Гнатюк О. Відвага і страх

Рецензія на книгу: Гнатюк О. Відвага і страх. – К.: Дух і літера, 2015. – 496 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2016
Автор:	Лисенко, О.Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2016
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129973
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Гнатюк О. Відвага і страх / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 213-221. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-129973
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1299732018-02-04T03:02:41Z Гнатюк О. Відвага і страх Лисенко, О.Є. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Гнатюк О. Відвага і страх. – К.: Дух і літера, 2015. – 496 с. 2016 Article Гнатюк О. Відвага і страх / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 213-221. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129973 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Лисенко, О.Є. Гнатюк О. Відвага і страх Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Гнатюк О. Відвага і страх. – К.: Дух і літера, 2015. – 496 с.
format	Article
author	Лисенко, О.Є.
author_facet	Лисенко, О.Є.
author_sort	Лисенко, О.Є.
title	Гнатюк О. Відвага і страх
title_short	Гнатюк О. Відвага і страх
title_full	Гнатюк О. Відвага і страх
title_fullStr	Гнатюк О. Відвага і страх
title_full_unstemmed	Гнатюк О. Відвага і страх
title_sort	гнатюк о. відвага і страх
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/129973
citation_txt	Гнатюк О. Відвага і страх / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 213-221. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT lisenkooê gnatûkovídvagaístrah
first_indexed	2025-07-09T12:35:57Z
last_indexed	2025-07-09T12:35:57Z
_version_	1837172848596090880
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №3 Інколи доля дарує рідкісні, а від того ще більш значущі зустрічі з людьми, знайомство з якими не тільки осягає ззовні, а й запалює зсередини, нади- хає, змушує бути небайдужим, живить творчу на- снагу й підштовхує до боротьби. Майже так само трапляється з книгами. Далеко не з усіма, а лише з тими, автори яких спроможні трансформувати віртуальну реальність у дійсність, перевтілень із далекого незнайомця на близького співрозмовни- ка, можливо, не дуже «зручного» своєю життєвою позицією та світобаченням, трактуванням історії, засобами артикуляції, але неповторного й індиві- дуального, ні на кого не схожого. Звернення до історії, попри те, що вважається науковим заняттям, у таких випадках перетворюється не на схоластичну, точно прораховану, із наперед визначеним результатом операцію, а на захопливу, ризиковану, обрамлену яскравими емоційними фарбами інтелектуальну гру. Автори таких книг не бояться сентиментів, щирих зізнань, спокути усвідомлених та неусвідомлених власних і чужих гріхів, прояву болі й радості, критичної самоіронії та гіркого сарказму. Їм не соромно плакати і сміятися, стискати кулаки й широко роз- кривати обійми, особливо тоді, коли йдеться про наше минуле – таке складне, двоїсте, непослідовне, до сліз гірке, непіддатливе для однозначних оцінок й ідеологічних лекал. Констатуючи наявність значного пласту літератури про Львів воєнної доби, Оля Гнатюк уже в передмові формулює завдання, яке ставила перед со- бою, – «змінити ракурс дослідження – перейти від національного наративу до особистісної історії». Далі зазначається, що будь-якому «національному нара- тиву, центром якого є етнічна спільнота, притаманна зацікавленість передов- сім долею “своїх” героїв». При цьому «свої» трактуються як жертви, а «інші», – як вороги, а для солідарності, взаємодопомоги та співчуття місця майже не залишається. Подолати такі стереотипи, на переконання авторки, неможливо, адже вони є невід’ємним елементом структури людського мислення. Тому вона поставила перед собою «скромнішу мету – просто показати інший зразок по- ведінкової стратегії». У книзі йдеться про стосунки між представниками української, польської та єврейської громад Львова в умовах радянської й німецької окупацій 1939– 1944 рр. Уже з перших сторінок читач ніби опиняється в «паралельному світі» минулого, відвідуючи помешкання то одного, то іншого персонажів, слухаючи їхні розмови і навіть читаючи через плече їхні записи, адресовані в майбутнє, нащадкам. Це створює ефект своєрідного «замовлення» простору й часу, атмос- феру якогось дуже інтимного спілкування з людьми, яких ти ніколи не знав, але чиї думки та переживання рикошетом долітають до сьогодення і влучають… гнатюк о. віДвага і страх. – к.: Дух і літера, 2015. – 496 с. Український історичний журнал. – 2016. – №3 214 Рец, ензії й огляди Праця О.Гнатюк – це історія, пропущена через себе. Дуже особистісна, ця книга водночас синхронізується якщо не з колективною, то принаймні з гру- повою та індивідуальною пам’яттю. Адже в ній ідеться швидше не про події, а про спосіб їх переживання, рефлексії на індивідуальному, родинному, соці- альному рівнях. Щоби ознайомитися з методологічним кредо авторки, необхідно прочитати передмову. Його сформувало кілька позицій: 1) відмова від національного на- ративу на користь особистісної історії; 2) подолання стереотипного трактуван- ня «своїх» і «чужих» з віктимізацією перших і демонізацією других; 3) проекція зв’язків, що поєднують дійових осіб із соціумом; 4) реконструкція подій пере- важно на марґінальних, майже невідомих еґо-документах. На відміну від багатьох інших, ця книга ніби зіткана зі смислових ліній, окреслених мереживом людських стосунків. Найкраще уявлення про них да- ють матеріали особового походження. Цілком усвідомлюючи сильні й слабкі властивості еґо-документів, дослідниця зазначає: «Пізніший досвід і знання нашаровуються на описувані події, викривлюють кут зору і впливають на оцінки, які втрачають ознаки самостійності, підпадаючи під вплив панівної думки чи нав’язаного ґранд-наративом погляду. Деталі та настрої, гострота бачення відформатовуються тим чи іншим стереотипом» (с.62). Одну з цих ліній становить осягнення чинників самоідентифікації («тож- самості»). «Наріжним каменем» тут виступає означення «наш», що в ньому, як пише О.Гнатюк, «відображено подібність долі спільнот, силоміць позбавлених власного дому» (с.15). «Відвага» і «страх» виступають ключовими смислоутворюючими категорі- ями для трактування життєвих стратегій і моделей поведінки героїв книги. Кожен крок на тогочасних «кривавих землях» (за Т.Снайдером) супроводжу- вався страхом і потребував відваги. Можна лише уявити, в якому полі психоло- гічної напруги доводилося жити й діяти людям у той час. Цей екзистенційний стан автоматично ставить на повний зріст проблему відповідальності – за рід- них, близьких, знайомих однодумців і соратників по боротьбі. А ще йдеться про найвищу міру відповідальності – перед Богом (поза партіями, ідеологіями, соціумом, етнічною належністю), що для атеїстів рівнозначне абсолютному гу- манізму, самозреченості, здатності до самопожертви. Опозиційна пара – «відвага» і «страх» – проступають у книзі не тільки крізь подієве полотно, а й у афористично-символічній формі. Ось лише один вираз, який міг би слугувати епіграфом до книги: «Найважчим багажем, який вони взяли з собою, був страх» (с.28). Страх як мотиваційний чинник, визначальний для вибору моделі пове- дінки в різних ситуаціях; страх як привід для внутрішньої й реальної еміґра- ції; нарешті страх як критична маса, що змушувала переступати моральну межу на екзистенційному «порозі», – у кожному випадку він різний як за внут- рішньою напругою, зовнішніми проявами та наслідками. Водночас подолан- ня страху супроводжувалося якщо не відкритим, то, принаймні, прихованим нонконформізмом, ризиком для власного життя заради життя інших, само- пожертвою, прометеїзмом. Дехто вислизав із чіпких лап страху, вириваючись Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 215 із «семи кіл пекла». Так, І.Лілль позбулася страху тільки в 1957 р., виїхавши на постійне проживання до Парижа. Липкий страх охопив львівську інтеліґенцію польського та єврейського походження. О.Гнатюк наводить документ, в якому інформатор НКВС допо- відав у рапорті своєму начальству про страх перед радянським режимом, що змушував їх виїжджати в німецьку зону окупації (с.109). Цей страх давив і з іншого, німецького, боку. На «возз’єднаних» з УРСР землях знали про те, що німці робили на теренах Ґенерал-ґубернаторства з євреями. А після захоплен- ня гітлерівцями кількох європейських країн, зокрема після падіння Франції, можливості втечі до цієї країни різко обмежилися. Подолання страху як лейтмотив час від часу простежується в різних життє- вих історіях, навіть тих, що охоплюють кілька поколінь, як у випадку з онуком першого радянського ректора Львівського університету Михайла Марченка – Валерієм, правозахисником, котрий кинув виклик радянській тоталітарній системі і помер у таборі в 1984 р. Цей страх, здається, рівною лірою «давив» і тих, кого більшовики набли- зили, використали та «викинули» чи знищили морально й фізично за здебіль- шого уявні «провини», і тих, хто перебував «на вершині» – інтеліґенцію, функ- ціонерів, військовиків високих ранґів – таких, як М.Марченко, І.Крип’якевич, О.Корнійчук, В.Василевська, Ф.Колесса, К.Студинський, В.Щурат, М.Возняк, В.Возняк, В.Сімович та ін. Авторська реконструкція органічно поєднує два плани. На передньому за- вжди виступають людські долі та взаємини між акторами тогочасного політич- ного життя. На другому – але не такому виразному – вони накладаються на жорсткі реалії, що конструювалися різними політичними режимами – поль- ським, більшовицьким, нацистським. І саме ця подвійна проекція дає змогу стереоскопічно осягнути всю глибину людської драми (для багатьох – трагедії), пов’язаної з перебуванням у цій безжальній системі координат. Ця екзистен- ція буття ставила практично кожного з них перед неминучим вибором і зовсім не всі змогли зробити його без згубних наслідків для свого внутрішнього «еґо», а то й зовсім зрадити його. Однією з наскрізних сюжетних ліній концептуального характеру є проб- лема співпраці з тоталітарними режимами – більшовицьким і нацистським. У кожному конкретному випадку конотація цього терміна кардинально змі- нюється, коли йдеться про оцінки, що звучать із боку поляків, чи українців. Та уважний і безсторонній погляд дослідниці виявив принципові відмінності у цих стереотипах. Поляки вважали винуватцями падіння ІІ Речіпосполитої обидва режими, а колабораціоністами – усіх, хто в той чи інший спосіб контак- тував із ними. Для багатьох українців радянська влада (принаймні в перші місяці) асоціювалася з проукраїнською й «демократичною» (порівняно з поль- ською). Однак у кожному з цих типологічних рядів існувало кілька постатей, які мали власне судження і про більшовиків, і про німців. Так, авторка на- водить слова психолога Т.Томашевського, який зазначив, що представники старшого покоління української інтеліґенції «виявляли стримано-холодне ставлення до німецьких окупантів і засуджували політику, яку ті провадили Український історичний журнал. – 2016. – №3 216 Рец, ензії й огляди щодо євреїв» (с.137). Т.Штайнгауз екстраполював співпрацю деяких україн- ців із німецькою адміністрацією на всіх українців і відмежувався від них як від колабораціоністів. О.Гнатюк дає таке пояснення ситуації, що склалась у той час: те, що «львівським українцям німецька влада дозволяла, львівським полякам забороняла, і для багатьох з них це стало достатнім приводом, щоб звинуватити українців у колабораціонізмі» (с.138). Цікавий зріз польських упереджень проти українців переданий також крізь призму мовного питання («руська» мова вважалась діалектом сільського плебсу). Діагноз цього явища авторка формулює в такий спосіб. Осуд поведінки інших людей та оминання критикою «своїх» стало загальною практикою, як влучно зауважив у книжці «Психологічний пейзаж» Т.Томашевський. Саме осуд – свідчення власної безпорадності перед потугою тоталітарного режиму – позначився на формі пізніших наративів, які були присвячені радянській оку- пації і спотворювали загальну картину. Звертаючи увагу на те, що «співучас- никами совєтизації» різною мірою стали всі викладачі та студенти, дослідниця висловлює переконання, що передумовою таких дій «була не національність – кожного разу йшлося про особистий вибір» (с.154). Нарешті, ще один акцент авторки, що остаточно розставляє все по місцях. Якщо мотиваційними чинниками поведінки більшості польських професорів було усвідомлення власної належності до вищої «касти» або польський па- тріотизм, то для прибульців із Великої України – прагнення провести «лінію партії», виконати завдання, що перед ними ставилося, коли їх відряджали до західного регіону республіки. Іншими словами, останні виступали просто представниками/уособленням сталінського режиму з усіма його іманентними рисами. Вражає здатність дослідниці у цілому калейдоскопі джерел особового похо- дження – спогадів, щоденників, епістолярію – виявити відхилення від описува- них у них реалій. Один перелік персонажів – Г.Штайнгауз, К.Ланцкоронська, Т.Томашевський, Я.Котт, М.Бартльова, О.Домбровський, А.Ян, С.Гартман, К.Жилульський, О.Тарнавський, І.Прокопів, Р.Вольчук, Е.Аскер, З.Штібер, Я.Чекановський, А.Ковальська, В.Стись та ін. – міг би зайняти чи не сторін- ку. А за кожним – ціла вервечка людських доль і подій, що по-різному на них вплинули. Як дбайливий та обережний реставратор О.Гнатюк ретельно очищує іс- торичні портрети від ідеологічних, тенденційних наносів, перекручень, ґлори- фікації – в одних випадках, демонізації – в інших. Ці операції потребують не лише високого професіоналізму дослідника, а й глибокого внутрішнього чут- тя органіки повсякденного буття, інтуїції, що базується на міцних культурно- цивілізаційних підмурках. Зрештою, це неминуче дистанціює авторку від рафінованих національних (польського, українського, єврейського) та полі- тичних (радянського) наративів, інших схем. Такий підхід передбачає високу вимогливість до тезаурусу, критику політизованих лексем, ідеологем, що ви- конують апологетичні функції. Паралельними лініями реконструкції виступають радянська й нацист- ська практики «зачищення» Львова від того тонкого прошарку людей, які Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 217 належали до культурної й інтелектуальної еліти. Здійснювані у формі дер- жавного терору, вони все ж дещо відрізнялися за підходами й організацією. У той час як більшовицькі силові структури переважно ув’язнювали й депор- тували вглиб СРСР представників інтеліґенції, прагнучи водночас «підігра- вати» національним почуттям українців, німецька адміністрація в 1941 р. вдалася до кардинального способу розв’язання: ув’язнення з наступним убивством заарештованих та організації погромів. Щоправда й радянські власті наприкінці червня 1941 р. знищили бранців, яких не встигли вивезти на схід. Не обійдено увагою у книзі й таку, недостатньо розроблену, проблему, як адміністративний терор, що в більшовицькому варіанті зводився до «відсію- вання» політично «неблагонадійних» з усіх державних, наукових, культурно- освітніх установ. Радянське керівництво при цьому намагалося розігрувати відповідні сценарії на широкому полі, основу якого становила конкуренція між поляками та українцями в освітній сфері. До війни тут діяв Таємний український університет, оскільки офіційна Варшава не бажала створювати передумови для суперництва з леґальною науково-освітньою установою – уні- верситетом імені Яна Казимира і тим самим применшити можливість «добро- вільної асиміляції нацменшин». Українізуючи Львівський університет, радян- ські власті водночас намагалися не допустити в нього «нелояльну» частину українських викладачів і науковців. Про те, як обережно авторка розставляє крапки над «і» у суперечливих ситуаціях, свідчить фраґмент про зустріч підрозділів вермахту у Львові. Як ві- домо, не тільки в містах і селах Західної, а й у інших реґіонах України німців часто щиро вітали як визволителів. Та для Львова це було особливим явищем, адже в той час там мешкало майже 100 тис. євреїв і 160 тис. поляків, які втра- тили власну державу через аґресію Німеччини та СРСР. Тому питання про те, хто саме сердечно вітав німецьких солдатів, набувало специфічного відтінку. Звернувшись до свідчень різних людей, О.Гнатюк висловила припущення, що «національний склад вуличної юрби може залежати від національності автора свідчення» (с.70). Дослідниця своєрідно підійшла до трактування трагедії, пов’язаної з за- гибеллю львівської професури в липні 1941 р. Виокремивши чотири основних версії, що вказують на винуватців, співвинуватців цього злочину та їх мотива- цію, – «націоналістичну», «совєтську», «нацистську», «кримінальну», – вона від- мовилася від класичного історіографічного підходу. Натомість, не виявляючи співчуття жодній версії, О.Гнатюк указує на їх сильні й слабкі місця і наво- дить чимало цікавих деталей, що суттєво уточнюють реальну ситуацію. Такий спосіб часом видається продуктивнішим, ніж спроба з’ясувати арґументи всіх, хто по-різному писав на цю контраверсійну тему. Через всю працю проходить думка про те, яка тонка мембрана відокрем- лює добропорядних польських громадян із вищих і середніх верств суспільства від проявів ксенофобії. У тексті наводяться брутальні прояви несприйняття «чужого» за етнічною чи конфесійною ознаками на рівні пересічних громадян та марґінальних елементів. Український історичний журнал. – 2016. – №3 218 Рец, ензії й огляди На с.40 натрапляємо на факт, який багато що пояснює. На початку 1930-х рр. євреям саме з огляду на походження/національність не дозволя- ли працювати в університетах. Ця та інші реалії (зокрема антиєврейські ви- ступи студентів лікарського факультету університету імені Яна Казимира та Львівської політтехніки) свідчили про те, що антисемітизм у ІІ Речіпосполитій мав статус державної політики. В іншому місці йдеться про обмеження у всту- пі на навчання для осіб єврейського походження (numerus clausus 10% для єврейських студентів) й антисемітські заворушення в Польщі наприкінці 1930-х рр. (українці становили 17% в університетах). Професори непольської національності (за винятком математика Г.Штайнгауза та, можливо, кількох інших) у міжвоєнний період не могли отримати власної кафедри (с.86). Ще одна лінія розламу проходила полем самоідентифікації та політичної лояльності (до ІІ Речіпосполитої, СРСР, німецьких властей). Перебуваючи пе- реважно в латентній формі (публічно виявляти прихильність до будь-якого з режимів виявилося ризикованим), почуття патріотизму різного ґатунку чи етнічної належності, політичні симпатії, як і звинувачення «зрадників» у ко- лабораціонізмі, час від часу виривалися назовні в листах, висловлюваннях, щоденниках, спогадах людей. При цьому авторка простежує особливості пози- ції деяких представників польської еліти (зокрема Т.Ценшинського), для яких межа, що розділяла «своїх» і «чужих», проходила за етнічною ознакою (особли- во дорікали євреям, які пішли на співпрацю з «совєтами», та українцям, що їх апріорі трактували як колабораціоністів (с.61). Анатомуючи нездорові тенденції суспільного організму, успадкованого більшовиками від Польщі, дослідниця викриває причини і прояви уперед- жень польської культурно-освітньої еліти стосовно українців. Драматичну на- пругу й емоційний реєстр цього сприйняття дійсності дуже тонко передає таке спостереження: «Коли частина українських інтелігентів на початку совєтської окупації опинилася в привілейованому становищі щодо посад, їхні польські колеги сприйняли це не як реванш, бо тоді встановилася б певна рівність сто- рін, а саме як позбавлення поляків привілеїв, належних їм за визначенням» (с.218; курсив мій – О.Є.). Звідси – образ «варвара у саду науки», як сприймали українських викладачів у Львівському університеті їх польські колеґи. Особливе смислове навантаження має метафора «варвар у саду», що у за- гостреній формі символізує зустріч і конфлікт культур, важку інтеґрацію різ- них типів культур – ліберально-демократичної і тоталітарної, різних архети- пів світосприйняття і моделей поведінки, зрештою різних політичних культур. Цей концепт дає змогу побачити перехід об’єкта у суб’єкт культурної дії, сво- єрідну культурну дифузію, за якої на поверхню проступають не самі вчинки, а їх мотивації та наслідки взаємовпливів, що неминуче відбуваються за таких обставин. У книзі простежується два алгоритми: формування історичної пам’яті (як колективної, так й індивідуальної) про ті чи інші події – з одного боку, і її цілеспрямоване стирання. Власне, текст зітканий з пам’яттєвого мережи- ва, яке часом химерно та незбагненно переплітається й місцями бентежить оголеною правдою буття. Тому за обсягом і значенням ці складові неспівмірні. Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 219 «Голоси з минулого» не завжди звучать в унісон, інколи вони дисонують (з офі- ційними документами, версіями істориків та один з одним), що не дивно, – кожен сприймав події по-своєму. Та ще більше вражає радянська комеморативна політи- ка: авторка вмістила світлину із зображенням фраґмента пам’ятника львівським професорам роботи Е.Миська, знищеного в 1981 р. як «ідеологічно незрілого». Книга простежує життєві траєкторії сотень людей. Як правило, автори, що пишуть «залюднену» історію, доволі прозоро виявляють власні симпатії й анти- патії до своїх персонажів. О.Гнатюк якимось дивним чином вдалося «зберегти дистанцію» з героями її твору, хоча сам характер, стратегії поведінки, мораль- ні чесноти деяких з них викликають у читача прихильність і навіть захоплен- ня, а інших – навпаки, неприязнь. Не виписуючи «ікон», указуючи всі доступні біографічні факти, дослідниця «очищує» ці постаті від міфологічних наносів, схематизму, і в такий спосіб ще раз доводить, наскільки складними виявилися обставини, в яких їм доводилося вирішувати для себе й інших справді доле- носні проблеми життя. І навіть ті, хто викликає симпатію (скажімо Ф.Лілль), як з’ясовується, мали свої упередження, «слабкості» та вади. Авторка просто нічого ні про кого не приховує й не прикрашає портретні характеристики, на- водячи всі доступні їй джерела. Видання містить цілу низку приміток – не менш цікавих і пізнавальних, аніж сам текст, а також масив переважно унікальних фотоілюстрацій. Іменний покажчик виконано таким чином, що полегшує читачеві ідентифікацію персо- нажів книги на будь-якій стадії роботи з нею. Праця О.Гнатюк – для кабінетного читання, щоб можна було перегорнути знову попередні епізоди, відклавши текст, обміркувати той чи інший поворот сюжету. Ця оповідь часом дуже детальна, неспішна, як рівнинна широка річка з плесами та поворотами, удивляючись у води якої, починаєш усвідомлювати всю нездоланну стихію історії. Річка, у русло котрої не можна ступити двічі, але можна так чутливо, тонко й делікатно зафіксувати її неповторний плин у словах, іменах і датах. Авторка, безсумнівно, володіє високою культурою історієписання. Саме такою мірою, що ставить її працю на межі між наукою й мистецтвом. Мотиваційним стрижнем та одночасно творчим кредо для дослідниці, очевид- но, окрім іншого, можна вважати такі її слова: «Я намагаюся порушити про- блему, перед якого постає кожна людина, що шукає істину: прокладання шля- ху крізь гущавину неоднозначних фактів і подій» (с.251). Спосіб, в який О.Гнатюк пише власну історію Львова, потребує окремої уваги. Якщо визначити його стисло, то це – виплетення з мережива людських життєвих траєкторій масштабного подієвого полотна, культурного ландшафту з лише йому притаманною внутрішньою енергетикою, що завжди супроводжує боротьбу за життя, балансування на межі життя й небуття. Авторка виводить оцінку подій і людських учинків на найвищий реґістр, експонуючи їх через такі виміри, як честь, совість, гідність. Цей моральний рубіж переносить інтерпретації в ту площину, в якій історія проступає в наукових працях не так уже часто. У цьому, напевно, – унікальність цієї книги. Український історичний журнал. – 2016. – №3 220 Рец, ензії й огляди Через проекцію на долі найвідоміших постатей культурно-наукової елі- ти О.Гнатюк проводить чітку межу між першою та другою радянізацією ре- ґіону. Цей вододіл визначався не стратегічною метою – вона була однако- вою (повне підпорядкування і лояльність), а тактичними засобами. Якщо у 1939–1941 рр., прикриваючись гаслами українізації, радянське керівництво намагалося «приручити» місцеву інтеліґенцію, то, починаючи з 1944 р., вла- да вдалася до тотального «зачищення» інакомислячих та справжніх і уяв- них опонентів режиму. При цьому, аби не завдати собі зайвого клопоту, усіх «незгодних» «зачісували під одну гребінку», звинувачуючи в «українському буржуазному націоналізмі», що на практиці синонімізувалося з колабораці- онізмом. Блюзнірські технології «ламання через коліно» української інтелі- ґенції – це ще один наскрізний концепт книги, що набуває справді епічного за своїм трагізмом звучання й одночасно сприймається як обвинувальний акт тоталітаризму. У тезаурусі дослідниці чільне місце посідає кілька дефініцій, що мають особливе смислове навантаження. Одна з них – «совєтська окупація». Не по- годжуючись із російськомовною транскрипцією означення «радянська» (це – другорядне питання), слід указати на те, що друга частина словосполучення абсолютно точно передає реалії 1939–1941 рр.: аґресію СРСР проти Польщі, ліквідацію польської держави, анексію значної частини її території та інші заходи, що цілковито підпадають під визначення «окупація». У такий спосіб авторка сприяє леґітимізації цього концептуального поняття у вітчизняному науковому просторі, де ще відчувається глуха опозиція крутій відмові від ра- дянської (та й нинішньої російської) термінологічної спадщини. Те, що відділи кадрів у всіх установах та на промислових і сільськогос- подарських підприємствах були об’єктом особливої уваги радянських органів держбезпеки, загальновідомо. Та назвати їх «первинним осередком НКВД» (с.58) без лапок видається не зовсім точним. Світлина на с.72 («Німецькі солда- ти знімають кадри погрому. Львів, початок липня 1941 р.») містить зображен- ня трьох німецьких операторів, які щось знімають із легковика. За їх спинами стоїть юрба, в якій видніються привітні й усміхнені обличчя. Можна припус- тити, що цей кадр зроблено під час вступу німецьких військ до Львова, а не під час погромів, що почалися дещо пізніше. Цілісному сприйняттю тексту дещо перешкоджають сюжетна «мерехтливість» і «черезсмужжя» епізодів, до яких дослідниця неодноразово повертається («numerus clausus», «гетто-лавки» та ін.). До принципових зауважень слід віднести суперечливе твердження про те, що виключення К.Студинського з Академії наук УРСР ЦК КП(б)У ухвалив не самостійно, а «покладаючись на інформацію чи взагалі інструкції НКВД» (с.196). Органи внутрішніх справ за своїм призначенням дійсно були обізна- ними з ситуацією у всіх сферах життя чи не найкраще з решти ланок дер- жавного механізму. Однак лише партійний центр (якщо республіканський, то обов’язково після відповідних «орієнтувань» або консультацій із союзним) спрямовував політичне (чи репресивне) вістря в потрібному напрямі. Утім це не виключало ініціатив НКВС і місцевих органів влади. Український історичний журнал. – 2016. – №3 Рец, ензії й огляди 221 У книзі трапляються окремі повтори, як у випадку з фразою А.Кримського «щоб не казати, а “ті” мені не вірять» (с.213 і 215), або міркування про те, що виконавці «Львівського теа-джазу» вірили у захоплення глядачів музикою, а не словами пісень, в які закладався лояльний до нової влади сенс, а публіка вірила (чи вдавала, що вірить) у захоплення артистів радянськими ідеалами (с.225, 232). Авторка практикує кількаразове повернення до окремих сюжетів і, з од- ного боку, це сприяє «закріпленню пройденого», а з іншого – дещо гальмує інтриґу й динаміку реконструкції (хоча останнє може вважатися вадою радше художнього твору). Попри те, що дослідниця не ставила за мету спеціальний аналіз окупацій- ної політики щодо українців та поляків у різних її фазах і реґіонах України, варто було б про це сказати не скоромовкою в одному абзаці (с.314). Та й фраза: «Окупанти прагнули налагодити будь-яку співпрацю з місцевим людом» на тлі тогочасних реалій потребує принаймні стислого коментарю. Точна назва вищого виконавчого органу республіки – Рада Міністрів УРСР, а не Кабінет Міністрів, як зазначено на с.321. На с.351 у тексті йдеть- ся про «пам’ятник сталінській дружбі народів» (виготовлений за проек- том М.Дмитренка та С.Литвиненка), а на ілюстрації, імовірно, той самий пам’ятник, нібито присвячений «сталінській Конституції». За деякими даними, щонайменше половина з півмільйона мешканців дис- трикту Галичина виїхали на роботи до Райху добровільно, піддавшись на обі- цянки німецьких пропаґандистів. Примусове вивезення почалося після того, як кредит довіри вичерпався, а про умови праці в Німеччині пішли погані чут- ки. Тому твердження на с.252 про примусове вивезення півмільйона галичан на чужину – перебільшення. Ці зауваження висловлено здебільшого для того, аби не «збитися» на па- негірик авторці, адже й без цього її праця вже стала подією читацького життя й бібліографічною рідкістю. Тож варто погодитися з рішенням журі про при- судження їй ґран-прі Форуму видавців 2015 р. О.Є.Лисенко (Київ)

Гнатюк О. Відвага і страх

Репозитарії

Схожі ресурси