У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.)
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2007
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12736 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 16(1). — С. 166-199. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-12736 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-127362010-10-22T12:01:57Z У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) Рубльов, О. Діалоги, гіпотези, джерела 2007 Article У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 16(1). — С. 166-199. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. 0869-2556 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12736 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Діалоги, гіпотези, джерела Діалоги, гіпотези, джерела |
| spellingShingle |
Діалоги, гіпотези, джерела Діалоги, гіпотези, джерела Рубльов, О. У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| format |
Article |
| author |
Рубльов, О. |
| author_facet |
Рубльов, О. |
| author_sort |
Рубльов, О. |
| title |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| title_short |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| title_full |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| title_fullStr |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| title_full_unstemmed |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| title_sort |
у пошуках правди історії: інститут історії україни нан україни: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Діалоги, гіпотези, джерела |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12736 |
| citation_txt |
У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957-1977 рр.) / О. Рубльов // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 16(1). — С. 166-199. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT rublʹovo upošukahpravdiístorííínstitutístorííukraíninanukraínidrugedvadcâtiríččâ19571977rr |
| first_indexed |
2025-07-02T14:47:00Z |
| last_indexed |
2025-07-02T14:47:00Z |
| _version_ |
1836546912436617216 |
| fulltext |
Діалоги, гіпотези, джерела
166
Олександр Рубльов (Київ)
У ПОШУКАХ ПРАВДИ ІСТОРІЇ: ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ
УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ: ДРУГЕ ДВАДЦЯТИРІЧЧЯ (1957–1977 рр.)
Інституту історії України Національної академії наук України виповнилося
70 років. Але, незважаючи на свій досить поважний вік, він є динамічною,
продуктивною, без перебільшення, провідною установою історичного профілю
в Україні*.
Переламним для науковців Інституту став 1956 р. – ХХ з’їзд КПСС із
закладеним ним курсом на десталінізацію партії, держави і суспільства фактично
знаменував собою початок другого періоду в історії установи, що завершився
розпадом тоталітарної держави.
ХХ з’їзд КПСС ініціював реабілітацію багатьох безневинно засуджених
сталінським режимом. Пощастило, принаймні посмертно, й деяким науковцям –
історикам, в тому числі колишнім співробітникам Інституту історії України.
30 січня 1958 р. рішенням Військової колегії Верховного Суду СССР були
реабілітовані (усі посмертно) колишній заступник директора Інституту історії
АН УССР Г.Слюсаренко, старші наукові співробітники Т.Скубицький та
М.Трегубенко; 13 березня 1958 р. та ж судова інстанція реабілітувала посмертно
колишнього старшого наукового співробітника установи К.Гребенкіна, а
6 грудня 1960 р. – його колегу В.Гуристримбу1.
Ще раніше – 4 вересня 1956 р. – й за життя Судова колегія у кримінальних
справах Верховного Суду УССР реабілітувала колишню завідувачку наукової
бібліотеки Інституту історії України АН УССР Любов Яківну Рахліс-Підгаєцьку,
заарештовану 31 серпня 1937 р. й засуджену Особливою нарадою при наркомі
внутрішніх справ СССР 28 березня 1938 р. «як член родини зрадника батьківщини»
до восьми років таборів2. Іронія долі полягала у тому, що чоловіком Л.Рахліс
(тим самим «зрадником батьківщини») був на момент її арешту вже засланий
колишній начальник IV відділу (СПО) НКВД УССР Пейхас Меєрович Рахліс
(1897–1938), той самий майор державної безпеки, який у березні 1937 р. затвердив
обвинувальний висновок у розстрільній «справі» першого директора Інституту
історії України А.Сараджева3.
Попри усі реабілітаційні процеси, пильні «очі» й надчутливі «вуха» КГБ
звично й перманентно відстежували зміну настроїв інтелігенції республіки.
Особливо цікавили таємну поліцію висловлювання й погляди учених –
соціогуманітаріїв, насамперед істориків, які миттєво відреагували на «відлигу»,
* Розвідка є розширеною версією вступної статті автора до збірника документів і
матеріалів «Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–
1977)» (К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – 464 с.). Автор готує монографію
на цю ж тему.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
167
спричинену ХХ з’їздом КПСС. У фокусі цієї нав’язливої уваги традиційно
перебували й наукові працівники Інституту історії АН УССР.
Таємний меморандум 3 відділу 4 управління КГБ при Раді Міністрів УССР
«Про нове у тактиці ворожої діяльності українських буржуазних націоналістів
з числа інтелігенції та молоді» (10 серпня 1957 р.) зауважував, що серед певної
частини істориків, літераторів й газетярів окреслилася тенденція «заперечення
націоналізму на Україні у 1920–1940 рр.». Окремі з них, наголошувалося у
документі, стверджують, що український націоналізм вигаданий як привід для
розправи з небажаними працівниками, доводять необхідність критичного
перегляду партійних рішень з питань боротьби з націоналізмом.
Наводилися й прізвища окремих вищезгаданих «інакодумців».
Так, доктор історичних наук, завідувач відділу історії феодалізму Інституту
історії АН УССР, член КПСС (!) Іван Олександрович Гуржій (1915–1971) у
приватних бесідах, що їх оперативно транслювали «органам» інфільтровані в
установі «сексоти», гостро критично висловлювався проти педалювання
тогочасною історіографією тематики «боротьби з українським буржуазним
націоналізмом». На думку І.Гуржія, гіпертрофована боротьба сталінського
режиму проти націоналізму спричинила втрату союзними республіками своїх
прав, заперечення національних особливостей, спотворення історії народів
СССР та їхньої національно-визвольної боротьби. Іван Олександрович наголо-
шував, що Україна має отримати справжні права й покінчити з становищем, за
якого українські центральні органи не можуть без дозволу Москви вирішити
жодного суттєвого питання.
За тим же чекістським документом, завідувач відділу країн народної
демократії Інституту історії, кандидат історичних наук Ф.Шевченко (1914–
1995), обговорюючи причини відставання деяких галузей науки з агентом
«Черновим» (вірогідно, одним із співробітників установи), стверджував, що
головною причиною уповільненого розвитку суспільних наук в Україні є систе-
матичне знищення національних кадрів внаслідок сфабрикованих «процесів»,
арештів, боротьби з вигаданим українським націоналізмом. «Після громадянської
війни, після петлюрівщини, – розмірковував Федір Павлович, – пройшло вже
40 років, а «націоналістів» стало більше, де ж логіка? Залякали людей. Бачачи
долю багатьох літераторів, істориків, економістів, філософів, чимало людей
боїться займатися суспільними науками».
Ф.Шевченко вважав, що слід здійснити «переоцінку багатьох питань історії
України», а при характеристиці колишніх діячів української культури треба
шукати у них «не націоналізм, а позитивний їх внесок у культуру». У зв’язку з
цим учений наголошував: «Треба переглянути оцінку Куліша, Драгоманова,
Антоновича, Грушевського. Слід по-новому підійти до ролі української буржуазії
у національно-визвольному русі»…
Незважаючи на змінену назву – згідно з постановою Ради Міністрів УССР
від 2 березня 1953 р. Інститут історії України почав іменуватися Інститутом
Діалоги, гіпотези, джерела
168
історії 4, головним напрямом досліджень установи залишалася, як і раніше,
історія України. 30 травня 1958 р. на засіданні секції історії, у рамках наукової
сесії з питань розвитку гуманітарних наук в УССР, професор Київського
університету А.Введенський (1891–1965) саркастично зауважив на адресу
інституту: «Несколько лет тому назад главный штаб нашей украинской
исторической науки переменил вывеску. Почему? Обветшала старая вывеска и
появилась новая вывеска. Вывеска была: Институт истории Украины. Теперь
переменили на – Институт истории. Что же изменилось? По существу, собственно,
ничего не изменилось. В самом деле: пять докторов, а если считать Львов –
шесть докторов, т. е. больше половины на Украине докторов исторических наук
работают по истории Украины. Из 48 кандидатов 40 работают по истории
Украины, 95 % творческой продукции идет по истории Украины. Таким
образом, по существу вывеску незачем было менять»5.
Утім, попри вищенаведені критичні зауваження й щирі намагання розвинути
різні напрями всесвітньої історії, такі спроби наштовхувалося на небажання
керівників АН СССР позбутися традиційної монополії на цю галузь. Респуб-
ліканські історичні установи, як вважали у Москві, мали досліджувати історію
відповідних республік, та й то переважно в контексті «боротьби за встановлення
радянської влади» чи участі у цьому «встановленні» зарубіжних «інтернаціо-
налістів». Це фактично прирікало історичні дослідження в Україні на провінціалізм.
Прикметною у цьому плані (як і з погляду відомих цензурних обмежень
навіть за часів «відлиги») є історія з публікацією першої монографії згодом
провідного полоніста установи – Павла Михайловича Калениченка (1923–1983).
Тривалий час тема репресивних дій сталінщини щодо окремих етнічних
груп й цілих народів, в тому числі й польського, перебувала в СССР під
суворою забороною. «Крига» почала «скресати» для дослідників цієї проблема-
тики, в тому числі вітчизняних полоністів, серед яких був і П.Калениченко,
лише 1956 р. – після ХХ з’їзду КПСС й відомої (хоча й «закритої») промови
М.Хрущова. Очевидно, що хрущовська «відлига» була саме «відлигою», тобто
явищем тимчасовим, що чергувалася з рецидивами сталінщини. Відтак й
українські полоністи повнотою відчували на собі коливання політичної
кон’юнктури, численні обмеження не лише на доступ до джерел, а й щодо того,
що думати, говорити й друкувати на цю тематику.
Цікава у цьому плані історія публікації першої монографії дослідника –
«Польська прогресивна еміграція в СРСР в роки Другої світової війни», в
основу якої лягла його однойменна кандидатська дисертація, що її П.Калениченко
захистив 1956 р. Тема ця для молодого тоді полоніста мала й виразний авто-
біографічний вимір – студент-першокурсник фізико-математичного факультету
Львівського державного університету ім. І. Франка 1940–1941 рр., він мав мож-
ливість безпосередньо спостерігати не лише «польську прогресивну еміграцію»
тієї доби, а й поведінку пересічного («непрогресивного») поляка у щойно
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
169
приєднаних західноукраїнських областях, як також і перебіг «совєтизації» цих
теренів.
Що реально думав Павло Михайлович про ситуацію у Західній Україні
1939–1941 рр. та становище поляків на цій території й політику влади щодо
них, у повному обсязі навряд чи вдасться реконструювати. Адже докладних
мемуарів, які б збереглися десь «у шухляді», він, наскільки нам відомо, не
залишив. Можемо лише припустити, що ситуацію у «совєтизованому» Львові
1940–1941 рр. він міг обговорювати/пригадувати у неформальних бесідах зі
старшим колегою, професором Київського педінституту, з 1962 р. – Київського
державного університету Михайлом Івановичем Марченком (1902–1983),
колишнім першим совєтським ректором Львівського державного університету
ім. І. Франка (1939–1940) й завідувачем сектору історії феодальної доби
Інституту історії України АН УССР (1937–1939, 1939–1941)6. Втім, «на щастя»
в СССР діяла цензура, якій і завдячуємо можливості бодай фрагментарно
відтворити доцензурного/«нецензурного» Калениченка.
Так, 14 червня 1957 р. начальник Головного управління по охороні військових
і державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УССР К.Полонник адресував
секретареві ЦК КПУ С.Червоненку чергову інформацію, що з Видавництва АН
УССР надійшла на контроль верстка монографії П.Калениченка (автор
іменувався у листі «Калиніченком») «Прогресивна польська еміграція в роки
другої світової війни», рекомендована до друку Вченою радою Інституту історії
АН УССР. Принагідно керівник Головліту висловлював сановному адресату
свої міркування: «При уважному читанні цієї книги впадає у вічі слідуюче:
говорячи лише про прогресивну польську еміграцію, що перебувала в
Радянському Союзі під час другої світової війни, автор разом з цим надто
докладно розписує поневіряння і утиски, яких ця еміграція нібито зазнавала на
початку від органів радянської влади». Цензор наголошував: «Не знаємо, якими
міркуваннями керувався автор (та й Інститут історії і видавництво), описуючи
ці поневіряння в Радянському Союзі прогресивних поляків, але вважаємо, що
писати про це – політично недоцільно, антирадянська пропаганда може знайти
в цьому хорошу для себе поживу» (виділення у тексті – К.Полонника).
Застереження «рецензента» викликало авторське бачення совєтської
паспортизації «на колишній польській території, що відійшла до Радянського
Союзу». Важливо, що при цьому цитувався автентичний Калениченко, який,
мовляв, хибно («політично недоцільно»?) стверджував: «Деякі поляки, яким
Радянська влада, зважаючи на їх минуле, не могла цілком довірити, одержували
паспорти з так званим одинадцятим параграфом, що обмежував свободу
пересування і вибір місця проживання» (с. 41 верстки) (виділення у тексті тут і
далі – цензора).
На наступних двох сторінках верстки монографії подавалися речі вже зовсім
апокрифічні, оскільки автор, власне кажучи, окреслював етапи депортацій
польського населення з західноукраїнських та західнобілоруських теренів 1939–
Діалоги, гіпотези, джерела
170
1940 рр.: «Осіб, зв’язаних з ворожими елементами, – з метою ізолювати їх від
близького їм оточення і забезпечити на випадок війни, що наближалась, міцний
тил у прикордонних районах, – примусово вивозили у глибинні райони Радянського
Союзу. В лютому 1940 р. були вивезені осадники, у квітні того ж року – сім’ї
поліцаїв, офіцерів і вищих чиновників державного апарату, в червні – ті
біженці з Польщі, які ніде не працювали і зареєструвались на повернення в
окуповану німецькими фашистами Польщу, але яких гітлерівці не прийняли з
мотивів віросповідання. Не можна не згадати того, що при вивезенні поляків
вглиб країни були випадки, коли окремі особи виселялись без достатніх на те
підстав...». Нередагований Калениченко також необережно стверджував, що
репресії проти поляків тривали аж до початку совєтсько-німецької війни:
«Переважна більшість поляків була звільнена з тюрем, таборів і дістала повну
свободу безперешкодного переїзду в будь-яку добровільно вибрану для
проживання місцевість» (с. 92 верстки).
Особливий інтерес викликають зауваження цензора з приводу «вибраних
місць» з верстки книги П.Калениченка: «Авторові невтямки (sic!), що ми (цікаве
це «ми» – виразне артикулювання/усвідомлення ролі цензури як органічної
складової совєтського репресивного апарату й ототожнення себе з цим апаратом.
– Авт.) репресували не поляків, як таких, а соціально-ворожі елементи,
агентуру іноземних розвідок, яких зараховувати до прогресивної еміграції аж
ніяк не розумно, більше того – політично шкідливо.
На багатьох сторінках книги автор говорить взагалі про поляків, тобто
робить наголос на національному моменті, що аж ніяк не можна визнати
правильним, бо, як відомо, в своєму ставленні до польського населення західних
областей СРСР ми виходили не з вузько-національних, а з загальнодержавних
засад».
Підсумовуючи загальне враження від верстки праці П.Калениченка,
К.Полонник робив такий висновок: «Головліт УРСР вважає, що випуск у
такому вигляді книги П.Калиніченка “Прогресивна польська еміграція в роки
другої світової війни” може нанести чималу шкоду нашим державним інтересам,
зокрема відносинам з народом дружньої Польщі. Книга до друку не дозволена».
За рішенням секретаря ЦК КПУ С.Червоненка цензурні претензії до праці
П.Калениченка були переадресовані для належного «реагування» до відповідного
відділу ЦК. 24 липня 1957 р. завідувач сектору відділу науки і культури ЦК
КПУ В.Цвєтков, у свою чергу, інформував керівництво Компартії України про
ліквідацію «прориву» на історичному фронті УССР: «Відділ науки і культури
ЦК КП України підтримує рішення Головліту УРСР про затримку видання книги
т. Калиниченка “Прогресивна польська еміграція в роки другої світової війни”.
Враховуючи те, що вчена рада Інституту історії АН УРСР рекомендувала
цю недоброякісну книгу до друку, дирекції і вченій раді інституту зроблено
зауваження. Бюро відділу суспільних наук АН УРСР на своєму засіданні
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
171
23 липня ц. р. розглянуло питання про рекомендацію до друку недоброякісних
робіт вченою радою Інституту історії АН УРСР.
Рукопис цієї книги був повернутий видавництвом АН УРСР авторові для
доробки. Рукопис перероблено, з нього викинуто всі неправильні твердження.
Зараз ця книга знаходиться у виробництві».
Після цензурного вихолощення змісту монографія Павла Михайловича нарешті
з’явилася друком накладом у 2 000 прим. Вже 13 листопада 1957 р. директор
Державної публічної бібліотеки УССР В.Дончак адресував керівнику Інституту
історії О.Касименку традиційне прохання «висловити Вашу думку щодо доціль-
ності надіслання в країни народної демократії та в капіталістичні країни
такої літератури». У переліку «такої літератури» згадувалася, зокрема, й
«Польська прогресивна еміграція в СРСР в роки Другої світової війни»7.
Відповідь Олександра Карповича була позитивною – жорстко «відредагована»
книга вже не загрожувала «нашим державним інтересам, зокрема відносинам з
народом дружньої Польщі».
Раніше, наприклад, кандидатська дисертація П.Калениченка (й верстка
монографії, с. 41) містила такий пасаж: «Державно-правове становище поляків
у нових радянських районах визначалось Указом Президії Верховної Ради
Союзу РСР про придбання громадянства СРСР жителями західних областей
Української і Білоруської РСР від 29 листопада 1939 р., а також аналогічним
Указом Президії Верховної Ради СРСР щодо Литовської РСР.
На підставі цих Указів відбувалась паспортизація, яка почалась на
західноукраїнських і західнобілоруських землях весною 1940 р., а в Литві – в
січні 1941 р. Деякі поляки, що їм Радянська влада не довіряла, одержували
паспорти з так званим одинадцятим параграфом, який обмежував свободу
пересування і вибір місця проживання. Паспортизація була видатною подією в
житті польських трудящих, що проживали в районах, недавно возз’єднаних з
Радянським Союзом»8 (виділення наше. – Авт.). Для постсталіністської вітчизняної
історіографії напрочуд прикметне це поєднання згадки про обмеження прав
частини (!?) польської людності, що їй незбагненна совєтська адміністрація «не
довіряла», й неодмінного панегірика («обязательного сквернословія») щодо
виразно тоталітарної паспортизації як, мовляв, «видатної події в житті польських
трудящих».
Відредагований/процензурований Калениченко виглядав значно «симпатичніше»
(принаймні менш загрозливо для «відносин з народом дружньої Польщі», який
цілком «несподівано» навесні – восени 1956 р. висловився категорично проти
запровадження у країні совєтської моделі тоталітарного устрою)9. Той самий
вищенаведений пасаж верстки (другий абзац) виглядав у надрукованій книзі
безпроблемно-ідилічно: «На підставі цих Указів відбувалась паспортизація, яка
почалась на західноукраїнських і західнобілоруських землях весною 1940 р., а в
Литві – в січні 1941 р. Колишні жителі Польщі – українці, білоруси, литовці,
Діалоги, гіпотези, джерела
172
євреї, а також поляки – одержали радянські паспорти, стали повноправними
радянськими громадянами» 10 (виділення наше. – Авт.).
Спроба української полоністики, користуючись «відлигою», стати на шлях
об’єктивного (максимально наближеного до об’єктивного) висвітлення історії
польської людності на українських теренах за совєтської доби, зазнала невдачі.
Серйозна розмова на ці теми стала можливою лише наприкінці 1980-х років.
Павла Михайловича Калениченка не стало 1983-го...11.
У таємному меморандумі республіканського КГБ «О состоянии и мерах усиления
агентурно-оперативной работы органов госбезопасности УССР по вскрытию
и пресечению враждебной деятельности антисоветских элементов из числа
интеллигенции и молодежи» (грудень 1958 р.) значна увага приділялася й
нелояльним щодо влади проявам з боку соціогуманітарної інтелігенції, в тому
числі науковців – істориків, а саме: «Имеют место неединичные случаи, когда
враждебные элементы из числа интеллигенции и молодежи используют различные
легальные возможности для распространения буржуазной идеологии, при этом
прибегают к фальсификации исторических фактов и под этим прикрытием
протаскивают идейно не выдержанные, а порой и враждебные взгляды в науку,
литературу и искусство».
Особливе занепокоєння спецслужби викликала присвячена історії Західно-
української Народної Республіки публікація молодого науковця зі Львова
О.Карпенка й солідаризування з його позицією старших колег з наукових
установ Львова та Києва: «Научный сотрудник института общественных наук
АН УССР (в г. Львове), кандидат исторических наук – КАРПЕНКО Александр,
член КПСС, к 40-летию Советской Украины опубликовал в печати статью “К
вопросу о характере революционного движения в восточной Галичине в
1918 году”. Тема актуальна, но все дело в том, что в ней автор, исказив ряд
исторических фактов, пытался подвергнуть ревизии партийную, марксистскую
оценку происходивших политических событий в Западной Украине.
КАРПЕНКО в этой статье утверждает, что контрреволюционное прави-
тельство Западно-Украинской народной республики (ЗУНР) было народным и
что воссоединение ЗУНР с петлюровской УНР явилось прогрессивным актом в
истории украинского национального движения.
Не случайно, что националистические трактовки, выдвинутые в этой
статье КАРПЕНКО, взяли под защиту зарубежные националистические центры,
в частности: Журнал “Украинский самостийник”, издаваемый украинскими
националистами в г. Мюнхене, в статье “Под обстрелом истории Украины”
дается положительная оценка работе КАРПЕНКО. Возникает вопрос – кому
же служит КАРПЕНКО и кто стоит за его спиной?
Произведенной проверкой получены весьма интересные данные о том, что в
гор. Львове и Киеве КАРПЕНКО поддерживают более маститые ученые, в
деятельности которых следует разобраться».
Появі вищенаведеної таємної інформації КГБ УССР передувала низка подій.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
173
Під час проведення наукових конференцій до 40-річчя більшовицького
путчу у Петрограді (так зв. «Великої Жовтневої соціалістичної революції») й
особливо 40-річчя «буржуазно-демократичних» революцій у Центрально-Східній
Європі, Олександр Карпенко виклав власне бачення перебігу подій у Східній
Галичині у жовтні – листопаді 1918 р., які привели до створення ЗУНР. Результати
наукового пошуку закріпила згадана стаття12. Виступи й публікація в інсти-
тутському збірнику викликали «шалену критику ортодоксів і загалом демагогів
та політичних спекулянтів, зокрема з історичного факультету Львівського
державного університету та Політехнічного інституту. Різко негативною була й
реакція Львівського обкому партії та ЦК КПУ»13.
25 квітня 1958 р. на Вченій раді Інституту історії АН УССР за участю
істориків науково-дослідних установ та вузів Києва, Львова, інших міст було
заслухано доповідь доктора історичних наук, завідувача відділу історії
радянського суспільства інституту М.Супруненка «Огляд наукових праць з
історії перемоги Великого Жовтня на Україні» й співдоповідь кандидата
історичних наук І.Компанійця «Огляд наукових праць з історії революційного
руху на західноукраїнських землях, що розгорнувся під впливом ідей Великого
Жовтня»14.
Обидва промовці вибудували свої виступи за звичними канонами тогочасної
офіційної історіографії. Одначе виступ І.Компанійця містив важливий нюанс –
він, зокрема, звернув увагу «на значні помилки в деяких опублікованих
працях», піддавши критиці низку положень вже відомої на той час статті
старшого наукового співробітника Інституту суспільних наук О.Карпенка «До
питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.».
Твердження О.Карпенка, зазначив доповідач, що у листопаді 1918 р. у Східній
Галичині відбулася окрема «національно-демократична» революція і ЗУНР
постала не внаслідок «контрреволюційних дій української буржуазії, а як
наслідок революційного руху народних мас, принижують значення соціалістичної
революції і створення Української Радянської держави для всього українського
народу». Компанієць також дорікав львівському дослідникові, що той, мовляв,
не дав чіткої й правильної характеристики класових сил, включивши і
буржуазію і пролетаріат в одне «загальнонаціональне повстання», що, мовляв,
було реанімацією «буржуазно-націоналістичної теорії єдиного потоку»15.
На наступному засіданні Вченої ради Інституту історії, 28 квітня 1958 р.,
відбулося обговорення доповіді та співдоповіді. Серед тих, хто долучився до
критики О.Карпенка, були Д.Волчанський (Кіровоградський педінститут),
В.Варецький, О.Єрмоленко (Інститут історії АН УССР), А.Ярошенко (Інститут
історії партії при ЦК КПУ) та ін. На помилковості положень згаданої публікації
львівського ученого, в якій «не показана контрреволюційність західноукраїнської
націоналістичної буржуазії під час утворення так званої Західноукраїнської
Народної Республіки», хибно стверджується, «нібито ЗУНР була створена в
Діалоги, гіпотези, джерела
174
результаті революційної боротьби народних мас», наголошувала й підсумкова
постанова Вченої ради16.
Прикметно, що на захист львівського ученого та його права на науковий
пошук виступив завідувач відділу історії країн народної демократії й за
сумісництвом головний редактор «Українського історичного журналу»
Ф.Шевченко, який закликав поважати думку опонента й відмовитися від
тоталітарної практики начіплювання ярликів: «Я за обговорення в цих
питаннях, кожний висловлюється, як хто може, але повинно бути якесь
товариське відношення до своїх товаришів. Іван Іванович (Компанієць. – Авт.)
в своєму виступі щодо тов. Карпенка змалював його так, що створюється таке
враження, що якщо в Карпенка ще залишилось щось радянське, то дуже мало,
він звів його ні до чого, назвав і ревізіоністом, і фальсифікатором, і т. ін. Якщо
цей виступ залишиться в стенограмі, то хай залишається для історії, але ж так
не можна, товариші, потрібно мати терпіння і до своїх противників, навіть коли
вони не розділяють ваші погляди […]. Я вважаю, що є нездоровий пережиток
того, що було колись, а зараз нам хватить, і проблем хватить, і матеріалу
хватить. А що стосується висновків, дозвольте кожному мати свої висновки,
якщо вони виходять з марксистсько-ленінської позиції. Я думаю, що Карпенко
не ревізіоніст, по крайній мірі»17.
О.Карпенко мав спільника не лише в особі Федора Павловича Шевченка, а й
загалу істориків Інституту суспільних наук АН УССР у Львові, які, принаймні у
кулуарних розмовах, цілком поділяли оцінку О.Карпенком характеру
листопадових подій 1918 р. у Східній Галичині. У цій непростій ситуації гідно
повівся й І.Крип’якевич, який прагнув максимально амортизувати удар
роздратованих критиканів, що було чітко зафіксовано у протоколах засідань
відділу історії України, Вченої ради та партзборів Інституту суспільних наук18.
Отже, атмосфера в історичній науці наприкінці 1950-х рр. все ж відрізнялася
від ситуації 1930-х рр. Тому, зокрема, у дискусії, що відбулася 28 квітня 1958 р.,
надали слово й авторові «помилкових тверджень» – О.Карпенку, який взяв на
себе сміливість, покликаючись на оцінку у документах КПЗУ, зробити
висновок, що у листопадових подіях 1918 р. у Східній Галичині слід вбачати не
путч, а саме масовий народний рух – національно-демократичну революцію,
результатом якої й було створення ЗУНР.
Свій виступ Олександр Юхимович розпочав словами: «Історія західноукра-
їнських земель багата славними героїчними сторінками. Однак до цього часу
багато питань з історії [західно]українських земель ще далеко не висвітлено. До
таких питань і відносяться революційні події в Східній Галичині в листопаді
1918 р. Мабуть, зовсім не випадково цим подіям співдоповідач приділив так
багато уваги […]. Поскільки це питання в співдоповіді виявилося головним по
затраті часу, а тим більше поскільки в співдоповіді два десятки разів згадува-
лось прізвище Карпенка, дозвольте і мені зупинитися на цьому питанні»19. На
значному проаналізованому матеріалі львів’янин доводив: «Величезний
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
175
фактичний матеріал і на сьогодні зберігся, і це дозволяє нам говорити про
масовий, дійсно народний виступ трудящих Східної Галичини в подіях 1918 р.,
а не про “путч”, як дехто намагається нам довести».
Свідомо розставляючи акценти й відкидаючи фальшиві обвинувачення,
О.Карпенко прагнув бути максимально обережним й додержуватися маркси-
стських історіографічних канонів: «За своїм характером ця революція була
буржуазно-демократичною, бо вона вирішувала завдання буржуазно-
демократичного перевороту – проголошення буржуазної республіки, ліквідації
монархічної влади і залишків феодалізму, завоювання демократичних свобод.
Ці завдання в революції стояли перед усіма народами Австро-Угорщини, тобто
була єдина мета революції»20. Із зрозумілих причин промовець не наголошував
на національній українській складовій революційного руху народів Габсбургської
монархії, віддавши перевагу соціально-класовим й загальнодемократичним
чинникам подій осені 1918 р. у Східній Галичині. Завершив свій виступ
О.Карпенко так, як і почав розгорнуту промову з відстоюванням власної
наукової позиції, – гідно, закликавши опонента (опонентів) дотримуватися норм
наукової етики21.
Натомість І.Компанієць у заключному слові наголошував на неможливості
«довільного поєднання революційного руху українських трудящих мас проти
влади Габсбургів і контрреволюційного путчу української буржуазії», які, на
жаль, співпали у часі. Погляди О.Карпенка, на його переконання, мають
«антинауковий характер» й знайшли підтримку «лише в самого т. Карпенка,
який мав можливість прийняти участь в роботі нашої Вченої ради, і ще з боку
Шевченка».
Промовець запропонував «для зручності» розглядати виступи О.Карпенка та
Ф.Шевченка спільно: «Вони майже не відрізняються, не видно, де закінчується
думка одного і починається думка другого […]. В цілому ж ні той, ні другий не
тільки не відмовились від своїх неправильних поглядів, а й відстоювали їх. Тому
є необхідність детальніше зупинитися на цьому, враховуючи, що мова йде не
про якесь абстрактне питання, а про визначення того, за що боролися 4 млн.
українців Східної Галичини – чи за створення буржуазної республіки, чи за
возз’єднання з своїми братами, які створили Українську радянську державу»22
(виділення наше. – Авт.).
З позицій сьогодення аргументація І.Компанійця виглядає більше ніж
дивною, як і його нерозуміння (?!), що саме нелегітимна самопроголошена
«українська радянська держава» була насамперед тією самою критикованою
ним «абстракцією». А завершувався прокурорський виступ І.Компанійця знову
ж таки політичними обвинуваченнями щодо львівського колеги й закидами на
адресу Ф.Шевченка: «Поява статті Карпенка саме в той час, коли вся наша
країна святкувала 40-річчя Радянської влади, – дуже прикрий факт. Помилки
Карпенка носять не лише антинауковий характер, але й політичний характер.
Роботи Карпенка неодноразово піддавались гострій критиці […]. Але він
Діалоги, гіпотези, джерела
176
продовжує свою лінію невдалими і ненауковими прийомами. Але це молода
людина, не позбавлена здібностей (sic!). І можна сподіватись, що він зрозуміє
свої помилки і зможе ще дати корисні наукові роботи, і допомогти йому в
цьому повинен Ф. П. Шевченко, який допоміг йому раніш припустити ці
помилки, але в авторитет якого він дуже вірить»23 (виділення наше. – Авт.).
Пікантність ситуації полягала ще й у тому, що промовець, який взяв собі
роль старшого, досвідченішого колеги стосовно львівського дослідника, тим не
менше був його… однолітком! (обидва 1921 р. народження). І.Компанієць таки
обмовився, що справжні мотиви його завзятої «критики» полягали у
завуальованому прагненні «вивести з гри» наукового конкурента: за його
словами, тандем Карпенко – Шевченко намагався «переконати присутніх, що
критика “схем” Карпенка була зроблена співдоповідачем з особистих інтересів,
бо, мовляв, співдоповідач і автор “схем”, які колись були навіть “товаришами”,
зараз розійшлися як конкуренти по одній темі». Очевидно, так воно й було24…
Дискусія 1958 р. позначилася на подальших взаєминах І.Компанійця з
Ф.Шевченком, у щоденнику якого за 15 листопада 1975 р. зазначено:
«Сьогодні ранком подзвонили, що вночі раптово помер І[ван] І[ванович]
Компанієць. Для цієї людини я зробив дуже багато – вибрав тему дис[ертації],
був керівником [фактичним], офіц[ійним] опонентом, взяв до себе у відділ,
створив усі умови для написання докт[орської] дис[ертації]. В написах на
книжках і статтях [зразу] величав мене “дорогим другом і вчителем”. Але
коли “вийшов у люди”, то зробив мені дуже багато гадостей – письмово у
різні інстанції, усно на всяких засіданнях і нарадах. Продовжувалося це понад
15 років. Видно, що злість з’їдає людей і заганяє їх у могилу передчасно (адже
йому було лише 54 р[оки]). Його немає, але посіяна ним гидота в різних
інстанціях продовжує ще діяти. Доведеться мені ще не один рік згадувати
його “злим, але тихим словом”. Можу тільки до цього додати, що й людям, як
і оленям, потрібні “вовки”, щоб вони були на сторожі, а не дрімали.
Стосується це такого “оленя”, як я»25.
Отже, вищезгаданий пасаж з грудневого меморандуму КГБ УССР 1958 р.
про «ворожу діяльність» «антисовєтських елементів» серед інтелігенції республіки
щодо О.Карпенка та наданої йому підтримки з боку анонімних «маститих учених»
у Львові та Києві, слід розуміти як солідаризування з молодим львівським
дослідником з боку авторитетного директора Інституту суспільних наук у
Львові акад. І.Крип’якевича та чільного співробітника Інституту історії АН
УССР, головного редактора «Українського історичного журналу» Ф.Шевченка.
Саме в їхній діяльності наполегливо прагнули «розібратися», щоправда –
безуспішно, «компетентні органи».
Попри вищезгадані цензурні обмеження й рецидиви квазінаукової полеміки
у стилі сумнозвісних 1930-х рр., наукове життя першого постсталінського
десятиліття суттєво урізноманітнилося. Відбувалося чимало наукових сесій,
конференцій, дискусій та нарад.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
177
Мабуть, найвиразніше потреби вітчизняних дослідників-гуманітаріїв у
зазначений період виокремила вищезгадана Наукова сесія з питань розвитку
гуманітарних наук в УССР, яка відбулася 27–31 травня 1958 р. у Києві, й
зокрема її секція історії, що працювала 29–30 травня в Інституті історії АН
УССР26.
Позиція офіційної історіографії була зафіксована у доповіді директора
Інституту історії О.Касименка – «Стан і перспективи розвитку історичної науки
в Українській РСР». Одначе найцікавішими були неформальні дезидерати
учасників сесії – істориків, що серед них домінували такі: створення багатотомної
історії українського народу; організація республіканського об’єднання (асоціації)
дослідників історії; переведення Центрального державного архіву Жовтневої
революції з обласного Харкова до столичного Києва; негайна підготовка
підручника з історії України для середньої школи, перетворення «Українського
історичного журналу» з двомісячника на щомісячник; обмеження цензорсько-
редакторського втручання в авторські тексти та ін.
Формальний лідер установи – О.Касименко – про людське око підтримував
вищезгадані вимоги вітчизняної історіографії, які побутували у середовищі
професійних дослідників ледь не з кінця 1930-х років – побутували, зрозуміло,
у латентній формі, діставши можливість прилюдного артикулювання (та й то
часткового) лише за часів хрущовської «відлиги». Але водночас й насамперед
«автентичний» Олександр Карпович найкомфортніше почував себе у звичній
для нього ролі такого собі ревнителя «дрєвнєго благочінія» – тобто нормативних
вимог сумнозвісної сталінської книжки «История ВКП(б). Короткий курс» й
прикметних тоталітарній добі численних і суворих табу на вивчення тих або
інших історіографічних тем. Відтак і під час засідань секції історії Наукової
сесії з питань розвитку гуманітарних наук в УССР директор Інституту історії
неодноразово збивався на набридливу агітпропівську риторику 1930-х років.
Так, наприклад, кафедра загальної історії Ужгородського університету
опрацьовувала науково-дослідну тему з історії феодальних замків Закарпаття.
Згадав про це під час засідання секції завідувач кафедри Г.Марченко (1911–
1985). У заключному слові О.Касименко самочинно взяв на себе функції цензора
й піддав цю цікаву тематику остракізму, силкуючись нав’язати ужгородським
колегам натомість чергову банальну тему з «життя трудящих» краю, а саме:
«Тут було висловлено думку товаришами із Закарпаття про те, що вони
ставлять перед собою завдання в ближчий час видати фундаментальну роботу,
присвячену історії феодальних замків, які є на Закарпатті. Я б вважав, що
товаришам треба подумати, як розв’язати це питання відносно того, щоб
можливо дати якусь розробку з приводу того, що це за замки. Мені доводилось
їздити по Закарпаттю, і, справді, це досить цікаво, але коли готується така
робота про історію феодальних замків, я думаю, краще було б, коли б в першу
чергу ми дали фундаментальну роботу про життя, побут, працю, про політичну,
історичну культуру і життя широких трудящих мас Закарпаття в минулому, і
Діалоги, гіпотези, джерела
178
дати це в такому вигляді, щоб воно було доступно і дохідливо, і дати
історичний матеріал, але знайти належне місце.
Я далекий від того, щоб скидати ці феодальні замки з рахунку, але тут треба
правильно розв’язати співвідношення цих елементів» 27.
Так само «цензорське втручання» О.Касименка (причому дворазове) спричинив
й неординарний виступ на секції історії завідувача кафедри історії Львівської
вищої партійної школи (sic!) М.Гірича.
Львів’янин, вочевидь молодий дослідник, не обтяжений ще науковими
ступенями й званнями, тим не менше напрочуд яскраво й влучно окреслив
больові точки тогочасної вітчизняної історіографії, що серед найголовніших з
них був власне брак середньошкільних та вузівських курсів з історії України й
штучно (та свідомо-навмисно) звужене коло осіб, які б вивчали історію своєї
Батьківщини: «Довгий час стояло у нас питання про те, що у нас на Україні
немає підручників по історії України, що населення не вивчає історію
України […]. Видали два томи історії України, але подивіться, яке вузьке коло
людей вивчає історію своєї Батьківщини. Вивчає лише частина студентів і,
звичайно, інтелігенція, яка цікавиться історією України, а маса не знає історії
України […]. І, дивна річ, пройшло 40 років, а ми і досі не маємо можливості
викладати історію України. 40-мільйонна Україна, а в ній немає викладання
історії України […] Мені здається, що пора запровадити в середній школі, чи
то в 7 класі, чи то в 10, але обов’язково треба запровадити викладання історії
України»28.
Логіка виступу М.Гірича вочевидь потребувала перейти від наголошування
на потребі широкого запровадження викладання у середній та вищій школі
республіки вітчизняної історії до виразного акцентування необхідності викладання
цієї історії мовою титульної нації: «Нам треба так працювати, щоб наша
продукція була більш доступною для мас. Ми повинні впроваджувати в життя
ленінський принцип, який вимагає, щоб комуністичне виховання мас провадилось
рідною мовою, з поєднанням патріотизму з пролетарським інтернаціоналізмом.
Я хочу звернути увагу на те, що нам не досить тільки працювати для того, щоб
поширювати ці дослідження і мати їх серед кіл висококваліфікованої освіченої
інтелігенції. Треба історію нашу готувати для мас, а для цього треба створити
популярний нарис або підручник, щоб він був доступний для мас і щоб
поширилась викладовська робота в школі»29.
М.Гірич поділився з присутніми й власними міркуваннями щодо поширюва-
них (вочевидь російською шовіністичною історіографією, яка, втім, безпосередньо
не згадувалася) вигадок щодо «другосортності» української історії, відсутності
у ній позитивних, «справжніх» й вартих уваги героїв (тези, що й нині популярні
у відповідному квазінауковому середовищі): «Часто у нас історія України
викладається в такому вигляді, ніби народ України був надзвичайно відсталим,
безталанним, що нічого власного і оригінального не створював. Вказується, що
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
179
і Україна дала великий вклад в справу дружби народів, але це робиться
декларативно»30.
Нарікав львівський завідувач кафедри й на жорсткі цензурні обмеження, що
чатували на сумлінного дослідника, якщо виявлений ним архівний матеріал не
вписувався у прокрустове ложе сталінского «Краткого курса». Як приклад
наводився власний досвід промовця: «Важко писати історію і тому, що
товариші бояться підпасти під категорію ревізіоністів, або націоналістів. Я сам
працював над дисертацією з історії Лівобережної України, знайшов багато
матеріалів, які можна було б опублікувати, але мене й слухати не хотіли,
сказали, що не можна це публікувати, треба показати, що все проводилось
тільки під керівництвом більшовицької партії, а всі останні партії були
ворожими, що тільки так велась боротьба і т. ін. Спробуйте це доказати про
період до 1905 року, я перерив архів і знайшов зовсім інший матеріал.
Отже, виходить так, що немає можливості показати народний рух, коли цей
рух не був під керівництвом більшовицької партії, і треба було обов’язково
показати керівництво більшовицької партії. Значить, тут є деякі перегиби»31.
Зрозуміло, що «крамольний» виступ М.Гірича, що у ньому не лише заклика-
лося вивчати й викладати історію України… українською мовою, а й
піддавалася сумніву «провідна і спрямовуюча» роль російських більшовиків у
новітній історії вітчизняного Лівобережжя принаймні до 1905 р. (оскільки це не
підтверджувалося архівним матеріалом), не міг не викликати цензорської
реакції О.Касименка, який не лише вимагав «уточнень» від львівського історика
під час його промови, а й згадав цей виступ у своєму заключному слові: «На
превеликий жаль, не обійшлось на нашій нараді без непорозумінь. Я маю на
увазі виступ т. Гирича, який розвинув, безперечно, таку неохайну форму
виступу. Коли він пояснював свій виступ, він трохи поправився, але в цілому
слід побажати, щоб наші історики в цьому відношенні більш уважно і
відповідально ставилися до таких заяв, до своїх виступів, а виступ тов. Гирича,
він, безперечно, є такий, який не робить нам честі»32.
Якщо ближче не окреслені «ми» (тобто Касименко & Kº) й мали проблеми з
морально-етичними поняттями, то натомість яскравий виступ М.Гірича і справді
робив честь тогочасній українській історіографії та був, на наше переконання,
сміливим публічним артикулюванням дезидератів вітчизняної історичної науки,
що жваво обговорювалися за лаштунками парадно-офіційної совєтської історіо-
графії тієї постсталінської доби.
Примітним явищем з середини 1950-х рр. стали візити закордонних
істориків, передусім з «країн народної демократії» – Болгарії, Польщі, Угорщини,
Чехословаччини. Натомість й провідні співробітники Інституту (І.Бойко,
В.Голобуцький, П.Калениченко, В.Клоков, Ф.Шевченко та ін.) дістали можливість
регулярно брати участь у міжнародних конференціях, що відбувалися за кордоном.
Так, у 1955 р. на Х Міжнародному конгресі історичних наук у Римі Інститут
репрезентував І.Бойко. Почався обмін науковою продукцією, архівними
Діалоги, гіпотези, джерела
180
матеріалами. Учасником і доповідачем на ХІ Міжнародному конгресі
історичних наук у Стокгольмі 1960 р. був В.Голобуцький33.
Участь у наступному – ХІІ Міжнародному конгресі історичних наук у Відні
1965 р. – директора Інституту історії АН УССР проф. К.Дубини прикметна його
зустріччю у столиці Австрії під час форуму істориків з І.Лисяком-Рудницьким,
який у своїй резонансній статті – репортажі несподівано високо оцінив свого
випадкового співбесідника, побачивши у ньому не лише «досвідченого дискутанта»:
«Це людина з чималим практичним розумом та життєвим досвідом. Не було
помітно в ньому ані заляканости й розгублености, ані чванькуватости й
грубіянства, що творять звичайні атрибути радянських людей в контактах з
зовнішнім світом. Подобалися мені його стриманість, невимушеність та легка
нотка іронії, що бриніла в його словах – “панські” прикмети, що їх аж надто
часто бракує українським інтеліґентам. Було відчутно по ньому, що він
належить до провідної верстви радянського суспільства і має відношення до
сфери влади. Приємно було познайомитися з цим представником українського
“червоного дворянства” […]»34.
Водночас І. Лисяк-Рудницький зауважив важливу, на його погляд, хибу у
професійній підготовці свого співрозмовника, зробивши на її підставі ширше
узагальнення щодо усіх учених – соціогуманітаріїв УССР: «Про інтелектуальні
кваліфікації К.К.Дубини, – його освіту й начитаність, – не можу сказати нічого,
крім одного: він не володіє жодною західньою мовою. Це саме було й з
учасником Стокгольмського конґресу 1960 р., проф. В. Голобуцьким. Можна
думати, що маємо тут справу не з відокремленими явищами, але з “нормальною”
для сучасної української підрадянської інтеліґенції справою. Російські історики,
як правило, промовляли в Стокгольмі й Відні однією з трьох великих західніх
мов; зате “націонали” – Голобуцькі, Дубини, Гуссейнови – виступали мовою
“старшого брата”.
Я, очевидно, не збираюся твердити, що хтось заборонив би нашим
Голобуцьким і Дубинам вивчати світові мови, коли б вони самі цього бажали.
Важливе тут щось інше: в Радянській Україні можливо добитися визначного
становища в академічній ієрархії без того, щоб знання світових мов було для
людини практичною конечністю. Отже маємо тут справу з суспільством, яке
навіть у своїй інтелектуальній верстві ізольоване від зовнішнього світу. Закор-
донні подорожі, особисті зустрічі й контакти з чужоземцями, а навіть користу-
вання чужомовною літературою й досі не стали для українського підрадянського
науковця щоденним хлібом. Чи треба кращого доказу тієї жахливої
провінційности, що на неї засуджене українське культурне життя в УССР?»35.
На запитання співрозмовника, чому Україна не представлена на Міжнародному
історичному конгресі, – як і взагалі на міжнародних наукових конгресах, –
власною делегацією, К.Дубина зауважив: «А, знаєте, в нас про це думають».
«Добре, що хоч “думають”!» – ця скептична репліка І.Лисяка-Рудницького у
відповідь36 до певної міри повисала у повітрі, оскільки ні автор статті, ні його
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
181
зарубіжний читач не могли знати, що питання про створення окремого
республіканського об’єднання або асоціації істориків доволі жваво обговорюва-
лося у колах професійних дослідників і вузівських викладачів-істориків УССР,
принаймні з 1958 р.
А 1 квітня 1967 р. проф. К.Дубина та віце-президент АН УССР акад.
І.Білодід підписали ініційоване Інститутом історії звернення до першого
секретаря ЦК КП України П.Шелеста: «Секція суспільних наук та Інститут
історії АН УРСР вважають за потрібне створити Асоціацію істориків
Української РСР, яка працювала б як відділення Національного Комітету
істориків СРСР.
Національний Комітет […] об’єднує істориків всього Радянського Союзу.
Однак історики України підтримують з цим Комітетом слабкі, спорадичні
зв’язки, що здійснюються головним чином через Інститут історії Академії
наук УРСР. В нашій республіці є великий загін істориків, які працюють в інших
наукових установах […] та в численних вузах і майже зовсім не зв’язані з
Національним Комітетом.
Створення Асоціації дасть можливість всім колективам істориків
республіки налагодити і підтримувати тісні органічні зв’язки з Національним
Комітетом істориків СРСР, розширити і поглибити зв’язки з науковими
організаціями та істориками братніх соціалістичних та деяких інших
зарубіжних країн, брати більш активну участь в роботі міжнародних наукових
конгресів, сесій та колоквіумів і сприятиме більш чіткій організації зустрічей з
іноземними істориками, які відвідують Радянську Україну.
Утворення Асоціації не потребуватиме виділення ніяких додаткових штатів
і коштів.
Просимо Вас порушити це питання перед ЦК КПРС»37 (виділення наше. –
Авт.).
28 липня 1967 р. за тією ж адресою й з тими самими підписами (І.Білодід –
К.Дубина) було спрямоване повторне звернення майже ідентичного змісту. А на
початку жовтня того ж року ініціатива Інституту історії щодо створення
Асоціації істориків УССР була «похована» у кабінетах відділу науки і культури
ЦК КП України, чиновники якого нібито погоджувалися з ідеєю, а по суті
обмежилися відпискою: «Відділ науки і культури вважає, що пропозиція про
утворення в Українській РСР відділення Національного комітету істориків
Радянського Союзу заслуговує на увагу. Але, поскільки постає питання про
організацію таких відділень і в інших союзних республіках, Президії АН УРСР
доручено вирішувати це питання через Національний комітет істориків
Радянського Союзу»38.
Не варто наголошувати на відомому ставленні московського керівництва до
подібної та будь-яких інших спроб відсепарування «невід’ємної складової» –
УССР та похідних від неї, зокрема української історичної науки – від
загальносоюзного «тіла». Зайвий раз підтвердилася слушність вищезгаданого
Діалоги, гіпотези, джерела
182
висловлювання І.Гуржія 1957 р., що «українські центральні органи не можуть
без дозволу Москви вирішити жодного суттєвого питання»…
Вищезгадане розширення й урізноманітнення міжнародних контактів
вітчизняних учених – істориків, започатковане у другій половині 1950-х років,
збагачувало їх не лише науковими ідеями закордонних колег, сприяло обміну
думками, а й періодично впроваджувало у нелегальний/напівлегальний обіг
київської (та й загалом української підсовєтської) інтелігенції новинки «тамви-
даву» – насамперед друковані праці української («буржуазно-націоналістичної
антисовєтської») еміграції. На користь цього свідчила й несподівана репліка
К.Дубини під час Міжнародного історичного конгресу у Відні 1965 р.
Відповідаючи на закид одного з закордонних співрозмовників щодо низького
рівня більшості статей в «Українському історичному журналі», директор
Інституту історії парирував: «Але визнайте самі, що ваш Український історик
не кращий»39. Репліка викликала слушні розмірковування І.Лисяка-Рудницького:
«Відповідь дійсно роззброююча, бо обставини не дозволяли на те, щоб роз’яснити,
чому ці два історичні періодики […] такі неспівмірні, що їх навіть трудно
порівнювати. Цитована репліка К. К. Дубини спонукає до двох коментарів. По-
перше, вона свідчить про те, що на Україні цікавляться та уважно слідкують за
культурною працею еміґрації. По-друге, це доводить, що ми можемо здобути
пошану наших крайових земляків і колеґ тільки високоякісними творами.
Публікації, що відповідають цим вимогам, знаходять відгомін серед кіл радянських
працівників культури; вони побуджують їхню думку та примушують їх […]
рівнятися на досягнення еміґрації»40.
Тривалий час безперечне лідерство у рейтингу нелегально поширюваних
закордонних видань утримувало «Розстріляне відродження». Відома антологія,
упорядкована Юрієм Лавріненком (1905–1987)41, з’явилася друком у серпні
1959 р. за ініціативою й заходами видавництва «Kultura» й Instytutu literackiego
(Париж), що їх очолював Є.Ґедройц (1906–2000), як т. ХХХVІІ бібліотеки
«Kultury» – накладом у 2 000 прим. (друкарня «Biblos» – Мюнхен /Німеччина/).
Підготовку видання ініціював Є.Ґедройц листом у Нью-Йорк до Ю.Лавріненка
від 19 листопада 1957 р.42
У підготовці «Розстріляного відродження», що тривала 18 місяців, укладачеві
надали допомогу літературо- й мовознавці української еміграції Ю.Шевельов
(Шерех), Л.Лиман, І.Кошелівець, політолог Г.Костюк та ін. До книги увійшли
твори, опубліковані в УССР до 1933 р., які згодом були заборонені й, за словами
укладача, «нищені наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну
провінціялізацію України»43. Вступ «Від упорядника» Ю.Лавріненко розпочинав
подякою видавцям: «Вихід у світ цієї антології я завдячую видавництву
“Культура”, що зокрема своїм журналом того ж імені здобуло високу репутацію
також і в українців, даючи ось уже дванадцять років гарні приклади польсько-
українських взаємин»44.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
183
Кожному з митців в антології присвячена «літературна сильвета», їхні твори
згруповані у розділах «Поезія» (П.Тичина, М.Рильський, Я.Савченко, Д.Загул,
М.Семенко, О.Слісаренко, М.Зеров, В.Еллан (Блакитний), В.Чумак, М.Йогансен,
В.Сосюра, В.Свідзінський, П.Филипович, Т.Осьмачка, Ґ.Шкурупій, Д.Фальківський,
В.Бобинський, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, Л.Чернов (Малошийченко), С.Бен,
М.Бажан, Марко Вороний, В.Мисик, О.Влизько, К.Буревій /Едвард Стріха/);
«Проза» (М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка, І.Сенченко, Б.Антоненко-
Давидович, Ю.Яновський, О.Вишня); «Драма» (М.Куліш, К.Буревій) та «Есей»
(А.Ніковський, Ю.Меженко, М.Хвильовий, М.Зеров, В.Юринець, О.Довженко,
Лесь Курбас, М.Грушевський). Завершується видання нарисом Ю.Лавріненка
«Література вітаїзму, 1917–1933». Укладач відмовився від попереднього задуму
включити до антології й розділ, присвячений вибраним політичним документам
тієї доби, зробивши наголос натомість на суто літературному характері видання
(почасти компенсував політичні моменти розділ «Есей»).
Вже до початку 1960-х років кілька сотень примірників антології (назагал у
кишеньковому виданні «Прологу») нелегально потрапили до УССР. Їхнє
несанкціоноване поширення (коло читачів видання, за приблизними оцінками,
ймовірно нараховувало кілька тисяч осіб)45 спричинило появу замовно-
пропагандистської книжки О.Мазуркевича (1913–1995) «Зарубіжні фальсифіка-
тори української літератури» (1961), надрукованої 10-тисячним накладом й
спрямованої насамперед проти паризької антології46.
Доктор історичних наук С.Білокінь, якому А.Горська (1929–1970) передала
1965 р. на збереження власний примірник «Розстріляного відродження», згадує,
що видання користувалося шаленим попитом у нонконформістських
інтелігентських колах й «книжку страшенно затріпали», а один з читачів навіть
оправив її для конспірації в «Історію партії». Він же зауважує, що ця книжка
була й у бібліотеці відомого історика, старшого наукового співробітника
відділу історії феодалізму Інституту історії АН УССР О.Компан (1916–1986)47.
З великою вірогідністю можна припустити, що читачами цього видання були не
лише чоловік Олени Станіславівни – письменник І.Сенченко (1901–1975), а й
коло близьких знайомих О.Компан, зокрема її колега по відділу історії
феодалізму О.Апанович (1919–2000) й відповідальний редактор монографії
Олени Станіславівни «Міста України в другій половині ХVII ст.»48
проф. М.Марченко, відомий своїми ліберально-дисидентськими поглядами…
Впровадження до широкого вжитку закордонного, а відтак й «материкового»
українства поняття «Розстріляного відродження» ознаменувало важливий етап
у тривалому процесі санації вітчизняної суспільної свідомості, опанованої
тоталітарною комуністичною ідеологією, повертало українському читачеві
вагому частку його власної культурної спадщини49. За всіх недоліків
фактографічних та ідейних, що зумовлювалися важкими умовами роботи поза
територією з її захованими у спецфондах першоджерелами, паризьке видання
справді було знаковим, започаткувавши відлік нової доби. Адже у параметрах
Діалоги, гіпотези, джерела
184
культурології антологія «Розстріляне відродження» вперше визначила риси
того, що трапилося у 1930-х рр. з українською літературою, а також театром
(Лесь Курбас) і кінематографом (О.Довженко)50. Невдовзі, 1962 р., у 173-му
томі «Записок НТШ» історики Н.Полонська-Василенко (колишня співробітниця
Інституту історії України АН УССР) та М.Міллер, а також філологи Б.Кравців
та Ю.Шевельов поширили панораму тоталітарного погрому вітчизняної
культурної й соціогуманітарної сфери, з’ясувавши це на прикладі історіографії,
археології, літературознавства, мовознавства51. Вочевидь і ця, а також інші,
табуйовані республіканською компартійною адміністрацією, праці закордонного
українознавства (цілком або у виписках) ставали надбанням вітчизняних
учених-істориків й насамперед працівників Інституту історії АН УССР...
Упродовж 1957–1977 рр. Інститут історії АН УССР значно зріс кількісно –
від 60 до 149 наукових співробітників, в тому числі чисельність докторів наук
збільшилася з 5 до 25 осіб, а кандидатів наук – з 34 до 85. Значне розширення
Інституту вимагало й створення відповідних умов для творчої праці науковців.
Влітку 1960 р. Інститут змінив адресу і з бульвару Шевченка, 14 переїхав до
нового приміщення по вул. Кірова, 4 (нині вул. М. Грушевського, 4), де зайняв
5-й поверх.
Колектив установи у цей час очолювали О.Касименко (до 1964 р.), К.Дубина
(1964–1967); акад. АН УССР А.Скаба (1968–1973); чл.-кор. АН УССР
А.Шевелєв (1973–1978).
Несподівано довготривале перебування на посаді директора Інституту
історії О.Касименка (несподіване довге – як на формат його постаті) нарешті
завершилося 1964 р. Попри спроби в окремих історико-мемуарних публікаціях
глоріфікувати цю постать52, Олександр Карпович відверто не надавався на
«видатного історика й організатора науки» (та й не був ним у дійсності).
Кандидат історичних наук з 1946 р. (дисертація – «Панська Польща – плацдарм
боротьби Антанти проти Радянської Росії»), він захистив докторську у 1955 р.
на тему «Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.», що
вочевидь засвідчувало широкий діапазон його наукових зацікавлень (або щось
діаметрально протилежне). Одначе у науковому ступені доктора історичних
наук О.Касименко був затверджений ВАК СССР лише у травні 1959 р.53 Однією
з причин такого тривалого зволікання була, зокрема, стаття старшого наукового
співробітника відділу історії феодалізму Інституту історії І.Бойка (1899–1971) у
щомісячнику ЦК КП України з різкою, проте аргументованою й фаховою
критикою докторської монографії О.Касименка «Російсько-українські
взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.»54. Невдалими були й неодноразові
спроби О.Касименка балотуватися у члени-кореспонденти АН УССР55.
Відтак директорське крісло під О.Касименком хиталося ледь не упродовж
останнього десятиліття його перебування на посаді керівника установи. Й
пояснювалося це аж ніяк не самими лише підступами колег – конкурентів, а то
й заздрісників.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
185
16 березня 1962 р. завідувач відділу допоміжних історичних дисциплін
Інституту історії Ф.Шевченко повідомляв свого львівського кореспондента –
акад. І.Крип’якевича – про поточні київські справи й, зокрема, сесію Академії
наук, на якій Крип’якевич був відсутній. Принагідно подавалася оцінка
науково-організаційних здібностей Олександра Карповича – не викликає
сумнівів, що Ф.Шевченко був непогано обізнаний з фаховим рівнем
тогочасного керівника Інституту історії, в тому числі й як колишній
відповідальний редактор докторської книжки О.Касименка: «Під час цієї сесії
відклали затвердження О. К[асимен]ка як директора. Можна вважати, що це
початок хорошого кінця. Засидівся, а через це (може і не через це) загубив
ініціативу, почуття нового, що потрібно для керівника, а як науковець не
завжди був дуже виразним. Настав час, коли перед історичною наукою
стоять великі завдання. Хоч би призначили (згодом) людину, якій це під силу!
Хотілось би працювати!»56.
Втім, ротація керівника Інституту історії відбулася лише через два роки. А
тим часом для О.Касименка пролунало кілька дзвінків – попереджень. Так,
наприклад, у квітні – червні 1962 р. комісія парткому Академії наук УССР
визнала незадовільним стан справ в інституті. Це примусило керівника
установи, заручившись підтримкою парткому інституту, апелювати у липні
того ж року до відділу науки і культури ЦК КПУ: «Ознайомившись з
висновками комісії Парткому АН УРСР, Інститут історії АН УРСР вважає за
необхідне довести до вашого відому, що, за винятком окремих загальних
положень, згадані висновки не розкривають проведеної науковим колективом
Інституту роботи по реалізації рішень ХХ та ХХІІ з’їздів КПРС в галузі
історичної науки і, зокрема, в питанні подолання шкідливих наслідків культу
особи Й.В.Сталіна»57.
У постанові ЦК КПУ «Про роботу Інституту історії Академії наук УРСР»
від 28 липня 1964 р. зауважувалося: «В діяльності інституту мають місце
серйозні недоліки, зокрема, у використанні кваліфікованих кадрів науковців, у
плануванні і організації науково-дослідної роботи, у виданні наукових праць, в
контролі і обліку виконання планових досліджень, у витрачанні коштів на
наукову роботу. Інститут ще не піднявся до рівня завдань, поставлених перед
історичною наукою ХХII з’їздом КПРС, і не зайняв провідного місця в науковій
розробці історії Української РСР»58. Зрозуміло, що провина покладалася
насамперед на керівника: «Серйозні хиби в роботі Інституту історії є наслідком
незадовільного керівництва з боку дирекції інституту і особисто т. Касименка О. К.,
який не забезпечив цілеспрямованості і згуртування наукового колективу на
вирішення і розв’язання найактуальніших завдань, що поставлені партією перед
історичною наукою. Тов. Касименко О. К. змирився з недоліками в роботі,
втратив почуття принциповості і об’єктивності в оцінці діяльності керованого
ним колективу, внаслідок чого в колективі створилася атмосфера заспокоєння,
Діалоги, гіпотези, джерела
186
безвідповідальності і безконтрольності за виконанням працівниками інституту
службових обов’язків»59.
І звично вже, за інвективами слідували «оргвисновки», якими завершувалася
постанова ЦК КП України: «11. Зобов’язати президію АН УРСР (т. Патона Б.Є.) і
відділ науки та культури ЦК КП України (т. Кондуфора Ю.Ю.) внести
пропозиції про зміцнення керівництва Інституту історії АН УРСР»60...
Структура Інституту історії АН УССР постійно змінювалася відповідно до
завдань, які висувалися перед установою черговими постановами директивних
органів, й лише частково такі трансформації диктувалися іманентними
потребами самої історичної науки.
У 1959 р. на базі відділу археографії створено відділ допоміжних історичних
дисциплін. 1960 р. відділ історії радянського суспільства було розділено на два:
історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни;
соціалістичного і комуністичного будівництва. Наприкінці 1963 р. в інституті
існували відділи: історії соціалістичного і комуністичного будівництва (зав.
П.Гудзенко); історії Жовтневої революції і громадянської війни (зав. чл.-
кор. АН УССР М. Супруненко); досоціалістичних формацій (зав. В.Дядиченко);
нової і новітньої історії зарубіжних країн (зав. В.Клоков); історіографії і
джерелознавства (зав. Ф.Шевченко); історії міст і сіл УРСР (зав. О.Парасунько,
відділ був створений для наукового і науково-методичного керівництва
підготовкою багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР») та сектор історії
техніки та природознавства (зав. акад. АН УССР Й.Штокало) у складі відділів
історії техніки (зав. Ю.Анисимов) та історії природознавства (зав. Й.Штокало).
У 1965 р. на основі великих відділів історії соціалістичного і комуністичного
будівництва та нової і новітньої історії зарубіжних країн були сформовані
відповідно відділи історії комуністичного будівництва (зав. Г.Шевчук) та історії
соціалістичного будівництва (зав. П.Гудзенко); історії зарубіжних соціалістичних
країн (зав. І.Мельникова) та нової і новітньої історії (зав. В.Клоков). У 1966 р.
відділ історії досоціалістичних формацій, що виявився громіздким й важко-
керованим, знову було розділено на відділи історії капіталізму (зав. Ф.Лось) та
історії феодалізму (керівник В.Дядиченко). У 1968 р. створено відділ зарубіжної
історіографії (зав. П.Калениченко, у 1969–1978 рр. – Р.Симоненко); наступного
року – відділ історії Великої Вітчизняної війни (зав. В.Клоков); у 1972 р. –
відділ історії дружби народів СРСР (зав. чл.-кор. АН УССР А.Шевелєв; з
листопада 1978 р. до червня 1994 р. – Р.Симоненко; з квітня 1990 р. й до
моменту ліквідації у червні 1994 р. підрозділ називався – відділ історії та теорії
міжнаціональних відносин).
У 1973 р. постановою Президії АН УССР затверджено нову структуру
установи, підпорядковану підготовці багатотомної «Історії Української РСР»:
1) сектор історії України дожовтневого періоду з відділами – історії феодалізму,
історії капіталізму, джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін;
2) сектор історії соціалістичного будівництва з відділами – історії Великої
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
187
Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, історії соціалістич-
ного будівництва, історії Великої Вітчизняної війни; 3) сектор проблем
розвинутого соціалістичного суспільства з відділами – історії комуністичного
будівництва, історії дружби народів СРСР, зарубіжної історіографії; 4) сектор
історії країн соціалістичної співдружності з відділами – історії і міжнародних
відносин соціалістичних країн, Ужгородським і Чернівецьким відділами
інституту; 5) сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн з відділами –
нової й новітньої історії країн Європи і Америки, історії країн зарубіжного
Сходу; 6) сектор історії науки і техніки з відділами – історії природознавства,
історії техніки. Сектори у структурі установи були ліквідовані у 1978 р. (за
винятком сектору історії природознавства і техніки).
Упродовж 1957–1977 рр. з року у рік зростала кількість колективних та
індивідуальних монографій, збірників документів і матеріалів, підготовлених
науковцями Інституту. Тематика також поступово ставала дедалі більш різно-
плановою, хоча однозначно превалювали дослідження з історії радянського
періоду – адже перед істориками стояло партійне завдання «кріпити зв’язок
історичної науки з життям».
У другій половині 1950-х – у 1960-х рр. пріоритетним було вивчення історії
трьох російських революцій, встановлення радянської влади в Україні, історії
громадянської війни (Ю.Гамрецький, А.Гриценко, П.Гудзенко, Г.Діденко,
І.Компанієць, П.Надінський, Є.Скляренко, О.Слуцький, акад. АН УССР
М.Супруненко, Ж.Тимченко, Г.Шевчук), історії робітничого класу (Г.Діденко,
О.Слуцький) та селянства (І.Ганжа, М.Рубач, П.Загорський, П.Стоян, І.Слинько)
у міжвоєнний період. Разом з тим виникали нові напрями історичних досліджень,
зокрема багато уваги вчені приділяли історії міжнародних відносин та
міжнародної політики, діяльності республіки на міжнародній арені (Ю.Боєв,
І.Євсєєв, В.Коваль, І.Кулинич, Р.Симоненко, Д.Сташевський, І.Черніков),
тривало вивчення історії Другої світової війни (П.Балковий, В.Клоков,
П.Калениченко, К.Шамко), з’явилися праці з історії зарубіжних країн (В.Горбик,
В.Гулевич, Л.Лещенко, І.Мельникова, С.Пархомчук, І.Петерс, П.Сохань),
української еміграції (А.Шлепаков), історіографії та допоміжних (спеціальних)
історичних дисциплін (Я.Дзира, М.Дмитрієнко, М.Котляр, А.Перковський,
Л.Полухін, А.Санцевич, В.Сарбей).
Продовжувались і вже традиційні дослідження з історії України періоду капі-
талізму та феодалізму, зокрема з історії селянства та селянських рухів (І.Бойко,
Г.Сергієнко, К.Стецюк, Ф.Шевченко), українського козацтва (О.Апанович,
В.Голобуцький), соціально-економічного розвитку різних районів України у
середньовіччі (І.Гуржій, В.Дядиченко, О.Компан, І.Слабєєв), дореформеного та
пореформеного села (А.Барабой, І.Гуржій, М.Лещенко), робітничого класу ХІХ –
початку ХХ ст. (В.Кізченко, Ю.Лавров, Ф.Лось, О.Лугова, О.Парасунько, Й.Щер-
бина). У 1960-х рр. вчені повертаються до вивчення доби Київської Русі (М.Брай-
Діалоги, гіпотези, джерела
188
чевський, І.Гапусенко, І.Шекера), більше уваги приділяють історії культури та
«кадрам інтелігенції» (С.Гутянський, В.Кізченко, Ю.Курносов, І.Шевчук).
Завершення періоду недовгої «відлиги» в суспільстві боляче вдарило по
Інституту. 1968 р. – у розпал спричиненої подіями у Чехословаччині кампанії
переслідування шістдесятників й загального придушення інакомислячих61 – «не
пройшов» чергової атестації, а відтак був звільнений з установи непересічний
знавець давньої історії слов’янських народів, зокрема доби Київської Русі,
автор відомої праці «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу
однієї концепції» (1966) М.Брайчевський (1924–2001). Підданий жорсткому
ідеологічному тиску, того ж року «за власним бажанням» залишив Інститут
історії АН УССР старший науковий співробітник І.Ганжа (1923–2002), який
відтоді викладав у київських вузах.
У червні 1972 р. був забалотований під час проходження конкурсу й
невдовзі звільнений з роботи в. о. старшого наукового співробітника відділу
історіографії і джерелознавства інституту В.Кук (1913–2007), колишній
Головний командир УПА. У листопаді 1972 р. «за пропаганду буржуазно-
націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами»
(формально – внаслідок бюджетного скорочення «неперспективної тематики»)
були звільнені доктор історичних наук О.Компан, кандидат історичних наук
О.Апанович та кандидат філологічних наук Я.Дзира (двоє останніх були
поновлені в інституті 1995 р.).
Долю своїх старших колег розділив того ж 1972 р. й аспірант установи
М.Мельник. Молодший за віком, 1944 р. народження, він був, ймовірно,
найзапеклішим і найпослідовнішим «антисовєтчиком» за всю історію Інституту
історії України. У його таємній характеристиці авторства КГБ УССР (грудень
1974 р.) перераховувалися найголовніші провини перед владою колишнього
аспіранта установи: «В декабре 1970 г. распространял среди своих знакомых
фотокопию антисоветской книги АВТОРХАНОВА “Технология власти”,
изданной в Мюнхене в 1956 г.
В 1972 г. участвовал в сборищах у памятника Т. Г. Шевченко. 25–26 мая
1972 г. с МЕЛЬНИКОМ М. С. были проведены беседы, в ходе которых он, в
частности, отрицательно высказывался по поводу мер, принятых 22 мая
1972 г. для поддержания общественного порядка у памятника Т. Г. Шевченко.
В апреле 1972 г. из редакции журнала “Вітчизна” в Институт истории АН
УССР были пересланы стихи идейно вредного содержания, автором которых
являлся МЕЛЬНИК. За написание этих стихов партийное бюро института в
мае 1972 г. объявило ему выговор».
Із незбагненною затятістю, гідною вочевидь кращого застосування, вже
позапартійний Михайло Спиридонович Мельник, робітник цегельні Дарницького
комбінату залізобетонних конструкцій, й надалі щороку вперто покладав квіти
до пам’ятника Кобзареві у табуйований владною КП України та її таємною
поліцією день – 22 травня; згодом став членом Української Гельсінкської групи,
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
189
а 9 березня 1979 р. трагічно загинув – за однією з версій, нібито наклав на себе
руки (у такому разі коректніше було б сказати – був доведений до самогубства) 62.
Отже, знову відновилося полювання на «українських буржуазних націона-
лістів», з’явилася низка праць з викриттям і тавруванням різноманітних «буржу-
азних теорій», тематика «боротьба з фальсифікаціями», насамперед закордонного
українознавства, вважалася перспективною й усіляко заохочувалася владними
структурами.
Відтак специфічне місце серед друкованих видань установи займали
«Зарубіжні видання про Україну» (1968–1977) – науково-реферативний
бюлетень Інституту історії АН УССР, який готувався співробітниками відділу
зарубіжної історіографії. Видавався він з 1968 р. за рішенням ЦК КП України
накладом 90–100 прим. Спершу під грифом «Для службового користування»,
згодом, з 1973 р. – «Таємно». Надсилався членам і кандидатам у члени
політбюро ЦК КП України, в обкоми КПУ та деякі республіканські організації
згідно зі списком, погодженим у ЦК КПУ. Розсилка видання здійснювалася
спецпоштою з грифом «таємно». Кожне число з 1970 р. містило нагадування
адресатам, які одержували збірник, щодо необхідності суворого додержання
правил користування бюлетенем: «До відома читачів: Бюлетень видається з
обмежувальним грифом “Для службового користування” / “Таємно” і призначе-
ний виключно для тих адресатів, яким він направляється. Закритий характер
цього видання слід враховувати при встановленні порядку його зберігання та
використання. На бюлетень не можна посилатися у виданнях та усних виступах
відкритого характеру. Використання зарубіжних матеріалів і цитування
наведених в них джерел, які подаються в бюлетені, допускаються лише після
погодження з Інститутом історії АН УРСР.
Суворе додержання наведених вище правил користування бюлетенем є
обов’язковим».
На 1975 р. редколегія видання складалася з таких осіб: А.Шевелєв (відп.
ред.), М.Варварцев (відп. секретар), М.Поляничко, Р.Симоненко (заст. відп.
ред.), І.Хміль, А.Шлепаков та ін.
У 1970-х рр. історики зосереджуються на дослідженні Київської та Галицько-
Волинської Русі, історії Великого князівства Литовського (О.Головко, М.Котляр,
В.Ричка, Ф.Шабульдо); визвольної війни середини XVII ст. (В.Смолій); суспільно-
політичних рухів ХІХ ст. (В.Борисенко, А.Волощенко, Г.Сергієнко); класової
боротьби в місті та селі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (М.Лещенко,
Ф.Лось); історії революційних подій 1917–1920 рр. (акад. М.Супруненко,
Ю.Гамрецький, А.Гриценко, О.Реєнт, Ю.Терещенко, Ж.Тимченко, І.Хміль,
О.Щусь); індустріалізації та колективізації (С.Кульчицький, В.Кривонос,
Є.Шаталіна); Другої світової війни (Л.Кизя, чл.-кор. АН УССР В.Клоков,
М.Коваль, В.Кучер, Н.Руденко, акад. П.Тронько); повоєнного зростання кадрів
інтелігенції та науково-технічного прогресу (Ю.Курносов, М.Плющ, О.Веселова,
Л.Шевченко); суспільно-політичного життя аграрного сектору 1950–1980-х рр.
Діалоги, гіпотези, джерела
190
(П.Панченко); історії робітництва УССР (А.Кондрацький); з’являються і перші
ґендерні дослідження (про «жінок-трудівниць») (Л.Вітрук).
Багато уваги історики звертали на спеціальні історичні дисципліни (М.Котляр,
В.Панашенко, В.Румянцева, О.Сидоренко), історіографію (Н.Комаренко,
Ю.Пінчук, А.Санцевич, В.Сарбей) та джерелознавство (О.Молодчиков, А.Санцевич,
В.Сидоренко, Є.Шаталіна); історію країн соціалістичної співдружності та їх
зв’язки з Україною (С.Віднянський, П.Калениченко, І.Кулинич, чл.-кор. АН
УССР І.Мельникова, В.Павленко, В.Павелко, І.Петерс, В.Репринцев, чл.-
кор. АН УССР П.Сохань). Продовжувалися сходознавчі студії (Ю.Мацейко,
С.Пархомчук, І.Черніков), вчені спеціалізувалися в галузі нової та новітньої
історії окремих країн (В.Горбик, В.Гулевич, Л.Лещенко, М.Фролкін,
І.Хворостяний), історії техніки та природознавства (В.Сологуб, Е.Циганкова
та ін.); постійно велися краєзнавчі дослідження.
Однак головні зусилля співробітників Інституту були зосереджені передусім
на підготовці великих колективних праць. Серед них варто згадати двотомник
«Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967 р.;
Державна премія УССР, 1969 р.); доопрацьоване видання двотомника «Історія
Української РСР»; двотомники – «Історія робітничого класу Української РСР»
та «Історія селянства Української РСР» (усі – 1967 р.); тритомник «Українська
РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967–1969 рр.; Державна
премія УССР, 1970 р.), шеститомник, присвячений історичним зв’язкам укра-
їнського народу з білоруським, молдавським та російським народами (1978–
1982 рр.; Державна премія УССР, 1984 р.); «Історія Києва: В 3-х т., 4-х кн.»
(1982–1986 рр.). Співробітники інституту брали участь у написанні історичних
статей до першого та другого видання «Української Радянської Енциклопедії»
(1959–1965 рр., 17 т.; 1977–1985 рр., 12 т.), підготовці «Радянської енциклопедії
історії України» (4 т.) (1969–1972 рр.). Велетенську науково-методичну й
науково-організаційну роботу здійснив структурний підрозділ установи –
спеціалізований відділ історії міст і сіл УРСР по координації зусиль понад 100-
тисячого авторського колективу грандіозного республіканського проекту – 26-
титомного видання «Історії міст і сіл Української РСР» (1967–1974), що ство-
рювалося на громадських засадах й не мало аналогів у тогочасному СССР63.
Важливою подією у 1962 р. стало видання підручника з історії України для
учнів 7–10 класів середніх шкіл, що був підготовлений В.Дядиченком та
Ф.Лосем у співавторстві з доцентом Київського державного університету
В.Спицьким64. Незважаючи на те, що історія України у школах вивчалася у
рамках загальносоюзної історії, це був перший і єдиний (у 1968 р. він був
розділений на дві частини – для 7–8-го та 9–10-го класів) в радянські часи
шкільний підручник з української історії.
Та найголовнішим творчим здобутком вчених Інституту історії цього часу
була багатотомна «Історія Української РСР», надрукована у 1977–1979 рр. у 8-
ми томах 10-ти книгах, а потім у 1981–1985 рр. в десяти книгах російською
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
191
мовою65. Ця праця, розпочата ще наприкінці 1960-х рр., фактично увібрала у
себе усі здобутки та всі недоліки історичної науки підсовєтської доби, однак
маємо констатувати, що й досі немає подібних альтернативних досліджень
узагальнюючого характеру.
Другий період в житті Інституту характеризується і зростанням періодичних
друкованих видань. Вже на середину 1950-х рр. накопичений досвід публікації
«Наукових записок» установи підказав доцільність їхньої заміни тематичними
збірниками. Цьому сприяли зрослий науковий рівень підрозділів Інституту,
здатних силами одного відділу підготувати окремий том. У 1955–1960 рр.
вийшло друком 6 тематичних наукових збірників, приурочених до певних
ювілейних дат: «Революція 1905–1907 рр. на Україні» (1955), «Історичні зв’язки
слов’янських народів» (1956), «Великий Жовтень і революційний рух народів
зарубіжних країн (1917–1920 рр.)» (1957), «З історії боротьби за встановлення
Радянської влади на Україні» (1957) та ін. Після 1960 р. «Наукові записки»
припинили виходити, натомість друкувалися збірники статей та тематичні
колективні монографії.
Справжнім проривом стала поява у 1957 р. давноочікуваного «Українського
історичного журналу» як друкованого органу Інституту історії АН УССР та Ін-
ституту історії партії при ЦК КПУ. Головними редакторами «УІЖ», який швидко
завоював популярність у республіці, у ці роки були чл.-кор. АН УССР Ф.Шев-
ченко (1957–1967, 1967–1972), К.Дубина (1967) та П.Калениченко (1972–1979).
До 1990-х рр. «Український історичний журнал» переважно був виданням з
пріоритетом так званих історико-партійних тем, котрі порушували чи тлумачили
одну й ту ж саму (незалежно від назви) нав’язливу проблему «партія у боротьбі
за…» чи «партія у боротьбі проти…». Практично згорнутими, попри окремі
«прориви», були публікації з часів до 1917 р., а те, що все ж потрапляло на
шпальти часопису, переважно ілюструвало «класову боротьбу трудящих України
проти гнобителів/іноземних (неросійських) поневолювачів» або ж таврувало
«український буржуазний націоналізм» та інші «ізми»66. Фактично часопис – разом
з вітчизняною історичною наукою – перебував на узбіччі світового історіо-
графічного процесу.
Будь-які спроби вітчизняних дослідників вивести «Український історичний
журнал» на широкий шлях загальноцивілізаційного розвитку історіографії
згідно зі світовими тенденціями поступу історичної науки блокувалися числен-
ними ідеолого-пропагандистськими обмеженнями, притаманними комуністичному
режимові. За суворим дотриманням цих обмежень пильно стежили як органи
цензури, так і відповідні ідеологічні відділи ЦК КП України.
Одначе і за цих несприятливих обставин як співробітники Інституту історії,
так і фахові дослідники з вищої школи республіки намагалися донести до
читача «УІЖу» (такою була і є його популярна абревіатура) правду про
минувшину своєї Батьківщини, оприлюднити результати власного наукового
Діалоги, гіпотези, джерела
192
пошуку, закликали до дискусій і роздумів не лише колег, а й ширше коло
зацікавлених й вимогливих читачів.
Так, 5 липня 1966 р. у редакції «Українського історичного журналу» під
№ 393 було зареєстровано сімдесятичотиристорінковий машинопис статті
старшого наукового співробітника Інституту історії АН УССР М.Брайчевського
– «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції».
Рукопис був не самопливним, а замовленим заздалегідь – автор підготував його
у травні того ж року за проханням/вказівкою тогочасної дирекції установи:
керівника інституту проф. К.Дубини та його заступника чл.-кор. АН УССР
І.Гуржія. Текст був квінтесенцією притлумлених розмов, суперечок, невиразних
здогадів, які нуртували у вітчизняному історіографічному середовищі
принаймні з середини 1950-х років й не знаходили (із зрозумілих причин)
реалізації в опублікованих дослідженнях.
Відповідаючи на виклики часу, стаття спрямовувалася проти деяких тез,
інфільтрованих до історичної науки більшовицьким тоталітарним режимом й
наявність яких виразно гальмувала розвиток вітчизняної історіографії. Як
патріот установи, М.Брайчевський недвозначно засуджував й горезвісне
рішення ЦК КП(б)У 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу
Інституту історії України Академії наук УРСР»67. Відтак рукопис починався з
виразного декларування авторської позиції: «В шерегу прикрих явищ, пов’язаних
із так званим “культом особи”, стоять деякі перекручення в сфері історичної
науки, зокрема – історії України. Боротьба з “шкідливими наслідками культу
особи” до осені 1964 р. зводилася переважно до викреслювання імені
Й. В. Сталіна (навіть у таких контекстах, де його згадка була конче необхідною)
та до перегляду деяких засад, свого часу висунутих самим Сталіним і піднятих
до рівня незаперечної догми. Цей перегляд обмежувався часто поверховими
шарами, тоді як суть справи залишалася незайманою. Тим часом протягом 30-х,
40-х та на початку 50-х років у нашій історіографії вкорінилися деякі тези, що
становлять собою очевидне викривлення історичної правди і ревізію
теоретичних підвалин марксизму-ленінізму».
«В історичній українській науці, – наголошував учений, – особливо прикрі
перекручення мали місце після 1947 р., коли головний колектив істориків
радянської України – Інституту історії АН УРСР – був безпідставно звинувачений
у буржуазному націоналізмі, а в наукових закладах утворилася ненормальна
обстановка диктату малокомпетентних осіб. Побоюючись дальших звинувачень,
українські історики піддали ревізії ряд засадничих формул, у тому числі й
таких, що були цілком правильними і адекватно відбивали реальний історичний
процес»68.
Автентичний текст «Приєднання чи возз’єднання?» вочевидь не міг бути
опублікованим в «Українському історичному журналі». Це розуміла
редколегія. Від автора вимагали доопрацювання з огляду на цензуру…
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
193
Спливав час, й машинописні копії статті почали поширюватися серед свідомої
інтелігенції України.
Вже 4 листопада 1966 р. голова КГБ УССР В.Никитченко доповідав ЦК КП
України, що «серед частини творчої й наукової інтелігенції республіки
поширюється стаття наукового співробітника Інституту історії АН УССР
БРАЙЧЕВСЬКОГО М.Ю. “Приєднання чи возз’єднання?” ». Копія статті
одночасно надсилалася партійному керівництву до відома. Властиво відтоді
шлях до легального оприлюднення (навіть з кон’юнктурною правкою) цієї
статті на шпальтах «Українського історичного журналу» був відрізаний. Й
надалі полемічна розвідка ученого поширювалася у вітчизняному «самвидаві»,
ходила по руках у машинописних передруках, а після публікації за кордоном
стала історіографічним бестселером.
Владне незадоволення й відповідні «санкції» щодо учених-істориків
викликали у непоодиноких випадках й опубліковані у часопису статті. Йдеться
зокрема про розвідки О.Лугової «Про становище України в період капіталізму»
(1967)69; С.Злупка «До 90-річчя від дня народження В. П. Левинського»
(1970)70; та деякі інші.
У другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. Інститут збагатився
кількома щорічними збірниками. Разом із Архівним управлінням при Раді
міністрів УССР Інститут у 1964–1972 рр. видав 7 випусків збірника «Історичні
джерела та їх використання». У 1968–1973 рр. виходили засновані за
ініціативою Ф.Шевченка «Історіографічні дослідження в Українській РСР». З
п’ятого випуску (1972) була впроваджена практика вилучення статей
(Ф.Шевченка, О.Апанович, Я.Дзири), а наклад шостого випуску був майже
повністю знищений за вказівкою вищого партійного керівництва УССР. У
1971–1972 рр. побачили світ два випуски «Українського історико-географічного
збірника». У зв’язку із загостренням ідеологічної боротьби в республіці ці
україномовні видання були закриті.
Певною компенсацією у 1975 р. стало заснування двох щорічних видань
«Історичні дослідження. Вітчизняна історія» та «Історичні дослідження. Історія
зарубіжних країн», які характеризували основні напрямки досліджень в
Інституті й виходили до 1989 р.
Академічний історичний інститут сприймався не лише як суто науково-
дослідна установа історичного профілю республіканського масштабу, а й як
провідний ідеологічний центр, що зумовлювало відповідну й перманентну
(переважно – набридливу) увагу до нього з боку партійних органів. Це знайшло
відображення у призначенні директорів Інституту, які мали неабиякий досвід
саме партійної роботи, хоча й були істориками за освітою, великій кількості
постанов та нарад «з приводу» діяльності Інституту, пильній увазі до праць
його співробітників. Партійність історика цінувалася найбільше, навіть у річних
звітах установи у 1960-х рр. окремим розділом йшла інформація про кількість
партійних зборів та їхню тематику.
Діалоги, гіпотези, джерела
194
У 1950–1970-х рр. надзвичайно високою була лекторсько-популяризаторська і
пропагандистська діяльність вчених. Співробітники Інституту об’їздили мало
не всю Україну, відбувались навіть такі заходи, як лижні агітаційні походи у
Карпатах, лекції на БАМі. Багато часу науковці віддавали партійній та
«суспільно-корисній праці» (у тогочасному розумінні): частими були поїздки до
«підшефних» колгоспів на збирання врожаю із одночасним читанням лекцій.
Археографічна робота традиційно була одним з потужних і головних
напрямів наукової діяльності установи з моменту її організації 1936 р. й до
сьогодення. 1969 р. на базі Інституту історії було створено Археографічну
комісію АН УССР на чолі з акад. А.Скабою як міжвідомчий координаційний
центр у справі видання документальних джерел. Вона об’єднувала представників
академічних, архівних установ, університетів республіки. До складу Бюро
Археографічної комісії входили К.Гуслистий, Ф.Шевченко, А.Шевелєв,
В.Стрельський, О.Мітюков. 1972 р. Комісія розробила перспективний видавни-
чий план, що включав понад 40 томів документальних публікацій; були
підготовлені до друку два випуски щорічника «Археографія України». Одначе
Археографічна комісія так фактично й не опублікувала жодного з запланованих
видань, невдовзі припинивши своє існування.
Зазнали невдачі й спроби керівництва Інституту історії (1970–1971 рр.)
отримати владну згоду на підготовку пропагандистського збірника «Злочини
УПА проти людяності», адресованого насамперед зарубіжному читачеві, й
отримати таким чином доступ до закритих архівів КГБ УССР.
П’ять років по тому, 3 травня 1976 р., у доповідній записці «Пропозиції по
упередженню ворожих пропагандистських заходів у зв’язку з 50-річчям ОУН та
100-річчям з дня народження Винниченка», адресованій ЦК КП України,
завідувач відділу зарубіжної історіографії інституту проф. Р.Симоненко знову
лобіював необхідність підготовки вищезгаданого антиупівського збірника й
принагідно з’ясовував причини фіаско попередньої спроби: «Аналіз націона-
лістичної преси засвідчує, що вже зараз реакційна емігрантщина розгортає
галасливу кампанію з приводу наступного (в 1979 р.) 50-річчя ОУН – основної
організації українського буржуазного націоналізму, в якій уособлюється увесь
його злочинний зміст, ідеологія та практика.
Зважаючи на спроби буржуазно-націоналістичних верхів еміграції вибілити
в очах зарубіжної громадськості або приховати ганебну діяльність українського
буржуазного націоналізму, його прислужництво гітлерівцям, криваві звірства
УПА – ОУН в західних областях України, а також маючи на увазі, що останнім
часом буржуазно-націоналістичні «науковці» вживають гарячкових зусиль для
видання своєї антирадянської фальсифікаторської літератури іноземними
мовами, на нашу думку, слід вже зараз приступити до підготовки видання
англійською, а по змозі й іншими іноземними мовами наукової праці, в якій би
розвінчувалося минуле і сучасне ОУН […].
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
195
В 1970 р. Інститут історії АН УРСР звернувся до ЦК Компартії України з
пропозицією про видання для зарубіжного читача збірника документів
«Злочини УПА проти людяності 1944–1952 рр.». Малась на увазі публікація
матеріалів, які стосувались виключно однієї теми – звірств оунівських банд над
мирним населенням західних областей УРСР, що були визволені від німецько-
фашистських загарбників. Зважаючи на характер зберігання відповідних
документів, а також необхідність проведення додаткової роботи по збиранню
спогадів і свідчень учасників боротьби з буржуазно-націоналістичним
підпіллям, яких з кожним роком стає все менше, Інститут історії просив подати
відповідну допомогу в справі видання цього документального збірника, конче
потрібного як для зовнішньополітичної пропаганди, так і для справи
інтернаціонального виховання трудящих західних областей УРСР.
Однак тодішній Перший секретар ЦК Компартії України П. Ю. Шелест
зайняв негативну позицію відносно цього, що й привело врешті-решт до
припинення роботи над збірником. Зважаючи на потреби контрпропаганди в
зв’язку з наступним 50-річчям ОУН, просимо по можливості повернутися до
розгляду цього питання»71...
* * *
Отже, період 1957–1977 рр. був часом контроверсійного розвитку наукових
досліджень в Інституті історії АН УССР. Якщо хрущовська «відлига» й відомі
рішення ХХ з’їзду КПСС зняли певні обмеження часів сталінського режиму, то
рівень цієї щойно набутої «свободи» був відверто недостатнім для повноцінного
вивчення історичної минувшини України. Крім того, невдовзі брежнєвський
неосталінізм з його ідеологічними обмеженнями знову повернув вітчизняну
історіографію до прокрустового ложа пропагандистських схем й сусловської
теорії єдиного «совєтського народу».
Однак і за цих непростих умов співробітники інституту продовжували
наполегливо працювати, накопичуючи джерельний матеріал для подальших
досліджень, обмірковуючи можливі теми прийдешнього наукового пошуку, а
іноді й виносячи їх на розсуд зацікавлених читачів (прикметно, що під час
підготовки офіціозного двотомника «Історія селянства Української РСР» (1967)
науковці виявили потужний масив документів про Голодомор 1932–1933 рр.,
що суттєво полегшило публікацію відповідних збірників на початку
1990-х рр.). Поодинокі ж наукові монографії й збірники документів другого
двадцятиріччя Інституту історії України назавжди увійшли до скарбниці
вітчизняної історіографії.
1 Про них докладніше див.: У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту
історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2 ч. / Упоряд.:
Р.Я.Пиріг (кер.), Т.Т.Гриценко, В.М.Мазур, О.С.Рубльов; Редкол.: В.А.Смолій (відп.
Діалоги, гіпотези, джерела
196
ред.) та ін. – К., 1996. – Ч. I (1936–1944 рр.). – С.7, 9–11, 37, 47, 53–74; Ч. II (1944–
1956 рр.). – С.222–223; Науковий архів Інституту історії України НАН України
(далі – НА ІІУ НАН України). – Ф.1. – Оп.1. – Ч.1. – Спр.751. – Арк.113, 137.
2 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО
України). – Ф.263. – Оп.1. – Спр.36600. – Арк.29–30; НА ІІУ НАН України. – Ф.1. –
Оп.1. – Ч.1. – Спр.685. – Арк.19.
3 У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН
України (1936–1956 рр.). – Ч. I. – С.52.
4 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –
ЦДАВО України). – Ф.2. – Оп.8. – Спр.7730. – Арк.2.
5 Там само. – Ф.4621. – Оп.1. – Спр.116. – Арк.129.
6 Див. докладніше: Рубльов О.С. Маловідомі сторінки біографії українського історика:
Михайло Марченко // УІЖ. – 1996. – № 1. – С.106–118; Skrzypek S. We Lwowie pod
okupacją sowiecką // Lwowskie pod okupacją sowiecką (1939–1941) / Wstęp i red.
T.Bereza. – Rzeszów, 2006. – S.172–193 та ін.
7 НА ІІУ НАН України. – Ф.1. – Оп.1. – Ч.1. – Спр.716. – Арк.66.
8 Калениченко П.М. Прогресивна польська еміграція в СРСР в роки Другої світової
війни: Дис. ... канд. іст. наук. – К., 1956. – С.77–78.
9 Див., напр.: Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до
наших днів. – Львів, 2002. – С.570–571.
10 Калениченко П.М. Польська прогресивна еміграція в СРСР в роки Другої світової
війни. – К., 1957. – С.41.
11 Див. докладніше: Рубльов О. Шкіц до історії загибелі української «Полонії», 1930-ті
роки // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2003. – Вип. 13: У 2 ч.: Україна –
Польща: історія і сучасність: Зб. наук. праць і спогадів пам’яті П.М.Калениченка
(1923–1983). – Ч. 1. – С.275–319.
12 Карпенко О.Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в
1918 р. // З історії західноукраїнських земель. – К., 1957. – Вип. 1. – С.59–90.
13 Див.: Карпенко О.Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на
західноукраїнських землях // УІЖ. – 1993. – № 1. – С.16–29; Сливка Ю. Академік Іван
Петрович Крип’якевич: Спогади. – Львів, 2000. – С.12.
14 Рубльов О. З листування Івана Крип’якевича з київськими колегами (1958–1959 рр.) //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. –
Львів, 2001. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – С.473.
15 Див.: Гамрецький Ю.М. Обговорення в Інституті історії АН УРСР праць, які вийшли
до 40-річчя Великого Жовтня // УІЖ. – 1958. – № 5. – С.228–229.
16 Там само. – С.230–231, 233.
17 Рубльов О. З листування Івана Крип’якевича з київськими колегами (1958–
1959 рр.). – С.474–475.
18 Там само. – С.475; Листування І. Крип’якевича з Ф. Шевченком / Публ. Ю. Сливки //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. –
Львів, 2001. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. –
С.515–516.
19 НА ІІУ НАН України. – Ф.1. – Оп.1. – Ч.1. – Спр.776. – Арк.11–12.
20 Там само. – Арк.15, 23–25.
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
197
21 Там само. – Арк.28.
22 Там само. – Арк.290–291.
23 Там само. – Арк.296–297.
24 Рубльов О. З листування Івана Крип’якевича з київськими колегами. – С.476.
25 Див.: «І знову німа роль за сценою»: Щоденникові нотатки // «Істину встановлює суд
історії»: Зб. на пошану Ф.П.Шевченка / Відп. ред. Г. Боряк. – К., 2004. – Т. 1:
Джерела. – С.639.
26 Див. докладніше: Костриця Н.Ю., Лола О.П. Наукова сесія з питань розвитку
гуманітарних наук в Українській РСР // УІЖ. – 1958. – № 5. – С.218–226.
27 ЦДАВО України. – Ф.4621. – Оп.1. – Спр.116. – Арк.217–218.
28 Там само. – Арк.54–55.
29 Там само. – Арк.55–56.
30 Там само. – Арк.56.
31 Там само. – Арк.56–57.
32 Там само. – Арк.213.
33 Див.: В. Г[олобуцький]. ХІ Міжнародний конгрес істориків // УІЖ. – 1960. – № 6. –
С.171.
34 Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного історичного конґресу у Відні // Сучасність
(Мюнхен). – 1966. – Ч. 3. – Березень. – С.75–91; Передрук: Лисяк-Рудницький І. Між
історією й політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної
думки. – Мюнхен, 1973. – С.420–441; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. – К.,
1994. – Т. 2. – С.401–416. В архіві І.Лисяка-Рудницького зберігається лист-
поздоровлення К.Дубини, надісланий з Києва 19 грудня 1966 р. З його тексту
зрозуміло, що директор Інституту історії АН УССР уже після Віденського конгресу
переслав своєму заокеанському кореспонденту копію книжки про М.Драгоманова
(Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. – Т. 2. – С.533 /Коментарі/).
35 Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного історичного конґресу у Відні // Лисяк-
Рудницький І. Між історією й політикою. – С.432.
36 Там само.
37 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.3234. – Арк.69.
38 Там само. – Арк.148, 150–151.
39 Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного історичного конґресу у Відні // Лисяк-
Рудницький І. Між історією й політикою. – С.433.
40 Там само.
41 Упорядник свого часу був автором критичної рецензії на 1-й т. «Історії Української
РСР» за ред. О.Касименка (1953), підготовлений Інститутом історії АН УССР. (Див.:
Лавріненко Ю. Історія без історії: [Рец. на кн.:] Історія України, т. I. К., 1953 //
Укр. літ. газета (Мюнхен). – 1955. – Ч. 1).
42 Jerzy Giedroyc – Emigracja ukraińska: Listy 1950–1982 / Wybór, wstęp i przypisy
B.Berdychowskiej. – Warszawa, 2004. – S.665.
43 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія – проза –
драма – есей. – [Paris:] Instytut literacki, 1959. – С.9.
44 Там само. – С.7.
45 Див., напр.: Berdychowska B. Giedroyc i Ukraińcy // Jerzy Giedroyc – Emigracja
ukraińska: Listy 1950–1982. – S. 42.
Діалоги, гіпотези, джерела
198
46 Див.: Мазуркевич О.Р. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К., 1961. –
192 с.; J. Ł. [Józef Łobodowski]. Kijów o «Antologii» // Kultura. – 1962. – № 5 (175).
47 Білокінь С.І. На зламах епохи: Спогади історика. – Біла Церква, 2005. – С.106–107.
48 Див.: Компан О.С. Міста України в другій половині ХVII ст. – К., 1963. – 388 с.
49 Berdychowska B. Giedroyc i Ukraińcy // Jerzy Giedroyc – Emigracja ukraińska. – S. 42.
50 Білокінь С.І. Нові студії з історії большевизму. Ч. I–VIII. – 2-ге, розшир. й доп. вид. –
К., 2007. – С.16.
51 Див.: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою /
Ред. М.Овчаренко; Записки НТШ. – Т. CLXXIII. – Париж; Чикаго, 1962. – 356 с.
52 Див., напр.: Симоненко Р.Г. Олександр Карпович Касименко // Інститут історії
України НАН України. 1936–2006 / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К.,
2006. – С.325–330.
53 Рубльов О. З листування Івана Крип’якевича з київськими колегами (1958–1959 рр.) //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. –
Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – С.473.
54 Див.: Касименко О.К. Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 р. –
К., 1955. – 428 с.; Бойко І. Підвищувати ідейний і теоретичний рівень наукових праць
з історії // Комуніст України. – 1956. – № 6. – С.60–70.
55 Докладніше див.: У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії
України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2 ч. – К., 1996. – Ч. II
(1944–1956 рр.). – С.210–215, 229–231.
56 Листування І.Крип’якевича з Ф.Шевченком / Публ. Ю.Сливки // Україна: культурна
спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у
родинній традиції, науці, суспільстві. – С.537.
57 НА ІІУ НАН України. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.1106. – Арк.13–34.
58 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.3668. – Арк.35.
59 Там само. – Арк.38–39.
60 Там само. – Арк.41.
61 Див. докладніше: Дмитрук В.І. Україна не мовчала: Реакція українського суспільства
на події 1968 р. в Чехословаччині. – К., 2004. – 314 с.
62 Див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. –
К., 1995. – С.170.
63 Див.: Тронько П.Т. Летопись дружбы и братства: Из опыта создания «Истории
городов и сел Украинской ССР»: в 26 т. – К., 1981. – 128 с.
64 Дядиченко В.А., Лось Ф.Є., Спицький В.Є. Історія Української РСР: Підручник для 7–
8-го класів восьмирічної школи / За ред. Ф. Є. Лося. – К., 1962. – 183 с.
65 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. / Голов. редкол.: Ю.Ю.Кондуфор (голов.
ред.) та ін. – К., 1977. – Т. 1: Первіснообщинний лад: Виникнення і розвиток
феодалізму. (З найдавніших часів до середини ХVII ст.). – Кн. 1: Первіснообщинний
лад і зародження класового суспільства. Київська Русь. (До другої полов. ХIII ст.) /
Редкол.: І.І.Артеменко (відп. ред.) та ін. – 444 с.; Кн. 2: Розвиток феодалізму.
Наростання антифеодальної і визвольної боротьби. (Друга полов. ХIII – перша полов.
ХVII ст.) / Редкол.: В.О.Голобуцький (відп. ред.) та ін. – К., 1979. – 343 с.; Т. 2:
Визвольна війна і возз’єднання України з Росією. Початок розкладу феодалізму та
зародження капіталістичних відносин. (Друга половина ХVII – ХVIII ст.) / Редкол.:
Олександр Рубльов. У пошуках правди історії…
199
Г.Я.Сергієнко (відп. ред.) та ін. – К., 1979. – 615 с.; Т. 3: Україна в період розкладу і
кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток
капіталізму (ХІХ ст.) / Редкол.: А.Г.Шевелєв (відп. ред.) та ін. – К., 1978. – 608 с.;
Т. 4: Україна в період імперіалізму (1900–1917) / Редкол.: Ф.Є.Лось (відп. ред.) та
ін. – К., 1978. – 532 с.; Т. 5: Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська
війна на Україні (1917–1920) / Редкол.: М.І.Супруненко (відп. ред.) та ін. – К., 1977. –
592 с.; Т. 6: Українська РСР у період побудови і зміцнення соціалістичного
суспільства (1921–1941) / Редкол.: П.П.Гудзенко (відп. ред.) та ін. – К., 1977. – 544 с.;
Т. 7: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941–1945) /
Редкол.: В.І.Клоков (відп. ред.) та ін. – К., 1977. – 536 с.; Т. 8: Радянська Україна в
період зміцнення соціалізму і поступового переходу до комунізму (1945 – 70-ті рр.). –
Кн. 1: Українська РСР в період зміцнення соціалізму (1945 – 50-ті рр.) / Редкол.:
А.В.Лихолат (відп. ред.) та ін. – К., 1979. – 390 с.; Кн. 2: Українська РСР в період
розвинутого соціалізму і будівництва комунізму (кінець 50-х – 70-ті рр.) / Редкол.:
А.В.Лихолат (відп. ред.) та ін. – К., 1979. – 698 с.
66 Див., напр.: «Український історичний журнал» (1957–1966): Систематичний покажч. /
Уклад. Л.Д.Вітрук, Т.М.Шелюх. – К., 1968. – 233 с.; «Український історичний
журнал»: Систематичний покажч., 1967–1976 рр. / Уклад. І.М.Данилова, Є.Г.Кузнєцова. –
К., 1982. – 315 с.; «Український історичний журнал»: Систематичний покажч., 1977–
1986 рр. / Уклад. Є.Г.Кузнєцова, Л.Я.Муха. – К., 1987. – 277 с.
67 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.1073. – Арк.16–24; Національні відносини в
Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд.: М.І.Панчук (кер.) та ін. – К., 1994. –
С.291–296; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України
НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів. – Ч. II. – С.80–89.
68 Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї
концепції // Брайчевський М.Ю. Вибрані твори: Іст.-археол. студії. Публіцистика /
Ред. Л. Винар. – 2-ге вид. – К., 2002. – С.489.
69 Див.: Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму // УІЖ. – 1967. – № 3. –
С.15–25.
70 Див.: Злупко С.М. До 90-річчя від дня народження В.П.Левинського // УІЖ. – 1970. –
№ 7. – С.116–118.
71 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.1428. – Арк.58–62.
|