Україна: "час війні й час миру"
Маємо жити і творити з урахуванням того, що є «час війні й час миру». Нині настав час усвідомити, що Росія – це постійний виклик Україні, на який слід безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки....
Gespeichert in:
| Datum: | 2017 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2017
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130349 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Україна: "час війні й час миру" / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 135-156. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-130349 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1303492018-02-12T03:02:49Z Україна: "час війні й час миру" Ткаченко, В.М. На допомогу викладачеві історії Маємо жити і творити з урахуванням того, що є «час війні й час миру». Нині настав час усвідомити, що Росія – це постійний виклик Україні, на який слід безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки. We need to live and to create in view of the fact that there is a “time for war and a time for peace”. In nowadays, the time be-came to realize, that Russian Federation is a constant challenge to Ukraine that requires of continually searching of appropriate answer and formulate the Ukrainian national identity as an equivalent factor of national security. 2017 Article Україна: "час війні й час миру" / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 135-156. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130349 327(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії |
| spellingShingle |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії Ткаченко, В.М. Україна: "час війні й час миру" Український історичний журнал |
| description |
Маємо жити і творити з урахуванням того, що є «час війні й час миру». Нині
настав час усвідомити, що Росія – це постійний виклик Україні, на який слід
безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національну
ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки. |
| format |
Article |
| author |
Ткаченко, В.М. |
| author_facet |
Ткаченко, В.М. |
| author_sort |
Ткаченко, В.М. |
| title |
Україна: "час війні й час миру" |
| title_short |
Україна: "час війні й час миру" |
| title_full |
Україна: "час війні й час миру" |
| title_fullStr |
Україна: "час війні й час миру" |
| title_full_unstemmed |
Україна: "час війні й час миру" |
| title_sort |
україна: "час війні й час миру" |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
На допомогу викладачеві історії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130349 |
| citation_txt |
Україна: "час війні й час миру" / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 135-156. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT tkačenkovm ukraínačasvíjníjčasmiru |
| first_indexed |
2025-07-09T13:23:55Z |
| last_indexed |
2025-07-09T13:23:55Z |
| _version_ |
1837175866025574400 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2017. – №1
НА ДОПОМОГУ
ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ
УДК 327(477)
В.М.ткачеНко *
УКРАЇНА:
«ЧАС ВІЙНІ Й ЧАС МИРУ»
«Для всього свій час,
і година своя кожній справі під небом:
час родитись і час помирати,
[…] час війні й час миру»
Еклезіаст (9:11)
Час демократичних перетворень у незалежній Україні позначений низ-
кою зрушень у суспільно-політичній свідомості. Ідеться про наукове осмислен-
ня власної ідентичності: «Ким ми були?», «Ким ми є?», «Ким ми прагнемо ста-
ти?» – у сучасному ґлобалізованому світі. Питання ці виникають перед кожним
народом у період національного самовизначення.
Зазвичай боротьба за національне самовизначення в XIX–XX ст. проходи-
ла три етапи: 1) розвиток національної культури, заснованої на національній
мові та її практичному використанні в освіті, управлінні й економічному жит-
ті; 2) здобуття політичних прав і політичного самоуправління – спершу у фор-
мі автономії, а зрештою – і повної незалежності; 3) створення завершеної соці-
альної структури, що пронизувала б усю домінуючу етнічну групу та включала
Маємо жити і творити з урахуванням того, що є «час війні й час миру». Нині
настав час усвідомити, що Росія – це постійний виклик Україні, на який слід
безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національ
ну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки.
Ключові слова: національна ідентичність, нація етнічна та громадянська,
мережева система сучасного капіталізму, ґлобальне політичне пробудження,
імператив толерантності, спільність історичної долі.
* Ткаченко Василь Миколайович – доктор історичних наук, професор, членкореспондент
НАПН України, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАНУ
Email: Vasyl.Tkachenko@gmail.com
Український історичний журнал. – 2017. – №1
136 В.М.Ткаченко
у себе її освічені еліти, прошарки чиновників і підприємців, вільних селян, ор-
ганізованих робітників. Послідовність здійснення цих вимог могла варіювати-
ся, але, як зазначав знаний чеський дослідник М.Грох, «траєкторія будь-якого
національного руху вичерпувалася лише тоді, колі всі вони були виконані»1.
Праці інших європейських дослідників засвідчують, що проблема націо-
нальної ідентичності актуалізується тоді, коли «значна кількість людей з пев-
ної спільноти вважає себе нацією або ж поводиться так, нібито ця нація існує»
(Г.Сетон-Вотсон). У цей історичний час кожна нація діє як «співтовариство по-
чуттів, що знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і при-
родно прагне створити її» (М.Вебер). Більше того, уповні нормальним є те, що
«будь-якій національній спільноті судилося в той чи інший момент являти
себе в іпостасі “обраного народу”. Цей романтичний сплеск почуттів і відпо-
відна піднесена поведінка […] не оминула й старі нації Європи» (Е.Балібар)2.
Жити «як люди» – прагнення зрозуміле й виправдане. Тут Україна у сво-
їх прагненнях нічим не відрізняється від інших народів світу. Інша справа –
практична реалізація розбудови власної державності в ролі «обраного народу»,
адже багато залежить від здатності національної еліти мобілізувати суспіль-
ство й повести його за собою.
Українська нація: етнічна чи громадянська?
Двадцять п’ять років незалежності, упродовж яких нам так і не вдалося
вийти на рівень ВВП 1990 р., помітно остудили наш романтичний запал «об-
раного народу», характерний для перших років після проголошення суверені-
тету. То чи ж варто дивуватися, що той небачений раніше попит на літерату-
ру про нашу минувшину теж помітно впав, адже замість запитання: «Ким ми
були?» на порядок денний було висунуто суворе у своїй повсякденності: «Ким,
ми, урешті-решт, є нині?».
І тут картина виявилася різко неоднозначною. З одного боку, усупереч за-
явам деяких високих керівників нашої країни про те, що, мовляв, «віддача від
науки – нуль», Україна посіла 7-ме місце в топ-15 держав із середнім рівнем
доходів за якістю заявок, поданих на здобуття патентів. У загальному підсум-
ку за динамікою кількості заявок на реєстрацію інновацій Україна опинилася
у двадцятці лідерів світового науково-технічного прогресу3. Тобто український
народ засвідчив свій високий творчий потенціал. Однак, з іншого боку, сьогод-
ні лише в поодиноких випадках запатентовані ідеї вітчизняних учених впро-
ваджуються у виробництво. У країні так і не створено гідних умови для роботи
молодих висококваліфікованих фахівців – багато з них змушені шукати її за
кордоном. Що найголовніше, відсутні стимули для розвитку високотехнологіч-
ної промисловості.
1 Хрох М. От национальных движений к сформировавшейся нации // Нации и национа-
лизм. – Москва, 2002. – С.135.
2 [Електронний ресурс]: http://citatu.com.ua/blog-afits/1369/1393/; Балибар Э., Валлерстайн И.
Раса, нация, класс: Двусмысленные идентичности. – Москва, 2003. – С.112.
3 Дубровик А. Україна – у 20-ці лідерів науково-технічного прогресу // День. – 2012. – 16–
17 листопада. – С.2.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 137
Тут не треба бути великим провидцем, щоб зробити узагальнення: продук-
тивні сили України, хай поки що в окремих галузях, вочевидь уже переросли
виробничі відносини. Питання лише в тому, коли набереться «критична маса»
нового покоління, що рішуче поставить на порядок денний проблему суспіль-
ної модернізації. В усякому випадку вже складається класична передумова
того, що З.Бжезинський охарактеризував як «ґлобальне політичне пробуджен-
ня», де новітні «потенційні революціонери» – студентство й молоді спеціаліс-
ти – «являють собою еквівалент войовничого пролетаріату ХІХ і ХХ ст.»4. За
цих умов політичний клас України мав би дати відповідь на третє запитання
самоідентичності: «Ким ми хочемо бути?». А це вимагає його здатності предста-
вити народу конкретний суспільно-політичний проект на майбутнє, а також
виявити належну волю задля його реалізації. Як зазначав Е.Ренан,
«нація – це кінцевий результат тривалої роботи, жертовності
й відданості […] Спільна слава в минулому; прагнення разом
здійснити ще раз щось велике у сучасному – ось головна умо-
ва для того, щоб бути нацією […] Нація – це велика спільнота,
створена розумінням, усвідомленням жертви, принесеної рані-
ше, і готовністю до нової. Вона існувала в минулому, вона від-
новлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко вис-
ловленим прагненням продовжити життя спільноти. Існування
нації […] – це щоденний плебісцит»5.
Звісна річ, жодне визначення нації не може претендувати на істину в
останній інстанції. Це стосується і складових цього поняття у викладі Е.Ренана,
який зробив акцент на «вольовій» іпостасі. Але чи досить волі, коли забракло
сил і ресурсів? І тут нам у пригоді знову стає досвід історії, який засвідчує іс-
тинність положення, що динаміку суспільного поступу визначає, урешті-решт,
потенціал напруги між набутим досвідом нації та горизонтом її устремлінь.
Доводиться зважати на те, що чим менш осмисленим є досвід минулого, тим
більш утопічними стають проекти на майбутнє. І навпаки – чим вищий рівень
самоусвідомлення власного досвіду, тим реалістичнішими при самовизначен-
ні нації стають конкретні плани й завдання її модернізації.
Отже на межі третього тисячоліття, у пограничній ситуації «гібридної вій-
ни», розв’язаної Росією проти України, перед нами на повен зріст постала про-
блема визначення своєї національної ідентичності. І кожен із нас, суспільство
у цілому, мають зрозуміти й оцінити, яке місце ми посідаємо у сучасному світі,
наскільки унікальний і неповторний пройдений нами шлях. Урешті-решт усі
ми перейняті турботами про прийдешнє – що нам суджено в майбутньому.
Не буде перебільшенням сприймати наш час як епоху ідентичності – по-
шуку кожною людиною уявлення про самоцінність людського життя в його
зіставленні з цивілізаційними надбаннями, культурою та історією як ми-
нулих, так і нині сущих поколінь. Національний фактор у формі «вибуху
4 Бжезинский З. Глобальное политическое пробуждение [Електронний ресурс]: http://polit-
zone.in.ua/index.php?id=752
5 Ренан Э. Что такое нация? Доклад, прочитанный в Сорбонне 11 марта 1882 г. [Електронний
ресурс]: http://hrono.ru/statii/2006/renan/naci.php
Український історичний журнал. – 2017. – №1
138 В.М.Ткаченко
етнічності» – повсякденна реальність. Більше того – національна ідентичність
стала зворотною стороною нестримного й неоднозначного процесу ґлобалізації.
З одного боку, процес цей вторгається в наше повсякдення, руйнує та підпо-
рядковує собі традиційний спосіб життя. Але з іншого боку, ця ж ґлобалізація
спонукає до відтворення наявних і породження нових резервів соціального іс-
нування людства. Позиціонуючи себе в ролі дуальної опозиції до процесу «ґло-
балізації», оця всюдисуща «національна ідентичність» виступає як самоопи-
сання, самопрезентація нації до зовнішнього світу, що передбачає оцінку як
«себе», так й «інших». У підсумку, ми спостерігаємо своєрідний парадокс, коли
національна ідентичність актуалізується самим процесом наростання світово-
го ґлобалізаційного процесу або й усупереч йому.
Однак не все так просто та однозначно. Здобувши незалежність, Україна
мала пройти в «наздоганяючому режимі» дві фази суспільного розвитку, при-
таманні індустріальній добі: 1) становлення громадянського суспільства;
2) завершальний етап формування національної самосвідомості. Оскільки
формування громадянського суспільства в нашій країні відбувається вкрай
повільно й неоднозначно, дехто вже готовий оголосити про провал здійснення
проекту громадянської нації в Україні як територіально-політичного утворен-
ня. Натомість суспільна увага навертається до проекту розбудови нації лише
на етнічній основі.
На нашу думку, постановка питання – «або політична, або етнічна» основа
нації – некоректна, така, що штучно драматизує проблему. Національна свідо-
мість, як відомо, не одновимірна. Вона має принаймні два аспекти. Перший –
громадянський: нація складається з громадян, які прямо чи опосередковано
беруть участь у створенні законів, їх прийнятті та у процесі управління через
місцеві й центральні органи, суди, а також політичні партії та різноманітні
добровільні товариства. Тому доцільно говорити саме про «громадянську», а не
«політичну» націю, адже неполітичних націй узагалі не буває, а нація є етно-
сом, який утверджує свою національну державу.
Водночас було б некоректно відкинути другий аспект – етнічний. Нація є
спільнотою людей, об’єднаних однією мовою, культурою, традиціями, історією,
економікою й територією. Інтелектуальний світ чудово розуміє специфіку реґі-
онів та окремих країн. У деяких націях перший аспект переважає над другим:
наприклад, французи, швейцарці й американці – нації насамперед «грома-
дянські», тоді як німці та східноєвропейські народи – радше «етнічні».
Утім поняття «громадянська нація» та «етнічна нація» є лише своєрідними
«ідеальними типами», які у чистому вигляді майже не трапляються у житті.
Вироблення оптимального підходу до визначення національної ідентичності
може, на нашу думку, стати основним для забезпечення сталості та злагоди у
суспільстві, а також запорукою міцності держави не в меншій мірі, аніж кон-
ституція, армія й надійно захищені кордони. Адже громадянин такої спільно-
ти бере на себе відповідальність перед минулими та майбутніми поколіннями,
приймає історичну версію спільного минулого з його драмами й здобутками,
готовий словом і ділом прискорювати досягнення поставленої мети. Для нас со-
ціокультурне ядро країни та її цивілізаційну сутність становлять насамперед
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 139
люди, які не мислять себе поза історичним досвідом свого народу, сприймають
соціонормативну культуру спільноти – її розуміння «добра» та «зла», «правди»
і «кривди», «красивого» й «огидного» – як свою власну, із повагою ставляться до
своєрідності національних меншин.
Певна річ, чинник націоналізму слід постійно тримати в полі зору, оскіль-
ки саме радикальний фундаменталістський націоналізм несе загрозу державі
й суспільству загалом. З одного боку, він може виступати від імені меншин, що
бажають вийти зі спільної держави шляхом збройної сецесії, а з іншого – від
імені більшості, оголосивши державу власністю лише однієї групи й тим са-
мим породивши упередженість меншин і реґіонів щодо української держави.
Отож ідеальною, як на наш погляд, є ситуація двох сторін ідентичності – гро-
мадянської та етнічної, коли культура, мова та релігія більшості виступають
культурним ядром суспільства, довкола якого й формується нація як грома-
дянське багатоетнічне утворення.
Сферою, в якій також відбувається самоідентифікація України, є пере-
осмислення власних здобутків і втрат на шляху розбудови незалежної дер-
жави, принаймні в контексті адекватності результатів реформування. Тут
доречно послатися на судження відомого економіста, члена Римського клубу
Б.Гаврилишина: «Потрібно, щоб ми були кваліфіковані згідно з копенгаґен-
ськими критеріями: треба піднести ефективність економіки, підняти соціальні
стандарти – ми тоді були б абсолютно нормальною державою і мали б вільний
ринок з ЄС, навіть якби з якихось причин і не ставали членами ЄС»6.
Сьогодні ми виходимо з того, що нинішня потреба в ідентифікації України
зумовлена необхідністю «усвідомити себе», зміцнити позиції та знайти союз-
ників, зрештою – відобразити світ у системі впорядкованих образів і смислів.
Суспільство матиме можливість успішно подолати період «розрухи в головах»
лише тоді, коли ідентичність інтерпретуватиметься через структуру образів
і смислів спільності історичної долі нашого народу, його високої духовності й
культури, через колективне «ми» як спільноти, що утверджує громадянське
суспільство й реалізує проект європеїзації суспільного життя.
Цей висококонкурентний і немилосердний світ
А для цього необхідно усвідомити, що нинішнє українське суспільство пе-
ребуває у стані загострення кризи. Криза, як відомо, у перекладі з грецької –
рішення, поворотний пункт, або стан, для котрого існуючі до того засоби в до-
сягненні мети за наявних умов стають неадекватними.
З одного боку, ми маємо прийти до розуміння того, що нинішній світ
жорсткий, висококонкурентний і, за великим рахунком, несправедливий.
Капіталістична система об’єднує у собі три складових: ядро, напівпериферію
та периферію. Між ними складаються відносини «залежного розвитку»: шля-
хом нееквівалентного обміну виграє ядро (розвинуті капіталістичні держави);
6 Гаврилишин Б. Для змін Україні потрібна критична маса // День. – 2009. – 19 травня. –
С.1, 6.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
140 В.М.Ткаченко
периферія програє («третій світ»), а напівпериферія (наприклад, так звані
країни БРІК – Бразилія, Росія, Індія, Китай) посідають проміжне становище.
У силу специфіки (і у цьому трагізм ситуації) Україна перебуває у зоні «по-
двійної периферії»: коли Росія (попри всю її конфронтаційну політику) є фак-
тично напівпериферію Європи, а Україна до недавнього часу скотилася була
до рівня периферії Росії. Однак, з іншого боку, як зазначав в інавґураційній
промові П.Порошенко, «європейська демократія для мене – найкращий спосіб
державного правління, винайдений людством». А тому нічого дивуватися, «що
на відміну від нас країни європейської спільноти побудували економіку віль-
ної конкуренції. Нових ідей, ділової ініціативи, наполегливої праці, постійно-
го самовдосконалення. Так буде і в Україні»7.
А поки що доводиться виходити з того, що є: враховуючи особливості пе-
ріоду «дикого капіталізму» і специфіку олігархічно-бюрократичного корпо-
ративізму, що домінували в нашій країні тривалий час після проголошення
незалежності. За такої спадщини Україні як представниці світової периферії
не позаздриш – вона фактично приречена на режим виживання в ролі «вну-
трішньої колонії» своїх же таки олігархів та «зовнішньої залежної території»
міжнародних транснаціональних корпорацій, які викачують із неї фінанси,
переводячи їх в офшорні зони. Хоча все це є самоочевидним і вкрай гнітюче
сприймається населенням України, однак сьогодні, коли ми сповнені рішу-
чості вступити в новий етап свого розвитку, не зайвим буде й проілюструвати
глибину та розповсюдженість кризи, якої зазнала наша країна.
Так, досліджуючи обсяги незадекларованих світових фінансів на замов-
лення міжнародної неурядової організації «Мережа податкової справедливос-
ті» («Tax Justice Networks»), екс-головний економіст «McKincey&Co» Дж.Генрі
повідомляє, що за 20 років незалежності України на офшорні рахунки було
виведено 167 млрд дол. (при цьому він уважає свою оцінку консервативною,
оскільки вона враховує лише економічні активи, нехтуючи нерухомістю, яхта-
ми та предметами мистецтва)8. А ще останнім часом з України було виведено
додатково 70 млрд дол. Саме про це заявляв прем’єр-міністр А.Яценюк із три-
буни Верховної Ради: «За останні три роки із фінансової системи України на
офшорні рахунки було виведено у загальному підсумку близько 70 млрд дол.
США. Виводилися кошти, які бралися як кредити під державні гарантії й роз-
крадалися представниками попереднього уряду»9. Що й говорити – одні лише
ці цифри яскраво демонструють рівень деґрадації колишньої політичної влади
в нашій країні, що й викликало врешті-решт феномен Євромайдану.
Звичайно, тут слід ураховувати й той факт, що частина грошей з офшор-
них зон поверталася в Україну у вигляді інвестицій, які офіційно значилися
7 Промова Президента України Петра Порошенка на інавгурації (повний текст) [Електрон-
ний ресурс]: http://tsn/ua/politika/promova-presidenta-ukrayini-petra-poroshenka-na-inavhuraciyi-
povniy-tekst-353552.html
8 Див.: Всего за два десятилетия из России через оффшоры вывезли почти 800 млрд долларов
[Електронний ресурс]: http://protivcorr.org/2012/08/05/za-20-let-iz-rossii-viveli-800-milliardov/
9 Яценюк: Из финансовой системы Украины на оффшорные счета было выведено
$70 млрд [Електронний ресурс]: http://fraza.ua/print/27.02.14/189360/jatsenjuk_iz_finansovoj_
sistemi_ukrainy
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 141
«закордонними». Тобто кошти у принципі не розтанули як дим, вони просто
змінювали «порт приписки», і було б справедливо, щоби бодай якась частина
із них була повернута в Україну у вигляді податків. Однак окремі заклики за-
провадити відповідний податок якось швидко затухали у системі олігархічно-
го корпоративізму, характерній для пострадянського простору.
Україна у цьому процесі виведення коштів не унікальна. По інших постра-
дянських країнах також значну частину фінансових засобів було отримано в
результаті несправедливої приватизації державних активів у 1990-х рр., а по-
тім виведено в офшори. Як стверджує згадуваний вище Дж.Генрі, із Росії, на-
приклад, за два десятиліття було виведено майже 800 млрд дол. через офшо-
ри. І у цьому процесі пострадянська бюрократія й західні «акули капіталізму»
знайшли повне взаєморозуміння. Описуючи механізм їх «зчіпки», професор
Каліфорнійського університету (Берклі) М.Кастельс на прикладі Росії пока-
зує, що «групи інтересів» нуворишів – особливо менеджери компаній та уря-
дові апаратники, які очолили процес приватизації на просторах колишнього
СРСР, утримали найціннішу власність під своїм власним контролем. При цьо-
му вони занизили ціну акцій приватизованих комерційних організацій із тим,
щоб запропонувати суттєвий прибуток іноземним партнерам в обмін на швид-
ко отриману готівку, яка найчастіше осідала на їхніх банківських рахунках.
Приклали руку до розвалу пострадянської економіки, як зазначає
М.Кастельс, і зарубіжні наукові консультанти внаслідок безвідповідальних
рекомендацій на шляху впровадження фундаменталістської політики вільно-
го ринку з боку Міжнародного валютного фонду. Вони працювали з політич-
но недосвідченими пострадянськими економістами, які раптово опинилися на
командних постах внаслідок паралічу держав «нової демократії». У результаті
взаємодії внутрішніх і зовнішніх груп інтересів, кримінальна й напівкримі-
нальна економіка виросла до пропорцій, нечуваних у розвинутих капіталіс-
тичних країнах, установлюючи зв’язки зі світовою кримінальною економікою
та перетворюючись на фундаментальний фактор як усередині власних країн,
так і на міжнародній арені10.
Означена модель суспільної трансформації практикувалася практично на
всьому пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. У підсумку утвори-
лася широка зона «периферійного капіталізму», яка цілком вплелася у систе-
му економічної взаємозалежності, забезпеченої мережевими інформаційними
інструментами гнучкого реагування на рівні «давоських хлопчиків» із метою
прийняття ними доленосних для світу рішень.
Однак технологічно приваблива для управління мережева система су-
часного капіталізму виявилася не такою вже й привабливою в гуманітарній
площині на рівні конкретної людини праці. Так, їй була зовсім байдужою
подальша доля переважної частини пострадянського простору. Власне, як і
решти світу поза межами «золотого мільярда». Те, що соціальна нерівність у
сучасному ґлобалізованому світі досягла фантастичних масштабів, вразило
10 Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура [Електронний ре-
сурс]: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/kastel/08.php
Український історичний журнал. – 2017. – №1
142 В.М.Ткаченко
у січні 2016 р. навіть аналітиків Усесвітнього економічного форуму в Давосі.
І дійсно – 50% загальносвітового багатства нині належить «елітному» 1% най-
заможніших людей, ще майже 45% – доволі вузькому прошарку достатньо
заможних, які становлять п’яту частину жителів планети. Решта ж людства –
а це під 80% населення світу – володіє лише близько 5% ґлобальних статків11.
За умов, що склалися, виникає запитання: чи існує якась можливість для
України вийти із зони периферії та, перемістившись ближче до ядра капіта-
лістичної світ-системи, набути принаймні статусу напівпериферії? У цілому
перспективи тут не надто оптимістичні. Ще 2009 р. вітчизняний фахівець
В.Геєць попереджав урядові кола про те, що зі 133 держав, котрі посіли місце
у списку після «великої двадцятки» (G-20), усього 20 країн за останні 50 років
змогли скоротити своє відставання від країн-лідерів. Решта 113 так і не змо-
гли просунутися вперед. Більше того – 43 із них володіють лише формально
державною атрибутикою, потрапивши в повну залежність від транснаціональ-
них і реґіональних корпоративних кланів. Україна, що перебувала в той час у
числі названих 113 відстаючих держав, опинилася перед більш ніж очевидною
загрозою потрапляння у число 43 квазісуверенних країн. І не в останню чергу
через дефіцит суспільної довіри до державних інституцій, унаслідок чого не
було можливості вивести з тіньового обороту як мінімум 40% ВВП, або залу-
чити в економіку заощадження своїх громадян, ретельно сховані від власної
криміналізованої держави12.
Звичайно, у світовій практиці були винятки, коли ядро капіталістичного
Заходу вважало за доцільне підключити якусь державу із зони периферії чи
напівпериферії у зону, ближчу до центру. Так, наприклад, у повоєнні роки світ
був вражений німецьким «дивом», а за ним – японським, південнокорейським
чи тайванським. Однак тут не останню роль відіграли складові феномену «хо-
лодної війни» – окупаційний американський режим плюс широкі інвестиції в
інноваційне або масове виробництво зробили свою справу. Це доволі відверто
визнає американський соціолог К.Калгун – президент некомерційної Науково-
дослідної ради з соціальних наук («Social Science Research Council»). На його
думку, існує хибний погляд, згідно з яким усе, що відбувається всередині краї-
ни, цілком і повністю залежить від того, добре чи погано вона управляється, а
значить і розвивається. Насправді ж «успішний або неуспішний розвиток окре-
мої держави багато у чому визначається не її власною волею до перемоги, а тим,
чого від неї хоче решта світу і наскільки він дозволяє їй успішно розвиватися»13.
Із боку України останнім часом активно демонструється готовність до при-
йняття своєрідного «плану Маршалла», однак із боку Заходу якогось певного
сиґналу у відповідь поки що не надходило14. І тут українській владі не поза-
11 62 человека богаче половины человечества [Електронний ресурс]: http://nvdaily.ru/info/
68097.html
12 Див.: Антикризисным мерам правительства пророчат провал из-за недоверия народа
[Електронний ресурс]: http://rus.newsru.ua/ukraine/02may2009/geecz-print.html
13 Див.: Теория развитого капитализма [Електронний ресурс]: http://www.expert.ua/print/
83/58/1621/
14 Шкляр Л. «План Маршалла» для України // Суспільно-політичні процеси. – К.,
2016. – С.97–108.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 143
здриш. Не в останню чергу їй доводиться шукати взаєморозуміння з представ-
никами великого капіталу. Хоча б для того, щоб заручитися їхньою підтримкою
щодо зміни правил гри, які до останнього часу культивувалися олігархічним
капіталізмом. Чи підтримають олігархи курс на демократизацію країни? Поки
що все не так однозначно. Судячи з загострення ситуації на Донбасі, там відбу-
вається подвійна гра, коли ті чи інші фінансово-промислові групи намагають-
ся виторгувати в урядових кіл пільгові умови для ведення свого бізнесу. Отже
залишається не лише сподіватися, але й докладати максимальних зусиль.
Президент України П.Порошенко це усвідомлює: «Ми здолаємо всі труднощі.
Відстоїмо територіальну цілісність нашої держави, забезпечимо мир та спо-
кій. Нас уже ніхто не оберне в рабів криміналу та бюрократії, в прислужників
колоніальної влади»15.
Ґлобальне політичне пробудження
А чи немає тут якогось елемента нездійсненних надій і сподівань? Далебі
ні. Як говорив В.Гюґо, «можна протистояти нашестю армій, але неможливо зу-
пинити ідею, час якої прийшов». Тож чи настав цей час і яка його маґістральна
ідея?
Не претендуючи на ориґінальність, пошлемося на авторитет З.Бже-
зинського. Провідною ідеєю XVIII–XIX ст., уважає він, була свобода. У ХХ ст. –
ідея захисту демократії від тоталітаризму. А у XXI ст. лідируюче місце
посіла ідея універсальної людської гідності. Універсальність останньої ідеї по-
лягає в тому, що вона, з одного боку, уміщує у собі ідеали свободи й демокра-
тії, а з іншого – принципи поваги до культурного розмаїття та націленості на
ліквідацію соціальної несправедливості. У цьому й полягає суть, основний на-
прям «ґлобального політичного пробудження»16. Що ж становить собою це яви-
ще, котре піднесло ідею універсальної людської гідності? Адже й в Україні, за
оцінкою П.Порошенка, «переможна Революція гідності змінила не лише вла-
ду. Країна зробилася інакшою. Іншими стали люди. Настав час невідворотних
позитивних змін»17.
За роки незалежності в нашій країні виросло нове покоління, яке нала-
штоване на максимальну реалізацію свого потенціалу. Однак ситуація не
лише в Україні, але й у всьому світі складається так, що для одних перспек-
тиви можуть бути навіть блискучими, але для інших – доволі невиразними.
Як зазначає М.Кастельс, провідні транснаціональні компанії не цікавляться
15 Промова Президента України Петра Порошенка на інавгурації (повний текст)
[Електронний ресурс]: http://tsn/ua/politika/promova-presidenta-ukrayini-petra-poroshenka-na-in-
avhuraciyi-povniy-tekst-353552.html
16 Бжезинский З. Глобальное политическое пробуждение [Електронний ресурс]: http://polit-
zone.in.ua/index.php?id=752; Его же. Новый глобальный политический порядок [Електронний
ресурс]: http://www.armtoday.info/default.asp?Lang=RU&NewsID=51466; Выступление Збиг не ва
Бжезинского на вручении премии Токвиля [Електронний ресурс]: http://inosmi.ru/usa/
20111102/177005474.html
17 Промова Президента України Петра Порошенка на інавгурації (повний текст)
[Електронний ресурс]: http://tsn/ua/politika/promova-presidenta-ukrayini-petra-poroshenka-na-in-
avhuraciyi-povniy-tekst-353552.html
Український історичний журнал. – 2017. – №1
144 В.М.Ткаченко
тими людьми й реґіонами, які не втягнуті у сучасне інноваційне або масове
виробництво та не становлять інтересу для ґлобального капіталу ані в ролі ви-
робників, ані в ролі споживачів18.
Водночас міжнародна організована злочинність намагається використати
депресивні реґіони для зміцнення позицій світової кримінальної економіки,
поповнюваної континґентом малокваліфікованої робочої сили. Як наслідок,
на ринку праці України зримо проявила себе тріщина загального ґлобаль-
ного розколу. Вона утворилася між традиційною індустріальною «родовою»
працею – з одного боку, і «самопрограмованою» працею нового інформаційно
підготовленого покоління – з іншого. А лінію вододілу між ними (що погли-
блюється) проклала освіта. Для представників «самопрограмованої» праці на
перший план виходить освіта як можливість і здатність «перепрограмувати»
себе відповідно до безкінечних змін і нових завдань у процесі вдосконалення
та ускладнення виробництва. Однак для цього континґенту новітніх спеціа-
лістів необхідне й нове інноваційне виробництво. А замість нього в Україні все
ще функціонує старе, що залишилося від радянських часів, «трофейне» облад-
нання, на котрому працюють старші за віком представники «родової» праці,
яких ніщо не стимулює до «самопрограмування» й підвищення знань.
Зазначені тенденції характерні не лише для нашої країни, але і для ре-
шти світу – ситуація економічної депресії завжди й усюди неґативно відбива-
ється на долі молоді. Так, економіст з Єльської школи менеджменту Л.Кан по-
рівняла кар’єри випускників університетів, які закінчували навчання в роки
безробіття, із тими, чий випуск припав на період економічного піднесення.
Ті, кому не поталанило, показали в підсумку набагато гірший результат,
причому не лише в перші роки після завершення університетських студій,
але й упродовж усього життя. Коментуючи зазначену тенденцію, лауреат
Нобелівської премії П.Круґман наголошує, що це і є
«руйнівний ефект тривалого безробіття: якщо людей, котрі три-
валий час залишаються без роботи, починають розглядати як
нездатних її знайти, у довготривалому плані це призводить до
скорочення ефективної сили економіки, а відтак до зменшення
її продуктивності. Десь у такому ж становищі виявляються ви-
пускники університетів, які змушені погоджуватися на роботу,
що не вимагає отриманих ними при навчанні професійних на-
вичок: час іде, і вони можуть відкрити для себе, що зведені до
рівня некваліфікованих працівників, у крайньому разі в очах
потенційних працедавців, що робить освіту непотрібною»19.
Десятки й сотні тисяч людей постійно знаходять і втрачають своє робоче
місце, часто скочуючись у структури тіньової, якщо не кримінальної економі-
ки. Усе це переростає в людські кризи, провокує хвороби, тяжіння до нарко-
тиків/алкоголю, загрожує втратою заощаджень і потраплянням у кредитний
18 Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура [Електронний ре-
сурс]: http://www.gumer.info/biliotek_Buks/Polit/kastel/08.php
19 Кругман П. Выход есть! [Електронний ресурс]: http://thelib.ru/books/pol_krugman/vyhod_iz_
krizisa_est-read.html
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 145
капкан. Частина колишнього радянського сеґмента спеціалістів і науково-
технічних працівників усе ще намагається утриматися на плаву, не скоти-
тися до рівня люмпенізованої робочої сили, соціально недієздатних людей.
Водночас стихійно вибудовується справжня спіраль виштовхування людей із
виробничого циклу (та й справжнього соціального виключення), яка веде до
особистісної деґрадації.
Розкол у соціальній структурі робочої сили приніс із собою й політичне
протистояння молоді: освіченої – з одного боку, і малоосвіченої – з іншого. Але
весь трагізм ситуації полягає в тому, що цей освітній ценз провокує соціальне
виключення і тих, і тих. З одного боку, суспільству часто-густо виявляються
непотрібними освічені й потенційно креативні представники майбутнього по-
стіндустріального соціуму (їх цінність і значимість як виробників/споживачів
не затребувана або примітивно іґнорується). І навпаки, з іншого боку, малоос-
вічена молодь депресивних реґіонів теж залишається без роботи та примітив-
но використовується в ролі «штурмовиків», котрі відстоюють ідеали віджилих
форм індустріального суспільства. У свій час усі вони опинилися в епіцентрі
політичного протистояння. Лише студентство провідних університетів ми по-
бачили по один бік барикад (на Євромайдані), а малоосвічену молодь депре-
сивних реґіонів країни, так званих «тітушок» – по інший (на Антимайдані).
Ось цей клубок проблем і засвідчив нам, що об’єктивно народжені на пере-
ломі тисячоліть «міленаріуми» (як освічені, так і малоосвічені) політизуються
щоденно та щогодинно. Лише одні почали розуміти, що коли не візьмуться за
політику, то політика візьметься за них. Адже не дарма одним із найчастіше
використовуваних понять у часи інтерв’ю на Майдані було: «Дістали!». Одначе
є й інші – молодь, яка живе «за поняттями», прищепленими кураторами де-
пресивних реґіонів. Обидві ці групи молоді поставлені перед вибором альтер-
нативи: яка система влади й форма державності для них найбільш прийнят-
на? Судячи з усього, вузькоспеціалізована праця, пов’язана з індустріальним
виробництвом, конвеєром – тяжіє до «сильної руки». І навпаки: «самоорганізо-
вана» праця інформаційного суспільства прагне до децентралізації владних
повноважень і утворення сучасної геометрії влади.
Осмислюючи все пережите, чи можна було у цій ситуації ставити питан-
ня: хто кого? Адже це – два континґенти переважно молодих громадян однієї
України. Саме їм було визначено жити разом та адекватно відчувати на собі
«спільність історичної долі». Необхідно було аж надто постаратися, щоб роз-
будити ненависть у цих молодих серцях, переслідуючи свої власні корисливі
інтереси й відсікаючи тим самим Україну від цивілізованого світу. А потім ще
й звинувачувати «міленаріумів» в екстремізмі!
Про імператив толерантності
У нинішньому ґлобалізованому світі характер загроз безпеці людини не
просто змінився – він суттєво наростає, набирає небачених раніше рис і нових
джерел походження. Свідчення тому – і нинішня ситуація в Україні та довко-
ла неї. Гібридна форма війни Росії проти нашої країни засвідчує, по-перше,
Український історичний журнал. – 2017. – №1
146 В.М.Ткаченко
що не існує чіткої межі між національною й міжнародною безпекою. А, по-
друге, воєнний фактор стає лише однією з багатьох складових національної
та світової стабільності, таких, як економічний розвиток, суспільно-політична
зрілість суспільства, захист навколишнього середовища та збереження при-
родних ресурсів, забезпечення дотримання прав людини тощо. Крім того, на-
силля дедалі більше виступає під личиною ненасилля, а то й навіть «мирот-
ворчості». На цей феномен звернув увагу президент Усесвітнього економічного
форуму в Давосі К.Шваб: у наші дні й надалі «все більше стиратиметься різ-
ниця між такими поняттями, як війна та мир, воююча й невоююча сторони,
навіть насилля і ненасилля»20.
Недооцінка всіх цих факторів стає чинником загрози як національній без-
пеці України, так і світу загалом. Усе це засвідчує необхідність опрацюван-
ня нової – соціальної – концепції безпеки, що враховувала б її гуманітарні,
культурні й соціальні аспекти. Один із провідних пунктів такої соціальної
концепції безпеки мав би стосуватися національної ідентичності в контексті
культивування в українському суспільстві терпимості й довіри між людьми,
або, іншими словами, плекання толерантності міжлюдських відносин заради
консолідації суспільства. У Декларації принципів толерантності (ЮНЕСКО,
1995 р.) це явище визначається як
«цінність і соціальна норма громадянського суспільства, що ви-
являє себе у праві всіх індивідів громадянського суспільства бути
різними, у забезпеченні стійкої гармонії між різними конфесія-
ми, політичними, етнічними та іншими соціальними групами,
повазі до різноманіття різних світових культур, цивілізацій і
народів, готовності до розуміння і співробітництва між людьми,
що відрізняються зовнішнім виглядом, мовою, переконаннями,
звичаями та віруваннями»21.
Визначення толерантності стосовно міжнародних відносин у подібний спо-
сіб тлумачиться у преамбулі Статуту ООН: «Проявляти терпимість і жити в
мирі один з одним, як добрі сусіди»22. Тобто толерантність розглядається як
умова успішної соціальної інтеґрації у систему суспільних відносин, що поля-
гає в умінні жити в гармонії як самому з собою, так і зі світом людей – на
мікро- й макрорівнях.
Це, так би мовити, той ідеал, до якого маємо прагнути, але досягнення яко-
го вимагає часу й терпіння. Ідучи шляхом євроінтеґрації та творчого осмис-
лення набутого європейського досвіду, було б легковажно бачити лише пози-
тивні досягнення Європи, нехтуючи при тому ризиками й загрозами, з якими
зіткнулися країни Заходу у сфері гуманітарної політики, у тому числі утвер-
дження толерантності на шляху «мультикультуралізму». Нагадаємо виступ
20 Див.: Мануков С. 4-я промышленная революция в Давосе [Електронний ресурс]: http://
expert/ru/2016/01/21/chetvertaya-promyshlennaya-revolutsya/
21 Декларация принципов толерантности [Електронний ресурс]: http://school-sector.relarn.ru/
prava/zakony/tolerance/1.htm
22 Преамбула Устава Организации Объединённых Наций [Електронний ресурс]: http://www.
un.org/ru/documents/charter/preambule.shtml
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 147
прем’єр-міністра Великобританії Д.Кемерона на 47-й міжнародній конференції
з безпеки в Мюнхені (2011 р.), де постало питання про незахищеність люди-
ни внаслідок зростання несправедливості й недотримання її прав. Аналізуючи
стан справ в Європі, промовець закликав британців та їхніх європейських парт-
нерів відмовитися від доктрини мультикультурності, яка «заохочує сеґреґацію»,
тобто життя відокремленими одна від одної етнічними спільнотами. За словами
Д.Кемерона, «Європі пора прокинутись і побачити, що відбувається в її країнах.
Під загрозою не лише наші життя, але й сам життєвий уклад». Він закликав
«відкрито заявити про відмову від пасивної толерантності», оскільки «політика
мультикультурності нас підвела, настав час лібералізму з м’язами»23.
Прем’єр-міністр Великобританії був не одинокий у своїх висновках. Ще у
жовтні 2010 р. канцлер Німеччини А.Меркель заявила, що спроби побудувати
мультикультурне суспільство зазнали цілковитої поразки, а концепція муль-
тикультурності, що передбачає мирне співіснування людей, які репрезентують
різні культурні традиції, у Німеччині не спрацьовує. Зокрема глава німецько-
го уряду поставила до імміґрантів таку вимогу: «Ті, хто хоче стати частиною
нашого суспільства, повинні не тільки дотримуватися наших законів, а й гово-
рити нашою мовою»24. Ряд заяв у подібному ключі зробив і тодішній президент
Франції Н.Саркозі.
Отже серед провідних діячів Європи було досягнуто певного консенсусу
щодо внесення в поняття толерантності суттєвої корективи: толерантність уже
не сприймалася як імператив – безумовний принцип поведінки за будь-яких
передумов. Пасивна толерантність почала трактуватися як усепрощення, що
неминуче веде до вседозволеності, а тому основне гасло лібералізму – свобо-
да – має чітко фіксувати межу. «Червона лінія» повинна фіксувати для пред-
ставників меншин ту межу, коли порушується свобода більшості громадян у
відстоюванні своїх прав на усталений спосіб життя. Характер відстоювання
більшістю своїх прав почав трактуватися з новими акцентами – як «лібералізм
із м’язами».
Саме поняття «толерантності» в європейській історії пройшло нелегкий
шлях еволюції25. В епоху релігійних війн XVI–XVII ст. будь-які компроміси
виключалися, оскільки вважалося, що в «боротьбі Бога проти диявола» жод-
ного порозуміння бути не може у принципі. Із часом, коли далася взнаки
втома від релігійних воєн, що поставили під загрозу саме існування держав,
Вестфальський і Піренейський трактати 1648–1659 рр. заклали основи при-
пинення релігійних війн усередині християнської Європи.
Після Французької революції 1789 р. настав період становлення сучас-
них націй. Проблема толерантності знову набула нового змісту. Провідною
23 Див.: Провал политики мультикультурализма в Европе? [Електронний ресурс]: www.in-
franct.su/forum/archive/index.php/t-74633.html
24 Меркель потребовала от иммигрантов учить немецкий язык [Електронний ресурс]: http://
webground.su/topic/2010/10/17/t21; Саркози: Попытка построить мультикультурное общество во
Франции провалилась [Електронний ресурс]: http://korrespondent.net/world/1184999/print
25 Докл. див.: Макаренко В.П. Толерантность в контексте фундаментализма: аналитический
подход // Либеральный консерватизм: история и современность: Мат. Всеросс. научн.-практ.
конф., Ростов-на-Дону, 25–26 мая 2000 г. – Москва, 2001. – С.121–136.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
148 В.М.Ткаченко
ідеологією став націоналізм як універсальний світогляд якщо не для всіх, то
принаймні для більшості громадян тієї чи іншої держави. Відповідним чином
і поняття толерантності наповнювалося новим змістом. Від людини вимага-
лася абсолютна лояльність до національної держави як ідеальної форми по-
літичної організації та джерела культурного життя.
Згодом, у другій половині ХХ ст., «стара Європа» завершила етап націо-
нального становлення й увійшла в нову фазу соціально відповідальних дер-
жав із високим рівнем добробуту для переважної більшості населення, з яки-
ми б етносами вони себе не ідентифікували й до якої б релігії не належали.
Саме це створило соціальні передумови для прийняття суспільством певного
рівня толерантності як дотримання усталеного способу життя. Підстави соці-
альних конфліктів виявилися притлумленими, і толерантність у значній мірі
стала елементом щоденного побуту. Це призвело до розуміння її як байдужості
до суджень і діянь людей, допоки вони не становлять небезпеки для суспіль-
ства, існуючого способу життя.
Саме тому в 1950–1960-х рр. європейський інтеґраційний проект дещо від-
тіснив націоналізм на периферію суспільного життя. Відтак ідея толерантнос-
ті як пріоритетної лояльності до національної держави у значній мірі ослабла.
Натомість толерантність почала сприйматися насамперед як лояльність до
системи європейських цінностей. Однак загострення соціальних питань за ни-
нішньої фінансово-економічної кризи знову поставило проблему толерантнос-
ті у критичну ситуацію. Криза соціальної держави та політики мультикульту-
ралізму зримо засвідчили необхідність актуалізації проблеми толерантності в
напрямі наближення до національної держави й усталеного способу життя на -
ціональної більшості. У ряду цих настроїв і частка представників правих
націоналістичних сил, обраних до Європарламенту, стала все більш відчутною.
Системна криза, яка охопила нині українське суспільство, спонукає нас
до пошуків моделі консолідації держави-нації, подолання ксенофобії й кон-
фесійної нетерпимості, та утвердження толерантності між людьми. Звісно, що
на цьому шляху не слід нехтувати досвідом інших країн, насамперед європей-
ських. Але було б помилкою вдаватися й до імітації сучасних західних моде-
лей, замість ретельного аналізу власних (національних чи реґіональних) дже-
рел, що породжують боязнь до чужих «інших» і нетерпимість до них.
За цих умов при опрацюванні політики консолідації українського суспіль-
ства слід ураховувати наростання ризиків від політики мультикультурності.
Керівник російського аналітичного «Левада-Центру» Л.Ґудков описує цю си-
туацію таким чином:
«Можна сказати, що саме по собі існування різнокультурних
укладів і способів життя виявлялося можливим або у традицій-
них етностанових спільнотах, де кожній етнічній спільноті від-
водилося своє, віками закріплене, місце, або ж лише за умови
завершення фази національної консолідації етнічної більшості,
виникнення розвинутої сучасної національної держави, з якою
ідентифікує себе більшість, тобто після переходу даної країни
до постіндустріального чи постмодерного суспільства, достатньо
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 149
сильного та гнучкого, щоб цінувати й користуватися благами
культурної гетерогенності»26.
Іншими словами, для запровадження політики мультикультурності кра-
їна має ввійти спершу у фазу «розвинутої сучасної національної держави» й
постіндустріального суспільства, яке буде здатне забезпечити високий рівень
життя і соціального добробуту. Водночас за умов падіння ресурсної бази (з чим
ми зіткнулися нині) будь-які кроки в бік мультикультурності призведуть до
ризику появи вогнищ сепаратизму. Мультикультурність, яка вже стала загро-
зою навіть для Німеччини, Франції та Великобританії, може стати реальною
небезпекою для України, оскільки, як стверджує академічна наука, «найбільш
важкими і небезпечними своїми конфліктами, загрозами масових зіткнень,
кровопролиттям виявляються не ранні, а середні періоди процесів модерніза-
ції – фази завершення інституціалізації національної культури»27.
Отже сама логіка подій спонукає нас до визначення тих меж толерантнос-
ті, які забезпечують права людини на самозбереження, ґарантують її права на
вільні судження й діяння до тих пір, доки вони не становлять небезпеки для
держави. У такій системі координат проблема ідентичності перемежовується
з проблемою суспільної безпеки, що, на нашу думку, сьогодні вкрай важливо
для України. А це вимагає від нас активної громадянської позиції. І тут термін
«толерантність» хоча й використовується здебільшого як синонім «терпимості»,
набуває вже нового змісту: під ним ми розуміємо активну соціальну поведінку,
до якої сучасна людина має прийти добровільно та свідомо.
Пріоритетність діалогу
Для досягнення атмосфери толерантності та порозуміння серед мільйо-
нів українських громадян, як ніколи актуальним є розв’язання проблеми са-
моідентифікації України у всесвіті сучасного міжнародного співтовариства.
Ідеться про з’ясування рушійних сил нинішнього світового процесу та голо-
вних трендів сучасності, формування суспільства соціальної згуртованості,
в якому політика подолання бідності, корупції та дефіциту демократії визна-
чається провідною сферою відповідальності з боку держави. Цей шлях про-
йшла повоєнна Європа, забезпечивши тим самим надійне підґрунтя пони-
ження рівня ксенофобії та утвердження толерантності. Як це трактується в
оновленій Європейській соціальній хартії (1999 р.), соціальна згуртованість,
консолідація розглядаються насамперед як здатність суспільства забезпечити
рівний доступ людей до прав і ресурсів. А вже на цій основі держава має вла-
штовувати добробут усіх своїх членів, мінімізуючи диспропорції в розвитку та
уникаючи марґіналізації людей.
До того ж правлячі кола України мають чітко визначити спільну націо-
нальну мету, яка консолідувала б суспільство. Одне з головних питань – осві-
та та інновації. Зокрема в «Білій книзі» Ради Європи (2008 р.) зазначено
26 Гудков Л.Д. Абортивная модернизация. – Москва, 2011. – С.214.
27 Там же. – С.214–215.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
150 В.М.Ткаченко
важливість двох сторін освітнього процесу. Перша вимога – різнобічна про-
фесійна підготовка підростаючого покоління. Друга, не менш важлива, –
«громадянське, історичне, політичне та правове навчання», а надто «у сфері
культурної спадщини». Плануючи своє майбутнє й обираючи професію, моло-
да людина має в достатній мірі усвідомлювати всі ті виклики часу, які вже
нависли над людством у ХХI ст. Насамперед осягнути свою власну ідентич-
ність (як індивідуальну, так і національну) у сучасному ґлобалізованому світі.
Конкретизуючи ситуацію, у «Білій книзі» виділено навіть спеціальний розділ –
«Ключові галузі знань», до котрих віднесено 1) демократичну громадянськість;
2) мову; 3) історію. Особливо наголошувалося на тому, що навчання демокра-
тичній громадянськості – фундаментальний елемент для вільного, толерант-
ного, справедливого й відкритого суспільства, для соціального згуртування,
взаєморозуміння, міжкультурного та міжрелігійного діалогу й солідарності.
Щодо вивчення мов, то навіть рідко використовувані мають бути захищеними.
Але водночас слід подбати про те, щоб «захист мов, якими говорять меншини
в кожній конкретній державі, не здійснювався на шкоду офіційним мовам і
необхідності їх вивчення». Викладання ж історії в демократичній Європі «має
посідати важливе місце в навчанні відповідальних та активних громадян і в
розвитку поваги до всіх типів відмінності, заснованих на розумінні національ-
ної ідентичності»28.
Розвиваючи в учнях і студентах інтелектуальну здатність аналізувати та
критично й об’єктивно інтерпретувати інформацію, викладання історії має до-
помогти уникнути повторення чи заперечення Голокосту, Голодомору, геноци-
ду й інших злочинів проти людяності, етнічних чисток і масового порушення
прав людини, для загоєння ран минулого, розвитку фундаментальних євро-
пейських цінностей. Це й буде вирішальним фактором для примирення, ви-
знання, розуміння та взаємної довіри між людьми.
Що ж до часових рамок розв’язання проблеми мультикультурності, то (за
безумовного пріоритету встановлення соціальної солідарності, територіаль-
ної цілісності та єдності суспільства) необхідна буде як мінімум зміна декіль-
кох поколінь, тривала й копітка освітня робота. Урешті-решт ми досягнемо
розуміння того, що формування мультикультурного суспільства – це не аси-
міляція, не «розкочегарювання плавильного котла», а тривала адаптація та
справжня інтеґрація зі збереженням етнічної й культурної ідентичності при
взаємній повазі різних культур і звичаїв один одного. Це й буде втіленням то-
лерантності на практиці.
Над нами поки що тяжіє старе уявлення, що немає важливішої проблеми,
ніж економіка, виробництво, економічні блага, а все решта – то колись воно,
мовляв, прикладеться само собою. Досить було кинути погляд на численні пе-
редвиборчі білборди, де політики обіцяли навести порядок і підняти економі-
ку. При цьому нехтується той момент, що в епоху різких трансформаційних
змін суспільства важливість понять «базис» і «надбудова» міняються місцями.
28 «Белая книга» по межкультурному диалогу «Жить вместе в равном достоинстве». – Москва,
2009. – С.33.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 151
Тобто в наш час інформаційного наукового суспільства надбудовою стає вже
економіка, а базисом – наукова інформація, культура, духовність. Дійсно, у
свій час індустріальна парадигма була притаманною для етапу XVIII–XX ст.
Але вже у другій половині ХХ ст. технологічна парадигма стала фраґментарно
опиратися на культуру. У наш час відбувається становлення нової гуманітар-
ної парадигми, що покликана вирішити, яким чином і як скоро у цьому швид-
коплинному світі віднайти сенс і мету людського існування.
Ніде правди діти, про важливість гуманітарної сфери вже почали говорити
деякі провідні політики. Але в масі своїй, як складається враження, ми все ще
перебуваємо в пострадянському просторі, а тому від радянської організаційної
моделі далеко не відійшли. А ще гірше те, що серед нас навіть відчувається
якась певна ностальгія за радянським минулим. Мовляв, як-не-як, але все ж
була певна ідеологічна парадигма зі своєю системою цінностей – комунізм, а
нині й цього немає. Як наслідок, наше молоде підростаюче покоління втра-
тило такий важливий для нього ціннісний орієнтир, як «культурний герой»,
яким раніше були вчені-винахідники, передовики виробництва, митці, літера-
тори та ін. Втрачено поняття професіональної честі. Людина праці, байдуже,
в якій сфері, чи то лікар, учитель, інженер, а навіть і порядний бізнесмен –
у принципі в нинішньому широкому сприйнятті це невдаха, лузер. Героєм на-
шого часу став представник тіньової економіки та обслуговуюча його челядь.
Отже влада має глибоко усвідомити, що розбудова українського гумані-
тарного простору, на якому виробляється вітчизняний науковий, освітній та
культурний продукт, стала неодмінною умовою виживання країни. Але для
цього слід культивувати не лише зрілу, але й по-справжньому стратегічну сві-
домість, яка несла б у собі розуміння того, що ти проектуєш майбутнє не лише
від виборів до виборів, а формуєш певну спадкоємну історію. Саме ця спадко-
ємність, відповідальність перед майбутніми поколіннями має стати провідним
трендом гуманітарної політики. Але це процес тривалий, який не терпить су-
єти й легковажності.
Чи не найбільш поширена фраза дня сьогоднішнього на сході України:
«Нас не чують!». Ці слова лунали на київському Майдані, ці ж слова звучать
нині на Донбасі. Тобто, складається враження, що десь була втрачена та лі-
нія зв’язку, яка забезпечувала можливість діалогу між владою, креативною
меншістю й широкими верствами населення, на необхідності якої свого часу
наголошував англійський мислитель А.Тойнбі. А між тим лише такий діалог
в Україні й міг би забезпечити суспільний консенсус у вирішенні проблеми
«виклик – відповідь». Коли ж цей зв’язок і здатність до порозуміння було втра-
чено, ініціативу ведення суспільного діалогу перебрали на себе різноманітні
групи активістів, що їх узимку 2013–2014 рр. кваліфікували як «екстремістів»
і «бандерівців» із Майдану, а на сьогоднішній день кваліфікують як «сепара-
тистів» з Донбасу.
Тим часом, поняття «сепаратисти» сьогодні надто узагальнене, хоча в їх ря-
дах перебувають зовсім різні люди. Одні з них діють на власний страх і ризик –
це ті, що почуваються скривдженими, приниженими, залишеними наодинці зі
своїми проблемами. Інші – це деякі представники місцевого самоврядування,
Український історичний журнал. – 2017. – №1
152 В.М.Ткаченко
представницька функція яких забезпечується мандатом довіри, отриманим ще
на минулих офіційних виборах. Деякі інші – це ті, що самі оголосили себе «ґу-
бернаторами», «мерами» і навіть військовими командирами, у чиїй діяльності
немає жодного леґітимаційного підґрунтя. Не слід думати, що від діяльності
цих «самопроголошених» пересічні громадяни декількох районів двох східних
областей України стали щасливішими, адже людей залякують і сіють навколо
паніку. Однак саме ці «самопроголошені» де-факто й залишаються поки що до-
волі впливовим фактором у реґіоні – як через свою активність, так і внаслідок
того страху, який вони поширюють навколо.
Саме тому так важливо, але й важко, дійти порозуміння в Україні та зна-
йти «переговорний майданчик» для обговорення назрілих проблем. За всіх вад
якусь подобу «круглого столу» маємо сьогодні в Мінську.
Дещо з «демократичної педагогіки»
Звернемося знову до здатності творчої меншості знаходити консенсус із
широкими верствами суспільства. Насамперед досягнення розуміння того, що
анексія Кримського півострова та розв’язання Російською Федерацією війни на
Донбасі поставили питання ідентичності України у центр уваги. Маємо жити
і творити з урахування того, що є «час війні й час миру». Не можна сприйня-
ти тезу, що аґресія Росії проти України стала несподіванкою. Про реальність
такої загрози попереджав ще два десятки років тому згадуваний нами профе-
сор Празького університету М.Грох, проводячи аналогію між настановами ро-
сійського великодержавного шовінізму й гітлерівською політикою «об’єднання
всіх етнічних німців». Важливість цього попередження зобов’язує навести його
повністю без будь-яких купюр. У колишній Австро-Угорській імперії
«небажання членів панівної нації допустити справжню мов-
ну рівність завжди приводило недомінантну етнічну групу до
певної матеріальної поразки. Люди, що говорили на німецькій
чи угорській мовах, за часів австро-угорської монархії відмов-
лялися вчити або використовувати мови інших етнічних груп,
що проживали на “їхній” території. Потім із розпадом імперії та
виникнення нових незалежних держав у 1918–1919 рр. багато з
них раптом з’ясували, що їхній статус звівся до рівня офіційної
меншості. Але, як правило, вони й після цього не бажали змири-
тися з переважанням мови малих – але тепер пануючих – націй,
під управлінням яких їм доводилося жити: чехів, румунів, поля-
ків та ін. Це була вибухонебезпечна ситуація, наслідки котрої з
приходом Третього Райху в Німеччині стали зловісними. Сьо-
годні відбувається такий самий процес пониження національно-
го статусу, як, зокрема, статусу росіян, котрі в колись віддалених
республіках стають меншістю в уже незалежних державах, що
сформувалися завдяки національним рухам. Подібні історичні
паралелі між становищем Volksdeutsche і становищем, так би
мовити, Volksrussen вражаючі й такі, що вселяють тривогу»29.
29 Хрох М. От национальных движений к сформировавшейся нации. – С.138–139.
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 153
До належного рівня осмислення цієї загрози з боку Росії ми прийшли че-
рез Майдан 2004 р. та «Революцію гідності» 2013–2014 рр. Ці визначні події
в Україні зримо довели, що широковідомий вислів Л.Кучми: «Україна – не
Росія» врешті-решт утвердився й закріпився у свідомості переважної біль-
шості українських громадян як цілий історичний етап «ідентичності спро-
тиву». Україна вдалася до пошуку власного шляху, визначивши вектор
євроінтеґрації.
Національна ідентичність українців, що завжди була однією з найсклад-
ніших проблем українсько-російського діалогу, почала знаходити розуміння
серед декого з ліберально налаштованих та авторитетних росіян. Тут слід по-
слатися на думку відомого ще з часів перебудови А.Стреляного:
«Майже кожен росіянин, чи то темний чи просвічений, надз-
вичайно чутливий до того, що він називає бандерівщиною або
українським націоналізмом, і що насправді є звичайне україн-
ство. Майже для кожного росіянина бандерівець чи український
націоналіст – це просто українець, який послуговується своєю
мовою так само невимушено, як він, росіянин, – своєю. Ось на
таких українців майже в кожного росіянина – вроджена алергія.
Він чує такого українця за версту й, у кращому разі, недолю-
блює його. Він, російська людина, а разом із ним і Кремль, не
проти навіть незалежної України, раз уже трапилася така “гео-
політична катастрофа”, за висловом Путіна, але хай вона, не-
залежна Україна, буде такою, якою була у складі СРСР: нібито
вона є, а нібито її немає. Хай вона, коротше, буде максимально
русифікованою. Ось це і є вся правда щодо російського ставлен-
ня до України»30.
У ситуації російської аґресії, попри питання оборони, злобу дня України,
проте, визначає назріла проблема: необхідність опрацювати «ідентичність
проекту майбутнього». Надаючи особливого значення подібному докумен-
ту, очільник держави П.Порошенко у своїй інавґураційній промові зазначав:
«А що нам конкретно треба зробити, щоб жити вільно і безбідно, жити в мирі
й безпеці? Це все написано в угоді про політичну асоціацію та зону вільної тор-
гівлі з Євросоюзом. Ми разом доклали зусиль до цього документа. Тепер мрію
втілити його в життя»31.
Звісно, ідеться не просто про наявність угоди «на папері», а, що більш зна-
чимо, про сприйняття цього документа у свідомості громадян України «як сво-
го». Лише тільки цей факт міг би засвідчити появу в нашій країні не просто
«правлячого класу», а справжньої «національної еліти», яка досягла певного
рівня консенсусу щодо ключових проблем поточного моменту: державність, де-
мократія та євроінтеґрація. Ідеться і про консенсус еліти у своїх рядах, і про
консенсус загальнонаціональний – між народом та елітою. Лише поєднання
30 Див.: Людей жалко [Електронний ресурс]: http://svoboda.org/articleprintview/25281662.html
31 Промова Президента України Петра Порошенка на інавгурації (повний текст)
[Електронний ресурс]: http://tsn/ua/politika/promova-presidenta-ukrayini-petra-poroshenka-na-in-
avhuraciyi-povniy-tekst-353552.html
Український історичний журнал. – 2017. – №1
154 В.М.Ткаченко
першого з другим має забезпечити леґітимність самої влади і стабільність по-
ступу української держави на шляху євроінтеґрації.
Тут було б не зайвим звернутися до досвіду інших країн, які дове-
ли свою здатність до модернізації. Узяти хоча б Бразилію часів президента
Ф.Е.Кардозу – інтелектуала, автора понад 20 книг, який у 1994–2002 рр. зміг
привернути увагу всього світу до «бразильської моделі». Як він пригадує, свого
часу йому довелося довго переконувати колеґ-економістів у правильності об-
раного ним шляху, адже багато хто з них уважали цей шлях згубним і гово-
рили, що не можна змусити народ сприйняти завідомо непопулярні заходи,
неможливо розтлумачити суть складної комплексної реформи для більшості
населення країни.
«Але, – зазначає Ф.Е.Кардозу, – я наполягав на своєму й не по-
милився. Метод, до якого ми вдалися, я називаю “демократич-
ною педагогікою” і до цього дня вірю в його ефективність. Винят-
ково важливо не боятися знову і знову пояснювати народу свою
політику… Це, зрозуміло, нелегко зробити, але ніколи не можна
полишати спроби прихилити виборця на свій бік. Сам я зали-
шаюся послідовним демократом і не сумніваюся: якщо ви готові
представити своєму народові всю можливу інформацію й пере-
конати його у своїй правоті всіма доступними вам методами, до
вас рано чи пізно прийде успіх. Якщо ж ви вважаєте, що люди не
здатні зрозуміти вас і ними слід маніпулювати заради ухвален-
ня правильних рішень, то це – початок великих неприємностей.
Та ви й не доб’єтеся нічого такими методами – звісно, якщо ми
говоримо про відкрите суспільство»32.
Тут, як кажуть, нічого додати й нічого відняти: суть леґітимності влади по-
лягає саме в тому, чи сприймає її народ «як свою», а не нав’язану ззовні. І у
цьому ж її демократизм. Важливим каналом широкого загальнонаціонального
діалогу, як на нашу думку, могла б стати державна система політичної освіти та
виховання толерантності впродовж життя. Тут не йдеться про відродження ра-
дянського «аґітпропу». Радше було б доцільним творче переосмислення досвіду
Німеччини в подоланні нацистського минулого після 1945 р. Німецька практика
політичної освіти націлена як на захист громадянського суспільства від деспо-
тизму держави, так і на захист держави від хаосу анархії. Існують фінансовані
державою спеціальні комітети й організації, які займаються розвитком політич-
ної освіти. Досвід Німеччини доводить, що така освіта забезпечує стабільність,
стійкість і відтворення самого політичного процесу. У працях німецьких авто-
рів наполегливо проводиться думка, що диктатура взагалі не може дозволити
собі політичну освіту, адже покладає всі сподівання на державну пропаґанду,
покликану створити вірнопідданого обивателя з «гнучкою свідомістю», піддат-
ливою до маніпулювання. І навпаки, демократія життєздатна лише тоді, якщо
буде з розумінням сприйнята та підтримана свідомими громадянами.
32 Кардозу Ф.Э. Только демократия может укротить рынок [Електронний ресурс]: http://www.
globalaffairs.ru/print/number/n_5756
Український історичний журнал. – 2017. – №1
Україна: «час війні й час миру» 155
Особливо слід наголосити на тому, що система політичної освіти в
Німеччині виявилася доволі гнучкою, постійно змінюючи формулювання ці-
лей та висуваючи дедалі нові парадигми залежно від появи назрілих проблем
у суспільстві. Так, відразу після 1945 р. в основу політичної освіти було по-
кладено тезу Дж.Дьюї, що демократія – не лише форма правління, але насам-
перед той уклад життя, який має бути притаманним кожній людині. Відтак
демократія переставала бути чимось абстрактним і віддаленим від пересічної
людини, а «одомашнювалася», входила в побут, у життя, у звичку.
Ураховуючи факт розколу німецької нації, система освіти не нагнітала не-
нависть до східних німців, а навпаки – запроваджувала так звану «дидактику
партнерства». У міру загострення суперечностей між християнськими демо-
кратами й соціал-демократами в 1960-х рр. політична освіта спрямовувалася
на осмислення сутності та характеру політичної боротьби за умов демократії,
вивчення методики подолання розбіжностей і недопущення конфліктів. У ре-
зультаті з’явилася «дидактика конфліктів» Г.Ґізеке. Подальший розвиток по-
літичної освіти Німеччини пов’язаний з інтеґраційними процесами в Європі,
з актуалізацією проблеми охорони довкілля. Невдовзі цей напрям отримав
узагальнюючу назву «політики майбутнього», де поняття «майбутнього» висту-
пало як дидактична форма, націлена на інтеґрацію суспільства. А вже події
1989 р. стали приводом для принципово нової дискусії про роль політичної
освіти в об’єднаній Німеччині33.
Чи варто в Україні ще раз нагадувати, що політично неосвічені люди, як
правило, стають об’єктом маніпуляцій із боку різноманітних політичних угру-
повань. І це вже наше недоопрацювання, коли у громадян відсутнє розумін-
ня основних конституційних принципів, відсутнє розуміння «права націй на
самовизначення» (а не якихось певних територіальних груп населення), від-
сутнє розуміння принципу непорушності кордонів, відсутнє розуміння проце-
дури та леґітимності проведення референдумів тощо. Урешті-решт, чи здатні
ці люди протистояти популістській риториці з приводу всіляких суспільних
суперечностей: тут і штучно розпалюваний мовний конфлікт, і надумані пре-
тензії на те, хто більш європейський, висококультурний чи успішніше просу-
нутий в Україні. А надто – який реґіон «годує» всю Україну, а який мітинґує…
Що найголовніше – у нашій країні відсутнє глибоко усвідомлене розумін-
ня «спільності історичної долі». Переважає стихія, хоча на академічному рівні
історичні дослідження позначені глибокою арґументованістю. Але чи доходять
історичні знання до масового читача? Де, наприклад, подивитися реґулярні
телепередачі з української історії? Ті, що іноді транслюють приватні телевізій-
ні канали, можуть переглянути лише пізно вночі літні пенсіонери, які страж-
дають від безсоння. Натомість праймтайм повсюдно віддано розважальним
програмам і «шоу».
Отже осмисленої державної політики в напрямі формування «спільності
історичної долі» за великим рахунком немає. Тим часом російське телебачення
33 Андреева Е.А. Современные концепции политического образования в Германии
[Електронний ресурс]: http://www.dissercat.com/content/sovremennye-kontseptsii-politicheskogo-
obrazovaniya-v-germanii
Український історичний журнал. – 2017. – №1
156 В.М.Ткаченко
проповідує тезу про «меншовартість» української історії, а ми дивуємося – звід-
ки ж з’явилася ця хвиля українофобії серед певної частини громадян України?..
Тут хоч якими значними не були б академічні напрацювання, а коли відсутні
державні медійні канали зв’язку інтеліґенції з широкими верствами населен-
ня, справа вперед не посунеться.
Звісно, простих рецептів для подолання викривленого розуміння мульти-
культуралізму та досягнення в Україні нового суспільного статусу не існує.
Однак опрацювання проблем національної ідентичності, толерантності та сус-
пільної безпеки має бути віднесене до невідкладних завдань щодо розв’язання
в руслі конкретних пропозицій суспільству задля досягнення суспільного кон-
сенсусу. Вони мають вирішуватися доступними державі шляхами – зокрема
через культуру й освіту, через державні ЗМІ, шляхом посилення бюджетного
фінансування тих чи інших культурних і соціальних проектів, програм. Для
нашої країни, де впродовж чверті століття незалежності все ще залишилися
невизначеними загальнозначимі цінності, які потужно об’єднували б укра-
їнське суспільство, послідовне опрацювання соціальної концепції безпеки
України та наполегливе проведення відповідної гуманітарної політики набу-
ли б значення одного з вирішальних факторів становлення та збереження су-
веренітету нашої держави.
We need to live and to create in view of the fact that there is a “time for war and a time
for peace”. In nowadays, the time became to realize, that Russian Federation is a con
stant challenge to Ukraine that requires of continually searching of appropriate an
swer and formulate the Ukrainian national identity as an equivalent factor of nation
al security.
Keywords: national identity, ethnic and civic nation, network system of modern capi
talism, global political awakening, imperative of tolerance, common historical destiny.
|