Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)

Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)

У статі досліджується функціонування парламентаризму в УРСР у другій половині ХХ ст.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2010
Автор: Даниленко, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2010
Теми:
Концептуальні проблеми вітчизняної історії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12439
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) / В. Даниленко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2010. — Вип. 36. — С. 88-125. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-12439
record_format dspace
spelling irk-123456789-124392013-02-13T02:24:40Z Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) Даниленко, В. Концептуальні проблеми вітчизняної історії У статі досліджується функціонування парламентаризму в УРСР у другій половині ХХ ст. В статье исследуются функционирование парламентаризма в УССР во второй половине ХХ ст. The article is dedicated to the function of parliamentary in the Soviet Ukraine during second half of XX century. 2010 Article Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) / В. Даниленко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2010. — Вип. 36. — С. 88-125. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. XXXX-0012 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12439 uk Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Концептуальні проблеми вітчизняної історії
Концептуальні проблеми вітчизняної історії
spellingShingle Концептуальні проблеми вітчизняної історії
Концептуальні проблеми вітчизняної історії
Даниленко, В.
Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
description У статі досліджується функціонування парламентаризму в УРСР у другій половині ХХ ст.
format Article
author Даниленко, В.
author_facet Даниленко, В.
author_sort Даниленко, В.
title Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
title_short Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
title_full Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
title_fullStr Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
title_full_unstemmed Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.)
title_sort особливості радянського парламентаризму в україні (друга половина хх ст.)
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2010
topic_facet Концептуальні проблеми вітчизняної історії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12439
citation_txt Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) / В. Даниленко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2010. — Вип. 36. — С. 88-125. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT danilenkov osoblivostíradânsʹkogoparlamentarizmuvukraínídrugapolovinahhst
first_indexed 2025-07-02T14:33:29Z
last_indexed 2025-07-02T14:33:29Z
_version_ 1836546061067354112
fulltext 88 Віктор Даниленко* Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) У статі досліджується функціонування парламентаризму в УРСР у другій половині ХХ ст. Ключові слова: вибори, Верховна рада, виборці, парламен- таризм, виборча кампанія. У післявоєнні  роки  функціонування радянського  парламен­ таризму в Україні зумовлювалося новими обставинами, що скла­ лися для всього Радянського Союзу в зовнішній і внутрішній сфе­ рах.  Переможне завершення  Другої  світової війни  уможливило нові територіальні надбання для СРСР — до нього були приєднані Східна Пруссія, Галичина, Закарпаття, Буковина та ін. У вигляді країн народної демократії, а згодом «міжнародної соціалістичної системи» була  створена буферна  зона  між  СРСР  і  капіталістич­ ною Європою. Радянська імперія стала могутньою як ніколи. У новій могутності і величі СРСР виявилися і нові суперечності, що загрожувало в перспективі самому існуванню великої імперії. По-перше,  з  входженням  Галичини,  Буковини  і  Закарпаття  до складу України значно зріс її національно­державницький потен­ ціал, по-друге, існування самостійних держав в межах радянського контролю і відсутність кордонів безпосередньо з капіталістични­ ми країнами об’єктивно сприяло посиленню тенденцій до україн­ ської самостійності. В результаті зміни кордонів переважна кількість українців і більша частина українських етнічних земель опинилася в складі однієї держави — СРСР і квазідержавного утворення — Українсь­ кої РСР. Змінився національний склад населення України. Внаслі­ док воєнних дій, депортацій, післявоєнного обміну  населенням зменшилася питома вага низки національних меншостей. В той же час кількість українців із входженням Західної України у склад Української РСР збільшилася на 7 млн. осіб. * Даниленко В.М. — член­кореспондент НАНУ, завідувач відділу історії Ук­ раїни другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 89 Західна Україна стала істотним чинником політичного життя не лише України, а й всього СРСР. Збагачена європейським полі­ тичним  досвідом  і  демократичними традиціями,  вона в умовах жорсткого тиску  зі Сходу  справляла  і  зворотний вплив.  Західні українці мали значно вищий рівень національної свідомості, ніж східні. Об’єднання в єдиному державному організмі сприяло поси­ ленню взаємовпливів по лінії Схід–Захід,  а,  значить, прискорю­ вало процес  політичної консолідації  нації,  зміцнювало  її в про­ тистоянні  інонаціональним впливам. Західна Україна в повоєн­ ний період була найменш радянізованою і русифікованою тери­ торією, а, отже, такою, що становила найбільшу загрозу для ра­ дянської системи, для російсько­української ідеологічної єдності. Саме тому основні зусилля радянського режиму в перший повоєн­ ний період були спрямовані на приручення і радянізацію Захід­ ної України. Одним із засобів досягнення мети стали вибори до Верховної Ради СРСР  10 лютого 1946 р.  та  Верховної Ради  УРСР 9  лютого 1947 р. Цим виборам сталінський режим надавав особливого зна­ чення. Вони мали продемонструвати світові силу і міць радянсь­ кої влади, монолітну єдність партії і народу, а стосовно західних земель України — законність перебування її на цих територіях, сприйняття населенням і відсутність політичної опозиції. Виборчі кампанії 1946–1947 рр. проходили в Україні в склад­ них соціально­економічних умовах. Повоєнна розруха, голод зу­ мовлювали злиденне існування мільйонів людей і вибори зовсім не викликали у них інтересу чи ентузіазму. З ними люди не пов’я­ зували якихось надій на покращення життя. На офіційних зібран­ нях люди  в основному  висловлювались «за»  вибори,  підтриму­ вали політику партії і радянської держави, її керівників. Їх волю сковував страх та й кредит довіри народу до влади після війни дещо  зріс.  Водночас  нестримним  було  і  глибоке  невдоволення діями влади, політикою партії і держави. Люди говорили про те, що вони із закінченням війни чекали покращення становища, а насправді жити ставало важче, ніж у роки війни; що наступні ви­ бори нічого для народу не дадуть; що держава даремно витрачає кошти на вибори, все рівно вона проведе тих, кого захоче; що в країні немає ніякої свободи слова  і якщо  хтось почне говорити про недоліки в роботі радянських органів, то його зразу ж поса­ 90 Віктор Даниленко дять до в’язниці. Суспільні настрої напередодні виборів партійно­ радянській  верхівці були  відомі,  однак  до  уваги  не брались,  бо кваліфікувалися як «ворожі». В УРСР, як і в СРСР загалом, виборча система була мажоритар­ ною, оскільки не могла йти мова про вибір між партіями. В країні існувала лише одна — Комуністична партія, якій належала фак­ тично вся повнота влади в країні. Вибори 1946–1947 років в своїй суті не були  демократичними  і рівними.  Реального вибору  для виборців не існувало. Активним виборчим правом користувалося обмежене, жорстко контрольоване  коло осіб. В кожному  окрузі виборцям  пропонувалася  лише  одна  кандидатура,  перевірена, узгоджена і рекомендована відповідними партійними органами. Вибори без вибору в умовах сталінського режиму дали підстави офіційній радянській пропаганді під час оголошення їх підсумків заявити, що вони були одностайними і за блок комуністів і без­ партійних віддали свої голоси більше 99% усіх виборців. У Західній Україні вибори 1946–1947 рр. стали інструментом боротьби  за  насадження  радянського  ладу  і  способу  життя  та придушення визвольного руху, який розрісся до величезних мас­ штабів. На територію краю було спрямовано понад півмільйона солдатів прикордонних військ і дивізій внутрішніх військ НКВД. Передвиборча кампанія і самі вибори відбулися в умовах нечува­ ного  терору, насильства  і  тотальних  фальсифікацій.  За  даними українського підпілля у виборах взяло участь тільки 10% насе­ лення  краю.  Натомість  виборчі  комісії  оголосили,  що  в голосу­ ванні взяло участь 100% виборців. Офіційно радянська пропаган­ да заявила, що трудящі Західної України «йдуть за Комуністич­ ною партією, великим Сталіним». Хоча насправді вони ще довго із зброєю в руках відстоювали свободу і незалежність України. Відповідно до діючої Конституції (1937 р.) Верховна рада УРСР вважалася найвищим органом державної влади і єдиним законо­ давчим органом Української РСР. Рада обиралася безпосередньо громадянами УРСР шляхом загальних прямих виборів при таєм­ ному голосуванні. Від 100 тис. населення обирався один депутат. Строк повноважень Верховної Ради УРСР був чотири роки. Вер­ ховна рада обирала підзвітну їй Президію, Верховний суд УРСР, утворювала уряд. Основною формою діяльності Ради були сесії, що скликалися Президією двічі на рік. Також на розсуд Президії Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 91 або за вимогою третини депутатів могли скликатися позачергові сесії.  Рада утворювала  постійні  і  тимчасові комісії.  До  1957 р.  у Верховній Раді УРСР діяло  чотири комісії: законодавчих перед­ бачень, бюджетна, мандатна та закордонних справ. Діяльність  Верховної Ради  УРСР як  законодавчого  органу  в останній сталінський період не відзначалася активністю. Вся за­ конотворчість у цей час зводилася фактично до внесення змін і доповнень до  Конституції УРСР 1937 р., що  стосувалися роботи органів державної влади та окремих галузей права. Зокрема, Вер­ ховна Рада УРСР 2­го скликання три рази (1947, 1948, 1951 рр.) вносила зміни і доповнення до Основного Закону. 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів УРСР була перет­ ворена в Раду Міністрів УРСР. Поряд із цим відбувалася перебу­ дова союзних  і  союзно­республіканських  міністерств  у  напрямі максимального додержання галузевого принципу і централізації державного апарату. Ради Міністрів республік не звітували про свою діяльність перед Верховними Радами. Роль представниць­ ких органів у державному будівництві мала другорядне значен­ ня. Будь­які ліберальні ідеї, народжені на хвилі переможних на­ строїв (чи в центрі, чи на місцях) розбивалися об стіну крайнього консерватизму ідеологічних принципів, на яких базувалася ста­ лінська система влади. Тому ні проект нової Конституції СРСР, ні проект  нової  Програми  ВКП(б),  які  були  розроблені  у  1946– 1947 рр., не були оприлюднені. Їх прогресивні положення, особ­ ливо  в  плані  розвитку  прав  і  свобод  громадян,  демократичних начал в суспільному житті, розширення внутріпартійної демок­ ратії, звільнення партії від функцій господарського управління, впровадження принципу ротації кадрів та ін., хоча й не виходили за межі довоєнної політичної доктрини, не були прийняті. Шлях прогресивних змін політичного характеру був заблокований. І це негативно позначилося на становищі Української РСР. У повоєнний період права Української РСР, попри її входжен­ ня до складу ООН, неухильно звужувалися. Влада все більше уні­ фікувалася і централізувалася. Основою політичної системи СРСР залишалася  Комуністична  партія.  Як  «інтернаціональна  сила» вона все більше русифікувалася, набираючи рис російського вели­ кодержавництва. Цьому сприяли ідеологічні кампанії, проведені партією у другій половині 1940­х – на початку 1950­х рр. Повер­ 92 Віктор Даниленко нення до моделі розвитку 1930­х рр. не було продуктивним. Ад­ міністративний та ідеологічний тиск на суспільство наростав. У 1949 р.  в  Україні  відбулася  чергова  «чистка»  партійних  рядів, пов’язана з рішеннями її ХVІ з’їзду 25–28 січня. За звинувачення­ ми в українському буржуазному націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. з партії було виключено 22 тис. 175 її членів. Сотні тисяч рядових громадян зазнали переслідувань, репресій, депор­ тацій. Національне питання залишалося не розв’язаним. Водночас партійно­державне керівництво УРСР, демонструю­ чи Москві  вірнопідданство, декларувало  «інтернаціоналізацію» українського суспільства, поглиблення єдності і дружби українсь­ кого і «великого російського» народів. Найбільшими були «успі­ хи» у сфері ідеології та пропаганди, голослівних заяв і відвертої політичної демагогії. Об’єднання українських земель у повоєнний період та подаль­ ша комунізація суспільства спонукали партійно­державне керів­ ництво УРСР до часткової зміни державних символів республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ухвалила ука­ зи про Державний герб УРСР і Державний гімн УРСР. Новацій у них було мало. І вони істотно не позначилися на суспільній ролі державних символів, що залишалися надмірно заідеологізовани­ ми  і  такими, що  не відображали історико­культурних традицій українського народу. Українське суспільство ставало все більше денаціоналізованим і безрідним. 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Політична і економічна сис­ тема  СРСР  на  цей час  не відзначалася  гнучкістю, мобільністю  і здатністю адекватно реагувати на виклики часу. Втрачаючи мож­ ливості  свого  адміністративно­мобілізаційного  розвитку,  вона породила серйозні  господарські труднощі, соціально­політичну напруженість у суспільстві. В країні домінувала практика коман­ дування і фактичної підміни партією державних органів і їхньої найвищої інституції — Верховної Ради СРСР. До того ж вона до­ повнювалася  практикою  зрощування  партійного  і  державного апаратів з апаратами профспілок і громадських організацій. Зро­ щування громадських організацій з партійно­державним управ­ лінським апаратом призводило до їхньої бюрократизації, знижен­ ня ефективності в роботі. Загальна політична й економічна ситуа­ ція в країні, суспільні потреби вимагали якщо не демонтажу, то Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 93 хоча б «ремонту» системи, оновлення її окремих елементів у рам­ ках чинної моделі суспільного розвитку. Смерть Й. Сталіна загострила суперечності між центром і рес­ публіками, зробила національне питання розмінною монетою в боротьбі за владу в Москві. Міжусобиці завершилися перемогою М. Хрущова,  який використав «напрацювання»  Л. Берії  і  зробив ставку на підвищення ролі національних політичних еліт в сус­ пільно­політичному й соціально­економічному житті країни. Ще в червні 1953 р. на пленумі ЦК КП України з поста першого сек­ ретаря був знятий росіянин Л. Мельников, якого звинуватили в русифікації  вищої  школи  і  дискримінації  місцевих  кадрів  у Західній Україні. На його  місце  був обраний українець  О. Кири­ ченко. Частка українців чи вихідців з України за М. Хрущова знач­ но зросла і в центральних, і в республіканських органах управлін­ ня. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 10 нових маршалів Радянського Союзу в 1955 р. половина були українського походження. На по­ чатку 60­х рр. п’ятеро з десятьох членів президії ЦК КПРС обстави­ нами своєї політичної біографії були пов’язані з Україною: Л. Бре­ жнєв,  А. Кириленко,  В. Підгорний,  Д. Полянський,  М. Хрущов. Якщо напередодні війни росіяни становили 65% зайнятих у цент­ ральних державних і партійних установах радянської України, то в середині 1950­х рр. частка українців дорівнювала 68%. Український чинник зріс  і в середовищі  правлячої  Комуніс­ тичної партії. Швидко збільшувалася кількість членів Компартії Ук­ раїни — якщо в 1958 р. в ній налічувалося 1,1 млн., то в 1971 р. — 2,5 млн. членів (серед них було чимало представників централь­ них  і  західних  областей республіки).  У 1964 р.  із  33  найвищих партійних  чиновників  республіки  30  були  українцями.  Частка українців у складі ЦК КПРС на початку 1960­х рр. сягнула 20%. Переваги  української  політичної  еліти  над  управлінською елітою центру та інших регіонів країни в Москві уже не боялися, бо, очевидно, вважали Україну фактично «освоєною» територією, органічною  і  невід’ємною  частиною  Великої  Росії.  За  багатьма параметрами саме так і було. Державотворчі сили українського народу поступово танули. Народом­державотворцем визнавався лише один — російський, тоді як при створенні СРСР державоут­ ворюючими за Конституцією були народи чотирьох державних 94 Віктор Даниленко об’єднань,  що  тоді  існували, —  України, Росії,  Білорусії  і  Закав­ казької Федерації. Саме в повоєнний період російський народ був піднесений режимом над усіма іншими, хоча страждав від цього режиму не менше, ніж інші. Принципово  нова  суспільна  атмосфера  створилася  в  країні після ХХ з’їзду КПРС. Почали відновлювалися автономні державні утворення. Послаблювався тотальний  прес кримінальних  пере­ слідувань. Розгорнулося реформування адміністративно­право­ охоронної системи, яке здійснювалося на основі зниження обсягів і  тривалості  термінів  кримінального  покарання,  заміни  його  в окремих випадках на адміністративні заходи, не пов’язані з поз­ бавленням  волі.  В  країні  була  розформована  значна  частина внутрішніх  військ. Розпочалася  реабілітація  безневинно  засуд­ жених. Відмінялись  найбільш  кричущі  норми в кримінальному законодавстві сталінської епохи. З нього було вилучено поняття «ворог народу». У центр адміністративно­правоохоронної політи­ ки поступово поверталася людина, особистість. У 1957 р. реабілі­ товано народи, депортовані у 1944–1947 рр., і їм було дозволено повернутися у  рідні  місця.  Однак  це  не стосувалося  кримських татар, землі яких, як пояснювала влада, були уже заселені. Процес десталінізації охопив і українське суспільство. Тисячі українців отримали амністію, були звільнені із сибірських таборів примусової праці і повернулися додому. Ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норильську (1953 р.), Караганді (1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА, знаме­ нував початок ліквідації розгалуженої системи концтаборів. Вод­ ночас  тиск  на  «українських  націоналістів»  з  боку  радянського режиму не зменшувався, а зростав, про що свідчив і ряд широко висвітлених  у  пресі  процесів  над  колишніми  членами  ОУН  у 1956 р. і вбивство в 1959 р. у Мюнхені агентами КДБ С. Бандери. Водночас новий курс передбачав зміни в організації суспіль­ ного життя. Продовжилося відновлення першорядної ролі партії у владній ієрархії. В  ідеологічну практику почала впроваджува­ тися  ідея загальнонародної  держави. Відповідно вживалися за­ ходи до  залучення  широких  мас  населення  в управління  всіма справами держави. Розгорнулося реформування державного апа­ рату з метою подолання його централізму, громіздкості, демок­ ратизації державної структури. Були здійснені кроки до активі­ Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 95 зації  діяльності Рад,  піднесенню їх  ролі  і  значення  в  загальній структурі влади. Програма  пожвавлення діяльності Рад, яку  намітив ХХ  з’їзд КПРС,  була  конкретизована  у  постанові  ЦК  КПРС  від  22  січня 1957 р.  «Про  поліпшення  діяльності  Рад  депутатів  трудящих  і зміцнення їх зв’язків з масами». У постанові передбачалося, зок­ рема, звільнити Ради від непотрібної опіки і дріб’язкового втру­ чання в їх діяльність з боку партійних і вищих державних органів; розвивати  їх  самостійність, активність;  розширювати  їх  права; усебічно зміцнювати їх зв’язки з народом. Проте головною умо­ вою успішного розв’язання цих завдань, як і раніше, вважалося партійне  керівництво Радами,  його  подальше  зміцнення.  І  вже це одно зводило нанівець усі зусилля по демократизації Рад, оск­ ільки і в центрі, і на місцях зберігалася непорушною фундамен­ тальна основа адміністративно­командної системи — інтегрова­ ний партійно­державний апарат. Важливе значення мало уточнення компетенції та структури місцевих Рад та  їх органів, юридичне оформлення їх статусу.  До 1960 рр. у союзних республіках були прийняті нові положення про сільські та районні Ради, які оформили зміни й усунули прогалини в регулюванні та діяльності цих ланок системи рад. У ці роки по­ чали регулярно скликатися сесії Рад, відновилася їхня виборність. На кінець 1950­х – початок 1960­х рр. система Рад депутатів трудящих значно розширилася. У 1959 р. в СРСР існувало понад 57 тис. представницьких органів державної влади різного рівня, в яких працювало понад 1800 тис. депутатів. Як велике досягнен­ ня, кваліфікувався той факт, що за 1939–1964 роки, тобто за 25 років, в систему Рад було обрано понад 14 млн. осіб, або кожен десятий  дорослий громадянин1.  Ради  депутатів  трудящих  про­ довжували розглядатися партійно­державною верхівкою як одна з найдемократичніших форм органів самоврядування. Передба­ чалось, що  з часом  вони перестануть  бути органами  державної влади  і повністю  перетворяться в структури громадської  само­ діяльності  трудящих,  призначені  для  управління  суспільними справами.  Однак  Ради  і  далі  залишалися  під  пильною  увагою партійних органів, послідовно виконуючи їхні директивні наста­ 1 Пыжиков А.В. Хрущевская «оттепель». – М., 2002. – С. 134. 96 Віктор Даниленко нови. Характерною рисою всієї системи Рад залишалася безаль­ тернативність виборів, «показушність» і бюрократизм у роботі. Місце Верховної Ради УРСР у системі владних структур визна­ чалося, як і раніше, не тим, що вона визнавалася «законодавчим органом», а тільки її статусом «найвищого органу державної вла­ ди». На практиці цей статус не був достатньою мірою підкріплений. Ідея перетворення держави диктатури пролетаріату в загаль­ нонародну  державу  була  спрямована  на  подолання  «культу особи», сталінської спадщини, посилення ролі народних мас і са­ мого М. Хрущова в історичному процесі. Участь широких мас на­ селення в управлінні державою планувалося реалізувати шляхом поступової передачі функцій держави суспільству не лише через Ради, а й громадські організації. Про це йшлося на ХХІ і ХХІІ з’їздах КПРС, обговорювалося на представницьких зібраннях громадсь­ ких організацій. Виступаючи на ХІІІ з’їзді ВЛКСМ у квітні 1958 р. М. Хрущов заявив: «Ми говоримо, що при комунізмі держава відімре. Які ж органи збережуться? Громадські! Чи будуть вони назива- тися комсомолом, профспілками, чи якось по-іншому, але це будуть громадські організації, через які суспільство буде регулювати свої відносини. Потрібно зараз розчищати шля- хи до цього, привчати людей, щоб у них вироблялись на- вички таких дій»2. Орієнтуючись,  передусім, на Ради,  профспілки  і  комсомол  у розвитку радянської демократії, партійно­державне керівництво прагнуло до розширення мережі громадських організацій. У цей період їх кількість у країні невпинно зростала. Велике значення надавалося створенню на промислових підприємствах робітни­ чих рад, проведенню різного роду з’їздів і конференцій трудящих, всенародних обговорень проектів важливих законів та ін. Курс на ширше залучення трудящих мас до суспільного жит­ тя поглиблював ерозію тоталітарного ладу. Зміни торкалися всіх сфер  функціонування  державного  організму.  Зокрема,  у  сфері культури лібералізація  суспільно­політичного  життя  породила таке нове явище духовного розкріпачення як «шестидесятницт­ 2 ХІІІ съезд ВЛКСМ. 15–18 апреля 1958 г. Стенограф. отчет. – М., 1958. – С. 285– 286. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 97 во». Суть його, як відомо, полягала в тому, що немало представ­ ників нового покоління в літературі по­іншому дивилися на світ, ніж цього вимагали партійно­класові настанови, значно ширше трактували у своїй творчості метод «соціалістичного реалізму», виступали  проти  партійного  контролю  за  творчим  процесом, проти лицемірства і  сліпого прислужництва системі своїх стар­ ших колег. Творчість «шестидесятників» захоплювала все ширші прошарки молоді. Своєрідно  відбилися  процеси лібералізації  у  сфері  шкільної освіти. Закон про зв’язок школи з життям 1958 р., відповідно до якого батьки мали право вибирати мову навчання для дітей, зас­ відчував  не  стільки  демократизм  реформи,  скільки  прагнення правлячої  верхівки зберегти  і зміцнити  діючу політичну систе­ му, модифікувати й інтенсифікувати політику русифікації. Рішення ХХ з’їзду КПРС позитивно вплинули на економічний розвиток країни, надавши йому  нову динаміку.  Це дало  М. Хру­ щову підстави твердити про швидку побудову комунізму в СРСР. У 1959 р. був зроблений висновок про повну і остаточну перемо­ гу соціалізму в СРСР і поставлено завдання «догнати і випереди­ ти» провідні капіталістичні країни за обсягом виробництва про­ мислової і сільськогосподарської продукції в розрахунку на душу населення.  У 1961 р.  нова Програма  КПРС  зафіксувала  початок розгорнутого комуністичного будівництва. Його успішне завер­ шення М. Хрущов вкотре пов’язував з якомога більшим залучен­ ням трудящих до практичної участі в управління державою. «Кожна радянська людина повинна стати активним учас- ником в управлінні справами суспільства! — ось наше гасло, наше завдання»3, — говорив він на ХХІІ з’їзді партії. Акцентуючи на цьому, М. Хрущов визначав п’ять напрямків, за якими необхідно забезпечувати за­ лучення мас до управління державними справами: 1) створення все кращих матеріальних і культурних умов життя народу; 2) удосконалення форм народного представництва і демокра- тичних принципів виборчої системи; 3) розширення практики всенародного обговорення корінних пи- тань комуністичного будівництва; 3 ХХІІ съезд КПСС. Стенограф. отчет. – М., 1962. – Т. 1. – С. 97. 98 Віктор Даниленко 4) всебічний розвиток форм народного контролю за діяльністю органів держави: 5) систематичне оновлення складу керівних органів в державному апараті і громадських організаціях. Для  політичної  системи  особливо  новаційними  виглядали положення про ротацію керівних партійних і радянських кадрів, неможливість займати відповідальні пости більше, ніж три тер­ міни підряд. Ця норма була зафіксовано у Програмі КПРС, однак необхідного механізму для оновлення влади розроблено не було. Тому ініціативи М. Хрущова у цьому напрямку не давали резуль­ татів. Склад керівних партійно­радянських і господарських кадрів дуже важко піддавався змінам. Ніяким чином не зарадила цьому й реорганізація в кінці  1962 р. системи державного контролю  і створення  в  країні  єдиного  партійно­державного контролю  на чолі з Комітетом партійно­державного контролю ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР та відповідних органів на місцях. Консервація од­ нопартійної системи, яка продовжувалася, відсутність реальних виборних механізмів представницьких органів зводили нанівець заходи, спрямовані на розгортання демократичних принципів. У роки хрущовської «відлиги» відбулися певні зміни і в дер­ жавно­правовому статусі союзних республік. Курс на «розширен­ ня прав союзних республік» знайшов свій вияв у передачі части­ ни функцій загальносоюзних органів на місця, в республіки. Розширилися можливості  і радянського парламентаризму в Україні. Зокрема, було розширено права республіканських вибор­ них Рад у розв’язанні державних справ, залученні до їхньої діяль­ ності широкого громадського активу. За Верховною Радою СРСР залишалось право на встановлення лише основ з окремих галузей законодавства,  а  за  Верховними  радами  союзних  республік  — право видання з цих галузей кодексів законів. Верховні Ради союз­ них  республік  отримали  можливість  здійснювати  планування соціально­економічного життя. Відповідно, починаючи з 1957 р. в  республіках  щорічно  стали  видаватися  закони  про  державні плани народного господарства, а республіканські органи влади отримали  право  брати  участь  у  формуванні  вищих  урядових  і судових  органів  Союзу  РСР.  Депутати  Рад  різних  рівнів  на  гро­ мадських  засадах  залучались  до  роботи  відділів виконкомів  — позаштатними  інструкторами,  інспекторами, заступниками  ке­ рівників підрозділів і навіть виконкомів Рад. З метою підвищення Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 99 відповідальності  за  роботу  Рад,  в  склад  яких  вони  входили,  за свою особисту  участь  у  роботі Рад  був прийнятий  спеціальний Закон, який визначав порядок відкликання депутата. У  ці  роки  Україна  розширила  свою  компетенцію  у  справах адміністративно­територіального поділу, судоустрою і судочин­ ства, отримала деякі права у розробці місцевого бюджету та гос­ подарського  планування.  Утворення  раднаргоспів  та  спільних республіканських Рад господарства об’єктивно зміцнювали рес­ публіканську автономію. Україна одержала право у цих справах на  власне  законодавство,  хоча  й  обмежене  загальносоюзними нормами. В кінці 1950­х – на початку 1960­х років в Україні було кодифіковано цивільне, кримінальне і процесуальне законодав­ ство, розроблене на базі загальносоюзного законодавства. Кон­ статуючи це, варто зазначити, що в його основу були покладені класові, а не загальнолюдські цінності і принципи. У роки хрущовської «відлиги» значно розширилися повнова­ ження виконавчої влади союзних республік. М. Хрущов ініціював заміну галузевого принципу управління промисловістю і будів­ ництвом  на територіальний.  Його  ініціатива  була підтримана  і лютневим (1957 р.) пленумом ЦК КПРС і відповідною сесією Вер­ ховної Ради СРСР (лютий 1957 р.) В результаті в країні було лікві­ довано 141 міністерство, а підпорядковані їм підприємства були передані новоутвореним раднаргоспам, на які поширилась юрис­ дикція  урядів  союзних республік.  В Україні  було  утворено нові союзно­республіканські  міністерства,  які  раніше  не  існували: зв’язку, вищої освіти, енергетики й електрифікації. Збільшилася кількість союзно­республіканських комітетів. Ряд союзно­респуб­ ліканських міністерств — торгівлі, будівельних матеріалів, хлібо­ продуктів, юстиції, внутрішніх справ, охорони громадського по­ рядку  —  переведено  в  розряд  республіканських.  В  результаті таких  дій  центру  реальний  потенціал  української  державності суттєво зріс  і став, очевидно, найпотужнішим за всю радянську історію. Однак політична система, навіть дещо лібералізована, не давала  ніяких  шансів  на державне унезалежнення  України.  То­ тальний контроль над суспільством продовжувала здійснювати Комуністична партія, хоча і вона зазнавала певних змін. ХХІІ з’їзд КПРС, що відбувся у 1961 р., вніс суттєві корективи і щодо діяльності правлячої партії. В Статуті КПРС вперше з’яви­ лись  положення  про  можливість  проведення  внутріпартійних 100 Віктор Даниленко дискусій; про розширення прав місцевих партійних органів; про недопустимість  підміни  партійними  організаціями  державних органів  і  громадських  об’єднань.  В  документі  закріплювалася тенденція  останніх  років  до  скорочення  чисельності  штатного партійного апарату і до передачі їх функцій громадським актив­ істам.  Змінилась  практика  проведення  пленумів  ЦК  КПРС.  У першій половині 1960­х років вони проводилися у формі розши­ рених нарад. Зміни торкнулися всіх структур партійної ієрархії. Зрозуміло, вони корінним чином не могли вплинути на політич­ ну систему, місце і роль КПРС у суспільстві, оскільки не торкали­ ся основ і принципів  її  існування, однак якоюсь мірою сприяли підвищенню відкритості партії, її демократизації. Об’єктивно суттєвий вплив на  міцність радянської політич­ ної системи мали зовнішньополітичні чинники, розширення кон­ тактів із зовнішнім світом. У роки хрущовської «відлиги» якісні зміни відбулися у сфері міжнародного туризму, обміну інформа­ цією. Зросла присутність України на міжнародній арені. У 1954 р. республіка стала членом Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). В середині 1958 р. при ООН було  відкрито постійне  представництво Української  РСР. На 10 квітня 1962 р. вона була членом або брала участь у роботі 44 між­ народних організацій, їх постійних і тимчасових органів, підпи­ сала 91 міжнародний акт4 . Новим кроком у лібералізації політичної системи країни мала стати третя Конституція СРСР, розробка якої розпочалася у квітні 1962 р., коли сесія Верховної Ради СРСР затвердила склад відпо­ відної  комісії.  Впродовж  дворічної  роботи  комісії було  внесено ряд змістовних пропозицій, спрямованих на розвиток демокра­ тичних  начал  у  політичному  житті  країни.  Зокрема,  головним напрямком розвитку політичної системи визначалось розгортан­ ня демократії. В документі була детально викладена система функціонуван­ ня Рад усіх рівнів. Як реальний центр влади поставала Верховна Рада СРСР. Більш широкими повноваженнями для впливу на дер­ жавне і культурне життя мали бути наділені виконавчі комітети, постійні комісії Рад. Новаційно виглядали положення про обов’яз­ 4 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 5560, арк. 29–31, 3237. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 101 кову ротацію кадрів керівних партійних і радянських працівників після  перебування на відповідних посадах протягом трьох  тер­ мінів  підряд.  У  проекті  називалися  нові  громадсько­політичні інститути та інструменти впливу: система народного контролю, звітність державних діячів перед населенням, всенародне обго­ ворення найважливіших законопроектів, галузеві наради трудя­ щих та ін. Передбачалася ротація депутатського корпусу, регла­ ментація діяльності сесій. Проект надавав союзним республікам право налагоджувати не лише економічні і культурні, а й дипло­ матичні стосунки з зарубіжними країнами, мати республіканські військові формування. У нову Конституцію мали ввійти статті про особисту  власність  громадян  і  особисте підсобне  господарство колгоспників, про дрібне приватне господарство. Значна частина цих  прогресивних пропозицій  не увійшли  в остаточний  проект  Конституції,  який  обговорювався  влітку 1964 р. Консервативні тенденції взяли верх. У проекті доміную­ чим залишалося положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС і зростання її ролі в ході будівництва комунізму; про марксизм­ ленінізм  як  ідеологічну  основу  суспільного  і  державного  ладу СРСР та ін. Реалізація прав і свобод, сформульованих у процесі роботи кон­ ституційних комісій, безумовно, сприяла б демократичній еволюції існуючої в країні політичної системи. Однак цього явно не бажала консервативно налаштована частина партійно­державної бюрок­ ратичної верхівки. Скориставшись ситуацією, яка склалася в країні та в партії у 1964 р., група вищих партійних і державних діячів, до якої входили Л. Брежнєв, М. Підгорний, Н. Ігнатов, О. Шелепін та ін. при підтримці глави КДБ СРСР В. Семичастного і міністра оборони СРСР Р. Малиновського домоглася зміщення М. Хрущова з займа­ них ним посад. Він був звинувачений у суб’єктивізмі та волюнта­ ризмі, фактичній узурпації влади*. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв, а главою уряду — О. Косигін. Так  закінчилася хрущовська  «відлига». Перші  роки  її  пов’я­ зані були з боротьбою за зміцнення провідної ролі КПРС у житті радянського суспільства і власних позицій М. Хрущова у владній * На час зміщення М. Хрущов був першим секретарем ЦК КПРС, головою Ради Міністрів СРСР, головою Комітету оборони, головою Бюро ЦК по РРФСР. 102 Віктор Даниленко конструкції. Перемігши Л. Берію, а потім Г. Маленкова у внутрі­ партійній боротьбі, М. Хрущов забезпечив ЦК КПРС і собі, як його першому секретарю, провідні позиції як у партії, так і в державі. З кінця 50­х років КПРС стає повною мірою основною керівною і спрямовуючою силою суспільства і держави. Нові шляхи суспільного розвитку відкрила заміна багаторіч­ ної більшовицької доктрини диктатури пролетаріату на модель «загальнонародної держави». Впровадження її в життя супровод­ жувалося спробами демократизації і посилення інституціональ­ них  елементів  політичної  системи,  зокрема, підвищенням  ролі Рад, активізацією громадських організацій, ліквідацією надмірної централізації управління, послабленням всевладдя центральної партбюрократії шляхом утворення місцевих раднаргоспів і реор­ ганізації партійних структур за виробничим принципом, введен­ ня термінів змінюваності партійно­номенклатурних кадрів. М. Хру­ щов намагався, не змінюючи суті системи, яка склалася, демокра­ тизувати державні інститути, посилити боротьбу з бюрократизмом. Об’єктивні  і  суб’єктивні  обставини  зумовили  той  факт,  що українство в роки хрущовської «відлиги» досягло апогею у своє­ му  розвитку,  примноживши  історичну  перспективу  України  як самостійної  держави.  Адже  потенціал  «українськості»  України, легалізований в 1917–1920 рр.  і  помножений на «українізацію» 1920–1930­х рр., з усією повнотою виявився саме в цей період. На той час по суті три покоління українців здобули загальну освіту в україномовних школах (вони становили в різні періоди 60–80% від усіх шкіл). До того ж саме в 1950–1960­і рр. найбільш повно проявив себе в національному організмі потужний західноукраїн­ ський  струмінь,  збагачений  досвідом  збройної  боротьби за  ук­ раїнську незалежність. У 1950–1960­ті рр. «українськість» проникла найглибше в усі пори суспільства, в усі клітинки його життя. Важливо, що ця маса заявила про себе і на всесоюзному рівні, висунувши, як зазнача­ лося, в центральне політично­управлінське середовище  велику кількість українців і вихідців з України. Стосовно цього періоду, єдиного по суті в радянському ХХ ст., можна говорити з певними умовностями, і про наявність української політичної еліти в Ук­ раїні, хоча і в націонал­комуністичному обрамленні. Ця еліта мала шанси і великі можливості щодо забезпечення (або хоча б спро­ Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 103 би) самостійного національного розвитку України*, але ними не скористалася, бо світогляд її був і обмежений, і обтяжений кому­ ністичними ідеями. До того ж імперські сили, не змігши проти­ стояти поширенню і зміцненню українства внаслідок історичних обставин, продовжували «інтернаціональну» працю. Саме в ці ро­ ки під українство було закладено міни уповільненої дії, але стра­ шенної  сили,  які  спрямовані  були  на  його  розклад  зсередини. Водночас у перспективі вони могли позитивно вплинути (а так і сталося) на його потенційні можливості. Саме в 1950­ті рр. вище партійно­державне керівництво України отримала тези ЦК КПРС до 300­річчя «возз’єднання» України з Росією, якими багато хто керується  й  нині,  закон  про  зв’язок  школи  з  життям,  а  також всуціль зросійщений і «очищений» від корінного населення Крим. Попри  всі  кроки,  спрямовані  на  лібералізацію  суспільного життя, кардинальних змін в політичній системі СРСР в той час не відбулося. Верховна Рада СРСР і Верховні Ради союзних республік реальними центрами влади не стали. Країна не наблизилася до правової  держави. Система  трансформувалася  від  тоталітариз­ му  до  авторитаризму. Незмірно  зросла  роль  військово­промис­ лового комплексу в житті радянського суспільства. Однопартій­ на структура існуючої політичної системи, безальтернативність виборів в органи державної влади виключали можливість вияву реальної  ініціативи  мас  в  управлінні  державними  справами. Страх, побоювання за своє життя, життя рідних і близьких зали­ шався домінуючим  чинником  суспільної  поведінки людей.  Вже на початку 60­х років критика культу особи Сталіна, як  інстру­ мент впливу на суспільні процеси, фактично вичерпала себе. Вис­ тупаючи в грудні 1962 р. на зустрічі керівників КПРС і Радянсь­ кої держави з діячами літератури і мистецтва, один з партійних провідників, секретар ЦК КПРС Л. Ільїчов погрозливо заявив, що «не можна допустити, щоб під виглядом боротьби з куль- том особи розхитували і знесилювали соціалістичне сус- пільство»5. * Це було підмічено в середовищі української еміграції на Заході, де поши­ рювалась думка про можливість реалізації ідей націонал­комунізму в Ук­ раїні, навіть в умовах радянського ладу. 5  Оттепель.  1960–1962.  Страницы  русской  советской  литературы.  –  М., 1990. – С. 525. 104 Віктор Даниленко Отже,  десталінізація, спрямована  фактично  на  розширення соціальної бази «влади Рад», в підсумку не зміцнювала політичну систему суспільства, скоріше навпаки, сприяла її ерозії, наростан­ ню системної кризи радянського ладу. Значна частина радянсь­ кого суспільства втратила довіру до влади і її лідерів. Партійний, радянський і господарський апарат зверху донизу вразили злов­ живання,  крадіжки,  розтрати. В  суспільній  лексиці  поширеним став термін «нетрудові доходи». Поглибилось фактичне розшару­ вання радянського суспільства. У ньому все рельєфніше виділявся стійкий партійно­державний прошарок із своїми інтересами. Ха­ рактерною рисою організації влади в тих умовах було фактичне дублювання роботи Рад відповідними відділами партійних комі­ тетів. Продовжувалась започаткована ще в 1930­ті роки практи­ ка  прийняття  спільних  постанов  партійних  органів  та  органів державної влади. Водночас  на  окремих  напрямках  лібералізована  радянська соціально­економічна і політична система, мобілізувавши всі свої ресурси, зміцнила позиції. Суспільно­політичні новації викликали до життя велику кількість громадських рухів та ініціатив. Мобілі­ зація ініціативи і творчості мас привела до зростання темпів роз­ витку основних галузей господарства майже вдвічі від запланова- них. Основні виробничі фонди у промисловості за роки семирічки (1959–1965 рр.) подвоїлися. Керівники партії та уряду не оминули можливості  ідеологічно оформити  реформування економіки  та напруженої праці трудящих, породженої надіями на краще жит­ тя. У суспільстві з новою силою почала поширюватись думка про швидку побудову комунізму. Однак  на  цьому можливості  «мобілізаційної» моделі  еконо­ міко­політичної  системи СРСР  були  вичерпані.  Уже  на  початку 1960­х рр. далися взнаки недоліки нової системи управління еко­ номікою, розпочалося нове падіння темпів виробництва, що при­ вело  до  перебоїв  у  забезпеченні  населення  продовольством.  З 1963 р. розпочалися регулярні закупівлі зерна за кордоном. Чер­ говий приступ викачування коштів з села для потреб «розгорну­ того будівництва комунізму», реалізації масштабних соціальних проектів у містах вкотре демонстрував обмеженість колгоспної системи господарювання. Орієнтовані на вилучення сільськогос­ подарської  продукції принципи  організації колгоспного  вироб­ ництва робили неможливим його розширене виробництво. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 105 Дійшла межі й лібералізація суспільно­політичного життя від­ повідно до уявлень її творців. Радянська політична система все більше входила у суперечність із зростаючою багатоманітністю громадських інтересів, які складалися в суспільстві на рубежі 60­х років. Тому дальше поглиблення і поширення реформ могло торк­ нутись основ політичної системи, що могло загрожувати її існу­ ванню. Режим не міг піти на кардинальне її оновлення, визнання доцільності розподілу влади, парламентського характеру демок­ ратії, ліквідації монополії однієї партії на владу, розширення ре­ альних прав людини. Правляча верхівка партії і держави почала сигналізувати суспільству про настання межі, яку не можна пе­ реступати. Розстрілом демонстрації робітників у Новочеркаську (1962 р.), жорсткими заявами на нараді М. Хрущова з групою про­ відних російських  письменників (1962 р.) суспільство було  зас­ тережено від надмірного радикалізму. Через кілька місяців у пресі розгорнулася дошкульна критика  багатьох представників інте­ лігенції. Натиск консервативних сил і в Україні,  і в інших союз­ них республіках зростав. З приходом до влади Л. Брежнєва під гаслом боротьби з суб’єк- тивізмом  і  волюнтаризмом  М. Хрущова розгорнулась  боротьба проти основних напрямків його політичного курсу. Новий курс, як було декларовано,  був спрямований  на розвиток  соціалістичної демократії, звільнення партії від невластивих їй функцій, наукове керівництво суспільством. Але це були лише слова, пусті деклара- ції.  Вони становили фасад помірковано­консервативного курсу, спрямованого на збереження існуючої політичної системи — по­ живного середовища для диференціації і формального привласнен­ ня різноманітних благ зростаючою номенклатурою і бюрократією. Утвердження Л. Брежнєва при владі, як і М. Хрущова у свій час, розпочалося з витіснення сильних, впливових і авторитетних су­ перників  на  периферію владних  впливів  і  наближення  до  себе людей відданих і надійних. Робилося це спокійніше і без різких рухів, як то було у роки М. Хрущова. Не той був час, не та суспільно­ політична атмосфера, не ті методи управління державою. Домі­ нуючими в арсеналі міжусобної боротьби за владу стали кабінетні інтриги, кадрові перестановки, усунення молодших потенційних лідерів,  зумисне  зіткнення  інтересів,  інсинуації,  справедлива  і несправедлива  критика. 106 Віктор Даниленко В остаточному підсумку «нова» тактика нового лідера в нових умовах давала ті ж самі результати, що й прямолінійні атаки на своїх суперників у минулому. Під різними приводами Л. Брежнєв поступово віддалив від себе тих, хто найбільше сприяв його при­ ходу до влади — Д. Полянського, М. Підгорного, О. Шелепіна, В. Се­ мичастного, а згодом і П. Шелеста. Його оточення було насичено близькими за духом і особисто відданими людьми. За Л. Брежнєва в країні почала повільно, але неухильно відрод­ жуватися сталінська спадщина, згорталися процеси реабілітації жертв репресій, присікались спроби відновлення історичної прав­ ди. Брежнєвським керівництвом були ліквідовані елементи еко­ номічних методів управління. Економіку країни знову було повер­ нуто до централізованої системи управління. Водночас посилився процес бюрократизації політичних структур, зростало відчужен­ ня людей від політики, від влади, посилювалось протиріччя між застиглою і закостенілою бюрократичною політичною системою і соціально­політичним розвитком суспільства. Явною  ознакою  системної  кризи  режиму  стало  масштабне розростання  бюрократичного управлінського  апарату. За  двад­ цять років після усунення М. Хрущова від влади чисельність уп­ равлінців в СРСР збільшилася в шість разів — з 3 до 18 млн. осіб. Фактично  один  управлінець  припадав  на  6–7 осіб  працюючих. Швидкий ріст бюрократії  супроводжувався неухильним розши­ ренням пільг і привілеїв. На утримання такого бюрократичного апарату держава витрачала у середині 1980­х років щорічно по­ над 40 млрд. рублів, або 10% свого бюджету. Нарощувала свій бюрократичний потенціал і українська но­ менклатура.  Цьому  сприяли  неодноразові  безсистемні  зміни  в органах управління. Так, уже восени 1964 р. були прийняті рішен­ ня про розукрупнення сільських районів, про об’єднання промис­ лових  і  сільських  обласних  партійних  організацій  і  радянських органів, у відповідності з якими ліквідовувався розподіл партій­ них організацій за виробничим принципом. Ряд республіканських міністерств України було перетворено на союзно­республіканські або  їх  скасовано взагалі.  Окремі  комітети  Ради  Міністрів  УРСР також стали союзно­республіканськими. Союзно­республікансь­ ке міністерство хімічної промисловості у 1970 р. стало загально­ союзним. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 107 У 70­ті роки Рада Міністрів УРСР являла собою важку централі- зовану бюрократичну машину з перевагою союзно­республікансь­ ких міністерств і державних комітетів. Номенклатура, багаточи­ сельна бюрократія, інші соціальні групи почали консолідуватися у цей період в окремий протоклас із своїми специфічними класо­ вими інтересами. Найголовніший з них — інстинктивне прагнення зберегти порушену хрущовською «відлигою» систему влади. У реальному житті зростала роль партійно­державної бюрок­ ратії в особі ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР. Хоча останні не були самостійними, а цілковито підпорядковувались центральним загальносоюзним органам. П. Шелест і В. Щербиць­ кий,  які  очолювали  Компартію  України  впродовж  відповідно 1963–1972  і  1972–1989 рр.,  хоч  і  різною  мірою,  але  проводили централізаторську політику. Вона відповідала основним принци­ пам радянської політичної системи. Інтереси України вони захи­ щали тією мірою, яку дозволяли загальносоюзні чинники. Обидва опиралися у партійно­державній діяльності на постійно зростаю­ чий бюрократичний апарат. Такими ж рисами характеризувалася і діяльність голів Президії Верховної Ради УРСР, які послідовно очолювали її у цей час — Д. Коротченка, О. Ляшка, І. Грушецького, О. Ватченка. Вони були абсолютно не самостійними у своїх діях та вчинках. Збільшення  державного апарату,  посилення адміністратив­ них методів і форм управління об’єктивно вело до неприродного зростання ролі КПРС і її структур в системі державних органів, у всіх сферах суспільного життя. Комуністична партія залишалася єдиною політичною силою, яка монопольно володіла всією пов­ нотою політичної влади. Однопартійність виключала утворення інших партій,  конкурентів  у  боротьбі за  владу. КПРС  прагнула зберегти свою соціальну природу,  проводячи ретельний  селек­ тивний відбір  до  свого  складу  і  надаючи  переваги  робітникам. Однак  з кожним  роком робити це ставало складніше  і  складні­ ше — і в силу зміни складу робітничого класу, загалом соціально­ класової структури суспільства, і в силу того, що партійний кви­ ток залишався єдиним «пропуском» у кар’єрному рості молодих спеціалістів. Диктатура апарату і панівне становище партійних органів над партією і державою з часом посилювалися. У 1966 р. на ХХІІІ з’їзді 108 Віктор Даниленко КПРС були відмінені всі нововведення М. Хрущова у партійному житті, в тому числі ротація партійної номенклатури, до якої особ­ ливо вороже ставилися партійні чиновники. Відмова від ротації партійних  кадрів,  курс  Л.  Брежнєва на  так  звану  «стабільність кадрів», означали консервацію існуючих порядків, вели до застою і думки, і дії, безвідповідальності, корупції, зловживання службо­ вим становищем. В статуті КПРС, прийнятому ХХІV з’їздом партії у 1971 р. було закріплено право партійного контролю за діяльніс­ тю адміністрації не тільки на виробництві, як було раніше, а й у сфері освіти, науки, культури, охорони здоров’я. Посилився пар­ тійний  контроль  і  за  діяльністю  апарату  державних  органів, міністерств і відомств. Формально Комуністична партія залиша­ лася стрижнем  радянської політичної  системи. Всі  більш­менш важливі  питання  суспільного  життя,  державні  і  господарські проблеми розв’язувалися у партійних структурах. Громадськості постійно нав’язувалася думка про зростаючу роль КПРС і її пере­ творення у партію всього радянського народу. Ряди КПРС стрімко зростали, досягнувши на середину 80­х років 19 млн. осіб. У 1977 р. Конституція СРСР закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у суспільстві, визначивши її як «ядро політичної системи». Основу ж цього «ядра» становила незмінна частина партійно­державної верхівки, на вершині якої знаходив­ ся Генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв. У своїй діяльності він особливо широко використовував апаратні методи і прийоми. Цей стиль роботи ментально був близьким номенклатурі всього СРСР. Реальна влада по всій партійній вертикалі зосереджувала­ ся в органах виконавчої влади — бюро, секретаріатах, парткомах. Бюрократизація КПРС, висування на перші ролі партійного апара­ ту, вело до втрати партією елітного статусу і перетворення її по суті в ієрархічний орган влади, що спирався на примус. Панування партійних органів над партією вело до маніпулювання партійни­ ми масами, рядовими членами партії і диктувало пріоритет пар­ тійної дисципліни над державною законністю. Відповідно до Конституції, Радянський Союз був формально федерацією п’ятнадцяти союзних республік, що мали доволі ши­ року самостійність. Фактично ж СРСР залишався жорстко цент­ ралізованою,  унітарною  державою,  в якій  усі  важливі  питання внутрішньої і зовнішньої політики розв’язувалися у Москві. Бюд­ Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 109 жет СРСР був суворо централізованим. Гроші з усієї країни кон­ центрувалися у Міністерстві фінансів СРСР, а потім розподілялися республікам. Всі кадрові питання стосовно керівних працівників республік погоджувалися з центром. Диктат центру з часом зро­ став  все  більше  і  більше, нерідко  набираючи  форму  бездумної політики.  Складовою частиною системи органів державної влади в Ук­ раїні, як і в СРСР загалом, залишалися Ради. Формально вони скла­ дали єдину  систему  органів  державної  влади  в центрі  і  на  міс­ цях — від сільської і районної Ради — до Верховної Ради УРСР. Офі­ ційно їхнє зміцнення розглядалося як основне питання внутріш­ ньої політики радянської держави у 1960­і – початку 1980­х рр. У цей період були розширені повноваження сільських Рад. Зокре­ ма,  до  їх  компетенції  перейшов  ряд  питань,  що  раніше  були  у віданні районних Рад. У 1972 р. був прийнятий закон про повно­ важення депутатів усіх рівнів. У березні 1981 р. ЦК КПРС, Прези­ дія Верховної Ради СРСР і Рада Міністрів СРСР прийняли поста­ нову «Про дальше підвищення ролі Рад народних депутатів у гос­ подарському будівництві». У квітні 1984 р. пленум ЦК КПРС прий­ няв  постанову  «Про  дальше поліпшення  роботи  Рад  народних депутатів». Однак  на практиці роль  Рад  не вдалося  підвищити. Їм,  як  і  раніше, відводилася  декоративна роль  у  системі  влади. Вони не мали власних джерел фінансування і повністю залежали від коштів центру. А це означає, що Ради залишались безсилими і  безголосими.  До  того  ж,  не  вони,  а  їхні  виконавчі  комітети здійснювали фактично управління громадськими і державними справами. Вони складалися з професіоналів, управлінців — керів­ ників міністерств і відомств, виконкомів і  їх відділів. Їм завжди було  забезпечено обрання  до  Ради.  Бюрократичний кістяк  Рад був доволі консервативним. Відповідно  до  Конституції  УРСР  1978 р.  (як  і  Конституції 1937 р.) «найвищим органом державної влади», який правочин­ ний розглядати і вирішувати будь­які питання, що належали до відання Української РСР, проголошувалася Верховна Рада. Вона обирала  голову  Президії  та  двох  його заступників,  формувала Президію, формально утворювала уряд УРСР, де­юре відповідаль­ ний перед нею та їй підзвітний, обирала Верховний Суд республі­ ки.  Основною  формою  діяльності  Верховної  Ради  були сесії  — 110 Віктор Даниленко чергові періодичністю, два рази на рік, а також позачергові та уро­ чисті, присвячені визначним датам. Вважалося, що Верховна рада представляла інтереси всього народу, як єдиного, цілісного орга­ нізму, не диференційованого, не структурованого, не віддільного від держави. Уособленням волі держави–народу, зрозуміло, пови­ нен бути правлячий прошарок — номенклатура, панівна верства, що концентрувала в своїх руках політичну владу. Таким був дух Конституції 1978 р. Однак вона містила, як зазначалося, і норму прямої дії, визначаючи провідною силою суспільства Комуністич­ ну партію. Визначальним  заходом  у  формуванні  Верховної  Ради  УРСР були вибори. З повоєнних часів до початку «перебудови» вибори в  Україні  проходили  10  разів  (1947 р.,  1951 р.,  1955 р.,  1959 р., 1963 р., 1967 р., 1971 р., 1975 р., 1980 р., 1985 р.). Правовими заса­ дами проведення  виборів  було  Положення про  вибори  до  Вер­ ховної Ради, затверджене Президією Верховної Ради УРСР у грудні 1950 р. Пізніше до нього неодноразово вносились зміни та допов­ нення. А в грудні 1978 р. дев’ята сесія Верховної Ради УРСР дев’я­ того скликання прийняла закон «Про вибори до Верховної Ради», що став по суті вершинним у формуванні виборчої системи в Ук­ раїнській РСР. Відповідно до діючих положень вибори проходили на основі прямого, рівного виборчого права. В них мало право брати участь все доросле населення республіки віком від 18 років. Виборчий процес забезпечувався системою діючих комісій — центральною, окружними та дільничними, які знаходилися під жорстким конт­ ролем правлячої Комуністичної партії. Під  контролем  партійних  комітетів  проходили  всі  виборчі кампанії. Вони  супроводжувалися,  як  правило,  все  зростаючою галасливістю,  пропагандистським  шумом,  мітинговістю,  голос­ лівною декларативністю досягнень радянської демократії, Кому­ ністичної  партії,  соціалістичної  економіки,  добробуту  народу, великої кількості пустопорожніх обіцянок. Державою витрачали­ ся величезні кошти, щоб привернути увагу населення до виборів. Однак їх одномандатна система практично позбавляла конкурент­ ності між кандидатами у депутати. Майбутній кандидат одержу­ вав  «добро»  партійної  верхівки  і  був гарантований  в тому,  що одержить статус депутата. У виборчому бюлетені була лише одна Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 111 кандидатура.  Тож  вибору  не було.  «Кого  призначили  — того  й виберуть», — іронізували в народі. Суспільство в умовах адмініст­ ративно­командної системи було позбавлене можливості проти­ діяти такій антидемократичній практиці. А влада демонструвала свою «живучість»,  публікуючи  в  пресі результати  голосування, за якими активність виборців становила, як правило, 99,9%. Впродовж  1940–1980­х рр.  не  залишалася  незмінною  ні кількість виборців, ні кількість депутатів, що обумовлювалось як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. За підрахунками донецьких учених  Є.  Бутиріна,  В.  Кравченка  та В.  Футулуйчука загальна кількість виборців з 1947 р. по 1985 р. збільшилася в 1,6 рази — від 21,5 млн. до 36,5 млн. осіб. Збільшувалася і загальна чисельність депутатів. Якщо кількість депутатів Верховної Ради 2–8 скликань становила в межах 415–469 осіб, то в 9–10 скликан­ нях їх чисельність зросла до 570–650 осіб. Загалом же їх кількість зросла з 1947 по 1985­й рр. на 235 осіб, або в 1,5 рази. Причому чисельність  депутатів  зростала  більш  прискореними  темпами порівняно із зростанням — чисельності населення. Узагальнену  інформацію  про  час,  періодичність  виборів  до Верховної Ради УРСР та динаміку кількісного складу її депутатів містить наступна таблиця: Вибори до Верховної Ради УРСР Дата виборів Скликання Обрано депутатів 9.II.1947 2-е 415 25.II.1951 3-є 421 27.II.1955 4-е 435 1.III.1959 5-е 457 3.III.1963 6-е 469 12.III.1967 7-е 469 13.VI.1971 8-е 484 15.VI.1975 9-е 570 24.II.1980 10-е 650 112 Віктор Даниленко Депутатський корпус кожного скликання зазнавав більшого чи меншого оновлення. Зокрема, у Верховній Раді 2­го скликання новообрані депутати становили понад 85%. У наступні скликання в середньому вперше обиралися 50–60% депутатів6. Під  пильним  оком  партії  постійно  перебував  і  соціальний склад депутатів. Він ретельно регулювався і контролювався, хоча реальне життя, реальна практика вносили свої корективи. Пос­ тупово у Верховній Раді УРСР зменшувалося представництво де­ путатів з числа працівників базових галузей і зростала, хоча й по­ вільно, питома вага представників невиробничої сфери. Це були, передусім, чиновники та партійні функціонери, але поряд з ними було немало діячів науки, культури, освіти, охорони здоров’я. Якщо  розглянути  історію українського  парламентаризму у тендерній площині, то варто зауважити, що найбільш збалансо- ваною була саме Верховна Рада УРСР.  Завдяки негласним  кво­ там частка депутатів жіночої статі у загальному числі депутатів з 1947 по 1985 р. зросла з 112 (26,9%) до 234 (36%). І це значно більше,  ніж  у  Верховній  Раді  України  періоду  незалежності. Участь  жінок  у  діяльності  Верховної  Ради  УРСР  була  різнобіч­ ною і доволі плідною. Зазнавав змін  і національний  склад  депутатського  корпусу. Тут спостерігалася чітка тенденція зменшення питомої ваги депу­ татів­українців  і  збільшення  кількості  депутатів  російської  на­ ціональності.  Збільшувалася  серед  депутатів  і  кількість  пред­ ставників інших національностей. Віковий ценз переважної кількості депутатів становив 30–40 років. Проте поступово кількість таких обранців зменшувалася. За даними згадуваних донецьких  учених чисельність  депутатів Верховної Ради 2–10­го скликань 30–39 річного віку скоротилася з 29,8% до 15,5%,  або на  14,3%, 40–49  років з  46,9% до 30,9%, або  на  16%.  Поповнення  молоддю  було  незначним,  її  частка  у верховній Раді УРСР зростала з кожним новим скликанням мен­ ше,  ніж  на  один відсоток.  Водночас з  2­го  по  10­е  скликання  з 13,3% до 38,3%, або на 24,8%, зросла кількість депутатів,  яким було за 50 років. 6 Кравченко  В.,  Титаренко  Ю.  Державотворення  в  Україні.  Історія  та  су­ часність. – Донецьк, 1998. – С. 17–19. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 113 Впродовж 50–80­х років ХХ ст. зростав освітній рівень україн­ ського депутатського корпусу. Це було відображенням об’єктив­ ної тенденції зростання освітнього рівня українського суспільст­ ва. Якщо в складі депутатів 2–4­го скликань було ще немало депу­ татів з середньою і навіть початковою освітою, то згодом пере­ важна більшість депутатів декларувала наявність вищої освіти. У діяльності Верховної Ради УРСР провідну роль мали відігра­ вати  постійно  діючі  депутатські  комісії,  пізніше  —  комітети. Комісії розробляли пропозиції для розгляду їх Верховною Радою, сприяли виконанню прийнятих нею рішень, здійснювали конт­ роль за діяльністю міністерств, відомств, державних комітетів. У 1950–1960­ті рр.  кількість комісій  суттєво збільшилася.  У 1957 р. третя сесія Верховної Ради 4­го скликання утворила до­ датково до чотирьох існуючих ще чотири комісії: промисловості і транспорту, сільського господарства, освіти і культури, охорони здоров’я  та соціального  забезпечення.  У  1959 р.  було  утворено комісію з торгівлі і громадського харчування, у 1963 р. — комісії комунального господарства та побутового обслуговування, нау­ ки і культури, харчової промисловості, легкої промисловості, важ­ кої та хімічної промисловості. Верховна Рада УРСР 6­го скликан­ ня (1963–1967 рр.) мала вже 16 постійних комісій, до складу яких входило 377 депутатів, або 78% їх загальної кількості7. До сере­ дини 1980­х років у Верховній Раді УРСР діяло 17 комісій. Поряд  із збільшенням кількості комісій зростала  і кількість депутатів.  До  середини  1980­х рр.  їх  кількість  у  складі  комісій збільшилася від 36 до 550 осіб, тобто у 15 разів. Дев’ята сесія 6­го скликання прийняла у 1966 р. Положення про постійні комісії, а перша сесія 10­го скликання у 1980 р. внесла зміни і доповнення, спрямовані на удосконалення їх роботи. Однак діяльність комісій носила значною мірою формалізований характер, була малоефек­ тивною. Ними допускався різнобій, дублювання та підміна робо­ ти однієї постійної комісії іншою. До того ж, далеко не всі депута­ ти — члени тієї чи іншої комісії могли працювати на відповідно­ му професійному рівні, не виявляли необхідної активності. Частина обранців були пасивними не тільки як члени постій­ них комісій, а й просто як депутати. Вони несистематично зустрі­ 7 Домико І. Постійні комісії Верховної Ради Української РСР. – К., 1972. – С. 10. 114 Віктор Даниленко чалися з виборцями, не звітували про виконання їх наказів, нех­ тували інтересами і потребами виборців. До активної законотвор­ чої, державної та громадської діяльності їх не спонукав реальний статус Верховної Ради, роль якої у суспільно­політичному житті республіки  неухильно зменшувалася.  Натомість  зростала  роль Президії Верховної Ради УРСР — постійно діючого органу зако­ нодавчої  влади.  Вона  значною  мірою  підміняла Верховну  Раду, зокрема  вносила  зміни  до  чинних  законодавчих  актів,  через структури апарату здійснювала керівництво місцевими радами, присвоювала  почесні  звання  та  нагороди,  вирішувала  питання громадянства, здійснювала амністії та помилування. Президія Верховної Ради УРСР відала питаннями адміністра­ тивно­територіального  устрою,  утворювала  і  ліквідовувала  за пропозицією Ради Міністрів УРСР міністерства і  державні  комі­ тети, призначала і звільняла урядовців. Їй належало право зако­ нодавчої ініціативи. В реальному житті Президія Верховної Ради УРСР не була самостійною Практично будь­яке її рішення, поста­ нова чи указ  проходили  попереднє узгодження  в ЦК  Компартії України.  Вирішальне ж  слово було  за центральними союзними органами — передусім за ЦК КПРС. Показовим у цьому сенсі може бути приклад з таким здавалося б безневинним і деполітизова­ ним питанням, як республіканські нагороди, почесні звання. Встановлення  і  присвоєння  почесних  звань  і  нагород  УРСР перебувало у віданні Верховної Ради. У 1950–1980­і рр. республі­ канських орденів і медалей радянська Україна не мала. Хоча спро­ би  їх  ввести були.  Зокрема, в  1967 р.  перший  секретар  ЦК  КПУ П. Шелест висунув ідею цілої системи українських республікансь­ ких нагород. ЦК Компартії України та Верховна Рада планували запровадити два власні ордени — Державного Прапора Українсь­ кої РСР та Трудової Слави і дві медалі — «За трудові заслуги» та «50 років Української РСР». Під час підготовки документів на ці нагороди вирішено було орден Державного прапора замінити на орден Республіки (липень 1967 р.). Було підготовлено відповідні ескізи, документи, але ці плани не були втілені в життя. З Москви прозвучав окрик. Партійно­державне керівництво СРСР зауважи­ ло на «нецелесообразности введения орденов и медалей в каж­ дой  отдельно  взятой  советской  республике».  З  його  дозволу  в УРСР  було  запроваджено  ювілейний  нагрудний  знак  «50  років Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 115 УРСР» та  настільна бронзова  медаль  «На  відзнаку 50­річчя  Ук­ раїнської РСР». Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 трав­ ня 1981 р. було затверджено положення про державні нагороди УРСР. Система держнагород республіки включала в себе почесні звання Української РСР, Почесну Грамоту і Грамоту Президії Вер­ ховної Ради Української РСР. Про республіканські ордени й ме­ далі, зрозуміло, не йшлося. Ні ЦК КПУ, ні Верховна Рада УРСР з їх Президією не були повноправними господарями на своїй землі. Верховна Рада УРСР вважалася і вищим законодавчим орга­ ном республіки. Насправді вона виконувала лише окремі законо­ давчі функції, «одноголосно» схвалюючи підготовлені апаратом рішення. Верховна Рада УРСР практично не контролювала уряд, фінансові витрати міністерств і відомств. Її вплив на життя сус­ пільства ставав все меншим і меншим. По  всій країні  паралельно  системі  органів  державної  влади діяла система партійних комітетів і бюро. Вони приймали рішен­ ня, які були обов’язковими для конкретного колективу чи насе­ лення  території.  Всі  державні  органи  і  громадські  організації функціонували фактично як «привідні ремні», передаточні меха­ нізми  тиражування і  виконання рішень,  які приймали  партійні комітети.  Останні  нерідко  приймали  на  себе  прямі  і  відкриті функції державної влади, які мали юридичне значення. В прак­ тику роботи партійних органів все більше входили спільні з ви­ конавчою владою рішення. В Україні також провідну роль відігравав партійний апарат. Перший секретар ЦК Компартії України опирався, передусім, на секретаріат  ЦК.  Найважливіші  для  республіки рішення,  звісно, приймалися в Москві, однак і ті, що були в компетенції республіки, приймалися вузьким колом осіб. Практично не допускалася, хоча й декларувалася, критика і самокритика. Рядові комуністи відсто­ ронювалися від реальної участі у визначенні політики партії. Під гаслом «боротьби за єдність партії» відкидалася будь­яка точка зору, яка не співпадала з «генеральною лінією». Тотального ха­ рактеру набрала регламентація партійного і загалом суспільного життя. Детально  регламентувався порядок проведення різного роду  заходів,  публічних виступів, зустрічей партійних  функціо­ нерів з громадськістю, узгодження різного роду текстів офіцій­ них документів. Як згадував пізніше О. Ляшко: 116 Віктор Даниленко «будь-яка постанова або розпорядження Радміну ще в про- екті направлялася в ЦК на узгодження. Значно зросла кількість спільних постанов...»8. Партійні  з’їзди  все більше  носили  «показушний»,  парадний характер. Виступи делегатів зводились переважно до самозвітів і захвалювань політбюро на чолі з «вірним ленінцем» Л. Брежнєвим. У роки  правління Л. Брежнєва Компартія України фактично остаточно втратила  автономні права. Проводячи лінію  Москви, вона перетворилася в потужний інструмент русифікації України. А партійно­державна верхівка, користуючись всілякими привіле­ ями і діючи поза національними інтересами, законом, поза кри­ тикою, перетворилася у замкнутий клан. Політичні права і свобо­ ди громадян лише декларувалися, але їх влада не дотримувалась. В країні діяла жорстка цензура на всі друковані видання та інші засоби масової інформації. Традиційно політизованим залишався в республіці депутатсь­ кий корпус. Рівень партійності серед депутатів становив здебіль­ шого 60–70%. З числа депутатів­комуністів створювалася партій­ на  група,  яка  представляла  інтереси  відповідного  партійного комітету. У Верховній Раді УРСР партійна група підпорядковува­ лась Центральному Комітету Компартії України. У складі депута­ тів  був  широко  представлений  партійний  апарат.  Депутатами Верховної ради УРСР було немало керівників ЦК Компартії, сек­ ретарів обкомів та райковім. Їх чисельність серед депутатів в різні роки становила від 10 до майже 15 відсотків. Загалом кількість членів партії в складі Верховної Ради УРСР у 50–80­ті роки ХХ ст. доходила нерідко майже до 80%. І хоча безпартійні депутати, а це були переважно люди інтелектуальної праці, мали кращу про­ фесійну підготовку, домінували в раді депутати­комуністи. Брак професійності  вони  компенсували  партійною  приналежністю, виконавською відповідальністю і корпоративною солідарністю. Тому саме вони залучалися, в першу чергу, до керівництва Вер­ ховною радою, її Президії, постійних депутатських комісій. Основним  якісним  показником  функціонування  політичної системи в Україні був рівень боротьби з українським націоналіз­ 8 Ляшко А.П. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. – Кн. третья: На ступе­ нях власти. Часть вторая. – К., 2001. – С. 24. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 117 мом.  Боротьба  з  націоналізмом  в УРСР  використовувалася  і  як інструмент домагання влади, і як інструмент її збереження при доведенні вірності правлячій партії. Звинувачення у націоналізмі позбавляли людину  будь­якої соціальної  перспективи у  житті. Особливі небезпеки загрожували тим, хто займав більш­менш по­ мітне місце у соціальній ієрархії. Для правлячої верхівки УРСР зак­ линання у вірності ідеям пролетарського, згодом соціалістичного інтернаціоналізму, а насправді — радянському режиму, московсь­ кому центру були обов’язковим і постійним ритуалом, що на прак­ тиці  виливався у  постійне переслідування  і зневажання  всього національного і його носіїв. У проведенні своєї політики КПРС, як і раніше, опиралася на державний примус і насильство, уміло експлуатуючи домінанту страху, яка панувала в суспільстві і діяла в людей уже фактично на генетичному рівні. Органи безпеки і армії беззастережно підпо­ рядковувалися Центральному Комітетові КПРС. Структури полі­ тичного розшуку  і політичних  репресій  були  не державними,  а партійними, вони знаходилися на службі охорони інтересів КПРС, а не інтересів суспільства. З липня 1967 р. в структурі КДБ СРСР функціонувало самостійне 5­е управління по боротьбі з ідеологіч­ ними диверсіями,  створене за  рішенням  політбюро  ЦК  КПРС  з ініціативи голови КДБ СРСР Ю. Андропова. В його функції входи­ ло, між іншим, виявлення і припинення ворожої діяльності анти­ радянських, націоналістичних і церковно­сектантських елемен­ тів, а також попередження масових безпорядків; організація ро­ боти по виявленню і вивченню процесів, які можуть бути вико­ ристані противником з метою ідеологічної диверсії; розробка в контакті з розвідкою ідеологічних центрів противника, антира­ дянських емігрантських  і  націоналістичних  організацій  за  кор­ доном; організація контррозвідувальної роботи серед іноземних студентів,  які навчалися  в СРСР,  а також  іноземних делегацій  і колективів, які в’їжджали в СРСР по лінії Міністерства культури і творчих організацій. Бюрократизація й нівелювання демократичних імпульсів та ініціатив громадськості, породжених роками хрущовської «відли­ ги», потребували ідеологічного обґрунтування. Воно було знай­ дене у формулі «розвинутий соціалізм». Вперше про вступ СРСР у фазу «розвинутого соціалізму» було заявлено у 1967 р. У 1977 р. 118 Віктор Даниленко формула «розвинутого соціалізму», як альтернатива збанкрутілій концепції «розгорнутого будівництва комунізму», була теоретич­ но  обґрунтована  у  Конституції  СРСР.  Порядок,  який  склався  в країні, було оголошено найвищим досягненням соціалістичного прогресу. Вважалося, що Комуністична партія своєю політикою домоглася формування соціальної однорідності радянського сус­ пільства, що виключало можливість виникнення в ньому якихось суперечностей,  конфліктів.  Теоретичні  висновки  і  політична практика КПРС були скеровані фактично на консервацію тоталі­ тарної системи. Вони демонстрували абсолютну вичерпаність її можливостей і безперспективність подальшого існування. Спроба економічної реформи 1965 р. швидко зазнала краху. На  кінець  1960­х рр.  радянська  економіка  використала  всі можливості екстенсивного зростання — освоєння нових земель, природних ресурсів, залучення нової робочої сили, від чого розпо­ чався  її  різкий  спад.  Щоправда,  тоді  ж,  наприкінці 1960­х рр.,  в СРСР були відкриті нові великі запаси нафти і газу, і на початку 1970­х рр., завдяки стрибку світових цін на нафту внаслідок ем­ барго  1973 р.,  спостерігалося  деяке пожвавлення  економічного життя в країні. За Л. Брежнєва Радянський Союз одержав за на­ фту понад півтрильйона доларів. Однак пожвавлення було тим­ часовим явищем, носило  характер скоріше винятку, ніж прави­ ла. В середині 1980­х рр. ціна на нафту несподівано впала і краї­ на швидко залізла в борги. Тенденція до спаду виявилася домі­ нуючою. Країна, а з нею і всі з’єднані однією долею республіки, неухильно сповзала в тяжку економічну кризу. Криза радянської соціально­економічної системи визначалася значною мірою абсолютною несприйнятливістю виробництва до науково­технічних  досягнень.  Відповідно  і  науково­технічний рівень СРСР став на порядок нижчим від країн Заходу. Непосиль­ ним тягарем для всіх союзних республік СРСР ставало постійне зростання питомої ваги воєнних витрат. У період брежнєвського правління частка України в загально­ союзних капіталовкладеннях зменшилася майже вдвоє. Водночас вона продовжувала індустріалізацію, в той час як високо розви­ нуті  країни  досягли  постіндустріального  рівня  розвитку  сус­ пільства  і  вступили  в  технотронну  еру.  За  період  від  1960  до 1985 р. республіка за темпами зростання загального обсягу про- Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 119 дукції  промисловості  посідала  13­е  місце  в  СРСР.  За  темпами збільшення валової продукції сільського господарства вона зай­ мала у 1960 р. 11­е місце, а в 1985 р. — 13­е. Уповільнення  економічного  розвитку України  визначалося багатьма причинами. Однією з них було те, що вона вирізнялася високою інтенсивністю використання матеріальних, фінансових та людських ресурсів у межах СРСР. До того ж і в 1970–1980­ті рр. республіку продовжували спеціалізувати на енерго­ і матеріало­ ємкому  виробництві  при  істотній  (кам’яне  вугілля) або  майже повній (нафта, газ) вичерпаності корисних копалин на своїй те­ риторії.  Постійне  зміщення паливно­енергетичного  комплексу СРСР на схід вимагало перекачування з України значної частини фінансових, матеріальних та людських ресурсів. Зростання в країні долі неслов’янського населення, переваж­ но за рахунок республік Середньої Азії та Закавказзя, стимулюва­ ло діяльність КПРС по асиміляції, передусім, українців та білору­ сів у дусі ідеї триєдиного російського народу. Відповідно україн­ ська культура в межах СРСР продовжувала спрямовуватися в рус­ ло «малоросійства». Складалося так, що все українське розгляда­ лося як провінційне і в територіальному, і в духовному вимірах, як фольклорна екзотика, варта лише поблажливої уваги. Розмови про українську культуру велися в контексті культури «молодшої сестри». Партійно­державний вплив, республіканська ланка яко­ го в той період відігравала передусім стимулюючу роль, був спря­ мований на те, щоб українська культура не розвивалася як пов­ ноцінна і самодостатня система, а культивувалася для «домаш­ нього вжитку» — таке собі доповнення до серйозної і розвиненої російськомовної культури. Національна культура орієнтувалася на «низькі» жанри  і обмежений  спектр функціональних стилів, постійно спрямовувалась  до рівня етнічного  і  духовно­інтелек­ туального обширу ХІХ ст. В ній цілеспрямовано виділялися і під­ креслювалися спільні з російською культурою риси, схожі меха­ нізми  і  стадії  розвитку,  а  також  її  залежність  від  російських впливів. В той же час завуальовувались відмінності й характерні особливості, заперечувались та замовчувались модерні здобутки національної доби. А українське начало розглядалося як локаль­ ний інваріант російського. Саме такі засади теорії української ра­ 120 Віктор Даниленко дянської культури підтримувалися і культивувалися правлячою партією. У період Л. І. Брежнєва  посилився розрив між деклараціями і гаслами офіційної партійно­державної номенклатури і реаліями життя. Відхід від курсу десталінізації не тільки звів нанівець спроби демократизації, а й негативно  вплинув на морально­політичний клімат в країні. Все більше  людей змушені були прилучатися до життя за подвійними стандартами. Реальне життя партійно­дер­ жавної номенклатури і широких народних мас проходило в різних вимірах, а  їхні взаємовідносини  носили переважно ритуальний характер. Відповідно неухильно знижувалася політична активність громадян, зростала соціальна апатія,  байдужість. Моральний по­ тенціал суспільства не зростав, а, навпаки, зменшувався. Наслідком деморалізації суспільства було зростання злочин­ ності, казнокрадства,  хабарництва,  розбазарювання  суспільних багатств. Серед населення поширювалися алкоголізм, наркома­ нія, іншого роду соціальні аномалії. Зростала корупція, яка охоп­ лювала все нові й нові прошарки номенклатури і апарату. Збіль­ шувалась доля крадіжок у великих і особливо великих розмірах. Неухильно  розширювався  сектор  «тіньової  економіки».  Уже  в середині 1970­х років всі сфери життєдіяльності СРСР перебували під її впливом. Заходи Компартії та уряду щодо подолання цього явища  успіху  не  мали.  На  рубежі  70–80­х  років ХХ ст.  капітали цього сектору в межах країни становили 70–80 млрд. руб. Такий стан країни не міг не впливати на її зовнішньополітичні позиції. Ідеологія конфронтації, яку сповідувала КПРС, викорис­ товувалась для пояснення проблем і труднощів, які мали місце у процесі комуністичного  будівництва.  З  метою підтримання  ра­ дянського  суспільства  у постійній «бойовій формі»,  використо­ вувалась теза про постійне посилення ідеологічної боротьби двох протиборствуючих  систем —  соціалізму  і  капіталізму. Теза  про «загострення класової боротьби між працею і капіталом» слугува­ ла КПРС для зміцнення унітарності радянської держави і фактич­ ної ліквідації  федералізму.  Федерально­національний  принцип поділу  СРСР все більше наповнювався адміністративно­терито­ ріальним змістом. Українська РСР, маючи Міністерство закордонних справ, як і інші республіки, не була фактично суб’єктом міжнародного права. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 121 За Конституцією 1978 р. в УРСР налічувалося всього шість респуб­ ліканських  міністерств.  Про  союзно­республіканське  міністер­ ство  оборони  вже  й згадки  не  було.  Обсяг формально  окремих міжнародних зв’язків УРСР був надзвичайно вузький і селектив­ ний. Право на посольства здійснювалося мінімально — представ­ ництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО у Парижі. У Києві не було жодного акредитованого дипломатичного представництва іноземної  держави.  Діяли  лише  генеральні  консульства  євро­ пейських «соціалістичних»  країн, а в 1976–1979 рр. —  консуль­ ство  США.  В  Одесі працювали  генеральні  консульства  Болгарії, Куби й Індії. Україна не брала участі в міжнародних конференціях політичного характеру. Вона могла підписувати тільки колектив­ ні (багатосторонні) міжнародні угоди. УРСР не брала жодної учас­ ті, як окрема держава, в нарадах і міжнародних організаціях країн радянського блоку. Її обмежена участь в ООН та спеціалізованих і  міжурядових  організаціях  диктувалася виключно  інтересами СРСР, необхідності для нього додаткового впливу і голосів. Підписання у 1975 р. Радянським Союзом Заключного акта по безпеці і співробітництву в Європі з одного боку відкривало певні перспективи для демократизації радянського суспільства, а з іншо­ го — консервувало бездержавний статус українського та інших на­ родів СРСР. Крах розрядки та новий виток гонки озброєнь, що роз­ почався у кінці 70­х років, поставив економіку СРСР та інших країн «соціалістичного табору» у вкрай скрутне становище. Структурна криза країн соціалізму набувала глобального характеру. Негативні процеси набирали обертів у самій правлячій партії. Первинні партійні  організації вслід  за центральними  органами партій все більше формалізували свою роботу. Принцип демок­ ратичного централізму функціонував фактично як принцип бю­ рократичного централізму. Відносини між партійними «верхами» і  «низами»  будувалися  на  строго  ієрархічній  основі.  Компартії союзних республік функціонували на рівні і в рамках компетенції обласних  комітетів  партії.  Партія  неухильно  перетворювалася навіть  за  формальними  ознаками  із  робітничо­селянської  у партію службовців. Приналежність до неї була основною складо­ вою просування  працівників у  службовій кар’єрі.  Формалізмом були  проникнуті  всі  сфери  життя  партії.  Комуністична  партія України все частіше називалася просто республіканською партій­ 122 Віктор Даниленко ною  організацією.  Політична еліта  України  примирливо  стави­ лась до власної ролі веденої, а не провідної сили, звично сприйма­ ючи Україну як об’єкт, а не суб’єкт міжнародного життя. Така уста­ новка  для багатьох  була  інтелектуально  привабливою і  навіть комфортною, бо не потребувала надмірного напруження духов­ них сил,  необхідності мислення  іншими  категоріями.  Особливо денаціоналізованою виявилась керівна верхівка України у 80­ті роки. Українська політична еліта як така фактично зійшла з полі­ тичної арени. Домінуючою залишилась та її частина, що була зо­ рієнтована на вірнопіддане служіння не своєму народові, а Москві, комуністичній верхівці, «інтернаціонально»­російській  ідеї. Посилення консервативних і реакційних тенденцій у суспіль­ ному житті СРСР не могло не викликати відповідного опору з боку пробудженого  десталінізацією  суспільства.  В  ньому  виділялася все більша кількість людей, які відкрито критикували суспільні порядки, вимагаючи ширших громадянських, релігійних і націо­ нальних прав. Дисиденти, як їх називали, прагнули до поглиблен­ ня процесів лібералізації, подальший розвиток демократії і онов­ лення політичної системи. Окремі з них пропонували корінним чином змінити місце і роль Рад у системі влади. Так, В. Лісовий у «Відкритому листі депутатам Рад Української РСР», датованому квітнем 1969 р., пропонував, по суті, реалізувати норми вже існую­ чих Конституцій СРСР і УРСР і перетворити Ради в органи справж­ ньої влади і самоврядування, не допускати підміни Рад партор­ ганізаціями. Однак  подібні  заклики  і  пропозиції  в умовах  СРСР не мали перспективи. За даними Б. Кравченка загальна кількість дисидентів в Украї­ ні протягом 1960–1972 рр. сягала близько 1 тис. осіб9. Але, очевид­ но, що коло прихильних до руху та людей, котрі допомагали йому, було значно ширшим. Опозиційний  рух  в  Україні  у  1960–1980­ті рр.  —  невід’ємна складова національно­визвольної боротьби українського народу. Він  був органічним  продовженням  попередніх  етапів його  виз­ вольних, незалежницьких устремлінь. В нових історичних умовах 9 Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Пер. з англ. – К., 1997. – С. 317. Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 123 такий рух впливав на систему лише мирними, конституційними засобами, висуваючи на перший план не гвинтівку чи автомат, а інтелект. На зміну винищеним прийшли нові покоління борців, переважно  з  лав  інтелігенції, що  надавало  руху  всезростаючої сили та перспективи, а пануючій владі — безперспективності. У 1982 р. помер Л. Брежнєв, який, по суті, персоніфікував сво­ єю фігурою, своїми старечими забаганками розклад радянського політичного  режиму.  Суспільство  очікувало  змін.  Новим  Гене­ ральним секретарем ЦК КПРС, а згодом і Головою Верховної Ради СРСР став Ю. Андропов, який довгі роки до цього працював голо­ вою КДБ СРСР. Знаючи недоліки існуючої системи влади зсереди­ ни, він намагався навести елементарний порядок в країні звични­ ми для режиму методами — адміністрування, силового та мораль­ но­психологічного тиску на людей. Це стримувало систему влади від розвалу, імпонувало номенклатурі, але не несло у собі особли­ вих соціальних новацій. Хоча, варто зазначити, що за п’ятнадцяти­ місячний термін керівництва країною Ю. Андроповим, відбулися суттєві подвижки у кадровому складі партії. На політичну аванс­ цену країни почала висуватися група порівняно молодих керів­ ників, здатних не лише боротися за владу, а й оновлювати її, онов­ лювати партію, поступово трансформуючи її азіатський, більшо­ вицький тип у соціал­демократичний, європейський. За  Ю. Андропова  намітилася деяка  перспектива  і  напрямок можливого виходу країни з системної кризи. Перебування на пос­ ту Генсека і Голови Верховної Ради СРСР 72­річного К. Черненка, людини  хворої  і  не  здатної  управляти  великою  країною,  лише підтвердило  факт  феноменальності  і  абсурдності  «застою»  в країні, неможливості розвиватися, а то й просто далі існувати в рамках існуючої моделі економічної і політичної системи. Радян­ ське суспільство залишалося суспільством, заснованим на тоталь­ ній партократичній владі,  де усі форми життєдіяльності  людей були повністю одержавлені, а права й інтереси громадян цілком підпорядковані владі і привілеям партійної номенклатури. Неу­ хильно наростала стагнація тоталітарної системи, партійно­бю­ рократичного  авторитаризму,  посилювалася  суперечність  між існуючою  політичною  системою  і  суспільством,  що  інтенсивно структурувалося за соціальною і національною ознакою, зростало інтелектуально і культурно. 124 Віктор Даниленко Підсумовуючи, варто зазначити, що розвиток Української РСР у другій половині ХХ ст. відбувався складно, суперечливо і неод­ нозначно. З одного боку, наслідки Другої світової війни, насиль­ ницька радянізація Західної України, голод 1946–1947 рр., пово­ єнні  репресії  завдали відчутного  удару  по  генофонду  нації,  по організації її суспільного життя. Україна в складі Союзу РСР, незва­ жаючи на декларативну і нормативну закріплювану в конститу­ ціях незалежність, залишалася економічно, політично, ідеологіч­ но та духовно залежною від союзного центру. З іншого, сам факт переможного завершення війни, узаконеного входження західно­ українських земель до складу УРСР, пізніше — Криму, завершили конституювання сучасної території України, об’єднання більшос­ ті українських етнічних територій  у складі Української РСР, що стимулювало процес формування соціокультурної спорідненості українства, посилення його державницького потенціалу. Між тим, ні хрущовська «відлига», ні брежнєвський застій не були новацій­ ними у розвитку українського парламентаризму. Модель влади, закріплена  Конституцією  1978 р.,  заперечувала  «буржуазний» принцип поділу влад. Вона лише дублювала Конституцію СРСР і утверджувала відносини людини і держави без належного враху­ вання міжнародних стандартів  у галузі  прав людини.  Демокра­ тичні положення Основного закону республіки за умов однопар­ тійної тоталітарної системи залишалися деклараціями. Вони не були наповнені реальним змістом і фактично не діяли. Верховен­ ство Рад у державному механізмі носило формальний характер. Ради тільки зовні мали вигляд демократичного інституту, справді колегіального  представницького  органу,  наділеного  певними важелями влади. Верховна Рада УРСР функціонувала лише фор­ мально, як другорядний квазідержавний компартійний інститут. Вона не  була органом,  що  діяв  постійно.  Діяльність  Верховної Ради та її внутрішня організація засвідчували декоративний ха­ рактер Рад. Верховна Рада не була ні самостійною, ні професій­ ною, ні багатопартійною. Таким чином, радянський парламентаризм в Україні, як і за­ галом в СРСР, носив обмежений, точніше умовний характер. Він лише камуфлював реальну владу Комуністичної партії. Єдиною ознакою, що єднала практику системи Рад і справжній парламен- Особливості радянського парламентаризму в Україні ... 125 таризм була їхня виборність. Однак і вона, як зазначалося, в умо­ вах партійної диктатури носила деформований характер. В статье исследуются функционирование парламентаризма в УССР во второй половине ХХ ст. Ключевые слова: выборы, Верховный совет, избиратели, пар- ламентаризм, избирательная кампания. The article is dedicated to the function of parliamentary in the Soviet Ukraine during second half of XX century. Key words: elections, Supreme Soviet, the electorate, parlia- mentary, election race.

Схожі ресурси