Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії
У статті увага концентрується на діяльності Української партії соціалістів-революціонерів у добу Директорії. Показано пошук партією компромісу у відносинах між різними політичними силами. Значна увага акцентується на взаємовідносинах з Українською соціал-демократичною робітничою партією....
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2009
|
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13012 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії / Т. Бевз // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 162-189. — Бібліогр.: 45 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-13012 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-130122010-10-28T12:02:44Z Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії Бевз, Т. У статті увага концентрується на діяльності Української партії соціалістів-революціонерів у добу Директорії. Показано пошук партією компромісу у відносинах між різними політичними силами. Значна увага акцентується на взаємовідносинах з Українською соціал-демократичною робітничою партією. The Ukrainian socialist revolutionaries in search of the compromise between different political forces in time of the Directory. In the article attention is attracted on activity of Ukrainian party of socialists-revolutionaries in time of Directory. The search of compromise is shown party as between different political forces. Considerable attention is accented on mutual relations with Ukrainian social democratic party of worker. 2009 Article Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії / Т. Бевз // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 162-189. — Бібліогр.: 45 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13012 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті увага концентрується на діяльності Української партії соціалістів-революціонерів у добу Директорії. Показано пошук партією компромісу у відносинах між різними політичними силами. Значна увага акцентується на взаємовідносинах з Українською соціал-демократичною робітничою партією. |
| format |
Article |
| author |
Бевз, Т. |
| spellingShingle |
Бевз, Т. Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| author_facet |
Бевз, Т. |
| author_sort |
Бевз, Т. |
| title |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| title_short |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| title_full |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| title_fullStr |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| title_full_unstemmed |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії |
| title_sort |
українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби директорії |
| publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13012 |
| citation_txt |
Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії / Т. Бевз // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 162-189. — Бібліогр.: 45 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT bevzt ukraínsʹkíeseriupošukahkompromísumížríznimipolítičnimisilamidobidirektoríí |
| first_indexed |
2025-07-02T14:57:37Z |
| last_indexed |
2025-07-02T14:57:37Z |
| _version_ |
1836547580365897728 |
| fulltext |
Тетяна Бевз
УКРАЇНСЬКІ ЕСЕРИ У ПОШУКАХ КОМПРОМІСУ
МІЖ РІЗНИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ
ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ
У статті увага концентрується на діяльності Української
партії соціалістів/революціонерів у добу Директорії. Показано
пошук партією компромісу у відносинах між різними політич/
ними силами. Значна увага акцентується на взаємовідносинах
з Українською соціал/демократичною робітничою партією.
Tetyana Bevz. The Ukrainian socialist revolutionaries in search of
the compromise between different political forces in time of the Directo/
ry. In the article attention is attracted on activity of Ukrainian party
of socialists/revolutionaries in time of Directory. The search of com/
promise is shown party as between different political forces. Conside/
rable attention is accented on mutual relations with Ukrainian social
democratic party of worker.
Політика компромісу стала визначальною у діяльності Україн�
ської партії соціалістів�революціонерів доби Директорїї. Поділяємо
погляд, що компроміс є важливим засобом запобігання соціаль�
но�політичним та етнічним зіткненням, пом’якшення конфрон�
тації, подолання внутрішньополітичних криз, уникнення розко�
лу в суспільстві. Водночас зазначаємо, що він буває можливим
і вартим у політичному процесі тоді, коли його наслідком постає
можливість уникнути втрат більших, ніж жертви компромісу.
Багато протиріч було у взаємовідносинах українських політич�
них партій з Директорією. Ліва течія УПСР намагалася бути лояль�
ною до неї, однак заборона видавати періодичний орган змусила
діяти нелегально і змінила позицію щодо Директорії. Дещо по�
іншому складалися стосунки уряду з центральною течією УПСР.
Їм дозволили видавати газету «Трудова Республіка» (лютий 1919 р.).
Але сувора цензура практично позбавляла можливості вільно вис�
ловлювати свою думку. Важливо зазначити, що «Трудова Республі�
ка» відстоювала радянську форму влади і виступала за необхідність
створення єдиного робітничо�селянського революційного фронту.
Газета виходила за редакцією Д. Ісаєвича, Г. Толмачова, П. Хрис�
тюка1 і згодом стала органом Організаційного комітету партії.
Окремі статті «Трудової Республіки» проповідували єдиний ро�
бітничо�селянський революційний фронт, «що на практиці супе�
162
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
речило існуючій трудовій системі Директорії і самостійності Ук�
раїни, тому що боротьбисти виступали за співпрацю з більшовика�
ми і російськими есерами (противниками самостійності). Такі статті
цензура Управління преси і пропаганди в уряді УНР вилучала.
Коли постало питання про формування революційного уряду,
Директорія і Національний Союз замість того, щоб створити кла�
совий робітничо�селянський орган, просто поділили міністерські
портфелі між трьома партіями (УСДРП, УПСР (цент. течія) і ПСС,
які брали активну участь у повстанні проти гетьмана). Партію ук�
раїнських есерів у новому уряді представляли: О. Мицюк (міністр
внутрішніх справ), І. Штефан (міністр пошт і телеграфів), С. Ос�
тапенко (називав себе у. с.�р. — міністр торгу і промисловості)2.
Активний учасник повстання М.Шаповал «внаслідок певних ін�
синуацій, з причин етичного порядку (щоб його не запідозрили
в кар’єризмі) відмовився увійти до складу Директорії УНР, зго�
лосившися піти простим солдатом на фронт. Але на вимогу ЦК
УПСР, ЦК Селянської Спілки та Директорії увійшов до уряду ос�
танньої і з грудня 1918 р. по лютий 1919 р. обіймав у ньому посаду
міністра земельних справ3». 8 лютого 1919 р. М. Шаповал висту�
пив на засіданні Директорії з доповіддю про утворення Міністерства
оборони. Було прийнято рішення: скасувати військове й морське
міністерство, створити міністерство оборони і міністром оборони
призначити М. Шаповала з тимчасовим залишенням його мініст�
ром земельних справ4.
Перший склад Ради Народних Міністрів Директорії був ук�
раїнським (за винятком міністра єврейських справ) і представле�
ний лише трьома партіями. До недоліків слід зарахувати те, що
партійність окремих членів уряду не завжди свідчила про їхні тісні
і тривалі зв’язки з відповідною партією. Наприклад, окремі пред�
ставники від соціалістів�революціонерів мали нетривалі зв’язки
з партією і, власне, невідомо, коли і яким чином опинилися в
її рядах. А досить впливові на той час боротьбисти не отримали
жодного місця.
До кінця лютого — початку березня 1919 р. представники УПСР
і УСДРП остаточно розчарувалися у можливості досягнення зго�
ди з представниками Антанти в Одесі. Внаслідок цього, а також
під впливом успіхів Червоної армії, вони все більше починають
схилятися до рішення про співпрацю з більшовиками.
Заміна уряду В. Чеховського на уряд С. Остапенка, відхід від
справ В. Винниченка кваліфікується М. Шаповалом як поворотний
163
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
момент в історії Української революції: «Так в середині лютого
розбився український політичний фронт, і це стало початком кін�
ця українського визвольного руху. Друга українська революція
вступила в добу затяжної і трагічної кризи. Українська молода
революційна армія була ще слаба організаційно і ідеологічно. Ко�
заки — селяне і робітники — були настроєні революційно, але
старшинство не все думало про соціяльну революцію. Петлюра
набрав багато «спеціалістів» у штаби. Ці «спеціалісти» думали
по�старому і хоч боролись за Україну, але за буржуазну. Молодше
і соціялістичне старшинство було за революцію, але впливу на про�
від не мало. У війську багато мітінговано, але реакційна політи�
ка деяких штабів (напр. січового корпусу в Київі, штабу Балбочана
на Харківщині, деяких штабів на Полтавщині і Поділлі) з розго�
нами селянських з’їздів, розпусканням робітничих професійних
спілок, з насильствами під закидом большевизму над жидами
і т. п., дала великий агітаційний матеріял в руки як большеви�
ків, так і українських їх пів�прихильників (напр. лівих с�рів —
боротьбистів і с�д. незалежників). Владу Рад хотіла завести не лиш
в своїх цілях Москва, але й українські збольшевичені групи, які
агітували українською мовою за українську владу Рад. Ось це й до�
помогло Москві, бо українське військо почало розпадатися. Ще
й присутність в Одесі військ Антанти і поїздки до Одеси представ�
ників української влади давали агітаційну зброю проти Директорії.
З усуненням революційного уряду і відходом Винниченка з Ди�
ректорії процес розпаду війська, започаткований трохи раніш,
збільшився нечувано, так що за короткий час під прапором УНР
з 400�тисячної армії залишалось все менше і менше5». Звертає на
себе увагу цікава деталь: під час кризи влади у Вінниці М. Шаповал
намагався відродити Український Національний Союз і віднови�
ти його керівні функції. Однак ЦК УПСР (центральної течії) за�
боронив роботу в цьому напрямі й ініціатива «заглохла6».
Орган Всеукраїнської ради селянських депутатів пропагував
серед селянства ідею радянської влади. Особливою популярністю
користувалися статті члена Виконавчого комітету О. Щадиліва.
Він закликав селянство до активної участі в радах робітничих, чер�
воноармійських і селянських депутатів на місцях. З аналогічним
закликом звертався до партійних організацій і Центральний Ко�
мітет УПСР (цент. течія). Для втілення у життя цього гасла 12 бе�
резня 1919 р. ЦК прийняв рішення про видання партійного не�
періодичного альманаху «Земля». Для активізації і покращання
164
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
діяльності Центральний Комітет (центральної течії) створив від�
діли: преси, зовнішніх відносин, внутрішніх справ, агітаційний,
секретарський і фінансовий.
За УПСР (центральної течії) й Селянською Спілкою йшло пере�
важно селянство і частина робітництва. Підтвердженням цього мо�
жуть бути постанови київського повітового з’їзду Ради робітничих
і селянських депутатів, який відбувся 24–25 березня 1919 р. Поста�
нова зазначала: «Трудове селянство, яке на ділі доказало свою рево�
люційну здібність, яке весь час боролося з контрреволюцією і яке
йде невпинно до соціалізму, буде на ділі стояти на ґрунті радянської
влади і захищати її, але, приймаючи під увагу велику чисельність
селянської кляси на Україні, заявляє, що всі органи влади, а особли�
во Ради Депутатів, як в центрі, так і на місцях, повинні складатись
в переважній більшості з селянських представників7». Учасники
з’їзду домагалися також незалежності і суверенності Української
Соціалістичної Радянської Республіки. П. Христюк наголошував,
що «в гаслі незалежності Української Радянської Республіки зби�
рались, як у фокусі, всі ті численні домагання українського робіт�
ництва і селянства, які випливали з їх власного розуміння всіх
особливостей української революції і необхідності пристосування
методів її здійснення до тих особливостей8». Висунення гасла са�
мостійності на перше місце пов’язане з тим, що здійснення її перед�
бачалося через запровадження «робітничо�селянської революційної
творчості в Україні на всіх ділянках суспільного життя». Крім того,
українські демократи вважали, що поки керівництво революцією
в Україні знаходиться в руках Москви — уникнути національної
боротьби і досягти нормального економічного розвитку і зрівняти
місто і село неможливо. І тому, коли соціал�революціонери (ліві),
соціал�демократи (незалежні), соціал�революціонери (центральна
течія) і Селянська Спілка домагалися встановлення відповідного
представництва в радах і уряді від трудового українського селян�
ства, вони виходили не тільки з інтересів забезпечення українсько�
го характеру української радянської державності, але й з переко�
нання в тому, що диктатура промислового пролетаріату в Україні
є нездійсненною, як з погляду політичного, так й економічного. Та�
ка позиція і діяльність не могла знайти розуміння серед більшо�
виків перш за все тому, що суперечила їх ідейній меті, а по�друге,
загрожувала втратою ними контролю над Україною. Все призвело
до того, що згодом легальна діяльність УПСР (цент. теч.) на під�
владній більшовикам території стала неможливою.
165
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Втративши надію на досягнення порозуміння між соціаліс�
тичним урядом і Антантою, українські соціалістичні партії вирі�
шили відкликати своїх представників з уряду. Резолюція укра�
їнських есерів визнавала неможливим втручання іноземних сил
у внутрішні справи України, заперечувала також будь�які союзи
українського уряду з іноземцями і запрошення іноземних військ
в Україну. На думку есерів, запрошення військ призвело до оку�
пації країни і знищення всіх національних і соціально�політич�
них здобутків революції. Виходячи з цього, резолюція зазнача�
ла: 1. уряд УНР може вести переговори і вступати в згоду тільки
з тими представниками держав, які мають на те відповідні уповно�
важення від своїх урядів; 2) в основу згоди покладалося: а) визнан�
ня суверенності Української Республіки, б) повне невтручання
у внутрішні справи Республіки, в) вивід іноземного війська з те�
риторії України, г) вирішення міжнародних справ не військовою
силою, а на основі демократичних принципів9.
До складу Директорії входили і українські соціалісти�рево�
люціонери (центральна течія): І. Лизанівський, А. Степаненко,
В. Голубович, Н. Григоріїв, П. Христюк, О. Жуковський. За зго�
дою ЦК урядові (технічні) посади обіймали: Н. Григоріїв (завіду�
вав Інформаційним Бюро),П. Христюк (з 18.02 по 16.03.1919 ке�
рував справами Директорії) та О. Жуковський (начальник залоги
в м. Кам’янці), І. Лизанівський і А. Степаненко (емісари Цент�
рального Комітету партії).
7 березня 1919 р. у Вінниці відбулася нарада представників
українських політичних партій соціал�демократів і соціалістів�
революціонерів. Від есерів участь брали Д. Одрина, Н. Петренко,
А. Степаненко. За твердженням І. Мазепи, Д. Одрина і Н. Пет�
ренко «були в той час найвпливовішими провідниками в партії
есерів. Одрину есери (центр. течія) вважали своїм фактичним го�
ловою»10. Надії уряду С. Остапенка на допомогу Антанти учасни�
ки наради не підтримали, а однозначно висловилися за те, що по�
дальші переговори з французьким командуванням є зайві і що
єдиний вихід — це орієнтація на власні сили. Есери запропонува�
ли переговорити у цій справі з С. Петлюрою.
І. Лизанівський і А. Степаненко в Жмеринці–Проскурові
(10–12.03.19) поставили Директорії рішучу вимогу негайно при�
пинити переговори з французами в Одесі і відновити переговори
з Радянською Росією на основі визнання «радянського устрою
Української Республіки стороництвом Директорії і незалежності та
166
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
суверенності цієї Республіки Совітською Росією11». З аналогічною
постановою зверталася і УСДРП. Однак Директорія не реагувала
на пропозиції, а мир з Радянською Росією категорично відхиляла.
Міністр військових справ Директорії погрожував українським
соціал�демократам і соціал�революціонерам арештами. Незаба�
ром у Кам’янці арештували М. Грушевського, В. Голубовича та
інших. Соціал�революціонера Н. Григорієва звинуватили у тому,
що він своєю роботою в Інформаційному Бюро «підбиває» насе�
лення й військо до більшовизму.
Такий розвиток подій поставив українські соціалістичні пар�
тії перед необхідністю «спробувати взяти політико�державний
провід в свої руки». Надія покладалася, в першу чергу, на Кам’я�
нецький Трудовий Конгрес, який відбувся 21–22.03.1919 р. Не�
зважаючи на обставини, Конгрес був представлений досить повно:
близько 100 делегатів від селянства, 9 — від кам’янецької залоги
і кілька (кількість не встановлена) від робітництва, а також члени
Всеукраїнського Трудового Конгресу від Поділля і інших губер�
ній, які в той час перебували у Кам’янці. Соціалістичні фракції
Конгресу були представлені українськими соціал�демократами
і соціал�революціонерами. Почесним головою Конгресу було об�
рано М. Грушевського.
Конгрес прийняв надзвичайно важливу резолюцію «Про внут�
рішнє та міжнародне становище Української Народної Республі�
ки». Перш за все, резолюція вимагала, щоб Директорія негайно
припинила переговори з французьким військовим командуван�
ням в Одесі. По�друге, від Директорії вимагалося негайно присту�
пити до переговорів з більшовицьким урядом Росії й України на
таких умовах: а) Україна є самостійна і незалежна Республіка,
в якій вся влада належить об’єднаним Радам Робітничих і селянсь�
ких депутатів; б) Українська Республіка може федерувати з соціа�
лістичними державами; в) українська державність має українсь�
кий характер; г) легальне існування українських соціалістичних
партій; д) виведення російських військ з України; е) Директорія
повинна створити новий Український Радянський уряд, який
тимчасово утворюється за узгодженням з українськими соціаліс�
тичними партіями, а постійний уряд сформує другий Всеукраїнсь�
кий з’їзд робітничих, селянських і військових депутатів. По�третє,
Директорія повинна негайно створити уряд з двох соціалістич�
них партій — УПСР і УСДРП для ведення загальних переговорів.
Четвертий пункт резолюції рішуче вимагав негайного припинення
167
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
виведення війська Кам’янецької залоги і негайного припинення
бойових дій по всьому фронту12. Реалізація цих положень мала
здійснюватися блоком українських соціалістичних партій —
УПСР (центральна течія), УСДРП і УСДРП незалежних. Однак
в час, коли приймалися зазначені резолюції, Директорія і уряд,
налякані втратою Жмеринки і наступом більшовиків на Проскурів
та чутками про настрої на Конгресі, залишили всі урядові інсти�
тути і втекли. Таким чином, учасники Конгресу були поставлені
перед фактом розпаду верховної влади і уряду. У зв’язку з цим
УСДРП, УПСР (центральна течія), УСДРП (незалежні), делегати
Трудового Конгресу і козацька Рада місцевої залоги створили Ко�
мітет охорони республіки. До його складу ввійшли: В. Чехівсь�
кий (у. с.�д. (незалежник)) — голова, А. Степаненко (у. с.�р.) —
заступник, Є. Малик (безп.) — секретар і члени: А. Волошин (від
Трудової ради), Грищенко (у. с.�р., від залоги), Казимирів (від за�
логи), І. Лизанівський (у. с.�р.), Свистун (у. с.�д.), І. Мазепа (у. с.�д.),
І. Романченко (у. с.�д.), М. Ткаченко (у. с.�д., незалежник). 22 бе�
резня 1919 р. Комітет охорони республіки звернувся з відозвою,
яка, власне, відтворювала прийняту Конгресом резолюцію. З метою
збереження міністерського апарату Комітет призначив своїх Ко�
місарів. Серед інших комісаром було призначено П. Христюка.
Новостворений Комітет дістав підтримку серед населення. Міс�
цева організація більшовиків вирішила ввійти в контакт з комі�
тетом. Проте розраховувати на перемогу у ліквідації курсу Дирек�
торії і її самої було нереально. Члени Комітету це добре розуміли
і, щоб уникнути кровопролиття, 27 березня 1919 р. звернулися
з відозвою про припинення з 28 березня діяльності Комітету.
А намічені у відозві заходи мали бути втілені в життя українсь�
кими політичними партіями. У день оголошення відозви (28.03),
з метою розстріляти як «зрадників» і «більшовиків», були заареш�
товані «комітетчики» В. Голубович, О. Жуковський, І. Мазепа,
А. Степаненко (всі — у. с.�р.). «Комітетчики» були привезені до
Рівного, де перебував С. Петлюра. Почалися переговори представ�
ників есерів і соціал�демократів з С. Петлюрою й А. Макаренком
про утворення нового соціалістичного Кабінету Міністрів. Перед
тим, як дати згоду на вступ до Кабінету українських соціалістів�
революціонерів і соціал�демократів, 5 квітня 1919 р. склали умови
щодо прав майбутнього Кабінету, взаємовідносин його з Дирек�
торією та реорганізації Директорії. Зміст умов полягав у наступно�
му: 1) Директорія складається з таких членів: Голови, Отамана
168
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Петлюри і по одному представнику від Галичини, УПСР і УСДРП;
2) Директорія затверджувала закони тільки після ухвалення їх
Радою Міністрів; 3) Директорія представляла суверенність УНР
в зовнішній політиці, причому всі відповідні акти повинні бути
підписані міністром закордонних справ; 4) для Директорії вста�
новлюється цивільний лист, який проходить за згодою з Радою
Міністрів; 5) у сфері управління члени Директорії видають свої
розпорядження тільки через відповідні міністерства; 6) всі члени
Директорії рівноправні; 7) повноправний кворум Директорії скла�
дається з трьох членів13. Запропоновані умови дуже чітко підкрес�
лювали відсутність, перш за все, Конституції УНР, а в зв’язку
з цим і відсутність правил, які регулюють управління Республікою
і визначають взаємовідносини між Радою Міністрів та Директорією.
Як відомо, голова Директорії В. Винниченко, а згодом і С. Пет�
люра «уникали обмеження конституцією прав Директорії».
Рада Міністрів з точки зору УПСР і УСДРП повинна функ�
ціонувати на таких засадах: 1) Прем’єр�міністр призначався за
згодою УПСР і УСДРП і формував Кабінет за погодженням з ци�
ми партіями; 2) політична рада Міністрів складалася б з міністра
внутрішніх справ, закордонних, військових, земельних, народного
господарства, фінансів, юстиції, праці й освіти; 3) права й обов’яз�
ки військового міністра визначалися «положенням про польове
управління війська у військовий час»; 5) усі кредити на військо�
ву справу здійснювалися лише через Раду Народних міністрів14.
Українські есери і соціал�демократи запропонували і свою про�
граму у зовнішній і внутрішній політиці. Перш за все, головними
завданнями Кабінету повинні бути: а) припинення внутрішньої
громадянської війни; б) спроба якнайшвидшого примирення
з Радянською Росією; в) неприйняття заходів проти Радянської
Росії. По�друге, Рада Міністрів повинна забезпечити легальне іс�
нування всіх політичних партій, якщо вони не виступали проти
суверенності УНР. По�третє, негайна організація місцевих конгре�
сів і Рад трудового народу. По�четверте, УПСР і УСДРП вимагали
перегляду закону про трудові ради. По�п’яте, переговори з держа�
вами Антанти і іншими державами Рада Міністрів повинна була
вести на певних умовах: а) визнання самостійності УНР; б) нев�
тручання у внутрішні справи Республіки; в) виведення війська
з території УНР; г) за умови з французьким командуванням вже
підписані уповноваженими УНР санкціонуються Директорією
після затвердження новою Радою Міністрів15.
169
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Таким чином, зазначені вимоги різко відрізнялися від резо�
люцій Трудового Конгресу і позиції Комітету охорони революції, не
відповідали вони і вимогам часу. Проте «умови» для С. Петлюри
і його команди були прийнятні і не створювали жодних проблем.
Тому він не тільки легко згодився на них, а й швидко оголосив за�
кон про трудові ради, а також видав особливий маніфест, в якому
підкреслював великі заслуги перед Українською революцією двох
соціалістичних партій — УПСР і УСДРП. Цим він мотивував і не�
обхідність передачі влади цим партіям.
С. Петлюра і А. Макаренко вже 9 квітня затвердили новий (не�
повний) склад Кабінету, в який від УПСР ввійшов лише М. Кова�
левський (міністр земельних справ) і 5 соціал�демократів. Отже,
вже під час затвердження були порушені «умови». Замість соціаліс�
тичного есеро�есдеківського кабінету, було утворено есдеківсько�
петлюрівський кабінет. Варто зазначити, що М. Ковалевський,
як стверджував П. Христюк, був не кандидатурою партії, а кан�
дидатурою, яку запропонував особисто А. Макаренко. Згодом від
УПСР до уряду ввійшло ще три міністри (І. Лизанівський — керую�
чий міністерством преси, І. Паливода — керуючий міністерством
почт і телеграфів і Л. Шрамченко — міністр народного господарст�
ва). Власне, всі вони обіймали технічні посади і були позбавлені
права голосу. На посаду товариша міністра внутрішніх справ УПСР
запропонувала свого кандидата — П. Христюка. Однак входжен�
ня до Кабінету Міністрів есерів не змінило його характеру.
Такий склад уряду і незначна участь у ньому соціалістів�рево�
люціонерів можна пояснити перш за все тим, що есери неохоче
співпрацювали з Директорією, а по�друге, внутріпартійними про�
тиріччями. Зокрема, у той час ЦК партії і більш ліві члени партії
перебували під більшовицькою окупацією. При Директорії були
лише емісари (І. Лизанівський, А. Степаненко) і праве крило партії.
М.Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель, М. Шраг перебували
за кордоном. Часто персональна участь українських есерів право�
го крила та соціал�демократів у політиці Директорії визначалася
як коаліція двох партій, хоча насправді це була політика С. Пет�
люри і есдеків.
Наприкінці березня (перших числах квітня — точна дата неві�
дома) три українські соціалістичні партії (УСДРП, УПСР, УСДРП
(незалежних)) затвердили проект договору «в справі спільної бо�
ротьби з окупаційним урядом Раковського». Проект передбачав
утворити замість існуючої Директорії «єдину для всією України
170
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
верховну владу під назвою — Рада Республіки»16. Складатися вер�
ховна влада мала з 9 осіб (по три представники від кожної партії).
До утворення Верховного законодавчого органу Раді Республіки
(Директорії) належатиме «верховна і законодавча влада». Яка
відмінність між цими формами влади, на жаль, проект не пояс�
нював. Завданням Ради Республіки (Директорії) було «очищен�
ня всієї України від окупаційно�російсько�комуністичної влади,
оборона суверенності і незалежності національної Української
Республіки, боротьба з контрреволюцією і організація народної
влади працюючих клас України»17. Згідно з проектом договору
це повинно було здійснюватися: по�перше, на основі поділу всієї
України на нові адміністративні округи (землі) за економічними
і національно�побутовими ознаками, скасувавши поділ на повіти
й губернії, залишивши поділ на волості; по�друге, в селі влада по�
винна здійснюватися самим селянством через сільський сход, ви�
конавцем постанов якого ставала сільська рада у складі голови,
секретаря і скарбника; по�третє, у волості влада мала належати
волосній раді робітничо�селянських депутатів (та виконавчому
комітету), вибраній прямими виборами; по�четверте, в округах
(землях) влада належала б Раді робітничо�селянських депутатів,
обраній на з’їзді округу (землі); по�п’яте, пасивне і активне ви�
борче право мали лише ті громадяни, які не жили з чужої праці.
Вибори повинні проходити з дотриманням принципу пропорційнос�
ті. Після виконання цих завдань Рада Республіки, згідно з положен�
ням договору, повинна була скликати конгрес робітничо�селянсь�
ких Рад всієї України і передати йому всю владу, припинивши
своє існування. Конгрес мав прийняти Конституцію Української
Республіки, встановити «нормальний лад» і організувати цент�
ральну владу.
Для успішного проведення повстання проект передбачав ство�
рити повстанські органи: Центральний революційний комітет та
губернські й повітові ревкоми із представників партій, які підписа�
ли договір. Зазначалося, що губернські і повітові ревкоми мають
бути тимчасовими революційними органами влади на місцях. У во�
лостях і селах, підкреслювалося у проекті, влада тимчасово мог�
ла залишатися та сама.
Проект договору також визначав принципи політики партій
у Раді Республіки і в інших органах влади: 1) укріплення й оборона
незалежності і самостійності національної Української Республіки;
2) встановлення влади трудового народу; 3) організація народного
171
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
господарства в інтересах працюючих мас і планомірний перехід
від капіталістичного ладу до соціалістичного, з негайною експро�
пріацією нетрудової земельної власності18.
Аналізуючи договір, слід відзначити два моменти, які були
ініційовані українськими соціалістами�революціонерами. Це —
«національна» Українська Республіка. По�друге, прослідковуєть�
ся організація влади від села — сільської ради, до верховної вла�
ди — Ради Республіки. Адже, як відомо, партія есерів ще під час
ІІІ з’їзду (листопад 1917 р.) важливу роль відводила місцевому
самоуправлінню.
Українські соціал�революціонери разом з соціал�демократами
(незалежними), не чекаючи укладення договору, почали повстання.
Вони сподівалися, що їм вдасться самим здійснювати керівництво
робітничо�селянськими масами. З цією метою було створено Всеук�
раїнський революційний комітет і Головну військову раду при ньо�
му. Згодом був організований Головний Повстанський штаб. Ці орга�
ни закликали робітників і селян до повалення уряду Х. Раковського
і створення незалежної Української Соціалістичної Республіки.
Представники УПСР, які були в уряді Б. Мартоса, не володіли
інформацією про ситуацію у Києві і в ЦК партії. Не знали вони ані
про попередню угоду УСДРП, УПСР і УСДРП (незалежників),
ані про створення соціал�демократами і соціал�революціонерами
Всеукраїнського революційного комітету. А тому й робили власну
оцінку подій і накреслювали перспективи. Про це свідчить спіль�
ний лист ЦК УСДРП і емісарів ЦК УПСР від 20 травня 1919 р. до
повстанських груп. У листі дана оцінка ситуації в Україні, визна�
чені міжнародні фактори, що впливають на хід революції в Україні,
і небезпека, яка загрожувала поділом України між Польщею та
Росією Колчака. Соціал�революціонери і соціал�демократи визна�
чили платформу для об’єднання всіх протибільшовицьких повстан�
ських сил. Лист зазначав: «Лише на такій платформі можна об’єд�
нати широкі народні маси і зберегти здобутки революції19». Далі
наголошувалося: «Ми не передрішаємо питання про форми влади;
нехай український трудовий народ виявить у своєму парламенті
(трудовий конгрес) свою волю. Ми згодні реформувати Директо�
рію й прийняти нових членів у соціалістичне правительство. Але
це соціалістичне правительство має бути признане всіма повстан�
цями на Україні»20. У листі зазначалося, що будь�яка інша орга�
нізація влади в цей момент була б для Європи новиною і ій довело�
ся б ще себе популяризувати.
172
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
Таким чином, проект договору, укладений між УСДРП, УПСР
і УСДРП (незалежними) у Києві, і спільний лист ЦК УСДРП
і емісарів ЦК УПСР були протилежностями. ЦК УСДРП, розгля�
нувши цей проект, вніс «поправку»: скасувати Директорію і ство�
рити «резидентуру» С. Петлюри, замість Ради Республіки, як було
в угоді. Як компенсацію за це соціал�демократи погоджувалися
на відповідні вибори на основі трудового принципу.
УПСР погодилися на умови договору. Після обговорення 9 черв�
ня 1919 р. було укладено додаткову умову між ЦК УПСР і ЦК
УСДРП. Враховуючи її важливість у подальших стосунках між
партіями і для самої УПСР, подаємо її повністю: «З огляду на те,
що договір, заключений між партіями УСДРП, УПСР і УСДРПН
в Києві, не підписаний ЦК УСДРП, а контрпропозиція не може
бути з формального боку одкинута, ні — тим більше прийнята без
порозуміння з Всеукраїнським Революційним Комітетом і Орга�
нізаційним Комітетом УСДРП незалежних ЦК УПСР, не перери�
ваючи переговорів з ЦК УСДРП, одсилає контрпропозицію на об�
говорення Всеукраїнського революційного Комітету.
Приймаючи ж на увагу те, що попередня умова, укладена між
емісарами ЦК УПСР і ЦК УСДРП при вступі партії в уряд в Рів�
ному, до цього часу не здійснена, а також те, що ЦК УПСР фак�
тично зв’язаний в справі переведення повстання проти російсь�
ких комуністів, з УСДРП незалежних, яка (партія) не приймала
участі в укладенню тієї (рівенської) умови, ЦК УПСР вважає, що
нині наступив момент одкликати представників УПСР з кабіне�
ту. Однак, безсумнівно, що таке відкликання катастрофічно від�
билось би на фронті, а тим самим і на всій справі боротьби за виз�
волення України від окупантів.
Тому ЦК УПСР і ЦК УСДРП погодились на участі УПСР в уря�
ді і надалі, при умові негайного здійснення згаданої умови (рів�
ненської) з такими додатками: 1) органи місцевої влади мусять
бути зоорганізовані на трудовому принципі; 2) мусять бути лега�
лізовані всі партії (зокрема, УСДРП незал.), які стоять на позиції
захисту самостійності України, при умові, що вони збройно не
виступатимуть проти уряду; 3) ця додаткова умова мусить бути
передана урядові Директорії»21.
Це знову був компроміс. До уряду ввійшло ще два представ�
ники УПСР: Д. Одрина (голова ЦК) на посаду міністра здоров’я
і Т. Черкаський (секретар ЦК) на посаду міністра народного гос�
подарства. Доповнений Кабінет Міністрів прийняв постанову про
173
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
утворення на місцях колективних органів влади — народних рад,
обраних за трудовим принципом. Для вироблення проекту закону
була створена комісія в складі представників трьох партій. Від есе�
рів до неї ввійшов Т. Черкаський. Таким чином, українські есери,
покладаючись на паперові умови і стаючи до реальної відпові�
дальної державно�політичної роботи, не маючи опори зліва, ста�
вали на шлях компромісів. Сподіватися на виконання умов чи
домагань було марно. Однак есери вірили в можливість втілення
в життя «умов» і сподівалися «закласти міцні підвалини під ук�
раїнську робітниче�селянську державність22».
Повстання поширювалося. Через 3–4 тижні Всеукраїнський
Революційний Комітет володів повітами Київщини. Сквира стала
пунктом перебування Головного Штабу повстанського війська.
25 червня 1919 р. Головний штаб на чолі з Ю. Мазуренком напра�
вив уряду Х. Раковського ультиматум. Розвиток подій і активіза�
ція повстання ослабили уряд Х. Раковського. У середині липня
повстанці прорвали радянський фронт біля Жмеринки й 18 липня
Головний штаб повстанського війська у складі незалежника Ю. Ма�
зуренка, начальника штабу українського есера Малолітка, на�
чальника повстанської дивізії українського есера Я. Діяченка та
члена Центрального повстанського комітету О. Щадиліва прибув
до Кам’янця. Як зазначав О. Щадилів: «Настрій у селянства
і повстанців яскраво протикомуністичний, але ... і керівники
й військо твердо стоять на тому, аби на Україні був такий устрій,
при котрому владу тримали б у своїх руках лише трудові класи:
робітники й селяни. На всіх з’їздах, а їх відбувалося багато, без
всякого впливу згори виносились постанови, що «ми повстаємо
проти большевиків, але стоїмо за радянську владу».23 Центральний
повстанський комітет також твердо стояв на ґрунті «організації
влади на трудовому принципі». О. Щадилів наголошував, що до
Кам’янця він прибув «для об’єднання фронту по цей і той бік при
спільній політичній платформі»24. Проте УСДРП не бажала визна�
вати есерівську ідею трудових рад та здійснювати реорганізацію
Директорії. У результаті керівники повстанського руху, есери та
незалежники, замість «об’єднання революційних сил», були за�
арештовані контррозвідкою УНР за звинуваченням у спробі дер�
жавного перевороту.
Цікавий епізод, пов’язаний із трудовим принципом, описав
у своїй праці І. Мазепа. 22 липня 1919 р. відбулася зустріч С. Пет�
люри з міністром внутрішніх справ І. Мазепою. С. Петлюра говорив
174
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
про зміну уряду, затвердження нового прем’єра і включення до
складу уряду представників правих. І. Мазепа намагався довес�
ти, що «в умовах великого революційного руху на Україні лише
під прапором незалежної української республіки зможемо найкра�
ще виконати свій національний обов’язок: пробуджувати в укра�
їнських масах національну свідомість, виховувати в них традицію
боротьби за вільну незалежну Україну25». Він порадив обмежитися
доповненням уряду представниками правих груп, однак основної
конструкції уряду не змінювати. На що С. Петлюра погодився.
Наступного дня з І. Мазепою зустрічався член уряду А. Лівиць�
кий, який намагався довести, що єдиний вихід — це утворення
кабінету з участю соціал�демократів і правих українських груп,
без есерів, на чолі з І. Мазепою. Мазепа не погоджувався на такий
варіант і намагався довести, що коаліція соціалістичних партій —
соціал�демократів і соціал�революціонерів для того моменту була
політичною необхідністю. «Лише революційні партії можуть
справитися з ситуацією, — переконував І. Мазепа, — яка є на Ук�
раїні. Щодо есерів, то прихильники цієї партії у великому числі
розсіяні по усій Україні, також серед повстанців. Значна частина
повстанських отаманів — есери. Тому перебування есерів в уряді
корисніше, ніж коли б вони знаходилися поза урядом і вели роз�
кладову агітацію в масах та війську, як це було під час уряду Ос�
тапенка26». З цими аргументами І. Мазепи А. Лівицький не пого�
дився і запропонував проект на обговорення ЦК УСДРП. Проект
був відкинутий.
С. Петлюра почав застосовувати інші заходи. На розмову до
І. Мазепи прийшов голова партії соціалістів�революціонерів Д. Од�
рина, який з 19 червня 1919 р. був заступником голови Кабінету
Міністрів. Д. Одрина намагався переконати І. Мазепу очолити
Кабінет Міністрів. І. Мазепа у принципі не заперечував проти по�
сади, однак вважав, що в нових умовах, «які склалися після при�
ходу Галицької армії, міняти голову нашого уряду є рація лише при
умові, що рівночасно відмовимося від своєї компромісової по�
зиції щодо трудових рад на місцях27». Він намагався довести, що
в умовах революційного часу обставини змінюються надто швид�
ко. Зокрема, вказав на перехід до Директорії повстанського отама�
на Ю. Тютюнника, як покажчик того, що між самими повстанця�
ми в Україні під впливом важкої боротьби на два фронти — проти
«червоних» і «білих», розпочався перелом не на користь радянської
влади. Тому в цих умовах проголошення гасла загального виборчого
175
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
права не зможе відвернути від Директорії народних мас, однак
допоможе зміцнити внутрішній фронт через залучення до кон�
структивної праці правих українських груп. Д. Одрина категорич�
но заявив, що есери не можуть відмовитися від трудового принципу,
тому що не бачать у цьому потреби. «Запевняю вас, — зазначав
він, — що наша партія не є вже така прихильниця трудового прин�
ципу, як це може здатися з першого погляду. На трудовий принцип
ми дивимося, як на певний тактичний крок. І коли б я, напри�
клад, переконався, що в даний момент є доцільніше проголосити
загальне виборче право, то Центральний Комітет нашої партії не�
гайно дав би на це свою згоду, не чекаючи рішення партійної кон�
ференції».
2 серпня 1919 р. з ініціативи Д. Одрини відбулася спільна на�
рада українських соціал�демократів і соціалістів�революціонерів
для обговорення питання подальшої тактики у справі трудового
принципу. Від соціал�демократів були присутні: І. Мазепа, П. Фе�
денко, М. Шадлун; від есерів: Д. Одрина, А. Степаненко, І. Ли�
занівський. Соціалісти�демократи заявили, що, враховуючи зміну
загальної ситуації, вони не бачать перешкод для того, щоб уряд
відмовився від тактики компромісу щодо трудового принципу в ор�
ганізації рад на місцях. Есери виступили рішуче проти цього. Во�
ни заявили, що краще відкличуть своїх представників з уряду,
але від трудового принципу не відступлять. Д. Одрина і А. Степа�
ненко стверджували, що трудовий принцип — найкраща гарантія
на місцях проти непевних з національного боку елементів. Вони
відзначали, що під час виборів на основі загального виборчого
права різні відповідальні функції в органах місцевої влади напев�
но попадуть до рук чужинців.
Така непоступливість есерів щодо трудового принципу пояс�
нювалася, на думку І. Мазепи, двома обставинами. Насамперед,
напередодні наради прибув Головний повстанський штаб під керів�
ництвом незалежних соціал�демократів: Ю. Мазуренка. А. Пісоць�
кого, А. Драгомирецького і представників від есерів: О. Шадилова.
Я. Діяченка і З. Малолітка. Приїзд повстанського штабу недво�
значно свідчив про поразку «українських радянців» у боротьбі
проти російських більшовиків. Проте це не змінило їх політич�
них планів. Уже на другий день після їх приїзду були відомості, що
повстанський штаб приїхав для здійснення державного переворо�
ту: усунення Директорії й організації нового уряду на радянській
основі. В зв’язку з цим майже всі керівники штабу разом з неза�
176
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
лежним соціал�демократом М. Ткаченком, що увесь час знаходив�
ся при Директорії, були заарештовані військовою владою, але на
вимогу уряду негайно звільнені. На другий день стало відомо, що
командувач повстанським загоном, з яким прибув повстанський
штаб, Я. Діяченко був убитий невідомими людьми.
Згодом з’ясувалося, що інформація про протидержавні плани
повстанського штабу були перебільшені. А факт прибуття до
Кам’янця представників повстанського штабу зміцнив «радянські»
настрої серед есерів.
Другою обставиною був лист від «військово�революційної ради
повстанців Григорієва й Махна» від 16 липня 1919 р., в якому від�
стоювалися принципи радянської влади в Україні. Його зміст був
таким: « Умови, на яких революційний совіт повстанців Григоріє�
ва і Махна (Херсонщини, Катеринославщини та Таврії) згоден:
1. Ми, повстанці Херсонщини, Катеринославщини та Таврії,
з революційним совітом во главі стоїмо на ґрунті самостійності
України, бо фактично за неї боремося.
2. Принцип народоправства визнаємо.
3. Трудового Конгресу не визнаємо, а визнаємо Всеукраїнський
з’їзд Рад.
4. Вся влада належить радам робітничих, селянських та ко�
зацьких депутатів, вільно обраних.
5. Директорії не визнаємо і стоїмо за негайну ліквідацію її,
а замість неї мусить бути утворена тимчасова головна Рада Респуб�
ліки із соціалістичних елементів, які стоять на ґрунті радянської
влади в незалежній Українській Республіці28».
Власне, це була та сама програма, з якою два місяці тому при�
їздили представники від незалежних соціал�демократів і соціаліс�
тів�революціонерів. Є підстави стверджувати, що й цей документ
готувався за участю українських есерів. Тому й зрозумілою є пози�
ція на нараді і категоричність будь�яких змін у справі організації
трудових рад на місцях. Щоправда, після дискусій соціалісти�ре�
волюціонери погодилися на доповнення уряду представниками
несоціалістичних груп за умови, що інших змін в уряді зроблено
не буде.
Ознайомившись з результатами міжпартійної наради, С. Пет�
люра заявив: «Я не хочу бути пішаком у руках політичних партій.
Ви там собі ухвалюєте, а мене не інформуєте. Тим часом невираз�
на позиція уряду гальмує справу. Престиж Директорії за кордо�
ном падає, її голосу не чути. З другого боку, Петрушевич вимагає
177
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
негайно проголошення парламентаризму, інакше не гарантує від
самочинних виступів підлеглих йому частин проти нашого уря�
ду. Все це шкідливо відбивається на нашій справі. Тому Дирек�
торія примушена звернутися до правительства з листом, щоб був
негайно виготовлений законопроект про парламент із законодав�
чими функціями на підставі загального виборчого права29». Безу�
мовно, дисонансом з уст С. Петлюри звучать слова про необхідність
парламентаризму. Коріння тут в тому, що це справа рук А. Лі�
вицького, тому що сам С. Петлюра не відзначався самостійністю
у питаннях політичної тактики. І. Мазепа наполіг не надсилати
листа до уряду, а дати можливість самим політичним партіям
прийняти рішення.
Військові успіхи значно зміцнили позицію українських со�
ціал�демократів. 2 серпня 1919 р. під час наступу на Київ соціал�
демократи запропонували нові «умови щодо дальшого співробіт�
ництва в Кабінеті Міністрів УНР УПСР і УСДРП». Передбачалося
запросити до складу уряду представників неурядових партій і груп,
однак відповідальність за них покладалася на соціал�демократів
і соціалістів�революціонерів. Планувалося знищення військової
сваволі шляхом встановлення певних правових взаємовідносин
між урядом і командуванням. За невиконання військовими осо�
бами урядових законів встановлювалася сувора кара. Умовами
визначалася потреба в негайному розмежуванні компетенції Ка�
бінету і Директорії на підставі рівненської умови (між соціал�де�
мократами і соціал�революціонерами) з додатком, виробленим
в Чорному Острозі. У зв’язку з цим Директорія повинна була як�
найшвидше поповнитися представниками соціал�революціоне�
рів і соціал�демократів.
Есери згодилися на такі умови. Однак підписані вони все ж не
були через відмову соціал�демократів, які запропонували додат�
ково ще дві умови: «ЦК УСДРП ультимативно ставить визнання
правительством, складеним з с.�р. і с.�д., принципу широкої де�
мократії (загальне, рівне, пряме і тайне виборче право), який надалі
стає в основу державної роботи кабінету; по загальному виборчо�
му праву мають бути проведені вибори в Народні Ради на місцях
і в Центральний орган народнього Представництва»30.
У відповідь есери прийняли постанову ЦК УПСР від 7 серпня
1919 р., у ній було заявлено про «цілковиту неприємлемість пак�
ту про чотирьоххвостку», про «остаточний перерив переговорів
з у.с.�д.» і про свій вихід з кабінету «в зв’язку з кабінетською
178
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
крізою і демісією Голови Кабінету т. Мартоса»31. Однак через кіль�
ка днів, після ще одного листа ЦК УСДРП, есери змушені були
погодитися на їх пропозиції і тимчасово відмовитися від трудового
принципу. П. Христюк писав про цю ситуацію так: «Зоставалось
тільки два шляхи: або вийти зі складу правительства, розв’язати
с.�д. руки і самим перетворитись у «відповідальну» чи «не відпо�
відальну опозицію», або залишитись в уряді, «коректувати» йо�
го роботу в надії на ліпші обставини, які дали б змогу диктувати
свою волю»32.
Звичайно, есери вибрали останнє. Вже 12 серпня було підписано
згоду між представниками Центральних Комітетів двох партій.
Соціалісти�революціонери погодилися на демократичні вибори
до парламенту і органів самоврядування і на коаліційний кабінет.
До складу цього кабінету мали входити 1�2 представники пра�
вих, а решта місць мала бути рівномірно розподілена між соціал�
демократами і соціал�революціонерами. У підписанні такої угоди
брали участь від есерів Д. Одрина і А. Степаненко.
12 серпня 1919 р. також було ухвалено Кабінетом Міністрів
Декларацію уряду УНР, яка зазначала, що в основу державного
будівництва УНР покладено принцип широкого демократизму та
парламентаризму. Передбачалося також негайно провести вибо�
ри на основі п’ятичленної виборчої формули до органів місцевого
самоврядування, а згодом і до парламенту. У Декларації зазнача�
лося: «Правительство виробляє проекти законів про вибори в Пар�
ламент з правом Установчих Зборів і про утворення реформованих
органів управління (самоврядування) на місцях на основі всена�
роднього, безпосереднього, таємного, рівного її пропорціональ�
ного виборчого права33».
Зазначена Декларація стала згодом предметом гострих нападів
з боку деяких прихильників «українського радянства». Зокрема,
М. Шаповал у своїй книзі «Велика революція і українська визволь�
на програма» зазначив, що «нова політика проводу Української
Народньої Республіки йшла проти засад трудової влади, проти
закону Трудового Конгресу» і начеб�то цим проголошенням ук�
раїнський провід «зрікся від засад, оповіщених революцією»,
«розірвав з українськими повстанцями�радянцями» і «відштовх�
нув від себе українську радянську демократію34».
Ці твердження спростовує І. Мазепа. Він зазначав, що основний
зміст нової політики українського уряду, проголошеної у Декла�
рації від 12 серпня, цілком базувався на політичній платформі
179
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Трудового Конгресу. Зокрема, в законі Трудового Конгресу про
форму влади в Україні зазначалося: «Правительство Української
Народньої Республіки має підготовити закон для виборів всена�
родного парламенту Великої Соборної Української Республіки.
І далі: «На основі всенародного голосування мають бути скликані
нові органи влади на місцях»35. Проголошуючи принцип широ�
кої демократії в центрі й на місцях, український уряд виразно
стояв на ґрунті законів і постанов Трудового Конгресу.
Соціалісти�революціонери («центральна» течія, яка брала
участь в уряді) незабаром на своїй конференції у Вінниці на по�
чатку вересня 1919 р. визнали, що обставини того часу вимагали
проголошення принципу широкої демократії. Так, більшість учас�
ників конференції ухвалила резолюцію, в якій, між іншим, говори�
лося: «З огляду на об’єктивні умови сучасного моменту, а також
зовнішні умови, в яких перебуває Українська Народня Республі�
ка,... конференція признає п’ятичленну формулу виборів (тобто
загальне, рівне, пряме, тайне і пропорційне виборче право) до
парламенту і в реформовані органи місцевого самоврядування36».
На думку І. Мазепи, тодішнє українське «радянство» було ви�
явом недостатньої політичної підготовленості українських мас та
деяких провідників. Це була віра в магічне значення слів («ра�
дянська влада»), хоч в ради «трудового принципу» есери вкладали
зовсім інший зміст, ніж більшовики, уявляючи собі трудову ра�
дянську владу, як панування селянської більшості. Соціал�демок�
рати вважали, що успішність визвольної боротьби залежатиме не
від тієї чи іншої форми влади, як про це свідчила історія націо�
нальної боротьби у Польщі, Грузії, Естонії, Латвії й ін., а голов�
не — від фактичного стану організованих українських сил. Між
самими повстанцями були різні елементи — і за демократію, й за
«трудову владу». Але завдання українського уряду полягало в то�
му, щоб фактично об’єднати бойові сили революційної України,
незважаючи на ті політичні різниці, які в дійсності були в термі�
нах і назвах37.
Формування коаліційного кабінету затягувалося. 27 серпня міс�
це прем’єр�міністра посів І. Мазепа (с.�д.), залишившись мініст�
ром внутрішніх справ. Згодом було сформовано і увесь уряд. До
його складу від українських соціалістів�революціонерів ввійшли:
М. Ковалевський — міністр земельних справ, Д. Одрина — міністр
здоров’я і опіки, П. Паливода — керівник міністерства пошт і те�
леграфів, М. Черкаський — міністр преси і пропаганди, Н. Григо�
180
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
ріїв — в.о. міністра освіти, Л. Шрамченко — державний секре�
тар. Через деякий час відбулися зміни: М.Ковалевський подав
у відставку, його обов’язки, як радник міністерства, виконував
А. Степаненко. Товаришами міністрів працювали у. с.�р. І. Час�
ник (мін. преси) і П. Христюк (мін. внут. справ). Та незважаючи
на таке солідне представництво в уряді, есери були незадоволені.
Жодна з їх вимог не виконувалася. Реорганізації Директорії не
відбулося. З переліку посад зрозуміло, що провідні міністерства
очолювали соціал�демократи. Підтвердженням цього було й те,
що С. Петлюра не погодився з пропозицією есерів затвердити мі�
ністром військових справ О. Жуковського. Не працювали також
над розробленням Конституції. Про скликання Ради Республіки —
тимчасового представницького органу, взагалі не йшлося, тому що
31 серпня 1919 р. Київ був зданий денікінцям і українське війсь�
ко відступало з перспективою подальшої втрати території.
Ситуація була надзвичайно складною. Проте, незважаючи на
це, представники українських соціалістичних партій: М. Гру�
шевський і Д. Ісаєвич від українських соціалістів�революціонерів,
Б. Матюшенко та П. Дідушка від українських соціалістів�демок�
ратів взяли участь у міжнародній соціалістичній конференції,
яка відбулася на початку серпня 1919 р. в Люцерні (Швейцарія).
На цій конференції було декларативно проголошено право на са�
мостійність таких нових республік на території колишньої Росії,
як Вірменія, Естонія, Грузія, Латвія, Литва, Україна і Північ�
ний Кавказ. У декларації заявлялося, що конференція «тішить�
ся, бачучи, як відроджується незалежність націй, що звільнили�
ся з�під панування держав, до яких їх приєднано було силою»38.
Декларація була прийнята одноголосно. Лише делегати ро�
сійських соціалістів�революціонерів (Ґавронський, Зензінов, Ру�
санов, Сухомлин) утрималися від голосування. Представник цієї
делегації М. Сухомлин, родом з України, у своїй промові особливо
різко виступав проти постулату української самостійності і вла�
ди Директорії. Він заявив, що в Україні не було жодного вільно�
го народного голосування, яким би народ висловився за відділення
від Росії. Відділення проголошено для того, щоб можна було ук�
ласти сепаратний мир з німцями в Бересті. «Чи ви знаєте, — про�
довжував він, — що собою уявляє той уряд, про визнання якого
вас тут просять? Це є уряд, який визнає за найбільшу зраду всяку
агітацію за федерацію з Росією, який закрив усі соціалістичні га�
зети і не дає жадної свободи ні говорити, ні писати. Директорія
181
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
спирається на карикатуру большевицьких совітів. Наклавши за�
борону на невгодну їй пресу, вона покликала до голосування ли�
ше національні партії. Влада зараз є в руках комісарів, зовсім
так, як в Росії. Україна скривавлена погромами. Анархія і погро�
ми — це є знаряддя управління Директорії39».
Російські соціал�демократи меншовики голосували за декла�
рацію. Від імені партії виступив П. Аксельрод, один з основопо�
ложників російської соціал�демократичної партії. Він заявив,
що хоч він сам є прихильником федеративної Росії, але вважає,
що неможливо домагатися федерації Росії, поки не ліквідовано
більшовицького режиму силами демократії. Тому єдино правиль�
ний крок — це визнання самостійності нових республік.
Важливо зазначити, що урядові чиновники майже всіх вели�
ких країн світу ставилися неприхильно до української справи.
Окремі держави взагалі не вірили в політичну життєздатність
України як самостійної держави.
12 вересня 1919 р. уряд прийняв рішення про скликання пе�
редпарламенту, створивши комісію з українських есерів (Д. Одри�
на, Л. Шрамченко) та соціал�демократів (І. Мазепа, А. Лівицький)
для створення у тридобовий термін відповідного законопроекту40.
Українським есерам імпонувала ідея скликання передпарламен�
ту, яка досить активно висвітлювалася на сторінках «Трудової
громади». З ідеєю передпарламенту українські есери пов’язували
посилення підтримки політики УНР селянством і робітництвом,
а також збільшення власного впливу на державні справи. Адже
з кожним днем есери втрачали вплив на політику, яку здійснював
уряд практично без їх реальної участі. Проте реалізувати ідею пе�
редпарламенту не було жодних можливостей, оскільки це, перш
за все, передбачало обмеження повноважень С. Петлюри.
На початку вересня 1919 р. для координації повстанської бо�
ротьби проти Денікіна був створений Центральний Український
повстанський комітет у складі Н. Петренка, П. Феденка, О. Ща�
диліва, який діяв у контакті і за допомогою уряду УНР.
Українські соціал�демократи разом з отаманом С. Петлюрою
прагнули підпорядкувати собі увесь повстанський рух через Все�
український Революційний Комітет. Інші наміри були в українсь�
ких есерів, які прагнули реалізувати проект договору, вироблений
у Києві. Виконуючи його, вони взяли участь у повстанні і дали своїх
представників до Всеукраїнського революційного комітету і до Го�
ловного штабу повстанського війська. Крім того, члени Централь�
182
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
ного Комітету прибули до уряду з метою підготовки об’єднання
Всеукраїнського революційного комітету і урядового центру. Од�
нак, як зазначалося вище, повного порозуміння досягти не вдалося.
Орган есерів «Трудова громада» писав: «Вчора прибули до Ка�
м’янця представники від повстанческого штабу. Вони прибули
для вияснення не тільки чисто військових завдань і координації
спільної акції, а також для встановлення певної єдності в даль�
шій політичній праці...»41. Представники українських соціал�ре�
волюціонерів були переконані, що об’єднання революційних сил
українського фронту був єдиним виходом, єдиним засобом для
захисту і зміцнення Української Народної Республіки. Есери спо�
дівалися на зміцнення своїх позицій і на втілення в життя ідеї
трудових рад і реорганізації Директорії.
Та, на жаль, повідомлення з місць свідчили про «повну роз’єд�
наність державних апаратів. Земство тягне в один бік, земельні
управи в другий, комісар — в третій і так далі»42. Фактично
ініціатива в державному будівництві перейшла до УСДРП. Порозу�
міння між УСДРП і УПСР, а також щодо накреслення і здійснен�
ня спільної лінії у зовнішній і внутрішній політиці були прак�
тично неможливими.
Праве крило українських есерів (правда, не без болісних пере�
живань) разом з соціал�демократами перебувало в уряді І. Мазепи
аж до осені 1919 р. (до катастрофи під Любарем). Після декла�
рації 2 грудня праві есери фактично припинили співпрацю з урядом
І. Мазепи. Соціалісти�революціонери різко відмежувалися від пет�
люрівщини і перейшли у «підпілля», а окремі перейшли на дру�
гий бік фронту, тим більше, що Центральний Комітет партії есе�
рів був під більшовицькою окупацією і навіть намагався досягти
порозуміння з більшовиками.
Ліві українські групи (незалежні соціалісти�демократи, ліві
соціалісти�революціонери — «боротьбисти» та інші), намагалися
використати нову політику російських більшовиків для того, щоб
організувати свою українську радянську владу з окремим військом
і з усіма іншими незалежними від Москви державними апаратами.
Особливо великого впливу серед селян набули наприкінці 1919 р.
і на початку 1920 р. «боротьбисти». Армія перебувала в районі
Любара, Центральний Комітет партії «боротьбистів» знаходився
у Житомирі. Тому, коли «боротьбисти» довідалися, що Волох з час�
тиною війська покинув українську армію, вони зараз же вступили
з ним у контакт. Був утворений Революційний комітет Правобе�
183
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
режжя в складі І. Немоловського, Войцеховського та С. Савиць�
кого. Цей Комітет призначив Волоха головнокомандувачем «чер�
воної армії України».
До творення своєї армії «боротьбисти» взялися «явочним по�
рядком», не маючи на це згоди російських більшовиків. Тому,
щоб відірватися від армії російських більшовиків, що наступали
з півночі, новоутворений Ревком разом з Волохом та його війсь�
ком негайно вирушили слідами української армії на Київщину.
Досвід попередніх років показав, що справа побудови своєї радянсь�
кої України дальше паперових постанов та «призначень» не йшла.
Занадто слабкими були сили українського більшовизму для того,
щоб дати належний опір російським більшовикам і захопити
керівництво в Україні у свої руки. Але прихильники українсько�
го «радянства» вірили, що коли організувати свою українську
червону армію, то росіяни стануть з цим рахуватися й припинять
свою політику щодо України.
Під впливом цих настроїв українські соціалісти�революціоне�
ри («центральна течія»), що брали участь в уряді УНР, виріши�
ли, що необхідно використати перехідну ситуацію на фронті та
здійснити свої старі радянофільські постанови.
У м. Хмільнику Літинського повіту утворилася Крайова Рада
Брацлавщини з функціями місцевого адміністративного органу,
яка стала на ґрунт радянської форми влади. У Раду входили члени
уряду І. Паливода та І. Макух. Головною метою Ради була рекон�
струкція місцевих органів влади шляхом утворення повітових
і сільських рад. Есери разом з деякими галичанами, організуючи
Крайову Раду, насправді мали значно ширші плани. Вони праг�
нули реорганізувати провід УНР на засадах радянської форми
влади і тоді, об’єднавши під цим гаслом Наддніпрянську і Галиць�
ку армії, вступити в переговори з російськими більшовиками для
створення незалежної радянської України.
У Хмільнику була обрана Рада Республіки як орган «верховної
влади», замість Директорії. Рада Республіки в кількості 12 чол.
була обрана зібранням з 18 чол. Склад Ради Республіки був та�
кий: від Крайової Ради — Макух, Сумневич, Паливода, Палащук
і М. Балицький; від комісії для об’єднання обох армій — Д. Сухен�
ко і П. Феденко (був обраний заочно, без його згоди) і від Галицької
армії — Н. Гірняк. Окрім того, від селянської спілки — О. Ща�
дилів і персонально — Черкаський, І. Лизанівський і Безпалко
(також обраний заочно, без його згоди).
184
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
План есерів та їх однодумців був простий: проголосити свою
українську радянську владу в Україні (Рада Республіки), а тоді
разом з іншими українськими радянцями почати будувати свою
власну незалежну радянську республіку. План привабливий, але
нереальний. Він був оснований на тій самій вірі в силу українсь�
кого більшовизму, що й згадана акція боротьбистів: мовляв, як
ми приймемо «совітську програму», то тоді Москва дасть Україні
спокій і не буде втручатися у її справи.
Для ліквідації новоствореної інституції голова уряду І. Мазе�
па скликав засідання, на яке, крім членів уряду, було запрошено
також усіх 12 членів «нової влади» на чолі з І. Лизанівським —
головою Ради Республіки, членів Крайової Ради та представників
обох армій. З членів уряду, крім І. Мазепи і Безпалка, були при�
сутні: Черкаський, Паливода і товариш міністра внутрішніх справ
І. Макух. На початку засідання І. Мазепа проінформував про за�
гальне становище і наголосив, що настрої армії цілком протибіль�
шовицькі. Тому, коли б прийняли постанови, ухвалені в Хмільни�
ку, про Раду Республіки, то це, напевно, привело б до остаточної
руїни армії.
Після виступу голови уряду розпочалися дискусії. Більшість
промовців звинувачувала уряд в тому, що він здійснює політику
порозуміння з Польщею, що армія не забезпечена всім необхід�
ним і що, нарешті, досі не скликаний передпарламент. Відповідаю�
чи на ці закиди, І. Мазепа відзначив, що переговори з Польщею
увесь час проводилися і проводяться у порозумінні з усіма тими
українськими політичними партіями, які представлені, і що по�
розуміння з Польщею, якщо буде досягнуте, то лише на підставі
умов, які Директорія разом з представниками уряду ухвалила
ще до залишення Кам’янця. У справі постачання армії І. Мазепа
зазначив, що майже всі учасники наради протягом останніх мі�
сяців стояли дуже близько до урядової праці, отже, самі знають
добре, де, власне, заховані причини незадовільного стану їхнього
військового постачання. Нарешті, щодо передпарламенту, то він
зазначив, що уряд увесь час стояв на тому становищі, що перед�
парламент потрібно скликати якнайшвидше. І коли цього не вда�
лося зробити, то виключно з причин загального характеру, а не
внаслідок якоїсь окремої політики уряду.
Після цих пояснень представник Наддніпрянської армії Ве�
ремієнко заявив, що він задоволений поясненнями голови зборів,
а взагалі не є уповноважений для вирішення політичних питань.
185
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Наступного дня перед засіданням відбулася міжпартійна на�
рада з участю представників від соціалістів�революціонерів (Чер�
каський, Лизанівський, Щадилів), соціал�демократів (Мазепа,
Феденко, Безпалко) і галицьких радикалів (Макух, Балицький).
Під впливом попередніх дискусій есери вже не наполягали на своїх
постановах, прийнятих в Хмільнику, лише домагалися негайно�
го скликання передпарламенту з широкими правами. Тому після
короткого обміну думками нарада ухвалила:
1. В найближчому часі скликати передпарламент, перед яким
Директорія й уряд мають скласти свої повноваження.
2. Раду Республіки перетворити в комісію при уряді для виго�
товлення проекту закону про скликання передпарламенту.
3. Крайову раду Брацлавщини затвердити як крайовий ад�
міністративно�господарський орган.
4. Для поповнення уряду призначити Макуха керуючим мі�
ністерства внутрішніх справ, а Сумневича — керуючим міністер�
ства фінансів і народного господарства43.
Це рішення представників політичних партій було прийнято
без дискусій на загальному засіданні.
7 лютого 1920 р. у Києві відбулося засідання Центрального Ко�
мітету УПСР, на якому було прийнято постанову про лояльне став�
лення до радянської влади і про необхідність відновити легальну
діяльність партії під більшовицьким режимом. Ще раніше мініст�
ри — члени УПСР залишили свої посади.
21 квітня 1920 р. С. Петлюра уклав з поляками пакт про спіль�
ний наступ на Україну проти більшовиків — Варшавську угоду.
В обмін на військову допомогу поляків їм передавалася Східна Гали�
чина, західна Волинь, Західне Полісся, Лемківщина, Підляшшя,
Посяння, Холмщина. Водночас Польща визнавала незалежність
України та відмовлялася від своїх претензії на Правобережну Украї�
ну. Фактично, укладанням цих угод українська сторона санкціону�
вала та сприяла окупації території України Польщею. У таких умо�
вах 7 травня 1920 р. ЦК УПСР категорично висловився проти всякої
участі в уряді і постановив відкликати членів партії навіть з тех�
нічно�адміністративних посад. М. Шаповал писав: «Наша партія не
могла піти з большевиками, бо була на Україні в нелегальному ста�
новищі, але не могла піти і з Петлюрою — мусила знову боротись
і проти большевиків, і проти поляків, значить і проти Петлюри44».
Після вересневої конференції діяльність УПСР продовжували
поодинокі члени. Це вже була не організація. Частина членів партії
186
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
назавжди залишила Україну. В еміграції члени партії створили
Закордонну організацію УПСР. «Події останніх місяців поставили
питання: бути чи ще не бути українській партії соц.�революціо�
нерів»45 — писав М. Грушевський у «Замітках з приводу дебат на
конференціях закордонних членів партії». Політик вважав, що
уряд Української Радянської Республіки не погодиться на лега�
лізацію діяльності партії українських есерів.
Через польську орієнтацію Петлюри — Левицького — Мазепи
УНР фактично і юридично перестала існувати в листопаді 1919 р.,
вважав М. Шаповал, і тоді УПСР знову змушена була сформулю�
вати свої погляди щодо майбутньої державності України. З цією
метою було створено Радянсько�Революційний блок. Фундатора�
ми його були В. Винниченко з УКП і УПСР. Від імені Закордонної
Делегації УПСР М. Шаповал підписав його у Відні з В. Винни�
ченком 25 лютого 1920 р. Основними програмовими засадами були:
Незалежна Радянська Українська Республіка в етнографічних
межах, диктатура трудових мас (робітників і селян) у формі Рад,
заперечення будь�якої коаліції з буржуазією.
Підсумовуючи, зазначимо наступне. Незважаючи на всю склад�
ність ситуації, членів УПСР не полишала ідея об’єднання. І тому
зразу ж після взяття Києва військами Директорії переговори про
об’єднання партії знову відновилися. Сталося так, що центральна
течія була у Національному Союзі, в уряді, у Директорії і цілком
відповідала за політику Директорії, але водночас зазнавала терору
проти другої — лівої, яка мусила піти в підпілля. Логіка фактів
довела до того, що між обома течіями існувало велике розходжен�
ня на ділі, якщо не на словах. А тим часом було поховано й спра�
ву об’єднання двох частин УПСР.
Політична позиція УПСР не була достатньо визначеною і ці�
леспрямованою. Особливо яскраво це проявилося під час вироб�
лення програмових засад Директорії. Характерною рисою діяль�
ності партії у цей період була її урядова коаліція з УСДРП.
Прагнучи досягти реалізації власних програмових засад і, перш
за все, організації влади за трудовим принципом, УПСР йшла на
компроміси у політичній боротьбі, часто змінюючи свої рішення
і пристосовуючись до позиції УСДРП, яка була значно сильні�
шою і швидше реагувала на зміну політичної ситуації. Крім того,
УПСР прагнула досягти компромісу з більшовиками. Однак ус�
піху досягнуто не було. Складність загальнополітичної ситуації
187
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
утруднювалася ще й внутрішніми протиріччями. Все це призве�
ло до повного краху УПСР.
1 Центральний державний архів вищих органів влади і управління Ук�
раїни (далі — ЦДАВО України) — Ф. 3560. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 3.
2 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції
1917–1920 рр. — Відень, 1922. — Т. 4. — С. 20
3 Волович В., Юренко О. Видатний політичний діяч України, фундатор
вітчизняної соціології Микита Юхимович Шаповал // Шаповал М. Загаль�
на соціологія. — К.: Український Центр духовної культури, 1996. — С. 8.
4 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республі�
ки. Листопад 1918 — листопад 1920 рр.: Док. і матеріали. У 2�х томах, 3�х
частинах. — Том 1 / Упоряд. В. Верстюк (керівник) та ін. — К.: Вид�во Оле�
ни Теліги, 2006. — С. 39.
5 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. —
Прага, 1927. — С. 134–135.
6 Див.: Христюк П. Назв. праця. — С. 100.
7 Земля. — 1919. — Квітень.
8 Христюк П. Наз. праця. — Т. 4. — С. 86.
9 Там само. — С. 93–94.
10 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917–1921. — Прага: Укра�
їнське вид�во «Пробоєм», 1942. — Т. 1. — С. 115.
11 Там само. — С. 110.
12 Христюк П. Назв праця. — Т. 4. — С. 111.
13 Там само. — С. 118.
14 Там само. — С. 119.
15 Там само.
16 Там само. — С. 132.
17 Там само.
18 Там само.
19 Там само. — С. 138.
20 Там само.
21 Там само. — С. 139.
22 Там само.
23 Вісник Української Народної Республіки. — 1919. — 24 липня.
24 Там само.
25 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1921 рр. — К.: Темпо�
ра, 2003. — С. 237.
26 Там само. — С. 238.
27 Там само.
188
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
28 Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. — С. 240.
29 Там само.
30 Христюк П. Назв. праця. — Т. 4. — С. 154.
31 Там само.
32 Там само. — С. 157.
33 Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. — С. 242.
34 Шаповал М. Назв. праця. — С. 148, 164–165.
35 Мазепа І. Назв. праця. — С. 242.
36 Там само.
37 Там само.
38 Там само. — С. 275.
39 Там само.
40 ЦДАВО України. — Ф. 3305. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 31 зв.
41 Трудова громада. — 1919. — 4 листопада.
42 Там само.
43 Мазепа І. Назв. праця. — С. 333.
44 Шаповал М. Назв. праця. — С. 184–185.
45 Грушевський М. Українська партія соціалістів�революціонерів та її зав�
дання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії //
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: Тов�во «Знан�
ня України», 1991. — С. 225.
Віталій Огієнко
НАЦІОНАЛ#КОМУНІЗМ
У ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
У дослідженні розглядається позиція націонал/комуністичних
партій (зокрема УПСР (б), УПЛСР (м), УСДРП (н), УСДРП (н/л),
УКП, Групи федералістів, Закордонної групи українських кому/
ністів) в період Української революції.
Vitaliy Ogiyenko. National/communism in the times of the Ukrai/
nian revolution. The article studies the origin, ideology and activity
of the Ukrainian national communists in the period of the Ukrainian
revolution. It is proved that despite of certain theoretical and tactical
differences between UPSR (b), UPLSR (m), USDRP (n), USDRP
(n./l), UKP, group of federalists, Foreign group of Ukrainian commu/
nists they all have to be regarded as the participants of the Ukrainian
national communism social and political trend.
189
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
|