Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України

Стаття присвячена діяльності Загальної Української Ради — найвищого політичного представницького органу українства, який вперше об’єднав у роки Першої світової війни партійно-політичні структури українців Австро-Угорщини та Росії. Розглянуті складові цього процесу, коли українські партії спромоглися...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Яремчук, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2009
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13003
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України / В. Яремчук // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 23-41. — Бібліогр.: 37 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13003
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-130032010-10-28T12:02:35Z Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України Яремчук, В. Стаття присвячена діяльності Загальної Української Ради — найвищого політичного представницького органу українства, який вперше об’єднав у роки Першої світової війни партійно-політичні структури українців Австро-Угорщини та Росії. Розглянуті складові цього процесу, коли українські партії спромоглися перебороти ідейно-організаційні розбіжності, амбіції окремих функціонерів й об’єднати свої сили в ім’я національного визволення українського народу. Zagalna Ukrains’ka Rada (1915–1916 yy.) as system actions demonstration of Ukrainian political forces of Naddniprjans’ka and Naddnistryans’ka Ukraine. This article is dedicated to the activity of Zagalna Ukrains’ka Rada — the highest political representative body of Ukrainian nation which for the first time during World War I consolidated party-political structures of Ukrainians from Russia and Dual Monarchy. There were considered the main components of this process when Ukrainian political parties overcame the ideological and organizational divergence, claims of separate organization men and joined their forces for the sake of national liberation of Ukrainian people. 2009 Article Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України / В. Яремчук // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 23-41. — Бібліогр.: 37 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13003 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Стаття присвячена діяльності Загальної Української Ради — найвищого політичного представницького органу українства, який вперше об’єднав у роки Першої світової війни партійно-політичні структури українців Австро-Угорщини та Росії. Розглянуті складові цього процесу, коли українські партії спромоглися перебороти ідейно-організаційні розбіжності, амбіції окремих функціонерів й об’єднати свої сили в ім’я національного визволення українського народу.
format	Article
author	Яремчук, В.
spellingShingle	Яремчук, В. Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
author_facet	Яремчук, В.
author_sort	Яремчук, В.
title	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
title_short	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
title_full	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
title_fullStr	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
title_full_unstemmed	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України
title_sort	загальна українська рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил наддніпрянської та наддністрянської україни
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2009
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13003
citation_txt	Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України / В. Яремчук // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 23-41. — Бібліогр.: 37 назв. — укp.
work_keys_str_mv	AT âremčukv zagalʹnaukraínsʹkarada19151916rrâkviâvsistemnihdíjukraínsʹkihpolítičnihsilnaddníprânsʹkoítanaddnístrânsʹkoíukraíni
first_indexed	2025-07-02T14:57:15Z
last_indexed	2025-07-02T14:57:15Z
_version_	1836547556681711616
fulltext	6 Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I. — С. 83. 7 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. — К.: Альтер� нативи, 1997. — С. 268. 8 Горобець В.М., Струкевич О.К. Вказана праця. — С. 32. 9 Смолій В.А., Степанков В.С. Вказана праця. — С. 269. 10 Дядиченко В. Нарис суспільно�політичного устрою Лівобережної Ук� раїни кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 56. 11 Горобець В.М., Струкевич О.К. Вказана праця. — С. 31. 12 Дубинянський М. У катівнях таємної канцелярії: 20�ті рр. XVIII ст. // Дзеркало тижня. — 2001. — 22 вересня. — С. 23. В’ячеслав Яремчук ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РАДА (1915–1916 рр.) ЯК ВИЯВ СИСТЕМНИХ ДІЙ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ТА НАДДНІСТРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ Стаття присвячена діяльності Загальної Української Ради — найвищого політичного представницького органу українства, який вперше об’єднав у роки Першої світової війни партійно/по/ літичні структури українців Австро/Угорщини та Росії. Розгля/ нуті складові цього процесу, коли українські партії спромоглися перебороти ідейно/організаційні розбіжності, амбіції окремих функціонерів й об’єднати свої сили в ім’я національного визво/ лення українського народу. Vjacheslav Jaremchuk. Zagalna Ukrains’ka Rada (1915–1916 yy.) as system actions demonstration of Ukrainian political forces of Nad/ dniprjans’ka and Naddnistryans’ka Ukraine. This article is dedicated to the activity of Zagalna Ukrains’ka Rada — the highest political re/ presentative body of Ukrainian nation which for the first time during World War I consolidated party/political structures of Ukrainians from Russia and Dual Monarchy. There were considered the main compo/ nents of this process when Ukrainian political parties overcame the ideological and organizational divergence, claims of separate orga/ nization men and joined their forces for the sake of national libera/ tion of Ukrainian people. Перша світова війна, до якої проти своєї волі було втягнуто ук� раїнський народ, викликала активізацію українських політичних 23 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України сил Східної та Західної України, які пов’язували з військовим кон� фліктом суттєву зміну становища українства. Через це на порядку денного українського суспільно�політичного руху було висунуто завдання не лише актуалізувати українське питання в межах Ро� сійської та Австро�Угорської імперій, Європі, але й консолідувати національні сили, виробити спільну позицію і тактику у цей вирі� шальний момент історії. Значно ускладнювала цей процес та обста� вина, що український народ, його землі були складовими ворожих імперій Романових та Габсбургів, через що століттями розірвані кордонами українські загали, досить відмінні між собою за ступе� нем інтегрування у політичні системи, рівнем національної свідо� мості й організованості, були вимушені боротися за національне звільнення, виходячи з місцевих обставин. Згадані реалії вносили вагомі корективи як у постановку національної проблематики, бачення перспектив суспільного поступу, так і методів відстою� вання національних інтересів. Цілковитий погром українських політичних партій у роки по� літичної реакції в Росії, неспроможність нечисленної наддніп� рянської політичної еміграції налагодити ефективну діяльність та конструктивний діалог між різними політичними об’єднання� ми призвели до того, що нелегітимний і практично атомізований політичний рух українців Наддніпрянської України увійшов у Ве� лику війну неготовим, розколотим на декілька таборів. Провідні позиції займав оборонський напрям, який з переможною війною пов’язував надії на демократизацію політичного режиму Росії, що мало сприяти і вирішенню українського питання. Незначні впливи мали представники деяких соціалістичних та національно�патріо� тичних консервативних течій, які трималися примату орієнтації «на свої сили». Відверто антиросійські позиції займала переважна частина української політичної еміграції, пов’язуючи українсь� ке державотворення з військовою поразкою Росії. Ситуація щодо консолідації національно�політичних сил в Авст� ро�Угорщині, де українська громада була захищена конституційним полем, мала докорінно інший вигляд. Ще протягом 1912–1914 рр. під час загострення австро�російський відносин українські полі� тичні партії Галичини та Буковини (національні демократи, соціал� демократи, радикали, християнські суспільники) на партійних з’їздах та об’єднаних нарадах визначилися щодо політичної орі� єнтації, яка полягала у безумовній підтримці Австро�Угорщини проти Росії як найбільшого ворога України1. 24 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Тому не було несподіванкою і те, що вже 1 серпня 1914 р., у день оголошення загальної мобілізації в Австрії, у Львові відбу� лася нарада діячів галицьких українських партій — УНДП, УРП, УСДП та представників січового руху, яка «без огляду на партій� ні приналежності»2 поклала початок утворенню найвищого на� ціонально�політичного представництва Галичини. Наступного дня було формалізовано інституцію, яка згідно з традицією національного громадсько�політичного руху дістала назву Головна Українська Рада (ГУР). Її очолив відомий політичний діяч, лідер УНДП К.Левицький. Заступниками стали М.Павлик (радикал) та М.Ганкевич (соціал�демократ). Організація складала� ся з 4 осіб від кожної з партій�засновниць — УНДП, УРП та УСДП. Через незначні впливи та ігнорування з боку інших партій до ГУР не увійшла українська клерикальна партія — ХСС. Виходя� чи з програмних настанов, завдання Ради полягали у визначенні загального напряму та керівництві українською політикою в час війни, бути єдиним політичним представником галицьких укра� їнців перед урядом та світом, формуванні національної військо� вої добровольчої формації — «Українські січові стрільці». У своєму першому політичному документі — Маніфесті до ук� раїнського народу (3 серпня 1914 р.) ГУР закликала всіх україн� ців боротися на боці конституційної Австрії проти самодержавної Росії. Поразка останньої кваліфікувалася як спасіння українсь� кого національного життя в Австро�Угорщині та час народження на руїнах Російської імперії вільної України3. На початку серпня 1914 р. з подібним Маніфестом «До українського народу на Букови� ні» виступив депутатський корпус Буковини («Союз українських парламентарних і сеймових послів з Буковини» на чолі з М.Ва� сильком). Невдовзі ГУР, яка мала регіонально�галицький характер, все більше перетворювалася на провідну політичну представницьку організацію українства не лише в Австрії, але й у світі. Значною мірою цьому сприяло й те, що, починаючи з серпня 1914 р., вона розпочала співробітництво з гуртком наддніпрянської політичної еміграції, яка утворила у Львові надпартійну політичну організа� цію Союз визволення України (СВУ). Декларовані Союзом завдан� ня з допомогою блоку Центральних держав завдати військової поразки і створити самостійну Українську державу у формі демок� ратичної монархії, або автономії в межах Австрії, зближувала йо� го позиції з місцевими галицькими партійно�політичними силами. 25 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Як виявилося, інтерес у створенні міцного блоку підавстрійсь� ких та підросійських українців був обопільний. Тісної взаємодії з галицько�буковинськими політичними структурами прагнув не� численний СВУ, якому через різні обставини не вдалося досягнути ефективного співробітництва з Наддніпрянщиною. В свою чергу, ГУР, яка претендувала на роль головного представницького полі� тичного органу українства Австрії, також прагнула до координа� ції дій з наддніпрянською політичною еміграцією. Хоча стосунки між українським галицьким політичним про� водом та СВУ в наступному виявилися далеко не безхмарними, враховуючи соціалістичний склад СВУ, самочинний характер пред� ставництва інтересів Великої України, що хворобливо сприйма� лося місцевою консервативною політичною елітою, вже на почат� ку серпня 1914 р. СВУ був залучений з правом дорадчого голосу до діяльності ГУР. Завдяки впливам К.Левицького та М.Василька Союз налагодив контакт з урядами Австро�Угорщини та Німеч� чини4. Починаючи з моменту виникнення СВУ отримував дедалі зростаючу підтримку та допомогу й з боку галицько�буковинських українських партій, у першу чергу від соціал�демократів та ради� калів, парламентських та сеймових депутатів, наукової і творчої інтелігенції5. Згадане співробітництво по лінії ГУР–СВУ принесло плідні результати вже протягом 1914 р. Завдяки створенню в ба� гатьох європейських країнах філій Союзу, розгортанню значної видавничо�пропагандистської та дипломатичної діяльності він сут� тєво розширив вузькорегіональну спрямованість поміркованого й відверто австролоялістського галицького політичного проводу ук� раїнців, сприяючи актуалізації українського питання в Європі. Умови воєнного часу вже восени 1914 р. висунули завдання більш тісного згуртування провідних партійно�політичних інсти� туцій українства. Це було пов’язано з тим, що в умовах катастрофи австро�німецьких військ на Східному фронті уряди Австро�Угор� щини та Німеччини переходять до більш активного співробітницт� ва з польськими політичними силами, що в перспективі відсува� ло українську проблему на маргінеси австро�німецької політики. До того ж, через блискавичне захоплення російськими військами Східної Галичини та Буковини вже у вересні 1914 р. місцеві ук� раїнські політичні представницькі органи, як і СВУ, були виму� шені на декілька років перенести свій осідок до Відня. Окрім ГУР та Президії, найвпливовішої галицької УНДП, тут в умовах при� зупиненої роботи австрійського парламенту продовжували свою 26 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 діяльність українські парламентські фракції — галицькі (УНДП, УРП) та Союз буковинських парламентарних послів. У «віденсь� кий» період український політичний провід Галичини та Букови� ни практично вперше опинився у складних і незвичних для себе умовах — так званої «внутрішньої еміграції», відрізаний російсь� кою армією від свого природного середовища, що значно зменшува� ло його політичний ресурс. Водночас існуюча мережа партійно� представницьких організацій, які нерідко дублювали один одного, створювала напруження в українському політичному середовищі. За згаданих обставин передбачалося зміцнити й розширити пов� новаження ГУР, однак справа консолідації через труднощі, пов’я� зані з міжпартійною конкуренцією, а нерідко й з особистими анти� патіями та амбіціями, просувалася досить повільно й суперечливо. У жовтні 1914 р. з боку СВУ була висловлена пропозиція скликати міжпартійний національний з’їзд, завдання якого полягало в об’єд� нанні всіх українських політичних сил й партій на спільній за� гальнонаціональній політичної програмі. До складу делегатів з’їзду мали входити парламентські та сеймові посли Галичини й Буковини, представники політичних партій, СВУ6. Наслідком цих ініціатив мало бути утворення нової інституції як вищого на� ціонального всеукраїнського політичного представництва7. У цьому разі йшлося про справу непересічної ваги — створення політичної організації, яка б виражала інтереси всього українсько� го народу. Окрім принципової позиції СВУ, до таких консоліду� ючих кроків штовхали й реалії війни, які примушували галиць� ко�буковинські політичні сили вирватися за вузькі кордони Австро�Угорщини. Об’єднання політичної верхівки українства у цей відповідальний момент передбачало й згуртування широ� ких верств українського суспільства під загальноприйнятними гаслами, що мало суттєво зміцнити політичні позиції українст� ва. Однак, хоча згадані ініціативи знайшли підтримку серед місцевих політичних партій, цей процес було заблоковано галиць� кою УНДП. У комісії для реорганізації ГУР, до якої входили представники Галичини, Буковини та СВУ, в якій провідні по� зиції займали національні демократи, протягом листопада–грудня 1914 р. відбувалися безрезультатні дискусії, що так і не дозволи� ло їй підготувати ґрунт для об’єднавчого з’їзду, виробити статут організації. Загалом суперечності, які вирували навколо реформування ГУР, можна звести до наступних вузлових конфліктних моментів: 27 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Найрадикальнішу позицію займала УСДП, запропонувавши утворити загальну політичну організацію з представників Гали� чини, Буковини та Наддніпрянської України, тобто за розширення ГУР з включенням на рівних правах політичного представництва з Буковини та СВУ. Проти цього виступили буковинські націо� нальні демократи та праве крило галицької УНДП, які бажали утворення нової інституції з політичного представництва Гали� чини та Буковини без підросійських українців. Опозиційне крило галицької УНДП погоджувалося на залучен� ня до ГУР СВУ, але виступало проти прийняття представництва з Буковини, не бажаючи посилення позицій впливового національ� ного демократа М.Василька. Радикали погоджувалися на загальну українську організацію тільки австрійських українців, пояснюючи це простотою проекту. За згаданих обставин СВУ підтримував ідею УСДП як таку, що загалом розв’язувала проблему8. Головна причина гострих суперечок полягала у тому, що роз� ширення ГУР за рахунок представників від Буковини та СВУ ма� ло призвести до суттєвої зміни конфігурації найвищого політич� ного представництва українців в Австрії, порушити монополію галицької УНДП, що не могло схвалюватися її провідними кола� ми. Із зазначених причин учасники переговорного процесу висту� пили і проти приєднання до нового політичного представницько� го органу Греко�католицької церкви, Християнсько�суспільного союзу9. Складна ситуація пов’язувалася з СВУ, виходячи з пробле� ми його нелегітимності. Серед галицько�буковинського політич� ного проводу викликала занепокоєння і зростаюча вага СВУ як нового, неконтрольованого з їх боку суб’єкта політичного поля10. До того ж позиції СВУ наприкінці 1914 р. були значно послаблені заго� стренням міжфракційної боротьби в його середовищі, в тому числі щодо питань керівництва та права представляти Велику Україну11. Не сприяло успіху роботи комісії й те, що опозиційні кола на� ціональних демократів, соціалістичних партій Галичини та Буко� вини були не проти використати напругу, пов’язану зі статусом СВУ взагалі для торпедування самої ідеї як реорганізації ГУР, так і утворення нового представницького органу на чолі з К.Левиць� ким та М.Васильком, які, виходячи з особистих зв’язків в урядо� вих колах, зайняли ключову роль в українській політиці12. Опози� ційні кола критикували дії цих діячів, небезпідставно закидаючи їм відмову від колективних методів діяльності. 28 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Окрім міжпартійної конкуренції, особистих амбіцій, напругу посилювали й прагнення українських парламентаріїв повернути собі традиційну пальму першості в українській політиці, через що, скориставшись моментом, вони втрутилися у події. У грудні 1914 р. під егідою старійшини депутатського корпусу Ю.Роман� чука була скликана перша спільна нарада парламентаріїв Гали� чини та Буковини, яка виступила з ініціативою створити найвищу національну політичну інституцію з представників українських парламентських фракцій, до якої мали бути залучені представ� ники від УСДП та СВУ. Була створена й відповідна депутатська комісія, однак через рішучий супротив національних демократів її робота з підготовки статуту нової представницької організації не вийшла за межі дискусій. У зв’язку з останніми подіями був зірва� ний і запланований на грудень 1914 р. загальний український з’їзд. Лише після тривалих суперечок, загрози розвалу ГУР та під тиском критики громадських організацій нарешті було зрушено справу з місця. Наслідком тривалого раунду переговорів між пред� ставниками партій Галичини, Буковини та СВУ 30 квітня 1915 р. на спільній конференції стало прийняття рішення про створення на базі галицької ГУР позапартійної організації як найвищого національного політичного представницького органу, затвердже� но її статут. Умовою входження до нової інституції було сповіду� вання ідей, проголошених у 1914 р. у Маніфесті ГУР та платфор� мі СВУ13. Було визначено назву нової структури — Загальна Українсь� ка Рада (ЗУР), її ідейно�політичні та організаційні засади. В ос� нову її діяльності покладено завдання сприяти консолідації на� ціональних сил, координувати діяльність представлених у ній політичних партій та організацій, не порушуючи їх самостійності. ЗУР мала діяти на демократичних засадах колективного керів� ництва. В ході дебатів визначили кількісне представництво від кожної з партій�засновниць, яке залежало від їх потужності. На установчому засіданні ЗУР, яке відбулося 5 травня 1915 р. у Відні, обрали склад Президії, члени якої представляли всі регіо� ни — Галичину, Буковину та Наддніпрянську Україну. Головою, як і попередниці — ГУР, став К.Левицький, заступниками — М.Василько (буковинський націонал�демократ), Є.Петрушевич (галицький націонал�демократ), Л.Бачинський (галицький ра� дикал) (згодом Я.Весоловський), М.Ганкевич (галицький соціал� демократ) (згодом В.Темницький). Представник СВУ у Президії — 29 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України О.Скоропис�Йолтуховський (згодом М.Меленевський) отримав ви� рішальний голос у загальноукраїнських справах, а у дотичних до справ Галичини та Буковини — дорадчий. Загалом до ЗУР уві� йшло 34 особи: 24 делегатів з Галичини (14 національних демокра� тів, 6 радикалів, 4 соціал�демократи), 7 з Буковини (5 національних демократів, один соціал�демократ, один від Української народ� ної партії), 3 від СВУ. У складі Ради було утворено 5 робочих секцій — правно�полі� тичну, пресову, економічну, еміграційну та культурну. Найпотуж� нішою була політична секція, яка складалася з 15 членів, у тому числі з двох представників від СВУ. Секція готувала офіційні політичні документи, заяви ЗУР до урядових структур, що стосу� валися українських земель у складі Австро�Угорщини та Росії, справи з політичних питань14. У своїй діяльності ЗУР, окрім ко� ординування діяльності політичних партій, була куратором Ук� раїнської Бойової Управи, яка опікувалася УСС, а також укра� їнських громадських організацій. Уже на другому засіданні ЗУР, яке відбулося 12 травня, її про� грамні засади були викладені у Маніфесті «До всіх народів циві� лізованого світу!». Згідно з ними вирішення українського питання у всеукраїнському сенсі вбачалося у створенні самостійної Украї� ни на підросійських теренах, а в Австро�Угорщині — національ� но�територіальної автономії (коронний край) з українських час� тин Галичини та Буковини15. На наступні місяці діяльність ЗУР була спрямована на попу� ляризацію української проблематики через ЗМІ, опікування єди� ним національним військовим формуванням — УСС, відбудову мирного життя у вкрай розореній війною й окупаційною російсь� кою владою Галичині, захист мирного населення від проявів на� сильства та репресій місцевої влади, відновлення національних громадських інституцій, партійних осередків, що торкнулося пе� редусім УНДП. Залишалася постійною практика регулярних зу� стрічей президії ЗУР з урядом. Однак, незважаючи на ці величні плани, ЗУР у своїй діяльності мусила і надалі переборювати значні труднощі внутрішнього по� рядку. Хоча з моменту створення Ради було ухвалене консолідова� не рішення залишити на час війни всілякі міжпартійні та особисті чвари16, це не зупинило гострої конкуренції між політичними партіями та угрупованнями. Вже наприкінці травня 1915 р. пре� зидія ЗУР, прагнучи зосередити в своїх руках виключні повнова� 30 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ження у зносинах з урядами Австро�Угорщини та Німеччини, висунула домагання перейняти на себе керівництво роботою з по� лоненими наддніпрянцями, що було прерогативою СВУ17. Згадану проблему вдалося вирішити лише в ході гострої дискусії, в якій взяли участь практично всі партії Ради. Вже на наступному засі� данні ЗУР було вирішено залишити згадану сферу як політично доцільне рішення в компетенції СВУ та посилити координацію Союзу з Президією ЗУР18. Загалом робота в середовищі українців�військовополонених на теренах Німеччини та Австро�Угорщини провадилася ЗУР–СВУ у трьох напрямах — просвітньому, організаційному та національ� но�патріотичному. В її наслідку у свідомості військовополонених відбуваються зрушення від проросійських настроїв до ідеї політич� ної автономії України, а серед гуртківців�активістів поширення набуває гасло державної незалежності19. Однак згадана діяльність суттєво стримувалася відповідною політикою урядів Австро�Угор� щини та Німеччини, які не виявляли великої зацікавленості у згуртуванні наддніпрянських військовополонених. Зокрема, в Австро�Угорщині протягом 1915–1916 рр. були проігноровані неодноразові звернення СВУ та ЗУР щодо формування з військо� вополонених окремого воєнного підрозділу чи включенням їх до лав УСС. Безрезультатними виявилися і переговори з урядовими чин� никами Німеччини наприкінці 1915 р., до яких був залучений і представник політичних сил Наддніпрянщини Є.Голіцинський, щодо створення «українського «союзного» відділу в німецькій армії» на прикладі УСС та Польських легіонів в Австрії, чеських та інших національних формувань у Росії20. Водночас, як реакція на посилення позицій національних де� мократів, прибічників К.Левицького й М.Василька в Президії і ЗУР загалом, знову помітно активізуються опозиційні сили. І як� що К.Левицькому вдалося порозумітися з лідерами УСДП, опози� ційне крило національних демократів, спираючись на підтримку парламентської фракції, вже у травні–червні 1915 р. розгорнуло гостру критику надмірно лояльного курсу Президії. Робилися за� киди у її неспроможності захистити інтереси українського наро� ду, зупинити поширення польських впливів у Східній Галичині та на звільнених від Росії землях Наддніпрянської України. На деякий час ряд опозиціонерів — відомі націонал�демократи Є.Петрушевич, Л.Цегельський навіть припинили свої повнова� ження в ЗУР. 31 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Зростаюча напруга перекинулася і на провінцію, визволені зем� лі Східної Галичини, що досить часто набувало деструктивного характеру. Прикладом цього були дії «Комітету українців міста Львова», який розгорнув діяльність влітку 1915 р. і намагався утримувати самостійних характер стосовно ЗУР. У Львові розпо� чалося видання газети «Українське слово», яка за задумом опози� ції мала замінити контрольовану К.Левицьким «Діло»21. Однак дії опозиційних сил у Східній Галичині, які підтримувала части� на українського депутатського корпусу, через розорення краю та матеріальну скруту, незначну громадсько�політичну активність місцевого населення виявилися малоефективними, через що на� ступна боротьба за лідерство знову була перенесена до Відня. Вра� ховуючи згадані обставини, лідери ЗУР не форсували процес пе� ренесення структур ЗУР, його комісій до визволеного Львова, розпочавши ці заходи лише весною 1916 р. Пасивні дії ЗУР щодо розгортання політичної діяльності на теренах визволеної Східної Галичини здавалися дисонансом, враховуючи те, що українська сторона досить несподівано для се� бе зіткнулася з дедалі зростаючим опором своїх прагнень не тіль� ки з боку польських політичних сил, які спромоглися поновити своє домінуюче становище в провінції, але й Відня. Доходило до того, що з відновленням австрійської влади в Східній Галичині в адміністративному житті краю попервах поновлювалася виключ� но польська мова, включаючи вуличні написи та залізничні квитки. Ця практика була припинена лише після протесту політичного представництва українців. У руслі цих реалій практично безре� зультатно завершилися у 1915–1916 рр. переговори ЗУР з різни� ми урядовими структурами щодо підготовки до адміністративного поділу провінції, що мало покласти початок створенню окремої української провінції з «політично�правною самостійністю», за� провадження перехідної адміністрації з представників україн� ців, відкриття українського університету у Львові тощо. В кращому разі вирішення цих важливих для української громади питань відсувалося на післявоєнний період. Подібні проблеми виникли і в галузі розгортання діяльності ЗУР та СВУ на українських землях, відвойованих австро�німецьки� ми військами від Росії — Холмщини, Західної Волині (австрійська зона окупації), Підляшшя (німецька зона окупації), що розгля� далося українськими політичними силами як початок загально� го визволення Наддніпрянської України. Знову ж таки, в цій ца� 32 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 рині довелося переборювати не лише наслідки попереднього пе� ріоду суцільної русифікації царизму, колосальні жертви серед цивільного населення і розорення, викликаних війною, але й су� перечливу позицію відносно українців з боку урядів централь� них держав та окупаційної адміністрації, що підігрівалося від� верто ворожими діями поляків. Восени 1915 р. була накреслена спільна програма дій ЗУР та СВУ на Сході: Західній Волині, Холмщині, Підляшші, яка тор� калася найболючіших питань перехідного періоду — вирішення соціально�економічних проблем, українізації адміністративного життя, церкви та освіти, розгортання сітки українських часопи� сів, проведення територіального українсько�польського розме� жування22. Лише завдяки настирливим домаганням ЗУР та СВУ щодо розгортання культурно�політичної діяльності на окупова� них землях Наддніпрянської України, їх постійним зверненням до міжнародної громадськості у справі захисту прав українсько� го народу, його прагненню до свободи і самостійності, що надало проблемі суспільно�політичного резонансу, справа зрушилася з місця. Наприкінці 1915 р. австрійська окупаційна влада нада� ла (поряд з польською) українській мові статусу офіційної, дозво� лялося запровадити українську мову в освіті. Після тривалих переговорів з Австро�Угорським урядом була проведена, хоча і на польську користь, демаркаційна польсько� українська лінія, що дозволило українським структурам — ЗУР, СВУ, УСС, очолюваним ними активістам з галицько�буковинсь� кої громадськості, в тому числі створеним у Львові «Бюро куль� турної допомоги для українського населення окупованих облас� тей» з початку 1916 р. розгорнути культурно�пропагандистську та освітню діяльність на українських теренах. Протягом декіль� кох місяців, незважаючи на обмежені матеріально�фінансові та кадрові ресурси, на теренах Волині та Холмщини вдалося розгор� нути діяльність місцевих національних громадських осередків, Греко�католицької церкви, просвітніх установ, з’явилися пооди� нокі українські часописи. Вперше за останні декілька десятиріч на цих землях запрацювало декілька десятків українських шкіл23. Однак ускладнення військової ситуації значною мірою нейтралі� зувало ці перші здобутки. Протягом 1916 р. Президія ЗУР неод� норазово вела переговори й з німецьким посольством у Відні сто� совно долі українських територій, які знаходилися в німецькій зоні окупації, однак вони не принесли будь�яких наслідків. 33 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України Як виявилося, контрнаступ Центральних країн улітку 1915 р. разом зі звільненням Східної Галичини та частини Буковини, за� хопленням у Росії західних теренів Наддніпрянської України ще більш загострив проблеми українського національного руху. На згадані українські терени, враховуючи і Східну Галичину, дедалі наполегливіше залунали польські претензії, з якими були зму� шені рахуватися Берлін та Відень. Лише на короткий час, як вимушена реакція на зростаючий вплив Німеччини, що в перспективі несло загрозу цілісності Авст� ро�Угорщини, змусило її уряд реанімувати у високій політиці ук� раїнський фактор. У відповідь на значну активність, яку у цей час розгорнула ЗУР щодо інформування світової громадськості та по� літичних кіл про українське питання, в тому числі домагаючись прийняття державно�правових актів стосовно української націо� нально�територіальної автономії в Австрії, українізації гро� мадського життя на звільнених від Росії теренах Наддніпрянсь� кої України, з’явилася серія досить радикальних, однак далеких від конкретики ініціатив з боку офіційного Відня. Так, у серпні 1915 р. австрійський уряд надав Німеччині проект створення ук� раїнського коронного краю у складі Східної Галичини, Буковини та прилеглих земель Наддніпрянщини. 25 серпня та 7 вересня 1915 р. прем’єр�міністром Австрії К.Штірком були озвучені перед прези� дією ЗУР дві офіційні заяви, в яких висловлювався намір уряду вирішити українське питання шляхом утворення у складі Австрії окремих українських провінцій — галицько�буковинської або ж з теренів Східної Галичини та Західної Волині. Вага останньої заяви підкріплювалася тим, що вона була заслухана на засіданні Коронної Ради за участі австрійського (К.Штірк) та угорського (С.Тісса) прем’єр�міністрів, представництва Німеччини24. Невдовзі відбулася зустріч міністра закордонних справ С.Буріана з Прези� дією ЗУР, на якій українська сторона отримала чергові розплив� часті обіцянки вирішити питання української автономії по закінченні війни25. У жовтні 1915 р. уряд Австро�Угорщини запропонував проект («Основні заходи конституційного та державно�політичного уст� рою майбутнього Королівства Польського»), який передбачав ут� ворення з російсько�польських земель та Західної Галичини Ко� ролівства Польського як інтегрованої складової Австрії. Східна Галичина мала бути виділена в окрему провінцію на зразок Буко� вини. Водночас підкреслювалося на обов’язковій умові функціону� 34 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 вання в українській автономії (коронний край) німецької адмініст� рації. Таким чином йшлося не про інтереси українців, а про потре� би зміцнення імперії. Зрозуміло, що згадані контакти з урядови� ми структурами, вияви люб’язності до української національної справи, висловлювані прем’єр�міністром, шефами МЗС та МВС Австрії, наступником престолу архікнязем Карлом, заспокоювали українських політичних лідерів та надалі скріплювали австроло� ялістські настрої. У цей час, спираючись на урядову підтримку, значно активізу� ють свої дії й польські політичні сили, спрямовані своїм вістрям передусім проти української державницької справи. Протягом 1915–1916 рр. поляки з все більшою енергією намагалися торпеду� вати попередні заяви австрійського уряду щодо сприяння держа� вотворчим прагненням українців. Активно почала «просуватися» й чергова ідея польсько�українського порозуміння під зверхністю перших, згідно з якою сприяння Польщі у створенні української державності зводилося до національно�культурної автономії26. Події кінця 1915 — початку 1916 рр., пов’язані з труднощами відбудовчих процесів у Східній Галичині, незадовільними наслід� ками переговорів з урядом, небезпечне посилення впливів поль� ських політичних сил призвели до чергового загострення в сере� довищі ЗУР. Подібно до демаршу опозиціонерів, незгодних з політикою К.Левицького у 1915 р., на початку травня 1916 р. Президію ЗУР тимчасово залишили представники УРП та УСДП, що викликало небажаний розголос у польській та австрійсько� німецькій пресі. Кризові явища в середовищі ЗУР були поглиб� лені й черговою активністю українських парламентських фракцій, які і надалі прагнули посилення власної ваги в політичному житті. На початку травня 1916 р. Президія галицької УНДП під тиском переважаючої в її рядах опозиції провела ряд засідань, на яких бу� ло вирішено організувати більш широке співробітництво з іншими українськими парламентськими фракціями, в тому числі прове� дення спільних нарад у загальнонаціональних справах. Ця по� зиція була доведена до австрійського уряду й дістала з його боку підтримку. У травні 1916 р. керівництво парламентської фракції галиць� кої УНДП прийняло рішення про утворення Загальної українсь� кої парламентської репрезентації, до якої мали увійти всі депутати нижньої та верхньої палат парламенту. Проведення в життя цьо� го плану покладалося на Ю.Романчука, К.Левицького та члена 35 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України палати панів І.Горбачевського. Незважаючи на запевнення, що згадана інституція не має порушити чинності існуючої ЗУР, а займе свою нішу в політичному житті27, насправді це означало серйозні кроки до руйнування ЗУР. Згадані ініціативи знайшли підтримку з боку Президії УНДП, яка на своєму засіданні винесла вердикт про доцільність існування поряд з ЗУР ще й Загального галицько� буковинського парламентського заступництва, які мали проводи� ти політику тісної взаємодії між собою, з існуючими автономни� ми фракціями та «управами партій». Насправді ж, як зазначав з цього приводу у своїх спогадах К.Левицький, це було виявом кризи в українському русі, загострення міжпартійних протиріч. Особливо було прикрим те, що в цей напружений і вирішальний момент інші народи імперії — чехи, німці, поляки спрямовували свої зусилля на об’єднання, консолідацію зусиль у захисті націо� нальних інтересів, в українському ж середовищі «зачалось роз� лазити...» 28. Розмежування компетенцій цих найвищих національних інс� титуцій бачилося таким чином: загальне парламентське представ� ництво мало входити в прямі зносини з імператорським двором та урядом Австро�Угорщини, всі інші питання в державі і поза нею мали підпорядковуватися ЗУР. У руслі цих настроїв у червні 1916 р. відбулося ряд нарад українських парламентаріїв, на яких представники національних демократів, соціал�демократів та радикалів висловилися за створення загального парламентсько� го представництва. Розпочалася робота з розробки проекту орга� нізації. За згаданих обставин Президія ЗУР, не в змозі зупинити появу нової конкуруючої інституції, була змушена офіційно визнати пра� во українських парламентаріїв до різноманітних акцій у справі захисту українського народу, у тому числі щодо об’єднання всіх парламентських груп. Висловлювалася й надія про співпрацю ЗУР та Президії об’єднаного галицько�буковинського Українського пар� ламентського клубу згідно з поділом повноважень29. Щодо СВУ, то він в останніх подіях займав позицію, спрямовану на збереження повноважень ЗУР, вважаючи, що втілення принципу партійного керівництва загальноукраїнськими справами буде мати лише не� гативні наслідки. На думку керівництва Союзу, організаційне об’єднання всіх українських парламентських фракцій в єдине пар� ламентське представництво доцільно було б запровадити у мир� ний час30. 36 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Однак справа з утворенням загальноукраїнського парламентсь� кого представництва, стрімко актуалізувавшись у травні�червні 1916 р., так і не набула формалізованих форм, що дозволило ЗУР відновити свою діяльність у повному обсязі. Про це свідчили вже перші засідання ЗУР на початку липня 1916 р., де, окрім широкого кола питань, пов’язаних з українськими справами в Австро�Угор� щині та на окупованих теренах Наддніпрянської України, йшло� ся, зокрема, про переговори з намісником Галичини, міністрами внутрішніх справ, землеробства та залізниць, військовою та ци� вільною адміністрацією у справах Холмщини та Волині31. Незважаючи на ці, здавалося б позитивні, події, українське питання в Австро�Угорщині в черговий раз опинилося під загро� зою, якій українська сторона з її обмеженими ресурсами не змог� ла знайти адекватної відповіді. У зв’язку з нищівною поразкою австро�німецьких військ влітку 1916 р. в ході російського Бру� силівського наступу Австро�Угорщина опинилася на грані катаст� рофи, що поставило на порядок денний політичного життя проб� лему австро�польського стратегічного партнерства та створення польської державності. Розуміючи наслідки такого альянсу, вихо� дячи з традиційних польських зазіхань на українські території, українські політичні сили були змушені гарячково напружувати зусилля в напрямі актуалізації українського державотворчого питання, розпочати раунди переговорів з урядовими чинниками Австро�Угорщини. Як вияв цих дій, наприкінці вересня 1916 р. ЗУР випустила відозву «До всіх культурних народів світу» («An die Völker der Kulturwelt»), в якій, захищаючи права 35�мільйон� ного українського народу, покликуючись до його внутрішніх потреб та історичного права, висувала домагання утворення таких відносин в центральній і східній Європі, які б дали «українсько� му народові повну спромогу свобідного національно�політичного розвитку, вільного від верховодства сусідніх народів», бути са� мостійними господарями на своїй землі32. Значну активність ЗУР розгорнула у жовтні 1916 р., зокрема виступивши ініціатором скликання наради всіх парламентських діячів Галичини та Буковини, яка одноголосно прийняла резо� люцію про скликання австрійського парламенту33. Спільна депута� ція ЗУР та парламентаріїв Галичини й Буковини протягом жовт� ня — початку листопада неодноразово на зустрічах з урядовцями та прем’єр�міністром Австрії порушували питання щодо ходу австро� німецьких переговорів, убезпечення українських прав, на яких 37 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України вони неодмінно отримували чергову порцію обіцянок, у тому чис� лі і щодо поділу Галичини34. Однак реалії розгорталися за найгіршим для українців сце� нарієм. 5 листопада 1916 р. було опубліковано маніфест цісаря Франца�Йосифа І та кайзера Вільгельма ІІ про створення Польсько� го королівства, а також надання широкої автономії неподільній Галичині, що фактично повністю заперечувало українські держа� вотворчі прагнення. Окрім обурення й протесту з боку українців, останні події викликали гостру кризу українських політичних сил, їх перегрупування35. Уже 6 листопада 1916 р. на своєму надзвичайному засіданні ЗУР висловила категоричний протест проти наміру включення до складу польської держави будь�яких українських етнічних зе� мель — підавстрійських чи підросійських. В прийнятих резолюці� ях, просякнутих соборницьким змістом, у черговий раз висували� ся вимоги утворення адміністративного тіла зі Східної Галичини, а щодо Наддніпрянщини — «окремого самостійного, державного українського організму в сполуці з центральними державами, але з виключенєм якого�небудь зв’язку з польським державним організмом»36. ЗУР закликала українське суспільство сконсолі� дуватися в «одноцільний національний табір», перейти до тактики опори на власні сили. Однак ці завдання виконати Раді було вже не під силу. Відповідний протестний комунікат з приводу прого� лошення Польського королівства оприлюднив і СВУ37. Наслідком останніх подій, які болюче вдарили по політичних позиціях українства в Австро�Угорщині, стали кардинальні зміни у проводі політичних сил. На згаданому надзвичайному засі� данні ЗУР 6 листопада на знак протесту Президія Ради у повному складі склала свої мандати. Висловлювалися й пропозиції щодо саморозпуску організації, але вони не набрали більшості голосів. Незважаючи на це, як виявилося, історичний час, відведений ЗУР, уже остаточно вичерпався. Раду до моменту прояснення ситуації залишили представники СВУ, провідні партійно�парламентські сили, через що вона виявилася недієздатною. Таким чином найвище політичне представництво українців — ЗУР, яке протягом 1915–1916 рр. вперше в історії українського національно�визвольного руху об’єднало в єдиній організації ук� раїнців Східної та Західної України, стала дієвим виразником і заступником інтересів усього українського народу, поставивши в основу своєї діяльності вирішення українського питання в по� 38 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 літичному сенсі, національної державності, в листопаді 1916 р. припинила свою організаційну діяльність. Окрім зовнішніх обс� тавин, пов’язаних з антиукраїнською політикою Австро�Угорщи� ни та Німеччини, причиною розпаду ЗУР були й гострі внутрішні партійно�особистісні конфлікти, конкуренція з боку парламентсь� кого представництва та те, що вона практично являла собою незнач� ний гурт політичних активістів, відірваних від національного се� редовища Галичини та Буковини. Останні події призвели до розколу національного проводу в Австро�Угорщині на окремі регіональні частини — галицьку, буковинську та Наддніпрянську (СВУ). Провідна роль в українсь� кій політиці перейшла до парламентських партійних фракцій. У листопаді 1916 р. шляхом об’єднання галицьких парламентаріїв з УНДП, УРП та УСДП було утворено Українську парламентську репрезентацію, яка стала головною політичною силою українців Австрії на завершаючому етапі існування Габсбурзької імперії. 1 Див.: Маніфест Головної Української Ради //Українська суспільно� політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали / Упорядн. Т.Гунчак і Р.Сольчаник. — Мюнхен, 1983. — Т. 1. — С. 212; Левицький Кость. Іс� торія політичної думки галицьких українців 1848–1914: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. — Часть друга. — Львів, 1927. — С. 634–635; Довірочні збори членів «Християнсько�суспільного союза» у Львові дня 26 грудня 1912 р. — Львів, 1913. — С. 1–2, 24; Попик Сергій. Українці в Австрії 1914–1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. — Київ — Чернівці, 1999. — С. 46. 2 Див.: Левицький Кость. Історія визвольних змагань галицьких укра� їнців з часу світової війни 1914–1918: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. — Часть третя. — Львів, 1930. — С. 501. 3 Див.: Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна (керівник), О.В.Кресін, В.П.Ляхоцький, В.Ф.Панібудьласка; За ред. В.Ф.Панібудьласки. — К., 1997. — Ч. 1. — С. 377. 4 Див.: Роздольський Роман. До історії «Союзу визволення України» // Український самостійник. — Мюнхен, 1969. — Ч. 1. — С. 35. 5 Див.: Лавров Юрій. Початок діяльності Союзу Визволення України // Український історичний журнал. — 1998. — № 4. — С. 18–19, 29; № 5. — С. 3–5, 12–13; Патер Іван. Союз визволення України: проблеми державності і соборності / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Львів, 2000. — С. 77. 39 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України 6 Див.: Жук Андрій. В цілі сконсолідування національних сил // Віст� ник СВУ. — 1917. — Ч. 131. — С. 3. 7 Див.: Центральний державний архів вищих органів влади і управлін� ня України (Далі — ЦДАВОУ). — Ф. 4405. — Оп.1. — Спр. 13. — Арк. 1–2. 8 Див.: Темницький Володимир. Загальна Українська Рада // Пам’ятко� ва книжка Союза Визволення України і Календар на 1917 рік з 103 ілюст� раціями. — Відень, 1917. — С. 358. 9 ЦДАВОУ. — Ф. 4405. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 14–16, 29. 10 Див.: Левицький Кость. Історія визвольних змагань галицьких україн� ців з часу світової війни 1914–1918: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. — Часть друга. — Львів, 1929. — С. 493. 11 ЦДІАУ у Львові. — Ф. 581. — Оп.1. — Спр. 91. — Арк. 1–6.; Німчук Іван. Українська політична еміграція у Відні в часі світової війни: Придніп� рянська еміграція // Визволення. — Відень–Прага, 1923. — Частина ІІ — С. 25. 12 Див.: Расевич Василь. Діяльність українських політичних організа� цій у Відні під час Першої світової війни // Вісник Львівського університе� ту. Серія історична. — Львів, 1999. — Вип. 34. — С. 320–321. 13 ЦДІАУ у Львові. — Ф. 440. — Оп.1. — Спр. 4. — Арк. 1–5. 14 ЦДАВОУ. — Ф. 3807. — Оп. 2. — Спр. 3. — Арк. 21–22. 15 Див.: Політичні засади Загальної Української Ради // Українська су� спільно�політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 222–223. 16 Див.: Друге засідання Загальної Української Ради // Діло. — 1915, 15 мая. — С. 5. 17 ЦДАВОУ. — Ф. 3807. — О. 2. — Спр. 7. — Арк. 29.; Спр. 3. — Арк. 53. 18 Див.: Четверте засіданє Загальної Української Ради // Діло. — 1915. — 29 мая. — С. 5; Загальна Українська Рада // Діло. — 1915. — 12 червня. — С. 5. 19 Див.: Назарук Юлія. Організаційно�політична діяльність Олександра Скорописа�Йолтуховського серед полонених українців у Німеччині та Австро�Угорщині (1914–1917 рр.) // Наукові записки / Збірник / Сер. «По� літологія і етнологія». — Вип. 26. — К., 2004. — С. 131. 20 ЦДАВОУ. — Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 140. — Арк. 1–5, 10–17, 23–30; Оп. 1. — Спр. 118. — Арк. 50–52; Оп. 1. — Спр. 176. — Арк. 7, 9–10; Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 125; Скоропис�Йолтуховський Олександр. Мої «злочини» (Мої відносини І: до царської Росії, до Німеччини і до революційної Росії і ІІ: до урядів Центральної Ради, Гетьмана і Директорії) // Хліборобська Україна. Збірник. — Відень, 1920–1921. — Ч. ІІ, ІІІ, V. — С. 221. 21 Див.: Расевич Василь. Названа праця. — С. 325–326; Левицький Кость. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. — Часть пер� ша. — Львів, 1929. — С. 205–209. 40 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 22 Див.: Загальна Українська Рада // Діло. — 1915. — 8 падолиста. — С. 3. 23 Див.: Жук Андрій. Союз визволення України // Пам’яткова книжка Союза Визволення України і Календар на 1917 рік з 103 ілюстраціями. — Відень, 1917. — С. 384. 24 Див.: Загальна Українська Рада // Діло. — 1916. — 10 падолиста. — С. 1; Попик Сергій. Названа праця. — С. 108. 25 Див.: Голубець Микола. Велика історія України від найдавніших часів. — Т. ІІ. — Київ, 1993. — С. 311. 26 Див.: Лозинський Михайло. Галичина в життю України. — Відень, 1916. — С. 52. 27 Див.: Про «крізу» в українськім політичнім таборі // Вістник СВУ. — 1916. — Ч. 100. — С. 346–347. 28 Левицький Кость. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918: з ілюстраціями на підставі споминів і доку� ментів. — Часть друга. — С. 351. 29 ЦДІА України у Львові. — Ф. 440. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 34; Від Президії Загальної Української Ради у Відні // Вістник СВУ. — 1916. — Ч. 101. — С. 375; Президія Українського парламентарного Клюбу // Вістник СВУ. — 1916. — Ч. 101. — С. 375–376. 30 Див.: Патер Іван. Названа праця. — С. 171–172. 31 Див.: Левицький Кость. Історія визвольних змагань галицьких ук� раїнців з часу світової війни 1914–1918: з ілюстраціями на підставі спо� минів і документів. — Часть друга. — С. 366–370. 32 Див.: Україна в ХХ столітті (1900–2000): Зб. документів і матеріалів / Упоряд: А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв та ін. — К., 2000. — С. 25; Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника. Відділ руко� писів. — Ф. 9. (окремих надходжень). — Од. Зб. № 4397. — Арк. 1. 33 Див.: З Загальної Української Ради // Вістник Союза визволення Ук� раїни. — 1916. — Ч. 124. — С. 742. 34 Див.: З приводу відокремлення Галичини // Вістник Союза визволення України. — 1916. — Ч. 125. — С. 746–747; Українські заяви // Діло. — 1916. — 7 падолиста. — С. 1; Українська парламентарна репрезентація супроти ці� сарського письма в справі розширення автономії Галичини // Діло. — 1916. — 8 падолиста. — С. 1. 35 Див.: Дорошенко Дмитро. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. До� ба Центральної Ради. — Ужгород, 1932; Нью�Йорк, 1954. — С. 28. 36 Див.: Загальна Українська Рада // Діло. — 1916. — 10 падолиста. — С. 1. 37 Див.: Союз Визволення України // Діло. — 1916. — 10 падолиста. — С. 2; В справі проклямування Польського Королівства // Вістник Союза ви� зволення України. — 1916. — Ч. 124. — С. 1. 41 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

Загальна Українська Рада (1915–1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України

Репозитарії

Схожі ресурси