Одесса, 1912 — С. 4. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 456 47 Див.: Грушевський М.С. «Похвала в. кн. Витовту», кілька уваг про склад най- давнішої русько-литовської літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 8. — Л., 1895. — С. 1–16. 48 См.: Вахевич Б.А. 3 Кроники великого княжества Литовского и Жомоитского // Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. — Т. 24. — Одесса, 1902. — С. 161–224. 49 Його ж. Западнорусская летопись по списку Румянцевского музея. — Одесса, 1903. — ХІ, 53 с. 50 Див.: Грушевський М.С. Рец. на: Вахевич Б.А. Западнорусская летопись по списку Румянцевского музея. — Одесса, 1903. — ХІ, 53 с. (окрема відбитка з ХХІV т. Записок Одеського історичного товариства) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 51. — Л., 1903. — Бібл. — С. 28–29; Голубовский П.В. Новые издания и исследования по древнейшему периоду русской истории // Университетские известия. — № 2. — К., 1906. — С. 1–3. 51 См.: там же. — С. 3. 52 См.: Сушицкий Ф. Из лекций по литературе Южной и Западной Руси ХV– ХVІІІ вв., читанных на Высших женских курсах в г. Киеве в весеннем семестре 1914/15 уч. г. Очерк І. О западнорусских летописях. — К., 1915. — 46 с. 53 Див.: Його ж. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. — Ч. І. — К., 1921. — 136 с.; — Ч. ІІ. К., 1929. — Х, 137 — 404 с. 54 См. Антонович В. Киев, его судьба и значение с ХІV по ХVІ столетие // Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — К., 1885. — С. 223–264. 55 Там же. — С. 225. 56 См.: Рогозинский А.М. «Кройника» Феодосия Сафоновича и ее отношение к «Киевскому Синопсису» Иннокентия Гизеля // Известия отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. — Т. 15. — Кн. 4. — 1910. — С. 270–286. 57 Там же. — С. 283. 58 Там же. — С. 282. 59 Там же. — С. 285. 60 Там же. — С. 286. 61 См.: Сумцов Н.Ф. Иннокентий Гизель (К истории южнорусской литературы ХVІІ века) // Киевская старина. — № 10. — 1884. — С. 183–226. 62 Там же. — С. 222. 63 Там же. 64 См.: Сумцов Н.Ф. К истории южнорусской литературы ХVІІ столетия. Вып. ІІІ. Иннокентий Гизель. — К., 1884. — 44 с. 65 См.: Науменко В.П. Хронографы южнорусской редакции // Журнал Министерства народного просвещения. — 1885. — Май. — С. 34–82. 66 Там же. — С. 78. 67 См.: Его же. О хронографе южнорусского извода // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — Кн. 2. — К., 1888. — С. 230–233. Історіографічні дослідження Випуск ХIХ 457 68 См.: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — К., 1878. — ХVІІІ, 81, 468 с. 69 См.: Левицкий О.И. Опыт исследования о летописи Самовидца // Там же. — С. 1–75. 70 Там же. — С. 3. 71 Там же. — С. 34. 72 Багалій Д. Нарис української історіографії: Джерелознавство. — Вип. 2. — К., 1925. — С. 4. 73 См.: Костомаров Н.И. Мазепа // Костомаров Н.И. Собрание сочинений. Истори- ческие монографии и исследования. — Кн. 6. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 381–382. 74 Див.: Заклинський К. Руські літописи і літописці ХУІІ століття. // Зоря. — 1880. — № 6. — С. 86–87; № 7. — С. 96–98; № 8. — С. 107–108; № 9. — С. 120–121; № 10. — С. 134; № 14–15. — С. 204–206; № 16. — С. 222–224; № 17. — С. 234–235; № 18. — С. 246–247; № 19. — С. 256–257; № 21. — С. 281–282; № 23. — С. 304–306. 75 См.: Л[азаревский] А. Опущенная в печати страница из летописи Грабянки // Киевская старина. — 1894. — № 11. — С. 297–300. 76 См.: Его же. К вопросу о Грабянкиной летописи // Там же. — 1897. — № 2. — С. 41–42. 77 Див.: Петрикевич В. Літопись Самійла Величка а «Wojna domowa» Самійла Твардовського. Порівнююча студія. — Тернопіль, 1910. — 48 с. 78 Франко І.Я. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви] // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. — Т. 41. — К., 1984. — С. 59. 79 Його ж. Студії над українськими народними піснями // Там само. — Т. 42. — С. 8. 80 Франко І.Я.Там само. — Т. 43. — К., 1986. — С. 15–28. 81 Там само. — С. 24. 82 Там само. — С. 15. 83 См.: Петров Н.И. Очерки из истории украинской литературы ХVІІ и ХVІІІ веков. — К., 1911. — С. 264–265. 84 Кравченко В.В. Поема вольного народу («Історія русів» та її місце в українській історіографії). — Х., 1996. — С. 10. 85 Драгоманов М.П. Малороссия в её словесности // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С. 24. 86 Его же. В защиту неизвестного покойника автора «Исторіи Русов или Малой Россіи» // Порядок. — Санкт-Петербург, 1881. — № 128. 87 См.: Костомаров Н.И. Из поездки в Батурин в 1878 году // Там же, 1879. — № 97. 88 См.: Драгоманов М.П. Историческая Польша и великорусская демократия. — Женева, 1882. — С. 62. 89 См.: Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. — 1891. — № 4. — С. 97–116. 90 См.: Горленко В. К истории южнорусского общества начала ХІХ века // Там же. — 1893. — № 1. — С. 41–76. Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Розділ VІІ 458 91 Там же. — С. 76. 92 Див.: Белей І. Причинок до питання про час появи «Істории Руссов» // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 7. — Л., 1895. — С. 11–12. 93 Cм.: Грушевский А.С. К судьбе «Исторіи Руссовъ». Эпизод из украинской исто- риографии ХІХ в.» // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — Вып. 2. — Кн. 19. — К., 1906. — С. 51–70. 94 Там же. — С. 52. 95 Там же. — С. 70. 96 См.: Грушевский А.С. К характеристике взглядов «Исторіи Руссовъ» // Известия отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. — Т. 13. — Кн. 1. — Санкт-Петербург, 1908. — С. 396–427. 97 Там же. — С. 401. 98 Там же. — С. 421. 99 Там же. — С. 413. 100 Дорошенко В. Рец. на: Janowski L. O tak zwanej Historyi Rusow // Pamiatkowa ksiega ku uczczeniu 45-letniej pracy literackiej prof. Jozefa Tretiaka. — Krakow, 1913. — S. 257–300 // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Л., 1913. — Т. 115. — С. 196. 101 Л[азаревский] А. Два поддельных исторических документа // Киевская старина. — 1897. –№ 5. — С. 55–61. 102 Там же. — С. 56. 103 См.: Волынец. Почадевская летопись (Новейшее произведение древневолынской письменности) // Там же. — 1898. — № 4. — С. 87–106. 104 Там же. — С. 103. 105 Дзира Я.І. Українські літописи ХVІ–ХVІІІ ст. в радянській історіографії // Історичні джерела та їх використання. — Вип. 3. — К., 1968. — С. 177.

Українське літописання ХV–ХVІІІ ст. у вітчизняній історіографії 1871–1917 рр.

Institution

Ähnliche Einträge