Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Янчук, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schlagworte:	Сучасні міжнародні відносини
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12984
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки / Л. Янчук // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 159-172. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-12984
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-129842023-02-22T11:36:19Z Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки Янчук, Л. Сучасні міжнародні відносини 2009 Article Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки / Л. Янчук // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 159-172. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. XXXX-0020 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12984 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасні міжнародні відносини Сучасні міжнародні відносини
spellingShingle	Сучасні міжнародні відносини Сучасні міжнародні відносини Янчук, Л. Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
format	Article
author	Янчук, Л.
author_facet	Янчук, Л.
author_sort	Янчук, Л.
title	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
title_short	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
title_full	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
title_fullStr	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
title_full_unstemmed	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки
title_sort	досвід реалізації євроінтеграційної стратегії словацької республіки
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Сучасні міжнародні відносини
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/12984
citation_txt	Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки / Л. Янчук // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 18. — С. 159-172. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT ânčukl dosvídrealízacííêvroíntegracíjnoístrategííslovacʹkoírespublíki
first_indexed	2025-07-02T14:56:31Z
last_indexed	2025-07-02T14:56:31Z
_version_	1836547511220699136
fulltext	Лариса Янчук ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В угорському місті Вишеграді, 15 лютого 1991 року, під час зустрічі Президента Чехословацької Федеративної Республіки Вацлава Гавела, Президента Польщі Леха Валенси та Прем’єр-міністра Угорщини Йо- жефа Анталла підписано Декларацію про співробітництво у сфері євро- пейської інтеграції. Зазначений документ став поштовхом до утворення, так званої, «Вишеградської трійки» (а з 1993 року й донині, після розді- лення Чехословацької Федеративної Республіки на окремі незалежні дер- жави Чехію та Словаччину, цей блок має назву «Вишеградської че- твірки»). Головною причиною, яка призвела до створення Вишеградсь- кого блоку, було прагнення країн об’єднати свої зусилля з метою якомога швидше та з меншими втратами подолати постсоціалістичний перехід- ний період, ліквідувати залишки комуністичного режиму, успішно інте- груватися в європейські та євроатлантичні структури. Народженню Ви- шеградського блоку багато в чому сприяла ідейна близькість політичної еліти країн-засновниць1. Серед країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), саме країни Вишеградської четвірки досягли найбільших успіхів у системі суспільно-політичної трансформації періоду 1990-х — початку 2000-х років. Як відомо, у 1999 році Чехія, Польща та Угорщина були прийняті до НАТО, Словаччина наздогнала своїх сусідів трохи пізніше, в 2004 році вона стала повноправним членом Північноатлантичного альянсу. Але слід наголосити на тому, що саме вишеградська солідарність та взаємна підтримка відіграли неабияку роль у здійснені євроатлантичних інтегра- ційних планів цих держав. Процес входження Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини до Північноатлантичного альянсу був стимулюючим факто- ром для проведення внутрішніх політичних та соціально-економічних ре- форм в усіх сферах суспільного життя країн, гармонізації законодавства згідно з правовими нормами та демократичними принципами країн- членів НАТО, прискорення трансформації збройних сил, встановлення цивільного демократичного контролю над оборонними та безпековими секторами держав. Метою цієї статті є спроба дослідити процес підготовки та вступу країн- кандидатів до НАТО, беручи за приклад досвід Словацької Республіки. Основні завдання, які ставляться і вирішуються в ході дослідження, на- ступні: розглянути ключові етапи євроатлантичної інтеграції країни-кан- дидата; проаналізувати документи та відповідну законодавчу базу діалогу співпраці між країною — аплікантом та НАТО; охарактеризувати най- важливіші явища та тенденції, що мали місце до квітня 2004 року. Актуальність даної теми дослідження обумовлена тим, що на сьогод- нішній день наша держава, Україна, яка заявила про свій євроатлантич- ний вибір, має унікальну можливість скористатися досвідом успішного євроінтеграційного шляху Словаччини, для реалізації своїх планів. Тим паче, що з 1 січні 2007 року посольство Словацької Республіки виконує роль контактного Посольства між НАТО і Україною, що є доброю наго- дою передати Україні словацький досвід із здійснення реформ та інте- граційного процесу. Протягом двох років головним завданням в діяльно- сті контактного Посольства є сприяння діалогу та створення довіри між Україною та Альянсом, країнами-членами НАТО та Україною, підтримка в українському суспільстві дискусії з питань безпеки, розбудови демо- кратичних інституцій та правової держави, реформ безпекового сектора та можливість наближення України до НАТО. Проте ефективність цієї допомоги великою мірою залежить від зацікавленості та здатності україн- ської сторони прийняти її. Успішна діяльність СР на цьому посту потре- бує співпраці та тісної координації між різними міністерствами, словаць- кою делегацією при НАТО в Брюсселі та неурядовими організаціями України. Щодо досвіду євроатлантичної інтеграції країн Центрально-Східної Європи, то тут дослідження українських науковців тільки розпочи- наються. На увагу заслуговують статті та дисертаційні дослідження українських науковців, таких, як: Токар Л. «Центрально-Східна Європа та Україна в системі координат розширення НАТО», Дем’янець В. І. «Інтеграційна політика владних органів країн Вишеградської групи щодо ЄС і НАТО у 1989-1999 роках», Лазар Н. «Посткомуністичні перетво- рення Словацької Республіки в контексті розширення НАТО», Санжа- ревський О.І. «Східноєвропейська політика НАТО кінця 80-х — серед. 90-х рр. ХХ ст. (на прикладі Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини». Найбільш системно та глибоко проблематику відносин країн Вишеград- ського блоку в міжнародних євроінтеграційних процесах (1991-2007 рр.) розглянула та дослідила Кіш Є.Б. в докторській дисертації «Країни Цен- тральної Європи в системі міжнародних євроінтеграційних процесів (1991–2007 роки). Зазначені праці в широкому історичному контексті стосуються головним чином європейської та євроатлантичної політики держав Вишеградської четвірки. Автори прагнули показати взаємоза- лежність внутрішньої та зовнішньої політики країн в контексті їх євроін- теграційного бажання. Однак євроінтегаційний шлях саме Словацької Республіки, як конкретна проблема зовнішньополітичного механізму, методи, моделі та механізми формування і реалізації державної політики у сфері євроатлантичної інтеграції цієї країни, не був предметом розгляду праць зазначених науковців. Євроінтеграційний шлях Словаччини до Альянсу був досить склад- ним і тернистим, чимало перешкод їй довелось побороти для того, щоб отримати хоча б надію на членство в безпековій організації. Тому й при- вертає до себе увагу ця невелика за розміром, але велика в бажанні до- сягти поставленої стратегічної цілі країна, яка завжди з оптимізмом ди- вилася у своє майбутнє. Незважаючи на те, що Словаччину вилучено з першого кола розширення НАТО в 1997 році у Мадриді, і як наслідок 160 Лариса Янчук цього, її не було запрошено до Альянсу на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році, «руки в неї не опустилися». Час плине швидко, все в світі змі- нюється, змінилася і ситуація (на краще) стосовно набуття Словаччиною членства в Північноатлантичному альянсі. Нині ми можемо констату- вати, що ця держава впевнено подолала геополітичні виклики розпаду Чехословацької Республіки, виявила здатність розв’язувати конфліктні ситуації шляхом політичного діалогу та компромісу, досягла значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Отримавши незалежність 1 січня 1993 року, словацький уряд одноз- начно декларував бажання країни інтегруватися до воєнно-політичного союзу. Адже членство в НАТО, з одного боку, сприятиме виходу з постімперського простору та збереженню свободи дій на майбутнє, а з іншого — вступ до Альянсу демократій міг би підштовхнути до приско- рення внутрішньополітичних перетворень в середині країни2. Незва- жаючи на те, що Словацька Республіка мала на той час однакову з Чесь- кою Республікою та сусідніми Польщею і Угорщиною можливість про- довжувати політичну та економічну трансформацію, необхідну для забезпечення запрошення на включення її у західні структури, в які вона прагнула потрапити, на жаль, не змогла використати свій шанс. Політичні процеси, які відбувалися в Словаччині в період з 1993 по 1998 роки, коли при владі знаходився уряд Володимира Мечіара, йшли всупереч нормам західних демократій, які, в свою чергу, виключали будь-який шанс вступу СР в трансатлантичні політичні та безпекові структури в близькому май- бутньому. Але ми не можемо категорично стверджувати, що з боку Сло- ваччини не відбувалося жодного позитивного кроку в євроінтеграційному напрямку, поступова її інтеграція в натовські структури все ж таки мала місце. Підписання Словацькою Республікою у лютому 1994 року про- грами «Партнерство заради миру» (ПЗМ), система входження до якої пе- редбачала три етапи: а) рамковий документ; б) декларативний документ; в) індивідуальна програма, відкрила нову сторінку в її стосунках з Альян- сом3. Першим кроком для вступу до ПЗМ стало підписання Рамкового документа програми представником країни-учасника на Раді НАТО. Рам- ковий документ — це відкритий текст, спільний для всіх партнерів, який визначає завдання «Партнерства», а також мету та цінності на які воно опирається. Давши позитивну відповідь на запрошення на вищому рівні і формально підписавши Рамковий документ, партнер представляє Декларативний документ, в якому він розглядає політичні і військові аспекти програми ПЗМ4. Наприклад, в цьому документі можуть бути пе- рераховані кроки, які були або будуть зроблені для забезпечення тран- спарентності в питаннях планування національної оборони і розробки оборонного питання, а також забезпечення демократичного контролю над збройними силами. В організації НАТО позитивно ставилися до Декла- ративних документів своїх нових партнерів, оскільки їх аналіз додав мож- ливість вичленити як ті галузі і напрямки кооперації, до яких вони були підготовлені, так і ті, де необхідна була ініціатива Альянсу щодо кон- Сучасні міжнародні відносини 161 кретного співробітництва. Третій крок — це розвиток Індивідуальних програм партнерства (ІПП) між НАТО і кожним партнером з визначен- ням специфічних видів діяльності для кожної країни в рамках програми ПЗМ5. Співробітництво в рамках Індивідуальної партнерської програми провадилось в кількох сферах, які були вирішальними для досягнення мі- німального ступеня сумісності словацьких збройних сил з арміями дер- жав-членів НАТО. Отже, згідно із засадничими документами програма ПЗМ була спря- мована на практичне співробітництво, досягнення конкретних результа- тів в питаннях забезпечення стабільності та миру в євроатлантичному ре- гіоні, мала допомогти партнерам Альянсу встановити необхідний рівень оборонного реформування за такими напрямками, як транспарентність національного оборонного планування, розподілу ресурсів та форму- вання бюджету, удосконалення законодавства та підзвітності парламенту та громадськості6. Аналіз формування внутрішньополітичної ситуації в Словаччині сто- совно входження до програми ПЗМ, свідчить, що станом на 1994 рік країна ще не мала інфраструктури, необхідної для її збройних сил. Особ- ливо це позначалося на військово — повітряних силах, які в результаті поділу країни, залишились в основному на території Чехії7. На нашу думку, саме в цьому контексті програма ПЗМ вигідна для Словаччини, як з точки зору формування кількісного складу її збройних сил, так і фі- нансової допомоги у їх реформуванні. Таким чином, партнерство давало можливість Словаччині з одного боку гарантувати певний рівень безпеки, а з іншого — при можливості реорганізувати свої збройні сили. Тому 9 лютого 1994 року прем’єр-міністр Словаччини В. Мечіар підписав Рам- ковий документ, 25 травня 1994 року був представлений Декларативний документ, а 24 листопада 1994 року зі Словаччиною підписано індивіду- альну програму. Цього ж року країною було прийнято оборонну доктрину (стратегічна концепція оборони Словацької Республіки), де вказувалося на розвиток трансатлантичних зв'язків у сфері безпеки і чітко говорилося, що головною метою країни є вступ до НАТО8. Крім того, на реалізацію завдань в рамках програми ПЗМ виділялось 4,5% оборонного бюджету. Але в той же час, в офіційній зовнішньополітичній концепції 1995 р., то- дішній міністр закордонних справ Словаччини Ю. Шенк допускав, що «важливу роль в системі європейської безпеки повинні відігравати крім НАТО… інститути, які можуть бути сформовані Співдружністю Неза- лежних Держав»9. Відомий Словацький політик Ф. Шебей, аналізуючи цю ситуацію відзначав, що прозахідна орієнтація Словаччини непере- конлива, оскільки «зовнішня політика сучасної Словаччини не зовсім погоджується з внутрішньою, а прозахідно зорієнтований уряд зберігає мовчання з приводу антизахідних та ізоляціоністських висловлювань відомих політиків з лав правлячої коаліції»10. Можна стверджувати, що 1995 рік став роком поступової самодисква- ліфікації Словаччини в очах країн-членів НАТО. Про це вперше на 162 Лариса Янчук офіційному рівні заявив у травні 1995 року посол Великої Британії в Сло- ваччині П. Хербон. Вказувалось як на надто тісні стосунки з Росією (ма- буть жодні інші двосторонні відносини, які Словаччина підтримувала із своїми більш-менш близькими сусідами, не викликали стільки зацікав- лення, як словацько-російські), так і на внутрішньополітичні проблеми, пов'язані з голосуванням за недовіру президентові М. Ковачу11. Не можна пройти осторонь, не зачепивши питання проросійського спрямування безпекової політики Словаччини в цей період. Вже в 1993 році між Словаччиною та Росією підписано дві важливі угоди. Так звана Основна угода (підписана в 1993 році, ратифікована словацьким парламентом в 1994 році) містила суттєві поступки Словаччини у зв'язку із завданням ОБСЄ (в той час НБСЄ) в новій європейській безпековій системі. Цим Словаччина стала єдиною країною в Центральній Європі, яка визнала росіянам право вважати ОБСЄ координатором всіх органі- зацій, які займаються безпекою (включно ЗЄС та НАТО). Але в цей час Словаччина висловилась про своє бажання інтегруватись в НАТО, тим самим зайняла позицію між двома європейськими безпековими політич- ними стратегіями: Західною, яка намагалась побудувати нову безпекову архітектуру після падіння Росії як великої держави. Цю стратегію було сприйнято як чергову оборонну стратегію проти Росії у випадку її мож- ливого майбутнього «повернення» між великі держави, та Східною, яка намагалась не втратити своє право брати участь у безпековому впоряд- куванні Європи. Друга угода — Угода про військове співробітництво являла собою з’єд- нувальну ланку між економічним та політичним співробітництвом обох країн. Ця угода між міністерствами оборони Словацької Республіки та Російської Федерації відхилялася від «Основної угоди». В ній було до- мовлено про дуже важливі питання: умови словацько-російського спів- робітництва, включаючи використання території для військових навчань, форма сплати старих радянських боргів (військовою технікою та росій- ським озброєнням і тощо). Ця угода викликала дуже визначний побічний ефект — посилення співробітництва у військово-промислових галузях12. У першій половині 1996 р. налагоджуються ще більш тісні військово- політичні контакти з Росією. Про це свідчить хоча б візит словацької уря- дової делегації до Москви у травні 1996 р. У ході переговорів словаки, зо- крема, висловились про можливість нейтрального ставлення Словаччини до НАТО, адже одностороння орієнтація на Захід, на думку радника сло- вацького прем'єр-міністра п. Яни Черни — «занадто великий ризик»13. Цю позицію певною мірою можна зрозуміти, враховуючи борги словаків за ро- сійський газ та нафту. Крім того, Словаччина залежала від Росії й у вій- ськовому плані (обслуговування військової техніки, військові поставки і тощо)14. З часом ця залежність почала поступово зменшуватися (з 1995 року в Словаччині спостерігається економічне зростання до 7% ВВП на рік)15. Внутрішньополітичний розвиток Словаччини, його протиріччя і не- логічність призвели до того, що країни-члени НАТО перестали вбачати в Сучасні міжнародні відносини 163 ній претендента на вступ до Альянсу. У липні 1996 року був прийнятий закон «NATO Enlargement Facilitation Act», про фінансову допомогу новим потенційним членам НАТО в розмірі 60 млн.дол., про Словаччину в тексті документа не йшлося16. Відсутність консенсусу між провідними політичними елітами Сло- ваччини стосовно євроатлантичного курсу та шляхів його реалізації, часто призводила до того, що стратегічні інтереси країни у сфері євроатлан- тичної інтеграції ставали розмінною монетою у протистоянні політичних сил всередині держави. Як відомо, напередодні Мадридського саміту в 1998 р., було вирішено провести референдум з питання вступу країни до Північноатлантичного альянсу (хоча ніхто її туди не запрошував). Як ре- зультат, референдум було зірвано, тільки 10% виборців прийшли висло- вити свою думку. Автор вважає, що така ситуація була прогнозованою, адже керівництво Словаччини, яке мало намір стати серйозним партне- ром на міжнародній арені, стукало в двері оборонного Альянсу, не зару- чившись підтримкою громадян країни, які, в свою чергу, не були впевнені в доцільності євроатлантичної інтеграції. На Мадридському саміті у 1998 році, для трьох найперспективніших країн Центрально-Східної Європи — Чехії, Польщі та Угорщини загорі- лося «зелене світло» щодо вступу до НАТО, і повною мірою була проде- монстрована серйозність, з якою Альянс ставиться до внутрішньої та зов- нішньої трансформації. На це вказали далекосяжні кроки в усіх ключових галузях: початок переговорів про вступ та підтвердження політики «від- критих дверей» щодо вступу нових членів у майбутньому; вдосконалення ПЗМ та створення Ради Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), яка стала новим засобом подальшого розвитку співробітництва; відкриття цілком нового етапу у стосунках між НАТО та Росією; офіційне закріп- лення партнерства з Україною, яке швидко розвивалося; інтенсифікація діалогу з середземноморськими країнами через створення групи Серед- земноморської співпраці, просування вперед по шляху формування власне європейської системи безпеки і оборони у межах НАТО; визна- чення радикально реформованої військової командної структури Альянсу17. Стосовно ж Словаччини позиція Заходу була однозначною: допоки при владі перебуває уряд В. Мечіара, приєднання країни до за- хідних інституцій буде неможливим. Отже, протягом 1994–1998 років внутрішньополітичні причини ви- вели Словаччину з кола претендентів на вступ до НАТО; багатовектор- ність словацької зовнішньої політики виявилася неефективною, а ставка на Росію себе не виправдала; Словаччина опинилася в так званій «сірій зоні» безпеки, відчуваючи на собі посилення міжнародної ізоляції. Аналітики передбачали також значне зниження іноземних інвестицій, оскільки в країні була складна політична ситуація, яка могла призвести до повторення подій 1948 р. в контексті націоналізації промисловості. Член- ство в НАТО розглядалося інвесторами як гарантія вкладених інвестицій. Наслідком всього цього могло стати падіння життєвого рівня громадян в 164 Лариса Янчук той час, коли в інших країнах Вишеградської групи відбувалися зворотні процеси. Словаччина, попри все, залишалася відкритою країною для полі- тичних перетворень, що підтвердив прихід до влади нових політичних сил. З метою не допустити В. Мечіара в крісло прем’єр-міністра, демократичні сили напередодні чергових парламентських виборів сформували широку коаліцію з правих, лівих і центристських партій і почали готуватися до ре- ваншу, гостро критикуючи Мечіара. Крім непрозорої приватизації, коруп- ції і політичного протекціонізму, уряд звинувачували у відсутності кон- цепції економічного розвитку, в маніпулюванні благополучними макрое- кономічними показниками, за якими крилося «життя в борг». Дійсно, зовнішній борг Словаччини виріс з 4,3 млрд. доларів в 1994 р. до 11,9 млрд. в вересні 1998 р. Опозицією висувалися наступні вимоги: повернення Сло- ваччини на шлях політичної, правової, екологічної та соціально орієнтова- ної ринкової трансформації, гарантії соціального партнерства і забезпечення громадянських прав, терпиме ставлення до національних меншин і тощо18. Серйозну допомогу в передвиборчій кампанії словацькій опозиції надав Захід. Була заснована сітка опозиційних неурядових організацій, в т.ч. молодіжних, діяльність яких інколи фінансувалася із-за кордону. Не маючи широкого доступу до електронних і друкованих ЗМІ, опозиція пе- ренесла центр передвиборчої пропаганди на місця — відомим був вело- сипедний тур М. Дзурінди з командою по всіх регіонах Словаччини. Цен- тральним передвиборчим гаслом опозиції було твердження, що на вибо- рах вирішується доля демократії в Словаччині. Таким чином, опозиція намагалася до парламентських виборів 1998 року знайти нові способи зміцнення своєї ідентичності як «справжня єв- ропейська» держава. Оскільки цей пошук неминуче пов’язували з кри- тикою Мечіара, передвиборчий «бій за демократію» набув особливо го- строго характеру. Домінуючим мотивом була звичайно ж боротьба за ви- борця, хоча в цьому сенсі Словаччина мало чим відрізнялася від інших країн Центральної Європи19. На такому фоні проходили парламентські вибори 1998 року, в яких взяли участь 84,24% виборців. Партія чинного прем’єра Владіміра Ме- чіара набрала найбільшу кількість голосів (за Рух за демократичну Сло- ваччину проголосувало 27% виборців, тобто вони отримували 43 депу- татських місця в парламенті), проте спроба очолити уряд йому не вдалася. Керівником новоствореного уряду обрано лідера Словацького християн- сько-демократичного союзу (СХДС) Мікулаша Дзурінду (26,33% голосів електорату, 42 мандата). Таким чином, країна отримала можливість стати на демократичний шлях свого розвитку. Слід однак визнати, що мечіарівська влада не чинила перепони ви- борчому процесу і в країні практично не було спроб з її боку "підкоригу- вати" результати виборів. Перехід влади в руки демократів-переможців відбувся плинним легітимним шляхом. У новообраному парламенті за опозицією були закріплені конкретні комітети, насамперед такі, які до- зволяли контролювати діяльність уряду та інших державних структур20. Сучасні міжнародні відносини 165 Отже, виходячи з цього, можна зробити висновки, що певною мірою на політичні зміни в країні вплинула як позиція Заходу, який, за словами багатьох словацьких дослідників, залякував виборців тим, що Словач- чину не буде прийнято до НАТО21, так і помітне послаблення ролі Росії на міжнародній арені, та неспроможність її підтримувати уряд В. Мечіара. У зв’язку з цим можна провести певну аналогію між українською «По- маранчевою революцією» 2004 року та словацькими парламентськими ви- борами 1998 року. В обох випадках створились добрі позиції для прий- няття обох країн між демократичні країни Європи. Словаччина даною си- туацією скористалася. Окрім того, перед СР гостро стояли питання вибору та спрямування зовнішньої політики країни, зокрема щодо: • проросійського спрямування безпекової політики; • залежність від сировини (нафта, газ), імпортованої з Росії; • ослаблення напруги, яка була між Словаччиною та країнами-сусі- дами (Чеська Республіка та Угорщина) та національними меншинами (практично угорською меншиною); • реалізації необхідних реформ Збройних сил Словацької Республіки. Беручи до уваги всі позитивні прагнення нової влади прискорити єв- роінтеграційний шлях, існувало кілька причин того, чому Словаччина, навіть і в 1999 році (після вагомої зміни в зовнішній політиці), не мала змоги комплексно виконати всі основні критерії вступу в НАТО, які мі- стили один політично-економічний критерій, два «політичні», один «вій- ськовий» та один змішаний («політично-військовий»). Виконання/невиконання основних критеріїв НАТО (постійних діючих в 2007/2008 роках) в другій половині 90-х років Словаччиною Тоді, як деякі критерії могли бути досягнуті (наприклад, сумісність Збройних сил, поступовий перехід на ринкову економіку), деякі інші зав- дання (такі як, трансформація авторитарного суспільства в демократичне, добрі відносини із сусідами та задовільні відносини з національними мен- шинами) не піддавалися реалізації на той час. Якщо резюмуємо політич- 166 Лариса Янчук Ринкова економіка Так «Демократія» («Стабільність» демократичних інституцій) Ні Добрі відносини із сусідами/додержування прав національних меншин Ні Взаємна операційна взаємодія (взаємосумісність) та сумісність з НАТО Так Цивільно-військові відносини/цивільний та демократичний контроль Збройних сил так/ні ний розвиток в Словаччині під час так званих кризових 1994-1998 років (можна знайти аналогію з розвитком в Україні перед Помаранчевою ре- волюцією в 2004 році), прийдемо до таких висновків: • 1994–1998 роки вважались остаточним припиненням інтеграційного прагнення Словаччини; • в цей час чітка розбіжність між зовнішньополітичними заявами та дійсним політичним виступом проявилась в такій мірі, що обіцянкам сло- вацького уряду виправити «демократичні дефіцити» вже не вірилось; • насправді, зовнішньополітична діяльність Словацької Республіки в на- прямі до ЄС (Асоціаційна угода від 4 жовтня 1993 року), а також до НАТО (офіційна заява Словаччини від 4 листопада 1993 року) були в наступних роках унеможливлені гострою критикою ЄС (Рада Європи, міжпарламен- тський комітет ЄС — Словацька Республіка і Європейський парламент) та НАТО (представлене не прямо США). Офіційна критика із Заходу тривала від листопада 1994 року до парламентських виборів восени 1998 року22. Після зміни уряду, Словаччині вдалося швидко надолужити згаяне у відносинах з НАТО, однак п’ять років було втрачено. Виконуючи вису- нуті вимоги щодо вступу до НАТО та говорячи про критерії членства в цій організації, необхідно пам’ятати, що вони полягали не лише у досяг- ненні сумісності стандартів військової техніки із країнами-членами НАТО і встановленні цивільного контролю над збройними силами. Не менш, а навіть більш важливим було завдання сформувати і привести до відповідної системи загальнодержавне бачення ключових зовнішньопо- літичних питань за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень, які все більше утверджувалися в словацькому суспільстві та політичній еліті. Наразі, серед пріоритетів у політичній сфері, важливе місце відво- дилося розвитку демократичних інститутів, дія яких полягала у забезпе- ченні верховенства права, прав людини та свободи слова. Словаччина по- винна була довести, що вона є країною демократичною, яка базується на ринковій економіці, має не обтяжені проблемами стосунки із сусідніми країнами, бере на себе зобов’язання вирішувати суперечки мирним шля- хом, має можливість і бажання військовим потенціалом сприяти безпеці Альянсу і досягти військової сумісності із збройними силами інших його членів. На жаль, у більшості цих внутрішньополітичних питань Словач- чина не мала особливих успіхів, якими вона могла б пишатися. Усуваючи перешкоди на шляху до НАТО, була також необхідність в ос- лабленні напруги, що існувала між Словаччиною і країнами-сусідами (Чеська Республіка, Угорщина), національними меншинами (угорська мен- шина та ромський етнос), а також проблема українців-русинів. Словаччина, як і Україна, успадкувала проблеми після розподілу Чехословаччини (як приклад можемо пригадати Радянський Союз). Але у випадку Словаччини проблеми були набагато складнішими, ніж в Україні. Як відомо, Словач- чина є країною з поліетнічним складом населення, тому довелося провести значну роботу із забезпечення національним меншинам та корінним наро- дам не тільки формально-юридичних, а й реально-політичних прав та мож- Сучасні міжнародні відносини 167 ливостей. Особливою проблемою Словаччини було становище ромського етносу. Переважно дисперсно розселений або, навіть, кочуючий, чітко вну- трішньо ієрархізований, соціально упосліджений народ, нерідко відчував агресивне ставлення зовнішнього середовища. Саме по ставленню до ромів зберігався великий рівень етнічної нетерпимості, який часом межував з проявами дискримінації. В 1995 році, коли Словаччина прийняла Закон про державну мову, це стало каменем спотикання у відносинах між урядом і політичними представниками угорців, які живуть у Словаччині. Цей закон критикували і за кордоном, тобто в країнах НАТО та ЄС, що вело до погіршення інтеграційних перспектив Словаччини. Але вже наступне за- лучення угорських партій у два словацькі уряди (1998–2002 рр. та 2002– 2006 рр.) суттєво примирило словацько-угорський конфлікт, який існував протягом цих років. У 1999 році словацький уряд прийняв Закон про за- стосування мов національних меншин, який вважали необхідним мініму- мом для досягнення мовних прав національних меншин в Словаччині. За законом було встановлено наступне: якщо громадяни Словацької Респуб- ліки, які є особами, які належать до національної меншини, за даними останнього перепису населення становлять мінімум 20% населення у насе- леному пункті, їм дозволено користуватися мовою меншини в урядовому спілкуванні у цьому населеному пункті23. Після виборів 1998 року зазнав змін і проросійський курс зовнішньої політики Словаччини. У виборчій програмі тоді найбільша опозиційна коаліція політичних партій (Словацька демократична коаліція) оголо- сила про перегляд деяких угод, укладених з Російською Федерацією. Деякі угоди між Словаччиною та Росією Міністерство закордонних справ СР ретельно переглянуло. Словаччина також здійснила два кроки, які оз- начали укріплення її позиції як країни-кандидата в НАТО: 1. У 1999 році словацький уряд скасував словацько-російську угоду, укладену попереднім урядом та вирішив не купувати російської антира- кетної системи С-300. Цей крок російський уряд гостро критикував, але він покращив позицію Словаччини з точки зору НАТО. За словами міні- стра закордонних справ Едуарда Кукана, на відмову від закупівлі антира- кетної системи С-300 мав вплив аналогічний фактор, яким була підтримка Словаччини військовій кампанії НАТО проти колишньої Югославії в 1999 році, тобто трансатлантична орієнтація Словацької Республіки. 2. Словацький уряд також задовільнив вимогу США позбутися ракет радянського виробництва СС-23, які Словаччина залишила після розвалу Чехословаччини та після розподілу спільних чехословацьких Збройних сил. Ракети радянського виробництва з досяжністю 400 км, побудовані в 1980 році, й надалі були розташовані на території Словаччини. У квітні 2000 р. Міністерство оборони СР оголосило рішення ліквідувати ці ра- кети у співробітництві з американськими фахівцями та з фінансовою під- тримкою США, а також підписало меморандум, який забезпечив амери- канське фінансування знищення останніх ракет СС-23 в Центральній Єв- ропі до кінця жовтня 2000 року24. 168 Лариса Янчук Ці два кроки, разом з політикою, орієнтованою на НАТО, під час юго- славської (косовської) кризи сприяли покращанню безпекового та зов- нішнього становища Словаччини в НАТО, але для додаткового включення Словаччини у перше коло розширення НАТО в 1999 році вже було занадто пізно. Словаччині не було надано спеціального становища на Вашингтон- ському саміті НАТО в квітні 1999 року, так як цього сподівались деякі сло- вацькі політики. Проте саміт став виключно важливою подією у контексті подальшого розвитку відносин Словаччини з Північноатлантичним Альян- сом, адже на ньому Словаччина отримала статус країни-кандидата на член- ство в НАТО. На саміті представлено «План дій щодо членства в НАТО» (ПДЧ) ((Membership Action Plan — МАР), який став фактичним виявом політики відкритих дверей і складався з п’яти розділів: • політичні та економічні питання; • оборона та військові питання; • питання ресурсів; • питання безпеки; • правові питання. Але участь в ПДЧ не давала ніяких формальних гарантій майбутнього членства в НАТО. Це був передусім «курс навчання», але ще не пере- пустка до Альянсу. Приєднання до ПДЧ і набуття Словаччиною статусу країни-кандидата у стосунках з НАТО було не самоціллю, а важливим політичним завданням тогодення. Мета ця виглядала реалістичною, тому заради її досягнення запропоновано програму конкретних дій — раціо- нально вмотивованих та апробованих в межах широкого громадського діалогу. Восени 1999 р. урядом Словацької Республіки прийнято націо- нальний план підготовки країни до вступу в НАТО, який розробили від- повідно до плану дій країн-членів Альянсу (МАР), схваленого на Ва- шингтонському саміті, а вже 9 червня того ж року ухвалено Національну програму підготовки СР до членства в НАТО під назвою «PRE- NAME»(PREparation for NATO Membership), яка відображала окремі ча- стини ПДЧ. Уряд вирішив скористатися ПДЧ як інструментом для вдо- сконалення політичних, оборонних, економічних і правових структур, щоб вони якомога швидше і щонайповніше відповідали структурам і нор- мам НАТО. В рамках цієї програми Словаччина створила міжвідомчий механізм для координації підготовки, основою якого були, насамперед, міжвідомчі робочі групи за окремими тематичними округами програми «PRENAME». 28 березня 2000 р. після проведення консультацій з НАТО була активізована і схвалена урядом «Національна програма» на 2000 рік, яка включала в себе наступне: • виконати реформу Збройних сил Словацької Республіки з викори- станням знань та досвіду оборонного планування НАТО; • досягти необхідного ступеня взаємосумісності командування та ке- рівних структур, комунікації та систем таємних служб, логістики та ін- фраструктури; • вивчення мов; Сучасні міжнародні відносини 169 • оборонне планування та придбання ресурсів; • модернізація озброєння, техніки та військового матеріалу. Виконання ж завдань, пов’язаних із реформою Збройних сил проходило відповідно до документів «План збройних сил — Модель 2010» («Proposal of Armed Forces — the 2010 Model») та «Довгострокового плану розвитку Збройних сил Словацької Республіки» (« Long-term of the Development of Armed Forces of the Slovak Republic»), в яких встановлені точні цілі та етапи реформування армії25. Беручи це до уваги, новий міністр оборони Словач- чини Йозеф Станк створив Керівний комітет (КК) з п’яти робочих груп, фахівців, які мали досвід роботи та широкі контакти із штаб-квартирою НАТО і Вашингтоном. Під час консультацій з іноземними експертами най- гостріше стояли питання, що стосувалися процесу реформи та модерніза- ції Збройних сил Словацької Республіки. Усі поради були предметом скру- пульозних дискусій та жодна з них не була прийнята автоматично. Оста- точний результат такого процесу очевидний у всіх оцінках на різних рівнях, який привів Словаччину до керівної позиції між усіма претендентами на членство в НАТО. Разом з наданням порад та консультацій закордонні екс- перти організували кілька воркшопів та семінарів, які стосувалися реформ оборони та розвитку головних документів, необхідних для швидкого на- ближення до членства, що в свою чергу мало великий вплив на здатність словацьких експертів виконувати всю роботу, пов’язану з реформами обо- рони на необхідному якісному рівні. Обмін різними поглядами допоміг орі- єнтуватися у самій проблемі, а також у процесі, а відкрите та пряме спів- робітництво було відмінною мотивацією для створення добрих, дружніх відносин між членами робочих команд26. Звісно, що переозброїти армію в один момент Словаччина не мала мож- ливості, адже успадкувала збройні сили та озброєння радянського зразка, які, як відомо, були завеликими для виконання завдань в новій міжнарод- ній ситуації, та й витрат вони потребували чималих. Заміна їм звичайно ж готувалася, але мірою вичерпання ними свого життєвого ресурсу. 21 вересня 2000 року 23 коаліційні і опозиційні депутати Словацького парламенту створили Депутатську групу з питань прискореної інтеграції Словаччини до НАТО. Це було унаочненням того, що в питаннях міжна- родної і безпекової політики на рівні парламенту Словаччині вдалося до- сягти консенсусу, який був необхідний, оскільки до НАТО вступає вся країна, а не лише армія чи Міністерство оборони. І вже в березні 2001 року Національна Рада Словацької Республіки спромоглася прийняти Стра- тегію національної безпеки, затверджену в парламенті27, яка визначила кінцевою метою євроатлантичної політики Словаччини вступ до цієї ор- ганізації як основи загальноєвропейської системи безпеки. Таким чином, послідовність та цілеспрямованість Словаччини у реа- лізації євроатлантичного вектора, спільні зусилля виконавчої і законо- давчої гілок влади у вирішені питань, пов’язаних із співробітництвом країни з Альянсом, дали можливість суттєво покращити відносини з НАТО, створити міцне підґрунтя для подальшого якісного поглиблення 170 Лариса Янчук відносин Словаччини з НАТО, виведення їх на новий рівень. Словацька Республіка вбачала свою перспективу у плані безпеки і міжнародного співробітництва саме через членство в НАТО, а те, що країна активно включилася у співпрацю в рамках ПЗМ та ПДЧ, вважаючи ці програми єдино можливими для швидкого досягнення повноправного членства в Альянсі, дає підстави стверджувати, що рішення словацького суспільства про членство в НАТО виходило з усвідомленого прагнення влади гаран- тувати безпеку народові як повноправному члену європейської родини. На Празькому саміті Альянсу, 21-22 листопада 2002 року Словацька Республіка отримала запрошення розпочати переговори з НАТО, під час яких мала підтвердити готовність країни взяти на себе політичні і обо- ронно-військові зобов’язання; розглядалися питання ресурсів, безпеки інформації і приєднання до комплексу правових норм Альянсу, на під- ставі яких вирішувалися технічні і безпеково-інформаційні питання. Отже, можемо відзначити, що Словацька Республіка, маючи цілу низку трансформаційних проблем, знайшла в собі сили, можливості пройти через неабиякі випробування та стати повноправним членом Пів- нічноатлантичного альянсу. Національна Рада Словацької Республіки 10 квітня 2003 року ухвалила рішення про приєднання країни до Альянсу, 15 квітня того ж року, документ про приєднання підписав Президент Сло- ваччини Рудольф Шустер, і вже 2 квітня 2004 року в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, піднято прапор Словацької Республіки разом із пра- порами союзників. Словацький шлях в НАТО можна вважати «успішною історією» та прикладом зрушення негативних тенденцій в країні, яка пережила вели- чезні початкові проблеми із виконання вступних критеріїв НАТО. Суттє- вим повчанням з інтеграції Словаччини в НАТО для України може бути те, що поки з боку НАТО існує політична воля щодо прийняття нових чле- нів та якщо країни-кандидати розвиватимуть успішні зусилля на усунення існуючих негараздів, шлях в НАТО для нових членів буде відкритим. 1 Зарицький О. В — 4+ /Зовнішні справи, липень 2008, с.18. 2 Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Національна безпека: український вимір. — Київ: Інститут проблем національної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, 2008. — С. 84. 3 Дем’янець В. Реалізація політики Угорщини щодо вступу до НАТО // Нова по- літика. — 2000. — №1. — С.13. 4 Поточний архів МЗС України за 1995 рік. NATO review. — Supplement in rusian june. 1994. — К., 1995. 5 Та само. — С. 5 6 Демократичні трансформації в процесі підготовки до членства в НАТО. Досвід країн-кандидатів для України: Аналітична доповідь/Центр миру, конверсії та зовніш- ньої політики України/Олександр Сушко (ред., авт. упоряд.), Сергій Середа (ред.). — К., 2002. — С. 53. Сучасні міжнародні відносини 171 7 Ковальський В. П. Стратегія і сучасна воєнна політика США та інших країн НАТО в Європі/Національний інститут стратегічних досліджень. — К., 1993. — № 2. — С. 225. 8 Токар Л. Центрально-Східна Європа та Україна в системі координат розширення НАТО// Економічний Часопис — ХХІ № 6. — К., 2001. 9 Посткоммунистическая Восточная Європа: новые межгосударственные отноше- ния ы внешнеполитические ориентиры: сборник статей, обзоров и рефератов. — М.: ИНИОН РАН. — 1996, с. 84. 10 Там само. — С. 85. 11 Duleba A. Koniec sucasnej strednej Europy? Ukrajina a Slovensko po prvej vlne rozsirenia NATO. — Bratislava,1998. — С. 112. 12 Про євроатлантичну інтеграцію України. Діалог сусідів: Україна — Словаччина, Inštitút pre verejné otazky, — Bratislava, 2007. — S. 28. 13 Горностаев Д. Новый поворот // Независимая газета. — 1996. — 8 мая. 14 Поточний архів МЗС України за 1996р. Стратегія відносин з НАТО країн ЦСЄ. — К., 1996. — С. 10. 15 Там само. — С. 9. 16 Slovensko 1996. Suhrna sprava o stave spolocnosti.- Bratislava, 1997. — S. 62. 17 Андрейко В. Етапи зовнішньополітичного співробітництва між Чеською і Сло- вацькою республіками (1993-2006 рр.)// Науковий вісник Ужгородського універси- тету. Серія: Історія. Вип. 18/ Ред. М.Вегеш, С. Віднянський, Д.Данилюк та ін. — Уж- город: СМТ Вісник Карпат, 2007. — С. 16. 18 Первое десятилетие политической истории Словацкой Республики: 1993–2003 гг. //Чехия и Словакия в ХХ веке. Очерки истории. В двух книгах. Книга 2. — М.: Наука, 2005. — С. 393. 19 Там само. — С. 393. 20 Андрейко В. Етапи зовнішньополітичного співробітництва між Чеською і Сло- вацькою республіками (1993–2006 рр.)// Науковий вісник Ужгородського універси- тету. Серія: Історія. Вип. 18/ Ред. М. Вегеш, С. Віднянський, Д. Данилюк та ін. — Уж- город: СМТ Вісник Карпат, 2007. — С. 23. 21 Первое десятилетие политической истории Словацкой Республики: 1993–2003 гг. //Кн.2. — С.396. 22 Про євроатлантичну інтеграцію України. Діалог сусідів: Україна — Словаччина, Inštitút pre verejné otazky. — Bratislava, 2007. — S. 24. 23 Там само. — С. 31. 24 Там само. — С. 29. 25 Токар Л. Центрально-східна Європа та Україна в системі координат розширення НАТО// Економічний Часопис — ХХІ № 6. — К., 2001. 26 Про євроатлантичну інтеграцію України. Діалог сусідів: Україна — Словаччина, Inštitút pre verejné otazky, Bratislava, 2007, s. 38. 27 Security Strategy of the Slovak Republic//http://www.mosr.sk/index.php?page=184. 172 Лариса Янчук

Досвід реалізації євроінтеграційної стратегії Словацької Республіки

Institution

Ähnliche Einträge