Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України

У статті розглядаються різні аспекти впливів етнополітичного менеджменту на формування національної ідентичності.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Зварич, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2009
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13026
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України / І. Зварич // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 330-341. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13026
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-130262010-10-28T12:02:50Z Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України Зварич, І. У статті розглядаються різні аспекти впливів етнополітичного менеджменту на формування національної ідентичності. The influence of ethno-political management on the formation of national identity. The article considers different aspects of the influence of ethno-political management on the formation of national identity. 2009 Article Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України / І. Зварич // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 330-341. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 978-966-02-5322-3 XXXX-0021 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13026 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У статті розглядаються різні аспекти впливів етнополітичного менеджменту на формування національної ідентичності.
format	Article
author	Зварич, І.
spellingShingle	Зварич, І. Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
author_facet	Зварич, І.
author_sort	Зварич, І.
title	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
title_short	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
title_full	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
title_fullStr	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
title_full_unstemmed	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України
title_sort	формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту україни
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2009
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13026
citation_txt	Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України / І. Зварич // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. — 2009. — Вип. 43. — С. 330-341. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.
work_keys_str_mv	AT zvaričí formuvannânacíonalʹnoíídentičnostídomínantaetnopolítičnogomenedžmentuukraíni
first_indexed	2025-07-02T14:58:14Z
last_indexed	2025-07-02T14:58:14Z
_version_	1836547618971320320
fulltext	Ігор Зварич ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ — ДОМІНАНТА ЕТНОПОЛІТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ УКРАЇНИ У статті розглядаються різні аспекти впливів етнополітич/ ного менеджменту на формування національної ідентичності. Igor Zvarych. The influence of ethno/political management on the formation of national identity. The article considers different aspects of the influence of ethno/political management on the forma/ tion of national identity. Переважна більшість країн, що здобули державну незалеж� ність сьогодні, як показує практика, зіштовхуються з проблемою національної консолідації та інтеграції. Загрозами для нових дер� жав стали прояви федералізму, регіоналізму і сепаратизму. Це пояснюється різними причинами, одна з яких — відсутність кон� сенсусу як з окремих питань історичного минулого, так і геополі� тичних інтересів тієї чи іншої країни. Передумови таких розбіж� ностей також зрозумілі, вони знаходяться у площині різних підходів та інтерпретацій історичного минулого, ментальних особ� ливостей етнічних і регіональних груп населення, мовно�культур� них, конфесійних тощо їх характеристик. Долати ці розходження важко, оскільки йдеться про глибинні засади національної іден� тичності, на яких сформувалася та чи інша етнічна спільнота. Україна у цьому відношенні яскравий приклад, що демонст� рує розбіжності у таких складових національного ідентитету, як історичне минуле, мовні, конфесійні та геополітичні пріоритети. Наявність цих розходжень нерідко стає перешкодою на шляху до національного консенсусу серед громадян країни. Про що це свід� чить? Насамперед, про розмитість у поглядах на власну національ� ну історію і вибірковість історичної пам’яті, тобто тієї чуттєвої основи нації, яка формує її національну ідентичність. Якщо до цього додати жорстку опозиційність певних політичних сил діям влади у сфері гуманітарної політики, про що йтиметься далі, то є всі підстави вести мову про такий феномен сучасної української політи� ки, як конфлікт ідентичностей. Під цим поняттям ми розуміє� мо наявність протилежних, а інколи й полярних оцінок, думок та поглядів суспільства і його еліт на базові засади національної історії та перспективи подальшого поступу країни. Постає питан� 330 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 ня, чи все робиться для формування і розвитку національної іден� тичності в нашій державі, а головне, як це робиться? На наш погляд, жорстке протистояння політичних сил у бо� ротьбі за владу як у центрі, так і на місцях змушує їх апелювати до політико�ідеологічних та морально�етичних засад становлення української нації, послуговуючись нерідко застарілими, але доволі ефективними стереотипами минулого, працюючи у такий спосіб не на консолідацію країни та інтеграцію суспільства, а на її розкол. Як наслідок, сьогодні наша держава у морально�психологічному і політичному відношеннях зупинилася на рівні кінця 80�х — по� чатку 90�х рр. минулого століття, коли гостро дебатувалися пи� тання національної належності, свідомості та самосвідомості. За такого стану національного менталітету країна успішно розвивати� ся не може, а тому постає сакраментальне питання: що робити? Одним із засобів подолання конфлікту ідентичностей в Україні, на наш погляд, має стати ефективний етнополітичний менедж� мент, тобто технологія управління тенденціями та процесами у сфері як етнічних, так і регіональних (територіальних) відносин з метою запобігання руйнівним конфліктам і пошуку цивілізованих шляхів вирішення тих, які вже існують. Щоб розкрити структуру та механізм реалізації етнополітичного менеджменту, необхідно розглянути найбільш суттєві компоненти і характерні особливості функціонування такого механізму. Відтак, на нашу думку, невід’єм� ними складовими етнополітичного менеджменту є правові, орга� нізаційно�адміністративні та ідеологічні компоненти управління етнополітичними і регіональними процесами у державі. Що стосується правових засад державної етнополітики, яка з технологічного боку є ні чим іншим, як управлінням етнопо� літичними процесами на конституційній та законодавчій основі, то передусім вони й створюють систему легітимних дій як з боку влади, так і етнічних спільнот та місцевих влад різних рівнів, спря� мованих на задоволення інтересів громадян, суспільства і держа� ви, а також специфічних потреб етнічних меншин. Нормативно/правова база у сфері етнополітики складається сьогодні в Україні з низки законодавчо�правових актів, основу яких становить Конституція України. Нагадаємо, що вона оперує такими визначальними категоріями, як «народ України», «націо� нальні меншини», «корінні народи» та цілим рядом інших важли� вих понять у галузі права і етнополітики1. Як Основний закон дер� жави, Конституція України в частині забезпечення і реалізації 331 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України етнополітики сформувалася на базі низки правових і політичних актів, що заклали законодавче підґрунтя етнополітичного роз� витку суспільства. До таких слід віднести Декларацію прав на� ціональностей України; закони України: «Про національні менши� ни в Україні»; «Про громадянство в Україні»; «Про біженців»; «Про імміграцію» та інші. Послідовна їх реалізація сприяла і сприяє збереженню міжетнічного миру у сучасному українському су� спільстві2. Таким чином, правові засади етнополітичного мене� джменту є достатньо вагомим фундаментом для успішної реаліза� ції курсу на цивілізоване вирішення етнополітичних конфліктів у вітчизняному поліетнічному соціумі. Щодо організаційно/адміністративного механізму етнополі� тичного менеджменту, то він складається з відповідних держав� них інституцій, органів місцевого самоврядування і громадських організацій, створених за етнічною ознакою з метою репрезен� тації інтересів національних меншин. У переважній більшості вони задовольняють вимоги та інтереси етнічних спільнот, хоча є й ви� нятки, що, насамперед, стосується особливостей статусу представ� ницьких інституцій кримських татар. Нарешті, стосовно ідеологічної компоненти етнополітичного менеджменту, то її сутність полягає передусім у формуванні прий� нятної спільної картини національної історії країни. На жаль, саме у цій складовій етнополітичний менеджмент має суттєву про� галину, через що ідеологічну компоненту можна вважати чи не найслабшою його ланкою. При цьому така ідеологічна домінанта мала б сприяти поширенню і утвердженню культури миру, а не конфронтації серед представників різних етнічних спільнот, народу та влади, центру і регіонів. Натомість ми бачимо, як ідеологічні постулати різних політичних сил, орієнтованих на контроль за вла� дою, стають підвалинами жорсткої міжпартійної конкуренції, що не зупиняється навіть перед небезпекою руйнації держави. Необхідність посилення ролі етнополітичного менеджменту і насамперед його ідеологічної складової зумовлена низкою чин� ників. Йдеться передусім про демократичні засади суспільного розвитку, що спираються не стільки на силові та репресивні ме� тоди розв’язання конфліктів, як на мирні переговори і пошук компромісу між конфліктуючими сторонами. Наступний — імпе� ратив сучасної цивілізації, який попри все, але орієнтує міжна� родну спільноту на розвиток культури миру, а не війни, плюра� лізму і діалогу цивілізацій, а не їх «зіткнення» (С. Гантінгтон). 332 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Вирішення цих завдань покладається як на владні органи та інститути — парламент, уряд, конституційний суд, так і на органи місцевого самоврядування; політичні партії і рухи; громадські об’єднання національних спільнот; окремих громадян, які нале� жать до національних меншин. Усі ці суб’єкти влади і лідери гро� мадсько�політичних структур є компонентами доволі складного механізму керуючого впливу на етнополітичні та регіональні процеси, що мають безпосереднє відношення до етнополітичного менеджменту. Коли говориться про менеджмент в етнополітиці, то необхід� но мати на увазі, що йдеться про ту частину або сегмент явища, які носять упорядкований характер, тобто явище чи процес, певним чином структуровані та організовані. Це означає, що управлінсь� кі дії і рішення щодо етнонаціональних громад стосуються не всіх без винятку явищ та процесів етнонаціонального спектра, а лише тих із них, яким притаманні інституційні ознаки. Отже, йдеться про цілеспрямовані регулюючі дії влади насамперед відносно організацій національних меншин — національно�культурних товариств, громадсько�політичних спілок та асоціацій, які діють у правовому полі держави і обстоюють специфічні групи інтере� сів, що мають етнонаціональне забарвлення. Якщо етнічні та на� ціональні спільноти — це певні групи населення, котрі можуть проживати як компактно, так і дисперсно, не маючи при цьому організаційних структур і засад діяльності, а тому їх можна роз� глядати як дисперсні або аморфні, то за наявності товариств, об’єднань і асоціацій вони набувають інституційних ознак, зав� дяки яким постають уже як організовані громади. Саме це є пе� редумовою керуючого впливу держави на такі спільноти, а спіль� нот на державу. Ведучи мову про етнополітичний менеджмент, необхідно зроби� ти одне суттєве застереження. Воно торкається двох ключових тер� мінів, з яких складається це поняття: «політика» та «менеджмент». У поєднанні з етнічним чинником виникає ефект політичного управління, з одного боку, тобто управління не стільки адмініст� ративними, скільки політичними (вольовими та легітимними) методами, а з другого — управління політизованою етнічністю з використанням нормативно�правових, адміністративних та ідео� логічних ресурсів влади. Таким чином, етнополітичний менедж� мент — це досить складне поняття, коли політика є засобом управління, а управління виступає інструментом політики. На 333 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України нашу думку, відмінність між цими обома аспектами такого склад� ного концепту полягає у тому, що за умов гострої політизації етніч� ності на перший план виходить політика як метод управління, тоді як під час стійкого розвитку суспільства, коли політична температура його істотно спадає, управління стає засобом форму� вання політичної стратегії національного розвитку і шляхів її ре� алізації відповідними органами державної влади. Відтак під етнополітичним менеджментом розуміють систему політичних, адміністративних та організаційно�правових дій ор� ганів державної влади, спрямовану на запобігання руйнівним чи деструктивним політичним конфліктам на етнонаціональному ґрунті задля оптимізації міжнаціональних відносин у поліетніч� ному суспільстві. При цьому в основі його механізму — інсти� туційна мережа, завдяки якій вдається здійснювати діагности� ку, експертизу і мінімізацію політичних ризиків, спричинених етнічним чинником. Отже, згідно із запропонованим визначен� ням етнополітичного менеджменту під ним слід розуміти засно� вану на праві структуру владних інституцій, що здійснюють ре� гулювання етнополітичними процесами з метою оптимізації міжетнічних відносин у поліетнічній державі і запобігання ви� никненню міжетнічних конфліктів. Головні цілі та завдання органів державного управління у сфері етнополітичного менеджменту підпорядковані загальній фунда� ментальній стратегії розвитку суспільства як національного або етнополітичного організму. Вона полягає в необхідності виправ� лення деформацій у міжетнічних відносинах шляхом етнонаціо� нального відродження, повноцінного функціонування і розвитку громад і культур етнічних меншин. Основними компонентами цієї стратегії є: – забезпечення комплексного підходу до етнонаціональних проблем, що сприяє виробленню нових законопроектів у царині на� ціонально�державного будівництва, зміцненню демократичних засад суспільного розвитку, збереженню територіальної ціліс� ності держави, недопущенню міжетнічних протистоянь; – утвердження у суспільному житті етнічної толерантності та злагоди, багатоманітності культур (полікультурності), взаємно� го порозуміння різних етнічних груп, насамперед між титульним етносом і національними меншинами; – дотримання сталої рівноваги між загальними інтересами нації та потребами етнокультурного відродження етнічних меншин 334 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 України на шляху до становлення української політичної нації. Практика свідчить, що всі негативні процеси в етнополі� тичній сфері (загострення конфліктних ситуацій, протистояння, силові прояви впливу і т. ін.) на сьогодні спричинені не стільки процесами етнізації політики, скільки її регіоналізацією, яка стає домінуючим чинником вітчизняного політичного простору. Іншими словами, етнічна компонента не є самостійною серед тих, що визначають політичну температуру суспільства, а виявляється у взаємодії з іншими і насамперед такими, як регіональний чинник. Сформувати національний ідентитет, тобто консенсус з при� воду фундаментальної шкали цінностей, яка консолідує еліти та суспільство, громадян різних національностей і регіонів, можли� во лише на тлі широкого громадського діалогу, подолання стере� отипів минулого, модернізації успадкованих ідентитетів на заса� дах верховенства права і відкритого громадянського суспільства. Інша альтернатива — це регіоналізація єдиного національного простору з непередбачуваними ризиками та їх наслідками для де� мократії і країни в цілому. Останнім часом українське суспільство досить гостро відчу� ває намагання з боку певних політичних еліт поєднати етнічні чинники з регіональною специфікою окремих територій, щоб за� гострити політичну ситуацію, одержавши у підсумку сумнівні політичні дивіденди. Як приклад такого загострення подій, на пе� реконання багатьох політологів, можна навести спроби консолідації представників органів місцевих і регіональних влад на платформі гострої критики гуманітарної політики в Україні. Свідченням цього є, на їх думку, другий з’їзд рад усіх рівнів, що відбувся 1 березня 2008 року у Сєвєродонецьку. Як зазначали самі його організатори, у порядку денному цього заходу стояли два питання: гуманітарна ситуація у державі та захист прав російськомовних громадян України3. У зв’язку з цим чималий інтерес у дослідни� ків цієї проблематики мало б викликали недавнє повідомлення Укрінформу про те, що ситуацію з освітою українською мовою в Росії, а російською в Україні вивчить Комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек4, висновки якого можуть суттєво прояснити існуючі реалії у цьому. Те, що гуманітарний простір країни дійсно потребує уваги — і не лише влади, а й громадськості, сумнівів немає. Проте важко ко� ментувати проблему захисту прав російськомовних громадян в Ук� раїні, оскільки вони захищені нормами Конституції та відповідного 335 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України їй чинного законодавства, зокрема й міжнародного, до якого при� єдналася наша держава. Але, попри це, представники радикаль� ного регіоналізму, тобто тих політичних еліт, котрі будь�що вима� гають: а) негайного надання статусу другої державної мови — російській; б) запровадження федеративного адміністративно�те� риторіального устрою; в) прикриваючись тезою так званого «кано� нічного православ’я», заперечують доцільність утворення єдиної помісної православної церкви в Україні тощо, фактично руйнують національний ідентитет українців як сучасної політичної нації. Натомість, хоч час від часу, але дедалі активніше педалюється тематика регіональної ідентичності, наголошується на історичних, культурних, мовних тощо відмінностях між регіонами, ігнорую� чи той факт, що впродовж століть українцям як нації, по суті, за� боронялося думати про якусь етнічну спорідненість, а тим більше національну спільність. Ось як регіонали�радикали подають ситуа� цію з національним ідентитетом сьогодні: «Ми внаслідок історико� культурних та географічних особливостей, що склалися, різні»5. Так, можна погодитися, що деякою мірою ми є різними, але ця відмінність: по�перше, вимагає правдивих і глибинних пояс� нень, чому ми різні і що не дає нам, так би мовити, «уподібнитися»; по�друге, розбіжності, які існують, не є нездоланним бар’єром на шляху до єднання; по�третє, будь�які відмінності, тим паче спри� чинені політикою національного гноблення у минулому, не повинні вести до протилежностей, а згодом і до конфлікту між етнічними групами та регіонами. Тож власна позиція окремих політичних еліт, в основі якої — консервація традицій імперського минулого у будь�яких його проявах, є чи не єдиною для них ідеологічною підставою, щоб і надалі експлуатувати тезу щодо регіональної спе� цифіки, яка нібито конче потребує законодавчого закріплення. По суті, ідеологи і практики політичного регіоналізму прагнуть на конституційно�правовому рівні визнати і закріпити трагічну спадщину минулого, коли український народ було позбавлено права на самовизначення, а отже, й приречено на поступову, але неухильну асиміляцію. Саме фіксування результатів такої істо� ричної і етнополітичної тенденції намагаються здійснити сьогодні окремі представники регіоналістського руху в Україні, викорис� товуючи як технологію такої політики органи місцевого самовря� дування, а також інші ресурси, які є у їхньому розпорядженні — від парламентської трибуни до участі у різного роду політичних інститутах і громадських об’єднаннях. Така політика, на наш по� 336 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 гляд, є не лише згубною для міжнаціонального спокою у державі, а й провокує міжрегіональне відчуження, формує двовекторну свідомість щодо стратегічних перспектив нашої країни в цілому, а саме: проєвропейську чи проросійську. Виникає питання, що можна цьому протиставити? Чи володіє влада засобами і технологіями нейтралізації регіонального популіз� му, який дестабілізує ситуацію у державі, руйнуючи її етнополітич� ну цілісність та національну ідентичність? Можна стверджувати, що на сьогодні у її розпорядженні є різнопланові політико�правові, організаційно�адміністративні та ідейно�концептуальні управлінсь� кі технології впливу на радикалізм етнорегіоналів. Це насампе� ред конституційно�правові норми, що обмежують радикальний регіоналізм у його намаганнях, наприклад, змінити адміністра� тивно�територіальний устрій за принципами федералізму, котрий на сьогодні є вже застарілою моделлю побудови держави і може роз� глядатися лише як данина минулим часам. Адже демократичні процеси, пов’язані з децентралізацію управління і зміцненням засад місцевого самоврядування, не порушуючи традиційних ка� нонів державотворення, діють ефективніше, аніж класична сис� тема федералізму. Тому не можу погодитися з моїм добрим това� ришем, народним депутатом України В. Тихоновим, який усе ще стверджує, що «кращого лікарства, ніж федералізм, Європа у цій справі запропонувати не зможе»6. В арсеналі влади є також уста� нови, що контролюють і регулюють міжрегіональні та міжетніч� ні відносини згідно з нормами, зокрема і прямої дії, чинної Конс� титуції України. Згідно з її принципами влада як в особі тих народних депута� тів України, які ухвалювали цей Основний закон держави, й тих, хто вносив у подальшому зміни і доповнення до нього, так і в особі Президента України, на противагу ідеологам регіоналізму, розг� лядає стратегію національного державотворення і формування єдиного простору національної ідентичності принципово по�іншо� му. У «Посланні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовніш� нє становище», зокрема, зазначено: «В історичній перспективі в країні відновлюється єдина українська політична нація. Цей процес — поступальний і незворотний... Український народ має потужний ресурс єдності. Його опорою є принцип унітарності»7. Таким чином, на відміну від ідеологів вітчизняного політич� ного регіоналізму та федералізму, у контексті конституційних норм обстоюється принцип унітарності, але при цьому не у площині 337 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України централізованої, а навпаки, децентралізованої моделі організа� ції влади та управління державою: «Наш орієнтир — більше прав і відповідальності для місцевих громад і регіонів», — йдеться у цьому ж Посланні далі. Водночас зміст цієї цитати красномов� но засвідчує, що сьогодні вже ніхто в Україні не в змозі уникнути «регіоналістичної» риторики. І це цілком природно, адже кон� структивний (котрий ще ідентифікується і як адміністративний) регіоналізм дедалі активніше набуває іманентних ознак доміную� чої європейської тенденції у пошуках оптимізації системи управ� ління територіальними ресурсами. При цьому є всі підстави для висновку, що в останній час зумовлені цим процеси регіоналізації набувають своєрідної інституціоналізації, свідченням чого є низка документів, зокрема ухвалена ще у 1988 році Хартія про регіо� налізм, а також Європейська хартія регіональних або міноритар� них мов, Декларація про регіоналізм у Європі тощо. Проте необхідно наголосити, що європейський регіоналізм — явище доволі неоднорідне і суперечливе, хоча б з огляду на те, що там, з одного боку, дійсно відбуваються процеси зближення сім’ї європейських народів у рамках Європейського Союзу, а з іншого — суттєво зростає вплив місцевого самоврядування, і це теж є про� явом загальноєвропейської тенденції до регіоналізації. Разом з тим важко не помітити й іншого, що також асоціюється з регіоналіз� мом, але набуває характеру екстремізму і сепаратизму. Зокрема, їхні прояви загалом регіонального змісту можна помітити у Франції на прикладі корсиканського руху за незалежність. В Італії має місце хоч і латентне, але доволі тривале протистояння між регіонами її північної і південної частин. На підтримку ідеї утво� рення на півночі цієї країни окремої держави під назвою Падонія дедалі активніше виступає політична партія «Ліга Півночі». Своє втілення радикальний регіоналізм знаходить і на території Вели� кобританії, насамперед у вигляді північно�ірландського іреден� тизму, шотландського і валійського автономізму. В іншій країні Європейського Союзу — Іспанії він давно перейшов у гостру фазу відвертого сепаратизму, що супроводжується терористичними діями баскських бойовиків. Прямим викликом цілісності країни став регіоналізм для Бельгії, який набуває дедалі відвертішого політизованого характеру, що, з огляду на етнічні та економічні складові конфлікту, створює сприятливий ґрунт якщо не для роз� паду, то принаймні трансформації «столиці Європи» у конфеде� ративне утворення. 338 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 Таким чином, як видно, немало апологетів європейського регіо� налізму також не завжди і в усьому дотримуються заснованого на міжнародному праві постулату територіальної цілісності існуючих країн, а сам він тяжіє до автономізації і навіть виходу зі складу тієї чи іншої з них та створення окремої незалежної держави. У зв’яз� ку з цим виникає питання, чи не загрожує таке й територіальній цілісності України? І відповідь на нього слід шукати вже у площині розробки і впровадження активної державної регіональної політи/ ки. Її брак разом з іншими чинниками, такими як: «розбалансо� ваність державного апарату, відсутність ефективного розподілу влад разом з анахронічним характером відносин «центр — регіо� ни»... становлять основні загрози для країни та її громадян»8. Вважаємо, що сучасна регіональна політика повинна виходити з концептуальних засад, в основу яких покладено принцип: «ре� альне місцеве самоврядування — сильна держава». Цей комп� лекс питань, пов’язаний з децентралізацією управління, має вирішуватися через удосконалення законодавства про місцеве самоврядування і знайти своє закріплення в оновленій Консти� туції, можливі зміни до якої нині обговорюються громадськістю. Під реальним самоврядуванням слід розуміти надання терито� ріальним громадам прав, необхідних і достатніх для вирішення місцевих проблем, пов’язаних з виробництвом і зайнятістю насе� лення, охороною здоров’я та довкілля, наповненням місцевих бюджетів. Такий шлях розвитку місцевого самоврядування, те� риторіальних громад та, зрештою, регіонів нічого спільного не має з традиційними політичними вимогами щодо федералізму чи шантажем влади з боку регіональних еліт, які часто�густо є носія� ми застарілої схеми відносин між центром і регіонами, яка, що вже було зазначено, становить одну із загроз цілісності країни. Разом з цим оптимізації етнополітичної складової регіональ� ної політики безперечно сприяло б якнайскоріше ухвалення нової Концепції етнонаціональної та регіональної політики, котрою б передбачався такий механізм реалізації її гуманітарної складо� вої, відповідно до якого національні та міжнародні норми права доповнювали одна одну, а не конфронтували між собою, як це, наприклад, має місце щодо мовного законодавства, коли поряд із Конституцією і законом про мови діє ще й не в усьому узгоджена з ними Європейська хартія регіональних або міноритарних мов. Отже, доводиться лише шкодувати, що так і не став повноцінним законодавчим актом поданий до парламенту ще у 2005 році проект 339 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України закону «Про Концепцію державної етнонаціональної політики». Тим не менше привертають увагу ті її положення, де наголо� шується на відсутності ефективної, з урахуванням регіональних особливостей, політики підтримання української мови та куль� тури, котра була б із розумінням сприйнята більшістю російсько� мовного населення9. Як показує досвід політичної діяльності на гуманітарному нап� рямі певних політичних сил, зокрема комуністів, радикалізованих регіональних еліт, різного роду проросійськи налаштованих гро� мадських об’єднань і рухів, будь�яка підтримка владою статусу ук� раїнської мови як державної викликає шалений їх спротив, а самі зусилля влади щодо цього давно вже одержали ярлик на кшталт «насильницької українізації». Зрозуміло, що за таких умов форму� вати єдине поле національної ідентичності надзвичайно важко, але необхідно. Тому вважаємо цілком слушною пропозицію доопрацю� вати зазначений законопроект щодо Концепції етнонаціональної політики, додавши ще й рубрику «регіональної політики», адже ці поняття та реалії в українській дійсності досить тісно переплетені і взаємодіють як суттєвий етнорегіональний чинник. Отже, здійснивши аналіз впливу етнополітичного менеджменту на формування національної ідентичності, приходимо до наступ� них висновків. Перше. В умовах гострої конфронтації політичних сил історичне минуле нашого народу нерідко використовується не як чинник консолідації, а дезінтеграції української нації. Дру/ ге. Сьогодні етнізація політики, помітна ще з дев’яностих років минулого століття, поступилася місцем її регіоналізації, коли ет� нічний чинник відіграє роль однієї зі складових етнополітичних і етнорегіональних процесів. І, по/третє. Етнополітичному мене� джменту як механізмові та технології управління політичними ризиками на етнічному ґрунті, що має достатні правові і органі� заційно�адміністративні ресурси, передусім недостає ефективної ідеології, спрямованої на консолідацію та інтеграцію етнічних і регіональних спільнот у сучасну політичну націю. Над розробкою концептуальних ідей та ідеологічних ціннос� тей, що консолідували б націю у рамках єдиної країни, повинні співпрацювати політичні сили, регіональні еліти, громадські ор� ганізації і рухи, експерти та науковці, спільним продуктом яких має стати концепт української держави, яка відповідала б кри� теріям модерної нації з її етнічними, регіонально�територіальни� ми, громадянськими і політичними ознаками. Без цього країна 340 НАУКОВІ ЗАПИСКИ Випуск 43 приречена на тривалу та виснажливу конфронтацію, від якої і на� далі потерпатимуть усі. 1 Конституція України. Закон України про внесення змін до Конституції України. — Харків: Фоліо, 2005. — 48 с. 2 Биков О. М. Конституційно�правовий статус національних меншин в Україні. — К., 2001. — С. 45–48; 53–57. 3 Голенко В. Н., Тихонов В. Н. Северодонецк: точки не будет. — Луганск: ПЦ «Максим», 2008. — С. 3. 4 Комісар ОБСЄ у Росії шукатиме… українські школи // Урядовий кур’єр. — 2009. — № 44 (3950). — 12 березня. — С. 3. 5 Голенко В. Н., Тихонов В. Н. Северодонецк: точки не будет. — С. 16. 6 Тихонов В. Под ярмо и гребенку // Комсомольская правда в Украине. Западноукраинский выпуск. — 2009. — № 55/11(3165/24560). — 13–19 мар� та. — С. 7. 7 Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради Ук� раїни про внутрішнє і зовнішнє становище України. 2008 рік // Офіційний вісник України. Інформаційний бюлетень № 15 (53), 15 травня 2008 року (Спе� ціальний випуск). — К.: ДП «НВЦ «Євроатлантикінформ», 2008. — С. 4. 8 Там само. — С. 5. 9 Проект Закону про Концепцію державної етнонаціональної політики України // http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc34?id �&pf3511� 24713& pf35401�72088. Сергій Білошицький МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ОБҐРУНТУВАННЯ УНІВЕРСАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ЛІБЕРАЛЬНО#ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУЧАСНИХ СУСПІЛЬСТВ Аналізуються провідні теорії ліберально/демократичної транс/ формації сучасних суспільств; виявляються їх можливі хиби та протиріччя. Автор доходить висновку, що дотепер суспільство/ знавці не змогли запропонувати наукової теорії, яка б була здат/ ною пояснити сучасні успіхи ліберальної демократії не як част/ ковість, а як тотальну тенденцію, що володіє універсальною перспективою для всього людства. В цьому питанні сучасна політична наука, що сформувалася в умовах «холодної війни», 341 ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України

Репозитарії

Схожі ресурси