Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації

Рецензія на книгу: Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. – К.: Смолоскип, 2016. – 840 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автори:	Демченко, Т.П., Іваницька, С.Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130354
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації / Т.П. Демченко, С.Г. Іваницька // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 210-217. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130354
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1303542018-02-12T03:02:58Z Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації Демченко, Т.П. Іваницька, С.Г. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. – К.: Смолоскип, 2016. – 840 с. 2017 Article Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації / Т.П. Демченко, С.Г. Іваницька // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 210-217. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130354 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Демченко, Т.П. Іваницька, С.Г. Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. – К.: Смолоскип, 2016. – 840 с.
format	Article
author	Демченко, Т.П. Іваницька, С.Г.
author_facet	Демченко, Т.П. Іваницька, С.Г.
author_sort	Демченко, Т.П.
title	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації
title_short	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації
title_full	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації
title_fullStr	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації
title_full_unstemmed	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації
title_sort	гирич і. михайло грушевський: конструктор української модерної нації
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130354
citation_txt	Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації / Т.П. Демченко, С.Г. Іваницька // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 210-217. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT demčenkotp giričímihajlogruševsʹkijkonstruktorukraínsʹkoímodernoínacíí AT ívanicʹkasg giričímihajlogruševsʹkijkonstruktorukraínsʹkoímodernoínacíí
first_indexed	2025-07-09T13:24:28Z
last_indexed	2025-07-09T13:24:28Z
_version_	1837175899593637888
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №1 150-річний ювілей великого українсько- го історика позначився появою численних нау кових праць1, що й не дивно, зважаючи на масштаби постаті ювіляра. Однак і на тлі загальної зацікавленості особистістю та нау- ковою спадщиною «конструктора» модерної української нації узагальнююча праця зна- ного в Україні й за її межами київського істо- рика вирізняється своєю самобутністю й кон- цептуальністю. Ідеться не лише про обсяг і тематичне розмаїття рецензованого видання. У першу чергу відзначимо структур- ну особливість книги – вона складається з 34 розвідок, котрі вже друкувалися в різних збірниках, часописах, писалися як передмови до багатотомника М.Грушевського з 1989 по 2016 рр. включно2. Це – далеко не весь доробок Ігоря Гирича на цій ниві. Усього він створив близько 100 праць, присвячених грушевськознавчій тематиці. У бібліографії, що завершує книгу, представлено назви 77 студій. Готуючи до друку рецен- зоване видання, автор не став «переробляти або доопрацьовувати свої першо- друки. Будь-яке дописування порушувало б усталену структуру статті, що вима- гало б написання нової праці, а цього авторові не хотілося» (с. 8). Такий підхід, на нашу думку, цілком виправданий, адже дає змогу простежити не лише еволюцію думок і оцінок самого дослідника, але й процес становлення гру- шевськознавства в Україні у цілому. Ми бачимо, як від однієї студії до іншої зростала майстерність тоді ще молодого історика, розширювалася сфера його наукових інтересів на теренах нової для вітчизняної історіографії дисципліни, збільшувалося число використаних джерел, виявлявся – у зв’язку з постаттю М.Грушевського як своєрідного центру тяжіння модерного «українського сві- ту» на межі ХІХ–ХХ ст. – інтерес до тих чи інших персоналій. Одним словом, маємо справу з книгою, архітектоніка якої виважена й гармонійна, а сюжет розгортається динамічно та інтелектуально-напружено, характеризується постійним залученням нових архівних джерел, уважним прочитанням уже друкованих документальних свідчень (мемуарів, щоденни- ків, листування), дає уявлення про етапи й труднощі становлення цілковито 1 Так, лише на шпальтах перших чотирьох чисел «Українського історичного журналу» в 2016 р. побачили світ 10 розвідок та публікацій, серед яких і стаття І.Гирича «П’ятдесятитомник творів Михайла Грушевського» (№2, с.51–68). 2 І.Гирич – відповідальний секретар багатотомного видання творів М.Грушевського, співупо- рядник та редактор декількох томів його публіцистики, листування й окремих збірок («Духовна Україна», 1994 р. та ін.). гирич І. Михайло грушеВський: конструктор української Модерної нацІї. – к.: сМолоскиП, 2016. – 840 с. Український історичний журнал. – 2017. – №1 Рец, ензії й огляди 211 нового напряму вітчизняної історичної науки. Як і будь-яка інша гуманітар- на наукова дисципліна, грушевськознавство формувалося в умовах ідейного та політичного протистояння, палких наукових і квазінаукових суперечок. Природно, що і у цій книзі, котру можна трактувати як певний, можливо, про- міжний підсумок грушевськознавчих студій І.Гирича, віддано данину й поле- міці з різними фахівцями. Однак, як видається, автор усе ж значно більше уваги приділив не крити- ці поглядів опонентів, а створенню позитивного образу героя свого досліджен- ня, що аж ніяк не означає бездумну ґлорифікацію. У програмній статті з про- мовистою назвою «Спадщина М.Грушевського і сьогодення» (зауважимо, що хоча вона й була написана 15 років тому, але не втратила своєї актуальності й понині), автор відверто іронізує над тими, хто сподівався, що в незалежній Україні «класичні історичні твори М.Грушевського зберігатимуть на віки вічні свою наукову актуальність і займуть своє вічне незамінне місце на полицях, де перед цим стояли томики класиків марксизму-ленінізму» (с.48). Уся пра- ця І.Гирича підпорядкована доведенню справедливості іншої тези щодо міс- ця великого історика в інтелектуальному світі сучасного українства: «Цікавий він для нас думками, розсипаними в його, здавалося б, суто наукових писан- нях. У творах про події минувшини уважний читач може надибати на речі, які стосувалися не років давно минулих, а відбивали гадки, сподівання, на- прямні думання інтелігенції часів великого духовного перелому в умах над- дніпрянської та наддністрянської еліт. Говорячи стисло, М.Грушевський ці- кавий для нас з історіософської точки зору» (с.48–49). Аналізуючи еволюцію в масовій свідомості образу української минувшини з 1920-рр. і до сьогодення, І.Гирич обґрунтовано стверджує: «Це може видатись логічно суперечливим, але, хоч проминула ціла доба “між двома незалежностями”, актуальність нау- кової спадщини М.Грушевського лише зростає. І зростає якраз в історіософ- ському аспекті. Нам дуже цікаво, чим були продиктовані ті чи інші оцінки нашим найбільшим істориком подій давноминулих, історичних діячів, його висновки про окремі історичні періоди. Навіщо це? – знизає здивовано плечи- ма звиклий до усталених схем сучасний історик. Та все ж, мовляв, і так зрозу- міло – М.Грушевський був народником. Для нього народ був альфою і омегою історичного дослідження, він і недооцінював еліту, не розумів ваги власної аристократії, не був обізнаний з тогочасними методами дослідження у галузі історії, був банальним позитивістом, описовим істориком-фактографом. І так далі, і тому подібне. Проте навіть при першому наближенні до цих “аксіом” ми побачимо, наскільки загальновизнане розбігається з дійсністю, коли по- рівняти висловлювання М.Грушевського протягом різних періодів його життя. Ми зауважимо багато таких нюансів, які глибше розкривають думки істори- ка і заперечують таку звичну однозначність і одновимірність історіографічних оцінок творчості М.Грушевського» (с.50). Так, наприклад, метаморфози у трактуванні М.Грушевським такої бо- лючою для української історії проблеми, як «народ і еліта», дослідник пояс- нює не стільки панівними в тогочасному світі історіософськими концепція- ми, скільки тогочасною політичною ситуацією, «хвилеві зміни якої впливали Український історичний журнал. – 2017. – №1 212 Рец, ензії й огляди часто поза волею самого історика на його суто наукову працю в історичній ді- лянці», та звертає увагу передусім на зміну акцентів в інтерпретації поста- ті Б.Хмельницького (с.51). І.Гирич підкреслює, що «вплив реальної політи- ки на чисту науку» спостерігався на той час надзвичайно виразно, адже на відміну від європейських країн тут політикою мусили займатися історики (с.52), та ілюструє цю тезу прикладами актуалізації історичних фабул у пра- цях М.Грушевського (с.53–55). Щодо низки статей М.Грушевського 1920-х рр., присвячених В.Антоновичу, М.Драгоманову, М.Костомарову, П.Кулішеві, О.Ла заревському, М.Максимовичу, що були вміщені на шпальтах журналу «Україна» та інших видань Історичної секції ВУАН, дослідник називає їх «про- віденційними», такими, що являли собою квінтесенцію думок великого істори- ка про націю й суспільство (с.54–55). «Чим це не політичний виклик системі, чим не боротьба з більшовизмом мирними засобами?.. А ще перед нами пер- спективи науково-історичного поступу. Нова Україна для М.Грушевського – це передусім громадсько-культурні події. В цьому сенсі його розуміння на- шої історії ХІХ – поч. ХХ ст. не змінилося від часів написання “Очерка...” та “Ілюстрованої історії...” [...] І у 1920-ті рр. для академіка стрижень історично- го процесу зосереджений був у суспільній думці серед діячів національного рісорджименто. Усе інше сприймалося ним, і, думається, небезпідставно, як похідне, другорядне, залежне від, як визначили б традиційні марксисти, – духовного ідеалістичного чинника» (с.55–56). Фактично, ці напрацювання М.Грушевського були передчуттям популярної нині «інтелектуальної історії», або «історії ідей». І.Гирич звертає увагу на значущість для сучасної мислячої української людини рецензійного доробку М.Грушевського, його літературо- знавчих праць, белетристики, суспільно-політичної публіцистики та, звичай- но, мемуарів і листування. Щодо останнього, автор підкреслює: «Епістолярна спадщина М.Грушевського – одна з найбільших з-поміж епістолярних збірок інших визначних діячів національно-визвольного руху. Розміри цього епісто- лярію, на щастя, збереженого протягом більшої частини його життя, колосаль- ні». І далі (маючи на увазі неспішні темпи академічного опрацювання та книго - друкування повних зібрань творів духовних «батьків-засновників» модерної України) додає: «Однак навіть те, що збереглося, можна видавати протягом 30-ти років, якщо видавати по одному тому листів щороку» (с.69). Епістолярій М.Грушевського (20 тис. листів) (с.293) – це «енциклопедія політичного, гро- мадського, наукового й культурного життя України протягом півстолітнього періоду від кінця 80-х років XIX ст. до 30-х років XX ст.» (с.72). Автор слуш- но акцентує, що «з точки зору державних інтересів дуже небезпечно не при- діляти уваги виданню творчої спадщини вчених-мислителів, які, власне, ви- значили історичні завдання української нації. Творці сучасної політики часто просто не усвідомлюють, що стоять на фундаменті, збудованому діячами XIX – першої половини XX ст. А тим часом ми не маємо жодного повного зібрання творів ключових постатей національного громадського й політичного життя. Конечну потребу цього добре розуміли перші академіки ВУАН. Майже одра- зу зі створенням національної Академії наук було поставлено завдання вида- ти повні зібрання творів П.Куліша, М.Драгоманова, В.Антоновича, І.Франка. Український історичний журнал. – 2017. – №1 Рец, ензії й огляди 213 Проте ця справа майже не просунулася з мертвої точки й до сьогодні. Твори М.Грушевського в цьому ряду мають займати провідне місце. Може, колись і дочекаємося свята на нашій вулиці» (с.73)3. Власне, книга І.Гирича і являє со- бою добре продуману й документовану систему арґументів на користь такого твердження. З іншого боку, дискурс дослідника націлює читачів на розуміння ролі М.Грушевського як «конструктора української модерної нації». Оскільки ви- значення винесене у заголовок, то, імовірно, саме в ньому сформульоване ав- торське бачення місця історика у тривалому та вкрай складному процесі фор- мування сучасної української нації. Ці два підходи – пріоритет історіософії й «конструювання» нації – аж ніяк не суперечать одне одному, адже відбивають два різних моменти націєтворчого процесу: закладання ідейно-теоретичних основ та осмислену, цілеспрямовану практичну діяльність еліти, скеровану на перетворення етносу в націю. Структура книги загалом відповідає цілям, які, імовірно, ставив перед со- бою автор. Розвідки, що ввійшли до рецензованого видання, він поділив на декілька частин. Перша з них, як і належить археографові, обіймає сукупність джерел («Документи академіка М.С.Грушевського у фонді 1235 ЦДІА України у м. Києві», «Щоденник М.Грушевського як історичне джерело», «Неопубліковане в київській архівній спадщині М.Грушевського й справа видання повного зі- брання творів історика»). Упадає в око, що автор віддає якщо не перевагу, то принаймні виявляє значно більший інтерес до аналізу джерел особового похо- дження, серед яких особливо виокремлює щоденники М.Грушевського 1904– 1910 рр.: «Серед 1500 одиниць зберігання фонду родини Грушевських справа під номером 25 може вважатися чи не найціннішою. Це щоденник великого історика. З 466-ти аркушів власне до нього належать лише 3/4 цього обсягу, решта – різночасові записи, що змальовують внутрішній стан М.Грушевського юнацького й молодого віку. Щоденник являє собою чотири зброшуровані за- писнички з коленкоровими темного кольору палітурками кишенькового фор- мату – розміру приблизно 10х20 см. Записи в них велися з січня» (с.29). І.Гирич визначає типологію щоденника М.Грушевського, зауважуючи, що «характер записів досить одноманітний, розмір денного запису дуже стислий, обмежу- ється кількома, а іноді й одним реченням. М.Грушевський не вводить читача в колізії поточного моменту, не пояснює причин конфліктів тощо. Отже, на- вряд чи його щоденник можна вважати певною саморекламою, розрахованою на майбутнього читача. Й у цьому плані він дуже відрізняється від аналогіч- них творів Є.Чикаленка, Д.Дорошенка, О.Лотоцького, В.Винниченка. Історик чітко фіксує роботу, яку виконував щодня, імена людей, з якими мав зустріч вдома або під час ділових подорожей, власні реакції на ту чи іншу громад- сько-політичну подію... Його переваги – це високий ступінь об’єктивності, фак- тажність, щоденність, стислість. На підставі щоденників 1904–1910 рр. можна скласти безпомильний літопис життя та діяльності вченого... Лише під кінець 3 Зазначимо, що 2015 і 2016 рр. порадували професійний загал появою нових томів повного зібрання творів М.Грушевського – у видавництві «Світ» вийшли друком тт.22, 10 (кн.1–2), 46 (кн.1–2), 47 (кн.1–2). Український історичний журнал. – 2017. – №1 214 Рец, ензії й огляди його ведення він застосовує своєрідний узагальнюючий метод, коли записує в один день події за прожиті два – три дні» (с.29–30). Дослідник окреслює та- кож перелік проблемних питань грушевськознавства, які можуть бути з вели- ким успіхом вирішені за допомогою щоденника: М.Грушевський та І.Франко; М.Грушевський і С.Томашівський; галицькі націонал-демократичні політики та історики; опозиція М.Грушевському всередині НТШ; київська українська громада і львівський професор. Це – «глобальні теми, що висвітлюються всім часовим періодом щоденника». Вони доповнюються й «локальними темами», а саме: ставлення історика до громадсько-політичного руху на Наддніпрянщині й зокрема до Української радикально-демократичної партії; Петербурзька українська громада й історик; проблеми навколо перенесення до Києва видан- ня «ЛНВ» та багато інших моментів (с.37). У цій частині рецензованої книги привертає увагу й стаття про знищені більшовиками в Києві (1918 р.) архів та мистецьку колекцію голови Центральної Ради (с.74–82). Другу частину складають праці, присвячені суспільно-політичним погля- дам і науково-організаційній діяльності М.Грушевського. Статті, що включені до неї, мають виразно історіографічний характер. Дослідника цікавить «проб- лема змістовного наповнення понять» – «державницький напрям» і «народ- ницька школа» (с.112–144). Важливо підкреслити, що ця, досить важлива у вітчизняній науці, тема розглядається крізь призму стосунків М.Грушевського й В.Липинського (с.85–111). Знову ж таки, усупереч укоріненій традиції, І.Гирич акцентує увагу не на протистоянні істориків, а підкреслює те, що їх зближувало. На думку автора, до революції 1917–1921 рр. між ученими не «існувало виразного політичного антагонізму, а навпаки, був тісний контакт двох науковців й суспільних діячів», і далі він доходить висновку: «Як історики вони обидва стояли на позиціях української національної школи історіографії і плідно співпрацювали. М.Грушевський був проміжною ланкою між народ- ницькою й державницькою школами, а В.Липинський – першим істориком останньої. В.Липинський своєю творчістю історика не заперечував надбань М.Грушевського, а додавав нове висвітлення вузлових питань української іс- торії, дивлячись на події під кутом зору інтересів державності України» (с.104– 105). Утім автор не заперечує й факту розриву між ученими, що стався в умо- вах революції та її поразки. Тут же вміщено три статті, де високо оцінюється та глибоко аналізується публіцистика М.Грушевського 1894–1919 рр. (дві перших – це впровадження до 50-томного видання творів академіка – серії «Суспільно-політичні твори», третя – новаторська за змістом вступна стаття до збірки творів М.Грушевського «Повороту не буде! Суспільно-політичні праці 1917–1918 рр.», виданої О.Савчуком у Харкові в 2015 р.). Вельми цінна розвідка, де висвітлюється ставлення М.Грушевського до наукової рецензії (с.218–238). Знаний учений, державний діяч, організатор науки не цурався цього трудомісткого, але не надто вдячного жанру, у пев- ному сенсі розглядаючи ці інколи накидані нашвидкуруч тексти як власну історіографічну лабораторію й засіб наукової комунікації. Згідно з підрахун- ками І.Гирича, рецензії становлять третину творчого доробку М.Грушевського Український історичний журнал. – 2017. – №1 Рец, ензії й огляди 215 (більше 700 позицій із понад 2000 публікацій) (с.218). Цифра вражаюча. Дослідник подає власну періодизацію діяльності Грушевського-рецензента (1888–1894, 1894–1914, 1915–1923, 1924–1930, 1931–1934 рр.) (с.219–220), осмислює зав дання, які ставив Михайло Сергійович перед рецензійним жан- ром, виділяє шість типів рецензій, запроваджених ним у «ЗНТШ», висвітлює його роль як організатора й координатора рецензійного процесу, зауважує, що той «мав чуття на талановитих рецензентів» (с.237) – саме завдяки налаго- дженій М.Грушевським невтомній колективній праці рецензійні рубрики ре- дагованих ним видань виглядають «енциклопедією наукового життя в царині національної гуманітаристики» (с.238). Рівень, який так і залишився недосяж- ним через століття. Наступна, третя, частина обіймає статті, що розкривають напрям і ха- рактер громадсько-політичної діяльності М.Грушевського. Її відкриває на- рис про організацію археографічної роботи вченого за львівського періоду (1894–1914 рр.) (с.241–273). До цього сюжету тяжіє і зміст великої за обсягом статті «Наукове товариство ім. Т.Шевченка як культурно-політичний проект М.Грушевського» (с.382–404). Крім того, дослідник, виходячи зі щоденних за- писів 1904–1905 та 1910 рр., аналізує зусилля історика на ниві громадянсько- го служіння рідному народові (с.274–356). До сфери інтересів І.Гирича входять також і проблеми, пов’язані зі ставленням М.Грушевського до церкви взагалі та УАПЦ зокрема (с.357–382). Дві наступних частини – «Історія написання окремих творів» (с.407–449) та «У колі сучасників» (с.453–696) – доволі органічно поєднуються змістом та фактурою статей. В обох ідеться про конкретні факти спілкування істо- рика з колеґами, створення ним своєї школи, особисті взаємини, що не за- вжди складалися легко та просто. Якщо в першому випадку проблеми ви- никали довкола написання, рецензування чи реагування на окремі праці, то значно більший за обсягом масив другої з названих частин розкриває контакти М.Грушевського з особами, котрі складали коло його спілкуван- ня впродовж тривалого часу. Передусім це персоналії першого ряду україн- ської еліти (В.Антонович, М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, І.Франко, Є.Чикаленко). Приділено також увагу складним взаєминам Михайла Сергійовича з молодшим братом Олександром (с.507–513). Доречно наго- лосити, що, визнаючи наявність конфліктів, суперечок, взаємних образ у середо вищі української еліти, І.Гирич не акцентує уваги на них, тим біль- ше не поспішає з політичними висновками. Він аж ніяк не прагне показати свого героя таким собі непомильним генієм, що володіє єдино правильним поглядом на всі проблеми свого часу й не має сумнівів і вагань. Нам імпо- нує ставлення автора до М.Грушевського як до особистості, котра, як і всі, мала право на свій «мільйон терзань» і людські вади. З іншого боку, І.Гирич визнає такі ж права за опонентами історика. І, що найважливіше, арґумен- товано доводить, що дискусії, яким би запалом вони не супроводжувалися, відбувалися на ґрунті безумовного визнання пріоритету «української ідеї» та стратегічної мети – творення засобами політики національної культури кон- курентоздатної й цивілізованої української нації. Український історичний журнал. – 2017. – №1 216 Рец, ензії й огляди У розвідках І.Гирича, уміщених у книзі «Михайло Грушевський: конструк- тор української модерної нації», рельєфно вимальовується неповторний образ живої, мінливої, щедро й різнобічно обдарованої особистості, великого вченого- патріота, гуманітарія-енциклопедиста, політика. «Його» М.Грушевський – це людина, яка «наполегливо, цілеспрямовано й самозречено протягом усього життя виконувала накреслений ще в молодості план»: стати громадським дія- чем, істориком і працювати на користь суспільства (с.279, 728–729); «усе, що заважало Грушевському виконувати життєвий план, сприймалося не лише як замах на власну особу, але як шкода громадській справі загалом» (с.280), натура амбітна, невгамовна, динамічна, полум’яна, вражаюче працездатна й енергійна, попри не вельми міцне здоров’я та постійне (особливо до 1905 р.) психічне перенапруження; людина, що мала видатний організаторський хист, автократичну вдачу й залізну волю (які сучасники часто сприймали як мен- торство й «важку руку»), нещадно-вибаглива в суспільних і наукових справах до себе та інших, така, що відверто прагнула слави та визнання за життя й водночас сміливо дивилась у вічність. Фінансова незалежність і матеріальна забезпеченість Грушевського, підстави яких заклав ще його батько, поєдну- вались у Михайла Сергійовича з ощадливістю й власною скромністю у вит- ратах, із бажанням бути ближче до звичайної людини (с. 281). Прихильність до рідних, розвинене відчуття сімейних цінностей і обов’язків не заважало йому фактично контролювати (всупереч бажанням київської рідні) спадко- вий батьківський капітал та особисто планувати майбутнє розгалуженої ро- дини Грушевських, що мешкала на теренах Російської імперії (с.298–301). Опікування долями учнів й однодумців, членів своєї «старої» й «нової» фамілій, намагання керувати діячами львівського та київського «кланів» поєднувались у ньому з системністю й масштабністю мислення, умінням бачити перспекти- ву на майбутнє. «Ментально М.Грушевський завжди лишався наддніпрянцем, або в тодішній термінології українцем, а ніяк не галичанином. Хоча і прожив у Львові майже 20 років, [...] та інтереси Великої України йому були ближ- чі. Він від самого початку своєї громадської праці був упевнений, що майбут- нє України вирішуватиметься у Києві», – стверджує І.Гирич (с.344). Але це «ментальне наддніпрянство» завжди співіснувало зі змаганнями до соборності двох частин України (с.345), здатністю створювати в різних історичних і в різ- них геополітичних контекстах мобільні колективи однодумців для реалізації широких національно-культурних планів. Специфіка політичного світогля- ду М.Грушевського як «конструктора української модерної нації» – еволюція від федералістичних проектів перебудови Російської імперії й ідеї української культурної окремішності до постулатів державної самостійності. Вірогідно, у кожного з нас, хто так чи інакше торкався у своїх студіях цієї неосяжної й багатогранної постаті, є «свій» М.Грушевський. Комусь він допо- міг морально вистояти в нелегкі, але сповнені оптимізму 1990-ті рр., когось надихнув на концептуальні дискусії й переоцінку звичних схем у сповне- них суперечностями 2000-х рр., комусь послугував взірцем громадянина й організатора науки у кризові 2010-ті рр. Це добре, що в нашій звивистій іс- торії ХХ ст. є такі люди-дороговкази, котрі, чим більш до них «наближуєшся», Український історичний журнал. – 2017. – №1 Рец, ензії й огляди 217 тим більше вони вражають своїм подвижницьким життям та розумовим горінням... Останній розділ книжки – «Рецензії і полеміка» (с.697–800) – це тексти різ- них часів, що вирізняються інтелектуальним блиском, логікою, ерудицією, ви- черпною арґументацією, гострим сарказмом. Особливу увагу привертають від- гуки І.Гирича на праці О.Пріцака, В.Ващенка, Л.Адамського, О.Однороженка. Полемізуючи з останнім із приводу занадто вільного тлумачення історіогра- фічної спадщини М.Грушевського, І.Гирич розглядає проблему у значно шир- шому контексті переформатування історичної свідомості сучасного українця, що «опинився на роздоріжжі теперішніх викликів доби, який хоче органічно вписатися, як рівний серед рівних, до сім’ї успішних народів світу, а йому в цьому заважають старі постколоніальні комплекси» (с.774). Автор протестує проти спроб деяких теперішніх істориків в Україні та поза межами нашої дер- жави принижувати й перекручувати «найсвітліші постаті української суспіль- ної думки», на матеріалах життєвої долі М.Грушевського доводячи, що «ви- щим символом має бути людина за письмовим столом, що витворює символ українця, котрий потім опановує масами і стає часткою нового життя модерної України. Історія спочатку виграється кабінетною працею в головах мільйонів, і лише тоді настає можливість перемогти у мілітарному протистоянні» (с.784– 785). Думка, як на наші конфронтаційні часи, надзвичайно важлива. Звичайно, в одній, навіть великій за обсягом книзі охопити всі напря- ми грушевськознавства неможливо. Так, І.Гирич тільки побіжно, залучаю- чи переважно скупі щоденникові записи М.Грушевського, торкнувся обста- вин його особистого життя, значно менше уваги приділив аналізу історичних праць. Однак та ніша, яку він обрав для себе, виявилася заповненою ідеально. Упровадження до наукового обігу важливих документів особового походжен- ня сприяло піднесенню грушевськознавства. Ще значнішою виглядає успішна спроба простежити багатогранну діяльність велета українства крізь призму його контактів, зближень і розходжень з іншими корифеями національного культурного й політичного життя. У книзі немає цих слів, але, здається, І.Гирич трактує М.Грушевського як «першого серед рівних» у середовищі на- ціональної еліти. Саме тому це видання, оформлене до того ж бездоганно в літературному й поліграфічному аспектах, має посісти гідне місце у скарбниці наукової історичної літератури з доби українського націєтворення. Т.П.Демченко (Чернігів), С.Г.Іваницька (Запоріжжя)

Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації

Репозитарії

Схожі ресурси