Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.

У статті зазначається, що внаслідок розвитку капіталізму та модернізації в Російській імперії відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага міського населення та ролі міст у житті країни. Водночас, політична система ґрунтувалася н...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Федьков, О.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Політичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124802
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. / О.М. Федьков // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 147-180. — Бібліогр.: 141 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-124802
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1248022017-10-06T03:02:56Z Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Федьков, О.М. Політичні студії У статті зазначається, що внаслідок розвитку капіталізму та модернізації в Російській імперії відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага міського населення та ролі міст у житті країни. Водночас, політична система ґрунтувалася на ідеї абсолютизму й царизм всіляко обмежував діяльність політичних партій та громадських організацій, а його національна та конфесійна політика посилювала нерівноправність націй. Все зазначене засвідчувало конфліктність процесу модернізації і необхідність змін у країні. Серед багатьох альтернативних урядовому курсу моделей розвитку суспільства існувала соціал-демократична, що ґрунтувалася на марксизмі. Усі марксистські партії та спілки романівської Росії, за запропонованою автором класифікацією, поділялись на інтернаціональні (РСДРП, СДКПіЛ, Українська соціал-демократична спілка) та національні (всі інші, зокрема й РУП (УСДРП)). Попри єдину ідеологічну основу, перші виступали за пріоритет соціальних аспектів у революційній боротьбі та за побудову єдиної централізованої марксистської партії з автономними національними секціями. Другі поділяли принципи класової революційної боротьби, проте водночас виступали на захист національних прав пригноблених націй і за забезпечення їхнього державно-правового статусу в майбутньому. У партійному будівництві вони були прихильниками федеративного устрою РСДРП або ж обстоювали самостійне існування національних марксистських партій. Соціал-демократи представляли себе партіями робітничого класу, чисельність якого в Російській імперії неухильно зростала в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. І хоча пролетарі складали меншість населення країни, проте вони були політично та соціально активною групою. Пролетаріат був поліетнічним і це створювало передумови для діяльності інтернаціональних і національних марксистських партій. Відзначено національні та регіональні особливості робітництва. В українських губерніях імперії переважав російський пролетаріат. Існувала специфіка в розвитку індустріального, ремісничого та кустарного й сільськогосподарського робітництва. В статье отмечается, что в результате развития капитализма и модернизации в Российской империи произошли значительные прогрессивные изменения в развитии экономики, в социальной структуре общества, увеличивались удельный вес городского населения и роли городов в жизни страны. В то же время, в основе политической системы была идея абсолютизма и царизм всячески ограничивал деятельность политических партий и общественных организаций, а его этноконфессиональная политика усиливала неравноправие наций. Все указанное свидетельствовало о конфликтности процесса модернизации и необходимость изменений в стране. Среди многих альтернативных правительственному курсу моделей развития общества существовала социал-демократическая, которая основывалась на марксизме. Все марксистские партии и объединения романовской России, по предложенной автором классификации, делились на интернациональные (РСДРП, СДКПиЛ, Украинская социал-демократический союз) и национальные (все другие, в том числе и РУП (УСДРП)). Несмотря на единую идеологическую основу, первые выступали за приоритет социальных аспектов в революционной борьбе и за построение единой централизованной марксистской партии с автономными национальными секциями. Вторые разделяли принципы классовой революционной борьбы, однако в то же время выступали в защиту национальных прав угнетенных наций и за обеспечение их государственно-правового статуса в будущем. В партийном строительстве они были сторонниками федеративного устройства РСДРП или даже отстаивали самостоятельное существование национальных марксистских партий. Социал-демократы представляли себя партиями рабочего класса, численность которого в Российской империи неуклонно росла во второй половине XIX и в начале ХХ в. И хотя пролетарии составляли меньшинство населения страны, однако они были политически и социально активной группой. Пролетариат был полиэтническим по составу, что создавало предпосылки для деятельности интернациональных и национальных марксистских партий. Отмечены национальные и региональные особенности рабочих. В украинских губерниях империи преобладал русский пролетариат. Существовала специфика индустриального, ремесленного и кустарного, а также сельскохозяйственного рабочего класса. The article notes that as a result of the development of capitalism and modernization in the Russian Empire, there have been significant changes in the progressive development of the economy and the social structure of society, increasing the proportion of the urban population and the role of cities in the country. At the same time, the basis of the political system was the idea of absolutism and the tsarist government in every possible way to restrict the activities of political parties and public organizations, and its ethno-confessional policy intensified inequality of nations. All the above evidence of the conflict process of modernization and the need for change in the country. Among the many alternatives, the government's course of development of society models existed Social-Democratic Party, which was based on Marxism. All the Marxist parties and associations of Romanov Russia, according to the proposed classification of the author, divided into international (RSDLP SDKPiL, Ukrainian Social- Democratic Union) and national (all others, including RUE (USDRP)). Despite the common ideological basis, first advocated the priority of the social aspects of the revolutionary struggle and construction of a single centralized Marxist party with autonomous national sections. The second-class shared principles of the revolutionary struggle, but at the same time defended the national rights of the oppressed nations and to ensure their state-legal status in the future. The party building they were supporters of the federal structure of the RSDLP or even defended the existence of independent national Marxist parties. The Social Democrats presented themselves to the working class parties, which number in the Russian Empire has grown steadily in the second half of the XIX and early XX century. While proletarians were a minority of the population, but they were politically and socially active group. The proletariat was a multi-ethnic composition, which created the preconditions for the activities of international and national Marxist parties. Noted national and regional peculiarities of the workers. In the Ukrainian provinces of the empire dominated by the Russian proletariat. There was the specificity of the industrial, craft and handicraft, as well as the agricultural working class. 2016 Article Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. / О.М. Федьков // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 147-180. — Бібліогр.: 141 назв. — укр. 2307-5791 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124802 329:[94(477)+94(470+571)] «18/19» uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політичні студії Політичні студії
spellingShingle	Політичні студії Політичні студії Федьков, О.М. Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті зазначається, що внаслідок розвитку капіталізму та модернізації в Російській імперії відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага міського населення та ролі міст у житті країни. Водночас, політична система ґрунтувалася на ідеї абсолютизму й царизм всіляко обмежував діяльність політичних партій та громадських організацій, а його національна та конфесійна політика посилювала нерівноправність націй. Все зазначене засвідчувало конфліктність процесу модернізації і необхідність змін у країні. Серед багатьох альтернативних урядовому курсу моделей розвитку суспільства існувала соціал-демократична, що ґрунтувалася на марксизмі. Усі марксистські партії та спілки романівської Росії, за запропонованою автором класифікацією, поділялись на інтернаціональні (РСДРП, СДКПіЛ, Українська соціал-демократична спілка) та національні (всі інші, зокрема й РУП (УСДРП)). Попри єдину ідеологічну основу, перші виступали за пріоритет соціальних аспектів у революційній боротьбі та за побудову єдиної централізованої марксистської партії з автономними національними секціями. Другі поділяли принципи класової революційної боротьби, проте водночас виступали на захист національних прав пригноблених націй і за забезпечення їхнього державно-правового статусу в майбутньому. У партійному будівництві вони були прихильниками федеративного устрою РСДРП або ж обстоювали самостійне існування національних марксистських партій. Соціал-демократи представляли себе партіями робітничого класу, чисельність якого в Російській імперії неухильно зростала в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. І хоча пролетарі складали меншість населення країни, проте вони були політично та соціально активною групою. Пролетаріат був поліетнічним і це створювало передумови для діяльності інтернаціональних і національних марксистських партій. Відзначено національні та регіональні особливості робітництва. В українських губерніях імперії переважав російський пролетаріат. Існувала специфіка в розвитку індустріального, ремісничого та кустарного й сільськогосподарського робітництва.
format	Article
author	Федьков, О.М.
author_facet	Федьков, О.М.
author_sort	Федьков, О.М.
title	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.
title_short	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.
title_full	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.
title_fullStr	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.
title_full_unstemmed	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.
title_sort	робітничий клас та соціал-демократія в російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці хіх — початку хх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Політичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/124802
citation_txt	Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. / О.М. Федьков // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 147-180. — Бібліогр.: 141 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT fedʹkovom robítničijklastasocíaldemokratíâvrosíjsʹkíjímperíídíalektikavzaêminukontekstíspecifíkiukraínsʹkihguberníjnaprikíncíhíhpočatkuhhst
first_indexed	2025-07-09T02:03:41Z
last_indexed	2025-07-09T02:03:41Z
_version_	1837133067881283584
fulltext	Політичні студії 147 Розділ ІІ ПОЛІТИЧНІ СТУДІЇ УДК 329:[94(477)+94(470+571)] «18/19» О.М. Федьков (м. Київ) РОБІТНИЧИЙ КЛАС ТА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМИН У КОНТЕКСТІ СПЕЦИФІКИ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. У статті зазначається, що внаслідок розвитку капіталізму та мо- дернізації в Російській імперії відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага місь- кого населення та ролі міст у житті країни. Водночас, політична система ґрунтувалася на ідеї абсолютизму й царизм всіляко обмежував діяльність політичних партій та громадських організацій, а його національна та конфесійна політика посилювала нерівноправність націй. Все зазначене за- свідчувало конфліктність процесу модернізації і необхідність змін у країні. Серед багатьох альтернативних урядовому курсу моделей розвитку сус- пільства існувала соціал-демократична, що ґрунтувалася на марксизмі. Усі марксистські партії та спілки романівської Росії, за запропонованою авто- ром класифікацією, поділялись на інтернаціональні (РСДРП, СДКПіЛ, Укра- їнська соціал-демократична спілка) та національні (всі інші, зокрема й РУП (УСДРП)). Попри єдину ідеологічну основу, перші виступали за пріоритет соціальних аспектів у революційній боротьбі та за побудову єдиної цент- ралізованої марксистської партії з автономними національними секціями. Другі поділяли принципи класової революційної боротьби, проте водночас виступали на захист національних прав пригноблених націй і за забезпечення їхнього державно-правового статусу в майбутньому. У партійному будів- ництві вони були прихильниками федеративного устрою РСДРП або ж обстоювали самостійне існування національних марксистських партій. Соціал-демократи представляли себе партіями робітничого класу, чи- сельність якого в Російській імперії неухильно зростала в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. І хоча пролетарі складали меншість населення країни, © О.М. Федьков, 2016 ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 148 проте вони були політично та соціально активною групою. Пролетаріат був поліетнічним і це створювало передумови для діяльності інтернаціо- нальних і національних марксистських партій. Відзначено національні та регіональні особливості робітництва. В українських губерніях імперії пере- важав російський пролетаріат. Існувала специфіка в розвитку індустрі- ального, ремісничого та кустарного й сільськогосподарського робітництва. Ключові слова: модернізація, соціал-демократія, марксизм, робітничий клас, національний, інтернаціональний. У демократичних політичних системах важливою є проблема взаємо- відносин політичних партій і різних соціальних груп суспільства. Стратегії, визначені партійними програмами, та постійна практична робота в пред- ставницьких органах, в установах виконавчої влади та серед різних соці- альних груп забезпечують постійні зв’язки партій та громадян. Розглядаючи означені питання в історичній ретроспективі, констатуємо, що значно складніше вибудовувалися взаємини політичних партій та різних соціальних груп в умовах авторитарної царської влади Російської імперії. Попри те, що ця проблема привертала й привертає увагу науковців, вона потребує по- дальшого дослідження. Зазначена настанова стосується також взаємовід- носин пролетаріату і марксистських партій. Сьогодні перед ученими постає завдання вивчення реального, а не міфологізованого робітничого класу; його загальної чисельності та кількості робітників окремих груп, регіональних особливостей розміщення пролета- ріату, рівня кваліфікації, питомої ваги постійного, кадрового робітництва, ступеня його політичної свідомості й організованості, формування менталь- ності та інші1. У багатонаціональній Російській імперії важливе значення мало питання про національний склад і національні особливості робітництва. Вивчення зазначених проблем необхідне для адекватнішого відображення його взаємин з політичними партіями. Адже давно є очевидною безпідстав- ність претензій більшовиків на «монопольне володіння» пролетаріатом, яка, внаслідок ідеологічних настанов, знаходила ствердження в працях радян- ських істориків2. Робітничий клас українських губерній був соціально та політично важливою групою населення краю. Попри те, що маємо блискучу монографію Б. Кравченка, присвячену проблемам соціальної структури сус- пільства України у ХХ ст.3, робітнича історія регіону заслуговує подальшого вивчення4. Вітчизняні дослідники мають скористатися набутками західних учених у вивченні складного соціального світу робітництва, використовуючи для цього такі сучасні напрями досліджень, як історія знизу, історія по- всякденності, мікроісторія, гендерна та локальна історії та інші історичні субдисципліни5. Внаслідок промислового перевороту та модернізації в країні відбувалися тривкі трансформації, у ході яких здійснився перехід від традиційного Політичні студії 149 аграрного до індустріального суспільства6. У синтезах українських та зару- біжних дослідників7 відзначено складний та внутрішньо суперечливий про- цес становлення буржуазних підвалин суспільства. Найбільш послідовно та повно охарактеризував модернізацію українського суспільства Наддніпрян- ської України у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. дніпропет- ровський дослідник О. Шляхов8. Власне, автор наочно довів, що процеси тієї доби в Наддніпрянщині, що входила до складу Російської імперії, цілком підпадають під визначення Ж. Ле Гоффа конфліктної модернізації. Остання захопила лише частину суспільства та призвела до серйозних конфліктів з минулими традиціями9. Український історик показав, що російська модер- нізація мала «наздоганяючий» характер та ініціювалася самодержавством. Царизм прагнув, насамперед завдяки технічному прогресу, зміцнити вій- ськову могутність та зберегти за Росією статус «великої держави». Воднораз зміни охопили економіку та етносоціальну структуру, сприяли зростанню міського населення, міст та їхньої ролі у житті суспільства, розвитку освіти. Мінялися ціннісні установки різних соціальних груп, стереотипи поглядів та поведінки людей, їхнє повсякденне життя10. Внаслідок зазначених змін Росія перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну. Попри це, питома вага осіб, зайнятих у сільському господарстві на- прикінці ХІХ ст. залишалась переважаючою. За підрахунками сучасних ро- сійських дослідниць Н. Іванової та В. Жєлтової, вони разом з членами сімей складали 74,6% жителів імперії11. Проте селянство також утягувалось у ринкові процеси; заможне — шляхом розвитку торговельного сільського господарства, а частина середнього та бідне — беручи участь, як наймана робоча сила, в роботі промислових підприємств, у поміщицьких економіях і господарствах заможних односельців. Загалом приблизно 1/5 частина сіль- ських обивателів мали побічні заробітки, переважно у промисловості та сільському господарстві12. Зазначений вихід за «зачароване коло» громади поступово призводив до розширення світогляду селян, який загалом, як і раніше, характеризувався «аграрно-традиційним світобаченням»13. Модернізаційні економічні тенденції продовжилися на початку ХХ ст. У 1913 р. 56% національного доходу давало сільське господарство, 29% — промисловість і будівництво, решта — транспорт, сфера послуг та інші галузі14. Можна погодитися з висновками сучасного американського дослід- ника економічної історії романівської Росії П. Грегорі, що напередодні Першої світової війни рівень її економіки, хоча й був нижчим, ніж у західних сусідів, але розвиток сільського господарства, показники темпів росту ви- пуску продукції перевищували аналогічні європейські15. Тож, незважаючи на проблеми зростання, змістом своєї праці автор назвав історію «успіху еко- номіки Російської імперії». Проте, попри незаперечні здобутки модернізаційних змін, у країні нагро- маджувалися значні соціальні проблеми. Із нерозв’язаністю аграрного ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 150 питання пов’язувалось скрутне становище більшості селян. Важкими були умови праці та життя робітничого класу. У багатонаціональній Російській імперії залишалося невирішеним національне питання, існували дискримі- нації на основі приналежності до певних релігійних конфесій16. Водночас, модернізація не зачепила політичної сфери, в якій Російська імперія залишалась державою з самодержавно-абсолютистською формою правління, без парламенту та громадянського суспільства. «Даючи «вільну» суспільству в економічному, соціальному та культурному плані, престол вперто не допускав його до сфери законодавчої та адміністративної, — писав Р. Пайпс. — Монарший трон, як і раніше, наполягав на тому, що володіє винятковим правом на законодавчу та виконавчу діяльність, що цар є монарх «необмежений» і «самовласний» і що закони повинні виходити від нього»17. Ситуацію ускладнював особистісний чинник. В умовах наростаючої кризи імперії царем-автократом, за словами М. Вебера, була «така нікчемність, як нинішній цар» — Микола ІІ18. Ця оцінка, можливо, занадто категорична, однак беззаперечним фактом є те, що імператорська влада не зуміла адек- ватно відповісти на ті виклики, що ставило життя, й запобігти революції. У суспільстві Російської імперії збільшувалося розуміння необхідності змін. Об’єктивно існували множинні та варіативні альтернативи того урядо- вого курсу, який проводився. Представники різних ідейних напрямків — консерватори, ліберали, націоналісти та соціалісти — розробляли програми розвитку країни, які становили собою моделі суспільних перетворень19. Вони засвідчували поліваріантність можливих альтернатив розвитку. Соціалістична модель переустрою держави розроблялася радикальною інтелігенцією й знаходила підтримку все більшої частини населення країни. Ця модель не була однорідною, оскільки засновувалась на різнорівневих та різноспрямованих теоріях, ідеологіях і програмах. Однією з найпопуляр- ніших субмоделей була соціал-демократична, що ґрунтувалася на марк- систській теорії. Аналізу цього «діалектичного методу з комуністичним світоглядом»20 і його національних версій присвячено величезний обшир літератури, тому спробувати його охарактеризувати в рамках цієї роботи нереально. Надзвичайно різняться й сучасні оцінки, а часто висловлюються полярні точки зору щодо марксизму. Наведемо приклад із нещодавньої дис- кусії «Марксизм на сході Європи», ініційованої львівським журналом «Україна модерна». У передмові модератори обговорення висловили досить нейтральне міркування: «Виглядає на те, що марксизм належить до вічних теорій. Завдяки поєднанню економічного детермінізму, морального імпера- тиву та політичного пророцтва, а також з огляду на те, що нерівність не зникає зі світу, тільки дещо видозмінює свої прояви, марксизм приречений на глобальний вплив у щоразу змінних національних формах»21. Водночас, прикінцева репліка відомого американського вченого Р. Пайпса була вкрай негативною. «Я вважаю, — зазначав він, — що марксизм був незаперечною Політичні студії 151 хворобою, з якого боку не подивитися. Він полонив інтелектуалів, пропо- нуючи прості відповіді на складні запитання, та обманював простих людей, обіцяючи їм утопію. Всюди, де марксизм приходив до влади, він провадив до політичної тиранії та економічного зубожіння»22. Своє останнє слово в дис- кусії не сказали прихильники марксизму, яких у світі ще багато. Водночас, всі дослідники розуміють, що подати консолідовану точку зору на це з’явище, принаймні найближчим часом, не вдасться. У працях, присвячених політичним партіям і суспільним рухам початку ХХ ст., один із лідерів російської соціал-демократії Л. Мартов охарактери- зував соціал-демократичний напрям. Виходячи з того, що його ідеологією був марксизм, він виділив близько десяти політичних партій, які належали до цієї групи. Беззастережно соціал-демократичними названі РСДРП, Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд), Революційна українська партія (УСДРП), Соціал-демократія Королівства Польського й Литви, Соціал-демократія Латиського краю, Вірменська соціал-демокра- тична організація та Литовська соціал-демократична партія. Окрім того, автор назвав ще декілька організацій, які, на його думку, перебували на роздоріжжі між соціал-демократією та іншими «менш визначеними у кла- совому відношенні» політичними партіями» — Вірменська національно- революційна партія «Гнчак», Польська партія соціалістична та Польська партія соціалістична «Пролетаріат»23. У сучасному російському енциклопе- дичному виданні з історії політичних партій, поряд із названими, називають ще Соціал-демократичну партію Фінляндії24. Попри те, що зазначені партії мали єдину ідейну основу, між ними та й всередині них точилися гострі дискусії з питань стратегії та тактики, співвідношення демократичних, зо- крема національних, і соціалістичних завдань, ролі різних соціальних груп у революції й інших. В умовах модернізації суспільства марксистські партії та організації здійснювали еволюцію в ідейному та організаційному відношеннях, що ус- кладнює їхню класифікацію. В радянській історіографії та у працях вчених країн соціалістичного табору використовувався поділ соціал-демократичних партій на революційні та опортуністичні25. Попри те, що зазначена класи- фікація відбивала відомі тенденції в соціал-демократичному русі, вона мала й значні вади. Вона виступала засобом ідейно-політичної боротьби та від- бивала тенденцію до догматизації марксизму, що проявилася в міжнародній, але найбільше — в російській соціал-демократії. Сьогодні дослідники історії марксистських партій у Російській імперії визнають, що не лише більшо- вики, але й меншовики виступали за революційні зміни в країні. Зазначене можна сказати й про інші соціал-демократичні партії26. Таким чином, вище- зазначена класифікація не може повністю задовольнити сучасних учених ще й через свою заідеологізованість. Очевидно, названі «опортуністичними» ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 152 політичні партії доцільно йменувати «реформістськими» без зайвого ідеоло- гічного «надриву» та осуду. Водночас, значно більше може дати для розуміння соціал-демокра- тичного руху в багатонаціональній Російській імперії, зокрема й у Над- дніпрянській Україні, пропонована нижче класифікація. Залежно від пріори- тетів у розв’язанні соціальних і національних проблем, ставлення до прин- ципів партійного будівництва, усі марксистські партії Російської імперії можна поділити на інтернаціональні та національні. Інтернаціональні соціал- демократії виступали за побудову соціалістичного ладу, в якому здійсниться усуспільнення засобів виробництва й на цій підставі будуть ліквідовані класи, а відтак — соціальний та національний гніт. У питаннях партійного будівництва інтернаціоналісти були прихильниками створення єдиної, цент- ралізованої соціал-демократичної партії, в якій би на підвалинах автономії діяли національні секції. Національні соціал-демократичні партії перебували на класових засадах і у своїх програмних вимогах виступали за революційний переустрій чинного суспільства. Вони ставили питання про національно-правовий статус при- гноблених націй у майбутньому (досягнення політичної незалежності, на- ціонально-територіальної чи екстериторіальної персональної автономій). У справах партійного будівництва вони виступали за існування незалежних соціал-демократичних партій або ж побудову РСДРП як федеративного об’єднання національних марксистських організацій. Водночас, як і всяка схематизація, класифікація передбачає, що в рамках зазначених груп партій існували певні, часом значні відмінності. Так, інтер- національні соціал-демократичні партії відбивали тенденцію глобалізації суспільства в умовах розвитку капіталізму та модернізації. Проте рівень переважання інтернаціональних завдань над національними пріоритетами у зазначених партій був неоднаковим. Те саме можна сказати й про націо- нальні марксистські політичні партії; розвиток їхнього національного ради- калізму залежав від ступеня національної свідомості робітничого класу та суспільства загалом, рівня впливовості інших національних політичних пар- тій, з якими взаємодіяли соціал-демократи. Інтернаціоналізм як ідеологічна та суспільно-політична течія відстою- вала концепцію співпраці вільних і рівноправних спільнот. Він виходив із принципу, що нація, національна приналежність не можуть бути виключ- ними чинниками у розвитку суспільства. Інтернаціоналізм ставить ідею між- національної співпраці й солідарності понад національними інтересами27. Якщо додати, що у марксизмі визнавався пріоритет класового над націо- нальним, то стає зрозумілим наскільки був важливим цей принцип в соціал- демократичному русі. Водночас, у процесі партійного будівництва марксист- ські партії використовували принцип демократичного централізму — сис- тему керівництва й організації, за якої місцеві осередки підпорядковані Політичні студії 153 центральним партійним органам. При цьому, як стверджують сучасні до- слідники, російські соціал-демократи — й меншовики, й більшовики — були прихильниками демократичного централізму з наголосом на другій частині цього поняття28. При поєднанні принципів інтернаціоналізму та демократич- ного централізму в практиці партійного будівництва, особливо щодо націо- нальних марксистських партій, існували різноманітні інтерпретації та засто- сування. Проведення централістичної лінії у розбудові РСДРП, з акцентом на інтернаціоналістському характері партії та при недооцінці значення розв’я- зання національного питання на практиці перетворювалося в боротьбу російської соціал-демократії з уявним «опортунізмом» і «націоналізмом» національних марксистських партій. Часто за таким псевдо-інтернаціона- лізмом приховувався російський великодержавний шовінізм. Виходячи з зазначених критеріїв, до інтернаціональних марксистських партій можна зарахувати РСДРП та Соціал-демократію Королівства Поль- ського й Литви. До цієї ж групи слід віднести й Українську соціал- демократичну спілку. Всі інші марксистські партії, що діяли в Російській імперії належали до національних соціал-демократій. Інтернаціональні та національні марксистські партії різнилися у тактиці та стратегії діяльності. Перші акцентували увагу на класових завданнях пролетаріату у повсякденній боротьбі — проти самодержавства та буржуазії, а майбутнє пов’язували з побудовою соціалістичної республіки, в якій з ліквідацією приватної влас- ності зникне експлуатація, зокрема й національна. Національні соціал- демократичні партії, поряд з класовими завданнями, вважали за необхідне повсякденно боротися з національним гнобленням, а інтереси нації в май- бутньому прагнули забезпечити за допомогою публічних державно-правових інститутів. Розглядаючи український соціал-демократичний рух, слід зазна- чити, що західні дослідники ще раніше підмітили співіснування національно- та соціально-визвольної тенденцій у ньому29. У партійному сенсі першу представляла РУП (УСДРП), а другу — Спілка. Незважаючи на відмінності, усі соціал-демократичні організації репре- зентували себе передовим загоном робітничого класу, що ідейно обґрунтовує та на практиці відстоює його інтереси. Тому цікаво поглянути, чим був пролетаріат Російської імперії на межі ХІХ та ХХ віків. У першій ґрунтовній праці з історії російської соціал-демократії, яку написав Л. Мартов, зазна- чалося: «Сучасний робітничий рух є продукт капіталістичної промисло- вості»30. Й справді, під впливом капіталізму та модернізації відбувалося руйнування станового суспільства та формування класів капіталістичного ладу, насамперед буржуазії та пролетаріату31. Водночас, це був складний, багаторівневий процес, у ході якого відбувалася трансформація, внаслідок якої витворювалась низка перехідних соціальних типів. Проблема формування та розвитку робітничого класу, внаслідок ідеоло- гічних настанов, належала до пріоритетних у радянській історіографії. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 154 Значним був доробок українських радянських істориків у вивчення розвитку капіталістичної промисловості та формування робітничого класу32. Водно- час, зазначена проблема була предметом помітних маніпуляцій. Так, з метою довести готовність царської Росії для здійснення соціалістичної революції В. Ленін, а за ним — радянські дослідники стверджували, що наприкінці ХІХ ст. «пролетарське та напівпролетарське населення» країни складало більше половини всіх жителів — 63,7 млн33. Ще далі пішов Ю. Поляков, який, «опираючись на ленінську методологію», зазначав, що у 1897 р. про- летарі та напівпролетарі складали не менше 50%, а в 1913 р. — 53,2% населення Росії. Цей же автор стверджував, що загалом експлуатовані маси складали близько 80% жителів країни34. Звісно, рівень бідності в країні залишався значним. Однак, ця методика була некоректною та мала на меті лише одне — довести наявність існування об’єктивних передумов та зако- номірність здійснення соціалістичної революції. Складання пролетаріату прискорилося у пореформену добу внаслідок завершення промислового перевороту в 1880-ті рр.35 та розгортання капіта- лістичної індустріалізації в Російській імперії. За даними Н. Іванової та В. Жєлтової, в 1900 р. у країні вже нараховувалось 12,2 млн представників робітничого класу36. Щоправда, аграрно-індустріальний характер економіки засвідчувало те, що найчисельнішою категорією робітників були сільсько- господарські, які налічували понад 4,5 млн осіб (37,3%). Фабрично-завод- ський робітничий клас, представники якого працювали на крупних підпри- ємствах, складав 2,6 млн осіб (21,7%). Пролетарів, зайнятих у дрібній про- мисловості, нараховувалось 2,0 млн осіб (16,4%)37. До Першої світової війни населення імперії значно виросло, на третину збільшилась і чисельність робітничого класу, яка перевищила 18,2 млн осіб. Зросла й кількість різних категорій робітництва, хоча загалом їх частка залишилась приблизно такою ж38. Попри те, що у 1860–1913 рр. чисельність робітничого класу зросла приблизно в чотири рази, він усе ще складав меншість населення країни, близько — 19,6%39. Його економічне становище було вкрай важким, а розрив між ним та реальними потребами — зростаючим40. Воднораз, це була досить соціально та політично активна група суспільства. Розглянемо кількісний та якісний склад робітників у регіональному розрізі, з особливою увагою щодо України. Понад 75% робітників розта- шовувалося в Європейській частині Російської імперії. Найпотужнішим у промисловому розвитку був Центрально-промисловий район, у якому на початку ХХ ст. зосереджувалося понад 30% фабрично-заводських робіт- ників41. Друге місце за чисельністю займав промисловий робітничий клас України, який у 1900 р. складав 15,2%, а в 1912 р. — 16,4% робітників імперії (відповідно — понад 310 тис та 406 тис. осіб)42. Найвищі темпи індустріалізації спостерігались у Царстві Польському — єдиному регіоні імперії, де кількість самодіяльного населення, зайнятого у сільському госпо- Політичні студії 155 дарстві, складала менше половини43. У 1912 р. у Польщі нараховувалося понад 300 тис. фабрично-заводських робітників або 12,3% їх загальноім- перської чисельності44. Дещо меншою, але зростаючою була чисельність робітників Північно-Західного району з Петербурзькою губернією та Бакин- ський промисловий центр у Закавказзі з динамічною нафтовою галуззю промисловості45. В усіх зазначених регіонах працював російський пролета- ріат, який разом із частиною національного робітництва підтримував діяль- ність РСДРП. За територією, охопленою організаціями російських соціал- демократів, вона була загальноімперською партією. Пролетаріат Російської імперії був багатонаціональним за складом. В узагальнюючій праці з історії робітничого класу наводяться дані на 1897 р. про питому вагу національностей у складі населення та питому вагу робіт- ників певної національності в загальній чисельності робітників країни. Наведемо дані у порядку спадання: росіяни — 43,3% та 61,8%; українці — 17,4 та 6,8; поляки — 6,2 та 8,4; євреї — 3,9 та 6,646. Отже, найчисельнішим був російський робітничий клас, який значно перевищував питому вагу російського населення у складі країни. Він зосереджувався не лише в російських губерніях, але й в інших регіонах імперії й впливав на фахове зростання та соціально-політичну активність робітників корінних національ- ностей. Наявність потужного загону російського пролетаріату в національ- них регіонах була також чинником русифікації робітників пригноблених націй. Перевищували питому вагу своїх національностей у складі народо- населення країни також поляки та євреї. Українські робітники, після росіян та поляків, були третіми за чисельністю у складі робітничого класу. Однак, якщо порівнювати з питомою вагою українців, які займали друге місце за чисельністю у складі населення імперії, то можна погодитися з твердженням про загалом селянський характер української нації. Промислово розвинуті регіони Російської імперії концентрували най- більшу кількість робітничого класу та ставали центрами значної активності політичних партій, особливо соціалістичних. Унаслідок відомих причин, у радянській історіографії головна увага приділялась РСДРП, особливо її більшовицькій фракції. Проте це призводило до недооцінки меншовиків, а також інших, менш впливових партійних організацій. Для ілюстрації проб- леми наведемо приклад, який стосується чисельності партійних осередків РСДРП. За даними радянського дослідника А. Уткіна, російські соціал-демократи мали розгалужену мережу партійних організацій, яка у 1905–1907 рр. нара- ховувала в українських губерніях щонайменше 83 організації47. Такою ж цифрою оперують інші дослідники48. Проте, вона є неточною. Очевидно, автори свідомо «недорахували» низки меншовицьких соціал-демократичних організацій, які в Україні користувалися значним впливом49. На підтверд- ження цієї гіпотези наведемо дані про Подільську губернію, де функціо- ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 156 нували переважно меншовицькі осередки. Зазначені вище дослідники стверджували, що на Поділлі існувало лише дві організації РСДРП — у Кам’янці-Подільському та Вінниці50. Проте, за нашими даними, що базу- ються на науковій літературі й історичних джерелах, організації російських соціал-демократів, крім зазначених населених пунктів, діяли ще в шести повітових центрах — Балті, Брацлаві, Гайсині, Проскурові, Летичеві та Могилеві-Подільському, а також у містах Бар Могилів-Подільського, Жме- ринка Вінницького, Хмільник Літинського повітів, у містечках Бершадь Ольгопільського, Богопіль та Голованівськ Балтського, Городок Кам’янець- кого, Тульчин і Немирів Брацлавського повітів, а також у низці сіл Подільської губернії51. Отже, кількість організацій РСДРП в українських губерніях була значно більшою, ніж та, що сьогодні подається в працях істориків. Подальші дослідження дозволять виявити нові меншовицькі орга- нізації. Водночас інші політичні партії також боролися за прихильність робіт- ничого класу та були конкурентами соціал-демократів. Попри претензії марксистів на виключне право репрезентувати пролетаріат, серед останнього працювали політичні партії усіх напрямків, починаючи з соціалістичних, і закінчуючи консервативно-монархічними. Так, за даними І. Пушкарьової, вже в 1903–1904 рр. у діяльності серед робітничого класу були помічені представники не менше 16 революційних партій52. Найближчими конку- рентами російських соціал-демократів, виступала неонародницька Партія соціалістів-революціонерів. Дослідження вчених засвідчують, що соціалісти- революціонери активно працювали серед робітництва, представники якого на початку ХХ ст. були в партії значною соціальною групою53. В есерівських організаціях Наддніпрянщини робітники також складали велику частку пар- тійців54. Отже, ПСР активно працювала серед робітничого класу та частково користувалася його підтримкою. Ліберальна Конституційно-демократична партія (Партія народної сво- боди) сподівалася спрямувати робітничий рух у реформістське русло й створити на таких засадах «істинно робітничу партію»55. Кадети прагнули залучати робітників до своєї партії. Вони критикували стратегії та тактики революційних партій, які закликали до повстання56. Водночас конституційні демократи виступали за поступовий, еволюційний розвиток країни. Щоправда, застереження лібералів проти соціалістичних партій та їхня позитивна програма, що для робітників передбачала впровадження робіт- ничого законодавства, не знайшли розуміння в більшості суспільства, зо- крема й у пролетаріату. Представники робітничого класу були досить нечи- сельною групою в партії57. Не отримали кадети скільки-небудь значної підтримки й пролетаріату українських губерній58. Очевидно, радикальний та швидкий спосіб розв’язання проблем суспільства, що пропонували револю- Політичні студії 157 ційні політичні партії, більше приваблював робітничий клас, ніж ліберальна програма поступового реформування країни. Попри існуючі стереотипи про високий рівень класової свідомості про- летаріату, історики відзначають поширення консервативно-монархічних ідей і організацій серед робітництва. Чорносотенні «Союз русского народа», «Союз русских рабочих» й інші організації з позицій великодержавного шовінізму та соціального конформізму підходили до розв’язання суспільних проблем. Однак частина робітничого класу все ж підтримувала ці орга- нізації59. Дослідники відзначають, що в чорносотенних організаціях перебу- вали не лише «відсталі, несвідомі верстви пролетаріату», зокрема робітники важкої фізичної праці — одеські докери, але й висококваліфіковані робіт- ники на санкт-петербурзькому Путіловському заводі, на катеринославському Олександрівському Південноросійському заводі Брянського товариства та інших60. За підрахунками І. Омельянчука, у 23 організаціях «Союза русских робочих», які діяли в Російській імперії, нараховувалося щонайменше 30 000 членів61. Зазначені організації діяли під прапором «триєдиної формули» — «православ’я, самодержавство та народність» і підносили голос за рішучу боротьбу з революцією. Водночас вони виступали за розв’язання трудових конфліктів з фабрично-заводською адміністрацією шляхом переговорів, по- кращення економічного побуту робітників, поширення серед них коопера- тивних організацій (артілей, споживчих, ощадно-позичкових та інших) та ін. Таким чином, наведені факти засвідчують, що робітничий клас був об’єктом інтересу з боку політичних партій різних ідейних напрямків. За таких об- ставин соціал-демократи мали доводити пролетаріату переваги своєї про- грами та тактики боротьби. Отже, розвиток капіталізму в економіці Російської імперії відбувався нерівномірно і призвів до формування робітничого класу, переважно в європейській частині країни. Водночас, чисельність та якісні характеристики робітництва мали суттєві регіональні відмінності. Існували також особли- вості пролетаріату різних націй, які входили до складу держави. Охарак- теризуємо найбільші національні групи робітничого класу, що були пред- ставлені сильними марксистськими партіями — польський, єврейський і український. Польський пролетаріат був чисельною та потужною соціальною групою. Як відомо, три розподіли Речі Посполитої кінця XVIII ст. призвели до втратили поляками власної держави, територія якої опинилася в складі Австрійської, Прусської та Російської держав. Розвиток капіталістичних відносин у польських землях відбувався нерівномірно, але в усіх частинах призвів до формування робітничого класу. Королівство Польське перетво- рилось на найбільш індустріально розвинутий регіон Російської імперії. У 1897 р. в польських губерніях було близько 250 тис. промислових ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 158 робітників, понад 67 тис. залізничників. Крім того, у сфері послуг і до- машнього обслуговування працювало понад 270 тис. робітників62. На початку ХХ ст. загальна чисельність робітників у 10 польських губерніях складала близько 800 тис. При цьому кількість фабрично-завод- ських робітників перед Першою світовою війною перевищувала 353 тис. осіб, залізничників — 84,5 тис., гірничих та гірничозаводських — 50,9 тис.63 Петроковська, з центром у Лодзі, та Варшавська губернії були у промис- ловому відношенні найрозвинутішими; у першій знаходилося половина усіх робітників Варшавського робітничого округу, а в другій — майже чверть64. У Лодзі з околицями зосереджувалася 93 тис. пролетарів, переважно текс- тильників, у Варшаві з передмістями — 66 тис., понад дві п’ятих з яких — металістів, а Домбровський басейн був центром гірничо-металургійної та металообробної галузей промисловості65. Отже, численний польський робіт- ничий клас став соціальною основою діяльності польських марксистських партій — національної ППС, інтернаціональної СДКПіЛ і деяких менш впливових організацій. Національний склад робітників у польських губерніях не був однорід- ним. Значну частину пролетарів складали євреї. Загалом у польських губер- ніях проживало понад чверть юдеїв романівської імперії й вони складали 14% жителів регіону66. Серед містян Седлецької, Келецької та Радомської губерній євреї складали абсолютну більшість (понад 50 відсотків) насе- лення67. У польських землях відбувався інтенсивний розвиток ремесла та дрібної промисловості, в яких були заняті переважно євреї. Яскравим при- кладом цього процесу стала Варшава, яка перетворилася на найбільше поселення євреїв у Європі та друге, після Нью-Йорку, у світі. Юдейське населення в цьому місті зросло з 127 917 (1882 р.) до 310 000 (1910 р.) осіб і напередодні Першої світової війни перевищило 38 відсотків варшав’ян68. Проте питома вага фабрично-заводських робітників серед єврейського про- летаріату регіону була незначною. За даними Єврейського колонізаційного товариства в 1898 р. у Польщі нараховувалось лише 12 380 індустріальних робітників, що працювали переважно на фабриках і заводах, які належали євреям69. Отже, робітничий клас у Польщі складався головним чином із поляків та євреїв. Польський робітничий клас ідейно та організаційно орієнтувався на підтримку переважно національної ППС та інтернаціональної СДКПіЛ. Ці партії, попри суперечності між ними, претендували на представлення інте- ресів усього робітничого класу польських земель, незалежно від їхньої національної приналежності. Однак, юдейські пролетарі підтримували пере- важно Бунд та сіоністські соціалістичні організації. Така ситуація зумов- лювала напружені взаємини польських марксистів і єврейського Бунду. Незначна частина робітників Польщі, поляків і євреїв, все ж підтримувала РСДРП, організації якої на початку ХХ ст. діяли в Варшаві, Любліні та Політичні студії 159 інших містах польських губерній70. Цей факт засвідчує загальноімперський характер російської соціал-демократії. Щоправда, організації РСДРП у Польщі не були ні чисельними, ні впливовими. Водночас, частина польських робітників перебувала за межами власної етнічної території. Значна частина польського пролетаріату зосереджувалася в Литві, Білорусі, Латвії71. Робітники-поляки працювали в українських губерніях Російської імперії. Однак їхня частка у складі робітничого класу України була незначною. Для прикладу, в 1897 р. у важкій промисловості українських губерній було зайнято 6,6 тис. поляків (4,55%) із 144,5 тис. промислового населення72. Щоправда, на окремих підприємствах частка польських робітників була більшою. Так, на Дніпровському заводі у Кате- ринославі з 3625 робітників поляки складали 27%73. Невелика чисельність польських робітників й інтелігенції в українських губерніях Російської ім- перії створювало незначні можливості для діяльності в цьому регіоні поль- ських марксистських партій. Праці дослідників та історичні джерела дозво- ляють говорити про окремі факти діяльності переважно ППС та, частково, СДКПіЛ у Правобережній Україні74. Однак, діяльність польських марксистів мала спорадичний характер. Єврейський пролетаріат вирізнявся серед інших національних груп робітників кращою організованістю, вищою політичною та національною свідомістю. У 1897 р. більшість юдеїв Російської імперії, 70% самодіяльного населення, займалося торговельно-промисловою діяльністю, працювали на транспорті та в сфері зв’язку «смуги єврейської осілості»75. Подібною була структура зайнятості юдеїв в українських губерніях імперії. За даними су- часного українського історика І. Самарцева, близько третини єврейського населення Наддніпрянщини займалися промисловою діяльністю (10% робіт- ники, до 20% кустарі, до 5% власники невеликих підприємств, ремісники, що наймали робітників), понад 40% займалися торгівлею, ще 3–4% займалися сільським господарством76. Вже стала хрестоматійною теза про неповну соціальну структуру укра- їнської нації в складі Російської імперії77. Але такою була доля більшості недержавних націй. Не меншою мірою це стосувалося юдеїв, хоча й мало свої особливості. Єврейські публіцисти початку ХХ ст. відзначали факт спотвореної соціальної структури «вічного народу», що пов’язували з відсутністю власної землі, власної держави. «Повсюди ми екстериторіальні (безземельні); — зазначав сіоністсько-соціалістичний діяч З. Островський, — ніде ми не маємо коріння в господарському житті і, висловлюючись образно, можна сказати, що ми плаваємо на поверхні капіталістичного океану…»78. На формування демографічної структури євреїв у царській Росії впли- вали юдейські традиції та соціально-економічні процеси, пов’язані з роз- витком капіталізму та модернізацією країни. Талмуд — зібрання правових та релігійно-етичних положень юдаїзму — розглядав перебування євреїв у ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 160 кожній іншій землі, крім Палестини, за полон, з якого їх визволить Месія. Тому юдеїв спрямовували на заняття, що не прив’язували їх до чужої землі та дозволяли вийти з неї з усіма придбаннями79. Це означає, що хліборобську діяльність у діаспорі, яка найбільше прикріплювала до землі, Талмуд не рекомендував. Релігійні настанови та життя у діаспорі сформували відпо- відну ментальність єврейського народу, який без пієтету ставився до роботи на землі. Специфікою Російської імперії було особливе антиєврейське об- межувальне законодавство, що посилювало національне гноблення юдеїв. Євреям, за незначними винятками щодо «корисних» категорій, заборонялося проживати поза межами штучно сформованої «смуги єврейської осілості», а в «смузі» — проживати в селах, бути власниками та орендаторами земель (за виключенням єврейських сільськогосподарських колоній)80, встановлюва- лися обмежувальні квоти на прийом євреїв до вищих навчальних закладів та інші81. Зазначені заборони заважали юдеям адаптовуватися до суспільних змін, пов’язаних із модернізацією. Згаданий вже діяч ЄСДРП «ПЦ» З. Островський вказував на відсутність єврейських робітників у великій фабрично-заводській промисловості Росій- ської імперії. «Візьмемо Катеринославську губ., Донецький басейн, Мос- ковський промисловий центр або щось подібне, — зазначав він. — Як відомо, кожна із зазначених областей займає величезне становище і відіграє крупну роль в житті держави. Заглянемо ж, товариші, у всі ці фабрики і заводи, залізничні і суднобудівельні майстерні, опустимося в рудники, шахти і т. д. і переконаємося, що кваліфікованих єврейських робітників там не- має…»82. І справді, єврейські робітники та ремісники зосереджувалися переважно на невеликих ремісничих та фабрично-заводських підприємствах. У дрібних торговельних закладах працювали торгівельні робітники або прикажчики83. Офіційна статистика 1897 р., внаслідок недосконалості методики про- ведення опису, подавала професійний склад населення, а не соціальний. Тому в одні групи об’єднували власників ремісничих, фабрично-заводських і торговельних закладів та працюючих на них робітників. Краще характеризує чисельно й якісно єврейський пролетаріат статистика Єврейського колоні- заційного товариства, складена на основі анкет. Вона зазначає, що у 1898– 1899 рр. у межах «смуги осілості» мешкало 398 704 найманих робітників- юдеїв, зокрема в ремісничому виробництві (підмайстрів та учнів) — 241 590 або 60,6%, чорноробів — 97 900 (24,6%), фабрично-заводських робітників — 46 313 або 11,6% і польових робітників (батраків) — 12 901 (3,2%)84. Така структура єврейського пролетаріату підтверджується даними, наведеними у доповіді Бердичівського комітету Бунду його V з’їзду. У ній зазначалося, що Бердичів є великим торговельним центром Південно-Західного краю, де поряд з «гарячковою торгівлею ми знаходимо масу найрізноманітніших ви- робництв, переважно ремісничого характеру». З 15 тисяч міських робітників Політичні студії 161 більшість працювала в ремісничих закладах, а на більш-менш великих підприємствах юдейський пролетаріат складав одиниці на чавуноливарному, меншість на 2–3 існуючих шкіряних заводах і більшість на 2–3 фабриках гнутих меблів85. Водночас, радувало єврейських соціалістів із різних партій те, що юдейський пролетаріат відзначався організованістю, яка ґрунтувалася на традиціях взаємодопомоги єврейських ремісників та підмайстрів Східної Європи86. Яким було становище єврейського робітничого люду? За спостережен- нями сучасника, відомого економіста А. Субботіна, у зв’язку з високою концентрацією єврейських торгівців у межах «смуги осілості», низькою ку- півельною спроможністю населення, юдейські крамарі мали мізерні статки87. З тих же причин середньорічний дохід єврейського ремісника був у півтора- два рази менший, ніж доходи селянина88. Найобездоленішою категорією робітників-юдеїв були чорнороби, яких перед Першою світовою війною нараховувалось не менше 110 тисяч89. Діячі єврейських соціалістичних пар- тій постійно наголошували на специфіці єврейського робітничого класу, його важкому соціальному та національному становищі та необхідності існування окремих організацій для відстоювання його інтересів. Робітничий клас українських губерній Російської імперії був надзви- чайно строкатим. Це позначалося в існуванні різних категорій робітників — за галузями господарства, характером занять, професіями, за типом (по- стійні, кваліфіковані й тимчасові), національністю та іншими. У зв’язку з розгортанням соціал-демократичного руху, виділимо три аспекти, що на наш погляд, є найважливішими. Найперше, вагомим показником його сформо- ваності та політичної зрілості була наявність кадрів постійних, кваліфі- кованих робітників. Саме з цією частиною робітництва найбільше пов’язу- валась діяльність марксистських партій. Друге, що суттєво впливало на діяльність соціал-демократичних партій — розподіл робітників за характе- ром занять; це — робітники, зайняті в промисловості, в землеробстві, реміс- ничій та кустарній промисловості. Трудівники, що займалися відхожими промислами, приєднувалися до зазначених вище груп робітників. Аналіз соціал-демократичного руху засвідчує, що серед міського фабрично-завод- ського пролетаріату найбільшим впливом користувалися російські соціал- демократи. Українська соціал-демократична спілка РСДРП та РУП (УСДРП) найактивніше працювали поміж сільськогосподарського пролетаріату та близької до нього селянської бідноти. Серед робітників-кустарів та ре- місників значною популярністю користувався єврейський соціал-демокра- тичний Бунд. Третьою важливою ознакою пролетаріату України, що ство- рювала передумови для діяльності інтернаціональних і національних марк- систських організацій, був його багатонаціональний характер. Використовуючи наявні джерела та літературу, охарактеризуємо кіль- кісно та якісно робітничий клас України. Відомо, що недосконалість ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 162 статистики в Російській імперії, застосування різних методик розрахунків, зумовлюють наявність різних даних щодо чисельності робітництва. Так, за даними першого всеросійського перепису 1897 р., в українських губерніях імперії було 1 480 169 найманих робітників. За родом занять вони поділялися так: у промисловості, торгівлі й на транспорті працювало 425 413 осіб, у сільському та лісовому господарстві, місцевих промислах, рибальстві та полюванні — 424 569 і поденних, чорноробів і слуг — 630 18790. Проте Комісія з вивчення добробуту населення, що працювала через чотири роки (1901 р.), подавала суттєво інші, більші цифри, що пояснити природнім зростанням чисельності робітничого класу неможливо. Зазначалося, що в українських губерніях було 2448 тис. робітників, зокрема 327 424 (13,4%) зайнятих у промисловості, 975 397 (39,8%) — у сільському господарстві, 753 585 (30,7%) — у ремісничій та кустарній промисловості, решта — 391 980 (16,1%) працювали на відхожих промислах91. Звісно, такі розбіж- ності пов’язані, насамперед, з різницею методики досліджень. Індустріальний робітничий клас Наддніпрянської України зростав доволі швидкими темпами у другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. Ця частина пролетаріату, в якій вбачали передовий загін революційної боротьби в буржуазно-демократичній та соціалістичній революції, була улюбленим об’єктом досліджень радянських істориків. Щоправда, ідеологічні настанови, які націлювали на показ високих якісних характеристик індустріальних пролетарів, а саме — наявності великої кількості постійних робітників і високого рівня їх концентрації на великих підприємствах; зображення кла- сового єднання українських робітників із пролетаріатом інших націй, насам- перед російської; обґрунтування тези про високий рівень класової свідомості фабрично-заводського робітництва; доведення неспроможності «буржуазних і націоналістичних фальсифікаторів історії України» — вносили спекуля- тивну складову в дослідження. Саме тому слід здійснювати верифікацію даних щодо кількості та якісного складу робітничого класу України. Питання про класову та політичну (не)зрілість пролетаріату пов’язували з його якісним складом. Одним із важливих показників останнього була питома вага постійних, кадрових робітників. Зокрема, в праці з історії робітничого класу України зазначалось, що у 1892 р. на нещодавно збудо- ваних Олександрійському та Кам’янському заводах було 44% постійних робітників, а на раніш введеному в дію Новоросійському заводі — 50%. Як один із показників формування постійних кадрів робітників розглядалася питома вага сімейних робітників; наприкінці ХІХ ст. на металургійних заводах таких налічувалося 44%, а на Новоросійському — 55%92. Отже, серед робітничого класу наприкінці ХІХ ст. тип постійних, кадрових робіт- ників не був переважаючим. Зовсім незначну частку складали кваліфіковані представники робітничого класу93. Вчорашні селяни становили близько по- ловини робітників, тому годі говорити про сформовану у них «класову Політичні студії 163 пролетарську свідомість». Натомість, на основі наведених даних можна стверджувати, що вони були пролетарями переважно в першому поколінні й ментально являли собою перехідний соціальний тип, який здійснював трансформацію від селянина до робітника. Цю чисельну категорію трударів сучасні дослідники називають «робітник-пролетарій»94. Тому соціал-демо- кратичні партії й ставили завдання підвищувати освітній рівень робітничого класу, його політичну культуру, поширювати серед нього марксистські ідеї. Ситуація поступово змінювалася на початку ХХ ст., але до 1914 р. кардинально не покращилася. На противагу даним українських та російських радянських дослідників, які стверджували про велику питому вагу постійних фабрично-заводських робітників у 1913 р.95, сучасні вчені обережніше оці- нюють їхню частку. «Оптимістичні» оцінки, зокрема, не поділяє російський учений М. Фельдман. Він зазначає, що на початку ХХ ст. ситуація з по- стійними робітниками принципово не змінилася. Як приклад, автор наводить дані про питому вагу прийшлих робітників на Катеринославщині: у 1913 р. вони складали 74% усіх пролетарів96. Лише чверть робітників молодого індустріального району — Півдня України були вихідцями з робітничих сімей97. Низку фактів, які засвідчують про велику питому вагу «робітників з наділом» серед пролетаріату Наддніпрянщини, наведено у монографії О. Шляхова98. Це дало підстави автору стверджувати, що «висока плинність робочої сили… свідчила про незавершеність формування індустріального робітничого класу України. За рівнем кваліфікації та організованості йому було далеко до робітників розвинутих капіталістичних країн. А отже, можна казати про виникнення певного симбіозу пролетаря та селянина»99. Отже, робітничий клас українських губерній залишався до кінця несформованим. Як і раніше, серед робітництва була висока питома вага прибулих і низь- кокваліфікованих робітників. Залишається відкритим питання про рівень політичної свідомості та організованості робітничого класу. Водночас, на нашу думку, дослідникам слід відмовитися від твердження про високий рівень класової свідомості робітників, яке передбачало не стільки обстою- вання ним своїх соціально-економічних інтересів, політичних прав та свобод, а визнання того, що вони усвідомили свою «всесвітньо-історичну місію» повалення капіталістичного ладу та побудову комунізму. Національний склад індустріального робітничого класу українських губерній був строкатим. Українські радянські історики зазначали, що понад 40% індустріального робітничого класу народились за межами України100. Водночас, існує твердження, що українців у складі пролетаріату було трохи більше третини101. Проте більш зважена інформація наводиться в сучасному історико-економічному дослідженні. Його автори стверджують, що україн- ське за походженням робітництво, за різними даними, складало 39–44% пролетаріату України й рекрутувалося головним чином із українського селянства102. Воно було переважно малограмотним і, опинившись у росій- ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 164 ськомовному міському середовищі, потрапляло під вплив російського проле- таріату та російських політичних партій. Все це пояснює те, чому най- більшою популярністю серед фабрично-заводських робітників українських губерній користувалися російські політичні партії, особливо соціалістичні. Майже половина чисельності фабрично-заводського пролетаріату укра- їнських губерній зосереджувалося на Півдні України103. Робітничий клас цього регіону був строкатим у національному відношенні, проте саме там нараховувалось найбільше пролетарів-росіян104. За даними, наведеними відомим українським ученим та знавцем проблеми О. Реєнтом, у Донбасі 52– 56% робітників були вихідцями з російських губерній105. Це ж доводить зарубіжний дослідник Б. Кравченко, який стверджує, що більшість цих прибульців зосереджувалися на великих підприємствах степового регіону України106. Зазначені дані корелюються з відомостями про кількість орга- нізацій РСДРП у південному регіоні України. Там, за нашими підрахунками, у 1905–1907 рр. російські марксисти мали щонайменше 53 партійні осередки, що становило 63,8% усіх організацій Наддніпрянщини107. Яскравим прикладом модернізаційних процесів на індустріальному Півд- ні був Катеринослав, характеристику якого подала українська дослідниця Т. Портнова108. У пореформену добу й до революції 1917 р. чисельність його населення виросла майже у 10 разів і він увійшов до переліку 33 найбільших міст імперії. У 1897 р. переважна більшість жителів Катеринослава наро- дились в інших регіонів і лише 31,4% городян народились у ньому. А найбільшими національними громадами були російська, єврейська й лише на третьому місті — українська; 16,2% населення міста уважали рідною укра- їнську мову109. Яскраве враження промислової могутності справляв Олек- сандрівський Південноросійський завод Брянського товариства, на якому працювало у 1902 р. близько 6 тис. робітників110. Тому не випадково, вже наприкінці ХІХ ст. виникла значна соціал-демократична організація — Кате- ринославський союз боротьби за визволення робітничого класу, представник якої брав участь у заснуванні РСДРП. Згодом на його основі виник кате- ринославський комітет РСДРП. На початку ХХ ст. єврейський Бунд розпочав у місті свою діяльність, конкуруючи з російськими соціал-демократами111. Щодо української соціал-демократії, то перебуваючи в Катеринославі напе- редодні та на початку революції 1917 р. І. Мазепа зазначав, «головною базою українства на Катеринославщині було село. Місто було чуже, неукраїн- ське»112. Отже, на індустріально розвинутому Півдні України, де зосереджу- валося найбільше фабрично-заводських робітників, існували найкращі умови для діяльності насамперед російських соціал-демократів. Це пояснюється тим, що робітничий клас регіону за національним складом був переважно російський або ж зрусифікований. Велику групу складав сільськогосподарський пролетаріат, серед якого активніше працювали українські соціал-демократи. Враховуючи динаміч- Політичні студії 165 ність об’єкта дослідження, недосконалість статистики та використання вче- ними різних методик обчислення, дані про чисельність сільських робітників піддавались корекції в наукових працях учених, як правило — в бік збільшення. Так, українська дослідниця О. Лугова, припускаючи, що частина селян, зайнятих на відхожих промислах, були задіяні в сільському госпо- дарстві, обрахувала загальну кількість сільських робітників 1171 тис. осіб113. Відомий історик-аграрник М. Лещенко також не сприйняв даних переписів як абсолютну істину; він додав до показників чисельності сільськогоспо- дарських робітників 1901 р., поденників на цукрових плантаціях і частину прийшлих робітників із російських, білоруських губерній і з Бессарабії. Внаслідок цього чисельність сільськогосподарських пролетарів у його під- рахунках суттєво зростала. Проте, якщо у 1968 р. він подавав загальну кількість цієї категорії робітників України приблизно 1,8–1,9 млн осіб114, то в 1977 р. він скоригував цифри в бік зменшення — до 1,7–1,8 млн осіб115. Об’єктивною підставою для такого підходу було наявне в українських гу- берніях аграрне перенаселення. Воно суттєво впливало на соціально-еко- номічне, й, відтак, на політичне життя країни116. Селянське малоземелля підтверджує статистика землеволодіння 1905 р., яка засвідчує, що в Україні було 1 311 622 дворів з середніми розмірами надільної землі до 5 дес., що складало 44%117. Це були малоземельні господарства, наділів яких при то- дішньому рівні агрокультури не вистачало для прогодування сім’ї, тому їхні власники одночасно працювали сільськогосподарськими робітниками, з метою заробітку засобів на прожиття. Отже, на сьогодні немає достеменних даних про кількість робітничого класу України наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Водночас, наведені цифри засвідчують, що найчисельнішою його категорією був сільськогоспо- дарський робітничий клас. Власне, до нього зараховували не лише без- земельних сільських пролетарів, але й сільську бідноту, що шукала додат- кових заробітків. Більшість осередків Української соціал-демократичної спілки РСДРП, як і РУП (УСДРП), знаходились переважно в аграрних регіонах правобережних та лівобережних губерній України, де вони розгортали свою роботу. У Правобережжі основною галуззю промисловості була харчова, робітники якої складали абсолютну більшість — 78,2%118. Її складовою була цукрова промисловість Наддніпрянщини, що перетворилася на яскравий символ розвитку капіталістичного підприємництва119. У шести губерніях Правобе- режжя та Лівобережжя України наприкінці ХІХ ст. зосереджувалося 80% підприємств галузі всієї імперії. Питома вага продукції у вартісному об- численні складала 60 та більше відсотків промислового виробництва120. Цукрові заводи та плантації цукрових буряків були центрами зосередження великої кількості робітників. Сучасний український дослідник Л. Раковський наводить статистичні дані, за якими кількість робітників, які наприкінці ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 166 ХІХ ст. працювали на бурякових плантаціях та на цукрових заводах, досягла понад 100 тис.121 Із цією цифрою можна погодитись, особливо беручи до уваги питому вагу постійних пролетарів у цукровій промисловості — від 15 до 25% усієї їх кількості122. У переважній більшості робітниками цукрової галузі були українські селяни. Значну категорію пролетаріату українських губерній складали робітники ремісничої та кустарної промисловості. Й хоча, за даними Комісії з вивчення добробуту населення (1901 р.), ця частина робітництва у 2,3 разу переви- щувала чисельність фабрично-заводського пролетаріату, проте їй приділя- лось недостатньо уваги в науковій літературі. Це пояснюється тим, що за марксистською схемою, зазначена частина робітничого класу асоціювалася з двома першими, нижчими стадіями розвитку капіталізму123. Вона розгляда- лася хоча й «крупною», проте «резервною армією» капіталізму124. Воднораз, магістральну лінію прогресу історики-марксисти пов’язували з індустріаль- ним робітничим класом, якому приділялася основна увага в дослідженнях. Поширення дрібної промисловості та мануфактури в Російській імперії радянські історики пояснювали слабким економічним розвитком країни та незавершеністю процесу руйнування натурального селянського господар- ства125. Перед Першою світовою війною за рівнем концентрації робітників у кустарній промисловості України губернії розподілялися так: Подільська — 89 тис. осіб, Чернігівська — 80 тис., Волинська — 71 тис., Полтавська — 67 тис., Херсонська — 56 тис. і Харківська — 49 тис.126 Велику кількість кустарного та ремісничого пролетаріату в Правобережній Україні підтверд- жує Ф. Лось, який зазначає, що в 1912 р. у регіоні працювало понад 344 тис. кустарів та ремісників127. Отже, робітники ремісничої та кустарної промис- ловості складали чисельну соціальну групу населення українських губерній. Для її найкраще підходить монографія А. Задорожнюка та О. Реєнта, присвячена промисловому виробництву в містах і містечках аграрної Поділь- ської губернії128. Дослідження засвідчує абсолютне переважання в краї ремісничої та кустарної промисловості. Автори наводять дані, за якими у 1903 р. кількість ремісників у регіоні становила 88 444 особи, у т.ч. 61 144 — майстри, 15 846 — підмайстри, 11 454 — учні129. Вони засвідчують, що реміснича та кустарна промисловість і, відповідно, робітничий клас, займали тут домінуюче становище. Складніше з підприємствами, що офіційно зара- ховувались до фабрично-заводського типу. Проблема полягає в недоско- налості російського законодавства, яке не зазначало різниці між ману- фактурами з одного боку та фабриками і заводами з іншого. До останніх відносили «місця, де зібрано кілька робітників або ремісників, аби пра- цювали над одним і тим самим видом виробу»130. У 1895 р., щоправда, міністерство фінансів видало циркуляр, за яким до фабрик і заводів зара- ховували заклади, в яких працювало не менше 16 робітників, а при наявності механічного двигуна — незалежно від кількості робітників131. Проте й після Політичні студії 167 цього статистичні дані грішили неточністю й більшість підприємств, без урахування зазначених вище критеріїв, зачисляли до фабрично-заводської промисловості. У 1903 р. в Подільській губернії налічувалося 4253 фабрично-заводських підприємств із 31 561 робітником. Водночас, на 52 цукрових заводах працювало 22 381 робітників (в середньому — 430 робітників на підпри- ємство) та на 86 винокурнях — 1182 робітники (майже 14 робітників на заклад)132. Отже, щодо цукрової та винокурної галузей варто говорити про існування підприємств переважно фабрично-заводського типу, а абсолютна більшість зазначених закладів були звичайними ремісничими майстернями, рідше — мануфактурними підприємствами. Проте, недосконалість методики обрахування призводила до перевищення даних про чисельність фабрично- заводського робітничого класу. Тому можемо з упевненістю стверджувати, що у містах і містечках Подільської губернії серед робітничого класу переважав пролетаріат кустарних і ремісничих підприємств. Яким був національний склад робітників ремісничої та кустарної про- мисловості? У тій її частині, яка розміщувалась у селах, були зайняті переважно українські селяни133. Відомий фахівець з історії промисловості та робітничого класу України О. Нестеренко навіть стверджував, що селянство становило серед кустарів Київської губернії (1912 р.) 80%, а Катерино- славської — 63%134. Дещо інші дані наводить Ф. Лось, який зазначає, що у містах Київській губернії працювало 36% робітників кустарної та ремісничої промисловості, у містах Подільської губернії — до 20%, а Волинської — до 23%135. Ще частина ремісників і кустарів зосереджувалася в містечках. Але, оскільки склад населення міст і містечок регіону був багатонаціональним, то відповідним був і контингент ремісників. Наприкінці ХІХ ст. у містах Пра- вобережжя нараховувалося 27% українців, 25% росіян, 5,5% поляків і понад 40% євреїв136. У той же час у містечках регіону українці становили — 46,1%, євреї — 41,9%, росіяни — 5,4%, інші — 6,6%137. По губерніях склад насе- лення містечок дещо різнився; лише на Київщини українці складали біль- шість, а на Волині та Поділлі чисельнішими були юдеї138. Частина міських жителів Правобережної України займалася сільським господарством; у 1860– 1890-ті рр. кількість таких господарів-міщан подвоїлась. Ще більше таких господарств було в містечках. Вочевидь, ними володіли переважно українці, яким більше до вподоби була праця на землі, тоді як євреям заборонялося купляти та орендувати землю. Відтак, вони зосереджувалися на ремісничому виробництві та торгівлі. Про питому вагу національностей у ремісничому виробництві Право- бережної України свідчать також окремі дані. Наприклад, у 1891 р. у Кам’янці-Подільському діяло 11 цехів з 795 майстрами, з яких — 305 хрис- тиян та 490 юдеїв139. Характеризуючи роль останніх у економічному житті Правобережжя, сучасний дослідник А. Гуменюк зазначає: «В їх руках ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 168 перебувала більшість ремісничих закладів і невеликих підприємств. Вони ж становили переважну кількість тих, хто був зайнятий на цих підприєм- ствах»140. Дещо іншою була ситуація в Лівобережній Україні. Але й у найбільш українському за складом населення губернському центрі, Полтаві, напри- кінці ХІХ — на початку ХХ ст. євреї зосереджувалися в торгівлі та ремісничому виробництві. Ось як згадував про місто, в якому він народився, та становище юдеїв у ньому, один із діячів сіоністсько-соціалістичного руху та засновників держави Ізраїль, її другий президент І. Бен Цві: «В Полтаві, губернському місті на Україні, фабрик і заводів не було. Діяло декілька великих млинів, було багато ремісників та дрібних торгівців. Літні ярмарки, особливо ярмарка на Іллю Пророка, в мій час перебували в занепаді. Населення жило головним чином збутом продуктів, які поступали з навко- лишніх сіл. Євреї торгували, займались дрібними ремеслами, інколи зустрі- чались серед них чорнороби. З-за відсутності фабрик і заводів у Полтаві не було робітничого руху, ні єврейського, ні загального»141. Отож, на основі наведених даних можемо стверджувати, що у кустарній та ремісничій промисловості зосереджувалися переважно євреї та українці. Серед робітників цих підприємств провадили свою роботу українські соціал- демократи. Юдейські кустарі та ремісники були об’єктом інтересу Бунду, якому доводилось конкурувати в боротьбі за впливи з сіоністсько-соціа- лістичними групами та партіями. Таким чином, скасування кріпацтва відкрило шлях капіталістичного розвитку та модернізації в Російській імперії. Внаслідок цього відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага міського населення та ролі міст у житті країни. Водночас політичний устрій залишався заскорузлим. У його основі лежали ідеї абсолютизму. Недемократична політична система перешкоджала діяльності політичних партій та формуванню громадянського суспільства. Національна та конфесійна нерівноправність збільшували напругу в романів- ській Росії. Все зазначене засвідчувало конфліктність процесу модернізації й необхідність змін у країні. Серед багатьох альтернативних урядовому курсу моделей переустрою суспільства існувала соціал-демократична, що ґрунту- валася на марксизмі. Усі марксистські партії Російської імперії, за запро- понованою мною класифікацією, поділялись на інтернаціональні (РСДРП, СДКПіЛ, Українська соціал-демократична спілка) та національні. Попри єдину ідеологічну основу, перші виступали за пріоритет соціальних аспектів у революційній боротьбі та за побудову єдиної централізованої марксист- ської партії з автономними національними секціями. Другі поділяли прин- ципи класової революційної боротьби, проте водночас виступали на захист національних прав пригноблених націй і за забезпечення їхнього державно- правового статусу в майбутньому. У партійному будівництві вони були Політичні студії 169 прихильниками федеративного устрою РСДРП або ж навіть обстоювали самостійне існування національних марксистських партій. Соціал-демократи представляли себе партіями робітничого класу, чи- сельність якого в Російській імперії неухильно зростала в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. І хоча пролетарі складали меншість населення країни, проте вони були політично та соціально активною групою. Робіт- ничий клас був багатонаціональним і це створювало передумови для діяль- ності інтернаціональних і національних марксистських партій. Водночас, існували особливості розвитку різних груп пролетаріату — фабрично-завод- ського, ремісничого та кустарного й сільськогосподарського. Індустріальний робітничий клас у зазначений період залишався до кінця не сформованим; на фабриках і заводах працювала ще велика кількість тимчасових, прийшлих, а отже — низькокваліфікованих працівників. Більшість фабрично-заводських робітників українських губерній були росіянами. Інші етнічні групи робіт- ничого класу, зокрема й українці, піддавались русифікації. Серед цього сег- менту пролетаріату найактивніше працювали організації РСДРП. Великою групою робітництва були ремісники та кустарі. Вони суттєво перевищували чисельність індустріальних пролетарів. У цій групі високою була питома вага українських та єврейських ремісників і кустарів. Єврейський соціал- демократичний Бунд зосереджувався на діяльності серед юдейських про- летарів. Найчисельнішу групу робітництва, серед якого найактивніше пра- цювали українські соціал-демократи, репрезентував сільськогосподарський пролетаріат. Він складався не лише з безземельних сільських робітників, але й численного біднішого селянства. Останнє було малоземельним і, шукаючи засобів заробітку, наймалося в господарства підприємців сільськогосподар- ського профілю. Загалом, у боротьбі за вплив на робітничий клас соціал- демократам доводилося конкурувати з політичними партіями інших ідейно- політичних напрямків. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ —————— 1 Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ — початок ХХ ст.) / Олександр Реєнт. — К.: Інститут історії України НАН України, 2003. — С. 30–32; Фельдман М.А. Про- мышленные рабочие России в начале ХХ века/ М.А. Фельдман // Вопросы истории. — 2006. — № 1. — С. 20. 2 Варгатюк П.Л. В огне трёх революций. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трёх российских революциях / П.Л. Варгатюк, В.Ф. Солдатенко, П.М. Шморгун. — К.: Политиздат Украины, 1986; Иванов Л.М. Революция 1905–1907 гг. на Украине / Л.М. Иванов // Революция 1905– 1907 гг. в национальных районах России. — М.: Госполитиздат, 1949. — С. 14–106; Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине / И.Ф. Курас. — К.: Наукова думка, 1978; Лось Ф.Є. Революція 1905– ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 170 1907 років на Україні / Ф.Є. Лось. — К.: Вид. АН УРСР, 1955; Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. — Одеса: Маяк, 1980; Нариси історії Волинської обласної партійної організації. — 2-е вид., перероб. і доп. — Львів: Каменяр, 1981; Нариси історії Житомирської обласної партійної організації. — К.: Політвидав України, 1980; Нариси історії Хмельницької обласної партійної організації. — Львів: Каменяр, 1982 та ін. 3 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття / Богдан Кравченко [Пер. з англ. В. Івашко, В. Корнієнко]. — К.: Основи, 1997. 4 Зазначена наукова проблема перебуває сьогодні на узбіччі історіографічного процесу, а поодинокі праці не містять якісно нового знання про робітничий клас. Див., наприклад: Москалюк М. Розвиток обробної промисловості українських губерній Росій- ської імперії в другій половині ХІХ — на початку ХХ століття / Микола Москалюк. — Тернопіль: ТНПУ, 2012. — С. 127–147. 5 Алеврас Н. «Заперты мы на заводе»: локальный мир горнозаводской культуры дореволюционного Урала / Н. Алеврас // Горизонты локальной истории Восточной Европы в ХІХ–ХХ веках. Сборник статей / под ред. И.В. Нарского. — Челябинск: Каменный пояс, 2003. — С. 57–69; Рябчук А. Формування і занепад робітничого класу (спроба огляду) / Анастасія Рябчук // Україна модерна. — 2009. — № 14 (3). — С. 126– 142; Соколов А.К. Перспективы изучения рабочей истории в современной России / А.К. Соколов // Отечественная история. — 2003. — № 4/5. — С. 131–142; Соколов А.К. Драма рабочего класса и перспективы рабочей истории в современной России / А.К. Соколов // Социальная история. Ежегодник, 2004. — Москва: «Российская политическая энциклопедия» РОССПЭН, 2005. — С. 7–52. 6 Словарь историка / Отв. ред. Николя Оффенштадт. Составители: Грегори Дюфо, Эрве Мазюрель, Николя Оффенштадт. — М.: РОССПЭН, 2011. — С. 103–104; Побе- режников И. В. Переход от традиционного к индустриальному обществу: Теоретико- методологические проблемы модернизации / И.В. Побережников. — М.: РОССПЭН, 2006. — С. 6, 59. 7 Історія України. Навчальний посібник / Заг. ред. В.А. Смолія. — К.: Альтернативи, 2002. — С. 152–159; Субтельний О. Україна: історія / Орест Субтельний / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. стаття С.В. Кульчицького. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1993. — С. 324–381; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.: [Навч. посібник для учнів гуманіст. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів] / Ярослав Грицак. — К.: Генеза, 1996. — С. 58–65. 8 Шляхов О.Б. Україна на шляху до індустріального суспільства (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): моногр. / О.Б. Шляхов. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2010. 9 Ле Гофф Ж. История и память / Жак Ле Гофф; [пер. с франц. К. З. Акопяна]. — М.: РОССПЭН, 2013. — С. 63. 10 Шляхов О.Б. Вказ. праця. — С. 23–199. 11 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России в конце ХІХ — начале ХХ века / Н.А. Иванова, В.П. Желтова. — М.: Наука, 2004. — С. 326. 12 Там же. — С. 328. 13 Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Ценральної Ради: Монографія / Віталій Лозовий. — Кам’янець-Поділь- ський: ПП «Мошак М. І.», 2008. — С. 138; Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ — початку ХХ ст. / Юрій Присяжнюк. — Черкаси: «Вертикаль» ПП Кандич С.Г., 2007. — С. 158– 159. Політичні студії 171 14 Модели общественного переустройства России. ХХ век / Отв. ред. В.В. Шелохаев. — М.: РОССПЭН, 2004. — С. 135–136. 15 Грегори П. Экономический рост Российской империи (конец XIX — начало XX в.): Новые подсчёты и оценки / Пер. с англ. / Пол Грегори. — М.: РОССПЭН, 2003. — С. 247–248. 16 Детальніше про це див.: Первая революция в России: взгляд через столетие / Отв. ред. А.П. Корелин, С.В. Тютюкин. — М.: Памятники исторической мысли, 2005. — С. 21–76. 17 Пайпс Р. Русская революция / Ричард Пайпс / Пер. с англ. М.Д. Тименчика. — М.: РОССПЭН, 1994. — Ч. 1. — С. 64. 18 Вебер М. О России: Избранное / Перевод А. Кустарева / Макс Вебер. — М.: РОССПЭН, 2007. — С. 67. Із наукової біографії останнього російського царя, написаної відомим російським істориком О. Бохановим, попри прагнення автора зберегти «ней- тралітет» в оцінках, все ж можна зробити висновок, що Микола ІІ виявився не готовим до вирішення тих проблем, які стояли перед Російською імперією. Див.: Боханов А.Н. Николай ІІ / А.Н. Боханов. — М.: Вече, 2008. — (Императорская Россия в лицах). 19 Відомі російські вчені-історики видали колективну монографію, в якій здійснено системний аналіз основних моделей розвитку Російської імперії: Див.: Модели обще- ственного переустройства России. ХХ век / Отв. ред. В.В. Шелохаев. — М.: РОССПЭН, 2004. Проте, суттєвим недоліком зазначеного видання є те, що в ньому не враховано інтелектуальний доробок діячів національних політичних партій, які діяли в країні, зокрема соціал-демократичних. Без його врахування зазначене дослідження є непов- ними. 20 Енгельс Ф. Анти-Дюрінг / Ф. Енгельс // К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — К.: Вид- во політ. літератури УРСР, 1965. — Т. 20. — С. 10. 21 Коли марксизму не буде // Україна модерна. — 2009. — № 14 (3). — С. 11. 22 Марксизм як традиція і перспектива [форум] // Україна модерна. — 2009. — № 14 (3). — С. 61. 23 Мартов Л. Социал-демократия 1905–1907 гг. / Л. Мартов // Общественное дви- жение в России в начале ХХ-го века / Под ред. Л. Мартова, П. Маслова, А. Потресова. — Т. 3, кн. 5: Партии — их состав, развитие и проявление в массовом движении, на выборах и в Думе. — СПб: Общественная польза, 1914. — С. 537–538; Мартов Л. Политические партии в России / Л. Мартов. — СПб: Новый мир, 1906. — С. 21. 24 Политические партии России. Конец XIX — первая треть XX века. Энцикло- педия. — М.: РОССПЭН, 1996. — С. 566–568. 25 Кривогуз И.М. Второй Интернационал. 1889–1914 / И.М. Кривогуз. — М.: Мысль, 1964. — С. 487–490; Козловский Ч. Очерки истории польского рабочего движения / Чеслав Козловский. — М.: Политиздат, 1980. 26 Политические партии России: история и современность. Под ред. проф. А.И. Зевелева, проф. Ю.П. Свириденко, проф. В.В. Шелохаева. — М.: РОССПЭН, 2000. — С. 76. 27 Р.М. Інтернаціоналізм // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович / [Перевидання в Україні]. — Львів: НТШ у Львові, 1994. — С. 879–880. 28 Политические партии России: история и современность. — С. 228. 29 Lamis, Andrew P. Some Observations on the Ukrainian National Movement and the Ukrainian Revolution, 1917–1921 // Harvard Ukrainian Studies. — 1978. — Vol. 2. — № 4 (December). — P. 527–528. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 172 30 Мартов Л. История российской социал-демократии / Л. Мартов. — М.: Книга, 1918. — С. 5. 31 Зазначеній проблемі присвячена велика кількість досліджень. Див. найновіші з них: Иванова Н. А. Сословно-классовая структура России…; Иванова Н.А. Сословное общество Российской империи (XVIII — начало ХХ века) / Н.А. Иванова, В.П. Желтова. — М.: Новый хронограф, 2010. 32 Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60–90 років ХІХ ст. / І.О. Гуржій. — К.: Наукова думка, 1968; Історія народного господарства Української РСР: у 3 т., 4 кн. [Гол. ред. кол. І.І. Лукінов (гол. ред.)]. — К.: Наукова думка, 1983. — Т. 1: Економіка досоціалістичних формацій / Авт. тому Т.І. Дерев’янкін (відп. ред.), В.О. Голобуцький, І.Г. Рознер; Історія робітничого класу Української РСР у двох томах / [ред. кол. А.Г. Шевелєв (відп. ред.) та ін.]. — К.: Наукова думка, 1967. — Т. 1 [Ред. кол.: Ф.Є. Лось (відп. ред.), І.О. Гуржій, Й.Т. Щербина, О.І. Лугова (секр.)]; Лось Ф.Є. Робітничий клас України в 1907–1913 рр. / Ф.Є. Лось. — К.: Вид-во АН УРСР, 1962; Лось Ф.Е. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце ХІХ и в начале ХХ ст. (конец ХІХ — 1904 г.) / Ф.Е. Лось. — Киев: Госполитиздат УССР, 1955; Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у ХІХ ст. / Л.Г. Мельник. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1972; Нестеренко О.О. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. / О.О. Нестеренко. — К.: Держполітвидав УРСР, 1952; Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні / О.О. Нестеренко. — К.: Держполітвидав УРСР, 1962. — Ч. 2: Економічна підготовка Великої Жовтневої соціалістичної революції. Фабрично-заводське виробництво; Пара- сунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины (60–90-е годы ХІХ в.) / О.А. Парасунько. — К.: Изд-во АН УССР, 1963 та ін. 33 Ленін В.І. Розвиток капіталізму в Росії // В. І. Ленін. Повне зібрання творів. — [5-е вид.]. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1970. — Т. 3. — 1970. — С. 478; История рабочего класса России. 1861–1900 / Отв. ред. Л.М. Иванов. — М.: Наука, 1972. — С. 19; Рашин А.Г. Население России за 100 лет (1811–1913 гг.). Статис- тические очерки / под. ред. акад. С.Г. Струмилина / А.Г. Рашин. — М.: Гос. статисти- ческое изд-во, 1956. — С. 321–322. 34 Иванова Н.А. Структура рабочего класса России. 1910–1914. Отв. ред. С.В. Тю- тюкин / Н.А. Иванова. — М.: Наука, 1987. — С. 34. 35 Економічна історія України. Історико-економічне дослідження: в 2 т. [ред. рада: В.М. Литвин (голова), Г.В. Боряк, В.М. Геєць та ін..; відп. ред. В.А. Смолій; авт. кол.: Т.А. Балабушевич, В.Д. Баран, В.К. Баран та ін.]. — К.: Ніка-Центр, 2011. — Т. 1. — С. 621; Шляхов О.Б. Вказ. праця. — С. 23. У праці відомого українського дослідника Л.Г. Мельника завершення промислової революції датується початком 1890-х рр. (Див.: Мельник Л.Г. Вказ. праця. — С. 237). 36 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 467; У науковій літературі наводяться й інші цифри, що зумовлюється недоліками тодішньої статистики, різною методикою обчислень, а у працях радянської доби також прагненням засвідчити «зрілість» капіталістичного ладу та обґрунтувати об’єктивність більшовицької соціаліс- тичної революції. Див.: Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття / Богдан Кравченко [Пер. з англ. В. Івашко, В. Корнієнко]. — К.: Основи, 1997. — С. 64; Рашин А.Г. Формирование рабочего класса России. Историко-эконо- мические очерки. Под. ред. акад. С.Г. Струмилина / А.Г. Рашин. — М.: Изд-во соц.-эк. лит-ры, 1958. — С. 171; Хромов П.А. Экономическая история СССР. Период промыш- ленного и монополистического капитализма в России: Учебное пособие / П.А. Хромов. — М.: Высшая школа, 1982. — С. 152 та ін. Політичні студії 173 37 Иванова Н. А. Сословно-классовая структура России… — С. 467. 38 Там же. 39 Рашин А.Г. Формирование рабочего класса России. — С. 3; Иванова Н.А. Структура рабочего класса России. — С. 34. 40 Кирьянов Ю.И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ в.) / Ю.И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — С. 274. 41 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 472–473. 42 Там же. — С. 474. У дослідженнях радянської доби наводились суттєво вищі цифри чисельності індустріальних робітників України в 1913 р: Ф. Лось — 549,4 тис.; О. Нестеренко — 631,6 тис. (без робітників по видобутку та обробці каміння) і загалом — 642 тис.; в узагальнюючій праці з історії України — 799 тис. Див.: Історія Української РСР. У 8 т., 10 кн. [Гол. ред. кол. Ю.Ю. Кондуфор (гол. ред.)]. — Т. 4: Україна в період імперіалізму (1900–1917) [ред. кол. Ф.Є. Лось (відп. ред.), автор. кол.: В.Г. Сарбей, Р.Г. Симоненко, Л.В. Матвєєва та ін.]. — К.: Наукова думка, 1978. — С. 245; Лось Ф.Є. Робітничий клас України в 1907–1913 рр. — С. 47; Нестеренко О.О. Розвиток капі- талістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ і на по- чатку ХХ ст. — С. 131, 133; Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. — Ч. 2. — С. 427. 43 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 332. 44 Там же. — С. 474. 45 Там же. — С. 474, 476–477. 46 История рабочего класса СССР [Гл. ред. кол. С.С. Хромов, А.Л. Нарочницкий]: Рабочий класс России 1907 — февраль 1917 г. / Акад. наук СССР, Ин-т ист. СССР, Всесоюз. центр. совет проф. союзов, Высш. шк. профдвижения; Отв. ред. В.Я. Лаве- рычев. — М.: Наука, 1982. — С. 54. 47 Уткин А.И. К вопросу о численности и составе РСДРП в 1905–1907 гг. / А.И. Уткин // Политические партии России в период революции 1905–1907 гг. Количественный анализ. Сб. ст. / Отв. ред. А.П. Корелин. — М.: Институт истории СССР АН СССР, 1987. — С. 30–45. 48 Киселёв И.Н. Политические партии в России в 1905–1907 гг.: численность, состав, размещение (количественный анализ) / И.Н. Киселёв, А.П. Корелин, В.В. Шелохаев // История СССР. — 1990. — № 4. — С. 77–78. 49 Варгатюк П.Л. 1898–1917: маловідомі сторінки історії / П.Л. Варгатюк, П.М. Шморгун // Маршрутами історії / Упоряд. Ю.І. Шаповал; Ред. кол.: Ф.М. Рудич, І.Ф. Курас та ін. — К.: Політвидав України, 1990. — С. 13–14. 50 Уткин А.И. Указ. соч. — С. 38; Киселёв И.Н. Указ. соч. — С. 77–78. 51 Гуменюк С.К. Проскурів у революції 1905–1907 рр. / С.К. Гуменюк // Тези доповідей VI-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 40-річчю Перемоги Радянського народу у Великій Вітчизняній війні, 21–23 трав. 1985 р. / Кам’янець-Поділ. держ. пед. ін-т ім. В.П. Затонського; [редкол.: Л.В. Баженов, І.С. Вино- кур (відп. ред.), С.К. Гуменюк та ін.]. Секція історії дожовтневого періоду. — Кам’янець-Подільський: [Ярмолинецька друк.], 1985. — С. 6–7; Зекцер А. 1905 рік на Поділлі / А. Зекцер. — Вінниця: [Б. в.], 1925. — Ч. 2: Робітничий рух та діяльність революційних організацій 1904–1906 рр. — 1925. — С. 40, 75–77, 87–90, 96; Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. — С. 11; Нариси історії Хмельницької обласної партійної організації. — С. 10; Новиков П.О. Нові дані про пересилку марк- систської літератури в Росію / П.О. Новиков // Укр. іст. журнал. — 1961. — № 2. — С. 62; Новиков П.А. Революционное движение в Подольской губернии в годы первой ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 174 русской революции (1905–1907 гг.): автореф. дис… канд. ист. наук / П.А. Новиков; Но- восибирский государственный университет. — Новосибирск, 1967. — С. 11; Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905–1907 роки: Монографія / О.М. Федьков. — Кам’янець-Полільський: Абетка-Нова, 2007. — С. 137; Центральний державний істо- ричний архів, м. Київ (ЦДІАК України), ф. 301, оп. 1, спр. 564, арк. 551, 551 зв., 589, 589 зв.; спр. 568, арк. 9–10; спр. 573, арк. 5–5 зв.; спр. 750, арк. 10; спр. 1127, арк. 31 зв., 41; спр. 1132, арк. 169; спр. 1157, арк. 2–2 зв.; спр. 1735, арк. 80–81; спр. 1736, арк. 1; ф. 301, оп. 2, спр. 14, арк. 100–100 зв., 133, 163; спр. 16, арк. 357, 361–361 зв., 546–546 зв.; спр. 22, арк. 72–74 зв.; спр. 401, арк. 27; ф. 275, оп. 1, спр. 933, арк. 139, 139 зв.; ф. 276, оп. 1, спр. 11, арк. 10; спр. 117, арк. 17, 77; ф. 419, оп. 1, спр. 3908, арк. 14; спр. 4314, арк. 3, 13–13 зв.; Державний архів Хмельницької області, ф. 777, оп. 1, спр. 24, арк. 128– 130; ф. 281, оп. 1, спр. 7818, арк. 5 зв; спр. 7860, арк. 35; Кам’янець-Подільський міський державний історичний архів (КПМДА), ф. 228, оп. 1, спр. 7274, арк. 23–24, 97, 235, 253; спр. 7476, арк. 4, 8; спр. 7574, арк. 2. 52 Пушкарева И.М. Рабочие и партии России в канун революции 1905–1907 годов / И.М. Пушкарева // Политические партии в российских революциях в начале ХХ века / под. ред. Г.Н. Севостьянова; Ин-т рос. истории. — М.: Наука, 2005. — С. 150. 53 Ерофеев Н.Д. К вопросу о численности и составе партии эсеров накануне первой российской революции / Н.Д. Ерофеев // Непролетарские партии в России в трёх рево- люциях / [отв. ред. К.В. Гусев]. — М.: Наука, 1989. — С. 124–131; Леонов М.И. Партия эсеров в 1905–1907 гг. Организационная структура, состав, численность / М.И. Леонов // Непролетарские партии в России в трёх революциях / [отв. ред. К.В. Гусев]. — М.: Наука, 1989. — С. 134, 136; Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905– 1907 гг. / М.И. Леонов. — М.: РОССПЭН, 1997. — С. 59–63. 54 Сіталова Н.О. Діяльність Партії соціалістів-революціонерів в Південній Україні напередодні та в період революції 1905–1907 рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Н.О. Сіталова; Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара. — Дніпропетровськ, 2015; Хоптяр А.Ю. Діяльність Партії соціалістів-революціонерів в Правобережній Україні у 1896–1907 рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / А.Ю. Хоптяр; Кам’янець-Подільський національний університет імені І. Огієнка. — Кам’янець-Подільський, 2015. 55 Шелохаев В.В. Провал деятельности кадетов в массах (1906–1907 гг. ) // Истори- ческие записки. — М.: Наука, 1970. — Т. 85. — С. 160. 56 Нападки на партию Народной свободы и возражения на них / Под ред. А.А. Кизеветтера. — М.: Типография Г. Лисснера и Д. Собко, 1906. — С. 24. 57 Шелохаев В.В. Численность и состав кадетской партии / В.В. Шелохаев // Поли- тические партии России в период революции 1905–1907 гг. Количественный анализ / [под. ред. А.П. Корелина ]. — М.: АН СССР, 1987. — С. 100–103. 58 Білоус А.О. Діяльність Конституційно-демократичної партії в Україні під час Першої російської революції (1905–1907 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Білоус Алла Олександрівна; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — Київ, 1993. — С. 24. 59 Кирьянов Ю.И. Правые партии в России. 1911–1917 гг. / Ю.И. Кирьянов. — М.: РОССПЭН, 2001. — С. 188–189; КПМДА, ф. 228, оп. 1, спр. 7686, арк. 310. 60 Степанов А. Союз русского народа (СРН) / А. Степанов // Чёрная сотня. Исто- рическая энциклопедия. 1900–1917. [Отв. ред. О.А. Платонов]. — М.: Крафт+, Институт русской цивилизации, 2008. — С. 513–514; Степанов С.А. Чёрная сотня в России. 1905– 1914 гг. — М.: Изд-во ВЗПИ, А/О «Росвузнаука», 1992. — С. 214–236; Омельянчук И.В. Черносотенное движение в Российской империи (1901–1914): Монография / И.В. Омельянчук. — Киев: МАУП, 2007. — С. 120–127; Лакёр У. Чёрная сотня. Політичні студії 175 Происхождение русского фашизма. Пер. с англ.. Вадима Меникера / Уолтер Лакёр. — М.: Текст, 1994. — С. 60. 61 Омельянчук И. В. Указ. соч. — С. 124. 62 Козловский Ч. Указ. соч. — С. 11. 63 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 480–481. Ми свідомо оминаємо увагою ту частину польського робітництва, що перебувало в Австро- Угорській та Німецькій імперіях. Про це див.: Козловский Ч. Указ. соч. — С. 11. 64 Иванова Н.А. Структура рабочего класса России. — С. 59–60. 65 Пухлов Н.Н. Польское рабочее движение. 1890–1904 гг. / Н.Н. Пухлов. — М.: Наука, 1977. — С. 5; Козловский Ч. Указ. соч. — С. 7. 66 Лешинский Я. Еврейское население России и еврейский труд / Яков Лещинский // Книга о русском еврействе: от 1860-х годов до революции 1917 г. — Иерусалим: Гешарим, М.: Мосты культуры, Минск: ООО «МЕТ», 2002. — С. 188. 67 Там же. — С. 189. 68 Там же. — С. 200, 203; Мальте Р. Варшава в эпоху перемен: царское господство и городская модернизация (1890–1915 гг.) / Рольф Мальте // Траектория в сегодня: россыпь историко-биографических артефактов: (к юбилею профессора И. В. Нарского) / Под ред. О.С. Нагорной, О.Ю. Никоновой, Ю.Ю. Хмелевской. — Челябинск: Энцикло- педия, 2009. — С. 171. 69 Там же. — С. 203. 70 Иванова Н.А. Структура рабочего класса России. — С. 164, 168. 71 История рабочего класса России. — С. 27; История рабочего класса СССР. — С. 55. 72 История рабочего класса России. — С. 28. 73 Історія робітничого класу Української РСР. — Т. 1. — С. 134. 74 Білобровець О. Діяльність польських політичних партій на Правобережжі на початку ХХ ст. / Ольга Білобровець // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. — Тернопіль: ТНПУ, 2005. — Вип. 1 — С. 258–259; ЦДІАК України, ф. 301, оп. 2., спр. 219, арк. 108. 75 Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 333. 76 Самарцев І.Г. Євреї в Україні на початок ХХ cт. / І.Г. Самарцев // Укр. іст. журнал. — 1994. — № 4. — С. 27. Наведені дані загалом підтверджуються дослідженням єврейських істориків, які стверджували, що в Україні 32% євреїв були зайняті ремеслами та фабричною працею, а 40% — торгівлею. Див.: Этингер Ш. Новое время / Ш. Этингер // История еврейского народа / под. ред. Ш. Этингера — Иерусалим: Гешарим, М.: Мосты культуры, 2002. — С. 420. 77 Єкельчик С. Історія України: народження модерної нації / Сергій Єкельчик; аториз. пер. з англ. А. Цимбал. — К.: Laurus, 2011. — С. 80–81; Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Ярослав Грицак. — К.: Критика, 2004. — С. 66–67. 78 Островский З. (тов. Зяма) Бунд (Его прошлое, настоящее и будущее). Изд. Екатеринославского районного комитета ЕСДРП (Поалей-Цион). — Екатеринослав: Тип. К. А. Андрущенко, 1917. — С. 8. 79 Мацюк О.К. Аграризація жидівства України на тлі загальної економіки / О.К. Мацюк. — Прага: Друкарня Lеgiografie, 1932. — С. 11. 80 Водночас, як свідчить дослідження українського історика А.І. Бородія, всупереч законодавчим заборонам, єврейські підприємці все ж здійснювали активну економічну діяльність в аграрній сфері. Див.: Бородій А.І. Євреї в аграрних відносинах на території ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 176 Правобережної України в 1861–1914 роках: автореф. дис. ... канд іст. наук: 07.00.01 / Бородій Андрій Іванович; Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. — Кам’янець-Подільський. — С. 9–10, 12. 81 Детальніше див.: Миндлин А. Государственные политические и общественные деятели Российской империи в судьбах евреев. 1762–1917. Справочник персоналий / Александр Миндлин. — СПб: Алетейя, 2007. (Серия: «Левиафан: Государство. Общество. Личность»); Ульянова Г.Н. Законодательство о евреях в Российской империи, ХIX — начало ХХ века / Г.Н. Ульянова // Частное предпринимательство в дореволю- ционной России: этноконфессиональная структура и региональное развитие, XIX — начало ХХ в. / отв.ред.: Б.В. Ананьич, Д.Дальманн, Ю.А. Петров. — М.: РОССПЭН, 2010. — С. 314–332. — (Экономическая история. Документы, исследования, переводы); Щербак Н. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIIІ — початок XX століття): монографія / Надія Щербак. — К.: ПЦ «Ризографіка», 2005. — С. 309–433. 82 Островский З. (тов. Зяма) Указ. соч. — С. 16. 83 Гончаров В.В. Єврейське населення Південно-Східної України. 1861–1917 рр.: автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Гончаров Володимир Володимирович; Донецький національний університет. — Донецьк, 2005. — С. 11–12; Беловинский Л.В. Иллюстрированный энциклопедический историко-бытовой словарь русского народа XVIII — начало ХХ в. / Л.В. Беловинский. — М.: Эксмо, 2007. — С. 532. 84 Киржниц А.Д. 1905. Еврейское рабочее движение. Обзор, материалы и документы / ред. и вступ. ст. М. Рафеса. — М.; Л.: Гиз, 1928. — С. 26–27. 85 Бунд. Документы и материалы. 1894–1921. — М.: РОССПЭН, 2010. — С. 309– 310. 86 Этингер Ш. Новое время. — С. 421. 87 Самарцев І.Г. Вказ. праця. — С. 23. 88 Западные окраины Российской империи / Л.А. Бережная [и др.]; науч. ред. М. Долбилов, А. Миллер . — М.: Новое литературное обозрение, 2006. — С. 308. 89 Лешинский Я. Указ. соч. — С. 209. 90 Економічна історія України.– С. 605. 91 Там само. — С. 126. 92 Історія робітничого классу Української РСР. — С. 131. 93 История рабочего класса СССР. — С. 55–57. 94 Валетов Т.Я. Чем жили рабочие люди в городах Российской империи конца ХІХ — начала ХХ в.? / Т.Я. Валетов // Социальная история. Ежегодник, 2007 / Редкол.: И.Ю. Новиченко, А.К. Соколов, К.М. Андерсон (отв. ред.) и др. — М.: РОССПЭН, 2008. — С. 178. 95 Історія робітничого классу. — С. 226, 354; История рабочего класса СССР. — С. 60–78; Иванова Н.А. Структура рабочего класса России. — С. 107. 96 Фельдман М.А. Указ. соч. — С. 23. 97 Там же. — С. 24. 98 Шляхов О.Б. Вказ. праця. — С. 154–159. 99 Там само. — С. 159. 100 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість. — С. 66. 101 Калмакан І.К. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в XX столітті: Дослідження / І.К. Калмакан, О.Б. Бриндак. — Одесса: Астропринт, 1997. — С. 22. 102 Економічна історія України. — С. 66–67. Політичні студії 177 103 Кравченко Б. Вказ. праця. — С. 64–65. 104 Лось Ф.Е. Формирование рабочего класса. — С. 95. 105 Реєнт О. Вказ. праця. — С. 141. 106 Кравченко Б. Вказ. праця. — С. 66. 107 Підрахунки зроблені на основі: Уткин А.И. Указ. соч. — С. 30–45. 108 Портнова Т. Міське середовище і модернізація: Катеринослав середини ХІХ — початку ХХ ст. / Тетяна Портнова. — Дніпропетровськ: Інновация, 2008. 109 Там само. — С. 27, 35–38. 110 Там само. — С. 41. 111 Історія Української РСР. — У 8 т., 10 кн. [Гол. ред. кол. А.Г. Шевелєв (гол. ред.)]: Т. 3: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (XIX ст.). [ред. кол. А.Г. Шевелєв (відп. ред.), автор. кол.: М.Н. Лещенко, І.О. Гуржій, Б.С. Абаліхін та ін.]. — К.: Наукова думка, 1978. — С. 495–498. 112 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921 / І. Мазепа. — Мюнхен: Прометей, 1950. — Т. 1: Центральна рада — Гетьманщина — Директорія. — С. 17. 113 Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капі- талізму / О.І. Лугова. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 122. 114 Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі на початку ХХ століття. — К.: Вид-во політ літ-ри України, 1968. — С. 26. 115 Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905–1907 рр. / М.Н. Лещенко. — К.: Наукова думка, 1977. — С. 68. 116 Рындзюнский П.Г. К определению размеров аграрного перенаселения в России на рубеже ХІХ–ХХ вв. / П.Г. Рындзюнский // Социально-экономическое развитие России. — М.: Наука, 1986. — С. 155–172. 117 Лось Ф.Є. Класова боротьба в українському селі. 1907–1914 / Ф.Є. Лось, О.Г. Михайлюк. — К.: Наукова думка, 1976. — С. 22. 118 Воронкова С.В. Российская промышленность начала ХХ века: источники и мето- ды изучения / С.В. Воронкова. — Москва: Мосгорархив, 1996. — С. 112; Иванова Н.А. Сословно-классовая структура России… — С. 478. 119 Раковский Л.Э. Сахарная промышленность Украины во второй половине ХІХ века (социально-экономический очерк) / Л.Э. Раковский. — Чернигов: Областное управ- ление статистики, 1992. 120 Там же. — С. 3. 121 Там же. — С. 188. 122 Реєнт О.П. Вказ. праця. — С. 141. 123 Історія народного господарства Української РСР: у 3 т., 4 кн. / [Гол. ред. кол. І.І. Лукінов (гол.ред.)]: Т. 1: Економіка досоціалістичних формацій / Авт. тома Т.І. Дерев’янкін (відп. ред.), В.О. Голобуцький, І.Г. Рознер. — Київ: Наукова думка, 1983. — С. 311–312. 124 История рабочего класса России. — С. 31. 125 Там же. — С. 11; Парасунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины. — С. 73–74. 126 Нестеренко А.А. Очерки истории промышленности и положения пролетариата Украины в конце ХIХ и начале ХХ в. / А.А. Нестеренко. — М.: Госполитиздат, 1954. — С. 63. 127 Лось Ф.Є. Робітничий клас України… — С. 93. 128 Задорожнюк А. Промислове виробництво в містах і містечках Подільської губернії кінця XVIII — початку XX ст. / Андрій Задорожнюк, Олександр Реєнт. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 178 129 Там само. — С. 189. 130 Там само. — С. 170–171. 131 Там само. — С. 171. 132 Там само. — С. 189. 133 Лось Ф.Є. Робітничий клас України… — С. 92–93. 134 Нестеренко А.А. Очерки истории промышленности… — С. 65. 135 Лось Ф.Є. Робітничий клас України… — С. 93. 136 Гуменюк А.О. Соціальна і національна структура міського населення Правобе- режної України (друга половина ХІХ ст.) / А.О. Гуменюк // Укр. іст. журнал. — 1993. — № 10. — С. 82–83. 137 Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу Української рево- люції 1917–1920 рр.: дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Комарніцький Олександр Бори- сович; Кам’янець-Поділ. держ. ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2005. — С. 40. 138 Комарніцький О.Б. Містечка Волині та Київщини у добу Української революції 1917–1920 рр.: монографія / О.Б. Комарніцький. — Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2009. — С. 44; Завальнюк О.М. Подільські містечка в добу Української революції 1917– 1920 рр. / О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький. — Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2005. — С. 40. 139 Задорожнюк А. Вказ. праця. — С. 149. 140 Гуменюк А.О. Вказ. праця. — С. 83. 141 Бен Цви И. К истории рабочего сионизма в России / Ицхак Бен Цви // Книга о русском еврействе: от 1860-х годов до революции 1917 г. — Иерусалим: Гешарим, М.: Мосты культуры, Минск: ООО «МЕТ», 2002. — С. 276–277 (Памятники еврейской исторической мысли). Стаття надійшла до редколегії 12.11.2015 р. А.Н. Федьков РАБОЧИЙ КЛАСС И СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИЯ В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ: ДИАЛЕКТИКА ВЗАИМООТНОШЕНИЙ В КОНТЕКСТЕ СПЕЦИФИКИ УКРАИНСКИХ ГУБЕРНИЙ в конце ХІХ — начале ХХ в. В статье отмечается, что в результате развития капитализма и модернизации в Российской империи произошли значительные прогрессивные изменения в развитии экономики, в социальной структуре общества, увеличивались удельный вес городского населения и роли городов в жизни страны. В то же время, в основе политической системы была идея абсолютизма и царизм всячески ограничивал деятельность поли- тических партий и общественных организаций, а его этноконфессиональная политика усиливала неравноправие наций. Все указанное свидетельствовало о конфликтности процесса модернизации и необходимость изменений в стране. Среди многих альте- рнативных правительственному курсу моделей развития общества существовала социал-демократическая, которая основывалась на марксизме. Все марксистские партии и объединения романовской России, по предложенной автором классификации, делились на интернациональные (РСДРП, СДКПиЛ, Украинская социал-демократи- ческий союз) и национальные (все другие, в том числе и РУП (УСДРП)). Несмотря на Політичні студії 179 единую идеологическую основу, первые выступали за приоритет социальных аспектов в революционной борьбе и за построение единой централизованной марксистской партии с автономными национальными секциями. Вторые разделяли принципы классовой рево- люционной борьбы, однако в то же время выступали в защиту национальных прав угнетенных наций и за обеспечение их государственно-правового статуса в будущем. В партийном строительстве они были сторонниками федеративного устройства РСДРП или даже отстаивали самостоятельное существование национальных маркси- стских партий. Социал-демократы представляли себя партиями рабочего класса, численность которого в Российской империи неуклонно росла во второй половине XIX и в начале ХХ в. И хотя пролетарии составляли меньшинство населения страны, однако они были политически и социально активной группой. Пролетариат был полиэтническим по составу, что создавало предпосылки для деятельности интернациональных и нацио- нальных марксистских партий. Отмечены национальные и региональные особенности рабочих. В украинских губерниях империи преобладал русский пролетариат. Существо- вала специфика индустриального, ремесленного и кустарного, а также сельскохозяй- ственного рабочего класса. Ключевые слова: модернизация, социал-демократия, марксизм, рабочий класс, национальный, интернациональный. O.M. Fedkov THE WORKING CLASS AND THE SOCIAL-DEMOCRACY IN THE RUSSIAN EMPIRE: DIALECTICS RELATIONS IN THE CONTEXT OF SPECIFIC UKRAINIAN PROVINCE in the end of XIX — early XX century The article notes that as a result of the development of capitalism and modernization in the Russian Empire, there have been significant changes in the progressive development of the economy and the social structure of society, increasing the proportion of the urban population and the role of cities in the country. At the same time, the basis of the political system was the idea of absolutism and the tsarist government in every possible way to restrict the activities of political parties and public organizations, and its ethno-confessional policy intensified inequality of nations. All the above evidence of the conflict process of modernization and the need for change in the country. Among the many alternatives, the government's course of development of society models existed Social-Democratic Party, which was based on Marxism. All the Marxist parties and associations of Romanov Russia, according to the proposed classification of the author, divided into international (RSDLP SDKPiL, Ukrainian Social- Democratic Union) and national (all others, including RUE (USDRP)). Despite the common ideological basis, first advocated the priority of the social aspects of the revolutionary struggle and construction of a single centralized Marxist party with autonomous national sections. The second-class shared principles of the revolutionary struggle, but at the same time defended the national rights of the oppressed nations and to ensure their state-legal status in the future. The party building they were supporters of the federal structure of the RSDLP or even defended the existence of independent national Marxist parties. The Social Democrats presented themselves to the working class parties, which number in the Russian Empire has grown steadily in the second half of the XIX and early XX century. While proletarians were a minority of the population, but they were politically and socially active group. The proletariat was a multi-ethnic composition, which created the preconditions ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2016. Випуск 25 180 for the activities of international and national Marxist parties. Noted national and regional peculiarities of the workers. In the Ukrainian provinces of the empire dominated by the Russian proletariat. There was the specificity of the industrial, craft and handicraft, as well as the agricultural working class. Keywords: modernization, social democracy, Marxism, the working class, national, international.

Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.

Institution

Ähnliche Einträge