Націонал-комунізм у добу Української революції
У дослідженні розглядається позиція націонал-комуністичних партій (зокрема УПСР (б), УПЛСР (м), УСДРП (н), УСДРП (н-л), УКП, Групи федералістів, Закордонної групи українських комуністів) в період Української революції....
Gespeichert in:
Datum: | 2009 |
---|---|
1. Verfasser: | |
Format: | Artikel |
Sprache: | Ukrainian |
Veröffentlicht: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2009
|
Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13013 |
Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Zitieren: | Націонал-комунізм у добу Української революції / В. Огієнко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 189-200. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-13013 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-130132010-10-28T12:02:45Z Націонал-комунізм у добу Української революції Огієнко, В. У дослідженні розглядається позиція націонал-комуністичних партій (зокрема УПСР (б), УПЛСР (м), УСДРП (н), УСДРП (н-л), УКП, Групи федералістів, Закордонної групи українських комуністів) в період Української революції. National-communism in the times of the Ukrainian revolution. The article studies the origin, ideology and activity of the Ukrainian national communists in the period of the Ukrainian revolution. It is proved that despite of certain theoretical and tactical differences between UPSR (b), UPLSR (m), USDRP (n), USDRP (n.-l), UKP, group of federalists, Foreign group of Ukrainian communists they all have to be regarded as the participants of the Ukrainian national communism social and political trend. 2009 Article Націонал-комунізм у добу Української революції / В. Огієнко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 189-200. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13013 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
description |
У дослідженні розглядається позиція націонал-комуністичних партій (зокрема УПСР (б), УПЛСР (м), УСДРП (н), УСДРП (н-л), УКП, Групи федералістів, Закордонної групи українських комуністів) в період Української революції. |
format |
Article |
author |
Огієнко, В. |
spellingShingle |
Огієнко, В. Націонал-комунізм у добу Української революції |
author_facet |
Огієнко, В. |
author_sort |
Огієнко, В. |
title |
Націонал-комунізм у добу Української революції |
title_short |
Націонал-комунізм у добу Української революції |
title_full |
Націонал-комунізм у добу Української революції |
title_fullStr |
Націонал-комунізм у добу Української революції |
title_full_unstemmed |
Націонал-комунізм у добу Української революції |
title_sort |
націонал-комунізм у добу української революції |
publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
publishDate |
2009 |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13013 |
citation_txt |
Націонал-комунізм у добу Української революції / В. Огієнко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 189-200. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
work_keys_str_mv |
AT ogíênkov nacíonalkomunízmudobuukraínsʹkoírevolûcíí |
first_indexed |
2025-07-02T14:57:40Z |
last_indexed |
2025-07-02T14:57:40Z |
_version_ |
1836547583203344384 |
fulltext |
28 Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. — С. 240.
29 Там само.
30 Христюк П. Назв. праця. — Т. 4. — С. 154.
31 Там само.
32 Там само. — С. 157.
33 Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. — С. 242.
34 Шаповал М. Назв. праця. — С. 148, 164–165.
35 Мазепа І. Назв. праця. — С. 242.
36 Там само.
37 Там само.
38 Там само. — С. 275.
39 Там само.
40 ЦДАВО України. — Ф. 3305. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 31 зв.
41 Трудова громада. — 1919. — 4 листопада.
42 Там само.
43 Мазепа І. Назв. праця. — С. 333.
44 Шаповал М. Назв. праця. — С. 184–185.
45 Грушевський М. Українська партія соціалістів�революціонерів та її зав�
дання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії //
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: Тов�во «Знан�
ня України», 1991. — С. 225.
Віталій Огієнко
НАЦІОНАЛ#КОМУНІЗМ
У ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
У дослідженні розглядається позиція націонал/комуністичних
партій (зокрема УПСР (б), УПЛСР (м), УСДРП (н), УСДРП (н/л),
УКП, Групи федералістів, Закордонної групи українських кому/
ністів) в період Української революції.
Vitaliy Ogiyenko. National/communism in the times of the Ukrai/
nian revolution. The article studies the origin, ideology and activity
of the Ukrainian national communists in the period of the Ukrainian
revolution. It is proved that despite of certain theoretical and tactical
differences between UPSR (b), UPLSR (m), USDRP (n), USDRP
(n./l), UKP, group of federalists, Foreign group of Ukrainian commu/
nists they all have to be regarded as the participants of the Ukrainian
national communism social and political trend.
189
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Часто в історії революційні зміни у суспільстві супроводжують�
ся політичними розмежуваннями, що ведуть до розколів, органі�
заційної відособленості, боротьби між собою ще донедавна ідей�
них та політичних спільників. Відповідей на питання, що змушує
людей у важкі часи випробувань та надій на краще майбуття йти
не шляхом об’єднання зусиль, а протиборства, можна віднайти
чимало, і знаходяться вони у сфері морфологічних особливостей
перебігу революції, стану конкретної етнічної, національної, со�
ціальної спільноти та політичних сил, що перебувають у центрі по�
дій, особистих стосунків політичних лідерів тощо.
Український націонал�комунізм — явище, яке за першого на�
ближення будемо визначати як суспільно�політичний рух та сис�
тему ідей, що намагається поєднати радикально ліву ідеологію та
політичну тактику із ідеями та практикою національного руху, дає
цікаву поживу для вивчення суспільних процесів у добу Українсь�
кої революції, зокрема тих, що сприяли суспільній та політичній
диференціації.
Зважаючи на певну складність віднесення до націонал�комуніс�
тичного руху конкретних політичних партій та організацій, в пер�
шу чергу тому, що націонал�комуністи, на відміну від політичних
сил, що об’єдналися навколо Директорії, так і не утворили єдиного
політичного об’єднання, продуктивним буде визначити основні
критерії належності до націонал�комунізму. За організаційним
критерієм до націонал�комунізму ми відносимо політичні сили,
організації, окремих персоналій, які впродовж зазначеного періо�
ду декларували лояльність до політики більшовиків, а з початку
1920 року влилися до КП(б)У або намагалися це зробити.
Націонал�комуністичний рух остаточно сформувався під час
Української революції, а його представники рекрутувалися із ук�
раїнських партій та партії більшовиків. До націонал�комуністів
у 1917–1920 роках зараховують партії боротьбистів, борбистів, неза�
лежних, незалежних�лівих, Закордонну групу українських націо�
нал�комуністів, групу «федералістів в КП(б)У». З 1920 року націо�
нал�комунізм існував у трьох формах: у рамках КП(б)У, в УРСР як
окрема політична партія під контролем КП(б)У, за межами УРСР.
За ідеологічним критерієм націонал�комунізм у політичному
спектрі можна уявити посеред українських політичних партій та
більшовиків. Межа між українськими партіями і націонал�кому�
ністами пролягла тоді, коли останні у переліку своїх політичних
і ідеологічних пріоритетів на перше місце поставили розв’язання
190
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
соціального питання. «Національне визволення» для них залиши�
лося важливим, але підпорядкованим першому. Що стосується
більшовиків, то, на відміну від них, українські націонал�кому�
ністи входили до окремої ідейної спільноти, поєднуваної єдиними
національними українськими цінностями та належністю до спіль�
ної української культури. Тому націонал�комунізм разом з інши�
ми українськими партіями можна розглядати як складову части�
ну українського національного руху. На цьому етапі нас цілком
влаштує такий формальний критерій «оприявлення» націонал�
комунізму; в подальшому викладі відмінності, які нам і дозволя�
ють виокремлювати націонал�комуністичний рух, будуть деталі�
зовані та опридметнені.
У статті значну увагу звернуто на порівняння особливостей
політичних платформ, стратегій і тактик українських націонал�
комуністів, українських соціалістів, більшовиків.
Перед тим, як перейти безпосередньо до розгляду націонал�ко�
мунізму, варто побіжно оглянути ті суспільні зміни, що відбулися
в Україні наприкінці XIX — на початку ХХ століття, адже націо�
нал�комунізм виник у рамках хаотичного і безпорадного зіткнень
модернізації і традиції, соціалізму та націоналізму.
У ХІХ — на початку ХХ століття у Східній Європі відбувся де�
мографічний вибух. На українських землях Російської імперії кіль�
кість населення у 1897 р. досягла 23 млн чол., 92% яких становили
селяни. Демографічний вибух та розвиток капіталістичних відно�
син призвели до земельного голоду. Зросла горизонтальна соціаль�
на мобільність населення (рух від одного місця до іншого чи з однієї
країни в іншу без зміни соціального статусу) та з’явилася інтен�
сивна вертикальна мобільність (швидкий рух між соціальними
прошарками, соціальні сходження і падіння), досягнувши вер�
шини у період Першої світової війни та Лютневої революції.
У той період — великих соціальних катаклізмів захиталася
віра в загальну та вічну чинність власних форм мислення та від�
булося зародження масових рухів. Один погляд на світ, який пре�
зентується вищими класами, змінився багатьма, а найбільше ти�
ми, в основі яких лежали «народ�нація» та «клас».
Ці зміни філософи передбачили чи відобразили у своїх працях,
на основі яких можна ретроспективно визначити два типи масової
історичної свідомості, характерні для людей того часу. Перший тип
пов’язаний зі зміною загальнолюдського, абстрактного носія кар�
тини світу (свідомості взагалі) категорією «духу народу». Другий —
191
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
із появою класової свідомості. Іншими словами, внаслідок такого
розвитку у двох напрямах на зміну позачасовій, тотожній самій
собі «свідомості взагалі», властивій традиційному укладові життя,
приходить суб’єкт, диференційований за історичними періодами,
націями та соціальними верствами. У модерних умовах ці два типи
свідомості не лише взаємодіяли, але й вступали в конфлікт та на�
магалися повністю дискредитувати структури свідомості против�
ника у всій її цілісності, заперечуючи навіть можливість його
здатності до правильного мислення. Ці особливості самоусвідом�
лення мас пояснюють ту нерозв’язану багатьма націонал�ко�
муністами дилему вибору між «нацією» та «класом».
Схожі процеси відбувалися на рівні персональної та групової
ідентичностей. Так, незважаючи на те, що домінуючими залиша�
лися старі форми ідентифікації: за місцевістю («місцеві», «ту�
тешні»), за віросповіданням («православні»), соціальним статусом
(селяни), активно відбувався процес набуття масами національ�
ної та класової ідентичності.
У таких умовах, коли впродовж незначного періоду відбува�
ється величезний злам у суспільних відносинах, самоідентифі�
кації людей, в їх уявленні майбутнього, вага ідеології незмірно
зростала порівняно із минулим. Лідери партій та інтелектуали
в цей час беруть на озброєння, використовують у боротьбі один про�
ти одного та модернізують уже існуючі системи ідей, а також ви�
находять нові. Такі конкуруючі між собою ідеї набувають дедалі
більшої громадської значущості та стають вагомим фактором у бо�
ротьбі за прихильність різних публічних утворень. Відтак почали
творитися масові ідеології, що обґрунтовували певний соціаль�
ний лад і свої інтереси та конституювали новий образ (картину)
суспільства з відмінною від існуючої ієрархією цінностей, який
спонукав до соціальних та політичних змін.
Такими системами ідей, що мали свої корені в Україні, стали
ідеї соціальної справедливості та національної рівноправності,
які конституювалися та змодернізувалися у політичні ідеології —
соціал�демократії (соціалізму/комунізму) та націоналізму. Носіями
цих ідеологій, що об’єднували великі групи переважно інтелі�
генції, стали українські політичні партії, що мали соціалістичне
забарвлення та перебували під впливом ідей революційного ук�
раїнського народництва.
Сприйняття ідеологій соціал�демократії та націоналізму ук�
раїнськими соціалістами відбувалося у своєрідній формі, що доз�
192
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
воляла їм органічно пристосуватися до нових модернізаційних
викликів та опертися на широкі народні пласти свідомості.
Члени українських партій вважали себе соціалістами та учас�
никами всесвітнього пролетарського руху1, водночас називаючи
свій соціалізм глибоко національним. Вони були переконані, що
для українського народу завдання соціального та національного
визволення збігаються, а лінія класової боротьби не розділяє
націю, а пролягає над нею. Легко простежити тісний зв’язок такої
позиції із ідеями М. Драгоманова, зокрема, про «плебейськість»
українського народу2, основний загал населення якого становило
малоземельне селянство, та центральну роль селянства у станов�
ленні соціалізму. Навпаки, вплив марксизму в українському соціа�
лістичному середовищі аж до революційних подій 1917–1920 ро�
ків значно поступався високому авторитету М. Драгоманова.
Таким чином, у розумінні української соціалістичної інтелі�
генції соціальні відмінності, що відділяли селян від інших шарів
суспільства, служили одночасно національним бар’єром між ук�
раїнцями та неукраїнцями. Треба зазначити, що така аналітична
побудова на основі етносоціального антагонізму була близькою до
розуміння самими селянами соціальних відносин. Ситуацію до�
повнювало те, що в уявленні селян «чужинці» асоціювалися із
містами, що таким чином і уособлювали собою центри насиль�
ницької влади, яка «охороняє інтереси панів».
Достатньо яскраво такий погляд сформулював С. Єфремов. Він
писав, що «пригнічені нації — це майже завжди трудове селянство,
на чолі якого стоїть трудова інтелігенція». Тому «ні спадщини
феодального устрою — великих земельних власників, ні новітньої
сильної буржуазії, котра б захищала свої класові інтереси, всере�
дині молодих, недавно відроджених націй — не буває»3. Іншими
словами, така система поглядів відкидала будь�яку можливість
класових суперечок всередині української етнічної спільноти та
була покликана консолідувати український етнос супроти зовніш�
нього національного поневолення.
Після вибуху Української революції та особливо після біль�
шовицького та гетьманського переворотів, коли соціальні вимоги
мас, особливо бажання селян стати власником землі, набувають
додаткового імпульсу, окремі члени українських соціалістичних
партій у переліку своїх пріоритетів на перше місце ставлять роз�
в’язання соціального питання, адаптуючи таким чином свої про�
грами до вимог українського села. Навряд чи можемо говорити
193
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
про світоглядний ідейний перелом, але вже тоді починають форму�
ватися окремі національний і соціалістичний дискурси, поєдну�
вати які стає дедалі важче. З лівого боку лунають звинувачення
у націоналізмі та самостійництві, більшу популярність набуває
більшовицька риторика з її закидами у «буржуазному націона�
лізмі»4, до якого починають відносити усіх тих, хто не підтриму�
вав соціальну радикальність та закликав до поміркованості. Варто
пам’ятати, що радикалізація суспільних настроїв була характер�
на тоді для всієї Європи і Україна не стала винятком.
Утім, було б помилково вважати, що зростали лише соціальні
настрої у суспільстві. Не менш активно проходить процес творен�
ня національної ідентичності. Навіть для тих політичних сил,
що не мали прямого зв’язку з українським національним рухом,
наприклад, УПЛСР, що утворилася з російської партії лівих есе�
рів, українські національні сентименти починають відігравати
важливе значення. Серйозні дискусії щодо національного питання
виникають і у партії більшовиків в Україні, зокрема на крайово�
му з’їзді РСДРП(б) у Києві 3–5 грудня 1917 р.5 або Гомельській
партійній нараді 9 листопада 1919 р.6
Починаючи з часу гетьманського перевороту, у чільних укра�
їнських соціалістичних партіях УСДРП та УПСР посилюються
розходження щодо ставлення до соціально�економічних реформ,
внаслідок чого формуються ліве та праве крило з окремими пог�
лядами на вирішення аграрної проблеми, питання устроїв влади
тощо. Проте поки політична обстановка не вимагатиме точнішої
локалізації своєї позиції, визначення — з ким ти і за кого ти, ці
протиріччя мали приглушений характер.
Точка неповернення у стосунках уже чітко виокреслених ліво�
го та правого крил УПСР та УСДРП була пройдена на Трудовому
Конгресі, що відбувався у Києві 23–28 січня 1919 року. На ньому
боротьбисти та незалежні трактували український національний
рух як буржуазний, що зловживає національними перетвореннями
і мало уділяє уваги соціалістичним. Не визнали вони правомочність
Директорії та висунули вимогу перейти від позицій парламен�
тарної демократії на винятково класові7. УНР мала бути замінена
незалежною радянською Україною, як пропонували незалежни�
ки, або Українською Радянською Республікою у складі «Всесвіт�
ньої Соціалістичної Федерації», за боротьбистами8.
Зрозуміло, що такі вимоги стали неприйнятними для цент�
ральних течій есдеків, есерів та делегації ЗУНР, що проводили
194
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
політику побудови «звичайної» української національної держа�
ви на демократичній платформі.
Отже, представники українських радянських партій запере�
чили принцип загальнонаціональної єдності, підтримали біль�
шовицьку вимогу класової боротьби і, що найважливіше, почали
робити дійсні кроки у напрямі союзу з більшовиками. Диферен�
ціація пройшла і по самоназві: 6–8 березня 1919 р. на І (V) партій�
ному з’їзді, що відбувся у Харкові, була затверджена нова назва
партії боротьбистів — Українська партія соціалістів�революціо�
нерів (комуністів�боротьбистів).
З початку 1919 року українські ліві визнають радянські орга�
ни влади та вибудовують свою діяльність у їх межах9, входять до
складу радянського уряду, місцевих рад. Хоча конфліктів між
правлячою КП(б)У та українськими радянськими партіями, що
гніздились як у програмовій площині, так і стосувалися суто прак�
тичних питань, наприклад, підпорядкування військових загонів,
вистачало, все ж лідери націонал�комуністичного руху не йшли
на розрив з більшовиками. Перед лицем денікінської загрози ця
співпраця лише посилилась.
Незалежники лише дещо «спізнювалися» за боротьбистами
у їхньому ставленні до більшовицької влади. Незалежні�ліві, які
вийшли з УСДРП(нез.) у травні 1919 р., взагалі заперечили вагу
«націоналістичних гасел» та визнали слідом за більшовиками се�
лянство реакційним елементом у соціалістичній революції. Проте
злиття УСДРП (н.�л) з боротьбистами 6 серпня 1919 р. та малий
проміжок часу існування партії все ще дозволяє нам вважати не�
залежних�лівих частиною націонал�комуністичного руху, хоча у
ідеологічному відношенні вони декларували більшу прихильність
саме до інтернаціональної, а не національної ідейної платформи.
Після поразки Денікіна тиск на націонал�комуністів з метою
їх ліквідації та встановлення однопартійної політичної системи на
чолі з партією більшовиків посилюється. Тому саморозпуск партії
та організований вступ до КП(б)У боротьбистів10, борбистів11 та
така спроба, ініційована незалежниками у січні 1920 р., здають�
ся політичним компромісом як з боку націонал�комуністів, так
і більшовиків. Оскільки сама владна система була побудована за
принципом відповідності саме партійній структурі ВКП(б) і в ній
не залишалося місця членам інших організацій, то націонал�ко�
муністи погодилися на ліквідацію своїх партій, а натомість отри�
мали високі пости в КП(б)У та можливість, хоча і в обмеженій
195
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
формі, впроваджувати у життя свої переконання, зокрема у сфері
освіти та культури.
Отже, націонал�комуністи надали перевагу союзу з політич�
ною силою, яка рекрутувалася з іншої, російської національності,
але була близькою до них за політичною ідеологією. Перейняли
вони також у більшовиків етику революційного радикалізму. Без�
перечно, для них було характерне таке поняття більшовицької
ідеології, що ототожнювало суспільство з полем битви, на якому бо�
рються непримиримі класи, а переможець бути може лише один.
Водночас, змінивши організаційну оболонку, націонал�комуніс�
ти вже у складі КП(б)У продовжили виконувати функцію націо�
нального будівництва, як це робили у свій час Українська Цент�
ральна Рада, гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР. Всі
ці політичні сили ставили «Україну» в основу своєї політичної
діяльності, проте відповідь на питання, «Якою бути цій Україні?»,
давали різну.
Незважаючи на організаційну строкатість та певні програмні
розбіжності, націонал�комунізм є окремим суспільно�політич�
ним рухом, що представляв альтернативний більшовикам та ук�
раїнським партіям шлях розвитку українського суспільства.
Націонал�комуністи, як інші члени українського національ�
ного руху, входили до окремої ідейної спільності, представників
якої поєднували національні цінності та відчуття лояльності до
ідеї нації, яка поставала у їх свідомості єдиним господарським
і національним організмом, що має низку властивих тільки їй
економічних, культурних особливостей. Тобто, на відміну від біль�
шовиків, українські націонал�комуністи визнавали націю справж�
нім об’єктом і суб’єктом історичного розвитку. Для них існуван�
ня української національної спільноти було доконаним фактом,
будь�яке ігнорування інтересів якої могло призвести до неперед�
бачуваних та негативних наслідків. Та й в основу державного бу�
дівництва, як, проте, і більшовики, вони завжди клали етнічний
принцип.
Націонал�комуністи були свідомі боротьби українського та
російського націоналізмів. Російських більшовиків вони часто
трактували як провідників російської національної стихії.
В. Винниченко говорив, що «навіть одне признання до української
національності вже викликає підозріння в «неблагонадійності»12.
У цьому ж дусі вони пояснювали політику більшовиків, спрямова�
ну на уніфікацію та централізацію української та російської ре�
196
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
альностей, звинувачуючи їх у шовінізмі та ставленні до України
як до колонії. Закидали націонал�комуністи більшовикам також
ігнорування українських мас, які могли стати помічником у ста�
новленні радянського устрою, а натомість стають його ворогами13;
засилля в партії люксембургіанських поглядів на питання само�
визначення націй14; відсутність ясного погляду більшовицької
партії на низку актуальних питань та розходження між деклара�
ціями та реальними справами15; впровадження централізованої
моделі управління в Україні, ігноруючи українські партійний
і державний центри та українські радянські партії. Проте всі ці за�
киди розглядалися націонал�комуністами у контексті колишніх
колоніальних стосунків Російської імперії до України, які, як вони
сподівалися, в нових комуністичних умовах будуть зруйновані.
Вони розрізняли соціальну та національну революції в Україні,
причому національну трактували як буржуазну за своєю суттю.
Проте «збігшись в часі із комуністичною революцією, українська
буржуазна національна революція не могла залишатися буржу�
азною та «зупинитись на національній державі, — стверджував
один із лідерів укапістів А. Річицький, — оскільки цьому на за�
ваді стали об’єктивні тенденції революційного процесу»16. Отже,
націонал�комуністи сучасний їм період революції називали ко�
муністичним, були впевнені, що українське національне питан�
ня має бути вирішене у протистоянні «капіталізм–соціалізм», та
закликали використовувати відповідні засоби у політиці, а саме:
першочергово вирішити соціальне питання, і вже залежно від цьо�
го — національне. Вважалося, що вільний національний розвиток
можливий лише за умов соціалістичного суспільства та знищен�
ня соціального гніту. У такий спосіб національне і соціальне вис�
тупали тісно пов’язаними одне з одним явищами одного і того
ж самого порядку.
Разом з тим ідея національної державності, що становить альфу
і омегу для будь�якого націоналізму, не стала для націонал�кому�
ністів визначальною та системоутворюючою. Так, один із лідерів
боротьбистів А. Хвиля писав, «що український нарід не має по суті
нічого спільного з Українською державою (гетьмана П. Скоропад/
ського — В.О) все одно чи монархічною, як нині, чи буржуазною�
республіканською»17. Важливішим для них було забезпечення
доступу трудящих класів до національних культурних цінностей
та вільного національного розвитку. По�суті, їх влаштовувала та
державно�політична форма, яка забезпечувала такий розвиток.
197
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Таким чином, боротьбисти та борбисти підтримали досягнення
Всесвітньої Федерації Соціалістичних Республік, членом якої
мала стати й Україна. Гасло утворення самостійної і незалежної
Української Соціалістичної Республіки стало основною програмною
вимогою В. Шахрая та УКП. Власне кажучи, таке співіснування
ідей федералізму та самостійності в рамках націонал�комуністич�
ного руху можна вважати продовженням відомої української су�
спільно�політичної традиції. Разом з тим ідею соборності прийняли
всі українські політичні сили, від консервативно�гетьманської до
націонал�комуністичної. Проте соборність усвідомлювалася на�
ціонал�комуністами швидше не у категоріях державності, а єдності
всіх етнічних українських земель в одній адміністративній оди�
ниці (не обов’язково державі).
Найбільш вагомою відмінністю націонал�комуністів від ук�
раїнських соціалістичних партій та подібністю до більшовиків
стала підтримка ними соціальної боротьби в українському моно�
етнічному суспільстві. Більшовицька ідея загострення класових
суперечностей та розшарування села за майновим принципом, що
була чужа для української суспільно�політичної традиції, стала
важливим каменем їх ідейної платформи. Йшлося про політику
розкладу села по лінії «куркуль�середняк», а також всередині
групи «середняка» та організації незаможних елементів села.
Більшість українських соціалістів не поділяла такої позиції, ви�
ступаючи проти реальних кроків на шляху втілення класової бо�
ротьби всередині українського народу.
Тісно пов’язане з попереднім питання організації влади. В ціло�
му, українські націонал�комуністи визнали необхідність встанов�
лення влади рад на основі диктатури пролетаріату, цим самим
провівши остаточну розмежувальну лінію між собою та партіями,
що представляли Директорію УНР. Засудили націонал�комуністи
також трудовий принцип організації влади, за яким вся повнота
влади мала належати робітникам, трудовому селянству та трудовій
інтелігенції. Українські соціалісти в переважній більшості виступа�
ли за одночасне існування двох органів: демократичних і класових.
Повертаючись до порушеного на початку статті питання про при�
чини політичних розколів в українському таборі та опираючись на
вищенаведений матеріал, видається, що є продуктивним тракту�
вати Українську революцію 1917–1920 років як ідентифікаційну
кризу, під якою ми розуміємо такий стан суспільства, коли існу�
ючі в ньому дискурси не в змозі інтегрувати соціум, а навпаки,
198
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
сприяють соціальній дезінтеграції, в тому числі і в сфері політики.
Впродовж революції на українських землях замість старих поча�
ли витворюватися нові масові дискурси — національний та соці�
альний, які, незважаючи на постійні спроби політичних сил того
часу поєднати їх у прийнятній для себе формі, все більше відда�
лялися один від одного. Ба більше — вони стали конкурентами
у боротьбі за маси, накидаючи їм «єдино правильну інтерпрета�
цію» світу. В напрямі, паралельному із радикалізацією цих дис�
курсів, змушені були йти і основні політичні гравці.
У такому разі те, що в останньому герці за Україну зіткнули�
ся політичні сили, які представляли собою найбільш радикальні
сегменти національного і соціального дискурсів — український
національний рух та більшовиків, не має дивувати, як, проте,
і те, що українські націонал�комуністи, які відзначалися най�
більшою соціальною радикальністю з усіх українських політич�
них сил, дрейфували до союзу із більшовиками.
1 Лисяк/Рудницький І.П. Інтелектуальні початки нової України // Істо�
ричні есе: В 2 тт. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 188.
2 Драгоманов М.П. Антракт з історії українофільства (1863–1872) // Дра�
гоманов М. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 229.
3 Марчуков А.В. Украинское национальное движение: УССР. 1920–1930�е
годы: цели, методы, результаты. — Ин�т рос. истории РАН. — М.: Наука,
2006. — С. 234.
4 Конференція УПСР у Київі. Відношення до Тимчасового уряду // Бороть�
ба (Орган Центрального Комітету УПСР). — 1917. — 20 червня. — № 5. — С. 6.
5 Областний з’їзд РСДРП (б�ів). (Перша всеукраїнська нарада більшови�
ків) // Літопис революції. — 1926. — № 5.
6 Лапчинский Г. Гомельское совещание (Воспоминание) // Летопись ре�
волюции. — 1926. — № 6. — С. 36–37.
7 Декларація фракції УПСР (лівих) на Трудовому конгресі // Докумен�
ти трагічної історії України (1917–1927 рр.) — К.: Друкарня журналу «Охо�
рона праці», 1999. — С. 110; Проект декларації фракції незалежних УСДРП
на Трудовому конгресі // Червоний прапор. — 1919. — 26 січня. — С. 4.
8 ЦДАГО України. — Ф. 43. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 7.
9 ЦДАГО України. — Ф. 43. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 3.
10 До єдиної комуністичної партії на Україні // Боротьбист (Полтава). —
1920. — №62. — 30 березня.
11 Декларация IV Съезда Украинской партии левых с.�р. борьбистов //
Борьба (Київ). — 1920 — 29 липня — С. 1.
199
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
12 Винниченко В. Не в усьому чесні з собою. Виривки з непосланого лис�
та ЦК РКП // Винниченко В. Публіцистика / Упор. В. Бурбела. — Нью�Йорк,
К.: Українська Вільна Академія Наук у США, НАН України, Інститут літе�
ратури ім. Т.Г. Шевченка, 2002. — С. 62.
13 Мазлах С., Шахрай В. До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?). —
Вид. 2�ге. — Нью�Йорк: Пролог, 1967. — С. 75.
14 Там само. — С. 55.
15 Скоровстанский В. Революция на Украине. — Саратов, 1919. — С. 149.
16 ЦДАГО України. — Ф. 8. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 38.
17 Хвиля А. Нариси з історії партії (продовження) // Боротьба (Черні�
гів). — 1919. — 5 червня. — Ч. 22. — С. 2.
Олена Пономаренко
РЕЛІГІЙНІ ЧИННИКИ
УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Стаття присвячена проблемі взаємовідносин релігії і політи/
ки України. Аналізуючи в історичному контексті наукові, літе/
ратурні, публіцистичні джерела, автор доходить висновку, що
в модерній Україні релігія не тільки об’єднувала суспільство і сак/
ралізувала владу, а й виступала при цьому державотворчим під/
ґрунтям. Однак в постмодерний період вона перетворюється пере/
важно на соціокультурний чинник, який за зваженої політики
держави також здатний об’єднати українське суспільство.
Olena Ponomarenko. Religious factors of the Ukrainian state’s crea/
tion. The article is devoted to the problems of international of religion
and policy in Ukraine. Analysing scientific, literary, public sources
in the historical context, the author comes to the conclusion that in
modern Ukraine religion not only united the society and made the
authority more sacred, but also was the basis of establishing the
state. At the same time postmodern period transforms it into the
sociocultural factor which is able to unite Ukrainian society accord/
ing to the state policy.
В умовах демократичного суспільства, якому властива деідео�
логізація і жодна політична сила не здатна запропонувати загаль�
нооб’єднуючої ідеології, особливого резону набувають моральні
цінності, якими саме й є вартості релігійні. Сьогодні науковці,
зокрема О. Крижанівський, М. Михальченко, С. Плохій1, засвід�
200
НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43
|