Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр.
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2007
|
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12579 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 17. — С. 229-277. — Бібліогр.: 176 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-12579 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-125792010-10-14T12:02:51Z Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. Мовчан, О. 2007 Article Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 17. — С. 229-277. — Бібліогр.: 176 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12579 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Мовчан, О. |
| spellingShingle |
Мовчан, О. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| author_facet |
Мовчан, О. |
| author_sort |
Мовчан, О. |
| title |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| title_short |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| title_full |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| title_fullStr |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| title_full_unstemmed |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. |
| title_sort |
житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників усрр. 1920-ті рр. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2007 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12579 |
| citation_txt |
Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 17. — С. 229-277. — Бібліогр.: 176 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT movčano žitlovopobutovíumovitakomunalʹneobslugovuvannârobítnikívusrr1920tírr |
| first_indexed |
2025-07-02T14:38:54Z |
| last_indexed |
2025-07-02T14:38:54Z |
| _version_ |
1836546402273984512 |
| fulltext |
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 229
Мовчан О.
ЖИТЛОВО-ПОБУТОВІ УМОВИ ТА КОМУНАЛЬНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ
РОБІТНИКІВ УСРР. 1920-ті рр.
Проблема житлового забезпечення робітників та організації їхнього побуту
активно висвітлювалася в публікаціях 1920-х років. Це зумовлювалося необ-
хідністю закріплення робітників на виробництві в зв’язку високою плинністю
робочої сили через відсутність житла та пошуком шляхів перевиховання
найманих працівників на колективістських засадах. Звичайно тогочасні
публікації, підготовані «на потребу дня», досить ґрунтовно висвітлювали
окремі аспекти проблеми, в обговоренні яких була зацікавлена влада, але
вони не створювали єдиної картини багатогранного спектру проблем.
В працях радянських істориків тема, що цікавить нас, досліджувалася
переважно в двох аспектах: щодо з’ясування житлової забезпеченості
робітників, а також висвітлення житлової політики радянської влади, спря-
мованої на покращення житлових умов робітників шляхом перерозподілу
житлової площі, а також муніципального та промислового житлового
будівництва. В них практично не розглядалися питання тарифної політики
влади в сфері житлово-комунальних послуг та ціни на оренду житла в
кооперативному й приватному секторах житлового господарства, влив
денаціоналізації міського житлового фонду на рівень житлового забезпечення
робітників. Поза увагою радянських істориків залишалися й численні факти
порушення житлових прав робітників місцевими виконкомами, а також
непопулярні заходи заводоуправлінь, спрямовані на житлове забезпечення
кваліфікованих робітників за рахунок виселення із будинків, що прикріплю-
валися до промислових підприємств, соціально незахищених верств
робітничого населення – низькокваліфікованих робітників, родин загиблих
робітників та безробітних.
Сучасні українські дослідники, які вивчають повсякденне життя радянських
робітників, намагаються висвітлити житлову політику радянської влади неупе-
реджено∗. Однак їх дослідження, присвячені добі форсованої індустріалізації,
й лише частково охоплюють період 1920-х років. До того ж, вони проведені
на матеріалах двох економічних районів УСРР – Донецького вугільного та
Криворізького металургійного басейнів.
Зважаючи на це, ми вирішили доповнити їх дослідження вивченням
житлово-комунальних умов робітників УСРР у попередній період радянської
влади, причому в територіальних межах всієї республіки.
∗ Цією проблемою займається запорізький історик В.Г. Ткаченко.
О.Мовчан 230
І. ЖИТЛОВІ УМОВИ РОБІТНИКІВ.
Житлова ситуація в післявоєнній Україні. В 20-х рр. в містах УСРР, як
і більшості країн післявоєнної Європи, панувала житлова криза, що виникла
в довоєнні роки. Внаслідок «природного» старіння та руйнації житлового
фонду під час військових дій, а також через ігнорування економічних стимулів
розвитку комунального господарства в умовах політики «військового
комунізму» криза катастрофічно загострилася.
Частка зруйнованих та недобудованих будівель складала 7,7% загального
числа будівель. Найбільших зруйнувань зазнав будинковий фонд в Сталіно
(18%), Одесі (17%) та Миколаєві (16,2%, а найменше – в Харкові (3,8%) та
Чернігові (3,2%). В середньому по губернських містах відсоток зруйнованих
будинків (8,4%) був незначно вищим, ніж в цілому по УСРР1.
Незважаючи на велику зруйнованість житлового фонду, в Одесі та
Херсоні житлова криза (відповідно зі встановленою нормою забезпечення
житлом) не спостерігалася, що зумовлювалося скороченням населення цих
міст. Найбільше чисельність мешканців зменшилася в невеликих провінційних,
головним чином єврейських, містечках Подільської та Волинської губерній,
які зазнали численні погроми різних антисемітських угруповань. В той же
час в Харкові та Києві, Полтаві та низці інших міст через зріст населення
житлова криза загострилася, незважаючи на незначну зруйнованість
будівель. Найгірша ситуація склалася в Донбасі, де діяли обидва чинники2.
За даними перепису 1923 р. на одного мешканця УСРР в середньому
приходилося 11,6 кв. аршин або 65% житлової норми, встановленої в розмірі
18 аршин. По окремих містах республіки цей показних знижувався до 45%3.
Після запровадження непу «житлова криза» в містах та селищах міського
типу продовжувала загострюватися, незважаючи на відбудову та розширення
житлового фонду. Через пріоритетність промислового будівництва, житлове
проводилося в обмежених розмірах й не встигало за стрімким зростанням
міського населення.
Рівень житлового забезпечення робітників за кількісними показниками.
Норму житлової площі згідно з «Житловим кодексом УСРР» 1923 р. було
встановлено в розмірі 13,65 кв. м (3 кв. сажень) на особу, не враховуючи
площі допоміжних приміщень – ванних та туалетних кімнат, кухонь,
коридорів та комор, причому міським та селищним радам, в залежності від
місцевих умов, дозволялося її зменшувати до 9,1 кв. м (2 кв. сажень). Зменшені
норми отримали назву «голодних»4.
Однак робітникам і службовцям, та особам, що до них дорівнювалися,
надавалося право займати надлишки житлової площі, розмір яких не мав
перевищувати 50% житлової норми, причому виключно за умовою, якщо
надлишки не відносилися до окремої кімнати5. В 1928 р., у зв’язку з загост-
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 231
ренням житлової кризи, розмір допустимих надлишків для «трудящих» було
обмежено наполовину – до 25% житлової норми (в абсолютних цифрах їх
гранична межа складала 2 кв. саженя)6.
Пільгу на окрему кімнату отримали наукові працівники (зареєстровані в
ВУКСі); відповідальні працівники (згідно з номенклатурою органів Наркомату
праці); фахівці вищої кваліфікації державних закладів та підприємств;
працівники партійних, профспілкових і кооперативних організацій, у випадках
коли їм була необхідна житлова площа для праці на дому; тяжкохворі особі,
які потребували ізоляції; а також члени Всесоюзного товариства політичних
каторжан та зсильнопоселенців7.
Навіть мізерні норми житлової площі, встановлені «Житловим кодексом»,
були недосяжною мрією для більшості робітників.
За даними перепису 1926 р., робітники були забезпечені житлом гірше,
ніж інші категорії населення. На кожного робітника припадало 4,9 кв. м
житлової площі (Див. додатки, табл. № 1). Тому житлові пільги науковців й
особливо відповідальних працівників викликали незадоволення робітників,
тим більше, що представники вищого номенклатурного ешелону УСРР
отримували додаткові кімнати безкоштовно. Більш того, вони як правило
забезпечувалися житлом впродовж місця8.
Найбільшої гостроти житлова криза досягла в промислових регіонах: в
Донецьком гірничому й особливо Криворізькому металургійному басейнах,
де більшість робітників залишалася незабезпеченою житлом. По окремих
трестах від неї особливо потерпали (дані на 1923/24 р.) робітники «Південсталі»,
«Донвугілля», «Коксобензолу», «Південно-рудного тресту». (Див. додатки,
табл. № 2) 9.
Як зазначалося в листі робкору з Петровського металургійного заводу в
Єнакієвому, «робітники жили по 10-15 осіб в одній кімнаті. Спали на підлозі
і на нарах, [були] постійно брудні. Багато [з них] ночували на станції та на
базарі під лавками, а вранці вставали й прямували на роботу»10.
«Про небезпеку спалаху інфекційних хвороб серед новоприбулих робіт-
ників через їх розташовування просто неба» повідомляв до ЦК КП(б)У рудком
руднику «ім. ІІІ Інтернаціоналу» Шахтинського району Донецького басейну11.
Лише в 1926 р. внаслідок активного житлового будівництва, проведеного
трестом «Південсталь», ситуація з житлом для гірників дещо поліпшилася:
рівень їх житлової забезпеченості сягнув 5 кв. м на особу, при середньому
рівні для робітників всіх галузей фабрично-заводської промисловості, не
враховуючи групи металістів, – 4,7 м. В найгірших умовах залишалися шахтарі
– 3,8 кв. м на особу (наведені дані стосуються Гірничого (Донецького) та
Дніпровського (металургійного) районів Степу) 12.
О.Мовчан 232
Менш суттєво, ніж за регіональними та галузевим особливостями, різнився
рівень житлової забезпеченості робітників залежно від їх кваліфікації: від
4,3 до 4,8 кв. м на особу (в середньому по всіх галузях промисловості), тобто
в межах 10% (Див. додатки, табл. № 3).
Майже не відрізнялися житлові умови робітників дрібної та великої
промисловості, причому робітники дрібних підприємств, за середньостатис-
тичними даними, були забезпечені житловою площею лише на 4% більше,
ніж робітники заводів і фабрик (Див. додатки, табл. № 4).
За типом мешкань, за даними по всіх соціальних групах мешканців,
найбільша щільність жильців була в гуртожитках, а залежно від категорії
домоволодінь – в приватному секторі. Квартири державного й особливо
кооперативного сектору навпаки були найменш заселеними13.
Залежно від типу поселень, більше заселеними були житла в робітничих
селищах, причому за відомчим підпорядкуванням промисловості – особливо
в селищах підприємств союзного і республіканського значення. В порівняно
кращих умовах жили робітники обласних центрів, насамперед, Одеси, Києва
та Миколаєва, де був найвищий по УСРР рівень забезпеченості населення
житловою площею (Див. додатки, табл. № 5)14, а також робітники місцевої
промисловості. Ця тенденція зберігалася впродовж другої половини 20-х
років, незважаючи на повсюдне зниження рівня житлового забезпечення
мешканців УСРР.
Щодо змін забезпеченості житлом робітничого населення УРСР наприкінці
20-х років існують суперечливі дані. Так, К.Гулий, спираючись на дані ЦСУ,
стверджував про зменшення житлової площі, що припадала на одного члена
родини робітника з грудня 1926 р. по грудень 1928 р. з 4,5 до 4,24 кв. м.
(Див. додатки, табл. № 6)15.
І. Каплунов і Д. Букштейн, навпаки, доводили, що в містах УСРР відбулося
незначне покращання житлових умов робітників, зокрема, що в 1927-1929 рр.
рівень їх житлової забезпеченості на особу збільшився з 4,9 до 5,1 кв. м на
особу (Див. додатки, табл. № 7)16 Джерела статистичні даних, використаних
ними, не вказувалися.
За думкою Каплунові і Букшейна, це покращання відбулося завдяки
збільшенню житлової площі, на якій проживали робітники, та посиленню її
питомої ваги в міському житловому фонді УСРР з 26,3% до 31,8% (див.
додатки, табл. № 8), за умовою більш низьких темпів росту чисельності
міського робітничого населення. Завдяки житловому будівництву та
«ущільненню» «нетрудового населення», житловий фонд міських робітників
збільшився на 31%, в той час як їх чисельність зросла лише на 25, 9%17.
Проте в Донбасі та в Дніпропетровському регіоні, незважаючи на най-
швидші темпи зростання житлової площі, яку займали робітники (див.
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 233
додатки, табл. № 9)18, відбувалося зниження рівня їх житлової забезпеченості,
зокрема, по Донбасу – з 4,1 до 3,8 кв. м на особу. Щоправда, зниження
житлової забезпеченості для робітників було трохи слабшим, ніж для інших
верств населення цього регіону. (Див. додатки, табл. № 10)19.
Й це за офіційними даними. Фактичні ж норми житлової забезпеченості
робітників були нижчими, оскільки житлова площа, що призначалася для
робітників в відомчих будинках та житлових кооперативах, час від часу
надавалася «стороннім особам». Зокрема, по Гірничому та Дніпровському
промисловим районам частка житлового фонду, що використовувалася не за
призначенням, становила від 8,3 до 14,6 %. Причому, від «нецільового вико-
ристання» насамперед страждали робітники (Див. додатки, табл. № 11)20.
З цього приводу головний інженер об’єднаного Дніпровського будівництва
Олександр Вінтер в інтерв’ю кореспонденту газети «Червоне Запоріжжя»
про стан житлової проблеми по Запоріжжю зазначив, що у гуртожитках та
бараках мешкала значна кількість осіб, які не були пов’язані з будівництвом.
За думкою секретаря парткому будівництва Є. Макара, у 1929 р. «випадковий
елемент становив до чверті жильців відомчих помешкань 21.
Тяжкі житлові умови, що погіршувалися відсутністю в робітничих
селищах основних елементів комунального благоустрою, несприятливо
відбивалися на розвитку виробництва. Незабезпеченість робітників житлом
спричиняла велику плинність робочої сили, яка зростала з року в рік (Див.
додатки, табл. № 12)22.
Крім того, як зазначалося в повідомленнях з Криворізького та Донецького
регіонів, «квартирна криза не давала можливості залучення кваліфікованих
робітників з інших місцевостей та загрожувала зривом виробничих програм»23.
Аналогічна ситуація складалася на багатьох підприємствах республіки. Так,
на І-му Державному канатному заводі, де діяло безперервне виробництво, в
нічну зміну працювали ті ж само робітники, а само ті – які жили в селищі
«Нова Баварія» поблизу Харкова, на території якого розташовувався завод.24.
Через брак житла робітники заселяли будь-які, запропоновані їм житла,
незалежно від якості та віддаленості від місця роботи. Отриману житлоплощу
вони звичайно не могли ані продати, ані навіть обміняти, оскільки «законо-
давством обмін квартир не регулювався, а практика, що встановилася робила
його, за рідкім виключенням, неможливим». Щаслива нагода покращити
житлові умови надавалася їм дуже рідко – лише у випадку переїзду або
«ущільнення» «непманів»25.
О.Мовчан 234
ІІ. КЛАСИФІКАЦІЯ РОБІТНИЧИХ ЖИТЕЛ (за сектором житлового
фонду, категорією домоволодінь, типом жител та формою організації
побуту жильців).
В ХІХ – на початку ХХ ст. міські робітники розселялися в неблаго-
устроєних забудовах на околиця міст – так званих робітничих слобідках. В
місцевостях високої концентрації фабрично-заводської промисловості для
них почали споруджувати робітничі селища, розташовані поблизу підприємств.
На початку 20-х років міських робітників почали розселювати по квартирах
заможних городян в престижних центральних районах міст, в той же час тип
жител мешканців робітничих селищ не змінювався.
На жаль, перепис житлового міського фонду, проведений в 1923 р., не
надає можливості з’ясувати, яка частка міських робітників мала домову
власність, а які володіла кооперативним житлом або орендувала державне,
відомче, кооперативне чи приватне.
Проте відомо, що наприкінці 20-х рр. житловий фонд заселений робітни-
ками, розподілявся порівну між усуспільненим і індивідуальним секторами.
В індивідуальному секторі він у рівних частках поділявся на власні будинки
та житло, наймане у приватних осіб. За категорією домоволодінь перше
місце посідали будинки державних закладів та промислових підприємств.
Друге місце належало житлово-орендній кооперації (Див. додатки, табл.
№13)26. В кращому стані були будинки, які знаходились у розпорядження
промислових підприємств. Вони частіше ремонтувалися та обновлялися, ніж
ті, які належали муніципалітетам, оскільки підприємства краще фінансувались,
а їх робітники відзначалися організованістю й часто брали ініціативу у
власні руки і самостійно ремонтували житло27.
Головним чином в містах для заселення робітників використовувався
старий житловий фонд та тимчасове житло барачного типу. Будинки, в яких
оселялися робітники, звичайно були побудовані з дерева або недовговічних
матеріалів. Лише 19% всіх будівель в містах України було побудовано з каменя28.
Основними типами жител, в яких проживали робітники були комунальні
квартири, казарми-гуртожитки, індивідуальні будинки. Робітникам-одинакам,
які прибували на виробництво з сіл, у випадку наявності надавалися ліжка в
казармених приміщеннях, а сімейним робітникам – будинки «легкого типу»
без зручностей. Значна частина новоприбулих з села робітників осідала в
житлах «старих» кадрових робітників в порядку їх «самоущільнення»29.
Дефіцит житлової площі, брак грошових коштів і можливостей придбати
предмети домашнього вжитку багато в чому визначали санітарний стан
приміщень, їх благоустрій, комфортність. Додатковий стіл або ліжко в єдиній
кімнаті, де жила родина з 4-7 осіб, вже уявляла серйозну проблему, особливо,
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 235
якщо та ж кімната служила складом для продуктів, місцем для приготування
їжі і прасування білизни. За спостереженнями С.Г. Струмиліна, що стосуються
1923 р., половина обстежених робітників взагалі не мала простирадл, чверть
– ані наволочок, ані подушок. За даними бюджетних обстежень, проведених
в 1927 р., лише 40% робітничих родин мали на кожного члена родини окреме
ліжко. Інші були «змушені спати покотом на спільній сімейній постелі або
ночувати на нарах, лежанках, сундуках, а то прямо на підлозі»30. Ці дані
загальносоюзні. Але без всякого сумніву, що становище українських робітників
в кращому випадку не було гіршим.
Особливим типом жител для робітників в місцях з великою зосереджені-
стю промисловості були казарми. Притому, що казарми нерідко уявляли з
себе добротну кам’яну, цегляну або дерев’яну будівлю, іноді в декілька
поверхів з передбаченим опаленням і іншими побутовими зручностями,
робітники розташовувалися там надзвичайно скупчено, в коморках, «про-
галинах» (за занавісками) і т. ін. Недаремно робітники надавали перевагу
проживанню на приватних квартирах, хоча і там житлові умови були не
кращими, або продовжували ходити кожен день на фабрику з села. Так, на-
приклад, в 1923 р. більшість гірників Боково-Антрацитного відділення тресту
«Донвугілля» мала житла в 2-5 верстах від роботи 31. В цілому ж робітники,
які зв’язали своє життя з містом, намагалися обзавестися власним будинком.
За оцінкою сучасників, казарми для робітників скоріше нагадували
«пересильні пункти», ніж будинки, пристосовані для постійного мешкання.
В них бракувало меблів, й навіть ліжок, та хатнього начинення. За результа-
тами обстеження 14 гуртожитків гірників, проведеного в 1926 р., в яких
проживало 260 робітників, в них малося лише 196 ліжок, а матраців та
постільної білизни майже не було. Гуртожитки рідко ремонтувалися, навіть
на рівні «косметичного ремонту», а також прибиралися. Вони звичайно погано
освітлювалися та не були обладнані сушками й необхідною кількістю
умивальників32.
Ще з дореволюційних часів всі, хто проживав у казармених приміщеннях,
вели спільне господарство, яке називалося артільним. В 20-х роках артільне
господарство було використано більшовиками для втілення соціалістичної
утопії про комуністичні фаланстери. Ідея житлових «будинків-комун» почала
впроваджуватися в добу «воєнного комунізму» серед представників нової
політичної еліти. Певний час її намагався запровадити в молодіжний побут
комсомол33. В більшості випадків молодіжні комуни організовували одинокі
молоді робітники або студенти, які проживали в робітничих казармах та
студентських гуртожитках. За виразом тих років в комунах спільними були
«житло, барахло та шамовка (їжа – Авт.)».
О.Мовчан 236
Згідно з постановою РНК УСРР від 24 серпня 1921 р. в губернських містах
почали засновуватися будинки–комуни для робітничих підлітків. В житлових
будинках, що прикріплювалися до промислових підприємств, також органі-
зовувалися будинки-комуни для дорослих робітників, до яких в першу чергу
переселялися робітники, необхідні для підприємств, що жили в незадовільних
умовах, а в другу, – ті, які мешкали на відстані 3-х верст і більше від
виробництва34. Однак, в роки непу, як зазначає російський історик Н. Лебіна,
ідея комунального існування не стала основою житлової політики влади.
На загальнодержавному рівні вона відродилася в кінці 20-х років, коли
розгорнулася бурхлива дискусія про тип робітничих жител, головним з яких,
за пропозицією архітекторів авангардистів – радикальних прихильників
комуністичної ідеї, мав стати будинок-комуна.
За їх думкою суспільний побут комунарів мав нанести нищівний удар по
«дрібнобуржуазним міщанським цінностям» та патріархальному домострою.
Ідея суспільного побуту активно впроваджувалася в свідомість «майбутніх
будівельників комунізму». Так, на конференції комсомолу, яка проходила в
Ленінграді в 1929 р., учасникам було запропоновано для порівняння макети
кімнат «активіста» і «міщанина». В першій кімнаті стояло просте залізне
ліжко з однією подушкою. На столі лежала газета, єдиним «прикрашенням»
стін був портрет Леніна. Крім того, в кімнаті малися грамофон і шафа. В
«міщанській кімнаті» на підвіконні столи квіти, на стінах висіли сімейні
фотографії, а в куті затаїлася ікона. Декілька оббитих стільців та дві великі
подушки на ліжках. Грамофон виставлено на видному місці35. Подібні
дидактичні порівняння були популярні й в Україні.
Злиденні умови побуту формували мораль, яка не відповідала ідеалам
комуністичного побуту. Члени комісій, які обстежували робітничі гуртожитки,
зазначали, що в них «мали місце пияцтво, хуліганство, бійки, прищеплювалася
нечистоплотність і некультурність, … не було ніяких розваг, цілий день
грають лише в карти, і п’ють горілку, проквітають крадіжки…». Комунальне
життя мешканців «будинків-комун» та «гуртожитків-комун» так і не стало
для більшості з них спільним життям єдиного колективну, а залишилося
вимушеним співіснуванням на спільній території. Невдалий досвід організації
побутових комун було засуджено спеціальною постановою «Про перебудову
побуту», прийнятою ЦК ВКП(б) 16 травня 1930 р.36
Справжнє комунальне життя в формі комун ніколи не було особливо
популярним, але так звані комунальні квартири як тип жител і комунального
співіснування були досить поширеним явищем. Якщо вважати, що ідеальне
колективне життя означає підпорядкування індивіда інтересам колективу і
скорочення наскільки можливо його приватного життя, то робітники, безпе-
речно, були більш пристосовані до такого способу життя. Однак оскільки
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 237
побутові колективи складалися з реальних людей, а не з «переплавлених в
заводських котлах» робітників, як у Маркса, то таке життя обіцяло
напруженість і склоки, відкрите вторгнення в особисті справи і грубість,
нескінченні обговорення теми «міщанства»37.
Побут радянських комуналок на прикладі Ленінграду дослідила російський
історик Е.Ю. Герасимова38. За її спостереженнями, поведінці мешканців
комунальних квартир з робітників була властива висока комунікабельність
та схильність до створення певної «суспільної думки», яка б регламентувала
поведінку співмешканців та впливала на порушників громадського порядку.
Робітники, які мешкали в комунальних квартирах намагалися ділити з
сусідами тяготи побуту та сімейні радощі, але у випадках конфліктних ситуацій
проявляли до них крайню агресію. Нерідко саме робітники виступали при-
звідниками сварок та бійок в комунальних квартирах. Через нетерпимість та
неповагу до чужого особистого життя вони, як правило, безперервно стежили
за сусідами, обговорювали їх особисте життя, розпускали плитки та чутки.
Для робітників були властиві прояви міщанської психології при з’ясуванні
матеріальних побутових питань. Вони були готові спорити з приводу кожної
«копійки» в ситуації «розверстки» загально квартирних витрат.
Щоправда, які зазначає інша дослідниця комунальної архітектури і побуту,
И. Близнакова, мешканці в будинках з однорідним населенням, – які мали
однаковий рівень освіти, соціального становища або робота на одному
підприємстві, – до категорії яких відносилися і «промислові будинки»,
відрізнялися більшою спільністю, ніж різнорідне населення інших будинків39.
ІІІ. КВАРТПЛАТА.
На початку 1920-х рр. всі городяни УСРР користувалися житлом
безкоштовно.
В квітня 1922 р. було введено платність за найом квартир в будинках
муніципального фонду. Розміри квартплати залежали не тільки від витрат на
утримання будинків та розміру житлової площі, яку винаймали квартиро-
наймачі, а також від благоустрою та місця розташування жител∗. Останнє
мало важливе значення для робітників, які проживали переважно в мало
комфортабельних будинках робітничих околиць.
Зважаючи на низький рівень заробітної плати найманих працівників,
влада встановлювала для них невисокі тарифи на квартирну плату та
∗ На 50% нижче оплачувалися підвальні житла, на 25% – напівпідвальні, на 15% –
без каналізації, на 10% – невисокі житла з висотою стелі до 4,5 аршин, а також
житла без водогону; на 5% – без електрики. В той же час за житло в престижному
районі було необхідно доплачувати 10% до квартплати.
О.Мовчан 238
комунальні платежі. До 160 тис. руб. за кв. сажень для робітників і
службовців, які працювали в державних підприємствах та закладах, й на
третину вищі – до 240 тис. руб. для найманих працівників приватних
підприємств та закладів40 при зарплаті робітників в декілька млн. руб.
Надлишки житлової площі від 20 кв. аршин квартиронаймачі мали оплачу-
ватися по підвищеним тарифам – від двократних до двадцятип’ятикратних
(у випадку надлишків більше 40 кв. аршин).
Витрати на житло, його опалення й освітлення в бюджеті робітничих
родин стабільно займали третє місце після витрат на харчування та одяг41.
За постановою РНК УСРР «Про квартирну плату» від 14 вересня 1923 р.,
що була прийнята на основі «Житлового кодексу УСРР», розміри тарифів на
оплату житла для робітників і службовців стали диференціюватися залежно
від їх зарплати: в межах 40-85 коп. за 1 кв. сажень житлової площі на місяць.
Найбільші ставки було встановлено для осіб з нетрудовими прибутками – від
3-5 руб. зол. за 1 кв. сажень. Кустарі та ремісники мали платити від 1-2 руб.,
а найменша платня призначалася особам, які забезпечувалися соцзабезом, а
також безробітним, учням і червоноармійцям – від 10 до 20 копійок. Оплата
надлишків житлової площі (не більше 2 кв. саженя на особу) для
«трудящих» проводилася в тому само розмірі, що й за основну житлову
площу, але для інших категорій мешканців – в подвійному розмірі42.
Надлишки житлової площі було обмежено. Вони не мали перевищувати 25%
норми житлової площі за умовою, якщо ця площа не була окремою кімнатою43.
За ст. 16 «Цивільного кодексу УСРР» «гранична квартирна плата для
наймачів трудящих не мала перевищувати ставок, встановлених місцевими
виконкомами, в межах, вказаних постановами РНК УСРР»44. Однак
квартплата, що передбачала пільги трудящим, не забезпечувала бюджетних
витрат для утримання домоволодінь, (1 руб. 20 коп. – 2 руб. 10 коп. на одну
саджень щомісячно). Тому за рішенням ВУЦВК місцевим виконкомам
дозволялося проводити так звані «добровільні самобкладання», а фактично
додаткові примусові стягнення коштів з жильців малоприбуткових кому-
нальних будинків, заселених робітниками. Розміри «самообкладань» нерідко
в 3,5 рази перевищували ставки квартплати45, хоча в 1926 р. ВУЦВК обмежив
їх 15%46.
Встановлені тарифи не поширювалися на відповідальних працівників ЦК
КП(б)У, оскільки утримання квартир апаратників, крім оплати за воду,
перекладалося на госпчастину ЦК КП(б)У47.
Постійно діючі надбавки до державних тарифів дозволялися лише в
будинках житлової кооперації. Згідно з «Положенням про житлово-споживчі
кооперативи» від 26 березня 1924 р. «розмір квартирної плати для мешканців
кооперативних будинків мав визначатися загальним зібранням житлокоо-
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 239
перативу залежно від витрат, які не могли покриватися іншими прибутками
з домоволодінь». Причому надбавки для окремих мешканців, згідно зі ст. 16
«Цивільного кодексу УСРР», належало встановлювати пропорційно з
квартплатою, тобто враховуючи соціально-майнове становище мешканців48.
В листопад 1923 р. квартплата і комунальні послуги (без палива)
складали в середньому по СРСР 3,9% бюджету робітничої родини, а через
рік частка витрат на оплату житла підвищилася до 5,3%. Й тим не менше,
квартплата ледве покривала 40% експлуатаційних витрат домоуправлінь49.
В березні 1925 р було проведено нове підвищення квартплати. Однак, її
розміри для робітників не мали перевищувати 15% від середньостатистичної
зарплати, а збільшення квартплати – 50% старих нормативів квартплати (до
Першої світової війни частка витрат на житло в бюджеті робітників складала
7-19% зарплати). Аналогічні пільги надавалися кустарям, які не викорис-
товували найманої праці. Для безробітних, як і для родин червоноармійців,
ставки квартплати були ще нижчими – встановлювалися у половинному
розмірі від тарифів для робітників50.
Існуюча система квартирної плати, побудована на врахуванні розмірів
заробітної плати відповідального квартиронаймача, утискала інтереси
багатодітних родин, які мали одного годувальника, й полегшувала оплату
житла для родин з декількома працюючими, звільняючи їх від квартплати.
Крім того, ця система не враховувала якості житла.
Постанова ВУЦВК «Про квартирну плату і заходи щодо врегулювання
користування житлами в містах і селища міського типу» від 8 грудня 1926 р.
зобов’язала комунальні органи враховувати при її нарахуванні різноманітні
фактори.
По-перше, розміри квартплати диференціювалися залежно від типу
населених пунктів (густоти населення) та вартості експлуатації їх домового
господарства. «Основні ставки квартирної плати» для робітників і службовців,
що нараховувалися на підставі середньостатистичного рівня їх заробітку в
розмірі 125 руб. на місяць, і з врахуванням вартості експлуатації всього
домового господарства певного регіону, поділялися на дві групи. Найвища
плата за житло мала стягатися в містах з населенням 50 тис. і більше, де
«основна ставка» платежів за 1 кв. сажень житла встановлювалася в розмірі
від 1,2 до 2 руб., а в містах з кількістю мешканців менше 50 тис. – від 1,6 до
2 руб. залежно від вартості будівель.
По-друге, в них, як і раніше, враховувалася якість жител, рівень
забезпеченості комунальними послугами та віддаленість від центру.
По-третє, розміри квартплати для окремих родин мали обраховуватися на
основі зарплати відповідального квартиронаймача або сукупного прибутки
його родини, а також залежно від кількість осіб, що знаходилися на його
О.Мовчан 240
утриманні. Крім того, нова система квартплати помітно підвищила розмір
оплати житла за рахунок заможних верств населення.
Якщо для робітників і службовців тарифи на житло встановлювалася в
межах 20 коп. – 6 руб. за квадратну сажень, то для кустарів і ремісників – від
1 до 9 руб., а для торгівців та «інших осіб нетрудових категорій населення» –
від 6 до 18 руб.
Нижчий вимір квартплати в розмірі 25 коп. за один кв. сажень нарахо-
вувався для малозабезпечених категорій населення: робітників і службовців
з заробітком не більше 20 руб на місяць; державних пенсіонерів та інших
осіб, які перебували на соціальному забезпеченні або соціальному страхуванні
й отримували державну допомогу або пенсію в розмірі не більше 20 руб. на
місяць; для безробітних, яким надавалось право на державну допомогу;
родин червоноармійців, які не мали самостійних джерел прибутку; а також
учнів, які отримували державну стипендію або звільнялися від плати за
навчання.
За новим законом квартплату з робітників і службовців належало стягати
на підставі врахування всіх видів заробітку, крім літературної праці, якщо
вона не була основним прибутком існування, а також надурочних робіт і
спеціальних навантажень відповідальних працівників.
Малозабезпеченим робітникам і службовцям с зарплатою від 25 до 125
руб. на місяць, які займали житлову площу самостійно, надавалася скидка
від «основної ставки квартплати» в розмірі від 10 до 75%..
Для родин, сукупний заробіток або прибуток яких також не перевищував
125 руб. на місць, квартплата нараховувалася по заробітку того члена
родини, який отримував найбільший оклад або мав найбільший прибуток. У
випадках, коли зарплата квартиронаймача-одинока або сукупний прибуток
родини перевищував 125 руб., вона стягатися на основі найбільшого заробітку
або прибутку одного з членів родини з доданням чверті розміру суми
прибутків або заробітків інших членів родини.
Для робітників-одинаків з зарплатою вище середнього рівня – від 135
руб. до 275 руб. на місяць розмір квартплати підвищувався на 15 коп. за 1
кв. сажень на кожні 10 руб., а для найбільш високооплачуваних робітників з
заробітком більше 275 руб. він зростав на 25 коп. за 1 кв. сажень на кожні 25
руб. Однак гранична ставка квартплати не мала перевищувати 6 руб. за 1 кв.
сажень.
Для багатосімейних квартиронаймачів з робітників і службовців, що мали
4-х утриманців, квартплата, незалежно від суму заробітку, зменшувалася на
25%, а при 5 та більше утриманців – на 30%51.
При «голодній нормі» житлової площі в 11,1 кв. сажень на особу (по
Україні норма була ще меншою – 10,8 кв. сажень) і середній чисельності
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 241
родини в 4 особи, витрати на оплату житла розміром в 4,4 кв. сажень сягали
від 3,9% до 8,2% зарплати робітників, залежно від розмірів зарплати та
ставок квартплати (Див. додатки табл. № 14)52.
Такі ж само робітники і службовці, родини яких проживали на більшій
житловій площі розміром в 6 кв. сажень, мали витрачати на квартплату від
5,7% до 11,1% зарплати (Див. додатки табл. № 15), а в середньому – 8-9,2%53
Нові ставки квартплати, насамперед максимальні в розмірі 2 руб. за кв.
саджень, викликали гостре незадоволення робітників, що посилило неплатежі
за оренду жител, особливо в столиці, де раніше розміри квартплати
встановлювалися на рівні нижче середнього. Скачок тарифів на квартплату в
Харкові сягнув 430%, а в решті міст Україні в середньому – 60-90%54.
Завдяки підвищенню квартплати вдалося забезпечити майже повну само-
окупність домоволодінь. Але їх прибутковість, яка в дореволюційні часи
сягала 4-7%, дозволяючи проводити нове житлове будівництво, не була
досягнута55. Тому на основі постанови РНК УСРР та ВУЦВК від 28 лютого
1928 р. «Про квартплату та заходи щодо врегулювання користування
житлами в містах та поселеннях міського типу» ставки квартплати знову
підвищувалися. Нове підвищення, як і попереднє, проводилося головним
чином за рахунок прибутків заможних верст населення. Зокрема, орендатори
квартир, які не зараховувалися до категорії «трудящих», мали оплачувати
4% витрат на утримання будинковолодінь. Збільшувалися ставки для
кустарів і ремісників та «осіб вільних професій».
В меншому розмірі ставки квартплати підвищилися для інших категорій
квартиронаймачів. Зокрема, було збільшено мінімальні ставки квартплати
для незаможних, а також зменшено скидки квартплати для дефіцитних груп
робітників.
Вводилися надбавки до «основної ставки квартплати» в будинках, побу-
дованих комунальними та господарськими органами після 1924 р., тобто при
необхідності погашення кредиту на будівництво.
Посилилася диференціація квартплати залежно від вартості експлуатації
та норм амортизації житлового господарства в окремих місцевостях України.
Замість двох типів «основних ставок», розрахованих із врахуванням місцевих
особливостей, вводилося п’ять.
Зокрема, для Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська «основні ставки»
визначалися в межах 1,8-2 руб. за кв. саджень; для міст з населенням більше
35 тис. мешканців, за виключенням Черкас та Умані, – 1,7-1,8 руб.; з
населенням від 25 до 35 тис. мешканців, крім Кам’янця-Подільського та
Конотопу, а також Черкас та Умані – від 1,6–1,7 руб.; для інших міст, а
також Кам’янця-Подільського та Конотопу – 1,4-1,6 руб.; для поселень
міського типу – 1,2-1,4 руб. за кв. саджень56.
О.Мовчан 242
Розміри квартплати залежали й від характеру використання житлових
приміщень. Наприклад, не підлягали оплаті кухні, які використовувалися
квартиронаймачами за призначенням для задоволення особистих потреб –
приготування їжі та прання білизни. Якщо ж варка їжі та прасування в них
проводилися як промисел, а також у випадку одночасного використання
кухонь як спалень, їдалень або робочих кабінетів, а тим паче як майстерень,
вони мали оплачуватися за встановленими тарифами.
Пеня за затримку квартирної плати для «трудящих» встановлювалася в
розмірі 0,5% від ставки квартплати на добу, в той час як для «нетрудових
елементів» вона сягала 3% квартплати. У випадку двомісячної заборгованості
по квартплаті після строку, встановленого судом для покриття квартирного
боргу, дозволялося примусове виселення боржників, незалежно від їх
класової приналежності57.
До прийняття «Житлового кодексу» 1923 р. боржників з робітників і
службовців дозволялося залучати до примусових робіт строком не менше 6
місяців, а також накладати на них грошові штрафи58.
Пільгові ціни на житло, гарантовані робітникам в націоналізованому та
кооперативному секторах житлового господарства, не поширювалися на
приватний сектор. Між тим, частка робітників, які через житлову кризу мали
винаймати мешкання у приватників, й оплачувати їх за ринковими цінами,
була значною, особливо в промислових регіонах республіки. Це підтверджують
дані про розміри житлової площі, яку орендували робітники за угодами з
приватними особами. Зокрема, в індивідуально «денаціоналізованих» будинках
розміри житлової площі, яку винаймали робітники (за даними на 1926 р.), по
окремих містах сягали від 10% до 40%, а в приватновласницьких – від 15%
до 60%.
В різних містах республіки ціни в приватному секторі на цей час в 1,5-2,7
рази перевищували нормовану квартплату для робітників, встановлену в
націоналізованих будинках (Див. додатки, табл. № 16) 59. Тому оренда
приміщень в приватному секторі лягала тяжким тягарем на плечі робітників,
враховуючі, що нормована квартплата в державному житловому секторі, за
середньо статистичними вимірами, сягала 12% бюджетних витрат родин
робітників.
Оскільки приватник встановлював однакові ціни для всіх споживачів,
незалежно від класової приналежності, в приватновласницькому секторі
діяла «класова політика навпаки», коли з верств населення, що відносилися
до категорії «трудящих» стягалася квартплата, вища за норми, встановлені
для державного житлового фонду. Так, за даними на грудень 1927 р., з
робітників стягалася плата, що на 69,4% перевищувала встановлену законом
ставку; зі службовців відповідно – на 55,6%, з «інших верств трудящих»
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 243
(безробітних, пенсіонерів тощо) – на 273,8%, в той час як з кустарів – лише
на 11,2%. З «нетрудових категорій» квартиронаймачів квартплата стягалася
в розмірі меншому на чверть, від встановленого законом60.
В 1929 р. РНК УСРР поставив питання «про необхідність припинити
експлуатацію одних трудящих іншими трудящими» й встановити нормовану
квартплату для суборендарів – на рівні квартплати членів житлових
кооперативів61.
До цього часу, ринкові ціни на житло стрімко зростали через відставання
розвитку житлового будівництва від промислового. Так, в робітничому селищі
«Нова Баварія», на території якого діяв І-й Державний канатний завод, після
пуску в 1929 р. нового цеху снопов’язального шпагату, ціни на оренду
кімнати в приватному секторі «стрибнули» до 30 руб. на місяць, оскільки
70% робітників заводу через брак заводського житла проживали в селах62.
ІV. СПРОБИ ПОКРАЩАННЯ ЖИТЛОВИХ УМОВ РОБІТНИКІВ.
Впродовж 20-х років основними шляхами покращання житлових умов
робітників служили націоналізація житлового фонду та ущільнення його
орендарів з «нетрудових» верств населення; відбудова житлового фонду за
рахунок тимчасової денаціоналізації будинків, що потребували капітального
ремонту; індивідуальне, кооперативне, муніципальне та відомче житлове
будівництво. Роль цих факторів залежала, насамперед, від характеру
економічної політики та фінансових можливостей держави.
Як справедливо зазначає російський історик О.Є. Лапшина в 1922/23 р.
влада спрямовувала основі зусилля на відбудову, розподіл і перерозподіл
житлофонду. Перелом у вирішенні житлової проблеми намітився в 1924/25 р.
у зв’язку зі зростанням обсягу фінансових вкладень в житлову сферу. У цей
час було закладено засади нової житлової політики, спрямованої на викорис-
тання коштів самих робітників, заохочення індивідуального та кооперативного
будівництва. В 1926 р. в державному кошторисі на спорудження житла
з’являється графа «індивідуальне будівництво». В промислових районах
почало розгортатися житлове будівництво трестів 63.
Націоналізація міських жител та «ущільнення» їх мешканців. На
початку 1920-х рр. поліпшення житлових умов робітників проводилося
головним чином шляхом націоналізації житлових будинків та «ущільнення»
або виселення з них “нетрудових елементів”.
У 1924 р. в губернських містах УСРР було націоналізовано 75% будинко-
володінь, а цілому по республіці – 13% (інші – належали приватним особам
та товариствам). Комунальний фонд будинкової нерухомості складав 533
тис. 633 будинковолодінь. З них 35,5% експлуатувалися державними закладами,
О.Мовчан 244
28,7% – безпосередньо комунгоспами, 0,4% – було передано в оренду
«будинкам-комунам», 5,8% – житловим товариствам та 29,6% – іншим типам
товариств та приватним особам. Частка житлових будівель серед всіх типів
будівель складала 18%64.
Згідно з „Житловим кодексом УСРР”, прийнятим 1 листопада 1921 р.,
першочергову перевагу на оренду домових будівель з націоналізованого
фонду отримали радянські органи, профспілкові і кооперативні об’єднання
робітників для потреб цих організацій. В другу чергу домові будівлі
надавалися різного типу колективним об’єднанням робітників-жильців
окремих домових будівель; в третю – професійним спілкам і радянським
органам для житлових потреб своїх членів; в четверту – іншим об’єднанням
«наявних жильців будинкових володінь»; в п’яту – окремим особам, що
користувалися виборчим правом за радянською конституцією, та їх об’єднанням;
й, в п’яту, – іншим громадянам65.
Тільки в Києві в 1921 р. було створено 100 “будинків робітників”, заселених
металістами, друкарями, залізничниками та працівниками великих фабрик і
заводів інших галузей промисловості66. До квартир буржуазії першочергово
переселялися ті робітники і червоноармійці, які жили у антисанітарних
умовах: у підвалах та землянках67. В той же час частка орендарів будинків
комунального фонду з «нетрудового елементу» постійно скорочувалася.
Зокрема, в Києві, Одесі та Харкові до 1925 р. вона зменшилася з 30-25% до
5-12%68.
Влаштувалися й цілі «робітничі містечка», під які звичайно використо-
вувалися колишні монастирі69.
У зв’язку із загостренням житлової кризи в середині 20-х рр., розпочалося
«ущільнення» державних та кооперативних закладів, насамперед в столиці.
Їх переміщали в міста з меншою щільністю мешканців. Одночасно під
постійні житла для робітників стали використовувати приміські дачні селища,
незважаючи на їх непристосованість для постійного проживання та відсутність
належного транспортного сполучення з промисловими підприємствами70.
Під час проведення націоналізації, поряд з приміщеннями, реквізиції
підлягало „рухоме майно” колишніх хазяїв, яке як державна власність
передавалося орендарям житла у тимчасове користування71. Однак, робітники,
ігноруючи законодавчо встановлений порядок націоналізації, самозахоплювали
й привласнювали майно колишніх власників.
Намагаючись зупинити хвилю незаконної реквізиції, органи місцевої
влади видавали постанови про заборону конфіскацій меблів і домашнього
реквізиту закладами та відповідальними особами поза ордерами житлових
відділів губернських виконкомів рад72. За розумінням робітників, під
категорію буржуїв, житло і майно яких належало захоплювати, звичайно
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 245
підпадали й наукові працівники, які мали право на додаткову кімнату. Щоб
захистити інтереси науковців, на початку лютого 1922 р. Головне управління
комунального господарства столиці надало вказівку про припинення реквізиції
помешкань науковців73.
У відповідь на численні скарги городян непролетарського походження
про грабунки, організовані комунгоспами, РНК УСРР ухвалила на початку
січня 1922 р. постанову про можливість повернення колишнім власникам
незаконно реквізованого хатнього начинення і меблів, які перебували у
користуванні приватних осіб, що наймали помешкання. Такі меблі мали
повертатися їх власникам після закінчення строку оренди. Суперечливі
справи щодо права власності передавалися до судів74.
Порядок адміністративного виселення громадян з приміщень, які вони
займали, було затверджено лише в вересні 1922 р. За постановою РНК УСРР
виселення допускалося стосовно п’яти категорій осіб. По-перше, тих, які
жили у будинках центральних та губернських радянських, державних та
профспілкових органів, але не перебували на службі у закладах цих органів.
По-друге, тих, що проживали у «будинках комунах», але не були членами
профспілок або не займалися найманою працею. По-третє, осіб найманої
праці, які жили в будинках, прикріплених до фабрично-заводських підпри-
ємств, але не працювали на них. Й, по-четверте, всіх жильців будівель
нежитлового призначення (побудованих під школи, лікарні, банки й т. ін.).
Крім громадян, які незаконно (згідно з новою постановою) займали примі-
щення, виселенню підлягали й ті, як жили в будівлях, що потребували
термінового ремонту75.
Ухвалена постанова захищала не стільки класові, скільки економічні
інтереси окремих відомств і виробництв.
Згідно з «Житловим кодексом УСРР» 1923 р. практику адміністративних
виселень було згорнуто. Їх дозволялося проводити лише у двох випадках:
при наданні приміщень для державних закладів та задля проведення капі-
тальних ремонтів жител. За інших обставин виселення мало здійснюватися
на підставі вироків судів. Виключення складали лише виселення з приміщень,
прикріплені до промислових підприємств, де зберігалася практика адмініст-
ративних виселень.
Виселенню в судовому порядку підлягали орендатори житла, які
погіршували стан майна або користувалися ним не у відповідності з
договором оренди; ти з них, які своєю поведінкою робили неможливим
сумісне проживання для інших мешканців; а також ті, які не ремонтували
жител або не оплачували оренду. Зокрема, коли вони відмовлялися
покривати заборгованість по квартплаті впродовж 2-х місяців по закінченню
строку, встановленого судом76.
О.Мовчан 246
Фактично ж підставою для виселення з комунальної квартири могли
служити політичні, ідеологічні й навіть релігійні погляди мешканців, які, за
думкою представників житлових комітетів, негативно впливали на ідейне
виховання сусідських дітей77.
Житлова політика, спрямована на відбудову житлового фонду на кошти
квартиронаймачів, неминуче призвела до обмеження адміністративних висе-
лень й таким чином послабила можливості місцевих виконкомів перерозпо-
діляти житло, яке знаходилося в їх розпорядженні, на принципах класової
політики. Будинки муніципалізованого житлового фонду почали активно
передаватися у розпорядження житлово-орендних кооперативів, які намагалися
залучати нових членів із заможних верств населення. За рік, з 1925 по 1926
р., питома вага службовців в складі членів орендної кооперації збільшилася
з 51,6% до 62,2%, а питома вага робітників зменшилася з 36,8 до 29%.
Стали заселятися сторонніми особами і будинки, що належали промисло-
вим і транспортним трестам. В деяких з них частка квартиронаймачів, не
пов’язаних з виробництвом, становила 15% мешканців78. І це незважаючи на
те, що заселення цих будинків здійснювалося виключно за розпорядженням
адміністрації підприємств, оскільки їх мешканці були позбавлені можливості
проводити «самоущільнення» (самостійно підбирати співмешканців у випадку
звільнення житлової площі)79.
Новий етап адміністративних виселень розпочався наприкінці 20-х рр.
Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 січня 1928 р. «Про житлову
політику» комунальні органи припиняли угоди на оренду житла з особами
«нетрудових категорій». Зокрема, до 1 жовтня 1929 р. з комунальних будинків
належало виселити осіб, щомісячний прибуток яких складав більше 3 тис.
руб80.
За рахунок перерозподілу житлового фонду на користь трудящих,
проведеного в 1927-1929 рр., робітники отримали 878 тис. кв. м, а службовці
– 715 тис. кв. м, що забезпечило третину приросту житлової площі, на якій
вони проживали (Див. додатки табл. № 17)81.
Звільнене житло звичайно розподілялося між місцевими робітникам і
службовцям, які проживали в найгірших умовах. Однак, в Одесі в 1923 р.
діяв інший порядок, що зумовлювався з одного боку гострою необхідністю
залучення робочої сили з зовні через різку втрату населення міста, а з
іншого – відносно високим рівнем житлової забезпеченості одеситів. За цим
порядком комунгосп мав приймати заяви з клопотанням про отримання
кімнат тільки від приїжджих, що належали до категорії трудящих, й лише в
екстрених випадках – від місцевих членів профспілок. Житловим органам
належало підбирати кімнати громадянам впродовж доби (на наступний день
після отримання заяв), а громадяни у відповідний термін мали давати згоду
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 247
або відмову щодо запропонованого житла82. Згідно з класовими привілеями,
робітники набули право на більш вигідну оренду в націоналізованих будинках,
що знаходилися у віданні комунгоспів, але передавалися в оренду комунам,
кооперативам і закладам 83.
Захистом інтересів найманих працівників займалися житлові комісії, до
складу яких входили представники профспілок. На ці комісії покладалися
обов’язки з’ясовування житлових потреб робітників, перевірки та затвердження
списків будівель, що підлягали націоналізації або навпаки денаціоналізації, а
також розв’язання питань здачі цих будівель в оренду, тобто розподілу житла84.
Однак через житлову кризу житлові комісії нерідко уражали інтереси
самих «трудящих», «ущільнюючи» тих з них, які тимчасового виїжджали з
квартир. Щоб попередити такі ексцеси, НКВС УСРР в червні 1924 р. зобов’язав
відділи комунального господарства зберігати житло за членами профспілок
під час відряджень, відпусток та трудових мобілізацій85.
Часто-густо порушувалися права робітників, виселених для проведення
капітального ремонту будинків. Їм не тільки не надавали транспортних
засобів для перевезення меблів та домашнього начинення, а й вселяли в
малопридатні для проживання приміщення, причому після завершення
ремонту не повертали у відремонтовані будинки86.
В робітничих селищах бували випадки, коли заводоуправління, керуючись
необхідністю закріплення на виробництві новоприбулих висококваліфікованих
робітників, виселяли з робітничих казарм і будинків малозабезпечених
низко кваліфікованих робітників, сиріт і вдів загиблих робітників, а також
безробітних. Якщо спочатку такі факти розцінювалися владою як «непоро-
зуміння», допущені заводоуправліннями87, то надалі, особливо з проголо-
шенням курсу на форсовану індустріалізацію виробничі пріоритети набули
законодавчого закріплення і розвитку.
Керуючись постановою РНК УСРР від 5 вересня 1923 р. «Про адміні-
стративне виселення», яка, як вже згадувалося, допускала «виселення осіб
найманої праці, які жили в будинках, прикріплених до фабрично-заводських
підприємств, але не працювали на них», ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили
низку нових постанов, які регламентували адміністративне виселення з
житлових будинків трестів Донецького басейну (22 жовтня 1924 р.), й,
зокрема, трестів «Донвугілля» та «Південсталь» (3 липня 1929 р.).
Й хоча за інструкцією, прийнятою в січні 1923 р., особам, які підлягали
виселенню, мали за два тижні повідомляти про їх виселення, а на час
виселення, як вже згадувалося, забезпечувати новим помешканням, встановлені
правила не завжди дотримувалися.
З грубим порушенням чинного законодавства здійснювалося в 1928 р.
виселення з гуртожитків та бараків Дніпровського будівництва робітників,
О.Мовчан 248
яких було скорочено. «Через два дні барак з усіх боків оточила міліція,
відібрала близько 80 осіб для перевірки документів. Багато погнали босоніж
до міліції, там протримали до півночі. Потім узяли 50 осіб, посадили у
вантажівку й вивезли у степ за 30 верств від Дніпробуду і викинули з
машин», – скаржилися у листі до голови ВУЦВК Г.І. Петровського виселені
робітники88.
Головним чинником, який перешкоджав здійсненню класових пріоритетів
в житловій політиці, була нерентабельність комунального житлового госпо-
дарства. Через неможливість відбудувати та підтримувати в належному
стані зруйнований житловий фонд власними коштами, держава запобігла до
залучення приватних капіталів та поступилася політичними принципами
заради економічних інтересів. В середині 20-х років в житловому секторі
економіки набули розвитку елементи капіталістичних відносин та форм
господарювання. Формувався обмежений місцевий ринок житла, впровад-
жувалася приватна оренда, створювалися виробничі (будівельні) то споживчі
житлові кооперативи.
Часткова «денаціоналізація» комунальних жител. Тотальну націо-
налізація міського житлового фонду унеможливила його зруйнованість.
Зважаючи на відсутність коштів для відбудови та утримання цього фонду,
держава оголосила про часткову денаціоналізацію комунального житлового
фонду. «Денаціоналізації», а фактично переданню у дострокову оренду без
поновлення права власності на нерухоме майно, підлягали будівлі, які
потребували капітального ремонту.
Згідно з постановою політбюро ЦК КП(б)У «Про житлову політику» від
8 липня 1921 р. заборонялося «денаціоналізувати» лише будинки з госпо-
дарськими добудовами. Всі інші дозволялося передаватися в розпорядження
«колишніх хазяїв (за виключенням «ворогів трудящих»), а також їх нащадків
та осіб, які мали трудовий зв'язок з даним домоволодінням» на правах
користування під контролем відділів комунального господарства виконкомів
рад (комунгоспів).
Відділи комунгоспів мали пильнувати за дотриманням правил користування
житлом з боку орендаторів та захищати права суборендарів. Орендарям
«денаціоналізованих» будинків та членам їхніх родин дозволялося викорис-
товувати житлову площу для власних потреб в межах житлових норм,
встановлених місцевими виконкомами. Решту, вони мали здавати в суборенду,
причому для суборендарів «трудящих» квартирну плату не дозволялося
встановлювати вище «основної ставки».
Однак приватники не бажали здавати кімнати в суборенду за збитковими
для них, але пільговими для робітників цінами. При виборі орендарів вони
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 249
надавали перевагу наймачам «непролетарського походження», з яких могли
стягати максимальну квартплату на законних підставах89.
Крім того, оренда квартир в будинках, денаціоналізованих приватниками,
не могла задовольнити «житловий голод» робітників внаслідок споживчого
характеру приватного домогосподарства, оскільки, за даними на 1926 р.,
57% житлового фонду займали самі домовласники, а решту – здавали в найм.
Більший споживчий характер мала частка приватновласницького житлового
господарства, створеного за рахунок індивідуального будівництва. Причому
нечисленні володарі індивідуальних будинків з робітників через невисокий
рівень прибутків були змушені здавали житлову власність в оренду більш
активно, ніж більш заможні власники (Див. додатки, табл. № 18)90. Тому в
житловому секторі виникла проблема експлуатації «трудящих» «трудящими»,
яка, за думкою партійної еліти, загрожувала «буржуазним» переродженням
робітників. Фактично ж така небезпека не була реальною, оскільки частка
робітників власників приватного житла була незначною. Вони володіли
лише 17,4% приватного сектору домового господарства.
Зважаючи на це, влада намагалася покращити житлові умови робітників
шляхом їх залучення до «денаціоналізації» житлового фонду на кооперативних
засадах. Здача будинків в оренду, як приватним особам, так і кооперативам
звичайно практикувалася в трьох видах: за ремонт будівель, за плату та в
змішаній формі.
Перші кооперативи в денаціоналізованих будинках почали засновуватися
в спрощеній формі так званих «житлових товариств» в 1922 р. Вони виникли
у великих містах, де мешкали службовці – в Києві Одесі, Харкові,
Катеринославі, Кременчуці, Зінов’євську.
Надалі переважаючою формою житлової кооперації стали так звані
«житлово-орендні кооперативні товариства» (ЖОКТ). В 1923 р. житлова
кооперація охопила до 35% житлової площі великих міст, а до 1926 р. – до
65%. Частка «трудящих» в ЖОКТ складала від 77,4% до 96,4%.
Розвитку житлово-орендної кооперації сприяли різноманітні пільги,
надані членам ЖОКТ. По-перше, денаціоналізовані будинки передавалися у
довгострокову оренду строком до 9 років, а у випадку необхідності
капітальних ремонтів – до 24 років. По-друге, для їх проведення надалися
банківські кредити строком від 2 до 9 років з пільговою оплатою відсотків
не вище 3% річних91. По-третє, орендарі «денаціоналізованих» будинків, як
фізичні, так і юридичні особи, на три роки звільнялися від сплати податку на
прибутки від суборенди92. По-четверте, вони також отримали право корис-
туватися та вільно розпоряджатися приміщеннями, а також “рухомим майном”,
(меблями, домашнім начиненням), що знаходилося в цих будинках93.
О.Мовчан 250
Хоча ЖОКТ засновувалися як в муніципальних, так і «промислових»
домоволодіннях, членами кооперативів останніх могли бути виключно
робітники, які працювали на підприємствах, у віданні яких раніше
знаходилися кооперативні будинки.
Однак, велика маса домоволодінь, заселених робітниками, не була охоплена
кооперацією, оскільки у робітників не вистачало коштів на обов’язкову
доплату до квартплати, встановлену в кооперативах для ремонту жител 94.
Намагаючись «оробітничити» житлові кооперативи влада зобов’язала
комунальні банки розгорнути в 1923 р. кредитування робітників, які бажали
викупити та відбудувати дешеві будинки вартістю від 20 до 30 тис. руб.∗
Згідно з промисловими пріоритетами ці кредити надавалися виключно
робітникам, які працювали на виробництві 95.
Скориставшись кредитами, багато «власників» денаціоналізованих будинків
продавали придбане майно по спекулятивним цінам. Так, в 1926/27 р. по
окружних містах УСРР приватними особами було продано 40% будинків,
придбаних по денаціоналізації96.
Незважаючи на численні пільги, мешканці «денаціоналізованих» будинків
не бажали вкладати гроші в їх відбудову, оскільки після капітального
ремонту комунгоспи часто-густо розривали договори на «денаціоналізацію»,
причому без відшкодування новим «володарям» коштів, витрачених на
ремонт97. До середини 20-х рр. багато будинків, що знаходилися в фонді
денаціоналізації, залишалися не «денаціоналізованими», а житлово-орендна
кооперація охоплювала в 1924 р. не більше 30,5% муніципального житлового
фонду98.
Завдяки новим пільгам, наданим в 1924 р. членам ЖОКТ, які складалися
виключно з трудящих, – щодо взаємного страхування спільного майна, при
сплаті нотаріального збору при укладанні колективних угод та при сплаті
рентного податку, – процес денаціоналізації помітно активізувався 99.
Зокрема, в Харкові на 1925 р. було «денаціоналізовано» 58% об’єктів з
фонду денаціоналізації, решта ж залишалася в «безгосподарному стані»100.
Намагаючись припинити протизаконні акти повторної націоналізації,
ВУЦВК 27 січня 1925 р. видав постанову про подовження строку оренди
денаціоналізованих будинків101.
До 1928 р. орендно-житловій кооперації вдалося охопити 80,6% муніци-
пального житлового фонду. Найбільшого поширення кооперативна форма
домоволодіння набула у великих містах, де до революції існувало капіта-
∗ Кредитні фонди створювалися за рахунок відрахувань з орендної плати, місцевого
бюджету та надходжень за надлишки житлової плащі (ЦДАЦО України. – Ф. 1. –
Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. – 37.).
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 251
лістичне домоволодіння у вигляді «прибуткових будинків», на базі яких і
створювалися житлово-орендні кооперативи102.
25,4% житлового фонду житлових кооперативів здавалося в найм приват-
ним особам, як правліннями кооперативів, так і окремими членами103. Якщо
перші здавали дрібні і нерентабельні будинки, то інші – кути у «власних»
кімнатах.
В першій половині 20-х років частка робітників серед членів ЖОКТ була
незначною, оскільки правління кооперативів були зацікавлені в високих
пайових внесках та максимальній квартплаті «непманів». За даними на 1
жовтня 1924 р., наприклад, по місту Києву «нетрудове населення» займало
17% житлового фонду. Однак в наступному році розпочалося його
«ущільнення» й частка житлової площі, на якій прожили «непмани»,
скоротилася у 1927 р. до 6,5%. Звільнене житло передавалося робітникам.
Нажаль, ми не маємо вихідних даних на 1924 р., які б дозволили
простежити динаміку розподілу житлового фонду між різними соціальними
групами населення за відповідний період. Лише відомо, що в 1927 р. робіт-
ники займали 18% житлової площі Києва, службовці – 45,5%, кустарі – 12,1%.,
особи «вільних професій» – 2,6%, інші «трудящі» – 6,5%, а «нетрудове
населення», як вже згадувалося, – 6,5%104. В цілому по Україні частка житлової
площі, яку займали в житлово-орендних кооперативах робітники, дорівню-
валася 23,7%105.
Також відомо, що частка робітників серед членів житлово-орендних
кооперативних товариств УСРР зросла з 1924 р. по 1927 р. з 21,2% до 31,5%
і стала відповідати їх питомій вазі в структурі міського населення. Однак
рівень житлового забезпечення робітників в житловій кооперації – 1,52 кв.
саджені (6,7 кв. м), із розрахунку на особу, був найменшим, порівняно з
іншими верствами населення. 79,6% пайщиків кооперації складали мало-
забезпечені робітники і службовці з заробітком до 100 руб.106
Намагаючись покращити житлові умови робітників, партійні органи
посилили роль робітників в керуючих та контрольних органах кооперації,
які слідкували за розподілом житлової площі в інтересах робітників.
Робітники, що входили до кооперативних правлінь, забороняли здачу
житлової площі в найом «нетрудовим елементам», а при її звільнені, не
дозволяли членами кооперативів розширювати житлову площу, яку вони
займали, поза встановленою «голодною нормою», навіть якщо ця норма не
досягала санітарної норми.107
З 1926/27 р. до першої половини 1929 р. чистка робітників в органах
керування ЖОКТ збільшилася з 31,5% до 56,4%, а житлова площа, що
виокремлювалася в кооперативах для робітників зросла з 22,2% до 29,7%. Й
це при тому, що за цей само час питома вага робітників серед міського
О.Мовчан 252
населення УСРР зросла з 27,3% до 34,7% 108. Тобто, було досягнуто тенденцію,
коли темпи збільшення житлової площі для робітників, перевищували
динаміку зростання робітничого населення. Її збереження відкривало перс-
пективу усунення неповноцінного, порівняно з іншими верствами населення,
житлового забезпечення робітників.
З 1927 р. житлово-орендні кооперативи почали налагоджувати побутове
обслуговування жильців на колективних засадах. При ЖОКТ
організовувалися громадські дитячі заклади, пральні, їдальні109.
Перетворенню ЖОКТ на автономні громади з необхідними комунальними
службами перешкодила відсутність необхідної інфраструктури.
Державне (комунальне та відомче) будівництво. В 20-ті роки державне
житлове будівництво здійснювалося переважно промисловими та транспорт-
ними організаціями (трестами), й в менших розмірах – комунгоспами. Частка
витрат державних органів на житлове будівництво в загальній сумі витрати
різного типу забудовників (включаючи приватників і кооперацію) була
переважаючою – в розмірах від 87,5% (1923/24 р.) до 67,6% (1927/28 р.)110.
Спрямованість житлової будівельної політики визначали класові пріоритети.
Відбудова житлового фонду республіки розпочалася з паливно-промислового
центру України – Донбасу. За постановою штабу Української трудової армії
(березень 1921 р.) основним напрямком діяльності будівельних організацій в
Донбасі став ремонт жител робітників. Одночасно Українському комітету
державних споруд разом з Центральним правлінням кам’яновугільної
промисловості Донбасу було запропоновано розробити перспективний план
житлового будівництва в Донецькому регіоні111.
За державним планом відбудови міст України, затвердженим в вересні
1922 р. для комунгоспів, всі міста республіки поділялися на три групи щодо
черговості проведення відбудовних робіт. До першої було віднесено великі
промислові і адміністративні центри; до другої – торговельні і адміністративні;
до третьої – місцеві промислові центри Донбасу. Насамперед, було намічено
відбудову Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Маріуполя, Полтави, Таганрога,
Бердянська. Відбудову в кожному населеному пунктів пропонувалося
розпочати з комунального господарства, потім приступити до відновлення
націоналізованих будинків, в яких розміщувалися державні установи, й в
третю – перейти до благоустрою міст112.
Зважаючи на причини житлової кризи, діяльність будівельних організацій
в різних містах України різнилася. В Одесі, Херсоні, Миколаєві та Бердянську
вона була спрямована на відбудову житлового фонду, а в Києві, Харкові та
містах Донбасу – на нове житлове будівництво113. 50% коштів комунгоспів
витрачалося на відбудову міст114.
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 253
Програма відбудови міст почала реалізовуватися після асигнування
Українською економічною радою (липень 1923 р.) 3 млн. руб. золотом на
будівництво жител для робітників важкої промисловості115. За рахунок цих
коштів в 1924 р. вдалося забезпечити електрикою 25 тис. квартир в робітничих
районах Харкова, а також відремонтувати 6 великих й розпочати будівництво
37 невеликих житлових будинків для столичних робітників116. Житлове
будівництво почало розгортатися й в інших губернських центрах. В той же
час в робітничих селищах Донецького регіону було побудовано лише 50
будинків для шахтарів117.
В лютому 1925 р. отримали пільговий кредит на будівництво 3-4 кімнатних
будинків 50 робітників металургійного заводу ім. Петровського в Катерино-
славській губернії118. Влітку було поновлено діяльність водогону у робітничих
районах Катеринослава119, а наприкінці року побудовано два робітничих
селища (ім. М. Фрунзе та ім. Г. Косовського) на 120 квартир з яслами,
бібліотеками та клубом на околицях Одеси120.
Поряд з державними установами відбудовними роботами займалися
господарські трести. Незначне житлове будівництво здійснювали лише
трести «Донвугілля», «Південний рудний трест», «Південний металургійний
трест», «Хімвугілля» та «Коксобензол».
В травні 1925 р. Держплан УСРР ухвалив план Вищої ради народного
господарства УСРР по житловому будівництву для робітників підприємств
союзного значення в розмірі 10 млн. 300 тис. руб і республіканського
значення – 3 млн. 95 тис руб.121 Завдяки цим коштам планувалося побудувати
112.703 куб. сажень житла (Див. додатки, табл. № 19). Новозбудована житлова
площа мала забезпечити, за житловими нормами, 2,5% робітників «Донву-
гілля», 1,4% – «Хімвугілля», 4% – «Південсталі» та 15% – «Коксобензолу»,
«ЮРТу», «Укрсільтресту».122
Нажаль, нами не виявлено підсумкових даних про кількість житлових
об’єктів, споруджених союзними трестами. Проте тогочасна преса регулярно
надавала інформацію про поступову реалізацію плану житлового будівництва
окремими трестами. Зокрема, з газетних матеріалів відомо, що в 1925 р.
трест «Південсталь» асигнував кошти для зведення житлових об’єктів в
Макіївці, Катеринославі, Дніпропетровську, Сталіно та Єнакієвому123. Трест
«Донвугілля» фінансував будівництво 200 будинків для сімейних робітників
Краматорського металургійного заводу124 та 225 будинків для робітників
електричної підстанції Горлівського району Донбасу125. «Шкіряний трест»
виокремив кошти для спорудження чотирьох робітничих селищ на тисячу
робітників в Києві, Бердичеві та Василькові Київського округу126, а
«Південно рудний трест» – робітничого селища на руднику «ім. Комінтерну»
Криворізького району, розрахованого на 6 казарм і 100 квартир127 Розпоча-
О.Мовчан 254
лося спорудження селища залізничників в околицях Києва (ст. Білячі) на
кошти Південно-Західної залізниці128.
Також відомо, що в 1925 р. «Південсталлю» побудовано 50 двоквартирних
будинків в Єнакієвому та 200 – в Кам’янському129. «Донвугіллям» було
зведено три робітничих селища на Петровській копальні (на 65 будинків для
сімейних робітників та 4 гуртожитків для нежонатих)130, в Рутченково (на 60
будинків і 2 казарми)131 та на руднику “Юний комунар» (на 500 житлових
будівників)132.
Завдяки проведеному будівництву рівень житлової забезпеченості
робітників дещо збільшився лише по окремих трестах – «Південсталь»,
«Коксобензол», «ЮРТ» та «Укрсільтрест», де значна частина робітників
перемістилася з робітничих казарм до сімейних квартир. Зокрема, по тесту
«Південсталь» рівень житлового забезпечення зріс з 4,26 до 4.43 кв. м на
одну особу, а по «ЮРТу» з 4,7 до 5,15 кв. м. В той же час по тресту «Донвугілля»
він навпаки зменшилася з 6,1 до 5,03 кв. м (Див. додатки, таблицю № 19) 133.
В 1927 р. у зв’язку з пуском двох великих металургійних заводів
«Південсталі» – Південно-дніпровського (в Кам’янському) і Петровського (в
Єнакієвому) житлова проблема для робітників цього тресту, кількість яких
збільшилася з 78 до 100 тис. осіб, знову загострилася134. Наприкінці 20-х
років зі 149 тис. робітників «Південсталі» заводськими квартирами користу-
валися близько 49 тис. осіб, причому лише 8-10% з них були задоволені
житловими умовами (дані по заводам ім. Г. Петровського, ім. В. Леніна та
ім. Ф. Дзержинського). В середньому на одну особу в Дніпровському
металургійному районі приходилося 3,8 кв. м житлоплощі, що було нижче,
ніж в інших металургійних регіонах країни135.
Гостро постала проблема забезпечення житлом будівельників та робітників
Дніпрельстану.136.
В 1927-1930 рр. майже все державне житлове будівництво проводилося
для робітників і службовців, оскільки 2/3 новозбудованого державного
фонду було виокремлено для робітників137. Державні витрати на житлове
будівництва зростали з року в рік. Зокрема з 1923/24 р. по 1925/26 р. вони
збільшилися майже в 4 рази – з 14 до 63,7 млн. черв. руб. й лише в
наступному році незначно скоротилися. Відповідно збільшувалися розміри
житлового фонду, однак житлова криза, через залучення у виробництво
нових робітників у виробництво не вирішувалися 138.
Індивідуальне житлове будівництво. На початку 20-х років єдиною
можливістю покращити житлові умови було індивідуальне будівництво.
Роздача ділянок під індивідуальну забудову щорічно зростала. Наприклад, в
Харкові за чотири роки (з 1922/23 р. по 1926/27 р.) вона збільшилася більше,
ніж в 5 разів (з 360 до 1860 ділянок). Однак через скромний бюджет городян,
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 255
й, насамперед, робітників, 65% дільниць залишалося незабудованими. За
даними окружного статистичного бюро середній заробіток робітника в столиці
у 1926 р. складав 65 руб щомісячно, а вартість стандартного двокімнатного
будинку з кухнею дорівнювалася 2 тис. руб.
Розміри індивідуального житлового будівництва, порівняно з житловою
кризою, залишалися незначними. Так, в Єнакієве Донецької губернії в 1925 р.
з 16 тис. робітників і службовців державного металургійного заводу та
приміських рудників були забезпечені житлом лише 50%. Впродовж року
отримали земельні ділянки для забудови 375 найманих працівників, з тих
450, які подали заяви на отримання ділянок. За будівельний сезон (квітень-
жовтень) їм вдалося побудувати 149 будинків, а будівництво 141 –
залишилося незавершеним139.
Звичайно робітники розпочинав побудову, отримавши позику від міськ-
ради в розмірі 100-300 руб строком до 7 місяців. Недостатню суму вони
розраховували отримати від продажу рухомого майна родини, позик у
приватних осіб й шляхом суворої економії сімейного бюджету140.
Нерідко через обмежені матеріальні можливості робітники не могли
завершити будівництво й продавали недобудовані мешкання. Поширеним
явищем серед робітників також був продаж будівельних дільниць.
Ті ж забудовники, які всупереч відсутності коштів, не бажали розстава-
тися з мрією про власне житло, будували на дільниці сарай й, обмазавши
його глиною, жили в цій халупі, розраховуючи спорудити постійне житло.
Нерідко, щоб здешевіти витрати, забудовники порушували будівельний проект
і споруджували “хатинку на курячих ніжках”. Розпочавши будівництво
власною родиною, а іноді за допомогою 2-3 робітників, вони ледве встигали
до заморозків покрити дах, зробити одинарні рами, осклити їх, побудувати
одну піч на весь будинок і переїжджали до нового будинку. Через порушення
елементарних будівельних та санітарних норм в такому спорудженні без
підлоги та належного опалювання, взимку було холодно і текло зі стін.
За даними статистичних обстежень, серед новобудов робітників
переважали примітивні хатинки сільського типу. Так, в Єнакієвому в 1925 р.
було побудовано 80% саманних будинків, 14% – глинобитних і лише 0,5% –
цегляних. Майже всі мешкання були розраховані на одну родину і
складалися з 1-2-х, рідко 3-х невеликих кімнат з кухнею. Більшість з них
була крита черепицею, деякі – етернітом і окремі – залізом. Розміри
будинків звичайно не перевищували 8х9, рідко 9х10 аршин. Зустрічалися й
менші будинки, схожі на курятники, розміром до 6х6 аршин, зведені без
фундаментів. Як правило будинки будувалися без всяких зручностей (ванної
і туалету). Часто не дотримувалися елементарні правила будівництва.
Вартість будинків залежно від якості коливалася в розмірі від 800 до 2000
О.Мовчан 256
тис. руб. Індивідуальне будівництво, яке проводилося в Єнакієвому, було
типовим для всього округу.
Індивідуальне будівництво в Артемівську, де забудовники не отримували
кредитів госпорганів, розтягувалося до трьох років і більше, але проводилося
з деяким дотриманням технічних та санітарних правил. З 565 будинків
побудованих в місті в 1925 р. саманних нараховувалося 39%, дерев’яних –
58% і кам’яних 3%. Серед новобудов зустрічалися мешкання міського типу,
але робітникам звичайно належали більш дешеві будинки сільського типу141.
Коли робітникам вдавалося побудувати будинки відповідно із затвердже-
ним проектом, вони потрапляли у багаторічну кабалу. Їм не вдавалося
обставити мешкання, оскільки всі меблі та домашнє начиння були продані
для оплати будівництва, а скромний заробіток майже цілковито поглинався
сплатою боргів. Для їх сплати робітники буквально «садили родину на хліб
та воду», залишаючи на життя для всіх членів родини на місяць всього 15-20
руб.142 В результаті, незважаючи на отримане житло, якість життя робітників
не покращувалася.
Єдиною можливістю полегшити становище та побудувати якісне житло
були державної субсидії, які з середини 20-х рр. почали надаватися індиві-
дуальним забудовникам комунальними банками, специально створеними
для реалізації державного плану житлового будівництва143.
Розмір власних коштів, за наявністю яких дозволялося кредитування
забудовників, становив: для кам’яних будинків без комунальних зручностей,
а також дерев’яних з комунальним впорядкуванням – 40% від загальної
вартості будівництва; для дерев’яних будинків для без елементів впорядку-
вання – 50%; для будинків з мішаними стінами і комунальними зручностями
– 35%, а для аналогічних будинків без зручностей – 45%. Кредитування
індивідуальних забудовників передбачалося на строк до десяти років з
одним відсотком річних, залежно від категорії будівників і господарської
потужності забудовників144.
Забудовники-робітники, як правило, були позбавлені можливості будувати
мешкання з комунальними послугами, оскільки дільниці під індивідуальне
будівництво звичайно відводилися на околицях міста, куди не поширювалася
мережа міського комунального господарства, й тому користувалися найменш
вигідними умовами кредитування.
Відсутність водогону змушувала мешканців робітничих районів відправ-
лятися за водою за кільки сот сажнів, а нерідко і за цілу версту по
бездоріжжю. Сувора економія води спричиняла антисанітарні умови побуту
і інфекційні хвороби в робітничих околицях.
Через нерозвиненість міського транспорту та поганий стан доріг мешканці
робітничих околиць опинялися відрізаними й від культурних осередків
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 257
міста. Навіть в столиці більша частина вулиць (350 верст з 500) була не
замощеною, бракувало переходів і тротуарів145. Таким чином, мешканці
робітничих околиць мали такі ж само житлово-комунальні умови, які і
селяни приміських сіл.
Робітничі житлово-будівельні кооперативи. Найбільш дешеве і якісне
житло будувала житлова кооперація. Вона могла забезпечити житлом на
15% більше робітників, ніж на ті само кошти будівельні організації трестів.
Ще дорожче обходилося будівництво індивідуальним забудовникам. Однак
кооперативне будівництво почало розгортатися з другої половини 20-х рр.,
Скористатися послугами житлово-будівельної кооперації (ЖБК) могли
переважно мешканці промислових регіонів – головним чином, Донбасу,
Дніпропетровську та Криворіжжя, а також великих міст – насамперед,
Харкова, Києва та Одеси, оскільки саме в цих містах розгорталося коопе-
ративне житлове будівництво.
Влада намагалася першочергово забезпечити житлом працівників важкої
промисловості і транспорту, й тому в промислових центрах житлово-
будівельні кооперативи звичайно організовувалися при промислових чи
транспортних підприємствах. Такі кооперативи уявляли тип закритих
житлових господарств, що обслуговували потреби певних підприємств, й
отримували назву «робітничі», «промислові», «фабрично-заводські» чи
«транспортні».
В адміністративних центрах при виконкомах рад засновувалися ЖБК для
всіх городян, навіть осіб, позбавлених виборчих прав. Вони називалися
«виконкомівськими» або «загальногромадянськими». Такі кооперативи, за
виключенням поодиноких в великих містах, не набули поширення й наприкінці
20-х років вони були реорганізовані в «промислові».
Першій робітничий житлово-будівельний кооператив (РЖБК) виник при
Глухівській мануфактурі в 1924 р. До кінця року на території УСРР діяло 22
житлово-будівельних кооперативи, заснованих при промислових та транс-
портних підприємствах. Завдяки державному кредитуванню до 1 жовтня
1925 р. чисельність РЖБК збільшилася в сім разів, досягнувши 142, а через
два роки – подвоїлася – до 392 організацій. Розвиток кооперативної мережі
дозволив втягнути до числа пайщиків РЖБК 19.850 робітників і службовців.
Згідно з декретом ВЦВК і РНК СРСР від 16 травня 1924 р. “Про
сприяння кооперативному будівництву робітничих жител” першочергове
право на отримання довгочасної позики строком на 5 років з нарахуванням
не більше 4% річних, отримали члени РЖБК важкої промисловості та
транспорту146, причому позика надавалася їм у розмірі 90% вартості
будівництва. Впродовж трьох років після завершення будівництва, члени
О.Мовчан 258
РЖБК звільнялися від погашення банківської позики, а впродовж трьох
наступних років її погашення для них дозволялося в половинному розмірі.147
Основними пайщиками житлової «фабрично-заводської» кооперації
стали робітники. Їх частка в РЖБК дорівнювалася 2/3 членів148, але оскільки
пайщики РЖБК мали вносити не менше 10% власних пайових коштів у
фонд накопичення, житлово-будівельні кооперативи робили ставку на
залучення високооплачуваних висококваліфікованих робітників, Тобто
членство у кооперативах було доступним не для всіх робітників.149.
Лише п’яту частину пайщиків складали малозабезпечені робітники з
заробітком до 50 руб., 2/3 – з заробітком від 51 до 100 руб., тобто з середньо та
високо забезпечені, а решту – найбільш забезпечені робітники з заробітком
вище 100 руб. Як бачимо, членами будівельних кооперативів були переважно
середньо та високооплачувані робітники150. Нажаль, статистичні обстеження
не зафіксували дані про те, яка частка робітників й, зокрема, високоопла-
чуваних, входила до складу РЖБК, тобто про те, яка частка робітників
покращила житлові умови за рахунок кооперативного будівництва.
Лише у 1929 р. було взято курс на залучення до РЖБК низькоопла-
чуваних робітників. Згідно з постановою ВЦВК і РНК УСРР «Про сприяння
вступу робітників з мало міцним бюджетом до складу членів робітничих
житлово-будівельних кооперативів» на РЖБК покладався обов’язок створення
фондів сприяння маломіцним пайщикам ЖБК151.
Через обмеженість пайових капіталів, кооперативне житлове будівництво
залишалося найменш поширеним. Щоправда, завдяки державним кредитам
його розміри поступово зростали. Якщо в 1924/25 р. частка кооперативного
будівництва складала всього 8,4% до суми житлового будівництва по всій
Україні, то в наступному році цей показник збільшився до 10,3%, а ще через
рік – до 18,6%152.
Поштовх до розвитку житлового кооперативного будівництва надали
рішення президії ВЦРПС, колегії НК РСІ СРСР, Малої РНК РСФРР та
особливої урядової комісії, прийняті в серпні-вересні 1927 р., про необхідність
щорічного збільшення питомої ваги кооперації в новому будівництві та
відповідне зростання її частки в кредитах на будівництво, згідно з накопиче-
ними нею членськими внесками153.
Згідно з постановою ЦК КП(б)У і УЕН «Про житлову кооперацію»
(1927 р.), ЖБК почали поступово перебрати на себе житлове будівництво в
адміністративних центрах і промислових районах, що проводилося
виконкомами рад і трестами, а останні поступово передавати ЖБК кредити
на житлове будівництво154.
Як вже згадувалося, так звані «промислові» та «транспортні» житлові
кооперативи мали забезпечувати житлом постійних робітників стабільно
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 259
діючих підприємств, однак нерідко траплялися випадки, коли квартири або
кімнати в РЖБК виділялися «стороннім особам»: або родичам членів
кооперативних правлінь, або «непманам» за хабарі. В той же час члени
кооперативів робітники підлягали виселенню155.
Лише наприкінці 20-х рр. господарські органи отримали важелі впливу
на розподіл житлової площі в РЖБК: їх на правах юридичних осіб почали
приймати членами робітничих житлово-будівельних кооперативів та виок-
ремлювати для них третину побудованої житлової площі. Цю площу вони
могли заселяти за власним рішенням, без погодження з правліннями
кооперативів156.
V. ЖИТЛОВІ КОМУНАЛЬНІ ПОСЛУГИ.
В 1925 р. в Україні нараховувалося 608 міст і селищ міського типу. З них
лише 43 мали водогони, 5 – каналізації, 125 – електростанції, 9 – трамваї (9
губернських та 3 окружних) 157.
На початку 1921 р. користування житлово-комунальними послугами для
робітників державного сектору виробництва, як і для тих, що обслуговували
прорадянські профспілкові (підвідомчі Південбюро ВЦРПС) і кооперативні
заклади та підприємства (Всеукраїнської кооперативної спілки, Центрального
робітничого кооперативу та його місцевих органів) було безкоштовним:
обов’язок ремонту та утримання будинків, переданих в оренду профспілкам,
покладалися на промислові підприємства, працівники яких винаймали
кімнати в цих будинках158.
Оплата комунальних послуг здійснювалася робітниками за так званим
«московським порядком»: підприємства та заклади видавали своїм службов-
цям певну кількість талонів для розрахунку за спожиту воду, електроенергію
та інші комунальні послуг. Ці талони приймалися комунальними закладами
нарівні з грошима. Причому невикористані талони впродовж двох місяців
після видачі дозволялося повертати до каси по місцю роботи в обмін на
гроші за еквівалентами місцевих тарифів на комунальні послуги.
До другої половини 1922 р. витрати робітничих родин на оплату житла та
палива не перевищували 1,3% всіх витрат. Проте після скасування в 1922 р.
права на безкоштовне проживання в комунальних будинках, вони сягнули
для робітників найвищого (за роки непу) рівня – 17%. Й це, незважаючи на
пільги, надані робітникам, щодо оплати житла та користування комунальними
послугами. До найнижчої межі у вказаний період – 9,9% витрати на житло
та паливо впали у 1926 р., а у наступні два роки незначно підвищилися (в
межах 12-11,6%)159.
О.Мовчан 260
Розмір квартплати для безробітних, згідно з постановою РНК УСРР від 3
вересня 1922 р., не мав перевищувати 50% тарифів, встановлених для
робітників і службовців160.
Безплатне користування комунальними послугами для безробітних було
поновлено в наступному році. Згідно з постановою ВУЦВК від 24 січня 1923 р.
”Про порядок надання безробітним безплатного користування комунальними
послугами” це право надавалося лише тим з них, хто був зареєстрованим на
біржах праці, і мав право на отримання соціального страхування по безробіттю161
Щоправда, безкоштовні послуги, надані робітникам в 1921 р., були обме-
женими. Ті що, споживалися понад нормою, мали оплачуватися грошима.
В 1921 р. споживання води лімітувалося 3 відрами на мешканця в
будинках без каналізації та 5 відрами – з каналізацією. Навіть в такому
великому місті як Київ вода подавалася до житлових будинків не частіше
двох разів на тиждень162. Безкоштовний відпуск води зберігався на
громадських водогонах, однак “за хижацьке ставлення” до користування
безкоштовною водою встановлювалися штрафи в розмірі 5 руб.163
Рівень безкоштовного споживання електроенергії визначався в обсязі 4,5
кВт годин в місяць або однієї 25-ти свічковою лампочкою на пожильця.
Додатковою лампочкою дозволялося користуватися лише відповідальним
працівникам 164.
В процесі відбудови комунального господарства норми комунальних
послуг збільшувалися, однак потужність комунальних закладів не забезпечу-
вала їх споживання. В 1926/27 р. водогони функціонували лише в 7,1% міст
України (43 з 680), причому їх мережа не поширювалася на робітничі
околиці. Не було водогонів й в великих пролетарських центрах, як Сталіно
та Луганськ165.
Незважаючи на збільшення середньодобового виробництва води в
1926/27 р., порівняно з 1914 р., у всіх містах України, за виключенням
Полтави, Києві, Одеси та Миколаєва, водопостачання городян залишалося
недостатнім (Див. додатки, табл. № 20)166. Згідно з санітарною нормою
водогони забезпечували мешканців водою у великих містах на 40% у
середніх – на 16% та в дрібних – на 7%. (Див. додатки, табл. № 21)167. Навіть
водне господарство столиці не відповідало встановленим нормативам: нагорна
частина міста користувалася водою по 2-3 години а добу, а каналізація не
діяла цілодобово168.
Найбільш дешеві ціни на водопостачання, як по пільговому, так і загаль-
ному та максимальному тарифах, існували в Дніпропетровську, Харкові,
Бердичеві та Вінниці. Різниця в цінах між пільговим та максимальним
тарифом сягала десятка разів (Див. додатки, табл. 22)169. Однак, порівняно з
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 261
довоєнним часом, загальний тариф на воду повсюдно збільшився: від 75% у
Харкові до 175% – у Полтаві (Див. додатки, табл. № 23)170.
Тільки в 4 містах УСРР – Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі існувала
каналізаційна система (в Полтаві вона споруджувалася). В решті міст всю
стічну воду випускали просто в водоймища. Кількість населення, що корис-
тувалася каналізацією у вказаних містах, не перевищувала 40%. Найбільше
таких користувачів було в Одесі та Києві, до 18% – в Харкові та найменше –
в промисловому Катеринославі171. Ефективні очисні каналізаційні діяли
лише в Харкові та Одесі172.
Найбільш розвиненою галуззю комунального господарства було енерго-
постачання. В 1926/27 р. 70% міст і поселень міського типу республіки мали
електричне освітлення. Й хоча виробництво електроенергії в республіці,
порівняно з 1914 р. збільшилося в 4,6 рази, електростанції задовольняли
потреби городян в електроенергії лише на 25-30%173.
Норми споживання електроенергії для різних населених пунктів не були
однаковими та змінювалися залежно від розвитку електропостачання. В
1925 р. норма споживання електроенергії на одного мешканця для великих
міст (Харкова та Києва) складала 35 кВт на годину, для середніх міст
(Катеринослава, Полтави, Кременчука) – 30, для дрібних – 25, а для селищ –
20 кВт на годину (європейська норма дорівнювалася 40 кВт на особу на
годину)174. Однак навіть в великих містах встановлена норма споживання
електроенергії забезпечувалася на рівні 38% (13,3 кВт годин), в середніх –
21,7% (6,5 кВт годин), дрібних – 22% (5,5 кВт годин) та в селищах – 22,5%
(4,5 кВт годин).
В 1926/27 р. електропостачання наближувалося до 2/3 норми – 20 кВт на
годину на одного мешканця для освітлення – тільки в Харкові, тоді, як в
більшості міст не було досягнуто й половини норми, а в деяких – 5-20%
норми (1-2 кВт на годину) (Див. додатки, табл. № 24)175.
Оскільки ціни на електроенергію перевищували довоєнний рівень (див.
додатки, табл. № 25), для робітників було введено пільговий тариф. Різниця
цін між пільговим та максимальним тарифом сягала 2-х разів (Див. табл.
№26)176. Пільгова оплата комунальних послуг, як і житла, фактично була
додатковою формою компенсаційних виплат робітників.
Саме пільгові цини на житлово-комунальні послуги стали реальним
привілеєм робітників. Проте їх житлові умови не відповідали класовим гаслам
житлової політики. Порівняно з іншими соціальними групами населення,
рівень житлового забезпечення робітників залишався найгіршим, особливо в
промислових регіонах республіки, де більшість робітників не була забезпечена
житлом. Серед різних груп робітників гірші житлові умови за якісними та
кількісними показниками мали новоприбулі некваліфіковані робітники, які
О.Мовчан 262
звичайно розміщувалися в гуртожитках. Залежно від галузі виробництва –
робітники металургійної та добувної промисловості, а від типу промислових
підприємств – ті, що працювали на великих підприємствах промисловості
союзного підпорядкування. Однак в умовах повсюдного дефіциту житла
рівень їх житлової забезпеченості не суттєво відрізнявся.
Звичайно робітники проживало в будинках без комунальних зручностей.
Виключення складали мешканці комунальних будинків, розташованих в
центральних районах окружних міст. Більшість робітників орендувала
житло в комунальних квартирах та гуртожитках, чверть – винаймала його у
приватників, а решта мала власні крихітні будиночки. Поширеним типом
будівель, особливо в робітничих селищах, були бараки.
Спроби влади організувати спільний побут робітників у вигляді «будинків-
комун», тобто на принципах зрівнялівки та колективізму, ігноруючи економічні
чинники, виявилися утопічними. Вони не були забезпечені ані фінансово,
ані організаційно (мережею громадських їдалень, майстерень, ясел та кімнат
відпочинку в комунальних будинках) й крім того, не користувалися попу-
лярністю серед робітників, оскільки спільне домашнє господарство було
традиційним виключно для нежонатих артільних робітників, які проживали
в робітничих казармах. Організації спільного житлового господарства на
кооперативних засадах, тобто у формі житлово-орендної кооперації, пере-
шкоджала економічна неспроможність робітників. Тому, за виключенням
невеликої групи високооплачуваних кваліфікованих робітників, решта
лишалася за межами ЖОКТ, що в умовах непу стали основною формою
організації міського житлового господарства.
Головним засобом покращення житлових умов робітників на початку 20-х
років було «ущільнення» мешканців комунальних будинків непролетарського
походження. Надалі адміністративне виселення як метод житлового забезпе-
чення робітників зберігалося виключно в відомчих будинках промислових
трестів Донецького та Криворізького басейнів. Індивідуальне житлове
будівництво, як основна форма житлового будівництва, що здійснювалося
на початку 20-х років, було малодоступним навіть високооплачуваним
робітникам. З метою здешевлення житлового будівництва держава стимулювала
їх об’єднання до робітничих житлово-будівельних кооперативів, які завдяки
державному регулюванню стали переважаючою, а часом єдиною формою
будівельної кооперації. В другій половині 20-х років розгорнулося житлове
будівництво промислових та транспортних трестів. Згідно з класовими
привілеями для робітників відводилася переважаюча частина новозбудованого
муніципального житла. Однак, незважаючи на індустріальні пріоритети
житлової політики, темпи соціального будівництва не задовольняли потреби
робітників на житло. Причина цього крилась в виробничих пріоритетах
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 263
соціально-економічної політики, згідно з якою головна увага будівельних
організацій зосереджувалася на спорудженні промислових об’єктів, а
житлові – залишалися другорядними.
1 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 39-40.
2 Волошин И.К. Особенности развития городов Украины // Труды комиссии по
изучения городов при Госплане. – Б.Г., 1930. – С. 142.
3 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 46-47.
4 Рудницкий В., Кричевский Д. Новый квартирный закон с постатейным разъяснением.
– Харьков, 1927. – С. 52.
5 ЗУ України, 1926, № 77-78, Ст. 477.
6 Готфрид И. Новый квартирный закон от 28 февраля 1928 г. – [Харьков], 1928. – С. 7.
7 ЗУ України, 1926, № 77-78, Ст. 477.
8 Дорошко М.С. Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20-30х роках ХХ
століття: соціоісторичний аналіз. – Київ, 2004. – С. 125.
9 Марзеев А.Н. Новые рабочие жилища на Украине. – Харьков, 1928. – С. 4.
10 ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 20. – Спр. 2122. – Арк. 27.
11 Там же. – Спр. 1755. – Арк. 14.
12 Георгієвський Г.Ф. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової
політики в цій галузі // Житлова кооперація України. – 1929. – № 3. – С. 15.
13 Вологодцєв І. Міський житловий фонд УСРР // Вісник статистики України. –
1928. – №1. – С. 100.
14 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2748. – Арк. 1.
15 Гулый К.М. Положение трудящихся на Украине. Доклад на Всеукраинского
совещания работников охраны труда и социального страхования. – Харьков,
1928 – С. 51.
16 Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР // Вісник
статистики. – 1930. – №6. – С. 59.
17Там же. – С. 55, 61.
18 Там же. – С 55.
19 Там же. – С. 61.
20 Георгієвський Г.Ф. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової
політики в цій галузі. – С. 12.
21 Ткаченко В. Г. Побут будівельників Запорізького індустріального комплексу (кінець
20-х – початок 30-х років) // Наукові праці історичного факультету Запорізького
державного університету. – 2000. – Вип. ХVІІІ. – С. 198.
22 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2748. – Арк. 2.
23 Там же. – Арк. 108.
24 Там же. – Арк. 55.
25 Р. Обмен жилой площадью // Жилищная кооперация Украины. – 1927. – № 3. – С. 51.
26 Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР. – С. 53.
О.Мовчан 264
27 Близнакова М. Жилищное строительство в эпоху новой экономической политики,
1921-1927. Город-сад и дом сад // Жилище в России: век ХХ. Архитектура и
социальная истории. – М., 2002. – С. 59-60.
28 ЦДАГО України. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 40.
29 БСЭ. – Т. 25 – М., 1932. – С. 454.
30 Струмилин С.Г. Домашний быт по инвентарям // Проблемы экономики труда. –
М., 1981. – С. 242.
31 ЦДАГО України. – Оп. 20. – Спр. 1755. – Арк. 70-71.
32 Резолюции І Всеукраинского совещания по вопросам рабочего быта. – Харьков,
1928. – С. 18-19.
33 Лебина Н. Слеза социализма // Родина. – 1999. – № 6. – С. 62-63.
34 Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений, инструкций и разъяснений.
Харьков, 1921. – С. 27.
35 Обертрейс Ю. «Бывшие» и «излишние»: изменение социальных норм в жилищной
сфере в 1920-1939-х гг. На материалах Ленинграда // Нормы и ценности повсе-
дневной жизни: становление социалистического образа жизни, 1920-1930-е годы.
– СПб, 2000. – С. 90.
36 Лебина Н. Слеза социализма. – С. 65-66.
37 Вихавайнен Т. Внутренний враг: борьба с мещанством как моральная миссия
русской интеллигенции. – СПб., 2004. – С. 160.
38 Герасимова Е.Ю. Советская коммунальная квартира как социальный институт:
историко-социологический анализ (на материалах Петрограда-Ленинграда. 1917-
1991). – Дис. … канд. ист. наук: Европейский университет в Санкт-Петербурге,
Институт социологии РАН (СПБ Ф). – СПб., 2000.
39 Близнакова М. Жилищное строительство в эпоху новой экономической политики,
1921-1927. Город-сад и дом сад. – С. 59-60.
40 Жилищный вопрос: Сборник декретов, Распоряжений, инструкций и разъяснений.
– С. 77.
41 Дубинская И.Н. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. – [Харьков],
[1928]. – С. 35.
42 Вестник жилищной кооперации. – Киев. – 1923. – №1. – С. 16.
43 Дешевов К.М. Как закон ограждает квартиронанимателя трудящегося. – К., 1925.
– С. 26.
44Там же. – С. 6.
45 Рудницкий В., Кричевский Д. Вказ. праця. – С 3-4.
46Там же. – С. 6.
47 Дорошко М.С. Вказ. праця. – С. 125.
48 Дешевов К.М. Как закон ограждает квартиронанимателя трудящегося. – С. 13.
49 Профсоюзы СРСР. 1924-1926 гг. Отчет ВЦСПС к VІІІ съезду профсоюзов. – М.,
1926. – С. 267.
50 Коммунист Харьков, 1925, 31 апреля.
51 ЗУ України, 1926, № 77-78, Ст. 477.
52 Рудницкий В., Кричевский Д. Вказ. праця. – С. 8-9.
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 265
53 Там же.
54 Там же. - С. 9-10.
55 О новых течениях в разрешении жилищного вопроса // Жилищная кооперация. –
1927. – №11. – С. 36.
56 Готфрид И. Новый квартирный закон от 28 февраля 1928 г. – С. 6, 7, 24, 32.
57 Дешевов К.М. Как закон ограждает квартиронанимателя трудящегося. – С. 12.
58 Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений, инструкций и разъяснений. –
С. 14.
59 Каплунов І. Бюджет міських домоволодінь // Вісник статистики України. – 1928.
– №1. – С. 106.
60 Кричевський Д. Треба переглянути житлову політику щодо приватновласницького
сектору домового господарства // Житлова кооперація України. – 1929. – № 11. –
С. 6.
61 Ашкінезер Ю.С. Проект нового закону про житлову кооперацію //Житлова
кооперація України. – 1929. – № 8. – С. 30.
62 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2748. – Арк. 55.
63 Лапшина О.Е. Материальное обеспечение рабочих промышленности в годы нэпа
(на материалах Нижегородской и Вятской губерний). – Автореф. … дис. канд.
ист. наук. – Нижний Новгород, 2002.
64ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 39.
65 Шпигель В.И. Узаконения и распоряжения по жилищному вопросу. – К., 1922. –
С. 13.
66 Вісті ВУЦВК, Харків, 1921, 29 квітня.
67 Коммунист, Харьков, 1921, 28 апреля.
68 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – С. 53.
69 Пролетарий, Харьков, 1925, 21 июля.
70 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 37.
71Там же. – Спр. 16. – Арк. 6.
72 Коммунист, Харьков, 1921, 21 сентября.
73Там же, 8 февраля.
74 ЗУ України, 1922, № 1, ст. 13.
75 Там же, № 39, ст. 581.
76 Проект жилищного кодекса. – Харьков, 1923. – С. 32.
77 Дешевов К.М. Как закон ограждает квартиронанимателя трудящегося. – С. 13.
78 О новых течениях в разрешении жилищного вопроса // Жилищная кооперация. –
1927. – № 11. – С. 35.
79 Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений и инструкций с разъяснениями.
– С. 10.
80 ЗУ СРСР, 1928, № 6. – Ст. 16.
81 Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР. – С. 55.
82 Одесские известия. Вечерний выпуск, 1923, 27 августа.
83 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 16.– Арк. 6.
84 Вісті ВУЦВК, Харків, 1921, 19 листопада.
О.Мовчан 266
85 Пролетарская правда, Киев, 1923, 24 июня.
86 Дешевов К.М. Как закон ограждает квартиронанимателя трудящегося. – С. 27.
87 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп. 7. – Спр. 34. – Арк.. 140.
88 Ткаченко В. Документальні архіви України 20-30-х років про житлове забезпечення
робітників // Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. – Вип. 13. –
Запоріжжя, 2000. – С. 42-48.
89 Георгіївський Г.Ф. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової
політики в цій галузі. – С. 15.
90 Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР. – С. 52-53.
91 БСЭ. – М., 1932. – Т. 25.–С. 467.
92 ЗУ України, 1923, Від. 1, № 22-23, Ст. 333.
93 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 16. – Арк. 6.
94Там же. – Спр. 69. – Арк. 43-43 зв.; Оп. 20. – Спр. 2055. – Арк.. 108-109.
95 Одесские известия. Вечерний выпуск, 1923, 24 августа.
96 Кричевський Д. Треба переглянути житлову політику щодо приватновласницького
сектору домового господарства. – С. 6.
97 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 10 зв.
98 Друзь Ф. Жилищная кооперация Украины к десятой годовщине Октябрьской
революции // Жилищная кооперация Украины // Жилищная кооперация Украины.
– 1927. – № 15. –С. 11.
99 ЗУ України, 1924, Від. 1, Ч. 8, Ст. 76.
100 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 39.
101Там же. – Арк. 47.
102 Резолюція по доповіді правління Укржитлосоюзу, прийнята 2-м зібранням
Укржитлосоюзу 3-6- травня 1927 р. // Житлова кооперація України. – 1927. – №
6. – С.56-59.
103 Кричевський Д. Треба переглянути житлову політику щодо приватновласницького
сектора домового господарства. – С. 5.
104 Херсонський Г. Жилищная кооперация Киева к десятой годовщине Октября
Жилищная кооперация Украины. – 1927. – № 15. – С. 35.
105 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2748. – Арк. 24.
106 Друзь Ф.Жилищная кооперация Украины к десятой годовщине Октябрьской
революции. – С. 9, 11.
107 Резолюція по доповіді правління Укржитлосоюзу, прийнята 2-м зібранням
Укржитлосоюзу 3-6- травня 1927 р. //Житлова кооперація України. – 1927. – № 6.
– С. 57-64.
108 Скопс М. Оробітничення і розподіл житлоплощі в ЖОК // Житлова кооперація
України. – 1929. – № 11. – С. 3-5.
109 БСЭ. – М., 1932. - Т.25. – С. 467.
110 Гулый К.М. Положение трудящихся на Украине (Доклад на Всеукраинском
совещании работников охраны труда и социального страхования). – Харьков,
1928. – С. 50.
111 Коммунист, Харьков, 1921, 17 марта.
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 267
112 Вісті ВУЦВК, Харків, 1922, 14 вересня.
113 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 49 зв.
114 Там же. – Арк. 51.
115 Пролетарская правда, Киев, 1923, 24 июня.
116 Экономическая жизнь, Москва, 1924, 1 июля, 16-17 июля.
117 Правда, Москва, 1924, 8 июля; Экономическая жизнь, Москва, 1924, 20 ноября.
118 Вісті ВУЦВК, Харків, 1925, 14 лютого.
119 Пролетарий, Харьков, 1925, 8 июля; Правда, Москва, 1925 13 січня.
120 Вісті ВУЦВК, Харків, 1925, 10 листопада.
121 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 69. – Арк. 50 зв.; Вісті ВУЦВК, Харків,
1925, 28 травня.
122 Марзеев А.Н. Новые рабочие жилища на Украине. – С. 4.
123 Пролетарий, Харьков, 1925, 9 июня.
124 Коммунист, Харьков, 1925, 8 апреля
125 Правда, Москва, 1925, 8 июля.
126 Коммунист, Харьков, 1925, 23 июня.
127Там же, 18 июня.
128 Там же, 14 мая.
129 Правда, Москва, 1925, 20 августа.
130 Вісті ВУЦВК, Харків, 1925, 18 жовтня.
131 Коммунист, Харьков, 1925, 2 апреля.
132 Коммунист, Харьков, 1925, 20 июня.
133 БСЭ. – М., 1932. – Т. 25. – С. 454.
134 Марзеев А.Н. Новые рабочие жилища на Украине. – С. 5.
135 Ткаченко В. Проблемы жизни и быта металлургов Днепропетровщины (вторая
половина 20-х – 30-е гг.). – С. 66.
136 Ткаченко В. Побут будівельників Запорізького індустріального комплексу
(кінець 20-х – початок 30-х років ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету
Запорізького державного університету. – 2004. – Вип. ХVІІІ. – С. 198.
137 Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР. – С. 55.
138 Гулий К.М. Положение трудящихся на Украине (доклад на Всеукраинском
совещании работников охрани труда и социального страхования). – С. 54-55.
139 Гофман. Индивидуальное строительство закабаляет рабочих // Жилищная
кооперация Украины. – Харьков, 1927. – № 4. – С. 30.
140 Васильченко. Индивидуальное жилстроительство в Харькове // Жилищная
кооперация Украины. – Харьков, 1927. – № 10. – С. 14-15.
141 Гофман. Индивидуальное строительство закабаляет рабочих. – С. 31.
142 Дубровский. Мнимые выгоды индивидуального строительства // Жилищная
кооперация Украины. – Харьков, 1927. – № 4. – С. 29.
143 Пролетарий, Харьков, 1925, 4 июля.
144 Ткаченко В. Проблемы жизни и быта металлургов Днепропетровщины (вторая
половина 20-х – 30-е гг.). – С. 44.
145 Васильченко. Индивидуальное жилстроительство в Харькове. – С. 17.
О.Мовчан 268
146 Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф.Р-1148. – Оп. 1. – Спр. 191. –
Арк. 3-Б.
147 ЗУ України, Харків, 1925, Ч.І., № 5, Ст. 33.
148 Ларин Ю. Жилищная кооперация к десятилетию Октября // Жилищная кооперация
Украины. – 1927. – № 15. – С. 8.
149 ДАОО. – Ф.Р-1148. – Оп. 1. – Спр. 191. – Арк. 2.
150 Власик А. О передаче большей части жилстроительства в промышленности
жилстройкооперации // Жилищная кооперация Украины. – 1927. – № 8. – С. 7.
151 Огляд радянського законодавства // Житлова кооперація України. – 1929. – № 3.
– С. 31.
152 Друзь Ф. Жилищная кооперация Украины в 10 годовщине Октябрьской революции.
– С. 9-10.
153 Ларин Ю. Жилищная кооперация к десятилетию Октября. – С. 8.
154 ДАОО. – Ф. Р.-1148. – Оп.1. – Спр. 191. – Арк. 2.
155 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2122. – Арк.. 21-22.
156 Власик А. О передаче большей части жилстроительства в промышленности
жилстройкооперации. – С. 8-9.
157 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2055. – Арк. 27.
158 Вісті ВУЦВК, Харків, 1921, 28 липня.
159 Дубинская И.Н. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. – С. 35.
160 Вестник профдвижения Украины Харьков, 1922, №4, С. 57.
161 ЗУ України, 1923, Від. 1, № 3, Ст. 63.
162 Діло, Львів, 1921, 11 травня.
163 Коммунист Харьков, 1924, 18 июля.
164 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 28. – Арк. 57.
165 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 1254 – Арк. 208.
166 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 1254. – Арк. 208.
167Там же. – Арк. 2.
168 ЦДАГО України. – Ф. 1. – оп. 20. – Спр. 2055. – Арк. 109.
169 Там же. – Арк. 211.
170 Там же. – Спр. 2336. – Арк. 191.
171Там же. – Спр. 1254. – Арк. 23.
172 Каплунов І. Міські комунальні підприємства загального користування 1926-27
року // Вісник статистики України. – 1928. – №1. – С. 38.
173 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 1254. – Арк. 25.
174 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2055. – Арк. 27.
175 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 1254. – Арк. 25.
176 Там же .– Арк. 210.
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 269
Додатки.
Таблиця № 1.
Показники забезпеченості житловою площею різних груп населення УСРР
за даними перепису 1926 р. (із розрахунку в кв. м. на одну особу).
Назва соціальної
групи.
Розмір житлової площі
в квадратних метрах на
одну особу.
На кімнату припадало
житців.
Особи вільних
професій
8,7 1,8
Інші 7,9 1,8
Службовці 7,2 2,2
Пенсіонери 6,8 2,1
Господарі найманих
працівників
6,5 2,3
Безробітні 6,2 2,4
Учні-стипендіати 5,7 2,1
Господарі одинаки 5,4 2,7
Господарі з
допоміжними
членами родини
5,2 3.4
Робітники 4,9 2,9
Таблиця № 2.
Частка робітників УСРР, забезпечених житлом, по промисловим трестам
на 1925 р. (за житловою нормо в 2 кв. саджені).
Назва тресту. Загальна кількість
робітників.
Відсоток робітників,
задоволених житлом.
Донвугілля 99.199 осіб 44%
Південсталь 78.000 осіб 37%
Цукротрест 32.204 особи 57%
Коксобензол 2 тис. осіб 28%
Хімвугілля 11.441 особа 56%
Південно-Рудний
трест (Криворізький
басейн)
7540 осіб 34%
Таблиця № 3.
Розміри забезпеченості житлом робітників УСРР на 1926 р. залежно від
кваліфікації ( в кв. м на особу).
Розподіл робітників
за кваліфікацією.
Розміри житлової площі
на одну особу (в кв. м).
Припадає житців на
кімнату.
Кваліфіковані. 4,8 3,1
Напівкваліфіковані 4,5 3,3
Некваліфіковані 4,3 3,4
О.Мовчан 270
Таблиця №4.
Розміри забезпеченості житлом робітників УСРР на 1926 р. залежно від
типу організації підприємств на яких вони працювали.
Розподіл робітників
за типом
підприємств.
Розміри житлової площі
на одну особу (кв. м).
Припадає житців на
кімнату.
Група фабрично-
заводських
робітників
4,7 3,2
Робітники всіх типів
підприємств.
4,9 2,9
Таблиця № 5.
Забезпеченість житловою площею мешканців окремих міст УСРР.
Житлова площа на душу населення (в кв. м). Назва міста.
На 1.І.1927 р. На 1.І.1928 р.
Харків 5,8 5,7
Дніпропетровськ 5,7 5,7
Луганськ 5,2 5,1
Сталіно 4,4 4,3
Кривий Ріг 5,4 5,2
Київ 7,1 6,8
Одеса 7,4 7,0
Миколаїв 6,4 6,2
Таблиця №.6.
Забезпеченість населення України житловою площею в 1926-1928 рр. залежно від
розмірів житлового фонду, який займали робітники, та чисельності робітничого
населення.
Житловий фонд Загальна
кількість
робітників (без
селянського
населення)
Житлова
площа, що
припадала на
одного
робітника
Житлова
площа, що
припадала на
одного члена
родини
робітника
Роки
У
тис. кв. м
У
%
%
до
минулого
року
У
млн. осіб
У
%
%
до
минулого
року
У
кв. м
У
%
%
до
минулого
року
У
кв. м
У
%
%
до
минулого
року
ХІІ 1926 р. 30,89 100 1,71 100 18,7 100 4,5 100
ХІІ 1926 р. 31,85 103,1 1,84 107,7 17,31 95,8 4,33 95,8
ХІІ 1926 р. 32,69 105,8 1,93 112,8 15,94 93,2 4,24 93,2
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 271
Таблиця № 7.
Забезпеченість житловою площею різних соціальних груп УСРР в 1927-
1930 рр. ( в кв. м на особу).
Соціальні
група
Початок
1927 р.
Початок
1928 р.
Початок
1929 р.
Початок
1930 р.
Робітники 4,9 5,0 5,1 5,0
Службовці 7,2 7,2 6,8 6,3
Інша верстви
населення
5,5 5,2 4,9 4,9
Усе
населення
5,7 5,6 5,4 5,3
Таблиця № 8.
Зростання житлового фонду, зайнятого в УСРР окремими
соціальними групами населення, в 1927 1929 рр.( у %%)
Назва району Робітники Службовці Інші Разом
Донбас 135 127 89 125
Дніпровський
промисловий
135 110 91 112
Харків 144 115 84 114
Інші 125 111 92 104
Разом 130 114 91 108
Таблиця №.9.
Структура житлового фонду УСРР в 1927-1930 рр. залежно від розподілу
між окремими соціальними групами населення.
1927 р.
1928 р.
1929 р.
1930 р.
1927 р.
1928 р.
1929 р.
1930 р.
Назва
соціальної
групи
в тис. кв. м у %%
Робітники 8.123 8.721 9.595 10.612 100 107 118 131
Службовці 9.209 9.624 10.243 10.487 100 104 11 114
Інші. 13.562 13.360 12.704 12.283 100 98 93 91
Разом 30.894 31.705 32.542 33.542 100 102 105 108
Таблиця № 10.
Середній рівень забезпеченості житловою площею різних соціальних груп
населення УСРР із розрахунку на одну особу в кв. м. в 1927-1929 рр.
Соціальна група 1927 р. 1928 р. 1929 р. 1930 р.
Робітники 4,1 4,0 3,9 3,8
Службовці 6,0 6,0 5,5 5,1
Інші мешканці 4,3 3,9 3,9 3,9
Всі мешканці 4,6 4,5 4,3 4,2
О.Мовчан 272
Таблиця № 11.
Невідповідність між фактичною площею та офіційними даними про житлове
забезпечення різних соціальних груп населення Гірничого та Дніпровського
промислового районів УСРР (у відсотках за даними на 1926 р.).
Соціальна група. Гірничий район. Дніпровський район.
Робітники 14,6% 8,3%
Службовці 8,6% 8,7%
Особи вільних професій 9,6% 11%
Безробітні 10,2% 10,5%
Таблиця № 12.
Плинність робітників у промисловості УСРР у %% до середньої чисельності
промислових робітників, що прибували на виробництво,
у 1924-1927 рр.
1924 р. 1925 р. 1926 р. 1927 р.
Прибуло Убило Прибуло Убило Прибуло Убило Прибуло Убило
161,1 149,0 170,0 124,8 156,7 149,2 152,3 136,4
Таблиця №. 13.
Диференціація житлової площі, яку займали робітники, по різних
категоріях домоволодінь
Розподіл житлової
площі у %%.
Відсоток житлової
площі, зайнятий
робітниками, до всієї
житлової площі
Категорія
домоволодінь
Початок
1927 р.
Початок
1930 р.
Початок
1927 р.
Початок
1930 р.
Зайняті держорганами 25,3 22,8 35,2 38,4
Комунгоспівські 5,1 0,9 26,8 28,0
13,7 21,0 20,1 32,8
ЖБК та інші види
кооперативів
0,6 3,5 36,5 59,3
Приватна оренда 2,8 0,9 15,9 26,9
Приватновласницькі,
в тому числі:
52,7 50,9 26,0 28,4
У власних будинках 25,6 26,2 - -
В найманих квартирах 27,1 24,7 - -
Разом 100 100 26,3 31,8
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 273
Таблиця № 14.
Частка квартплати за житлову площу розміром 4.4 кв. сажня
щодо заробітної плати робітників УСРР в 1926 р. (у %).
Ставка квартирної плати. Зарплата в руб.
2 руб. 1,6 руб. 1,2 руб.
40 руб. 7,7% 6,1% 4,6%
50 руб. 7,9% 6,3% 4,7%
60 руб. 8,0% 6,4% 4,85
70 руб. 8,2% 6,5% 4,7%
80 руб. 7,7% 6,2% 4,6%
100 руб. 6,8% 5,6% 3,9%
Таблиця 15.
Частка квартплати за житлову площу розміром 6,6 кв. сажня щодо
заробітної плати робітників УСРР в 1926 р. (у %).
Ставка квартирної плати. Зарплата в руб.
2 руб. 1,6 руб. 1,2 руб.
40 руб. 10,5% 8,4% 6,36%
50 руб. 10,8% 8,7% 6,5%
60 руб. 11% 8,8% 6,6%
70 руб. 11,1 8,9% 6,7%
80 руб. 10,5% 8,4% 6,4%
100 руб. 9,6% 7,7% 5,7%
Таблиця № 16.
Ціни на оренду житла для робітників і службовців в різних містах УСРР по
державних, приватних та кооперативних домоволодіннях за даними на 1926 р. (з
розрахунку за 1 кв. м в коп.).
По приватновласницьких
домоволодіннях
По
домоволодіннях
житлокооперації
Нормовані ставки Ставки за
вільними угодами
Нормовані ставки
Назва міста
Для
робіт-
ників
Для
служ-
бовців
Для
робіт-
ників
Для
служ-
бовців
Для
робіт-
ників
Для
служ-
бовців
Харків. 10,7 16,9 27,6 30,7 14,8 21.9
Київ 10,7 12.* 21,6 21,7 10,7 25,8
Дніпропетровськ 153 18,5 23,1 27,1 14,7 20,2
Луганськ - - 19,1 30,3 19,1 26,6
Ніжин - - 24,9 40,7 - -
Куп’янськ - - 24,0 51,1 7,0 18,1
О.Мовчан 274
Таблиця № 17.
Показники перерозподілу житлового фонду між різними соціальними
групами населення УСРР та зміни розміру житлової площі, яку вони
займала, за 1927-1929 рр.
Назва соціальної
групи.
Розміри
перерозподілу
житлового фонду
Зміни розміру житлової
площі внаслідок
перерозподілу та
будівництва.
Робітники. + 878 тис. кв. м +2489 тис. кв. м
Службовці. +715 тис. кв. м +1278 тис. кв. м
«Інші». -1593 тис. кв. м -1279 тис. кв. м
Таблиця № 18.
Соціальний склад власників приватних домоволодінь та характер
використання ними житлової площі на власне житло та для здачі в оренду
(за даними на 1 І. 1929 р.).
Соціальна
приналежність
домовласників.
Житлова площа в їх
домоволодіннях (у
%%)
Площа, що здавалася в
найм у %% до загальної
площі домоволодінь
Робітники 17,4 31,6
Службовці 17,0 44,2
Інші 65,6 46,7
Разом 100,0 43,6
Таблиця № 19.
Будівельна програма промислових трестів України, прийнята в травні
1925 р.
Нове будівництво Капітальний
ремонт
Назва тресту
Куб. сажень Вартість в руб. Вартість в руб.
Донвугілля 33.800 4.456.800 -
Південсталь 42.00 5.960.000 1.840.000
Цукротрест 20.500 2.077.000 217.000
ЮРТ 6.483 1.136.670 135.530
Коксобензол 3.340 470.000 34.000
Химвугілля 2.333 350.000 148.000
Укрсільтрест 4.247 185.380 46.900
- 112.703 14.635.850 2.421.430
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 275
Таблиця № 20.
Середньодобове виробництво води в найбільших містах Україні
Назва міста 1925/26 р. у
порівняні з 1914 р.
1926/27 р. у порівняні
з 1914 р.
Харків 109% 270%
Київ 109% 73%
Дніпропетровськ 97% 114%
Полтава 97,4% 95%
Вінниця 142% 180%
Артемівськ 238% 191%
Миколаїв 94% 95%
Херсон 122% 240%
Таблиця № 21.
Забезпечення городян УСРР водогінною водою (у відрах на одну особу)
за даними на 1925 р.
Назва міста Фактичне
середньодобове
споживання
Норма
добового
споживання
Рівень
обслуговування
згідно з нормою
Харків 2 8 25%
Київ 2,5 8 32,5%
Одеса 5 8 62%
Катеринослав 3,3 6 40,6%
Житомир 1 6 16,6%
Полтава 0,9 6 15%
Зінов’євськ 1 6 16,6%
Артемівськ 0,35 6 6%
Умань 0,35 5 7%
Могилів 0,35 5 7%
Таблиця № 22.
Тариф за 100 відер води в копійках
1925/26 р. 1926/27 р. Назва міста
Пільго-
вий
Загаль-
ний
Макси-
мальний
Пільго-
вий
Загаль-
ний
Макси-
мальний
Херсон 12-15 120 175 20-90 100 120
Запоріжжя 25-23 100 125 35 100 100
Бердичів 18,75 35 100 19 35 100
Дніпропетровськ 10-20 40 50 25-32 45 45
Артемівськ 75 100 180 75 100 180
Черкаси 50 100 100 60 80 80
Харків 10-20 42 42 10-20 38,5 38,5
Суми 20-46 60 120 26 - 120
Чернігів 9-45 70 100 9-45 70 100
О.Мовчан 276
Зінов’євськ 15-65 90 90 50-81 112 112
Полтава 14-50 60 60 31 60 60
Вінниця 30 50 50 30 50 50
Київ 17 - 125 24 66 188
Миколаїв 25-40 200 200 25-40 152 182
Кременчук - 60 90 - 55 90
Таблиця № 23.
Тарифи на воду в найбільших містах УСРР в 1914 та 1927 рр.
Тариф на водогін на 100 відер. Назва міста
1914 р. 1926/27 р. Зростання у %
Харків 22 коп. 38,5 коп. 75%
Катеринослав 25 коп. 45 коп. 80%
Київ - - -
Полтава 22,5 коп. 60 коп. 175 коп.
Вінниця - - -
Артемівськ 50 коп. 1 руб. 100%
Таблиця № 24.
Виробництво електроенергії в кВт на одну годину на кожного
мешканця за даними на 1926/27 р.
Назва міста На освітлення,
враховане у
абонента
Загальне
виробництво
електроенергії на
одного мешканця
Харків 19,4 73
Київ 9,6 22,5
Одеса 14,4 52,5
Катеринослав 15,5 71,5
Полтава 10,5 26,8
Вінниця 10,7 24,1
Артемівськ 17,6 39,8
Чернігів - 15;4
Житомир 8,7 19,4
Херсон - 17,6
Суми - 12,9
Могилів - 8,9
Бердичів 6,2 8,4
Житлово-побутові умови та комунальне
обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. 277
Таблиця № 25.
Середні тарифи на електроенергію по окремих містах України
в коп. за 1 кВт.
Назва міста 1914 р. 1923/24 р. 1924/25 р.
Харків 25 30 30
Київ 22,5 35 35
Одеса - 37 32
Катеринослав 22,5 30 30
Полтава 30 60 60
Таблиця № 26.
Види тарифів на електроенергію по окремих містах України
в коп.. за 1 кВт.
1925/26 р. 1926/27 р. Назва міста
Пільго-
вий
Загаль-
ний
Макси-
мальний
Пільго-
вий
Загаль-
ний
Макси-
мальний
Херсон 15-45 50 700 15-30 45 70
Запоріжжя 18 50 85 18 50 85
Бердичів 30 50 50 30 50 5-
Дніпропетровськ 7,5-15 30 70 7,5-15 30 75
Артемівськ 15 40 60 15 40 60
Черкаси 13-25 50 60 15 40 60
Харків 9-15 25 90 9-15 25 90
Суми 12-23 27 45 12-23 27 45
Чернігів 15-30 36 45 15-30 36 45
Київ - 26 60 17-20 26 60
Зінов’євськ 4-30- 40 50 12-30 40 60
Полтава 10-20 40 50 12 40 50
Миколаїв 20-25 60 60 20-25 65 65
Кременчук 20-30 35 40 15-20 46 75
Вінниця Немає відомостей
|