До питання про виникнення анархістського руху в Україні

У статті розглядаються особливості виникнення анархістського руху в Україні в 1903–1904 рр., «махаєвський» епізод в анархізмі, роль зарубіжних анархістських центрів у становленні цього руху. Автор підкреслює роль перших анархістських груп в Одесі, місті, що стало центром анархістського руху в Сх...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Савченко, В.А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Теми:	Політичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124717
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До питання про виникнення анархістського руху в Україні / В.А. Савченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 113-123. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-124717
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1247172017-10-04T03:02:45Z До питання про виникнення анархістського руху в Україні Савченко, В.А. Політичні студії У статті розглядаються особливості виникнення анархістського руху в Україні в 1903–1904 рр., «махаєвський» епізод в анархізмі, роль зарубіжних анархістських центрів у становленні цього руху. Автор підкреслює роль перших анархістських груп в Одесі, місті, що стало центром анархістського руху в Східній Європі. В статье рассматриваются особенности возникновения анархистского движения в Украине в 1903–1904 гг., «махаевский» эпизод в анархизме, роль зарубежных анархистских центров в становлении этого движения. Автор подчеркивает роль первых анархистских групп в Одессе, городе, что стал центром анархистского движения в Восточной Европе. The article discusses the features of the anarchist movement in Ukraine in 1903–1904 years. «Mahaevsky» episode of anarchism, anarchist centers overseas role in the development of this movement. The author emphasizes the role of the first anarchist groups in Odessa, the city that became the center of the anarchist movement in Eastern Europe. 2015 Article До питання про виникнення анархістського руху в Україні / В.А. Савченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 113-123. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124717 94(477) uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політичні студії Політичні студії
spellingShingle	Політичні студії Політичні студії Савченко, В.А. До питання про виникнення анархістського руху в Україні Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті розглядаються особливості виникнення анархістського руху в Україні в 1903–1904 рр., «махаєвський» епізод в анархізмі, роль зарубіжних анархістських центрів у становленні цього руху. Автор підкреслює роль перших анархістських груп в Одесі, місті, що стало центром анархістського руху в Східній Європі.
format	Article
author	Савченко, В.А.
author_facet	Савченко, В.А.
author_sort	Савченко, В.А.
title	До питання про виникнення анархістського руху в Україні
title_short	До питання про виникнення анархістського руху в Україні
title_full	До питання про виникнення анархістського руху в Україні
title_fullStr	До питання про виникнення анархістського руху в Україні
title_full_unstemmed	До питання про виникнення анархістського руху в Україні
title_sort	до питання про виникнення анархістського руху в україні
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Політичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124717
citation_txt	До питання про виникнення анархістського руху в Україні / В.А. Савченко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 113-123. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT savčenkova dopitannâproviniknennâanarhístsʹkogoruhuvukraíní
first_indexed	2025-07-09T01:55:18Z
last_indexed	2025-07-09T01:55:18Z
_version_	1837132539897053184
fulltext	Політичні студії 113 Розділ ІІ ПОЛІТИЧНІ СТУДІЇ УДК 94(477) В.А. Савченко (м. Одеса) ДО ПИТАННЯ ПРО ВИНИКНЕННЯ АНАРХІСТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ У статті розглядаються особливості виникнення анархістського руху в Україні в 1903–1904 рр., «махаєвський» епізод в анархізмі, роль зарубіжних анархістських центрів у становленні цього руху. Автор підкреслює роль перших анархістських груп в Одесі, місті, що стало центром анархістського руху в Східній Європі. Ключові слова: анархізм, анархізм-комунізм, анархістська група, терор, пропаганда, підпілля, закордонні центри, «Хліб і воля». Питання про зародження анархістського руху в Україні і зараз залишається дискусійним. Дослідники називають роком виникнення руху різні дати: 1900, 1903, 1904, 1905-й, іноді до анархістського руху відносять нігілістів, бакуністів, бунтарів 1860–1880-х рр., духоборів і толстовців. Але, анархізм, як політичний рух, сформувався в Російський імперії тільки у 1903–1904 рр. Стаття покликана за допомогою аналізу нових матеріалів з архівів, анархістської преси, аналізу нових досліджень російських і польських істориків виявити закономірності розвитку анархізму в Україні на його початковому етапі становлення. Першими історіографами анархістського руху у Східній Європі були самі анархісти, у працях яких спогади перепліталися з публіцистикою та історичною канвою. Ці труди грішили фрагментарністю і безсистемністю, автори плутали дати, тенденційно показували особисту роль того чи іншого анархіста, замов- чували, «в конспіративних» цілях, конкретні імена і дати. Перше грунтовне дослідження анархізму «початкового етапу» належить меншовику Б. Горєву, але воно не дає відповіді на питання про точний час виникнення анархістського руху1. У 1930-х рр. робилися тенденційні і боязкі спроби аналізу розвитку анар- хізму в Російській імперії2. До цієї тематики радянські історики повернулися тільки наприкінці 1960-х рр., не вилікувавшись від ідеологічних схем і догм, © В.А. Савченко, 2015 ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2015. Випуск 24 114 всіма силами намагаючись показати другорядність і безвихідність анархіст- ського руху. В сучасній український історіографії питання виникнення анар- хістського руху в Україні висвітлюється тільки в дослідженні О. Лебеденка, який вперше спробував проаналізувати процес затвердження анархізму в Україні. У своїй монографії О. Лебеденко не ставив завдання показати причини розпоширення в Україні анархістських ідей на початку ХХ ст., вважаючи, що анархістський рух в Україні наслідував народницький рух (бакуністського спрямування)3. Етап формування анархізму в Україні (1903–1904 рр.) тісно пов’язаний з «махаєвськім епізодом» (прото- анархістським рухом), з переходом більшості махаєвців до лав анархістів. Нечисленні гуртки — групи махаєвців (10–50 чол.) існували як у середовищі російської революційної еміграції — Женева і Краків, так і на теренах Російської імперії: одеська (1903–1904), білостоцька (1903), катеринославська (1904), варшавська (1904–1905). Можливо, подібні гуртки нетривалий час також існували у Вільно, Кам’янці-Подільському, Києві, Бер- дичеві, Острозі... Загальна кількість прихильників махаєвського руху у 1903–1905 рр. не перевищувала 250 осіб. Однак для 1903–1904 рр., коли організований револю- ційний рух у Російській імперії ще знаходився у зародковому стані, навіть така незначна кількість «протоанархістів» помітно впливала на загальний розвиток революційного руху в імперії4. Головний ідеолог руху — поляк Ян-Вацлав Махайський (псевдо «Воль- ський»), був 1893 р. заарештований у Варшаві, після чого відсидівши рік у в’язниці, відбував п’ятирічне заслання в Якутській області. На засланні він написав книгу «Розумовий робітник» (1898, надрукована на гектографі). 1899 р. Я.-В. Махайський у Вілюйську (потім в Іркутську) створює революційний гурток і друкує листівку із закликом повалити самодержавство за допомогою терору, підписавши її від імені «Робітничої партії політичного визволення Росії». Навесні 1902 р. махаєвці випустили в Іркутську ще дві листівки із закликом до робітників, вони також займалися пропагандою серед булочників і транспортних робітників, організували страйк у друкарні5. У березні 1903 р. Я.-В. Махайський був засуджений до нового заслання на шисть років, але втік із Іркутської в’язниці разом із Б. Міткевичем. Восени 1903 р. Я.-В. Махайський створює в Женеві «Групу практичного анархізму». Д.П. Граве у своїх спогадах про зустрічі з М.-В. Махайським, вказує на його «трьох апостолів» — послідовників нової політичної ідеї: Б. Міткевича, Т. Чуприну, П. Верхотурова6. Махаєвщина в загальному революційному русі стояла осібно, з низки питань виступаючи «проти течії», зближуючись з економізмом і «Незалежною робітничою групою». Виступаючи проти капіталізму і держави, махаєвці твер- дили, що головна небезпека для робітничого руху полягає в його соціаліс- тичному партійному керівництві. Вони вважали, що соціалізм — це «жахливий обман робітників», а боротьба за політичні свободи потрібна тільки інтелігенції, для підтримки її панування над трудящими. Інтелігенція оголошувалася «пара- Політичні студії 115 зитичним» класом, який не тільки прагнув жити за рахунок робітників, але й готував захоплення влади для «прийдешнього світового панування інтеліген- ції»7. Махаєвці, як шанувальники іллегалізму, робили ставку на декласовані елементи, вважаючи, що «робітники розбещені буржуазними подачками», «обдурені» соціалістами, перетворились у «прислужників буржуазії», роблючи висновок, що робітникам треба боротися тільки за свої економічні потреби, за «загальну майнову й освітню рівність», яка може бути досягнута «робітничою змовою» — економічним терором і страйком8. З 1902 р. гектаграфічні копії книги «Розумовий робітник» Я.-В. Махай- ського стали популярними у соціалістичному підпіллі на українських теренах. В Одесі навесні 1902 р. була зроблена перша спроба організувати групу з анархістськими ідеями — вихованці училища «Труд» створили «Партію теро- ристів», яка відразу ж була ліквідована поліцією9. Махаєвський «Союз непримиренних» був створений в Одесі в листопаді 1903 р. Поява махаєвського центру саме в Одесі пояснюється низкою причин. Виходячи з них, до Одеси у серпні 1903 р. прибуло кілька махаєвців, щоб очолити робітничий рух у місті. Справа в тому, що до цього часу в Одесі склалися унікальні передумови для формування масового робітничого руху «з конкретними економічними цілями». На початку 1902 р. серед одеських робіт- ників стали популярними ідеї формування професійних спілок, які були занесені в робітниче середовище творцем «поліцейського соціалізму» В. Зубатовим10. Послідовник В. Зубатова в Одесі Г. Шаєвич створив у серпні 1902 р. в Одесі «Незалежну робітничу групу». Члени цієї групи, переважно єврейського походження (майже половину робітників Одеси становили євреї), заявляли про відмову від політичних вимог, які, на їхню думку, нав’язуються робітникам соціалістичною інтелігенцією. Г. Шаєвич прибув до Одеси після створення в Мінську і Вільно «Єврейської незалежної робітничої партії», але одеський страйк 1903 р., поклав кінець його кар’єрі, привівши до арешту і заслання. Робітничий рух вислизнув із рук своїх творців, що призвело до першого масштабного загального страйку влітку 1903 р. Одеські «підопічні» Г. Шаєвича взяли активну участь у страйку. Вони спочатку не хотіли навіть слухати «політичних», але незабаром підтримали їх гасла. У той же час розкол між протестувальниками-робітниками і їх «поводирями»-марксистами в Одесі по- глиблювався не тільки модою на позапартийний «економізм», але й чварами у керівництві РСДРП11. Спочатку в одеському «Союзі непримиренних» переважали колишні соці- алісти-революціонери, що стали прихильниками махаєвців, завдяки прибулим у 1903 р. із Сибіру в Одесу нелегалам, збіглим політичним арештантам, членам іркутської групи махаєвців: Броніславу Міткевичу (колишній робітник і армій- ський дезертир) і Трохиму Чуприні (іркутський булочник)12. До Одеси прибув ще один махаєвець-поляк Олександр Шетліх (Шейтліх, Шедліх), який народився у Варшаві в 1866 р. у родині ткача. За революційну діяльність у складі Поль- ської соціально-революційної партії «Пролетаріат» він був засуджений до заслання на 8 років в Якутську область, де зблизився з Я.-В. Махайським, ставши автором першої прокламації махаєвців13. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2015. Випуск 24 116 Кишинівський погром 6–7 квітня 1903 р. (один з перших, кривавих єврей- ських погромів, що стався при потуранні влади) радикалізував настрої єврей- ських робітників. Треба зазначити, що бл. 10% одеських анархістів 1904– 1905 рр. походили з Кишинева і пройшли анархістську «школу» в цьому місті. За переписом 1897 р., в Одесі євреї складали 34,4% населення. Можливо, організатори першої махаєвської групи вирішили створити її в Одесі, разра- ховуваючи на те, що єврейський пролетаріат буде легше підняти на боротьбу, особливо після Кішінівського погрому. Більшість махаєвців були «перебіж- чиками» з ПСР і РСДРП. Партійна робота, дисципліна, вивчення класиків соціалізму, внутріпартійні чвари, не надихали шукачів революційного героїзму. Серед розчарованих у РСДРП виявилися вихідці з так званої «херсонської» (єлизаветградської) групи соціал-демократів: брати Гроссмани, К. Ердалевський, О. Таратута. Крапель Ердалевський (псевдо «Густав») народився в 1876 р. в Єлиса- ветграді в купецькій сім’ї, долучившись до соціал-демократів, він на початку 1903 р. був заарештований у справі «Одеської групи соціал-демократів». Восени 1903 р., розірвавши з РСДРП, він стає одним з організаторів «Союзу непри- миренних». Лайзер Лапідус (псевдо «Володимир Стрига») 1900–1903 рр. був соціал-демократом, у 1903 р. утік з-під арешту, приєднався до махаєвців та працював серед одеських пекарів. Дослідник І. Генкін писав, що Л. Лапідус здійснював зв’язок одеських махаєвців з однодумцями з Білостока і Варшави, заснував у Миколаєві махаєвську групу «чистих соціалістів»14. Елька (Ольга) Рувінська-Таратута (псевдо «Бабуся») народилася в міщан- ській родині в 1876 р. у містечку Ново-Дмитрівка Херсонської губернії, закін- чила вчительське училище. Вона перебувала під арештом «за соціалізм» 1895 р., а в 1898–1901 рр. — працювала у «Південно-російському союзі робітників», з 1901 р. — в еміграції, де стала анархісткою, у січні 1904 р. вона приєднується до «Союзу непримиренних»15. У другій половині 1904 р. до одеських анархістів долучаються робітники, колишні соціал-демократи: Леон Гершкович (рееммігрант з Англії) і Сергій Борисов — «Чорний» (колишній харківський робітник)16. У середовище «непри- миренних» потрапив і солдат — дезертир із Гуляй-Поля Олександр Семенюта, пізніше — організатор Гуляйпільської групи анархістів-комуністів — «Союз бідних хліборобів», в якому починав майбутній «батька» Н. Махно17. Незабаром, після свого створення, одеська група «непримиренних» почала усну пропаганду й організацію гуртків серед ремісників і люмпенів. У питаннях тактики група виступала за економічний терор (експропріації, захоплення власності, знищення обладнання підприємств). «Непримиренні» брали участь у робітничих страйках, підготували кілька замахів. Ними було скоєно кілька експропріацій, частина захоплених коштів була відправлена до Білостока — на розвиток місцевої анархістської групи, а частина — використана для організації лабораторії бомб і підпільної друкарні18. У лютому–квітні 1904 р. «неприми- ренними» були видані шисть видів гектографічних листівок із закликами до бунту19. Політичні студії 117 Чисельність одеської групи до квітня 1904 р. становила близько 60 осіб, вона налагодила зв’язок із махаєвським підпіллям — групами у Варшаві, Вільно, Острозі, Бердичеві, Катеринославі. Від групи анархістів-комуністів Білостока до Одеси надійшло кілька номерів женевського анархістського видання «Хлеб и воля»20. Організатор махаєвской групи у Катеринославі — Віра Гурарі-Бучульська свою революційну кар’єру також почала в марксистських групах С.-Петербурга. Після арешту в 1899 р. вона була заслана до Сибіру, де в Іркутську вступила до групи махаєвців. Опинившись на волі в 1903 р., В. Гурарі створює в Катери- нославі групу махаєвців під назвою «Партія боротьби з дрібною власністю і всякою владою» з декількох десятків єврейських робітників, які раніше нале- жали до РСДРП. Серед активістів групи були і члени одеського «Союзу не- примиренних» — А. Раковський і М. Брумер. Махаєвці Катеринослава створили кілька пропагандистських гуртків серед місцевих робітників, друкували прокла- мації. За даними Департаменту поліції, Катеринослав тоді таємно відвідав Я.-В. Махайський, але це малоймовірно.21 Катеринославська махаєвська група була розгромлена поліцією, проіснувавши лише з червня по серпень 1904 р.22 У середині квітня 1904 р. одеська поліція заарештувала 39 учасників групи «непримиренних», а у травні–червні 1904 р. — ще кілька махаєвців. В Одесі поліцією були захоплені: друкарський верстат і друкарське обладнання, два гектографи, революційна література, кілька револьверів23. Уникнувши арешту, Хая Ердалевська намагалася відродити групу (частина махаєвців залишалася на волі)24. Кілька «непримиренних» і анархістів організу- вали в Одесі нову «союзну» групу. Її «конструювали» анархіст з Білостока «Гриша — фотограф», Сергій Борисов і Мойсей Мец (до групи увійшли: Х. Молчанський, А. Донськой, М. Магазінер, С. Райх, Х. Айзенберг, Л. Ржепі- шевський, Т. Чуприна, В. Виноградов, П. Непомнящий та ін.). Під впливом С. Борисова до групи перейшло кілька соціал-демократів і есерів з одеських робітників (А. Ясеновський та ін.)25. Л. Ржепішевський (студент Новоросій- ського університету) виїжджав на Донбас для придбання динаміту, необхідного для проведення актів терору26. Восени 1904 р. частину арештованих одеських «непримиренних» було звільнено за браком доказів. Після звільнення «непримиренні» (Б. Шершевська, О. Шейтліх та ін.) вирішили приєднатися до одеської анархістської групи С. Борисова, що стала називатися Південно-російською анархо-комуністичною групою «Бунтар». Нова група видала гектографічну відозву, звернувшись до членів соціалістичних партій, звинувачуючи їх партійних лідерів у «зраді рево- люції». У робітничому середовищі формувалися пропагандистські гуртки, про- водилися сходки27. У листопаді 1904 р. анархістами Одеси була видана листівка «Товариші робітники», що закликала перейти до «прямих дій» — страйків, збройних нападів на приватну власність і державні структури. С. Борисов організував транспортний маршрут Женева — Одеса, по якому із-за кордону до Одеси надходила зброя та анархістська література. Наприкінці року група приймає ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2015. Випуск 24 118 нову назву — Робоча група анархістів-комуністів «Хліб і воля» (бл. 70 активних членів)28. Ще 1900 р. у Женеві виникає Група російських анархістів-комуністів за кордоном, а в Лондоні — анархістська група російських емігрантів «Хліб і воля». Англія і Швейцарія були єдиними країнами, де могли знайти притулок емігранти — анархісти з Російської імперії. У Лондоні нечисленні російські анархісти співпрацювали із місцевими єврейськими анархістськими групами. Анархіст М. Музель (псевдо «Рогдаєв») писав: «Пропаганда анархізму концент- рувалася головним чином у Женеві і Лондоні... в першому місті — серед російської молоді, у другому — серед численного єврейського пролетаріату, в кварталі Уайчепель»29. У 1901 р. женевська група російських анархістів-комуністів закликала радикалів до негайної революції. Навколо журналу «Хлеб и воля» (перший номер вийшов у серпні 1903 р.) склалася група, яка налагодила зв’язок із революційним підпіллям Російської імперії, отримавши фінансування від Федерації євреїв-анархістів США, анархістів Франції та Італії. 1902 р. з Лондону, Женеви та Парижу до Російської імперії спрямовуються професійні революціонери — емісари анархістських організацій, тисячі листівок та брошюр виданних російською мовою за кордоном. Перша згадка про проникнення з-за кордону до України анархістської літератури відноситься до січня 1903 р., коли з вантажем анархістської літератури, на кордоні з Австро- Угорщиною, був заарештований анархіст М. Надєждін30. Емісарами лондонської і паризької анархістських груп були створені перші анархістські групи на тере- нах Російської імперії: в Білостоці (сучасна Польща) та Ніжині31. У грудні 1902 р. із Лондона до Білостоку приїхав Шольома Коганович — «Зайдель», який на початку 1903 р. створив Інтернаціональну групу анархістів-комуністів «Бо- ротьба»32. 1904 р. Ш. Каганович емігрує до Женеви33. У серпні 1904 р. у Білостоці анархіст Н. Фарбер смертельно поранив фабриканта А. Когана, а 6 жовтня — кинув бомбу у поліцейський відділок (перші террорістичні акти анархістів на теренах Російської імперії). Поліція фіксувала в Білостоці 82 анар- хісти — 7 гуртків, у містах близьких до Білостока були створені анархістські групи34. Анархісти Білостока, а можливо й одеські «непримиренні», мали відно- шення до організації вбивства прем’єр-міністра імперії В. Плеве. З приводу цього теракту поліцейський чин припускав: «...здається, що дізнання про оде- ських непримиренних, і білостоцьких, і віленських, і вбивць міністра з’єднають в одне дізнання в Петербурзі...»35. В Україні діяли й анархісти з Болгарії та Османської імперії (М. Музіль, П. Мішіц). Анархістські групи серед численного єврейського населення на початку ХХ ст. виникли у Салоніках, Стамбулі, Ізмірі. 1901 р. італійські і єврей- ські емігранти створили Турецьку громаду анархістів36. Матроси-чорноморці для потреб анархістського підпілля перевозили з Туреччини до Одеси літера- туру, зброю, вибухові речовини37. Микола Музіль (з 1898 р. брав участь у діяльності соціал-демократичних і есерівських груп у Російській імперії) 1901 р. утік до Болгарії, де став анар- Політичні студії 119 хістом і пройшов «практику» у македонських бойовиків. Згодом він створив у Львові і Станіславі перші групи анархістів — комуністів на Галичині. В грудні 1904 р. він представляв анархістські групи «Хліб і воля» на з'їзді російських анархістів-комуністів в Лондоні. Віденський слід українського анархізму пов’я- заний з чехом Володимиром Антоні — творцем Гуляйпільської групи анар- хістів-комуністів38. У серпні 1903 р. реемігранти з групи «Хліб і воля» і студент київського університету Гєрман Якобсон — «Аскаров» створили в Ніжині анархістську групу, привізши з Женеви до Ніжіну революційну анархістську літературу. Вибір Ніжину, як центра пропаганди анархізму стався внаслідок аграрних бунтів на Чернігівщині (травень 1903 р.). Анархісти намагалися підштовхнути місцевих селян на новий бунт, почавши пропаганду в Ніжинському, Конотопському повітах. Соціальну опору вони бачили і в студентах місцевого Історико-філо- логічного інституту, в учнях місцевих училищ, гімназисти, у членах Рево- люційної української партії, вважаючи їх потенційним «матеріалом» для про- пагандистської роботи по селах. Місцевим анархістам вдалося залучити до своєї групи кількох робітників, надрукувати прокламацію. До 1905 р. зв’язків з Біло- стоком і Одесою у «ніжинців» не було, а в самому Ніжині анархісти зіткнулися з протистоянням з боку соціал-демократів і есерів39. Житомирська анархістська група «Хліб і воля» була створена 1904 р. двома анархістами з Австро-Угорщини. Анархісти Житомира підтримували зв’язок із анархістами Лондона і Білостока, створили групу у Черкасах. Житомирська група складалася з єврейської молоді і до літа 1905 р. обмежувалася дрібними експропріаціями і пропагандою, завдяки якій анархісти змогли залучити до своїх лав робітників-меблевиків40. Влітку 1904 р. анархістами, які прибули з Лондона і Парижа, була створена група «Хліб і воля» у Вільно (Литва), але в тому ж році вона була розгромлена поліцією41. Наприкінці 1904 р. анархістські групи фіксуються у звітах поліції у Києві, Єлисаветграді, Кам’янці-Подільському, Нікополі, Олександрівську, Хер- соні, Ялті, Сімферополі, Харкові42. У 1903–1904 рр. кілька анархістських груп було створено у містах Бессарабської губернії43. У вересні 1904 р. в Одесі відбулися акти анархістського терору: невдалий замах на одеського градоначальника Д. Нейгардт (9.09.1904 р.), спроба вбивства поліцмейстера, вбивство агента поліції, низка пограбувань — експропріацій на «потреби революції». Але незабаром лідери анархістів С. Борисов і Х. Мол- чанський були заарештовані44. У жовтні 1904 р. (за іншими даними, влітку 1904 р.) в Одесі пройшла таємна конференція анархістів Південної частини Російської імперії, що визначила цілі анархістського терору й обрала Овсія Таратуту (колишній соціал-демократ, з 1903 р. — анархіст) делегатом на Лондонський з’їзд анархістів-комуністів45. Ол. Таратута стверджувала, що на цю конференцію з'їхалися представники від анархістських груп Одеси, Катеринослава, Єлисаветграда, Миколаєва, Хер- сона46. Нажаль, анархісти не мали фіксованого членства в групах і не вели партійної документації, тому про їхні дії свідчить, переважно, тільки полі- цейська звітність. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2015. Випуск 24 120 Налагоджені зв’язки серед єврейського населення «смуги осілості» допо- магали анархістам взаємодіяти в масштабах західної і півднно західної частин Російської імперії, підтримувати зв’язок із зарубіжними центрами анархізму. У 1903–1904 рр. анархісти зуміли створити унікальну систему «позапартійних» комунікацій. Не маючи єдиного центру, політичної, ідеологічної, організаційної єдності, анархісти налагодили таємну систему «обміну послугами» — інфор- мацією, літературою, зброєю, вибухівкою, грошима. Анархістські центри за кордоном не грали ролі ні політичних, а ні орга- нізаційних центрів, хоча й виробляли певні анархістські ідеї та загальні плани. Вони були своєрідним анархістським «тилом», якщо боротьбу анархістів у Російській імперії розглядати як «фронт». Особливістю поширення анархізму в 1903–1904 рр. було те, що він не поширювався із С.-Петербурга або Москви, бо центрами руху стали торгово-промислові центри в «смузі осілості» — Одеса, Катеринослав, Житомир, Ніжин. Анархістський рух в Україні початку ХХ ст. не був «механічним» продовженням нородницько-бакуністського руху 1870-х — поч. 1880-х рр., а наслідував, як махаєвські ідеї, так і західноєвропейські анар- хістські зразки, до створення яких доклав зусиль П. Кропоткін — послідовник М. Бакуніна. Певний вплив на формування анархістських груп зробило згуртування частини робітничого класу «незалежними», а махаєвський рух проклав шлях анархізму, «виховавши» майбутніх лідерів анархізму. Анархісти України нама- галися створювати свої перші групи в робітничих центрах, сподіваючись під- няти на сполох проти влади насамперед міських робітників (прокламації «Союзу непримиренних» та одеських анархістів 1904 р. завжди починалися словами «товариші робітники»). З перших кроків існування анархізму в Україні про- явилися його нехтування національним питанням і байдужисть до проблем на- ционального визволення. Це поясняється тім, що махаєвці і анархісти на початку ХХ ст. формували підпільні групи, переважно, за рахунок радикальної молоді єврейського походження, хоча це була не самоціль, а кон’юнктура того часу. Раптовий «вибух» інтересу до анархізму на початку ХХ ст. і швидкість його поширення у другій половині 1904 р. по містах України стало наслідком кри- зових явищ у РСДРП, СПР, радикалізації суспільства, у зв’язку із розгортанням робітничого руху, дискримінацією й емансипацією євреїв, невдачами влади у російсько-японській війні і загальною політизацією суспільства. Вже на початку революції 1905–1907 рр. анархістський рух в Україні існував як окреслена політична практика, що зайняла найбільш радикальну та безкомпромісну полі- тичну нішу, але до жовтня 1905 р. анархісти були маловідомі і не мали змоги впливати на розгортання робітничого і селянського революційного руху. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ —————— 1 Горев Б.И. Аполитические и антипарламентские группы (анархисты, максималис- ты, махаевцы) // Общественное движение в России в начале ХХ в. — Т. 3. — Кн. 5. — СПб., 1914. Політичні студії 121 2 Горев Б.И. Анархизм в России. — М., 1930; Залежский В. Анархисты в России. — М., 1930; Равич-Черкасский М. Анархисты. — Харьков, 1930; Сыркин Л. Махаевщина. — М., 1931; Ярославский Е. Анархизм в России. — М., 1939. 3 Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (конец ХІХ — начало ХХ вв.). — К., 1995. 4 Shatz M. Jan Waclaw Machajski. A radical critic of the Russian intelligentsia and socialism. — Pittsburgh, 1989. — P. 22–23. 5 Государственный архив Российской федерации (ГАРФ), ф. 124, оп. 11, д. 1004, л. 21. 6 Скирда А. Социализм интеллектуалов. — Париж, 2003. — С. 23. 7 Shatz M. Op. cit. — P. 24. 8 Avrich P. What is «Makhaevism»?// Soviet Studies. — 1965. — Vol. 17. — № 1. — P. 66–75. 9 Лебеденко А.М. Указ. соч. — С. 135. 10 Зубатов С.В. Зубатовщина // Былое. — 1917. — № 4. — С. 157–178; Новицкий В.Д. Из воспоминаний жандарма. — М., 1991. — С. 172–192. 11 Спиридович А.И. Записки жандарма. — Харьков, 1928. — С. 168–173. 12 Державний архів Одеської області (Держархів Одеської обл.), ф. 634, оп. 1, спр. 266, арк. 15–25. 13 Там само, спр. 103, арк. 25–26. 14 Генкин И.И. Среди приемников Бакунина. Заметки по истории русского анар- хизма // Красная летопись. — М., 1927. — № 1 (22). — С. 202. 15 Там же. — С. 203. 16 Держархів Одеської обл., ф. 634, оп. 1, спр. 267, арк. 18–20. 17 Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921: Документы и материалы. — М., 2006. — С. 914. 18 Свободная комуна. — М., 1918. — 16 апреля. 19 Новомирский Д.И. Анархическое движение в Одессе // М. Бакунину. 1876–1926. Очерки истории анархич. движения в России. — М., 1926. 20 Свободная комуна. — М., 1918. — 16 апреля. 21 ГАРФ, ф. 102 (ДП. 1905), оп. 233, д. 1800, ч. 12, л. 16. 22 Дубовик Анатолий и Анна. Деятельность «Группы екатиринославских рабочих анархистов-коммунистов» (1905–1906 гг.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: socialist. memo. Ru /books/ html/duboviс. 23 Держархів Одеської обл., ф. 634, оп. 1, спр. 103, арк. 2–4. 24 Новомирский Д.И. Указ. соч. — С. 103. 25 Волна. Нью-Йорк — Чикаго. — 1924. — № 57. — С. 31. 26 Смирнов В. Реквием ХХ века. — Т. 3. — Одесса, 2005. — С. 71–72. 27 Свободная комуна. — М., 1918. — 16 апреля. 28 Бунтарь. — Париж. — 1906. — 1 декабря (№ 1); Потемкинские дни 1905 года на Черном море. — Харьков, 1925. — С. 19. 29 Анархисты. Документы и материалы 1883–1935 гг. В 2 т. — Т. 1. — М., 1998. — С. 283. 30 Лебеденко А.М. Указ. соч. — С. 58. 31 Свободная комуна. — М., 1918. — 24 апреля. 32 Malinovski A. Mit wolnosci — Warsawa, 1983; Моше Гончарок М. Век воли. Русский анархизм и евреи. XIX–XX век. — Иерусалим, 1996. 33 Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 274, оп 1, спр. 2434, арк. 38. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2015. Випуск 24 122 34 ГАРФ, ф. 102 (ДПОО 1904), оп. 232, д. 600, ч. 42, л. 164. 35 Письмо заведующего наружным наблюдением департамента полиции Е.П. Мед- никова начальнику киевского охранного отделения А.И. Спиридовичу о расследовании убийства В.К. Плеве // Красный Архив. — Т. 4 (17). — М., 1926. — С. 209–210. 36 Van der Walt L., Schmidt M. The Kurdish Question: Through the lens of Anarchist Resistance in the Heart of the Ottoman Empire 1880–1923. Bulgaria colonialism history Kurds Macedonia Middle East national liberation Turkey // Retrieved. — 2010. — 1 february; Ямбаев М. Четы Внутренней македонской революционной организации на начальном этапе своей деятельности // Славяноведение. — № 1. — М., 2006. — С. 22–25. 37 Держархів Одеської обл., ф. 8065, оп. 2, спр. 1187, арк. 8; спр. 5916, арк. 15. 38 Махно Н. Над свежей могилой Н. Рогдаева // Пробуждение. — № 52–53. — Детройт, 1934. — С. 22. 39 Придеснянский Л. Первые шаги анархизма в Украине // Альманах. Сборник по истории анархистского движения в России. — Париж, 1909. — С. 117–125; Зеленцова С.М. Публіцистичні документи як джерело з історії анархістського руху України (1903–1914 рр.) // Вісник ЛНУ ім. Т. Шевченка (Луганськ). — 2012. — № 6 (241). — Ч. 1. — С. 163–169. 40 Лебеденко А.М. Указ. соч. — С. 66. 41 Свободная коммунна. — М., 1918. — 21 апреля. 42 Кривенький В.В. О численности и размещении анархистских организаций нака- нуне и в период российской революции 1905–1907 гг. — М., 1988 // Деп. ИНИОН. № 26936. 46 ст. — С. 24–26. 43 Дубовик Анна и Анатолий. Одни из первых [Електронний ресурс]. — Режим доступу: spb-anarchists.anho.org; Анархизм // Электронная еврейская энциклопедия. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: eleven.co.il/ article/10219. 44 Держархів Одеської обл., ф. 634, оп. 1, спр. 171, арк. 19–22. 45 Там само, cпр. 266, арк. 312. 46 Лебеденко А.М. Указ. соч. — С. 46–47. Стаття надійшла до редколегії 15.10.2014 р. К ВОПРОСУ О ВОЗНИКНОВЕНИИ АНАРХИСТСКОГО ДВИЖЕНИЯ В УКРАИНЕ В статье рассматриваются особенности возникновения анархистского движения в Украине в 1903–1904 гг., «махаевский» эпизод в анархизме, роль зарубежных анар- хистских центров в становлении этого движения. Автор подчеркивает роль первых анархистских групп в Одессе, городе, что стал центром анархистского движения в Восточной Европе. Ключевые слова: анархизм, анархизм–коммунизм, анархистская группа, террор, пропаганда, подполье, зарубежные центры, «Хлеб и воля». ON THE EMERGENCE IN UKRAINE ANARCHIST MOVEMENT The article discusses the features of the anarchist movement in Ukraine in 1903–1904 years. «Mahaevsky» episode of anarchism, anarchist centers overseas role in the development Політичні студії 123 of this movement. The author emphasizes the role of the first anarchist groups in Odessa, the city that became the center of the anarchist movement in Eastern Europe. Keywords: anarchism, anarchism–communism, anarchist group, terror, propaganda, underground, foreign centers, «Hleb i volya».

До питання про виникнення анархістського руху в Україні

Репозитарії

Схожі ресурси