Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)

Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)

У розвідці українського вченого-славіста Д.Чижевського представлено спробу сконструювати та структурувати історію на засадах культурної і стильової цілісності, подібно до концептуалізації минувшини мистецтва, літератури та культури. Висувається й обґрунтовується концепт культурно-історичної епох...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2017
Автор: Чижевський, Д.І.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:Український історичний журнал
Теми:
Історіографічна класика
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130372
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся) / Д.І. Чижевський // Український історичний журнал. — 2017. — № 2. — С. 183-203. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-130372
record_format dspace
spelling irk-123456789-1303722018-02-13T03:03:20Z Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся) Чижевський, Д.І. Історіографічна класика У розвідці українського вченого-славіста Д.Чижевського представлено спробу сконструювати та структурувати історію на засадах культурної і стильової цілісності, подібно до концептуалізації минувшини мистецтва, літератури та культури. Висувається й обґрунтовується концепт культурно-історичної епохи як ідеального поняття-маркера для конструювання та представлення простору культури як певного діапазону стилів, що своєрідним чином розгортаються, переломлюються й трансформуються в низці сфер історичного буття. Обстоюється думка про хвилеподібну теорію (схему) представлення культурних стилів, а також звертається увага на роль перехідних або межових стильових формацій, як-от передреформація, маньєризм, сентименталізм, бідермаєр, імпресіонізм та ін. In the exploring of the Ukrainian Slavist scientist D.Chyzhevs’kyi presented the attempt to build and to structure the history based on the principles of cultural and style integrity like the conceptualization of the past of art, literature and culture. The author advanced and substantiated the concept of cultural-historical epoch as a perfect concept mark for constructing and representing of culture space as some range of styles that unfolding, refracting in the spheres of the historical being in its original way. In the article settled the thought of undulating theory (scheme) of the representation of cultural styles and also the attention is paid to the role of transitional or boundary formations, such as pre-reformation, mannerism, sentimentality, biedermeier, impressionism etc. 2017 Article Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся) / Д.І. Чижевський // Український історичний журнал. — 2017. — № 2. — С. 183-203. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130372 091:930.1(477)«Чижевський» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історіографічна класика
Історіографічна класика
spellingShingle Історіографічна класика
Історіографічна класика
Чижевський, Д.І.
Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
Український історичний журнал
description У розвідці українського вченого-славіста Д.Чижевського представлено спробу сконструювати та структурувати історію на засадах культурної і стильової цілісності, подібно до концептуалізації минувшини мистецтва, літератури та культури. Висувається й обґрунтовується концепт культурно-історичної епохи як ідеального поняття-маркера для конструювання та представлення простору культури як певного діапазону стилів, що своєрідним чином розгортаються, переломлюються й трансформуються в низці сфер історичного буття. Обстоюється думка про хвилеподібну теорію (схему) представлення культурних стилів, а також звертається увага на роль перехідних або межових стильових формацій, як-от передреформація, маньєризм, сентименталізм, бідермаєр, імпресіонізм та ін.
format Article
author Чижевський, Д.І.
author_facet Чижевський, Д.І.
author_sort Чижевський, Д.І.
title Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
title_short Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
title_full Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
title_fullStr Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
title_full_unstemmed Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся)
title_sort культурно-історичні епохи (вступна стаття о.в.яся)
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2017
topic_facet Історіографічна класика
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130372
citation_txt Культурно-історичні епохи (вступна стаття О.В.Яся) / Д.І. Чижевський // Український історичний журнал. — 2017. — № 2. — С. 183-203. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.
series Український історичний журнал
work_keys_str_mv AT čiževsʹkijdí kulʹturnoístoričníepohivstupnastattâovâsâ
first_indexed 2025-07-09T13:26:23Z
last_indexed 2025-07-09T13:26:23Z
_version_ 1837176021093187584
fulltext Український історичний журнал. – 2017. – №2 ІСТОРІОГРАФІЧНА КЛАСИКА УДК 091:930.1(477)«Чижевський» д.і.чижеВСький КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ЕПОХИ Поняття «стиль» продукує в нашій свідомості яскраві та барвисті асоціації. Тож в уявному калейдоскопі постають гострі шпилі готичних соборів, сувора простота геомет­ ричних ліній класицизму, вигадливі, розкішні форми бароко, романтичний колорит балад і романів В.Скотта, кричущі натуралістичні замальовки західноєвропейських письменників другої половини ХІХ ст., символічний підтекст модерністської архітек­ тури, багато інших неповторних образів. Та вони немовби зникають, розчиняються за розмаїтими предметними значеннями й багатоманітними смислами стилю, котрі по­ стали впродовж численних століть людської історії. Недаремно впродовж XVIII–ХІХ ст. викристалізувалося смислове розуміння ху­ дожнього стилю як явища мистецтва та культури, що репрезентує цілі пласти куль­ турної історії. Зазвичай предметне значення стилю вирізнялося мінливістю ознак, які варіювалися залежно від виду мистецтва чи пам’яток культури, котрі породжу­ вали неабияке розмаїття інтерпретацій, оцінок і думок. Скажімо, німецький філософ *** У розвідці українського вченого-славіста Д.Чижевського представлено спробу сконструювати та структурувати історію на засадах культурної і стильової цілісності, подібно до концептуалізації минувшини мистецтва, літератури та культури. Висувається й обґрунтовується концепт культурно-історичної епохи як ідеального поняття-маркера для конструювання та представлення простору культури як певного діапазону стилів, що своєрідним чином розгор- таються, переломлюються й трансформуються в низці сфер історичного бут- тя. Обстоюється думка про хвилеподібну теорію (схему) представлення куль- турних стилів, а також звертається увага на роль перехідних або межових стильових формацій, як-от передреформація, маньєризм, сентименталізм, бідермаєр, імпресіонізм та ін. Ключові слова: історія культури, історія літератури, історія мистецтва, інтелектуальна історія, культурно-історична доба, культурні стилі, теорія культурних хвиль, історизм, морфологія культури, Чижевський. Український історичний журнал. – 2017. – №2 184 Д.І.Чижевський Ґ.В.Ф.Геґель підкреслював, що стиль є таким способом художнього втілення, котрий підпорядковується як умовам, які диктуються матеріалом, так і відповідним вимогам певних видів мистецтва та законам, зумовленим самим предметом1. Отож цілісність стилю, зокрема щодо окреслення часової, мистецької чи жанро­ вої належності низки предметів та об’єктів культурного світу, розглядалася як визна­ чальна характеристика його смислу. Із плином часу важливого значення набула ор­ ганізуюча функція стилю, котра вимагала розглядати фраґмент мистецького твору чи уривок тексту з перспективи стильової цілісності. Відтепер часто­густо окрема ознака асоціювалася з відповідним культурними явищем, тобто зі способом і формою худож­ нього/літературного/мистецького мислення – стилем. Найбільше розробкою теорії стилів переймалися дослідники історії мистецтва та літератури. Саме літературна й мистецька минувшина висвітлювалася, конструюва­ лася з перспективи чергування і змагання стилів2, а за великим рахунком – способів художнього мислення та світосприйняття. Заразом ширилася тенденція до культурно­ історичного універсалізму, властива класичному історизму. Тому у творчості ба­ гатьох тогочасних учених і мислителів споглядаємо прагнення до єдиного та всеохоп­ люючого впорядкування образу/образів світу людського буття. Зокрема з’являються терміни «дух часу» й «дух століття», запровадження яких приписують французьким філософам­просвітникам XVIII cт. – Ш.­Л. де Монтеск’є та Вольтеру3. Упродовж ХІХ ст. ці поняття набули неабиякої популярності в європейській дум­ ці, зокрема в німецькому культурному просторі. Стильова цілісність як спосіб універ­ сальної організації строкатого й суперечливого культурного/духовного світу виявила­ ся вельми привабливою для багатьох німецьких інтелектуалів. Приміром, філософ Ф.В.Й. фон Шеллінґ уважав, що (тут і далі у вступній статті курсив наш – О.Я.) «стиль, який виробляє у себе індивідуальний художник, є для нього тим, що для філософа в науці чи для практика в його сфері є система мислення»4. Заразом він дотримувався думки, що «загальний стиль творчості, може належати не тільки окремому індиві- дууму, але й часу»5. За висловом А.Шопенгауера, стиль відображає дух письменника та якість його мислення6. Схожі думки побутували й у працях німецьких істориків. «Кожний час має свій стиль», – стверджував Ю.Мезер7. У ХІХ – на початку ХХ ст. ширилися спроби структурувати загальну історію на засадах культурної чи духовної цілісності, подібно до концептуалізації минувши­ ни мистецтва та літератури, зокрема шляхом виділення певних періодів, епох тощо. Взаємозв’язок різноманітних культурно­історичних явищ мотивував мислителів дедалі частіше порушувати проблеми з обсягу культурної та стильової єдності часу. У такому сенсі стиль трактувався як специфічна історична чи національно/соціально зумовлена 1 Гегель [Г.В.Ф.] Сочинения. – Т.12: Лекции по эстетике. – Кн.1. – Москва, 1938. – С.302. 2 Кон-Винер Э. История стилей изящных искусств / Пер. с нем. под ред. и с добавл. М.С.Сергеева. – Москва, 1913. – С.5. 3 Савельева И.М., Полетаев А.В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – Т.2: Образы прошлого. – Санкт­Петербург, 2006. – С.243. 4 Шеллинг Ф.В. Философия искусства / Пер. П.С.Попова; под общ. ред. М.Ф.Овсянникова. – Москва, 1966. – С.180. 5 Там же. 6 Шопенгауер А. Мир как воля и представление / Пер. с нем. – Т.2. – Москва, 1993. – С.224. 7 Цит. за: Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В.А.Брун­Цеховой. – Москва, 2004. – С.254. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 185 форма виразу суб’єктивного «духу часу»8, точніше відповідної культурно­історичної доби. Воднораз ідея часової єдності продукувала й новітній смисл стилю як певного способу світобачення, себто акцентувала увагу на специфічних темпоральних рисах історичної свідомості. Приміром, швейцарський історик і філософ Я.Буркгардт тлума­ чив поняття «стиль часу» як особливий ракурс у сприйнятті світу, котрий властивий тій чи іншій історичній добі9. Впливи Я.Буркгардта помітні й у студіях його учня – мистецтвознавця Г.Вельфліна, який розглядав історію модерного мистецтва з перспективи внутрішнього розуміння природної зміни різних форм світобачення – стилів. Водночас він обстоював думку, що стиль передусім відображає настрої доби та народу, з одного боку, і є виразом особи­ стого темпераменту митця – з іншого10. Тож Г.Вельфлін сприймав стиль як своєрідну формальну структуру, хоч і тлумачив її у двоєдиному сенсі як художній і позахудожній (соціокультурний) феномен11. Кардинальні зрушення у соціогуманітаристиці спричинив неокантіанський пово­ рот, який не тільки трансформував засадні уявлення у цій царині, що відтепер ототож­ нювалися з науками про культуру/дух і світом цінностей, а й упровадив інструменталь­ не розуміння ролі та функцій понять. Одним із найважливіших постулатів цієї версії трансцендентального ідеалізму стала думка про внутрішній зв’язок між об’єктами чи предметами, котрий не залежить від емпіричного спостереження, а конструюється у свідомості через поняття, що, власне, і формують зміст знання. На початку ХХ ст. стиль перетворився в одне з найуживаніших операційних по­ нять тогочасної естетики та культурології, з яким асоціювався загальний образ («об­ личчя») певної культурної/духовної доби, її внутрішня будова, спосіб та ритми буття. У такому онтологічному сенсі це поняття вживав О.Шпенґлер12, який навіть викори­ стовував термін «стиль культури»13. Таким чином, поняття «стиль» і похідні дефініції дедалі ширше застосовувалися для позначення соціокультурної єдності різноманітних форм, явищ і процесів з обсягу людського буття, урешті­решт для конструювання цілісного образу тієї чи тієї епохи у просторі та часі. Та стиль уживався і як інтеґральна характеристика певної доби, котрою послуговувалися для того, щоби осягнути феномен культури. Ці новації спогля­ даємо в текстах В.Дільтея, Е.Гуссерля, Г.Ріккерта, О.Шпенґлера та інших мислителів перших десятиліть ХХ ст. Д.Чижевський (1894–1977 рр.) як інтелектуал значною мірою сформувався в річи­ щі західноєвропейської, точніше німецької, філософської традиції. За споминами його приятеля юнацьких років П.Феденка, ще під час навчання у Санкт­Петербурзькому університеті напередодні Першої світової війни молодий студент захоплювався дис­ путами нових кантіанців й інтуїтивістів, які саме набули неабиякої популярності. 8 Устюгова Е.Н. Стиль и культура: Опыт построения общей теории стиля. – 2­е изд. – Санкт­ Петербург, 2006. – С.56. 9 Парахонский Б.А. Стиль мышления: Философские аспекты анализа стиля в сфере языка, культуры и познания / Отв. ред. С.Б.Крымский. – К., 1982. – С.29–30. 10 Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств. Проблема эволюции стиля в новом ис­ кусстве / Пер. с нем. А.А.Франковского. – Санкт­Петербург, 1994. – С.16. 11 Устюгова Е.Н. Стиль и культура… – С.58. 12 Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. / Вступ. ст., прим. и пер. с нем. К.А.Свасьяна. – Т.1: Гештальт и действительность. – Москва, 1993. – С.367–370. 13 Там же. – С.373. Український історичний журнал. – 2017. – №2 186 Д.І.Чижевський Зауважимо, що дипломну роботу Д.Чижевського 1919 р. в Київському університеті було присвячено філософській еволюції Ф.Шиллера14. З інтелектуальними інтенціями Д.Чижевського активного конкурували його політичні устремління. Зі студентських років він брав діяльну участь у революційно­ му русі, зокрема був членом РСДРП (меншовицьке крило). Саме як представник партії російських меншовиків Д.Чижевський увійшов до Української Центральної Ради та Малої Ради. 22 січня 1918 р. на засіданні останньої він голосував проти IV Універсалу. 14 березня того ж року молодий політик виступив супроти ратифікації мирного до­ говору, підписаного українською делеґацією в Бресті­Литовському, позаяк уважав її передчасною з огляду на загрозу нової руйнівної війни15. Хтозна, яким був би подальший життєвий сценарій Д.Чижевського, коли б його не заарештували чекісти, але щасливий випадок допоміг йому звільнитися. Залишатися на території, підконтрольній більшовицькому режиму, котрий Д.Чижевський відвер­ то називав варварським, було вкрай небезпечно, хоч він й отримав запрошення на доцентуру по кафедрі загального мовознавства Вищих жіночих курсів і по кафедрі філософії інституту народної освіти в Києві16. Улітку 1921 р. молодий учений еміґрував до Польщі, а згодом – до Німеччини. У 1922–1923 рр. Д.Чижевський студіював філософію й логіку в університетах Гайдельберґа та Фрайбурґа. Він здобув чудовий вишкіл у зіркової плеяди тогочасних європейських мислителів, як­от Е.Гуссерль, Ю.Еббінґгауз, Й.Кон, Р.Кронер, Г.Маєр, Г.Ріккерт, М.Гайдеґґер, К.Ясперс та ін. У той час на прожиття Д.Чижевський заробляв тим, що викладав латинську мову японським студентам. Зрештою наукові студії по­ чаткуючого вченого, оприлюднені в міжвоєнну добу, виказували задатки інтелектуала європейського масштабу. Утім Д.Чижевський був людиною з дуже складною, суперечливою та багатошаро­ вою культурною свідомістю. До середини 1920­х рр. він підтримував зв’язки з росій­ ською й німецькою соціал­демократією, проте згодом розірвав ці політичні стосунки та став прихильником Німецького християнського екуменічного руху. Від 1924 р. Д.Чижевський викладав філософію та логіку в Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова та Українському вільному університеті у Празі. Заразом упродовж 1925–1930 рр. активно співробітничав із російськими вченими­еміґран­ тами у столиці Чехословаччини, приміром із Російським історичним товариством та Російським народним університетом, а також був членом знаного Празького лінґві­ стичного гуртка. Як інтелектуал він був близький до багатьох відомих російських мислителів­еміґрантів, таких, як М.Бердяєв, С.Булґаков, М.Лоський, Ф.Степун, М.Трубецькой, С.Франк та ін. У 1932 р. Д.Чижевський посів кафедру славістики в університеті міста Галле (Німеччина), в якому мешкав до закінчення Другої світової війни. Причому реко­ мендацію йому дав Е.Гуссерль. Останній назвав Д.Чижевського філософом, для яко­ го «характерна подиву гідна широта вченості, що охоплює різні ділянки культури»17. 14 Феденко П. Дмитро Чижевський (4 квітня 1894 – 18 квітня 1977): Спомин про життя і на­ укову діяльність // Український історик. – 1978. – №1/3. – С.108–109. 15 Верстюк В., Осташко Т. Діячі Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – С.183–184. 16 Феденко П. Дмитро Чижевський… – С.117. 17 Валявко І.В. До інтелектуальної біографії Дмитра Чижевського: празький період Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 187 Наступного року Д.Чижевський захистив докторську дисертацію, присвячену Ґ.В.Ф.Ге­ ґелю та впливам його вчення в Росії. Утім за нацистського режиму він не зміг габіліту­ ватися на професора у жодному університеті – ані в Галле, ані у Відні, ані у Братиславі, позаяк йому закидали єврейське походження дружини. По Другій світовій війні Д.Чижевський переїхав із Галле, що опинилося в радян­ ській зоні окупації, до Марбурґа (американська зона), де викладав славістику в місце­ вому університеті, зокрема організував Слов’янський семінар і став його керівником. У 1949 р. він перебрався до США, зокрема читав історію слов’янських літератур і про­ водив компаративні студії в Гарвардському університеті. Та вже 1956 р. Д.Чижевський повернувся до ФРН. Викладав славістику як професор­консультант у Гайдельберзькому університеті, а також став одним із фундаторів і директором Слов’янського інституту при цьому виші. Завдяки його зусиллям зазначений дослідницький осередок трива­ лий час уважався найкращою славістичною інституцією післявоєнної Європи. Однак 1968 р. внаслідок реформи вищої освіти у ФРН Д.Чижевський був змушений залиши­ ти Гайдельберґ. Пізніше він викладав філософію та історію слов’янських літератур на запрошення кількох західнонімецьких університетів, оскільки отримував дуже скром­ ну пенсію. Розмах ерудиції, працездатність та ориґінальні повороти мислення Д.Чи жев сь­ кого, котрий вільно володів багатьма європейськими мовами, вражали сучасників. Як згадували О.Пріцак та І.Шевченко, кишені Д.Чижевського «завжди надималися від чистих карточок, на котрих примудрявся робити записи за будь­якої нагоди – навіть провадячи розмову з гостем»18. Наприкінці життя Д.Чижевський залишився самотнім, здобувши, зокрема, реноме надзвичайно конфліктної, колоритної, ба на­ віть леґендарної особи. Побутує думка, що саме він став прототипом персонажа з од­ нойменної повісті відомого російського письменника В.Набокова – ексцентричного й дивакуватого професора­холерика Пніна, котрий не зміг адаптуватися до американ­ ського стилю життя19. Утім, незважаючи на такі рефлексії щодо Д.Чижевського, слід підкреслити, що він був позбавлений більшості національних і культурних упереджень, оскільки плід­ но співпрацював і підтримував розгалужену комунікацію з багатьма європейськими та американськими інтелектуалами. Приміром, він украй неґативно поставився до політизації й ідеологізації української науки в діаспорі, зокрема вийшов із колеґії про­ фесорів Українського вільного університету. Водночас Д.Чижевський піддав нищівній критиці радянську політику знання, передусім гостро засудив сумнозвісну тезу ака­ деміка І.Білодіда про «злиття» націй і мов, яку назвав антинауковою. Зацікавлення Д.Чижевського теоріями стилів і культурних епох, точніше їх інструментальними й організуючими можливостями вмотивовувалося його ней­ мовірно широкими та багатоманітними науковими студіями, котрі охоплювали ве­ личезні предметні поля з історії української, російської, слов’янських літератур, європейської філософії й культури, суспільно­політичної думки, логіки, славістики, (1924–1932) // Наукові записки Національного університету «Києво­Могилянська академія». – Т.25: Філософія та релігієзнавство. – К., 2004. – С.84. 18 Пріцак О., Шевченко І. Пам’яті Дмитра Чижевського (23 березня 1894 р. – 18 квітня 1977 р.) // Філософська і соціологічна думка. – 1990. – №10. – С.91. 19 Вiнценз А. Дмитро Чижевський // Сучасність. – 1988. – №7/8. – C.113. Український історичний журнал. – 2017. – №2 188 Д.І.Чижевський бібліотеко­ та книгознавства, компаративного літературознавства, структурної лінґ­ вістики тощо20. Зауважимо, що хронологічно його праці та дослідницькі інтереси обіймали часи від середньовіччя до ХХ ст. з екскурсами до античної доби. За висловом професора А.Вінценза, «Чижевський був єдиною знайомою мені людиною, яка могла говорити про “тридцять сьомий рік”, маючи на увазі не 1937 чи 1837 рік (так, як говоримо про тридцять перший чи шістдесят третій рік), а про 1037, в якому він почувався так само вдома, як і у сучасній добі»21. Вочевидь, вихований у дусі німецької культурно­історичної традиції, Д.Чижев­ сь кий з огляду на написання ряду систематичних і компаративних нарисів з історії філософії та літератури рано чи пізно мав замислитися щодо проблем конструювання, представлення й організації багатоманітного, строкатого та суперечливого матеріа­ лу з обсягу різних історичних епох. Імовірно, до таких роздумів і спостережень його підштовхнули студії на ниві барокової літератури й культури за часів Другої світової війни. Недаремно в одній із праць, присвячених літературному бароко, Д.Чи жевсь кий зауважував (розрядка автора – О.Я.): «Закони мистецької техніки не є законами природи: вони мо- жуть мінятися; вони справді змінюються і то досить значно в зв’язку з “духом часу”; вони змінюються в зв’язку з тією функ- цією, яку дана певна форма мистецького виразу виконує в ціло- му мистецького твору; закони мистецької техніки змінюють- ся в залежности від панування того чи іншого мистецького стилю; вони міняються нарешті в залежности від мистецького ґатунку (“жанру”) певного мистецького твору; вони змінюються і в залежности від тих завдань, які ставить собі сам мистець. Змі­ на законів мистецької техніки не свавільна, а підлягає певним закономірностям. – Реально ця змінливість законів мистецької техніки визначає: неможливо вимагати від архітектора часів ба­ рока, щоб він будував в ґотицькому стилі або в стилі “модерн”; неможливо вимагати від барокової ц е р к в и, щоб вона випада­ ла, яко бароковий з а м о к...»22. Така думка Д.Чижевського про залежність мистецьких творів від «духу часу» та певного культурного/мистецького стилю вповні вписувалася в горизонт концептуаль­ них пропозицій, виплеканих німецькою соціогуманітаристикою першої третини ХХ ст. Більше того, вона намічала чи анонсувала майбутню концептуальну й інструменталь­ ну пропозицію автора, котра здобула оформлення вже в повоєнний час. 20 Бібліографію Д.Чижевського див.: А Bibliography of the Publications of Dr. Dmitry Cyzevsky in the Fields of Literature, Language, Philosophy and Culture. – Cambridge, 1952. – 46 p.; Gerhardt D. Schriftenverzeichnis von D.J.Cyzevsky, 1912–1954 // Festschrift für Dmytro Cyzevs’kyj zum 60. Geburtstag: Veröffentlichungen der Abteilung für slawische Sprachen und Literaturen des Osteuropa Instituts (Slawisches Seminar) an der Freien Universität Berlin / Herausg. von M.Vasmer. – Bd.6. – Berlin, 1954. – S.1–34; Winkel H.-J. Schriftenverzeichnis von D.I.Tschižewskij (1954–1965) // Orbis scriptus: Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag / Herausg. von D.Gerhardt, W.Weintraub und H.­J. zum Winkel. – München, 1966. – S.35–48; Вчений­енциклопедист: Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): До 100­річчя з дня народження: Бібліографічний покажчик / Упор. О.Чуднов. – Кіровоград, 1994. – 20 с. 21 Вiнценз А. Дмитро Чижевський. – C.109. 22 Чижевський Д. Український літературний барок: Нариси. – Ч.1. – Прага, 1941. – С.6. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 189 Схожі роздуми та пасажі віднаходимо й в інших текстах Д.Чижевського. Скажімо, в одній із праць воєнної доби він розмірковував про ідеологічну вартість епохи бароко в українській літературі та культурі. «Розуміється, немає історичних епох, що виро- били би, хоч би й в межах лише однієї країни або народу, єдину, одностайну ідеологію. Навпаки, здебільша життя духовної єдности йде шляхом одночасного розвитку полярно­ протилежних ідеологій», – наголошував Д.Чижевський23. Ця авторська заувага ви­ казувала його рефлексії стосовно осягнення можливого ступеня культурного розмаїття та, заразом, культурної єдності, котрі притаманні певній історичній добі. У післявоєнні роки Д.Чижевський неодноразово порушував розмаїту проблемати­ ку з обсягу історії філософії, літератури, культури, котра тією чи іншою мірою нав’я­ зувала цілісне осмислення як багатьох культурних явищ і процесів, так і мистецьких, літературних творів. Не випадково у його текстах побутує ціла низка розумувань щодо «духу часу», котрі продукували тезу про культурну єдність історичної доби. Наприклад, у розвідці 1948 р., присвяченій бароковому століттю в українсь­ кій духовній історії, Д.Чижевський відзначав: «XVII сторіччя – і не лише в історії України – не проста хронологічна рамка для певних повільних процесів розвитку та раптових катастрофічних подій. І ті, й ті виросли на певному ґрунті, в межах пев- ного суцільного культурного стилю, і ті, і ті овіяні тим самим “духом часу”; окремі події та окремі діячі XVII сторіччя мають між собою більше спільного, аніж події чи представники майже всіх інших часів української політичної та культурної історії»24. Ця сентенція Д.Чижевського свідчить про дальше оформлення його концептуальної пропозиції, позаяк «дух часу» дедалі більше ототожнюється з культурно­стильовими ознаками доби. Того ж таки 1948 р. побачила світ і студія «Культурно­історичні епохи». Її архі­ тектоніка вибудувана в річищі звичної для Д.Чижевського «мозаїчної композиції», коли навіть велика оглядово­синтетична праця немовби розбивалася на низку дрібних фраґментів. Відтак в авторському викладі кожен «пазл» із такої мозаїки неначе відігравав роль маленького кольорового скельця у загальному калейдоско­ пі думок і спостережень, який крок за кроком наближав читача до найголовніших смислів. Почасти подібну архітектоніку праць і навчальних курсів Д.Чижевського мож­ на пояснити впливами формалістичної школи російського літературознавства, по­ заяк він високо цінував студії Б.Ейхенбаума й Б.Томашевського, а також цікавився працями князя М.Трубецького зі «структурального мововедення»25. Проте вирішаль­ ну роль, очевидно, відігравали прагматичні мотиви, оскільки навіть дрібні розвідки Д.Чижевського зазвичай сповнені компаративних сюжетів, які спираються на від­ мінні площини висвітлення та репрезентації фактографічного матеріалу, а також ідеї й концепти, котрі циркулювали на обширах різних суспільних і гуманістичних наук. Отож «Культурно­історичні епохи» складаються з шести смислових фраґментів, які автор розділив арабськими цифрами, проте так і не позначив окремими назвами. 23 Чижевський Д. Історія української літератури. – Кн.2: IV. Ренесанс та реформація; V. Барок. – Прага, 1942. – С.130. 24 Чижевський Д. Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України // Арка (Мюнхен). – 1948. – №3/4. – С.8–9. 25 Валявко І.В. До інтелектуальної біографії Дмитра Чижевського… – С.86. Український історичний журнал. – 2017. – №2 190 Д.І.Чижевський Можливо, він розглядав цю розвідку як свого роду попереднє есе – вільний і первин­ ний нарис думок, які виношував у попередні роки. Перший фраґмент статті представляє міркування Д.Чижевського щодо ідеї куль­ турної єдності історичної епохи, котрі автор розгортає як на основі низки спостережень на полі класичного історизму, так і середньовічних християнсько­теологічних візій іс­ торії. Приміром, він не тільки згадує про метафізичний «дух» Ґ.В.Ф.Геґеля та роман­ тичні візії ХІХ ст., а й наголошує на їх абстрактному характері. Саме на противагу аб­ страктним конструкціям минувшини Д.Чижевський розмірковує про «перевідкриття» класичної спадщини за доби Ренесансу, коли намітилися перші спроби представити, схарактеризувати окремі епохи за їх «стилем». У другій частині розвідки йдеться про те, що історія мистецтв впродовж ХІХ ст. стала «історією стилів». Натомість структурування й маркування епох на полі акаде­ мічного історієписання відбувалося здебільшого припадково, переважно відповідно до певних подій або доволі абстрактних означень, як­от «доба руїни» чи епоха «національ­ ного відродження». Більше того, Д.Чижевський навіть обстоює тезу, що теорія поступу, котра домінувала за часів класичного історизму, спричинилася лише до поширення абстрактних схем концептуалізації. Натомість акцентує увагу на тому, як розгортало­ ся поширення «історії стилів» на найрізноманітніші сфери студіювання минувшини. На його думку, це дає підстави для твердження про те, що «кожна епоха є цілістю, системою рухів та змін, які мають усі якийсь спільний напрям; кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій “стиль». Однак разом із тим Д.Чижевський звертає увагу на складнощі та суперечності, котрі постають у концептуалізації минув­ шини культури на засадах «історії стилів». Водночас він намічає/окреслює схему або теорію культурних епох. Третій смисловий блок статті Д.Чижевського переводить сферу його спостережень і тлумачень із царини концептуальних побудов на ниву їх практичного вжитку, зо­ крема у працях українських науковців з історії літератури, мистецтва, культури тощо. Скажімо, автор обстоює думку, що застосування загальноєвропейських віх культурної історії до української минувшини дозволяє представити її як частину «європейської культурної цілості». Четвертий фраґмент тексту Д.Чижевського у широкому розумінні можна назвати інструментальним. Тут автор намагається з’ясувати, чи варто поняття «культурного стилю» вживати щодо студіювання конкретного матеріалу. Загалом ця розвідка яскра­ во демонструє спосіб мислення Д.Чижевського, котрий хоч і спирався у своїх рефлек­ сіях на дуже добротні та широкі теоретичні підвалини, але сприймав концептуальні пропозиції передусім із перспективи їх практичного використання на фактографічній конкретиці. Не випадково він згадує про своєрідну запізнілість українського культур­ ного розвитку, котрий мав немовби наздоганяти/надолужувати «занедбаний час», що пояснює певні стильові відхилення у творчих практиках знакових діячів, або спізнілих літературних тенденціях. П’ятий пункт статті Д.Чижевського майже повністю присвячено «теорії куль­ турних хвиль», котру він розглядає в розрізі формального протиставлення різних стилів. Тож автор зупиняється на проблемах і ризиках культурно­історичної пері­ одизації, зокрема наголошує на релятивності в локалізації тієї чи іншої доби й під­ креслює неможливість, точніше неспроможність, засобами «механічної» хронологізації Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 191 представити культурну єдність і багатоманітність. Натомість він обстоює тезу, що культурно­історична періодизація вимагає конструювання «ідеальних типів», які зможуть представити найяскравіші, типові явища епохи. Звідси походить ідея Д.Чижевського про те, що культурно­історична епоха є поза­ або надчасовою цілістю, котра не підлягає суворій хронологічній локалізації, себто може по­різному розгор­ татися чи виявлятися в різних культурних, духовних, мистецьких, інтелектуальних пластах. Видається, що Д.Чижевський уважав цю проблему ключовою в інструмен­ тальному застосуванні концепту «культурно­історична епоха», позаяк пов’язував її з розглядом ряду проміжних або перехідних стилів, як­от передреформація, маньєризм, сентименталізм, бідермаєр та імпресіонізм. За великим рахунком, в авторській репре­ зентації ці перехідні стилі наочно демонструють складність і варіативність розгортан­ ня культурно­історичних епох. Урешті шостий фраґмент розвідки Д.Чижевського можна назвати скептичним. Адже насамкінець автор не резюмує наведені арґументи для ствердження означеної концептуальної пропозиції, а навпаки – зважує доводи pro et contra на уявних терезах думки. Скажімо, він обмірковує, чи можна перевести/звести теорію культурних хвиль до морфології культурних явищ і процесів, або відійти від усталених уявлень істориз­ му початку ХХ ст. тощо. У цих прикінцевих пасажах добре простежується палітра мис­ лення Д.Чижевського як інтелектуала, котрий, навіть висуваючи певну концептуаль­ ну пропозицію, водночас подумки проектував можливі альтернативи та заперечення. *** Стаття Д.Чижевського відтворюється за виданням 1948 р.26 Правопис першо­ публікації збережено. Окремі друкарські огріхи виправлено без спеціальних застере­ жень. До тексту долучено примітки історіографічного спрямування. Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь 1. Наші часи, десь з другої третини 19­го віку, а то й з його початку, час­ то звуть часами «історизму», пробудження історичної свідомости, якоїсь окре­ мої уваги до історичних процесів. Свідомість, що часи змінюються, що раніше не було так само, як тепер, – розуміється, не нове з’явище: на Україні, зокре­ ма, така свідомість мала підставу в низці історичних катастроф... Згадаємо лише меланхолійні думки нашого літописця Величка: «видіх пространниї 26 Чижевський Д. Культурно­історичні епохи. – Авґсбурґ, 1948. – 16 с. Передруки: Те саме. – 2­ге вид. – Авґсбурґ; Монреаль, 1978. – 16 с. (Slavistica, №78); Те саме // Єлисавет: Історико­ краєзнавчий додаток до газети «Народне слово» (Кіровоград). – 1992. – 28 жовтня. – Вип.12. – С.2; Те саме // Його ж. Українське літературне бароко. – К., 2003. – С.345–357; Те саме // Його ж. Філософські твори: У 4 т. / Під заг. ред. В.Лісового. – Т.2: Між інтелектом і культурою: дослід­ ження з історії української філософії. – К., 2005. – С.24–35; Те саме [скорочено]. Українська іс­ торіософія (ХІХ–ХХ ст.): Антологія: У 2 ч. / Упор. В.О.Артюх. – Ч.2. – Суми, 2011. – С.61–68. Див. також: Чижевський Д. Культурно­історичні епохи [Електронний ресурс]: http://litopys.org. ua/chyzh/chyb16.htm Український історичний журнал. – 2017. – №2 192 Д.І.Чижевський тогобочної Україно­малороссійськиї поля і розлеглиї долини, ліси і обширниї садове і красниї дубрави, ріки, стави, озера запустилиї, мхом, тростієм і непот ­ рібною лядиною заросшиї... Перед війною Хмельницького бисть акі вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая... Видіх же к тому... много костей чоловічеських, сухих і нагих... і рекох в умі – хто суть сия»27. Але не ця проста думка, що іноді, як бачимо, природно повстає зі спосте­ реження над сучасною дійсністю (у Величка – матеріяльні рештки Руїни), іс­ тотна для «історизму». Важлива свідомість, що історичні зміни мають певний напрямок, що історична дійсність не просто змінюється – сьогодні в той бік, завтра в цей, а що – навпаки – весь історичний процес є процесом суцільним та що цей суцільний процес не лише можна витлумачити, інтерпретувати як єдність, а що він дійсно такою єдністю є. І ця думка не нова: бо уся християн­ ська «філософія історії» вимагала визнання, що історія – межи «гріхопадін­ ням», «вигнанням з раю» та «страшним судищем Христовим» – проходила яко великий хід в межах періодів («еонів»)28 – до народження Христа, під тягарем гріха й закону та після викуплення людського роду Христом, яко процес, що стремить до «страшного суду», до кінця світу, і в цьому останньому акті історії має, власне, свою ціль та свій сенс. Найвпливовіша, хоч у цілому й лише дуже загально­схематична теорія іс­ торичного процесу з християнського пункту погляду є відома філософія історії Йоахима з Фіоре (Ioachim de Fiore, 13 вік)29, яка не залишалася без впливу і на середньовічне літописання, і на духовне та політичне життя взагалі (Франциск Асізький30 або Коля ді Рієнці), знайшла запізнілі відклики і в слов’янському світі (Матвій з Янова у чехів, а через нього і гуситський рух31; у нас ніби деякі запізнілі відгуки «йоахимізму» є в Івана Вишенського)32. Три великих епохи іс­ торії, що їх зв’язує Йоахим з трьома особами Божої Триєдности, є, розуміється, лише дуже широкою рамкою, в яку можна вставити усі події минулого, сучас­ ного, а також і майбутнього. Такими та подібними загальними схемами (а що тут часто маємо справу з дійсними запізнілими та «посередніми» рефлексами «йоахимізму», це можна довести) дуже довго ще обмежуються філософи історії. Навіть у Фіхте33, навіть у соціалістів, не виключаючи ранішого марксизму; пор. хоч би «Комуністичний маніфест», зустрічаємо такі загальні формули, що їх можна в цілому влити в дуже просту схему: «первісне суспільство» (тут безсумнівні несвідомі впливи 27 Предмова до чителника // Летопись событий в Юго­Западной России в XVII веке, составил Самоил Величко. – [Т.1]. – К., 1848. – С.5. 28 Від гр. «αἰών» – «століття, епоха». 29 Иоахим Флорский. Согласование Ветхого и Нового Заветов // Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья): В 2 т. / Под ред. С.С.Неретиной; сост. С.С.Неретиной, Л.В.Бурлака. – Т.1. – Санкт­Петербург, 2001. – С.509–537. 30 Франциск Ассизский. Наставления (увещевания) // Там же. – Т.2. – Санкт­Петербург, 2002. – С.33–40. 31 Чижевський Д.І. Порівняльна історія слов’янських літератур у двох книгах. – К., 2005. – С.90–96. 32 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – Нью­Йорк, 1956. – С.232–241. 33 Фихте И.Г. Речи к немецкой нации / Пер. с нем. А.А.Иваненко. – Санкт­Петербург, 2009. – С.136, 175–176. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 193 уявлень про «золотий вік» та існування «праотців» в раю), після цього при­ ходить період розвитку, який, здебільша з огляду на перспективи майбутньо­ го розвитку, характеризують як період «занепаду», нарешті майбутній період дальшого поступу або «відродження»34 (якщо середній період був періодом за­ непаду). Якщо навіть окремі з цих трьох періодів і поділяють далі на дрібніші відтинки, схема історичного розвитку залишається в цілому абстрактною схе­ мою, в якій ці окремі відтинки характеризовано здебільша «оцінками» їх вар­ тості з того або іншого пункту погляду, але ближча характеристика їх змісту залишається завданням конкретного історичного дослідження. Лише досить пізно приходять до характеристики окремих історичних епох за їх змістом. Почасти робиться це в зв’язку з уявленням про те, що історич­ ний процес є процесом, що йде в своєму ході через окремі нації, народи або їх групи, коли говориться, напр., про «орієнтальний», «германський» або «романо­ германський» світ, нарешті в майбутньому про «слов’янський світ», як це роби­ ли «слов’янофільські» течії, від наших кирило­методіївців до російських офі­ ційних та неофіційних слов’янофілів. Історичний «дух» (це слово вжив зовсім не Геґель уперше, як це часто собі уявляють: його зустрінемо вже в 18­му віці у представників дуже різних течій) виконує свою історичну місію, ніби доручаю­ чи її виконання в окремі епохи окремим народам або їх групам. Таке уявлен­ ня, розуміється, вимагає якоїсь конкретної характеристики окремих народів за змістом їх культурних тенденцій та їх досягнень. На жаль, і це робилося майже виключно в дуже широких та «абстрактних» формах... Цим абстрактним характеристикам протистоять спроби схарактеризува­ ти окремі епохи за їх «стилем», накреслюючи характеристику життя, творчос­ ти та ідеалів окремих епох. Чи не вперше було це зроблено для античности, коли в часи «відродження» повстала тенденція знову «актуалізувати» ціннос­ ті античної культури, від мови починаючи до мистецтва, поезії та філософії. В зв’язку з цим та разом із цим повстає і – хоч і дуже поверхова – характерис­ тика тієї доби, що відділяла античність від її відродження, – доби середньо­ віччя. Характеристика цієї доби як епохи «темного середньовіччя» була знову в значній мірі більше оцінкою, аніж характеристикою культурного змісту се­ редньовіччя. До того уявлення про античність у добу відродження було дуже суб’єктивне в залежності від недостатнього рівня знання та тенденції часу іде­ алізувати античність у напрямку власних інтересів та ідеалів «відродження». Помалу з розквітом історичного дослідження, але власне вже в 19­му віці, зустрічаємо дальші характеристики окремих діб, окремих культурних течій за їх конкретним позитивним змістом. Це було в окремих випадках вже тому легко, що в новітні часи окремі духовні та культурні течії виступали самосвідо­ мо та самі робили спроби окреслити зміст своїх ідеалів, так би мовити подати наперед свої «програми». Так робили, наприклад, і «просвіченість» 18­го віку, і «романтика» на межі 18­го та 19­го віків. 34 Див., напр.: Февр Л. Как Жюль Мишле открыл Возрождение // Февр Л. Бои за истории / Пер. А.А.Бобовича, М.А.Бобовича, Ю.Н.Стефанова; ст. А.Я.Гуревича; комм. Д.Э.Харитонович. – Москва, 1991. – С.377–387. Український історичний журнал. – 2017. – №2 194 Д.І.Чижевський 2. Не вважаючи на великі досягнення в спробах опису та характеристики окремих культурних епох протягом цілого 19­го віку, все­таки історичні харак­ теристики минулого залишались часто не дуже виразні. Це виявилося в зна­ чній мірі в поділі історичного минулого на «епохи», «доби» тощо. В історичних нарисах різних сфер культури: політичної історії, історії філософії, літератури, мистецтва, науки зустрічаємо поруч із епохами, що їх історичне обмеження переведено за їх змістом, також відтинки часу, характеризовані за змістом до­ сить невиразно, наприклад, за століттями або за певними подіями, що пода­ ють якісь хронологічні межі, не обмежуючи епохи за її культурним змістом; щоб узяти приклади з української історії, згадаємо хоч би «добу руїни», добу «національного відродження» тощо. Чимало гальмувала дослідження також історично­соціологічна теорія, що набула великого значення саме в 19­му віці, – «теорія прогресу», що мала тен­ денцію малювати хід історичного розвитку як шлях ступневого поліпшення, накупчення культурних придбань. Така – знову цілком абстрактна – схема, як відома схема позитивізму, за якою духовна історія людства проходить в своєму розвитку три великих доби – «релігійну», «метафізичну» та «наукову», – теж чимало пошкодила історичній науці35. Як здається, перші історики, що свідомо намагалися поділити цілий роз­ виток тієї культурної сфери, яку вони досліджували, на епохи, що їх характе­ ризували за їх змістом, були історики мистецтва. По меншій мірі тут зустрічає­ мо зрозуміння, наприклад, того, що мистецтво доби відродження відрізняється від мистецтва середньовічного не лише тим, що мистці почали працювати «ліпше» або що 17­ий вік (пізніше «барокко») відрізняється від «відродження» не тільки «занепадом смаку», але також тим, що в мистців та споживачів мис­ тецтва мистецький смак та естетичний ідеал в добу відродження став іншим, аніж був в середньовіччі; в 17­му віці вони знову різко змінились. В зв’язку з таким розумінням розвитку повстала тенденція знайти для кожного часу його характеристику за змістом. Історія мистецтва в значній мірі стає історією «сти­ лів», себто історією зміни певних для кожної доби характеристичних систем мистецьких ідеалів, мистецьких смаків та характеристичних рис мистецької творчости. Помалу ця тенденція дослідження переходить до історії інших сфер куль­ тури, зокрема до історії інших мистецтв, не лише образотворчих – малярства, архітектури та скульптури. Зустрічаємо дослідження зміни стилів у музиці й літературі. Помалу ця тенденція охоплює й вищі сфери духовної творчости, зокрема історію філософії, а поруч з цим і «нижчі» сфери культурної історії, що почасти тісно зв’язані з історією мистецтва, як напр. історію «побуту» тощо. Не бракує вже й спроб подати хоч би характеристики окремих епох, якщо не всієї цілости історичного розвитку, за їх «стилем». 35 Конт О. Дух позитивной философии (Слово о положительном мышлении) / Пер. с фр. И.А.Шапиро, предисл. М.Ковалевского. – Санкт­Петербург, 1910. – С.10. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 195 Поруч з цим охопленням усе дальших та дальших сфер методою «куль­ турно­стилістичного» дослідження найважливішою тенденцією є стремління в кожному періоді з усіма його різними та різноманітними сферами (політи­ кою, мистецтвом, літературою, філософією, побожністю і т. д.) бачити цілість, в якій усі сторони однаково репрезентують той самий культурний стиль. Таке уявлення, яке, розуміється, ще мусить бути підперте дальшим дослідженням, а поки що є лише «робочою гіпотезою» окремих дослідників, є, до речі, даль­ шим кроком на шляху зрозуміння історичного процесу, як не сукупности ви­ падкових дрібних процесів, рухів, течій, а великого одностайного руху в різних сферах у тому самому напрямку: гармонійний, монолітний характер, який діс­ тає при такому освітленні історичний процес та окремі історичні епохи, розу­ міється, ще не позитивний аргумент на користь правильности того погляду, що лежить в основі такого освітлення. Не можемо тут зупинятися над історією окремих історичних наук. Але тре­ ба кинути погляд на ті загальні питання, що стоять в зв’язку з цією новою тен­ денцією історичного дослідження. Ми згадали вже, в чім полягає основна думка цієї тенденції історичного дослідження. Ця основна думка є переконання, що історичний процес – це не сукупність випадкових рухів в різних напрямках в окремих сферах культу­ ри, рухів, простежуючи які історик іноді може подати якусь суцільну карти­ ну окремої епохи, а іноді може такої картини і не подати, остільки розбіжні, різноманітні можуть бути ці рухи. Суцільна картина є з цього погляду лише досягнення історичного дослідження, витвір праці історика. З нового пункту погляду кожна епоха є цілістю, системою рухів та змін, які мають усі якийсь спільний напрям; кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль». Встановити цей стиль є одне з основних завдань історичного дослід­ ження, і історик, досягаючи цієї мети чи наближаючися до неї, не вигадує, не утворює певну картину, а відкриває ту цілість образу епохи, яка в цій епосі дійсно заложена, яка належить до об’єктивної історичної дійсности. Цей погляд не відкидає можливости і що певна епоха може бути в своїх тен­ денціях дуже різноманітна, різнобарвна та скомплікована36. Але стремління історичної науки подати цілісну та заокруглену характеристику епохи так само виправдане, як стремління подавати заокруглені, суцільні характерис­ тики окремих осіб. Ця провідна думка «стилістичної» історії минулого, зокрема стилістичної культурної історії, зустрічається при своєму переведенні з певними трудноща­ ми. Теорія історичного дослідження цими труднощами має займатися. Окремі питання ми ще обговоримо в дальшому. В кожнім разі помалу, в значній мірі виходячи від характеристики мистецьких стилів, сучасна історія культури виявляє тенденцію подати су­ цільну «мапу» історичного минулого, вже не загальну, абстрактну схему іс­ торичного розвитку, що дає лише зовнішню рамку, в яку можна з більшим або меншим успіхом умістити конкретний матеріял, а схему «живої форми» 36 Складна. Український історичний журнал. – 2017. – №2 196 Д.І.Чижевський розвитку, в якій розміщення матеріялу, а почасти і матеріял самий цією фор­ мою зумовлені. Може, найслабше в такій схемі є поки що назви епох, ті терміни, які по­ части випадкові, почасти запозичені з історії мистецтв або з інших окремих сфер культури. В кожнім разі, залишаючи античність, що її з сучасного пункту погляду зовсім не можна вважати єдністю, а досить складною системою окре­ мих епох розвитку, дістанемо приблизно таку схему: 1) романська культура; 2) готична культура; 3) «ренесанс» («відродження»); 4) барокко; 5) «просві­ ченість» (або «клясицизм»); 6) «романтика»; 7) доба «реалізму» (нової «прос­ вічености»); 8) неоромантика (в мистецтві – «символізм»)37. Ця схема доводить нас від початків «середньовіччя» (саме це поняття стало досить проблематич­ ним) аж до початків 20­го віку. 3. Ми почали нашу статтю з цитати з українського джерела... Хочемо звер­ нути увагу на значення нової схеми історичного розвитку для історичного до­ слідження українського минулого. Не можемо вказати на велику кількість прикладів застосування синтетич­ ної схеми історичного розвитку до історії української культури. Власне лише іс­ торія українського мистецтва викладалася в цілому (праці Дм.В.Антоновича38 та В.Січинського39) з цього пункту погляду. З моєї історії літератури, писаної з цього самого пункту погляду, з’явилась друком лише одна частина. Подібну загальну схему хотів прикласти до історії української літератури також М.Гнатишак40, але у видрукованій частині його нарису власне не знаходимо ані натяків на дійсне застосування схеми до конкретного матеріялу. Окремі епохи оброблювалися не раз в окремих працях (зокрема, варто відмітити праці А.Шамрая41 та М.Зерова42). Але поскільки у авторів таких праць була свідо­ мість потреби послідовного «стилістичного» освітлення цілого історичного про­ цесу, сказати важко. В кожнім разі з хоч би й нечисленних праць із схарактеризованою тенденцією та з деяких рецензій на них бачимо, що в українській науці є вже свідомість важливости застосування культурно­стилістичної методи до українського матеріялу. Зокрема підкреслювано, що через застосування 37 Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст., прим. Л.А.Сугай. – Москва, 1994. – С.244–247. 38 Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва [На правах рукопису]. – Прага, 1923. – 340 с.; Його ж. Українське мистецтво (конспективний історичний нарис). – Прага; Берлін, 1923. – 11 с. 39 Січинський В. Конспект історії всесвітнього мистецтва [На правах рукопису]. – Прага, 1925. – 264 с.; Його ж. Стилі (Альбом рисунків для конспекта історії всесвітнього мистецтва). – Прага, 1925. – ХХ табл.; Його ж. Українська культура: Альбом. – Франкфурт, 1949. – 35 табл. 40 Гнатишак М. Історія української літератури. – Кн.1. – Прага, 1941. – 132 с. 41 Харківська школа романтиків / Вступ. ст., ред., прим. А.Шамрая. – Х., 1930. – Т.1: [І.Срезневський, О.Шпигоцький, Л.Боровиковський та ін.]. – 280 с.; Т.2: [А.Метлинський, Ієремія Галка (М.Костомаров)]. – 222 c.; Т.3: [Ієремія Галка (М.Костомаров)]. – 354 с. 42 Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – Вип.1. – К., 1924. – 136 с. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 197 схеми загальноевропейського розвитку до українського минулого це мину­ ле буде поставлене в тісний зв’язок із світовою історією. Розуміється, вчені, що висловлювали цей аргумент (зокрема Дм.В.Антонович), були, на мою думку, з повним правом переконані, що українська культурна історія дійс­ но була завжди реально зв’язана з культурним розвитком европейського світу. І то не в розумінні постійної «залежности» від «заходу», не в тому розумінні, що український розвиток завжди підлягав західним «впливам», відбивав на собі ті культурні стилі, що панували на Заході, переймаючи їх відтіля. Звичайно, і не в тому розумінні, що український розвиток про­ ходив паралельно з західноевропейським через ті самі стадії. Сенс застосу­ вання загальноевропейської схеми культурного розвитку до українського минулого лежить в тім, що цим самим український культурний розвиток мусимо визнати складовим елементом загальноевропейського, українську культуру – елементом европейської цілости; коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й европейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні «впливи», на Україні чинять «чинники», «фактори» чужого походження, а тому, що Україна, яко частина европей­ ської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить. Таке освітлення проблеми культурної історії України, одначе, ще не ви­ рішує тих почасти дуже складних питань, що стоять перед історичною наукою взагалі. До короткого обговорення цих питань ми й маємо перейти. 4. Перше питання є питання про те, чи можна загальну характеристику пев­ ного «культурного стилю» (барокко, романтики, клясицизму тощо) дійсно з успіхом прикласти до дослідження конкретного матеріялу, який є в тому чи іншому сенсі «далекий» від того матеріялу, на підставі якого ці характеристи­ ки «культурних стилів» вироблені. Наприклад: чи дійсно варто говорити про українське барокко яко культурний стиль, коли, здається, і культурні, і полі­ тичні, і соціяльні, і мовні засновки цієї доби на Україні були зовсім інші, аніж у тих країнах від Італії та Еспанії до Німеччини та Чехії, де барокко широко та пишно розвинулося в усіх галузях культури. Мені здається, відповідь на це пи­ тання можна дати лише шляхом конкретного дослідження. Якщо застосуван­ ня загальних понять «культурної стилістики» до українського матеріялу дасть позитивні наслідки: нове освітлення фактів, глибше проникнення в основи культурного розвитку, роз’яснення окремих рис, що досі здавалися незрозу­ мілими, то цим самим вжиток нового методу буде виправданий. Поки я можу лише висловити своє особисте переконання, що застосування окремих понять до історії української літератури таке виправдання вже дало. Важко обме­ житися застосуванням «чужих» категорій лише до окремих відтинків україн­ ського розвитку; напр. припустити, що лише про українське барокко можна з успіхом говорити. Про «барокко», «бароккову людину», «бароккову культуру» Український історичний журнал. – 2017. – №2 198 Д.І.Чижевський на Україні говорено не лише фахівцями­дослідниками43, а й поетами та публі­ цистами: згадаємо Липу або Маланюка. Окремі труднощі зустрінемо при освітленні окремих – здебільша найви­ датніших – постатей українського минулого: якраз у найвидатніших пред­ ставників духовної культури часто зустрічаємо такі «вибухи» їх індивиду­ ального обдаровання, їх особистих «ухилів» від норм їх сучасности, що якраз таких найвидатніших представників минулого часто важко умістити в рамки певного «стилю». Ця трудність не раз стояла і перед дослідниками західно­ го минулого. Перед українським дослідником, напр., може постати питання, чи виправдане та достатнє занесення Шевченка до категорії «романтиків»44, або Івана Вишенського – до «письменників ренесансу»; натомість Сковорода надзвичайно типовий представник бароккового «стилю» думання та висло­ ву – не дурно Г.Шаллер недавно в своїй спробі характеристики бароккової культури Европи вибрав – на підставі матеріялу, поданого в моїх працях45, Сковороду як один з небагатьох прикладів, що він подає для характеристики доби барокко. Поруч із цим маловиразні можуть бути й характеристики діб малояскра­ вих: на Україні, напр., «літератури ренесансу», що її репрезентантами, поруч із Вишенським, є – як би не ставитись до змісту їх писань, – все­таки друго­ рядні «полемісти» кінця 16­го – початку 17­го віку. Ще важче справа там, де окремі течії, не вважаючи навіть на їх тісний зв’язок із світовою культурою, вливаються в рамки якихось «місцевих», зв’язаних тісно з умовами даної кра­ їни, з проблемами даного «грунту». Це іноді «викривляє» образ певної епохи: поруч із певною формою, що є загальноевропейська, стоїть в цьому випадку певна індивідуальна функція цієї форми, цього культурного стилю: так на Україні один з елементів літературного клясицизму «травестія» «комічної поеми» з ужитком місцевої мови привела у Котляревського до мовної рефор­ ми, до мовного «відродження» в рамках політичного занепаду, – таким чином «котляревщина» ніби розрізає надвоє український клясицизм; та сама мовна реформа Котляревського сполучує ніби ідеологічно та стилістично між собою мало пов’язані клясицизм та романтику на Україні; такі самі труднощі висо­ вує перед дослідником характеристика українського літературного ренесан­ су, якого «стиль» значно змінює полемічна функція більшости творів, що його репрезентують. Значно змінює характеристику стилів в окремих країнах і той факт, що іноді, наприклад, в періоди літературного розквіту, література має, так би мовити, «наганяти» занедбане протягом часу: на Україні, наприклад, пере­ кладна повість в добу ренесансу та барокко, наганяючи занедбаний час, пе­ реповняє літературу сюжетами та стилічними елементами минулого, зокре­ ма середньо віччя. Часто така праця над уже «вмираючим» або й інде давно 43 Чижевський Д. Український літературний барок: Нариси. – Ч.1. – 71 с.; Ч.2. – Прага, 1941. – 68 с.; Ч.3. – Прага, 1944. – 67 с.; Його ж. Поза межами краси (До естетики бароккової літератури). – Нью­Йорк, 1952. – 22 с. 44 Див., напр.: Пеленський Є.-Ю. Шевченко­клясик, 1851–1861. – Л.; Краків, 1942. – С.7–9. 45 Чижевський Д. Філософія Г.С.Сковороди. – Варшава, 1934. – 224 с. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 199 «похованим» матеріялом цілком входить у рамки стилістичної праці сучас нос­ ти, – для української повісти це іноді легко показати, аналізуючи нові, «барок­ кові» обрібки старого матеріялу (пор. історію «Александрії» на українському грунті)46. Те саме зустрінемо і в інших сферах культури (мистецтво, філософія, політика тощо). 5. Стилістичне дослідження минулого не обмежується вже встановленням окремих стилів у минулому. З деякого, не дуже давнього часу зустрічаємо спроби подати таку схему цілого розвитку культурних стилів, в якій ми по­ мітимо певну закономірність зміни стилів. Це та теорія, яку я назвав би «те­ орією культурних хвиль». Ця теорія, здається, повстала під впливом (або не без впливу) блискучого протиставлення ренесансу та барокко в пластичних мистецтвах, яке подав швайцарський історик мистецтва Вельфлін47. Історики літератури помітили, що це протиставлення до певної міри можна прикласти до інших епох, наприклад, збудувати таке саме протиставлення клясицизму та романтики. Ідеалу гармонійної краси, простої відбудови твору, прозорости композиції, поміркованого вжитку стилістичних прикрас, стремління до об­ меження цілости твору якоюсь зовнішньою рамкою (напр., вставлення сцени в обмежений простір), до «статичного» спокою ситуації, що є характеристичні для ренесансу та клясицизму, протистоять в барокко та романтиці такі риси, як недооцінка гармонійности, а натомість стремління до внутрішніх «анти­ тез», до протиділання сил, як велика скомплікованість будови, навмисна «тем­ нота» цілого, – загадковість, неясність, похмурість – є для цих стилів позитивні риси; твори переобтяжені мистецькими прикрасами, та автори їх навмисне висувають цю переобтяженість «перед очі» читача, глядача чи слухача; неза­ вершеність, відсутність зовнішнього обмеження, «безмежність перспективи» є знову протилежна до характеристичних рис ренесансу та клясицизму; наре­ шті барокко та романтика стремлять не до «статичности», а до «динамічности», до рухливого, неспокійного, змінливого... Як виявляється, клясицизм почував сам навіть певну свою спорідненість із ренесансом: досить згадати ту ролю, яку в обох грають елементи античнос­ ти, до того античности, яку обидві ці доби розуміють в спорідненому сенсі. Романтика натомість, часто різко негуючи ідеали античности (згадаємо в українській літературі відомі вірші Костомарова)48, знову відкрила барокко, до якого клясицизм ставився з нехіттю та навіть з призирством: до «відкрить» романтики належить і бароккова містика (Беме, Ангел Силезій), і бароккова драма (Кальдерон, Лопе де Вега, та й Шекспір), і бароккова лірика (напр., Фр.Шпее). 46 Див., напр.: Гаєвський С. «Александрія» в давній українській літературі: вступ і тексти. – К., 1929. – XIV, 237 с. 47 Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств. Проблема эволюции стиля в новом ис­ кусстве. – VIII, 398 c. 48 Ієремія Галка [Костомаров М.] Українськії балади. – Х., 1839. – 43 с.; Його ж. Вітка. – Х., 1840. – 88 с. Український історичний журнал. – 2017. – №2 200 Д.І.Чижевський Цим не обмежились. Якраз кінець 19­го віку приніс літературні та мис­ тецькі течії, які з повним правом звались «неоромантикою» (різні течії симво­ лізму), а в 20­му віці в різних умовах та різних культурних сферах постають течії, що самі себе звуть «неоклясичними». Так само можна продовжити цю лінію розвитку і в минуле: в кожнім разі ранішнє середньовіччя більше від­ повідає естетичним ідеалам ренесансу, аніж пізнє середньовіччя, що скомплі­ кованістю та динамічністю своїх творів нагадує барокко. Найважче порівняти реалізм, що панував в епоху межи романтикою та неоромантикою, з клясициз­ мом, але і тут знайдемо силу споріднених рис... Таким чином, здається, схема розвитку культурних стилів нагадує хвилі на морі: характер стилів змінюється, «хвилюючись», коливаючись межи дво­ ма різними типами, що протистоять один одному. Схему історичного розвитку ніби можна змалювати хвилястою лінією: Щоправда, ця схема є поки лише досить небезпечна гіпотеза істориків культури, мистецтва (здається, найбільше зроблено для обгрунтовання її іс­ ториками літератури). Небезпечна, – як усяка занадто смілива спроба усхема­ тизувати дійсність. Головні труднощі, з якими доводиться боротись, коли при­ йняти цю або подібну схему за основу історичних аналіз, є неясність кордонів, меж окремих періодів та факт існування якихось «переходових» форм, стилів, які в цю схему не вкладаються або змусіли б її в основі змінити. Про це – кіль­ ка слів. Культурно­історична періодизація зустрічається з тими самими трудно­ щами, що й усяка періодизація взагалі: «зміст» часу, те, що в часі відбуваєть­ ся, ані в якій мірі не розподіляється само по собі на такі відтинки, урізки, що цілком би відповідали урізкам часу. Ані один історичний період не почався з певного дня, року та навіть десяти­ або століття. Якщо іноді і є можли­ вим вказати на перший визначний твір, перший видатний вияв нової духов­ ної течії, нового духу, то завжди ще перед цим визначним виявом знайдемо окремих «попередників», окремі факти, що є ніби передвозвіщенням, перед­ чуттям нової епохи. Тим важче говорити про закінчення якоїсь доби. Рештки, «релікти», епігони існують та чинні і впливові ще довго по «закінченню» яко­ їсь історичної епохи. А головне, вони живуть та чинні разом, одночасно з якоюсь вже новішою течією, в межах іншої, нової епохи. Цей аргумент, на мою думку, не вирішальний; він лише звертає увагу на те, що неможлива, так би мовити, «механічна» хронологізація змісту історичного процесу. Нашу схему ми повинні прикладати не до механічно на відтинки часу поділеної хроно­ логічної схеми історії, а до змісту історичного процесу, до змісту, який вже Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 201 згрупований в певні цілості, комплекси історичного буття. А це угрупован­ ня історичного матеріялу має переводитись не як утворення математичних або природничих понять: шляхом шукання загальних, спільних рис в цілих групах об’єктів, а шляхом утворення «ідеальних типів»49 на підставі розгля­ ду найвизначніших, найвидатніших з’явищ; так ми дістанемо такі поняття, як «готична архітектура», «клясичний стиль», «людина барокко», «романтич­ ний світогляд» тощо. Не шукання за пересічними, «нормальними», середні­ ми та «сірими», безбарвними з’явищами є передумовою історичної синтези, а навпаки, встановлення найяскравіших, репрезентативних, надпересічних, «типових» з’явищ. На підставі аналізи цих з’явищ можемо дістати яскраві та ясні характеристики цих культурних стилів. І епохи, схарактеризовані за стилями, є не хронологічно обмеженими урізками часу, а «надчасовими» ці­ лостями; до центральних з’явищ цих цілостей тяжать часто окремі з’явища, що стоять досить далеко від них, входячи хронологічно в рамки іншої доби, іншого «часу». Лише коли нам вдасться таким засобом усистематизувати ма­ теріял історичного минулого, ми можемо бути певні, що застосування схе­ ми культурних стилів (тієї, що накреслена вище, чи якоїсь іншої) може бути плідним та продуктивним. Але питання, чи є наведена вище схема достатньою, ще не вирішене. В кожнім разі конкретне дослідження мусить ще з’ясувати питання, чи наша схема повна. Не говорячи вже про те, що ціла низка з’явищ (а саме якраз у слов’янському світі) ніби випадає з меж цієї схеми (може, найяскравіше з’явище середньоевропейської історії, що не вкладається в схему розвитку, що виведена з розгляду історії інших народів, є гуситська «передреформа­ ція»), є цілий шерег дуже яскравих та характеристичних з’явищ, що їх в кож­ нім разі лише з труднощами дасться вставити в рамки цієї схеми. Ці «пері­ оди», можливо, є «переходовими», посередніми між окремими пунктами на горбах та низинах наших «хвиль». Але чи є вони дійсно лише переходами між окремими пунктами, чи натомість треба їх уважати «ухилами» в зовсім інших напрямках, чи вони не руйнують усієї гарної схеми культурних хвиль, це питання, на яке може дати відповідь лише конкретне дослідження істо­ ричного матеріялу. Такими посередніми стилями є, напр., в мистецтві та лі­ тературі: маніризм50, що є ніби формою пізнього ренесансу або початково­ го барокко; рококо, яке часто навіть просто звуть «пізнім барокко»; але вже значно складніше питання – це питання про так званий «сентименталізм», який важко цілком вставити в рамки клясицизму та який навряд чи можли­ во вважати переходовою ступінню до романтики; нарешті, той стиль з часів 49 Мається на увазі спрощена інструментальна концептуалізація соціальних і культурних феноменів як уявних мисленнєвих конструкцій («ідеальних типів», «ідеальних утопій»), які поси­ люють або максималізують типологічні ознаки. Конструкція «ідеальних типів» здобула популяр­ ність завдяки працям німецького соціолога М.Вебера на початку ХХ ст. 50 Від іт. «manierismo» – букв. «примхливість, химерність, штучність». Стиль європейського мистецтва XVI ст., що його розглядають як перехідну формацію від ренесансу до барокко. На від­ міну від ренесансових гармонії та простоти характеризується підвищеною експресією, колорис­ тичними дисонансами, мішаниною й деформацією мистецьких форм, підкресленою вигадливіс­ тю, імпозантністю, показною декоративністю. Український історичний журнал. – 2017. – №2 202 Д.І.Чижевський поромантичних, який хотіли знайти і в українській літературі, «бідермайєр»51; в межах чи поза межами «реалізму» так званий «імпресіонізм», в нашій лі­ тературі блискуче репрезентований Коцюбинським... Коли звернемо увагу на ці та ще на деякі течії, що, може, мають більше льокальний характер в окремих европейських літературах, то перед нами встане питання, чи ця гар­ на схема хвиль не таке саме насильство над фактами минулого, як і низка інших, не менш гарних схем, що почасти допомагали, почасти шкодили на­ уковій праці раніше... Як сказано вже, я думаю, що ці питання мусить роз­ рішити конкретне дослідження історичних фактів. 6. Нарешті ще одно питання загального характеру, яке подає скептичні сум­ ніви щодо нашої схеми, сумніви, що, здається, з усіх закидів заходять найдалі. Це питання, чи дійсно наші, тут дуже побіжно схарактеризовані стилі, зв’язані з часом, є з’явищами суто історичними, чи вони (або хоч би головні з них) є з’явищами «позачасовими», які завжди повторюються в історичному процесі та вже з’являлись та можуть з’являтися в різні історичні епохи, розуміється, при сприятливих умовах. Так в 19­му віці був досить розповсюджений погляд, що, мовляв, клясицизм та романтизм є дві скрайніх можливості розвитку кожно­ го стилю взагалі, можливості, які тому і були, мовляв, репрезентовані в різні часи. Так само говорилось про «барокковий» характер мистецтва пізньої ан­ тичности, про «реалізм» як вічну течію, що як стильова тенденція виявляла­ ся в різні епохи розвитку мистецтва, нарешті, про «бароккову готику» (готич­ ні елементи в межах барокко) тощо. Для сучасного українського дослідника, критика, мистця, читача наукової літератури цей пункт погляду має чималий інтерес вже в тому, що він репрезентований в змістовних та глибоких працях В.Державина52, який, щоправда, назагал, здається, не хоче відкидати часової пов’язаности стилів, але цю прив’язаність певних стилів до певних епох своїми «дедукціями» стилів із загальних засновків та деякими своїми конкретними твердженнями надзвичайно послаблює. Цей погляд, до речі, де в чому нагадує той, що його розвинено в цій стат­ ті, почасти вони один одному протирічать. І той, і другий погляди виходять із розгляду форм, свого роду «морфології» культурних (або в конкретному, зо­ крема, у Вол. Державина літературних) з’явищ. Але в той час, як я гадаю, що культурна морфологія має справу із явищами, в своєму єстві історични­ ми, зв’язаними з часом, В.Державин припускає (по меншій мірі) можливість повного одриву морфологічного дослідження від історії. Не знаю, чи можна відважитися назвати погляд Державина спробою переборення історизму, цьо­ го типового погляду 19–20­го віку. Можливо, що прийшов час трохи послаби­ ти тенденцію «історизму» в суспільних науках, науках про дух та науках про культуру. Але це вже дальше питання, на яке не можемо відповідати в рамках 51 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С.488–490. 52 Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945–1947). – Мюнхен, 1948. – 29 с.; Його ж. Афоризми. – Мюнхен, 1966. – 70 с. Український історичний журнал. – 2017. – №2 Культурно-історичні епохи 203 цієї статті. В кожнім разі – останнє питання про суттєво історичний характер культурних явищ є основне питання, з яким треба дійти до ладу, коли хочемо остаточно з’ясувати наше ставлення до проблеми культурних стилів. Це пи­ тання, як і більшість висунених вище, може вирішити в першу чергу конкрет­ не дослідження, до якого і треба закликати наших сучасних науковців. In the exploring of the Ukrainian Slavist scientist D.Chyzhevs’kyi presented the at- tempt to build and to structure the history based on the principles of cultural and style integrity like the conceptualization of the past of art, literature and culture. The author advanced and substantiated the concept of cultural-historical epoch as a perfect concept mark for constructing and representing of culture space as some range of styles that unfolding, refracting in the spheres of the historical being in its origi- nal way. In the article settled the thought of undulating theory (scheme) of the rep- resentation of cultural styles and also the attention is paid to the role of transitional or boundary formations, such as pre-reformation, mannerism, sentimentality, bieder- meier, impressionism etc. Keywords: history of cultural, history of literature, history of art, intellectual history, cultural and historical epoch, cultural styles, cultural wave theory, historicism, mor- phology of culture, Chyzhevs’kyi.

Схожі ресурси