Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?

На основі фактів, аналітичних матеріалів, наукових арґументів, авторських висновків зроблено спробу розкрити особливості суспільно-політичних та соціально-економічних змін в українському селі впродовж 1990–2000-х рр., проаналізувати відповідність сільських життєвих умов стратегічним цілям незалежно...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Падалка, С.С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130073
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання? / С.С. Падалка // Український історичний журнал. — 2016. — № 4. — С. 108-122. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130073
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1300732018-02-06T03:02:38Z Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання? Падалка, С.С. Історичні студії На основі фактів, аналітичних матеріалів, наукових арґументів, авторських висновків зроблено спробу розкрити особливості суспільно-політичних та соціально-економічних змін в українському селі впродовж 1990–2000-х рр., проаналізувати відповідність сільських життєвих умов стратегічним цілям незалежної держави. In this work based on the facts, analytic materials, scientific arguments and author’s conclusions made an attempt to disclose the features of social-political and social-economic changes in Ukrainian village during 1990–2000s, to analyze the correspondence between peasants’ living conditions and strategic goals of independent state. 2016 Article Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання? / С.С. Падалка // Український історичний журнал. — 2016. — № 4. — С. 108-122. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130073 94(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Падалка, С.С. Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання? Український історичний журнал
description	На основі фактів, аналітичних матеріалів, наукових арґументів, авторських висновків зроблено спробу розкрити особливості суспільно-політичних та соціально-економічних змін в українському селі впродовж 1990–2000-х рр., проаналізувати відповідність сільських життєвих умов стратегічним цілям незалежної держави.
format	Article
author	Падалка, С.С.
author_facet	Падалка, С.С.
author_sort	Падалка, С.С.
title	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
title_short	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
title_full	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
title_fullStr	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
title_full_unstemmed	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
title_sort	українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130073
citation_txt	Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання? / С.С. Падалка // Український історичний журнал. — 2016. — № 4. — С. 108-122. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT padalkass ukraínsʹkeselovumovahsocíalʹnoekonomíčnogotranzitutransformacííčiviživannâ
first_indexed	2025-07-09T12:48:38Z
last_indexed	2025-07-09T12:48:38Z
_version_	1837173644836470784
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №4 На основі фактів, аналітичних матеріалів, наукових арґументів, авторських висновків зроблено спробу розкрити особливості суспільно-політичних та соці- ально-економічних змін в українському селі впродовж 1990–2000-х рр., проаналі- зувати відповідність сільських життєвих умов стратегічним цілям незалеж- ної держави. Ключові слова: селянин, село, сільське господарство, економіка, споживання, бюджет, соціально-економічні зміни. с.с.Падалка * УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ТРАНЗИТУ: ТРАНСФОРМАЦІЇ ЧИ ВИЖИВАННЯ? УДК 94(477) В умовах соціально-економічного транзиту основною політичною про- блемою, що постала у процесі створення нової системи ведення аграрного ви- робництва, була історично успадкована безвідповідальність державної влади щодо селянства. Політичні заяви та ухвалені декларації у своїй основі мали головним чином історичні оцінки минулого, як нібито причини реального стану справ на селі. Трапилося так, що, змінюючи соціально-економічні та ідеологічні цілі розвитку суспільства, держава не подбала про вироблення адекватної стратегії відродження українського села. Як наслідок, упродовж років незалежності мали місце часті трансформації підходів до практики змін системи виробництва. Не було чітко окреслено і стратегічно-загальний вектор розвитку галузі. Локальні програми (зміни земельних відносин, створення ринків тощо) державні органи також подавали у загальних рисах, їх не розу- міли суспільство й селянство. Таким чином не було забезпечено громадську підтримку пропонованих змін. Навпаки, відсутність політичних, морально- психологічних орієнтирів породжувала протистояння окремих політичних груп, небажання братися за щось нове та ризикувати. Агрополітичні зміни, що їх влада проштовхувала крок за кроком, не було окреслено у часі, частіше вони бачилися як внутрішньополітична справа. Державна влада, суспільство втягнулися в невиправдано довгий пошук власне вітчизняного шляху змін. Така повільна динаміка руху України не дозволяла нашій країні подолати відставання та адекватно реагувати на економічні виклики, вести пошук за- кордонних споживачів із тим, аби реалізовувати їм конкурентну продукцію. Політичні рішення не були каталізатором процесів відродження, частіше віді- граючи роль фактичних реґуляторів обставин, що сформувались об’єктивно. У період президентства Л.Кравчука робилися спроби втілити у життя політичну концепцію, що випливала з радянських політичних програм і знаходила відображення в деклараціях типу «пріоритетного соціального * Падалка Сергій Семенович – доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ новітньої історії і політики E-mail: seriogap@ukr.net Український історичний журнал. – 2016. – №4 109Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... розвитку», «відродження» села. За першої президентської каденції, Л.Кучма намагався контролювати процеси, що відбувалися в аграрному секторі на тлі комерціалізації, роздержавлення і приватизації. Президент прагнув жорстко контро лювати приватизацію. Завдяки численним «шпаринам» у законодавстві створювались і сприятливі умови для зловживань. У сільському господарстві відбувався «приватизаційний бум». Крім того, галузь представляла собою ласий шматок для ділків. Швидкими темпами виникали фірми сумнівної репутації, через які привласнювалося майно. Міністерство агрополітики не могло самостійно реґулювати процеси «дикого капіталізму». В аграрній галузі формувався вузький прошарок власників, які намагалися повністю заволо- діти найприбутковішою частиною власності. Замість того, аби забезпечувати здоровий державний протекціонізм та допомагати підприємцям і торговцям збувати продукцію, відомство взяло на себе функцію наглядача, який дозво- ляв або забороняв проводити ту чи іншу торгівельну операцію. Команда на чолі з В.Ющенком, що стала до державного керма державою, усвідомлювала цю винятково важливу проблему загальнонаціонального масштабу, хоча і значно запізнювалася з пошуком відповіді на те, як її розв’язувати. У серпні 2004 р. наступний, 2005-й, рік було оголошено «роком села». Однак ці пропо- зиції не було реалізовано. Черговий 2006-й рік оголошувався таким самим. Усі ініціативи головним чином було зведено лише до виділення з держбюджету додаткових сум на підтримку окремих програм. В Україні на рівні політичних і державних інститутів не порушувалося питання створення внутрішньогалузевої економічної конкуренції. Сільське господарство традиційно бачилося таким, що перебуває на другорядних ролях порівняно з індустрією. Таким чином, було проіґноровано досвід провідних країн світу, де ринкові відносини настільки вреґульовували сектори еконо- міки, що вони перебували в постійно-рівнозначному соціально-економічному становищі й розвивалися під дією гострої внутрішньогалузевої та міжгалузе- вої конкуренції. Робилися спроби копіювати зарубіжний досвід перетворень. При цьому не враховувалося, що вітчизняне аграрне виробництво «вийшло» з якісно іншої суспільно-економічної системи. Давалася взнаки й суттєва різ- ниця у часі, за яких відбувалися ці зміни. Унаслідок неоднорідності наукової, суспільної думки та намагання відстоювати суто вітчизняний або зарубіжний досвід виникала політична нестабільність, що відволікало державні органи від проведення глибинних перетворень. Стримувала розвиток процесів відрод- ження у сільському господарстві також і традиційна зневага у суспільстві до закону, його значення та ролі. Тривалий час зберігалася радянська практика, коли політичні рішення переважають над правовими. Слід зауважити, що наприкінці 1980-х рр. навіть за розуміння потреб у проведенні радикальних економічних змін, наявності широкої пропаґанди ділової господарської ініці- ативи, підтримки її суспільним загалом – самими політичними рішеннями справу просунути не вдавалося. Особливо на початку 1990-х рр. мала місце правова непослідовність, українське село свідомо продовжували утримувати в ролі заручника політичної кон’юнктури. Відповідно, не було створено за- конодавства, яке виконувало б таку кардинальну функцію, як захист селян Український історичний журнал. – 2016. – №4 110 С.С.Падалка і села від сваволі обставин, нечесних державних чиновників, нестабільності ринкової кон’юнктури. Напрацьований упродовж досліджуваних років вищим законодавчим органом і місцевими адміністраціями масив законів, норматив- но-правових документів, які часто змінювалися й доповнювалися, закладаючи базу відродження галузі, водночас не убезпечував її від надмірного, а то і свавільного втручання чиновників, контрольних, інспекційних органів, від їх практики впливу за принципом: «дозволяю – забороняю». Сільське госпо- дарство зазнало економічного занепаду. Свідченням цього було суттєве ско- рочення його ресурсного потенціалу. Водночас попри ці негаразди у цілому зберігалася масштабність вітчизняного виробництва. Запропоновані «згори» зміни уможливлювалися завдяки пластичній та загалом позитивній реакції селянства. Такі економічні проблеми, як неефективність фінансово-кредит- ної системи, погіршення матеріально-технічного забезпечення, скорочення інвестування, диспаритет цін, нерозвиненість аграрного ринку стали можли- вими багато у чому через переважання в діях державних органів із реального наповнення гасла «пріоритетності сільського господарства» формалізму та декларативності. Стаґнація сільського господарства перешкоджала соціальним змінам на селі. Перебування селян у традиційному життєвому середовищі ускладнилося. Духовне становлення проходило з неймовірними труднощами. У результаті консервувався розвиток індивідуальної свідомості селянина як складової сус- пільної. Отже без духовного зростання села й селянства неможливо було роз- вивати економічні інститути1. Сільське господарство України значною мірою залежало від політичної кон’юнктури, деструктивних процесів у суспільстві, котрі відбувалися в період виборчих перегонів. У 1994–2005 рр., як правило, двічі на чотири роки українське суспільство традиційно переживало напру- ження та протистояння, відбувалося згортання інвестиційних програм іно- земними й вітчизняними інвесторами, вивезення капіталів за межі держави, різко згасала ділова активність. Аграрна галузь таким чином потрапляла у стан очікування стабілізації, що вкрай неґативно впливало на закріплення й подальший прогрес тих позитивних тенденцій, які намітились. Від обраної мо- делі державного реґулювання аграрного виробництва залежало дуже багато. В Україні ліберальні та протекціоністські механізми часто змінювали один одного. Паритету в їх застосуванні знайдено не було. Про важливість цього під- ходу свідчив досвід США. У 1930-х рр. політика протекціонізму стала однією з причин затяжної економічної депресії. В аграрній політиці розвинутих країн давно виходили з того, що успіх будь-якої справи на 2/3 залежав від людини, задоволення її економічного й соціального інтересу, в основі якого лежить про- блема власності. Українська влада нерідко намагалася розв’язувати поточні економічні, часто корпоративні задачі, при цьому не зважаючи на соціальну роль відносин власності. Відбувалося формальне перетворення колишніх кол- госпів на пайові господарства, при цьому нічого не змінювалося у відносинах власності, мотивації праці, ресурсозбереженні. Влада так і не стала арбітром 1 Сахацький М.П., Запша Г.М. Проблемні аспекти відродження сільського господарства // Економіка АПК. – 2001. – №9. – С.34–36. Український історичний журнал. – 2016. – №4 111Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... у справі формування механізму узгодження корпоративних інтересів між ви- робниками, переробниками, постачальниками. Як наслідок, одні (виробники) опинились у найгіршому матеріальному становищі, інші (торгівельні посеред- ники) виграли найбільше. Спроби гармонізувати ці відносини не принесли бажаних результатів. Під час приватизації було надано умови для пільгової участі селян в отриманні у власність частки переробних підприємств. Однак на практиці саме ці сертифікати найбільш успішно скуповували посередниками, тож власниками мешканці села не стали. Часто керівники господарств ставили власні інтереси на один щабель із корпоративними, а іноді й вище. Звичними стали операції «в тіні», послаблення трудових вимог до працівників. На селі зберігався неекономічний примус до праці, або економічний у викривлених формах (крадіжок чи натуроплати). Серед причин неуспішності перетворень передусім слід визначити очевидно свідомі прорахунки організаційного ха- рактеру. Не знаходили належної апробації представлені пропозиції органів державної влади, політичних сил, громадських організацій, наукових установ. Упровадження ідей відбувалося на рівні країни, рідше – реґіону. Ніякої від- повідальності за наслідки реалізації програмних положень ніхто не зазнавав. Більше того, дії саме в такому напрямі заохочувалися різного роду радниками, фондами тощо. Характерною ознакою було намагання кожного причетного до вироблення ідей виділитися із загальної маси, щоб стати знаковою фіґурою перетворень. Суть їхньої діяльності зводилася до того, щоб змінити існуючу систему докорінно та в найкоротший термін, а не поступово, крок за кроком, як це відбувалося у країнах Південно-Східної Європи. Відомо, що колишньому прем’єр-міністрові Великобританії М.Тетчер знадобилося десять років на при- ватизацію десятка державних підприємств і компаній2. В Україні прорахунки державних управлінських структур були вра- жаючими та супроводжувалися спробами відмовитися від використання адміністративних методів управління. Це значною мірою підривало основи впливу керівників районів, областей і навіть держави на процеси перетво- рень, ініційовані саме державою. У світовій практиці не було такого масового приниження ролі адміністративних важелів і це, безумовно, не могло не при- звести до кризового стану. Ініціатори змін, оголосивши себе прибічниками європейської традиції та демократичних цінностей, насправді недостатньо виявляли обізнаність із ринковою економікою. Парадокс досвіду України у проведенні реформ полягав у тому, що при зведення до мінімуму адміністра- тивного впливу на процеси, адміністративний апарат зберігався й розширю- вався кількісно. Тобто адміністративні органи, що існували без можливості адміністрування (впливу на процеси), почали дисциплінарно деґрадувати, безвідповідально ставитися до виконання рішень, указівок, розпоряджень. Розпочалося масове зловживання службовим становищем, поглиблювалися корупційні явища. В умовах глибинної загальної соціально-економічної кризи лише великі села, де зберігалося аграрне виробництво, мали змогу підтримувати свою 2 Шмелёв Н. Шанс на спасение // Известия. – 1991. – 23 октября. Український історичний журнал. – 2016. – №4 112 С.С.Падалка життєдіяльність, натомість малі невпинно занепадали, а то й узагалі зника- ли. У політичних програмах, рішеннях органів влади, рекомендаціях учених неодноразово порушувалася проблема необхідності відродження слобідок, хуторів як засобу демографічного оздоровлення сільської території. Водночас село як форма територіальної організації продовжувало розглядатись у звуженому розумінні, поза контекстом єдиного цілого – сільської території. Узагалі, на відміну від країн Євросоюзу, в Україні не було сформульовано концепцію розвитку сільських територій як історично сформованої мережі. Соціально-економічний розвиток сіл традиційно мав епізодичний характер, оскільки залежав від матеріально-фінансового потенціалу сільськогосподар- ських підприємств. Неспроможність більшості сіл надати селянам необхідний асортимент соціальних послуг стримувала розвиток аграрного виробництва. Більшість сільських жителів змушені були одержувати соціально-побутові по- слуги за межами своїх сіл, витрачаючи на це чимало робочого часу та коштів. Невпинно зростала чисельність малих сіл (до 100 жителів), де проживали переважно люди похилого віку. Наприкінці 1990 – на початку 2000-х рр. по- силилися тенденції згортання будівництва й функціонування об’єктів соціаль- ної інфраструктури. Погіршення умов праці та життєвого рівня спричинило зростання захворюваності та смертності сільського населення, міґрацію в міста тощо. Значна частина сіл України потрапила до розряду депресивних тери- торій. Узагальнюючим і синтезуючим показником цього явища стали високі темпи зниження чисельності сільського населення (депопуляція). За розро- бленими вітчизняними вченими критеріями до таких сіл відносились ті, що мали більше половини пенсіонерів. Крім того, вони поділились на вимираючі, де пенсіонерів більше 65%, немає дітей до 16 років; та занепадаючі, де пенсіо- нерів мало бути до 65% і є діти віком до 16 років. Найбільше депресивних сіл на Чернігівщині (56%). У Семенівському й Ічнянському районах питома вага їх досягла, відповідно, 92,4% і 95,8%. У вимираючих селах доля пенсіонерів становить 90%3. У 1990–2000-х рр. до проблеми соціально-економічного розвитку села на всеукраїнському рівні ставлення було байдужим. Щороку з мапи нашої країни зникали десятки сіл. Перспективи українських сіл ставали дедалі складніши- ми. Повністю було порушено систему територіального прогнозування розвитку сільських населених пунктів, їх забудови4. У 1990-х рр. в Україні проявилися дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких стало зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, декваліфікація ка- дрового потенціалу, деформація міського способу життя, скорочення кількості населення тощо. Відбувалося поширення деяких елементів міського способу життя на селі, носіями чого виступали міґранти, які обирали роботу в аграр- ному секторі (найчастіше це були вихідці з сіл, котрі тривалий час жили та працювали в містах). 3 Барановський М.О. Про механізми забезпечення збалансованого розвитку депресивних аграрних територій // Економіка АПК. – 2006. – №11. – С.126. 4 Шкурка М.С. Розвиток українського села: історичні аспекти та сучасні проблеми // Там само. – 2007. – №9. – С.138. Український історичний журнал. – 2016. – №4 113Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... В українських селян виявилося атрофованим почуття конкуренції. Це багато у чому залежало від специфіки соціально-економічного розвитку села (в минулому – колективізації), коли зберігалася колективна праця і зрів- няльний підхід до розподілу доходів. Як наслідок, в аграрному секторі уже в умовах державної незалежності не розвивалася й не розвивається виробнича та обслуговуюча кооперація. Сільське підприємництво, особливо його вироб- нича складова, щорічно якісно втрачало здатність продукування достатніх для задоволення споживчих потреб громадян обсягів виробництва сільсько- господарської продукції. Стримувала розвиток дрібного й середнього бізнесу на селі відсутність широкого прошарку дрібних і середніх власників землі – як відомо, у процесі приватизації селяни одержали лише «право» (документи) на власність, але не землю. Натомість реальним власником землі залишалася колишня колгоспно-радгоспна номенклатура. Сільське виробниче середовище як простір, в якому здійснювали свою трудову діяльність селяни, мало свою специфіку, відмінну від міського, більш «відкриту й масштабну» форму освоєння навколишньої природи з метою органі- зації матеріального виробництва та задоволення на його основі власних потреб. Сільське господарство виступало в ролі свого роду соціального стабілізатора в період економічних криз на початку та в кінці 1990-х рр. Зберігалося його велике значення й у процесі переходу до нової якості життя, що часто для пересічного громадянина супроводжувалося суттєвим психологічним дискомфортом, харак- теризувалося переживаннями через втрату стереотипів минулого, усвідомлен- ням краху колишнього способу життя та потребою виробити новий. В Україні лише розпочиналося створення механізмів розвиту сільських територій. Стало очевидним, що держава фінансово не могла, а ринково орієнтовані підприєм- ства не хотіли ущемляти власні інтереси. Технічна та соціальна інфраструктура села занепадала. Досвід країн Західної й Центральної Європи підказував, що розвитку території можливо досягти лише тоді, коли буде налагоджено спів- робітництво між державними, приватними структурами й так званим «третім сектором», причому значна роль тут відводилась ініціативі сільських жителів5. Держава здебільшого декларувала наміри відродження соціально-еко- номічного, духовного розвитку села. Відповідні кроки були половинчастими, малопродуктивними. Загальносвітові тенденції нерідко не бралися до уваги. У контексті збереження значення гірських сіл Прикарпаття й Закарпаття ста- ти у пригоді можуть ефективні кроки у цьому напрямі Франції, Італії, Ізраїлю, Фінляндії (створення сприятливої демографічної ситуації; пільговий продаж майна сільгосппризначення; законодавче збереження цілісності земельних масивів при формуванні нових селянських родин), а також США щодо роз- витку сільської інфраструктури. Показовим для України міг би бути досвід і колишніх радянських республік у сфері державного реґулювання заходів із розвитку сіл (Прибалтика, Казахстан)6. 5 Валентинов В.Л. Організаційна легітимність як фактор сільського розвитку // Там само. – 2005. – №10. – С.126. 6 Чеботарьов В.А. Підвищення соціальної спрямованості інноваційних перетворень в АПК // Там само. – 2007. – №7. – С.129. Український історичний журнал. – 2016. – №4 114 С.С.Падалка Зміна суспільно-політичних стереотипів стосовно місця й ролі україн- ського села вимагала вивчення зарубіжного досвіду, розв’язання низки часто науково-методологічних проблем, а також з’ясування змісту поняття «сільська територія». В Європі та світі проблема структури, місця, ролі сільських терито- рій теоретично з’ясовано, отже вона вже вийшла за рамки наукового інтересу й дедалі більше розв’язується на практиці. В Австрії успішно функціонував між- народний інститут, який розробляв теорію й методологію системного аналізу. У Чехії для вивчення сільських територій створювалися спеціальні підрозді- ли або консолідовані наукові колективи. В Україні про цю проблему йшлося переважно «між іншим», як про несуттєвий додаток до чогось важливішого. Переважало фраґментарне наукове з’ясування окремих питань. В умовах занепаду соціально-побутової інфраструктури села черпали економічну під- тримку від найближчих селищ. Взаємозв’язок тут був широким і включав як постачання трудових ресурсів, наявність споживчого ринку, так і надання по- бутових послуг. Отже з кінця 1990-х рр. економічний вплив на села, селища та районні центри постійно поглиблювався. Розвинута тут транспортна мережа сприяла наближенню споживчих послуг до сільського споживача. Чимало сільських спеціалістів працевлаштовувались у селищах, де розташовувалися філії промислових підприємств, організації із заготівлі сільськогосподарської продукції, фінансові установи, комунальні служби тощо. У багатьох селищах, особливо в реґіонах, де зберігалося недостатнє землезабезпечення, висока щіль- ність поселень та праценадлишковість (головним чином на заході України) в містечках активно розвивалися несільськогосподарські види діяльності, пов’язані з переробкою агропродукції, видобутком корисних копалин тощо. Окремо слід сказати про зміни у середовищі селянства, котре загалом від- значалося консервативністю. Досягнення власного матеріального добробуту вбачалося у принципах індивідуалізму, справедливому прикладанні власних професійних навичок. У період утвердження олігархічного капіталізму зазна- вали руйнації попередні історичні цінності економічної поведінки селян (ве- лика соціальна місія). На зміну хліборобові-годувальникові почав приходити тимчасовик-бізнесмен, найвищим інтересом для якого залишався прибуток. Більшість виробників зерна в Україні орієнтувалися не на справи забезпе- чення продовольчого достатку громадян, а на одержання лише матеріальної вигоди7. У 1991–2014 рр. відбувався злам життєвих стратегій трудівників села, болісний процес подолання тоталітарних ментальних традицій й посттоталі- тарних комплексів. Утвердження та розвиток приватновласницьких відносин вело до зміни моральних критеріїв в оцінці нетрудових доходів, біржових спекуляцій, посередницької діяльності. Рівень підприємницької орієнтації громадян на селі був значно нижчим, ніж у місті. За даними соціологічного мо- ніторинґу «Людина і ринок», в українському суспільстві лише 19% респонден- тів виявили готовність та бажання займатися підприємницькою діяльністю8. 7 Мальцев О.В. Витрати та їх вплив на результативність виробництва зерна // Економіка АПК. – №9. – С.74. 8 Городяненко В.О. Економічна соціологія. – К., 2006. – С.127. Український історичний журнал. – 2016. – №4 115Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... Більшість сільського населення дотримувалася патерналістської життєвої стратегії: «ґарантований дохід за мінімуму праці», тобто залишалися стереоти- пи колгоспно-радгоспної системи, яка давала певну матеріальну стабільність, убезпечувала від ризиків. У 2001 р. 53% селян Івано-Франківщини сказали, що не бажали б змінювати свою роботу та хотіли б і далі працювати за наймом, ведучи особисте господарство. Лише 11% мріяли про власну справу, воліючи займатися підприємництвом. Близько 18% висловилися за власний бізнес9. У досліджувані роки ставлення у суспільстві до сільського господарства було неоднозначним, переважала традиційна недооцінка його значення. Уважалося, що основою суспільного добробуту є кількість виробленої енергії й металу на душу населення. У розвинутих суспільствах, демократичних полі- тичних інститутах сільське господарство передусім асоціювалося з добробутом, продовольчою безпекою, соціальним комфортом. Продовольча й сільськогоспо- дарська організація ООН ще в 1960-х рр. визнала, що добробут нації оцінюєть- ся за рівнем забезпеченості населення продуктами харчування10. Натомість в Україні складалася ситуація, за якої праця співробітника банку вважалася вчетверо суспільно важливішою, аніж селянина. Українські селяни увійшли в добу державної незалежності з деформова- ними радянською дійсністю ментальними установками, в основі яких була терпимість до крадіжок, схильність покладатися на колективну думку, а не на власну ініціативу, зневіра в можливість добитися змін на краще власни- ми силами. Соціально-економічні зміни, що відбувалися на селі впродовж 1990–2000-х рр., посилювали нігілістичні настрої. Соціологи з Українського інституту соціальних досліджень у 1998 р., провівши вивчення селянських родин України, зробили наступні висновки: погляди селянства спрямова- но не в майбутнє, а в минуле більш-менш стабільне життя, вони у своїй більшості були вкрай дезадаптованими й дискомфортно почувались в нових умовах, плекаючи надії на появу якогось «доброго дядька», котрий одного дня прийде та вирішить усі проблеми11. Селяни втратили землевласницькі, землеробські риси. У село все більше проникали міські стандарти життя й поведінки. Внутрішня консервативність селян мала різні прояви, у тому числі й у неприхильному ставленні до іноземних аграріїв-бізнесменів, які бралися за організацію сільськогосподарського виробництва в Україні. Так, американець Д.Свірі, котрий організував у с. Демки на Черкащині компа- нію «Атлантік Фармз ІІ», у розмові з журналістом видання «Кореспондент» зазначав, що «між менталітетом бізнесменів і селянами зберігалася прір- ва», оскільки останні продовжували вважати: мовляв, «я – капіталіст, а тому – ворог». За 14 років роботи з українськими селянами підприємцеві вдалося «зрозуміти їх мислення на 40–50%», тривали постійні суперечки щодо питань ведення господарства (зокрема технології вирощення телят, 9 Сус Т.Й. Розвиток малого бізнесу та ринок робочої сили на Івано-Франківщині // Економіка АПК. – 2002. – №1. – С.98. 10 Галанець В.Г., Шульський М.Г. Вплив управлінських структур на проведення реформ на селі // Там само. – 1998. – №2. – С.8. 11 Соціальні проблеми становища сільських родин в умовах розбудови незалежної України. – К., 1998. – С.112. Український історичний журнал. – 2016. – №4 116 С.С.Падалка засів угідь без традиційної оранки), іноземця постійно підозрювали у спро- бах «захоплення» нових земель. Бізнесмен із Німеччини Й.Венцль, який заснував у с. Роги тієї ж області фірму «Дукра-агро», відзначав таку рису селян, як недовіра та, водночас, бажання «одержувати заробітну плату, але нічого при цьому не робити», схильність до пияцтва, порушень трудової угоди тощо12. Німецькі фахівці стверджують, що упослідження державою власного сіль- ського товаровиробника – ознака слабкості країни13. Вітчизняний селянин на початковому етапі розвитку приватної власності на землю та майно мораль- но-психологічно відчував себе радше найманим працівником, залежним від керівників господарств. Наміри держави зробити селян власниками залиша- лися нереалізованими. Попри те, що власність на селі було передано селянам, її місце у суспільних відносинах була малопомітною. Одержавши ґарантоване законодавством право володіння, користування й розпорядження майном, мешканці села не мали стимулів для примноження багатства. Проблема вдосконалення відносин у сфері праці на селі розв’язувалася повільно, спонтанно, із застосуванням розрізнених у часі й неадекватно спря- мованих заходів. Основний акцент робився на зміні власності, грошовому обі- гу, оподаткуванні тощо. Було сподівання, що закони ринку розставлять усе на свої місця. Як наслідок, праця селянина виявилася наймеш захищеною. Держава, відмовившись від тотальної реґламентації соціально-трудових від- носин, натомість не подбала, аби створювались і працювали інші реґулятори, у тому числі й соціальне партнерство. Становлення нової системи соціально- трудових відносин відбувалося шляхом іґнорування власного історичного, сучасного світового досвіду, а також причин економічної кризи. В Україні з часу проголошення незалежності спостерігався низький престиж праці та недостатня її мотивація; відчуження працівників від управління, зниження творчої активності та трудової дисципліни, формалізувалися підходи до ор- ганізації праці. Країни з розвинутим ринковим господарством велику увагу приділяли проблемі формування нових якісних рис робочої сили, прагнули внормовувати стосунки між працівниками й роботодавцями, надавали якісну систему державних соціальних ґарантій. Вітчизняні економісти-аграрники схильні вважати, що у цій царині відбувалися деякі позитивні явища, зокрема було створено умови для розвитку приватної форми власності та ліквідовано державну монополію на використання робочої сили, розширено можливості щодо вибору форм і видів трудової діяльності, ліквідовано правові обмеження щодо мобільності робочої сили тощо14. Натомість на селі практично не діяли механізми соціального партнерства. Держава часто усувалася від функції ґаранта прав і свобод громадян. А отже часто порушувалися колективні угоди між профспілками, роботодавцями, найманими працівниками в питаннях за- йнятості, охорони й оплати праці. 12 Салей Е. Ранчо с краю // Корреспондент. – 2008. – №42. – С.45–46. 13 Див.: Дудар В.Т. Аграрний сектор економіки Східної Німеччини // Економіка АПК. – 2004. – №6. – С.157. 14 Чикуркова А.Д. Формування і регулювання соціально-трудових відносин в Україні // Там само. – 2005. – №1. – С.113. Український історичний журнал. – 2016. – №4 117Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... Згідно з економічними категоріями, визначальними ознаками добробуту виступають розміри доходів і витрат. Упродовж досліджуваного часу ці показ- ники на селі змінювалися головним чином структурно. Так би мовити, «живі» гроші селяни одержували від зайняття підприємницькою діяльністю, від само зайнятості, а також це були пенсії, стипендії, субсидії в готівці. До 2002 р. заробітна плата не була головним джерелом доходів. Цю функцію виконувала продукція особистих господарств. Оплата праці у сільськогосподарських підприємствах втратила стиму- люючу роль. Організовувалася вона традиційно за правилами, що були за- проваджені 35 років тому й відповідали умовам жорсткого централізованого управління виробництвом. Зрівнялівка та знеособлення праці призводили до безвідповідальності, безгосподарності, зловживань, розкрадань. За інфор- мацією профільного міністерства, у 2001 р. лише третя частина працюючих у сільському господарстві укладала з роботодавцем колективний договір15. Керівники нових агроформувань неохоче йшли на запровадження вищих тарифних ставок і посадових окладів. Договірна система відзначалася фор- малізмом. Для сільського господарства характерною була сеґментація оплати праці залежно від форми власності. Найвищі зарплати зберігалися на підпри- ємствах, що мали комунальну форму. За ними йшли державні, колективні та приватні. Мінімальні зарплати на селі не дотягували до елементарного споживчого кошика. Переведення раніше безкоштовних послуг у платні ще більше позначилося на матеріальному стані селян. Не завжди спрацьовував принцип, коли одночасно зі здорожчанням послуг зростала й зарплата. Політика влади у сфері доходів громадян спрямовувалася головним чином на створення передумов, аби кожен із них ніс персональну відповідальність за свій матеріальний добробут. У політичних рішеннях, нормативно-право- вих актах ішлося про підняття середнього рівня життя громадян. Упродовж 1990–2003 рр. частка зарплати у сукупних доходах громадян скоротилася з 70,1% до 41,0%16. Отже змінювалися трудові й ціннісні пріоритети. У 1990–2000-х рр. відбувалася безпрецедентна соціально-економічна поля- ризація населення. За даними відділу соціальної сфери, доходів і рівня життя населення Інституту економіки НАН України, 2% мешканців України мали доходи до 4 тис. дол. в місяць, 8% – 1 тис., натомість значна частина отримувала прибутки нижче рівня малозабезпеченості17. Зберігалася тенденція, коли за загального зниження доходів населення різко зросла майнова диференціація в українському селі. З одного боку, підвищилися доходи й поліпшувався рівень життя двох груп селян – частини фермерів і засновників приватних, приват- но-орендних підприємств, господарських товариств, а з іншого – знизилися доходи основної частини селянства, тобто найманих працівників, власників індивідуальних господарств. Ці зміни – посилення диференціації сільських жителів за рівнем їх сукупних доходів, посилення майнового розшарування 15 Актуальні питання аграрної політики: Збірник робіт 2002–2004. – К., 2005. – С.378. 16 Кваснікова Г.С. Доходи населення та економічний стан держави // Економіка АПК. – 2005. – №1. – С.117. 17 Демографічна криза в Україні: Проблеми дослідження, витоки, складові, напрямки проти- дії. – К., 2001. – С.432. Український історичний журнал. – 2016. – №4 118 С.С.Падалка селян – відбувалися на тлі зниження загального (середнього) рівня доходів мешканців села. Прямі наслідки таких процесів – зниження споживання мате- ріальних благ і послуг, деґрадація соціальної сфери, занепад моралі, поширення антисуспільних явищ, посилення соціального розчарування серед населення18. У 2000 р. в Україні до категорії бідних відносилося 26,7%, украй бідних – 14,7% населення. Основну частину бідних (75%) становили селяни, зайняті в особисто- му господарстві, і які мали дітей віком до 18 років. Значною була й частка пенсі- онерів19. У 2001 р. 72% населення нашої країни перебувало за межею бідності20. Про бідність як суспільне явище почали говорити лише в 1990-х рр. Погіршилися показники індексу людського розвитку. У 1999–2000 рр. пере- січна селянська родина лише 25% доходу витрачала на навчання, освіту, оздо- ровлення, культурний розвиток21. Безумовно, що такого роду тенденції мали неґативні наслідки й були небезпечними з погляду майбутнього формування якісного потенціалу сільського трудівника. В українському селі відбулося те, про що говорив свого часу М.Вебер, і на зміну жорсткій організації прийшов плюралізм цінностей та принцип самоорганізації22. Очевидно трапилося так, що в більшості своїй сільський люд насолоджувався правом економічної сво- боди, політичного плюралізму і психологічного розкріпачення, у значній мірі легковажачи та сподіваючись на захист із боку держави, а не на власні мож- ливості. Остання, своєю чергою, не сформувала та не оприлюднила зрозумілі ідеологічні посили, які відображали б нові цілі розвитку. Громадяни України зрозуміли хибність радянської практики, коли людина жила і працювала для економіки й «загального блага», дотримувалася принципу «спочатку думай про Вітчизну, а потім про себе», а суспільний прогрес бачився суто як зрос- тання матеріального багатства. Тобто в пересічного українського селянина виявилося деформованим розуміння категорії прогресу, яке, за визначенням Всесвітньої конференції з соціального розвитку (Копенгаґен, 1995 р.), вклю- чало у себе три ключових мети людини: прожити довге та здорове життя; здо- бути й поновлювати знання; одержати доступ до засобів існування. Особливо ущербними селяни почувались у плані реалізації останнього положення. На початок 2000-х рр. вони так і не стали реальними власниками основного засобу виробництва – землі, залишаючись скутими в можливості розвитку власної підприємницької ініціативи, були соціально найнезахищенішими. Неефективність державної системи реґулювання доходів спричинила різке розшарування населення на багатих і бідних. За даними статисти- ки, у 2001 р. в Японії співвідношення «багатий – бідний» дорівнювало 4:1, в Європі – 5:1, у США – 9:1. Натомість в Україні за низької якості продуктив- них сил і недосконалості суспільних відносин цей показник становив 13:123. 18 Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. – Т.2. – К., 2006. – С.597. 19 Мазур Н.А. Соціально-економічні чинники відтворення трудового потенціалу сільського населення Хмельниччини // Економіка АПК. – 2002. – №7. – С.137. 20 Актуальні питання аграрної політики. – С.341. 21 Бородіна О.М. Людський капітал як основний стратегічний ресурс сталого розвитку аграр- ної сфери // Економіка АПК. – 2003. – №9. – С.96. 22 Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Пер. з нім. О.Погорілого. – К., 1994. – С.142. 23 Крупка М.І. Фінансові методи активної соціальної політики // Фінанси України. – 2002. – №7. – С.7. Український історичний журнал. – 2016. – №4 119Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... Деякі вітчизняні фахівці вважали, що реальне співвідношення ще гірше – 40:124. У міжнародній економіці переважає думка, що у країні, де цей показ- ник перевищує десятиразову величину, існують загрози соціальній стабіль- ності. В Україні з року в рік зростала кількість мільйонерів. У 2003 р., за офіційними даними, число громадян, котрі задекларували дохід в 1 млн грн, зросло втричі порівняно з попереднім роком, склавши 8509 осіб. Дехто де- кларував прибутки і у 100 млн грн. Багато було й так званих «підпільних мільйонерів». На початок 2000-х рр. 70% найманих працівників у нашій країні мали зарплату до 500 грн25. Через низький рівень доходів, звужені можли- вості прикладання праці практично не відбувалося формування середнього класу, характерною ознакою якого була здатність здійснювати накопичення за умови, коли відбувалося перевищення одержаного мінімального грошового доходу над величиною прожиткового мінімуму. Дослідження, що проводилися в Україні на початку 2000-х рр., дозволили з’ясувати, що лише 3% працездат- ного населення можна віднести до середнього класу, за ознакою прибутковості не менше 1 тис. грн26. Мешканці села майже повністю належали до бідних. Проведені в 2003–2004 рр. обстеження матеріального самопочуття сіль- ських працівників Запорізької області виявили, що 76% не мали грошових заощаджень. Багато було тих, що мали борги. Так, 23% опитаних заборгува- ли від 300 до 500 грн, із них цей борг 2,4% мали перед банком, 6,6% – перед підприємством, 14,6% – перед приватними особами. Близько 45% опитаних мали борги в розмірі 501–1500 грн. Як бачимо, банки, як кредитори, займали третє місце, що не було позитивним явищем, оскільки відсутність надійних кредиторів (а такими могли виступали лише банки) стримувало можливості розширення виробництва27. У 1990-х рр. з’явилося нове джерело доходів – дивіденди від передачі в оренду земельних і майнових паїв. Суми нарахувань сягали 2 млрд грн. Водночас орендна плата виплачувалася на 60% зерном, 26% – іншою про- дукцією (олією, борошном, крупами), 9% – послугами, і лише 5% – грішми28. Таким чином, переважали так звані натуральні доходи, отримані в результаті продажу сільськогосподарської продукції. Слід зазначити, що запровадження плати за оренду паїв суттєво не підвищило доходи селян. У 2001 р. отримана орендна плата за землю, за даними Міністерства агропромислової політики, становила майже 2 млрд грн: 1 млрд грн отримали пенсіонери, з решти майже 1/3 одержали непрацюючі у сільгосппідприємствах селяни і 2/3 – працівни- ки господарств. Отже у середньомісячному обрахуванні це становило менше 30 грн. Стосовно орендної плати за майнові паї, то вона складала незначну суму навіть у тих господарствах, де її сплачували селянам. До того ж трапля- лися випадки, коли орендар (часто з міста) з якихось причин відмовлявся брати в оренду земельний пай у селянина та за відсутності іншого орендаря 24 Кваснікова Г.С. Доходи населення та економічний стан держави. – С.119. 25 Там само. 26 Там само. – С.120. 27 Теслюк С.Р. Аналіз діяльності особистих селянських господарств у виробництві і реалізації молока // Економіка АПК. – 2006. – №11. – С.139. 28 Актуальні питання аграрної політики. – С.378. Український історичний журнал. – 2016. – №4 120 С.С.Падалка останній здавав землю цьому ж «інвесторові», але вже не укладаючи з ним договору і не отримуючи жодної орендної плати29. Сформувалася стабільність орендних відносин. У 2000-х рр. у середньому лише 3–5% селян змінювали орендарів, що відповідало показникам європейських країн. Водночас оренда мала короткостроковий характер. Зокрема в 2004 р. у середньому третина до- говорів укладалася на період до 3 років, половина – 4–5, решта – на 10 років. Плата за оренду відзначалася помірністю, що було привабливим для інозем- них інвесторів. Середній її розмір на рік сягав 100–150 грн/га, і стягувався або з 1,5% вартості паїв, або 10–15% зібраного врожаю. Це у 2–3 рази нижче, ніж у країнах Європи й Північної Америки30. Крім того, сам механізм оренди побудовано так, що селянин-власник виявлявся відстороненим не лише від управління виробництвом, а й від самого процесу укладання договору орен- ди. Він був звичайним найманцем. Часто на селі перемагали корпоративні інтере си, що стримували розвиток демократичних економічних відносин. Селяни опинилися в економічній та морально-психологічній залежності від керівників господарств, які організовували свою діяльність на основі оренди. Саме керівник неподільно володів селянським майном і землею, мав право розпоряджатися створеною вартістю. Такий тип відносин не мав нічого спіль- ного з ринковими. Засновники нових форм господарювання на селі не потребу- вали, аби орендодавці працювали в них. Тобто орендна плата не виконувала функцію стимулу для працівника. Власники її, своєю чергою, розглядали як додаткові матеріальні витрати. Селянам вона бачилася способом прибутку. У всіх новостворених підприємствах (за винятком кооперативів) селянин ви- ступав у ролі найманого працівника. Розміри орендної плати визначалися у відсотках до грошової оцінки землі та реґламентувались президентськими указами. Найменшою вона була в Рівненській і Житомирській (відповідно 63,5 та 63,3 грн), а найбільшою – у Кіровоградській і Черкаській (168, 148 грн) областях. Серед форм плати переважала натуральна – 81,1%, грошова – 11,5%, відробіткова – 7,4%31. У реальних умовах господарювання, що складалися на селі, дотримуватися умов орендних відносин у повному обсязі практично було неможливо. В основі інтересів орендаря й орендодавця лежали протилежні прагнення. Перший був налаштований мати найвищий дохід від використання орендованих засобів і сплатити якомога нижчу орендну плату. Другий очікував одержати макси- мальну плату за здані в оренду майно та паї. В основу нарахування орендної плати закладалися вартість майна й землі. Але оскільки майновий комплекс роками не оновлювався, орендар не міг якісно і вчасно виконувати технологіч- ні операції, зазнавав збитків. Президентським указом від 3 грудня 1999 р. було запроваджено орендну плату за майно 1% вартості неамортизованої частини. Грошова оцінка землі проводилася не на користь орендодавців. Вона базува- лася на рентному доході й коливалася по областях. Так, на Житомирщині 1 га 29 Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. – Т.2. – С.594. 30 Гайдуцький А.П. Інвестиційна привабливість ринку землі в Україні // Економіка АПК. – 2005. – №8. – С.129–130. 31 Данкевич А.Є. Орендні земельні відносини у сільському господарстві // Там само. – 2006. – №5. – С.45. Український історичний журнал. – 2016. – №4 121Українське село в умовах соціально-економічного транзиту... землі обраховувався в 2238 дол., на Черкащині – 4521 дол. Середня ціна по Україні становила 3564 дол. Орендна платня досягала 190 грн32. У процесі орендних відносин було чимало різного роду зловживань. Нерідко керівники підприємств намагалися самовільно зменшити розмір орендної плати або роз- раховувалися зі власниками паїв сільгосппродукцією, наданими за завищени- ми цінами послугами. Дивіденди нараховувалися з нерозподіленого прибутку агропідприємств, що був сумою минулих і поточних фінансових надходжень у готівці. Перерозподіляти ці суми було непросто. Безумовно, що такий підхід не влаштовував орендарів, оскільки вони потрапляли в додаткові фінансові ризики. У селі порівняно з містом залишалися вужчими сфери діяльності та як, на- слідок, нижчий рівень доходів. Сільські жителі постійно шукали додаткових можливостей заробітку. Здебільшого за умов занепаду основного виробництва та звуження традиційних промислових видів діяльності селяни змушені були виїздити до міст. Через нерозвиненість об’єктів соціальної інфраструктури від- бувалося надмірне перетікання працездатного населення до безпосереднього матеріального виробництва (штучно завищувалася зайнятість), що суперечи- ло логіці техніко-технологічних змін. Отже в Україні невреґульованим зали- шалося питання територіальної зайнятості сільського населення за сферами прикладання праці. Чисельність працюючих в особистому селянському госпо- дарстві (як вимушена зайнятість) упродовж 1990–2004 рр. зросла в 3,8 раза33. Тяжіння до такої праці зумовлювалося необхідністю пристосовуватися до складної соціально-економічної ситуації. Водночас подібна вимушена само- зайнятість сільського населення неґативно позначалася на економіці у цілому. Працювати в особистому господарстві було вигідно передусім самому селяни- нові. Тут він мав удвічі вищий дохід за настільки ж нижчої продуктивності праці, аніж на підприємстві. Є всі підстави вважати, що таке виробництво мало тіньовий характер і не забезпечувало достатнього прибутку порівняно з іншими галузями економіки34. Загальні доходи селян зростали також і від заробітчанства за межами сільських населених пунктів. У 2005 р. працювали на будівництві у приватних осіб 17% членів сільських родин, 3% – у Росії, 4% – в інших країнах35. Отже відбувалася диверсифікація доходів, але спосіб її не відповідав європейським стандартам, що передбачали створення й наявність робочих місць на селі поза сільським господарством. Утримання та збут худоби для багатьох сільських жителів було одним із засобів поповнення прибутків. Не маючи можливості переробляти молоко на сметану та знежирений сир, селяни намагалися здавати його на стаціонарні або пересувні збірні пункти молокозаводів. Під час закупівлі молока зберігалася 32 Мессель-Веселяк В.Я., Федоров М.М. Методологічні і методичні принципи грошової оцінки сільськогосподарських угідь // Там само. – 1995. – №2. – С.13–14. 33 Попова О.Л., Скурська Н.М. Зайнятість на селі: наслідки аграрного реформування // Там само. – 2006. – №7. – С.135. 34 Дієсперов В.С. Робочі місця в сільськогосподарському виробництві // Там само. – 2005. – №4. – С.113. 35 Осташко Т.О. Особисті селянські господарства: інституційні трансформації і перспекти- ви // Там само. – №11. – С.59. Український історичний журнал. – 2016. – №4 122 С.С.Падалка конкуренція, часто проявлявся монополізм молокопереробних підприємств. Були випадки, коли в одному селі сировину скуповували три – п’ять молоко- заводів, які мали «прописку» навіть в інших областях. Природно, що в такій ситуації селянам пропонувались інколи кращі й вигідніші умови розрахунків. Водночас через низьку якість сировини ціни на неї були значно заниженими та не відповідали собівартості виробництва. Як наслідок, упродовж 1990– 2000-х рр. сільські жителі у 40 разів зменшили витрати на заощадження36. Отже економічний лібералізм розмежував спарене колись матеріальне виробництво та соціально-побутову сферу села. Відбувся різкий занепад останньої. На зміну колишнім торговельним організаціям почала приходити кооперативна й комерційна торгівля, розширювалася мережа приватних торговельних послуг. Через нерозвиненість сільських шляхів сполучення село практично залишалося поза активною економічною, політичною, культурною діяльністю. Відбувалися кількісні та якісні зміни у житлових умовах селян. Зростало число покинутих будинків. Державні рішення стосовно розширення індивідуального житлового будівництва в пересічному селі практично не ма- теріалізувалися через брак коштів. Активно велося будівництво лише навколо великих міст. Пригальмувалося духовне життя села. Здоров’я сільських жи- телів погіршилося, у тому числі й через знецінення людського життя. За роки державної незалежності зберігалася стала динаміка природного скорочення чисельності сільського населення. Зміни у природній складовій сільського життєвого середовища мали багато у чому неґативний характер. У суспільній свідомості продовжувалося зберігатися міліарне розуміння взаємовідносин людини та природи. Зміни у сфері прикладання праці полягали передусім у зниженні продуктивності, збереженні рудиментів радянського минулого, появі безробіття та самозайнятості, трудовій міґрації. Бідність на селі стала нормою життя. Оплата праці в діючих сільгосппідприємствах втратила стимулюючу функцію. Сільські жителі менше, ніж жителі міст, витрачали грошей на при- дбання майна, використання послуг тощо. У досліджувані роки в українському селі реально з’явилося таке явище, як загальна бідність. Більшість сільського населення постійно переживала матеріальний дискомфорт, відмовляючи собі у задоволенні найнеобхідніших матеріально-побутових потреб. Від нестатків найбільш потерпало працездатне населення. 36 Актуальні питання аграрної політики. – С.378. In this work based on the facts, analytic materials, scientific arguments and author’s conclusions made an attempt to disclose the features of social-political and social-eco- nomic changes in Ukrainian village during 1990–2000s, to analyze the correspondence between peasants’ living conditions and strategic goals of independent state. Keywords: peasant, village, agriculture, economy, consumption, budget, socio-economic changes.

Українське село в умовах соціально-економічного транзиту: трансформації чи виживання?

Institution

Ähnliche Einträge