Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)

Досліджено процес запровадження нового адміністративного устрою та створення чотирьох болгарських національних районів, здійснення відповідної кадрової політики, проведення виборчих кампаній і включення представників болгарської етнічної меншини до державних органів влади всіх рівнів на території УС...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2016
Автор:	Грищенко, Ю.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2016
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129965
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) / Ю.В. Грищенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 88-105. — Бібліогр.: 108 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-129965
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1299652018-02-04T03:02:55Z Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) Грищенко, Ю.В. Історичні студії Досліджено процес запровадження нового адміністративного устрою та створення чотирьох болгарських національних районів, здійснення відповідної кадрової політики, проведення виборчих кампаній і включення представників болгарської етнічної меншини до державних органів влади всіх рівнів на території УСРР в умовах реалізації політики коренізації 1920-х рр. Висвітлено також процес становлення системи болгарських національних адміністративних та судових інституцій. The process of implementing a new administrative structure and the creation of four Bulgarian national areas , the implementation of appropriate personnel policy, election campaigns and recruit members of the Bulgarian ethnic minority to public authorities at all levels in the territory of the USSR in terms of policy implementation indigenization in the 1920s . In addition, the process of formation of the system of the Bulgarian national administrative and judicial institutions. 2016 Article Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) / Ю.В. Грищенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 88-105. — Бібліогр.: 108 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129965 06.041+811.163.2:054.57«1920» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Грищенко, Ю.В. Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) Український історичний журнал
description	Досліджено процес запровадження нового адміністративного устрою та створення чотирьох болгарських національних районів, здійснення відповідної кадрової політики, проведення виборчих кампаній і включення представників болгарської етнічної меншини до державних органів влади всіх рівнів на території УСРР в умовах реалізації політики коренізації 1920-х рр. Висвітлено також процес становлення системи болгарських національних адміністративних та судових інституцій.
format	Article
author	Грищенко, Ю.В.
author_facet	Грищенко, Ю.В.
author_sort	Грищенко, Ю.В.
title	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
title_short	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
title_full	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
title_fullStr	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
title_full_unstemmed	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
title_sort	болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129965
citation_txt	Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) / Ю.В. Грищенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 88-105. — Бібліогр.: 108 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT griŝenkoûv bolgarsʹkínacíonalʹnírajonivumovahzdíjsnennâpolítikikorenízacíí1920tírr
first_indexed	2025-07-09T12:34:55Z
last_indexed	2025-07-09T12:34:55Z
_version_	1837172781975863296
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №3 Історія реформування адміністративно-територіального устрою в контек- сті здійснення політики, спрямованої на забезпечення прав національних меншин, викликає значний інтерес у дослідників. Сучасні межі територіаль- ної організації – спадок ХХ ст., коли до проблем управління територіями існу- вав волюнтаристський у своїй основі підхід. Нині Україна дістала шанс реалі- зувати програму децентралізації і в її процесі усунути очевидні вади системи адміністративно-територіального управління. Особливу роль дослідженням національно-територіального районування та місцевого самоврядування надає осмислення проблеми співвідношення глобального й локального в контексті стимульованих глобалізацією «поворо- тів» і «викликів» сьогодення. Сучасні локальні проблеми виступають нарівні з глобальними як системотворчий чинник і саме з переосмисленням локальнос- ті пов’язана актуалізація проблем простору. Ступінь включеності локальних співтовариств і територій у розгалужену мережу політичних, економічних та культурних процесів соціуму відіграє велику роль у забезпеченні стабільності місцевого самоврядування та коректних відносин по лінії «центр–периферія». Наскільки непростими можуть бути пошуки компромісу між централіза- торськими прагненнями влади та заходами щодо піднесення правового статусу і культурного зростання національних меншин, демонструє процес вирішення питань національного розвитку етнічних груп України. Стрижнем владної по- літики щодо національних меншин у 1920-х рр. стала кампанія національно- територіального районування та декларативного керівництва представників етнічних спільнот у вигляді місцевого самоврядування. У контексті розгляду місцевого самоврядування як інституту регіонального розвитку загалом, та на прикладі болгарської національної меншини, зокрема варто зазначити, що головною складовою успіху цього процесу є здатність місце- вої громади до усвідомлення себе суб’єктом територіального розвитку. Саме ство- рення національно-територіальних одиниць сприяло наданню етнічним мен- шинам низки важливих привілеїв у сфері місцевого самоврядування, особливо УДК 06.041+811.163.2:054.57«1920» ю.в.ГрищенКо * БОЛГАРСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ РАЙОНИ В УМОВАХ ЗДІЙСНЕННЯ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ (1920-ті рр.) Досліджено процес запровадження нового адміністративного устрою та створен- ня чотирьох болгарських національних районів, здійснення відповідної кадрової по- літики, проведення виборчих кампаній і включення представників болгарської ет- нічної меншини до державних органів влади всіх рівнів на території УСРР в умовах реалізації політики коренізації 1920-х рр. Висвітлено також процес становлення системи болгарських національних адміністративних та судових інституцій. Ключові слова: політика коренізації, адміністративне районування, УСРР, болгарські національні райони, виборчі кампанії, органи міліції, судові камери. * Грищенко Юлія Володимирівна – аспірантка Інституту історії України НАНУ, відділ історії України 20–30-х рр. ХХ ст. E-mail: gonzzales@ukr.net Український історичний журнал. – 2016. – №3 89Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) на етапі його становлення. Політика радянської влади в Південній Україні, де локалізувалася основна частина болгарських поселень, підпорядковувалася за- гальним тенденціям розвитку тодішнього політичного життя. В адміністративно- територіальній сфері до початку 1920-х рр. вона була спрямована в основному на злам старої імперської машини (губернсько-повітової) та запровадження нового устрою (центр → округа → район → сільрада). Згодом він формувався у руслі про- голошеної правлячою партією більшовиків політики коренізації (впровадження національно-територіального принципу в адміністративно-територіальний). На 1927 р. було сформовано чотири болгарських національних райони – Ро манівський, Цареводарівський (згодом – Коларівський та Ботевський) Мелі- топольського округу, Велико-Буялицький (пізніше – Благоєвський) Одеського округу та Вільшанський Первомайського округу. Південь України 1920-х рр., як зазначалося, традиційно представляв со- бою поліетнічний регіон. Тут, за висновками Л.Якубової, темпи заселення та господарського освоєння територій практично не мали аналогів у світовій практиці, доволі рельєфно відчувався вплив історичних традицій переселен- ців на загальний фон життя регіону1. Без сумніву, ці фактори впливали й на особливості запровадження тут політики коренізації. У перші роки існування радянської держави представники етнічних меншин знаходились в опозиції до влади через ігнорування останньою інтере сів колоніс- тів при створенні адміністративних одиниць. Адміністративно-територіальна ре- форма 1922 р. призвела до певного хаосу на місцях – відбулось повне розірвання усталених до того економічних і соціальних зв’язків, занепад традиційних форм господарської діяльності та руйнація національно-культурного життя етнічних меншин. Радянська влада, враховуючи зростання невдоволення серед населен- ня, була вимушена вживати заходів щодо розв’язання існуючих проблем у регіоні. Керівництво країни вважало, що певним чином стабілізувати напруже- ну ситуацію на місцях можливо завдяки підтримці місцевих керівних кадрів. Однією зі складових коренізації стало залучення до роботи партійного та ра- дянського апарату представників етнічних меншин. Реалізація політики ко- ренізації на місцях відбувалася через утворення національних районів. Цей процес тривав із 1923 р. до кінця 1920-х рр. Правовою основою процесу фор- мування нових територіальних одиниць стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про виділення національних районів та сільрад» від 29 серпня 1924 р., згідно з якою новостворені органи влади не повинні були за своїми функціональни- ми обов’язками відрізнятися від аналогічних місцевих органів республіки. Розробкою питань районування та подальшим виділенням національних адміністративних територіальних одиниць займалася Центральна адміні- стративно-територіальна комісія (ЦАТК) при ВУЦВК (створена 29 листопада 1922 р.) та її відділи на місцях2. Основоположним законодавчим актом, який визначив основні принципи роботи щодо реалізації реформи й облаштування нового адміністративно-територіального поділу УСРР стала постанова 3-ї сесії ВУЦВК ІV скликання (1922 р.). Цей документ заклав підоснови проведення 1 Якубова Л.Д. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення. – К., 2014. – С.24. 2 Верменич Я.В., Андрощук О.В. Зміни адміністративно-територіального устрою України ХХ–ХХІ ст. – К., 2014. – С.77. Український історичний журнал. – 2016. – №3 90 Ю.В.Грищенко першого етапу реформи: зменшення кількості повітів та волостей, створення округів і районів3. А вже 12 квітня 1923 р. іншою своєю постановою ВУЦВК скасував повіти й волості, запровадивши новий устрій за чотириступеневою системою управління – центр → губернія → округа → район. Результатом реорганізації в УСРР протягом 1923–1925 рр. стало створення 9 губерній, 53 округів з 706 районами замість 12 губерній, 102 повітів та 1989 волостей. Кількість сільрад було зменшено до 93074. Це був перший етап адміністративно-територіальної реформи, що дозво- лив значною мірою скоротити апарат місцевих органів влади. Проекти адміні- стративно-територіальних змін після ухвали РНК та Президії ВУЦВК було за- тверджено 2-ю сесією ВУЦВК VII скликання5. ЦАТК розробила проекти змін адміністративного поділу УСРР з урахуванням інтересів етнічних меншин. Матеріали роботи комісії були узагальнені в окремому збірнику за редак- цією заступника наркома внутрішніх справ М.Черлюнчакевича6. Згідно з умі- щеними у ньому даними, переважна більшість болгарського населення УСРР проживала на території Одеської та Катеринославської губерній. Катеринославська губернія включала 7 округів (Бердянський, Кате рино- славський, Запорізький, Криворізький, Мелітопольський, Олександрівський та Павлоградський), поділених на 87 районів7. Болгари проживали у 36 поселеннях, їх загальна кількість становила 54 118 осіб, з яких 40 350 – у Бердянському окрузі, 13 768 осіб – у Мелітопольському8. Одеська губернія була поділена на 5 округів – Зінов’євський, Ми ко- лаївський, Одеський, Первомайський та Херсонський з 74 районами9. Загальна кількість болгар становила 24 584 особи (які проживали в 19 поселеннях), більшість з яких – в Одеському окрузі (17 458 осіб)10. На території новоутво- реної у жовтні 1924 р. Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (АМСРР) (до її складу ввійшли частини Одеського та Балтського округів Одеської губернії та частина Тульчинського округу Подільської губер- нії, а вже 1925 р. – весь Балтський округ) проживали 5200 болгар11. У ході реформи висувалися пропозиції ліквідації губерній, але цьому зава- див голова РНК УСРР Х.Раковський, котрий досить справедливо вважав, що розширення об’єктів управління до чотирьох десятків округів значно усклад- нить діяльність партійних радянських органів. Але його наступник В.Чубар 1925 р. погодився на ліквідацію губерній, тим самим перейшовши на трис- тупеневу систему управління: центр → округ → район12. Ліквідація губерній стала другим етапом адміністративно-територіальних змін. 3 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.1. – Оп.3. – Спр.610. – Арк.58. 4 Яцуба В.Г. Адміністративно-територіальний устрій України: Історія та сучасність. – К., 2001. – С.43. 5 ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп.3. – Спр.610. – Арк.65. 6 Черлюнчакевич Н.А. Национальный состав Советской Украины. – Х., 1925. – 130 с. 7 Там же. – С.32. 8 Там же. 9 Там же. – С.41. 10 Там же. – С.42. 11 Там же. – С.57; ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.717. – Арк.3. 12 Кульчицький С.В. Колективізація сільського господарства на Донбасі: 1928–1938. – К., 2015. – С.5. Український історичний журнал. – 2016. – №3 91Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) Супутні фактори проведення адміністративної реформи – поспішність, постій- не недофінансування та відсутність кваліфікованих працівників – вплинули на якість запроваджуваних змін. Найбільш масштабні прорахунки стосувалися насам- перед структури деяких округів, адже на самому початку процесу розгляду проек- тів ухвалювалися рішення, які торкалися вже існуючих кордонів між губерніями13. Великим прорахунком у процесі районування 1922–1923 рр. стало те, що національний склад новоутворених чи змінених адміністративно-територі- альних одиниць, які виникали замість повітів і волостей, майже не брався до уваги. Так, унаслідок укрупнення багатьох колишніх, до того практично моно- національних, районів деякі національні громади фактично поділили між різними адміністративно-територіальними одиницями. Як наслідок – порушу- валися існуючі регіональні зв’язки, занепадали традиційні форми господарсь- кої діяльності, зазнавало руйнації національно-культурне життя етнічних меншин. Це все доповнювалося бюрократичним свавіллям місцевої влади, яка неспроможна була забезпечити вирішення існуючих проблем серед на- ціональних меншин. Суттєві концептуальні прорахунки, допущені при адмі- ністративно-територіальному поділі, невдовзі було проаналізовано органами радянської влади, наслідком чого стало рішення щодо внесення коректив у вже існуючу систему районування. Насамперед це стосувалося питання про виділення адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання етнічних меншин. Ці заходи дещо зняли напругу, викликану ад- міністративно-територіальною реформою 1922–1923 рр. Упровадження практичних заходів щодо національних меншин передбачало проведення певної підготовчої роботи, яка стосувалася дослідження місць ком- пактного проживання етнічних груп. Це давало необхідний фактичний матеріал стосовно визначення характеру соціально-господарської структури, особливостей побуту та культурно-освітнього становища населення для розробки програми на- ціонально-державного будівництва серед етнічних груп, які заселяли територію УСРР. Результати проведених обстежень яскраво демонстрували, що представ- ники етнічних меншин стикалися з цілим комплексом національно-культурних, релігійних, мовних та інших проблем, а місцеві органи влади, на жаль, не були готові до їх вирішення. Саме відсутність забезпечення національно-культурних потреб з боку місцевої влади перешкоджала природному абсорбуванню мешкан- ців «національних» сіл у середовищі національної більшості. Як правило, ідеоло- гічні засади доктрини комуністичного режиму про найшвидше «вирішення на- ціонального питання» суперечили його практичній реалізації. Для ефективного розв’язання багатьох проблем, що могли загострюватися, необхідно було перехо- дити до реорганізації існуючих національних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання етнічних меншин. Паралельно з дослідженням національних груп проводилася підготовка статистичних матеріалів щодо загальної чисельності та національного складу населення країни. За переписом у грудні 1926 р., на території УСРР прожива- ло майже 29 млн осіб, з них 92 тис. болгар (0,3%)14. 13 Якубова Л.Д. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР: 20-і – перша половина 30-х рр. ХХ ст. – К., 2006. – С.195. 14 Всесоюзная перепись населения 1926 года. – Т.9. – Москва, 1928–1929. – С.34–51; Україна в цифрах: 1927 р. – Х., 1927. – С.9; Національний склад людности УСРР: Перепис 17 грудня Український історичний журнал. – 2016. – №3 92 Ю.В.Грищенко Згідно з постановою 4-ї сесії ВУЦВК (лютий 1925 р.) «Про низове районуван- ня», мінімальна норма, необхідна для організації звичайних адмі ністративних районів, становила 25 тис. населення, а для національних адміністративних ра- йонів знижувалася до 10 тис. осіб, національних сільських або селищних рад – з 1 тис. до 500 осіб. Досвід радянської України 1920-х рр. засвідчив, що ця норма навіть при компактному проживанні етнічних меншин зменшувалась удвічі по- рівняно зі звичайними адміністративно-територіальними одиницями. Прийняття ряду прогресивних для національних меншостей республіки за- конодавчих актів підготувало правову основу для формування унікальної сис- теми національного районування. Особлива увага акцентувалась на залученні етнічних меншин до «радянського будівництва». Звісно, ішлося і про утворення однорідних національно-адміністративних одиниць. Передбачалося «оформити проведення районування німецьких і менонітських колоній у Катеринославській та Одеській губерніях; підготувати матеріали з районування німецьких посе- лень в інших пунктах (Волинська, Чернігівська та Харківська губернії), а також чеських поселень у Волинській губернії, оформити накреслене районування болгарських місцевостей у Катеринославській та Одеській губерніях, а також виділення АМСРР»15. Наголошувалося на тому, що необхідно «приступити до підготовки матеріалів щодо виділення польських і чеських сільрад і районів з розрахунком проведення районування протягом 1924–1925 рр.»16. У межах на- ціональних адміністративно-територіальних одиниць (як сільських рад, так і районів) планувалося поступово перевести роботу зборів, засідань та системи ді- ловодства на мову відповідної етнічної меншини. Зазначимо, що організаційне оформлення національних адміністративно-територіальних одиниць почалося з виділення німецьких, згодом – створення болгарських, грецьких та чеських сільрад, а пізніше – польських, єврейських і російських17. 25 серпня 1924 р. Центральна комісія національних меншостей (ЦКНМ) при ВУЦВК розглядала питання «Про виділення болгарського району в Бердянській окрузі, а 2 вересня – «Проект виділення болгарських адміністра- тивно-територіальних одиниць»18. За рекомендаціями С.Міцева (заступника голови ЦКНМ, керівника болгарської секції ЦКНМ), 1924 р. було утворено два болгарських райони – Романівський та Цареводарівсь кий. Секретарями рай- парткомів обрали П.Петрова й К.Русинова19. До 1925 р. Цареводарівський район входив до складу Бердянського окру- гу. Постановою від 3 липня 1925 р. «Про ліквідацію губерній та перехід на трьохступеневу систему управління» Бердянський округ було розформо- вано, а Цареводарівський район приєднано до Мелітопольського округу20. 1926 року. – Х., 1931. – С.22; Народне господарство УСРР (Статистичний довідник) / За ред. О.М.Асаткіна – К., 1935. – С.382. 15 Гуцало Л.О. Становлення та розвиток системи національного районування в Україні у 20– 30-х рр. ХХ ст. // Волинські історичні записки. – Т.1. – Житомир, 2008. – С.73. 16 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.1–2. 17 Там само. – Спр.249. – Арк.24. 18 Там само. – Спр.4. – Арк.38; Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2002. – Арк.23. 19 Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві на Україні в 1924– 1929 рр. – К., 1973. – С.47–53. 20 Мільчев В.І., Пєєва Ж.В. Ренесанс та репресії: болгари Таврії у два перші десятиріччя радян- ської влади (1920–1939 рр.) // Джерела з історії Південної України. – Т.9. – Запоріжжя, 2006. – С.36. Український історичний журнал. – 2016. – №3 93Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) На території району існувало 10 сільрад21 (Строганівка, Райнівка, Богданівка, Степанівка, Аннівка, Першомиколаївка, Петрівка, Мануїлівка, Федорівка, Цареводарівка)22. Районним центром було визначено с. Цареводарівка. 23 листопада 1927 р. Цареводарівський район перейменовано на Бо- тевський, а Цареводарівку – на Ботево. Тим самим було вшановано пам’ять бор- ця за звільнення болгар від османського панування – Х.Ботева. Загальна кіль- кість населення становила 22 673 особи, з яких 20 173 були болгарами (89%)23. Дещо раніше постановою ВУЦВК від 31 березня 1926 р. Цареводарівський район Мелітопольського округу було реорганізовано: Цареводарівська, Строганівська, Богданівська, Райнівська, Степанівська, Федорівська та Орлівська сільради за- лишилися у його складі. Інзівська сільрада переходила до складу Ногайського округу, а Преславська та Діанівська – до Романівського району24. На території колишнього Бердянського округу з частини Ногайського, Андріївського та Цареводарівського районів було сформовано новий – Романівський – район із центром у селі Романівка. У серпні 1926 р. жи- телі села ухвалили рішення перейменувати свій населений пункт на Коларівку (на честь відомого болгарського діяча В.Коларова). 5 жовтня 1926 р. Мала Президія ВУЦВК затвердила клопотання Мелітопольського окружного виконавчого комітету про перейменування Романівського райо- ну у Коларівський25. Загалом до його складу було включено 20 населених пунктів26 – Банівка, Діанівка, Нельгівка, Аннівка, Маринівка, В’ячесла- вів ка, Романівка, Преслав, Зеленівка, Юріївка, Трояни, Першомиколаївка, Пет рівка, Штутгард, Палаузівка, Радолівка, Мануйлівка, Гюнівка, Лу на- чарське, Андрівка27. На його території існувало 18 сільрад, загальна кіль- кість населення становила 37 056 осіб, з яких 29 639 болгар (80,7%)28. У 1925 р. було створено третій болгарський національний район, котрий отримав назву Велико-Буялицького29. Згідно з доповіддю Одеської окружної комісії у справах національних меншин (3 жовтня 1925 р.), до його складу, крім болгарських сіл східної частини Ленінського району, увійшло болгарське село Катаржино Цебриківського району з населенням 6990 осіб30. Велико- Буялицький район складався з 14 населених пунктів (Артамашевка, Болгарка, Куяльник, Великий Буялик, Буркуни, Данилівка, Катаржино, Качки, Кубанка, Кутузаки, Мартівка-1, Мартівка-2, Павлинка, Свердловка31), на те- риторії яких діяло 5 сільрад – Велико-Буялицька, Куяльницька, Павлинська, Свердловська та Кубанська32. Загальна кількість населення становила 15 327 21 Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.67. 22 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.95. – Арк.91; Національні меншості на Україні (реєстр селищ). – Х., 1925. – С.30. 23 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.67. 24 Мільчев В.І., Пєєва Ж.В. Ренесанс та репресії… – С.37. 25 Там само. – С.40. 26 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.95. – Арк.89. 27 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.118; Національні меншості на Україні… – С.29–30. 28 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.67. 29 Там само. – Арк.2. 30 Там само. 31 Національні меншості на Україні… – С.53–54. 32 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.67. Український історичний журнал. – 2016. – №3 94 Ю.В.Грищенко осіб, з них 13 315 болгар (87%)33. Адміністративним центром цього болгарського району стало найбільш економічно розвинуте село Великий Буялик. У 1926 р. Велико-Буялицький район перейменували на Благоєвський, а с. Великий Буялик одержало нову назву – Благоєво. У грудні 1927 р. створено болгарський Вільшанський національний район у Первомайському окрузі. Тут упродовж 1927–1930 рр. секретарями райпарт- кому були Т.Главчев, М.Гранчаров та М.Нестеров34. Вільшанський район скла- дався з 12 населених пунктів, на території яких діяло 10 сільрад (Добровська, Мало-Вільшанська, Новоолексіївська, Вільшанська, Станковатська та ін.)35. Загальна кількість населення становила 12 289 осіб, з яких 7939 болгар (64,6%)36. Центром району було село Вільшанка. Дискусії з приводу територіального оформлення національних районів знайшли відображення на шпальтах болгарської національної преси. Так, 18 березня 1925 р. у газеті «Серп і молот» було проаналізовано два варіанти майбутнього процесу районування, запропоновані Центральним болгарським бюро ЦКНМ та Бердянським окружним виконавчим комітетом – перший пе- редбачав об’єднання болгарських сіл Бердянського й Мелітопольського окру- гів у два національних райони з центрами в Романівці та Цареводарівці, дру- гий – утворення одного спільного району з центром у Цареводарівці37. Також після обговорення на шпальтах газети «Радянське село» (стаття «За новий бол- гарський район») пропозиції про утворення на території Лисогірського району Первомайського округу болгарського національного району ЦАТК ухвалив рішення про організацію Вільшанського району38. Важливо звернути увагу на існування певної колізії у процесі створен- ня першого болгарського району. Документальна суперечність виникла при опрацюванні й аналізі документів вищих органів влади та управління – у звіті «Про роботу серед болгарського населення» першим юридично оформленим і функціонуючим названо Романівський район39. Цей факт засвідчено в тезах доповідей А.Буценка на 4-й сесії ВУЦВК Х скликання «Про радянське будів- ництво в національних районах України»40. А у звіті про діяльність ЦКНМ за період з 1 жовтня 1925 до 1 квітня 1926 рр. першоствореним називається Цареводарівський болгарський район41. Паралельно з національними районами швидкими темпами зростала кількість національних сільських рад. Якщо на квітень 1925 р. їх налічува- лося 232, то на червень 1927 р. – уже 872. Аналіз звіту про роботу бюро на- ціональних меншин за період з 1 жовтня до 31 грудня 1924 р. засвідчує, що процес національного районування був доволі результативним. Так, за цей період «виділено самостійних сільрад: німецьких – 42 з кількістю поселень 33 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.67. 34 Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві… – С.64. 35 Національні меншості на Україні… – С.55. 36 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.554. – Арк.103. 37 Сърп и чук. – 1925. – 18 марта. 38 Съветско село. – 1927. – 14 септември. 39 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.84. 40 Там само. – Ф.1. – Оп.4. – Спр.10. – Арк.78. 41 Там само. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.3. Український історичний журнал. – 2016. – №3 95Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) 163, болгарських – 31 з кількістю поселень 47»42. Разом із сільськими збільшу- валася й кількість селищних рад. У червні 1927 р. діяло повністю оформлених селищних рад: єврейських – 32,4%, російських – 23%. Як бачимо, не всі націо- нальності створювали селищні ради. Це пояснювалося в першу чергу тим, що німці, греки та болгари являли собою етнічні меншини з великим відсотком сільського населення, а євреї та росіяни проживали здебільшого в містах. Досить важливими й інформативними були Всеукраїнські наради з пи- тань національних меншостей, які відбулися у січні 1927 та листопаді 1930 рр. у Харкові. Під час проведення І Всеукраїнської наради (в якій від болгар брали участь С.Міцев, С.Іджилов, Б.Малчев, Л.Раєвський, В.Караміхов, І.Узунов та Ф.Соломонов) аналізувалася діяльність ЦКНМ, її місцевих органів та різно- манітні поточні питання43. Обговоренню під час проведення ІІ Всеукраїнської наради підлягали питання, які стосувалися колективізації, виборів до рад та культурного обслуговування національних районів. У роботі цієї наради взя- ли участь 150 представників від національних меншин44. Процес створення національних районів позначився як позитивними, так і негативними тенденціями. Невипадково можна навести тезу заступни- ка голови ЦКНМ при ВУЦВК Я.Саулевича з виступу на ІІ Всеукраїнській нараді: «Безумовно, що великі наслідки ми маємо в справі національного районування. У цій роботі ми є прикладом для інших республік, ми зуміли багато зробити до належної організації національних адміністративно-тери- торіальних одиниць, у справі наближення апарату до мас; але треба одне сказати, що ця робота у нас провадилася більш кількісно, ніж якісно»45. Дані щодо болгарського населення, яке проживало на території Ко ларівсь ко- го та Ботевського районів, містилися у звіті «Про діяльність комісії з національ- них меншин при Мелітопольському ОВК за 1926–1927 рр.». До складу комісії входили О.Копитовський (голова), І.Немет («по німецькій лінії»), П.Деймчан (за- гальні питання), Л.Раєвський та М.Куцарський («по болгарській лінії»)46. На той час загальна кількість населення округу становила 736 148 осіб, з яких 36 099 болгар проживало у Коларівському, а 26 698 – у Ботевському районах47. Станом на 1926 р. в Південній Україні існувало 44 болгарських сільради48, загальна кількість населення в них становила 96 448 осіб, з яких 92 347 – власне болгари (91,9%)49. Компактність розміщення болгарського населення УСРР під- тверджує той факт, що відповідні національні райони охоплювали 70% болгар- ських сільрад50. Цей показник був найвищим серед усіх етнічних меншин УСРР (для порівняння: у польських районах він становив лише 22,6% сільрад). Згідно з п.1 директиви РНК УСРР від 19 серпня 1926 р. «Про план конкретних захо- дів, потрібних для подальшого поглиблення роботи щодо забезпечення успішної 42 Там само. – Спр.17. – Арк.92. 43 Там само. – Спр.253. – Арк.61, 62–62 зв. 44 Там само. – Спр.482. – Арк.12–18. 45 Там само. – Арк.45. 46 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.263. – Арк.219–220. 47 Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). – Ф.Р-3496. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.3. 48 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.66 зв. 49 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.38. – Арк.49. 50 Там само. – Спр.10. – Арк.4. Український історичний журнал. – 2016. – №3 96 Ю.В.Грищенко самодіяльності нацменшостей в Україні та кращому їх обслуговуванню всіма урядництвами державного апарату як в центрі, так і на місцях», більшість болгар- ських сільрад отримали право використовувати у щоденному вжитку свою мову51. Відомо, що вже на кінець 1927 р. діловодство та судочинство у місцях компактного проживання болгарського населення велося саме рідною мовою. Але, незважаю- чи на це, серед болгарського населення відзначалася нестача кваліфікованих ке- рівних кадрів і технічного персоналу для роботи в місцевих радянських органах. Поліпшенню роботи з етнічними меншинами сприяла підготовка націо- нальних кадрів для партійних радянських і господарських органів республі- ки. У травні 1926 р. на засіданні адміністративної комісії при РНК УСРР було прийнято рішення про підготовку та перепідготовку працівників низового управлінського апарату із забезпечення районів з переважаючим населенням окремих етнічних груп. Воно прямо стосувалося й болгарської меншини. Не ви- падково під час проведення наради ЦКНМ (квітень 1927 р.) С.Міцев виступив з пропозицією щодо відкриття у с. Цареводарівка Мелітопольського округу курсів із підготовки секретарів для болгарських сільських рад. Технічна й організацій- на робота до початку навчання покладалася на його заступника В.Філіповича52. Фінансове забезпечення роботи курсів складало 3098 руб.53 Після певного підго- товчого періоду 20 травня 1927 р. розпочався прийом слухачів. Термін навчан- ня становив 40 днів (до 30 червня 1927 р.). З Одеського округу участь узяли 6 осіб (усі секретарі болгарських сільрад), Первомайського – 4 (усі секретарі бол- гарських сільрад), Миколаївського – 1 (з однієї наявної болгарської сільради), з АМСРР – 1 (з однієї наявної болгарської сільради), решта 29 осіб представ- ляли Мелітопольський округ54. Усі слухачі були селянами за походженням, з них 24 секретарі болгарських сільрад, 4 діловоди, 3 члени сільрад та 8 осіб без посад. Щодо віку, то в основному він становив від 20 до 30 років (15 осіб), за на- ціональністю більшість складали болгари (29 осіб), а також 10 українців, росі- ян та греків, які володіли болгарською мовою. Переважна більшість (33 особи) мали вищу освіту. Навчальний план було розраховано на 34 дні, по 6 годин занять на день, усього 204 лекції-бесіди. Дисципліни на курсах розподілялися на дві частини: загальну («вчення В.Леніна про союз пролетаріату і селянства та побудову соціалізму – 12 год.; чергові завдання партії та радянської влади на селі – 16 год.; національна політика партії і радянської влади – 12 год.; коопера- тивне будівництво на селі – 8 год.; ленінське вчення про державу (Конституції СРСР та УСРР) – 16 год.; організація низового радянського апарату – 16 год.») та практику з «радянського будівництва» на селі («діяльність сільської ради в галузі сільського господарства, землеустрою, лісового господарства і тварин- ництва – 10 год.; бюджет і податки – 14 год.; культурно-соціальні питання на селі – 12 год.; сільські громадські організації та форми керівництва їх роботою – 6 год.; народний суд і нотаріат – 8 год.; адміністративна робота на селі – 12 год.; громадський контроль і ревізія комісій сільради – 6 год.; діловодство у сільських радах – 16 год.; українознавство – 10 год.; болгарська мова – 30 год.»). Із кожної 51 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.245. – Арк.85. 52 Там само. – Арк.10. 53 Там само. – Спр.337. – Арк.1. 54 Там само. – Спр.392. – Арк.21. Український історичний журнал. – 2016. – №3 97Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) дисципліни були розроблено навчальні програми для лекторських груп у скла- ді 12 осіб. Також слухачі забезпечувалися відповідною літературою та посібни- ками з різних предметів. Для навчальних потреб здійснювалася передплата болгарської газети «Радянське село», газет «Правда» й «Вісті». Щодо побутових умов, то слухачі курсів мешкали у спеціально виділених доволі комфортних приміщеннях. На вихідних їм дозволялося відвідувати кі- нотеатри і театри. Наприкінці організатори провели опитування серед курсан- тів, яке виявило загальне позитивне враження від процесу навчання. Слухачі висловили такі побажання: необхідність збільшення терміну нав чання до 2–3 міс., інтенсивніше вивчення революційного та карного законодавства, зе- мельного і процесуального кодексів. Мотивувалося це постійними звернення- ми до них населення на місцях із тих чи інших юридичних питань. Після про- ведення підсумкової атестації 21 слухач отримав високий бал, 18 – середній55. Ще одним кроком у процесі реалізації національної політики та поширен- ні національних мов стало проведення безпартійних конференцій робітників і селян етнічних меншин, під час яких обговорювався широкий спектр еконо- мічних, соціальних та культурних питань. На 1925 р. було проведено чотири таких болгарських конференції (усі на території Одеського округу)56. Одним з основних завдань вожді ВКП(б) уважали радянізацію етнічних гро- мад, тобто збільшення їхнього представництва в органах радянської влади, по- ширення комуністичного світогляду шляхом створення та розбудови партійних, комсомольських, піонерських та жінвідділівських осередків. Проблема адекват- ної суспільної реалізації планів етнічних меншин, незважаючи на їх формальну рівність, була ширшою й охоплювала кілька напрямів. Серед них найважливі- шими були такі: затвердження й становлення радянської моделі державності (що стосувалося безпосередньо етнічних меншин – формування сільських, район- них і містечкових рад як низової ланки державної влади в УСРР); формування рівня політичної культури й освіченості, необхідних для свідомої участі населен- ня в політичному процесі; відповідність внутрішньої політики більшовиків полі- тичним інтересам етнічних меншин та справі захисту їхніх прав; імовірні форми суспільної активності етнічних меншин у державі диктатури пролетаріату; від- повідність офіційно дозволених суспільних рухів та організацій етносоціальним та етнокультурним потребам і прагненням етнічних громад; врешті, особливос- ті і форми реалізації корпоративної свідомості етнічних меншин у відносинах «влада → громада»57. Органами радянської влади на місцях стали виборні сіль- ські ради під керівництвом районних партійно-радянських органів. Сільради повинні були стати органами, через які селянство на місцевому рівні отримувало б можливість вирішення існуючого комплексу економічних, соціальних та культурних проблем. Насправді, як справедливо зауважує Л.Якубова, у першій половині 1920-х рр. через нашарування декількох взаємо доповнюючих факторів (постійна нестача продовольства, тотальна недовіра верхівки до селянства як класу 55 Там само. – Спр.245. – Арк.15. 56 Чирко Б.В. Робота парторганізацій з національними меншостями на Україні у 1923–1930 // Український історичний журнал. – 1998. – №6. – С.75. 57 Рубльов О.С., Якубова Л.Д. Органи етнополітичного регулювання в контексті політики ко- ренізації: український досвід. – К., 2014. – С.112. Український історичний журнал. – 2016. – №3 98 Ю.В.Грищенко в цілому, зниження виборчої активності) сільради в селах національних меншин залишалися «напіввоєнними органами комуністичної диктатури»58. Внутрішню атмосферу життя болгарських сільрад чітко фіксує звіт члена ЦКНМ В.Буганова (лютий – березень 1924 р.): «У кожному болгарському селі існує болгарська самостійна сільрада. В минулому році більшість голів сільрад не лише не підтримувала зв’язку з громадянами, але цього зв’язку не мала на- віть з членами сільради. В більшості випадків голова спільно з кількома свої- ми наближеними членами сільради вирішували «нишком» суспільні питання, абсолютно не інформуючи навіть сільраду та населення»59. Аналогічною ситу- ація була і серед інших етнічних меншин УСРР. Проведення виборчих кампаній мовами етнічних меншин вперше було реа- лізовано у період 1925–1926 рр. Зокрема на підготовчому етапі до проведення ви- борів складався план здійснення передвиборчої кампанії у містах та селах по лінії етнічних меншин, в якому відображалося представництво від нацменшин, створю- валися національні виборчі дільниці60. Представники від етнічних меншин мали право здійснювати перевірку роботи міських рад. Друкувалася також спеціальна передвиборча література та звіти рад єврейською, польською та російською мова- ми. На виборчих дільницях були присутні постійні представники від національних меншин61. Під час цієї кампанії були сформовані 33 болгарські сільради62. Загалом під час перевиборів до сільрад у ці роки було обрано 938 болгар, що становило 0,4% від загальної кількості депутатів країни. Члени національ- них сільрад складали 6,4% від загальної кількості сільрад УСРР, болгарська частка тут становила 827 членів (з 15 524 осіб)63; серед делегатів районних з’їздів – 136 осіб, членів районних виконкомів і делегатів окружних з’їздів – по 53 особи, членів окружних виконкомів – п’ять64. Найбільша кількість депутатів, обраних від представників етнічних меншин до рад усіх рівнів, була зафіксована на території Одеської губернії. У 1925 р. до Одеської міської ради було обрано 35% депутатів від національних меншин. По губернії ж загалом створено 85 національних сільських рад (серед них дев’ять – болгарських). Головами сільрад у 1925 р. у Велико-Буялицькому районі стали вісім депутатів болгарської національності65. Якщо говорити про виборчу кампанію до болгарських сільрад Велико- Буялицького району в 1926 р., то, як свідчить звіт члена окружного виконав- чого комітету у справах болгарської етнічної меншини, передвиборча кампа- нія в Одеському окрузі почалася ще у грудні 1925 р. Для проведення виборів було організовано районні виборчі комісії, які сформували списки виборців та керували всією кампанією. На той час в Одеському окрузі існувало шість болгарських сільрад – чотири в Ленінському та дві у Цебриківському районах. 58 Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921–1928) / Л.В.Гриневич, Т.М.Євсєєва, Г.Г.Єфіменко та ін.; під ред. С.В.Кульчицького. – К., 2015. – С.160. 59 Рубльов О.С., Якубова Л.Д. Органи етнополітичного регулювання… – С.114. 60 ДАЗО. – Ф.Р-3408. – Оп.1. – Спр.58. – Арк.95–96. 61 Мануілова К.В. Політика коренізації в південно-західних національно-адміністративних районах УРСР (1923–1939 рр.). – Одеса, 2013. – С.112. 62 Павленко В.В. Українсько-болгарські взаємини 1918–1939 рр. – К., 1995. – С.111. 63 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.35. 64 Там само. – Арк.37. 65 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.51. Український історичний журнал. – 2016. – №3 99Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) У січні 1926 р. розпочалась активна роз’яснювальна робота серед виборців щодо ознайомлення з новим виборчим законом. Діловодство комісії відбувало- ся болгарською мовою. Для підвищення виборчої активності селян були про- ведені три болгарських конференції – у селах Катаржино, Великий Буялик та Кубанка. На допомогу районним працівникам у проведенні виборів на місця делегувалися декілька представників-болгар від окружного виконавчого комі- тету, а саме – Раєвський, Стоянов, Маєщиков та Крайчев. Самі вибори трива- ли з 13 по 25 лютого 1926 р.66 За їх результатами у селі Куяльник було обрано 9 членів сільрад: кампанія проводилася на двох виборчих дільницях, на які загалом прийшло 205 виборців (з 367 заявлених)67. Вибори села Кубанка проходили на трьох виборчих дільницях, перша з яких голосувала 13 лютого (з 625 виборців прийшло 328). 14 лютого відбули- ся вибори на другій дільниці, а 15 лютого – на третій. Було обрано 31 члена сільради68. 17 лютого почались перевибори у селах Малий Буялик (Свердлово) та Великий Буялик. Територія Малого Буялика поділялася на дві дільниці, явка виборців склала 48,8% (з 1097 осіб прийшли голосувати 568), було обрано 25 членів до сільради. Село Великий Буялик розподілили на шість дільниць, загальна явка склала 53,1% (з 2783 виборців прийшли 1480). За результатами виборів було обрано 50 членів сільради69. Загалом перевиборча кампанія 1926 р. отримала схвальну оцінку від окружного виконкому (за винятком 4-ї і 5-ї дільниць села Великий Буялик). На думку інспектора, який контролював хід підготовки та проведення вибо- рів, причиною цього стало те, що «у Великому Буялику через досить непога- ний рівень врожаю та економічний розвиток села, багато хто перетворився на куркулів і йде по шляху капіталізму»70. Далі інспектор наголошував, що «в Кубанці, Малому Буялику та Куяльнику цього немає, там вже три роки тотальний неврожай, вони економічно відсталі. Пияцтво у Кубанці спосте- рігається рідко, незважаючи на те, що вони мають багато власного вина, на відміну від Великого Буялика, який, навпаки, особливо відомий у пияцтві. У культурному відношенні Кубанка знаходиться вище усіх інших болгарських сіл, Великий Буялик найменш розвинутий культурно. Тут просто необхідно терміново відкрити мінімум чотири хати-читальні»71. Щодо участі представників етнічних меншин у виборах до міських, район- них та сільських рад, то в середньому по УСРР він становив 54,4%, а серед болгар – 55,1%. Але вже під час наступних виборів 1926–1927 рр. спостері- гається процес позбавлення селян виборчого права. За даними Л.Якубової, більшу частину «позбавленців» склали саме представники етнічних груп, що, своєю чергою стало надзвичайно деструктивним фактором, який паралельно нашаровувався на існуючі проблеми соціально-економічного характеру. Саме у болгарських селах частина «позбавленців» була непропорційно високою72. 66 Там само. – Спр.490. – Арк.46. 67 Там само. 68 Там само. – Арк.89 зв. 69 Там само. – Арк.51. 70 Там само. 71 Там само. – Арк.91 зв. 72 Суспільство і влада в радянській Україні… – С.156–157. Український історичний журнал. – 2016. – №3 100 Ю.В.Грищенко У процесі виборів 1927 р. кількість болгарських сільрад було збільше- но до 4573. Вибори у Благоєвському районі проводилися у селах Благоєво, Свердлово, Кубанка, Куяльник, Катаржино та Мартівка. Під час підготовки до виборів, як і раніше, були організовані виборчі комісії, до складу яких при- кріплялися уповноважені з окрвиконкомів. Із загальної кількості болгарсько- го населення, яке становило 18 653 особи, позбавленими виборчого права були 362 (3,75%)74. Загалом вибори відбулися усюди, за винятком села Кубанка, в якому через низьку явку виборців були призначені перевибори. Всього було обрано 185 членів сільрад (50 – у Благоєвому, 25 – Свердлово, 32 – Кубанці, 9 – Куяльнику, 57 – Катаржино, 12 – Мартівці)75. У матеріалах наради, проведеної за результатами перевиборів у німець- ких, болгарських та молдавських сільрадах у березні 1927 р., вказувалося на такі істотні прорахунки під час їх проведення: запізніле підключення у виборчий процес працівників від округу та центру; слабкість місцевих гро- мадських організацій; недостатнє забезпечення дільниць виборчими матері- алами мовами етнічних меншин (зокрема болгарською)76. Щодо питання соціального складу новообраних сільрад, то воно розгляда- лося окремо. Згідно з матеріалами наради, більшість становили представни- ки комітетів незаможних селян та середняки – по 40%, бідняки – 10%, решта 10% – наймити, робітники та службовці77. Згідно з відомістю про національ- ний склад райвиконкому та сільрад Благоєвського району, до сільради села Благоєво обрано 50 болгар, Кубанки – 29, Свердлово – 6, Куяльника – 7. Серед членів президії райвиконкому представників болгарської національності було 5, серед членів райвиконкому – 12 осіб78. Вибори 1927 р. у болгарських селах Мелітопольського округу продемонстрували достатньо високу явку виборців – у Коларівському районі вона склала 58%, Ботевському – 62%79. Членами сіль- рад було обрано 576 осіб, з яких 436 болгар80. Дані, які містяться в поданій нижче таблиці, відображають картину представництва болгарської меншини серед органів влади всіх рівнів на території УСРР81. Орган, до якого обиралися Рік обрання Загальна кількість обраних працівників Загальна кількість болгар Члени міськрад 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 10 601 13 361 13 848 25 21 16 Члени сільрад 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 240 947 244 423 249 186 688 938 924 73 Павленко В.В. Українсько-болгарські взаємини 1918–1939 рр. – С.111. 74 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.513. – Арк.11. 75 Там само. – Арк.15. 76 Там само. – Арк.16. 77 Там само. – Арк.19. 78 Там само. – Арк.22. 79 ДАЗО. – Ф.П-241. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.6. 80 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.263. – Арк.220–221. 81 Там само. – Спр.26. – Арк.1. Український історичний журнал. – 2016. – №3 101Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) Делегати районних з’їздів 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 48 772 47 996 53 861 143 136 196 Члени РВК 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 8793 11 273 13 036 37 53 43 Делегати окружних з’їздів 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 12 327 16 270 16 862 33 53 61 Члени ОВК 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 1912 1807 2318 8 51 8 Делегати Всеукраїнського з’їзду 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 839 839 862 31 3 0 Члени ВУЦВК 1924 / 1925 1925 / 1926 1926 / 1927 391 391 395 3 3 12 Примітки: 1 – Делегатами від болгар стали О.Бельчев (голова комнезаму Мелітопольського окру- гу), І.П’ятков (селянин Одеського округу) та Є.Дусєва (голова РВК Первомайського округу). 2 – Членом ВУЦВК стала Д.Драгалова. Результати проведення виборчих кампаній попередніх років розглядали- ся в листопаді 1928 р. на розширеному пленумі ЦКНМ. До участі у його роботі було запрошено представників від окружних виконкомів рад, національних районів та окружних бюро у справах національностей. У ході доповіді секре- тар ВУЦВК А.Буценко зазначив, що «в проведенні виборів до рад досягнуто значних успіхів, збільшилося представництво нацменшин у радах та виконко- мах, стало більше комуністів, а також жінок»82. Виборча кампанія 1929 р. у болгарських селах Одеського округу, згідно з матеріалами спецзведення №21 Одеського окружного відділу Державного по- літичного управління, пройшла більш активно порівняно з виборами минулих років – явка виборців склала 66,5%. Соціальний склад новообраних сільрад був таким: бідняки – 48%, середняки – 33%, робітники – 3,8%, службовці – 6,8%, наймити – 7,3%83. У документі наголошувалося на активній участі у ви- борах бідняків та представників середняцтва. Щодо заможників, то їх участь у виборчому процесі характеризувалася в типових для того часу дефініціях: мовляв, «вони розгорнули свою антирадянську діяльність, провадивши дії, які повинні були зірвати проведення виборів (масштабними вони були у селах Благоєво та Свердлово Благоєвського району)»84. Загалом у Благоєвському районі було відкрито 32 виборчих дільниці, із 7826 виборців узяли участь у голосуванні 5190 осіб (66,2%). До рад по району було обрано 176 членів, з яких комнезамівців – 86, середняків – 58, наймитів – 13, службовців – 1685. У с. Благоєво вибори проходили 18–19 січня 1929 р. на 11 виборчих дільницях, на які з 2767 виборців прийшло 196586. За результатами виборів до сільради 82 Майборода О.М. Етнонаціональна політика і перспективи етнонаціонального розвиту в Україні // Сучасність. – 1995. – №12. – С.77. 83 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.9. – Спр.12. – Арк.1. 84 Там само. – Арк.2. 85 Там само. – Арк.3. 86 Там само. – Арк.4. Український історичний журнал. – 2016. – №3 102 Ю.В.Грищенко обрано 51 особу, з яких 19 членів комітетів незаможних селян, 20 середняків, 7 службовців та 5 наймитів. Головою сільради обрано болгарина за національ- ністю Л.Стоянова. За аналогічним сценарієм відбувався виборчий процес у с. Свердлово (15– 17 січня 1929 р.). На три виборчі дільниці з 1353 виборців прийшло 863. За ре- зультатами виборів до сільради обрано 25 осіб, з яких 12 членів комнезамів, 8 середняків, 3 службовців і 2 наймитів. Головою сільради було також обрано болгарина С.Бімбаса. У Кубанці вибори проходили 1 січня 1929 р. на одній ви- борчій дільниці, на яку з 650 виборців прийшло 316. За результатами виборів до сільради обрано 14 осіб, з яких 9 комнезамівців, 2 середняків, 1 службовець та 2 наймити87. Іншим важливим напрямом нагляду партійного та радянського апарату за забезпеченням прав етнічних меншин стала діяльність адміністративних і судових органів. 1 серпня 1923 р. ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи забезпечення громадян, які належать до нацменшостей людн ості УСРР». Документ, зокрема, передбачав ведення діловодства в органах юс тиції мовами нацменшин та створення у межах національних адміністративно- територіальних одиниць т.зв. «національних судових камер». Відповідно було розроблено інструкцію про організацію та внутрішній розпорядок роботи цих органів88. Загалом у болгарських національних районах існували три таких судових інституції. 1 жовтня 1924 р. було утворено дві судових камери в Романівському та Цареводарівському, а з 1 жовтня 1926 р. – у Благоєвському районах89. Іншим рішенням ЦКНМ передбачався пошук і підготовка працівників для національ- них камер, слідчого апарату та прокуратури зі знанням національних мов. Як свідчить витяг із протоколу засідання Малої Президії ВУЦВК від 23 червня 1927 р., на 1 жовтня 1926 р. загалом було утворено 69 національних камер (з них 3 болгарських). Дещо пізніше (1 січня 1929 р.) почала діяти ще одна судова камера – у Вільшанському районі90. Крім того, Наркомат юстиції вжив заходів щодо запровадження судовими та касаційними відділами окруж- них судів процесу мовами етнічних меншин. У зв’язку з цим у структурі згада- них судів з’явилися посади судових перекладачів із відповідних національних мов. Відомство також організувало систему консультативних органів із надан- ня юридичної допомоги представникам національних меншин91. На 1927 р. болгарські судові камери Благоєвського району розглянули 1877 справ (1050 кримінальних і 827 цивільних)92. Аналогічний показник Коларівського райо- ну становив 1105, Ботевського – 1067 справ 93. У 1926 р. у Харкові, Одесі та Києві було відкрито інститути судових пере- кладачів. Але на початковому етапі їх роботи виявилися значні прорахунки 87 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.9. – Спр.12. – Арк.4. 88 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.40. – Арк.29. 89 Там само. – Арк.30–33. 90 Там само. – Спр.475. – Арк.1. 91 Там само. – Спр.1. – Арк.21. 92 ДАОО. – Ф.Р-969. – Оп.3. – Спр.466. – Арк.68. 93 ДАЗО. – Ф.Р-3496. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.86–87. Український історичний журнал. – 2016. – №3 103Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) в організації проведення іспитів майбутніх працівників національних судів. Я.Саулевич у зверненні до наркоматів освіти та юстиції 4 грудня 1926 р. зазна- чав, що «від кандидатів вимагають дуже високі знання. У зв’язку з цим окруж- ні суди не мають змоги підшукати відповідних осіб. А ті, хто погоджуються, іспитів не складають, і їх звільняють»94. Наприкінці кожного календарного року ЦКНМ через окружні національ- ні бюро проводила обстеження судових камер для детального аналізу їх діяль- ності. У спеціальній анкеті, яка розсилалася на місця, містилися такі питан- ня: про загальну кількість населення, яке обслуговує судова камера, кількість заведених справ; кількість справ, які заслуховуються щомісяця; загальний ступінь навантаження камери; практику службових виїздів працівників каме- ри; мову ведення судових процесів усіх рівнів; заходи з популяризації роботи камер серед етнічних меншин95. На 1 січня 1929 р. кількість національних судових камер зросла до 85, з яких у 4 судочинство велося болгарською мовою. У листі заступни- ка Наркомату юстиції та генерального прокурора УСРР від 6 липня 1929 р. М.Михайлика вказувалося на значне судове навантаження національних ка- мер окремих нац меншин, а саме: у середньому на одну російську камеру на місяць надходило 88 справ, єврейську – 74, болгарську – 56. При цьому він наголошував на вадах, які існували в їх роботі – нестача працівників зі знан- ням мов нацменшин, незручне територіальне розташування камер (висока витрата коштів на поїздки сторін та свідків для розгляду справ на місцях), недостатня популяризація серед національних меншин можливості звернен- ня до нацкамер. Поряд із цим відбувався процес підвищення якості роботи національних камер та кваліфікації її працівників – відсоток скасованих рі- шень щороку зменшувався. Особливо гострим залишалося кадрове питання. Серед працівників прокуратури осіб, які вільно володіли болгарською, німець- кою, молдавською та грецькою мовами, було замало і для провадження гро- мадського обвинувачення запрошували представників відповідної етнічної меншини. Аналогічним було становище і в органах дізнання та слідства на місцях. Мали місце випадки ведення діловодства, оголошення вироків росій- ською мовою (наприклад у Коларівському районі). Ще однією вадою, за слова- ми М.Михайлика, була невелика кількість надходжень і недостатні наклади законодавчих актів та юридичної літератури, перекладених мовами нацмен- шин96. У відповідь на цей лист ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про рівноправ- ність мов» (вересень 1929 р.), яка вимагала врегулювати використання мов у судових органах етнічних меншин. Пізніше на виконання цього документа було видано ряд основ них законів болгарською мовою – Конституція, земель- ний, кримінальний та сімейний кодекси. На кінець 1932 р. адміністративні відділи в болгарських національних районах було укомплектовано на 77% за національною ознакою97. 94 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.150. – Арк.98. 95 Там само. – Спр.28. – Арк.60. 96 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.475. – Арк.39. 97 Там само. – Спр.482. – Арк.59. Український історичний журнал. – 2016. – №3 104 Ю.В.Грищенко Зазнала змін діяльність органів внутрішніх справ. Ряди міліції почали поповнювати співробітниками – представниками етнічних меншин. Я.Кантор на засіданні ЦКНМ 21 вересня 1925 р. наголошував на тому, що «бажано, щоб в районах та селах з переважаючим населенням з представників на- ціональних меншин, міліція комплектувалася з осіб, які належать до цієї національності»98. 27 липня 1927 р. було опубліковано довідку «Про роботу органів міліції з обслуговування національних меншин». Документ цікавий тим, що він демонструє процес створення органів міліції з урахуванням інтере - сів національності, представники якої становили більшість населення того чи іншого району і ведення діловодства із забезпеченням прав інших етносів. Було зафіксовано той факт, що у містах і селах, де існували національні ради різних рівнів, до складу районних відділів міліції включалися працівники, які добре володіли мовою, прийнятою національною радою99. Штати органів міліції на місцях були невеликими – начальник, наглядач, агент із розшу- ку, два міліціонери та один діловод100. Також відомо, що всі вони працювали через укладання трудових угод, терміном на один календарний рік із мож- ливістю майбутньої пролонгації. Середня заробітна плата становила: началь- ника міліції – 150 руб. на місяць, наглядача – 130 руб., агента з розшуку – 100 руб., міліціонера – від 35 до 50 руб., діловода – 30 руб.101 Позитивна оцінка їхньої роботи неодноразово відзначалася у звітних документах окружних ви- конавчих комітетів. Наприклад, на території Ботевського району (за 1927 р.) було скоєно 184 злочини, з яких до кінця календарного року розкрито 158 (88%)102. Аналогічні відгуки зустрічаються й у звітних документах сере - дини 1930-х рр.103 Так, у протоколі засідання Коларівського районного коміте- ту №24 від 3 травня 1936 р. вказувалося, що «внаслідок покращення роботи ор- ганів міліції значно зменшилася кількість злочинів – від 197 випадків у період з 1 січня до 25 травня 1935 р. до 69 за аналогічний період 1936 р.»104. Найбільш «гучною» справою у протоколі було названо розкриття фінансових махінацій на базі сільськогосподарських кооперативів сіл Зеленівка та Петрівка на за- гальну суму 10 тис. руб. Усього ж за 1935 р. на території Коларівського райо- ну органами міліції було складено 89 адміністративних протоколів на суму 2805 руб., накладення штрафів в основному стосувалося порушення паспорт- ного режиму (1690 руб.), фінансових спекуляцій (110 руб.), антисанітарії та неналежного благоустрою (340 руб.)105. Наступним кроком щодо роботи органів міліції на території національних районів стала спецпостанова НКВС №20/901 від 20 квітня 1929 р., яка перед- бачала продовження процесу укомплектування органів міліції спеціаліста- ми, котрі володіють мовами етнічних меншин106. Окрема увага приділялася 98 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.40. – Арк.34. 99 Там само. – Арк.82–82 зв. 100 Там само. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.650. – Арк.45. 101 ДАЗО. – Ф.Р-3408. – Оп.3. – Спр.3. – Арк.14–15. 102 ЦДАВО України. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.263. – Арк.221. 103 ДАЗО. – Ф.П-267. – Оп.1. – Спр.44. – Арк.41. 104 Там само. – Арк.44. 105 Там само. – Арк.10. 106 ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.5. – Спр.2223. – Арк.101. Український історичний журнал. – 2016. – №3 105Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.) тим міліціонерам, що одержали направлення на роботу у села нацрайонів. Перед початком служби вони повинні були проходити т.зв. «тримісячні учбові команди»107. Усі ці заходи в результаті призвели до зростання відсотка пред- ставників від етнічних меншин в органах міліції. Так, наприклад, у німець- ких районах у 1928 р. таких було 23%, а в 1930 р. – уже 98%, у болгарських аналогічний показник зріс з 10% до 77%. Поряд з цим негативним явищем був постійний брак коштів та недофінансування національних програм. Щодо при- стосування адміністративно-міліцейського апарату до обслуговування націо- нальних селищних рад, то кількісні показники були такими: обслуговування міліцією рідною мовою 100% російських та грецьких сільрад, 80% польських і 75% болгарських108. Отже в 1920-х рр. відбулися помітні зміни політико-адміністративно- го та інституційного характеру в рамках загальних планів і заходів влади, пов’язаних із політикою коренізації, що охопили різні сфери життя населення Південного регіону радянської України. Утворення національних болгарських районів у 1920-х рр. дещо поліпшило ситуацію, спричинену адміністративною реформою 1923 р. Нові адміністративно-територіальні одиниці повинні були вирішувати весь комплекс економічних, соціальних та культурних проблем місцевого болгарського населення. Щоправда його погляди та думки влади стосовно результату цих перетворень були різними. Якщо владна верхівка розглядала їх як інструмент «соціалістичного будівництва», то українські бол- гари – як можливість досягнення культурно-освітніх цілей та реалізації еконо- мічних можливостей. У контексті цих двох концептуально різних поглядів на існуючі проблеми відбувалися інші аналогічні процеси – утворення та функ- ціонування на рівні місцевих органів влади болгарських секцій, організація виборчого процесу до районних і сільських рад та представлення болгар у дер- жавних органах. Не менш показовим стало забезпечення представництва бол- гарського населення в адміністративних та судових установах, міліції. Однак із початку 1930-х рр. у політиці партії щодо коренізації намітився докорінний поворот. Закріплений згодом відповідними рішеннями, він конституювався вже в інших формах і проявах. 107 Там само. – Ф.413. – Оп.1. – Спр.458. – Арк.52 зв. 108 Там само. – Арк.54. The process of implementing a new administrative structure and the creation of four Bulgarian national areas , the implementation of appropriate personnel policy, election campaigns and recruit members of the Bulgarian ethnic minority to public authorities at all levels in the territory of the USSR in terms of policy implementation indigeniza- tion in the 1920s . In addition, the process of formation of the system of the Bulgarian national administrative and judicial institutions. Keywords: indigenization policy, administrative zoning, USSR, Bulgarian national districts, election campaign, police, judicial chambers.

Болгарські національні райони в умовах здійснення політики коренізації (1920-ті рр.)

Репозитарії

Схожі ресурси