Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)

Досліджується діяльність Г.Айхгорна на чолі німецьких окупаційних військ в Україні. Показано вплив його наказів на внутрішньополітичну ситуацію, заходи штабу оберкомандо щодо зміни державної влади. Висвітлено його відносини зі П.Скоропадським та гетьманським урядом, дії з придушення селянських повс...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Пиріг, Р.Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130486
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) / Р.Я. Пиріг // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 24-45. — Бібліогр.: 73 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130486
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1304862018-02-15T03:03:37Z Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) Пиріг, Р.Я. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Досліджується діяльність Г.Айхгорна на чолі німецьких окупаційних військ в Україні. Показано вплив його наказів на внутрішньополітичну ситуацію, заходи штабу оберкомандо щодо зміни державної влади. Висвітлено його відносини зі П.Скоропадським та гетьманським урядом, дії з придушення селянських повстань. Розкрито причини й обставини вбивства фельдмаршала. Author in this work researches the activity of H.Eichhorn as a leader of the German occupation troops in Ukraine. In the article showed the influence of his orders to the internal political situation, the Oberkommando headquarters activities concerning the change of governmental authorities. In the article lightens up his relations with P.Skoropads’kyi and Hetman’s government, actions of peasant uprisings suppress. Also, author revealed the causes and circumstances of the Field-Marshal’s murder. 2017 Article Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) / Р.Я. Пиріг // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 24-45. — Бібліогр.: 73 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130486 94(477)«1918» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
spellingShingle	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Пиріг, Р.Я. Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) Український історичний журнал
description	Досліджується діяльність Г.Айхгорна на чолі німецьких окупаційних військ в Україні. Показано вплив його наказів на внутрішньополітичну ситуацію, заходи штабу оберкомандо щодо зміни державної влади. Висвітлено його відносини зі П.Скоропадським та гетьманським урядом, дії з придушення селянських повстань. Розкрито причини й обставини вбивства фельдмаршала.
format	Article
author	Пиріг, Р.Я.
author_facet	Пиріг, Р.Я.
author_sort	Пиріг, Р.Я.
title	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)
title_short	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)
title_full	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)
title_fullStr	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)
title_full_unstemmed	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)
title_sort	фельдмаршал герман айхгорн: служба та смерть в україні (квітень – липень 1918 р.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130486
citation_txt	Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) / Р.Я. Пиріг // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 24-45. — Бібліогр.: 73 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT pirígrâ felʹdmaršalgermanajhgornslužbatasmertʹvukraíníkvítenʹlipenʹ1918r
first_indexed	2025-07-09T13:41:54Z
last_indexed	2025-07-09T13:41:54Z
_version_	1837176998122749952
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №3 Німецькими військами, які на запрошення уряду УНР 18 лютого 1918 р. почали звільнення України від більшовиків, командував ґенерал-полковник Александр Лінзінґен. Після приєднання до воєнної операції збройних сил Австро-Угорщини імператор Німеччини Вільгельм ІІ виношував план створен- ня спільного командування на чолі з представником вермахту. Керівництво Австро-Угорщини противилося цьому, побоюючись, що командувачем ста- не непопулярний серед австрійської військової верхівки ґенерал А.Лінзінґен. Пізніше, аналізуючи невдачу створення спільного військового командування на початку Східної кампанії, посол Альфонс Мумм писав до МЗС: «Свого часу німецьким властям не вдалося домогтися, щоб верховне командування всіма діючими в Україні союзними військами було передано німецькому штабові. Не вдалося, вірогідно, головним чином тому, що ми висували на пост головнокоман- дуючого Лінзінґена, абсолютно небажаного для наших союзників кандидата»1. Начальник штабу армійської групи «Лінзінґен» ґенерал-лейтенант Вільгельм Ґренер, який у середині березня 1918 р. отримав широкі повнова- ження військового й політичного характеру щодо ведення Східної кампанії, був невисокої думки про свого шефа. Таку ж позицію зайняв і начальник шта- бу Східного фронту Максиміліан Гофман. 31 березня 1918 р. А.Лінзінґена було звільнено з посади командувача німецькими військами в Україні, а на його місце призначено ґенерал-фельдмаршала Германа Айхгорна (Ейхгорна). Герман Ґотфрід Еміль фон Айхгорн (Hermann Gotfried Emil von Eichhorn; 13 лютого 1848 – 30 липня 1918 рр.) – німецький воєначальник, ґенерал- фельдмаршал. По материнській лінії доводився внуком філософу Фрідріху Шеллінґу, по батьківській – був онуком прусського міністра релігій, освіти й охорони здоров’я Йоганна Айхгорна. Після закінчення гімназії юнак обрав військовий фах, розпочавши службу поручиком піхотного полку. Брав участь в австро-прусській (1866 р.) та франко-прусській (1870–1871 рр.) війнах. Тривалий час служив у ґенеральному штабі, командував дивізією, корпусом. * Пиріг Руслан Якович – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії Української революції 1917–1921 рр. 1 Крах германской оккупации на Украине. – Москва,1936. – С.157. УДК 94(477)«1918» р.Я.Пиріг * ФЕЛЬДМАРШАЛ ГЕРМАН АЙХГОРН: СЛУЖБА ТА СМЕРТЬ В УКРАЇНІ (квітень – липень 1918 р.) Досліджується діяльність Г.Айхгорна на чолі німецьких окупаційних військ в Україні. Показано вплив його наказів на внутрішньополітичну ситуацію, за- ходи штабу оберкомандо щодо зміни державної влади. Висвітлено його відноси- ни зі П.Скоропадським та гетьманським урядом, дії з придушення селянських повс тань. Розкрито причини й обставини вбивства фельдмаршала. Ключові слова: Айхгорн, окупаційні війська, оберкомандо, Українська Цент- ральна Рада, гетьманат, військово-польові суди. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 25 Під час Першої світової війни – командувач 10-ї армії, потім групи армій, які брали участь у стратегічних операціях у Східній Пруссії проти російських військ. У серпні 1915 р. Г.Айхгорн був удостоєний вищої військової нагороди Німеччини – ордена «За заслуги» («Pour Le Mérite»), а у вересні отримав до нього відзнаку – дубове листя. Із кінця 1917 – на початку 1918 рр. армійська група «Айхгорн» діяла у Прибалтиці й Білорусії, зайнявши в лютому Псков, Гомель та інші міста2. На початку квітня 1918 р. фельдмаршал прибув до Києва. Представник вищого німецького командування в місті полковник Фрідріх Штольценберґ за- пропонував військовому міністрові УНР Олександрові Жуковському прибути на вокзал для зустрічі нового головнокомандувача, але той дав ухильну відпо- відь, побоюючись втрати власного авторитету в очах громадськості. Однак під тиском Ф.Штольценберґа всі вищі чини міністерства зустрічали Г.Айхгорна3. Поселився він у розкішному особняку Уварових по вул. Катерининській, 16 (нині – Липська). На початку 1917 р. споруду у графської родини придбав відо- мий власник прибуткових будинків Микола Попов, а в березні 1918 р. палац реквізувало німецьке військове командування. На час прибуття Г.Айхгорна до Києва кайзерівські війська успішно просу- валися у східному й південному напрямках. Начальник штабу Східного фрон- ту ґенерал М.Гофман так описував бойові дії проти більшовиків узимку – на- весні 1918 р.: «Це найдивовижніша війна, яку я коли-небудь бачив – майже винятково на залізниці й на машинах. Сідає жменька піхотинців із кулеме- тами й однією гарматою на потяг і їде до наступної станції, бере її, арештовує більшовиків, чекає на поповнення, що прибуває залізницею, і їде далі. У кож- нім разі цікавий метод своєю новизною»4. Наспіх сформовані, напівреґулярні радянські «армії» під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка не могли стримати просування німецьких військ. 29 березня 1918 р. вони оволоділи Полтавою, 3 квітня – Катеринославом, а за чотири дні зайняли Харків. Один із керівників оборони міста Микола Руднєв телеграфував у штаб В.Антонова-Овсієнка: «Обороняти Харків було неможливо, німці глибоко обійшли з лівого фланґу, цінні вантажі встигли вивезти»5. Очевидно, Ф.Штольценберґ відповідним чином інформував фельдмарша- ла про постать міністра О.Жуковського, адже відразу після приїзду до Києва Г.Айхгорн з офіційним візитом відвідав не військове міністерство, а началь- ника Ґенерального штабу УНР підполковника Олександра Сливинського. Він висловив задоволення взаємодією зі штабом оберкомандо, очолюваним ґе- нералом В.Ґренером. Оскільки на той час межі просування німецьких військ остаточно не було визначено, то він цікавився майбутніми кордонами України6. 2 Ейхгорн Герман фон // Енциклопедія історії України. – Т.3. – К., 2005; Залесский К. Кто был кто в Первой мировой войне: Биографический энциклопедический словарь. – Москва, 2003 [Електронний ресурс]: http://www.gpedia.com/uk/gpedia/Герман_фон_Ейхгорн 3 Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г. – Москва, 1942. – С.65. 4 Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 рр. – К., 2015. – С.195. 5 Пиріг Р. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень –листопад 1918 р.). – К., 2014. – С.13. 6 Народня воля. – 1918. – 9 квітня. Український історичний журнал. – 2017. – №3 26 Р.Я.Пиріг 7 квітня 1918 р. Г.Айхгорн вирушив до щойно звільненого від більшовиків Харкова. Очевидець тих подій князь Олександр Ґоліцин у споминах писав: «Начальник експедиційного корпусу ґенерал Айхгорн в’їхав до Харкова у ко- лясці у супроводі свого штабу та почту, і проїхавши так по всій Катерининській вулиці, під’їхав до “Ґранд-Отелю” на Павловській площі, обравши цей кра- щий готель місцем своєї резиденції»7. Потім він прийняв парад німецьких та українських військ. Князь відзначав, що перші викликали «якесь змішане по- чуття», а другі – «ані захоплення, ані особливого схвалення». Слід зауважи- ти, що це – рефлексії російського патріота, великого землевласника, а за доби гетьманату – голови найпотужнішого в Україні корпоративно-власницького об’єднання «Протофіс». Г.Айхгорн належав до тих воєначальників, котрі підтримували незалеж- ність України, хоча б в обмеженій формі. Він розглядав її як певну противагу Росії й Польщі, сподіваючись, що в умовах загального хаосу стабільна Україна стане молодою привабливою державою8. У меморандумі від 17 червня 1918 р., присвяченому в основному проблемам східної політики, німецький головно- командувач писав: «Уважаю, для нас украй важливо, щоб Україна стала дійс- но незалежною державою. Я говорю це не просто в очікуванні різних економіч- них вигод, які ми отримаємо від України, тісно пов’язаної з Німеччиною. І не тільки доказ на користь зростаючої безпеки від Росії примушує мене так дума- ти». Далі фельдмаршал наголошував на значенні країни як мосту до Кавказу, Азії й, нарешті, Індії. Він стверджував, що існування стабільної української держави вигідне для Німеччини, а хаос у Росії, який тривав, сприятиме зміц- ненню України9. Дмитро Дорошенко писав: «Головнокомандуючим німецькою військо- вою силою був фельдмаршал Айхгорн, людина сама по собі доволі симпа- тична, тип вояка відвертого і простолінійного. Але фактично “політику” проводив не сам Айхгорн, а шеф його штабу генерал Ґренер»10. Цитований вище меморандум фельдмаршала, очевидно, був продуктом службовців оберкомандо. В українській історіографії публічну діяльність Г.Айхгорна найчастіше пов’язують з його наказом від 6 квітня 1918 р. «Про засів полів», який він під- писав відразу по прибутті до Києва. У документі висловлювалася серйозна тривога з приводу того, що весняна сівба в Україні відбувається з великою затримкою. Також ставилася під сумнів здатність засіяти всі землі тільки зу- силлями селян, як і дієвість впливу на них земельних комітетів. Через це ні- мецька військова влада у визначених для того межах повинна енергійно на- полягати на тому, щоб усі угіддя було засіяно там, де це можливо, у згоді з земельними комітетами, а в іншому випадку – з її власної ініціативи. Наказ містив виклад основних вимог до селян, виконання яких домагатиметься ні- мецьке військове командування в Україні: 7 Голицин А. Воспоминания. – Москва, 2008. – С.427. 8 Україна між самовизначенням та окупацією… – С.117. 9 Федюшин О. Украинская революция 1917–1918. – Москва, 2007. – С.185. 10 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1918–1920 рр.). – К., 2007. – С.265. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 27 «1. Хто засіває землю, тому належить і зібраний хліб, той і одержує наличні гроші за зібраний хліб по відповідній ціні. 2. Селянин, який набере землі більш того, чим зможе обробити і не зможе обробити всієї землі, буде суворо покараний. 3. В тих місцях, де селяни не можуть обсіяти всієї землі і де ще сидять поміщики, ці останні повинні піклуватися про засів землі і в цих випадках земельні комітети не можуть забирати землю у поміщиків для справедливого розділу її між селянами. Селяни не повинні пе- решкоджати поміщикам в тому. До засіву землі та збору хліба земельні комітети повинні доставить поміщикам коней, інвен- тар, а також і зерно до посіву. В такім разі жнива будуть нале- жать на рівні з селянами тим, хто засіяв землю. 4. Всякі захвати, грабунки і знищення засівів будуть суворо каратись»11. Поза сумнівом, проект наказу готувався ще до приїзду Г.Айхгорна. Оберкомандо, німецьке посольство, економічні радники цілком усвідомлюва- ли, що зрив посівної кампанії неминуче обернеться недобором урожаю насам- перед зернових, а отже ще більше ускладнить отримання з України обумовле- них Брестською угодою обсягів зерна й сировини. Їх непокоїла заплутаність аграрних правовідносин в українському селі, породжена законом Центральної Ради про соціалізацію землі, діяльністю земельних комітетів, поверненням поміщиків. Нарешті, німці переконалися в управлінській безпорадності укра- їнського уряду й вирішили рятувати справу з посівною на власний розсуд. Ще 21 березня 1918 р. німецькі економічні радники розробили проекти двох постанов уряду УНР. Перший стосувався земельних відносин на селі. Посилаючись на те, що втілення положень ІІІ і ІV Універсалів не дало бажа- них результатів, селяни захоплюють поміщицькі землі, розкрадають живий і мертвий інвентар, аграрна реформа за таких умов неможлива. Тому уряд має видати розпорядження, за яким кожен, хто присвоїв чужу землю та ін- вентар, зобов’язаний їх повернути колишньому власникові, відновити зруйно- ване. Селяни повинні отримати право купівлі поміщицьких земель. Піти на ухвалення такого закону лідери УНР відмовилися. Другий законопроект мав зобов’язати всіх власників землі забезпечити нормальну весняну сівбу12. Свої побоювання щодо зриву посівної кампанії в телеграмі до Берліна ви- словлював і посол А.Мумм. У відповідь на його звернення 26 березня 1918 р. помічник глави зовнішньополітичного відомства Німеччини Ганс Буше на- правив шифрограму, зміст якої істотно відрізнявся від попередніх лібераль- них директив щодо невтручання у внутрішні справи УНР. У документі наго- лошувалося: головна мета окупації України – забезпечення експорту збіжжя до Центральних держав, і тут не може бути ніяких вагань. МЗС рекомендува- ло «стежити за тим, щоб обробіток полів проводився в повному обсязі, навіть якщо для цього й доведеться пожертвувати тими чи іншими принципами». Указувалося на необхідність роз’яснити українському урядові, що наближен- ня весняної сівби вимагає негайних дій, і йому слід видати розпорядження, 11 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т.2. – К., 2002. – С.15. 12 Крах германской оккупации на Украине. – С.28–29. Український історичний журнал. – 2017. – №3 28 Р.Я.Пиріг яке спонукало б реальних власників до обробітку земельних наділів13. Під тис- ком німецької сторони міністр земельних справ УНР Микола Ковалевський видав наказ, за яким місцеві земельні комітети мали опікуватися проведен- ням засіву полів. Однак німецькі військовики й дипломати вирішили не покладатися на малоавторитетний уряд УНР та аморфні структури земельних комітетів, узяв- ши справу весняної сівби у свої руки. Наказ Г.Айхгорна було датовано 6 квітня 1918 р., але широковідомим він став тільки після публікації 12 квітня у газе- ті «Киевская мысль». Члени Центральної Ради дуже гостро відреагувала на втручання німецького командування у «святая святих» правлячої партії укра- їнських есерів – земельну сферу. Фракція УПСР зажадала від уряду негайних пояснень. М.Грушевський, В.Голубович та М.Ковалевський мали з цього при- воду тривалу зустріч із послом А.Муммом. Очевидно, розмова була напруже- ною, оскільки наступного дня на засіданні Малої Ради М.Грушевський повідо- мив, що він «у дуже різких виразах осудив цей наказ»14. Питання про наказ Г.Айхгорна гостро обговорювалося 13 квітня на ве- чірньому засіданні Малої Ради. Міністр земельних справ М.Ковалевський заявив про намір подати у відставку, оскільки «всякі втручання у мою пра- цю гальмують її, роблять неможливою». Очільник закордонного відомства М.Любинський висловив сподівання, що розпорядження німецького команду- вання – це непорозуміння і справу ще можна буде залагодити. В ухваленій резолюції відзначалося, що наказ є неприпустимим втручанням в українські справи німецького та австро-угорського командування. Центральна Рада не прийняла відставку М.Ковалевського й доручила йому «широко оповістити всю людність України», що наказ фельдмаршала Г.Айхгорна виконуватися не повинен. Голові уряду доручалося направити відповідні ноти протесту в Берлін і Відень15. Видання наказу від 6 квітня 1918 р. обумовлювалося усвідомленням представниками оберкомандо того, що зрив весняної сівби обернеться серйоз- ним недобором зерна, унеможливить його поставки до Центральних держав і взагалі поставить під сумнів саму доцільність східної кампанії. Однак, буду- чи впевненими в тому, що український уряд – «тільки лялька» («nur Puppe») в їхніх руках, вони не очікували такої різкої реакції Малої Ради, зокрема звер- нення В.Голубовича до німецького уряду. Позиція керівництва УНР дода- ла представникам Німеччини арґументів на користь зміни влади в Україні. За підсумками бесіди з керівництвом республіки посол А.Мумм повідомив у Берлін: «Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціаліс- тичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе […] тепер я все ж змушений буду спробувати поступово й в обережній фор- мі ввійти в контакт із більш правими партіями»16. Насправді такі контакти саме у ці дні з ґенералом Павлом Скоропадським уже встановили підлеглі 13 Крах германской оккупации на Украине. – С.30–31. 14 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. – Т.2. – К., 1997. – С.272. 15 Там само. – С.273. 16 Крах германской оккупации на Украине. – С.42–43. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 29 начальника штабу оберкомандо В.Ґренера – майори Ганс Гассе і Вальтер Ярош17. Ніякої реакції з боку Г.Айхгорна на заходи Центральної Ради щодо під- писаного ним наказу про засів полів виявити не вдалося. Фельдмаршал був змушений головну увагу приділяти діям підпорядкованих йому військ щодо завершення звільнення України від більшовицьких загонів. Він особисто не контактував із керівництвом УЦР та уряду УНР. Можливо, від цього його за- стеріг В.Ґренер, ображений на голову Центральної Ради М.Грушевського, ко- трий відмовив йому у прийомі. Загалом це була прероґатива начальника шта- бу оберкомандо. 17 квітня 1918 р. відомий український діяч Євген Чикаленко записав у щоденнику: «Скрізь, скрізь гомонять, що от-от німці розженуть Ц. Раду і візь- муть владу в свої руки […] а тим часом Ц. Рада твердо стоїть за соціалізацію землі і за всі здобутки революції, хоч німці цьому не співчувають. Коли фельдмаршал Ейхгорн видав наказ, щоб не заважали економіям сіяти, то Ц. Рада підняла ґвалт, який невідомо ще чим скінчиться. Певніше всього тим, що німці ска- жуть нашому урядові: “Пошли вон, дураки”»18. Водночас лідери Центральної Ради були впевнені, що їхнє звернення до німецького уряду й депутатів райхстаґу щодо грубого втручання оберкоман- до у внутрішні справи УНР знайде підтримку в Берліні. За декілька днів до гетьманського перевороту в розмові з близьким до німецьких кіл Олександром Скорописом-Йолтуховським М.Грушевський самовпевнено заявив, що завдяки вжитим заходам райхстаґ нібито вже «задав перцю тутешньому командуван- ню» і Г.Айхгорн, мовляв, «має цими днями полетіти за свої накази, що протирі- чать універсалам і розпорядженням Центральної Ради»19. Та надії керманичів УНР не справдилися, а загроза їхній владі ставала дедалі реальнішою. Г.Айхгорн був цілковито посвячений у плани підготовки усунення Центральної Ради та приведення до влади П.Скоропадського, хоч головними реалізаторами цієї акції виступали ґенерал В.Ґренер і посол А.Мумм. У мему- арній літературі можна зустріти твердження, що «5 квітня (за ст. ст. – Р.П.) було укладено договір між фельдмаршалом Айхгорном і бароном Муммом – з одно- го боку, і ґенералом Скоропадським – з іншого, про спрямування майбутньої української політики»20. Так писав російський ґенерал А.Денікін, спираючись на донесення Василя Шульґіна з Києва, хоч і усвідомлював справжню роль В.Ґренера в тогочасних подіях, називаючи його «вершителем долі України»21. Насправді ж П.Скоропадський до перевороту ніяких контактів із фельд- маршалом не мав. Хоч у Києві й поширювалися чутки, нібито Г.Айхгорн і П.Скоропадський одружені з дочками колишнього царського міністра 17 Скоропадський П. Спогади: Кінець 1917 – грудень 1918. – К.; Філадельфія, 1995. – С.142. 18 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.2. – К., 2004. – С.13. 19 Там само. – С.55. 20 Деникин А. Очерки русской смуты: Белое движение и борьба Добровольческой армии: Май – октябрь 1918. – Минск, 2002. – С.51. 21 Там же. – С.53. Український історичний журнал. – 2017. – №3 30 Р.Я.Пиріг П.Дурново. Звичайно, В.Ґренер постійно інформував головнокомандувача про хід підготовки перевороту, вибір кандидатури глави майбутньої української влади. Урешті саме Г.Айхгорнові 26 квітня 1918 р. імператор Вільгельм ІІ адресував телеграму: «Передайте ґенералові Скоропадському, що я згоден на обрання гетьмана, якщо гетьман візьме зобов’язання неухильно виконувати наші поради»22. Повалення Центральної Ради прискорила авантюрна акція міністра внут- рішніх справ УНР Михайла Ткаченка з викрадення відомого банкіра, ко- лишнього директора Київського відділення Російського банку для зовнішньої торгівлі Абрама Доброго, котрий виконував посередницьку місію в поставках продовольства до Німеччини. 25 квітня 1918 р. його схопили й вивезли до Харкова члени невідомого доти таємного Комітету порятунку України. Мета викрадення так і залишилася нез’ясованою, але сам цей факт викликав різку реакцію німецької сторони. Посол А.Мумм вимагав від В.Голубовича негайно знайти банкіра, хоч прем’єр запевняв у повному невіданні щодо цієї справи. Того ж дня за наполяганням ґенерала В.Ґренера фельдмаршал Г.Айхгорн під- писав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових су- дів. Юрисдикції військової юстиції підлягали: «1. Всі вчинки проти громадського порядку, всі карні злочинства проти німецьких та союзних військ, як і проти всіх осіб, що до них належать, підлягають виключно особливому німецькому по- льовому суду. 2. Всяке порушення публічного спокою, особливо вуличними збіговищами – забороняється. 3. Забороняється та- кож усяке намагання порушити спокій або публічну безпечність усною агітацією. В пресі або якими іншими способами. Часопи- си, винуваті в таких вчинках, будуть негайно закриті»23. Виконання наказу доручалося командуванню 27-го армійського корпусу. Він набував чинності відразу після оголошення, що проводилося шляхом роз- клеювання в багатолюдних місцях. 26 квітня 1918 р. наказ Г.Айхгорна було широко оповіщено, але лише на- ступного дня Рада Народних Міністрів почала обмірковувати форму реагуван- ня на грубе втручання німців у внутрішні справи України. Міністри Микола Любинський, Григорій Сидоренко пропонували вдатися до рішучих дій – ви- магати відкликання головнокомандувача Г.Айхгорна, посла А.Мумма, або й виведення німецьких військ. Українські урядовці перебували в полоні ілюзій, що дії оберкомандо можуть бути засуджені райхстаґом, що вони не відбива- ють позицію німецького уряду тощо. До того ж дебати з цього вкрай складно- го питання проходили в умовах урядової кризи. Члени Української партії со- ціалістів-федералістів Сергій Шелухін, Іван Фещенко-Чопівський і В’ячеслав Прокопович, мотивуючи свої дії нездатністю уряду до праці, залишили посади. За таких обставин обговорення ситуації у зв’язку з наказом Г.Айхгорна довелося перенести до Центральної Ради. Майже весь день 27 квітня 1918 р. 22 Деникин А. Очерки русской смуты... – С.51. 23 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т.2. – С.25. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 31 на фракціях тривали гострі дискусії щодо поточного політичного момен- ту. Пленарне засідання відкрилося о 21-й год. Спочатку йшлося про дови- бори в Установчі збори, про проект Конституції УНР, справи національних міністерств. Нарешті, слово для доповіді взяв прем’єр В.Голубович. Він зга- дав про вимушені умови запрошення воєнної допомоги проти більшовицької окупації, ґарантії союзників щодо невтручання у внутрішні справи України. Коментуючи реакцію в Берліні на перший наказ Г.Айхгорна про засів по- лів, урядовець зачитав текст телеграми про обговорення цього питання 24 і 25 квітня у райхстаґу та зробив висновок, що такі дії німецького командування засуджуються більшістю депутатів. В.Голубович завершив промову пропози- цією надіслати німецькому урядові ноту з вимогою, «щоби цих людей, невід- повідних ні нашим завданням, ні нашій роботі, невідповідних і тенденціям і завданням німецького уряду, звідси було відкликано»24. Дебати щодо наказу Г.Айхгорна, а фактично про політичну ситуацію, тривали в Малій Раді й у Вербну неділю 28 квітня 1918 р. під головуван- ням М.Грушевського. Промови учасників засідання були рішучими, вони за- суджували німецьке командування, вимагали вжити таких дій, «щоб у пана Ейхгорна відпала охота розпоряджатись надалі нашим внутрішнім життям» (М.Порш); «нехай генерал Айхгорн знає, що йому прийдеться тут держати не 300 тис., а 3 млн війська» (Б.Мартос). Володимир Винниченко, котрий нещо- давно повернувся до Києва, виступив із довгою промовою, сповненою націо- нального пафосу й соціалістичної риторики на кшталт: «Тільки гармонізація соціальних інтересів із національними дасть ту непереможну силу, якої жодні німці не поборють»25. Аналіз змісту промов переконливо доводить, що лідери Центральної Ради не усвідомлювали всієї глибини конфлікту з німецьким командуванням, спо- дівалися, що загроза зриву щойно укладеної економічної угоди змусить ке- рівництво Німеччини «приструнити» своїх військовиків в Україні, наївно по- кладалися на підтримку з боку німецьких соціал-демократів у райхстаґу тощо. Лише зрідка лунали тверезі міркування. Так, М.Порш причиною втручання німців у внутрішні справи УНР уважав «той розвал і безсилля державної влас- ті, які у нас запанували останніми часами». А російський есер О.Зарубін оці- нював ситуацію ще більш реально: «Можна з упевненістю сказати, що наказ Г.Айхгорна було обмірковано й затверджено попередньо в політичному відділі генерального штабу в Берліні. До кого ж тепер звертатись нам?». Зрозуміло, що про згоду самого кайзера на зміну влади в Україні члени Центральної Ради не знали. Завершити цю безплідну полеміку депутатам «допомогли» німецькі во- яки, раптово з’явившись у залі засідань, де розігралася хрестоматійно відо- ма сцена з командою «Генде гох!» і принизливим обшуком та арештом кіль- кох урядовців. Поза сумнівом, ця демонстрація сили також була одним з елементів Ґренерового плану підготовки перевороту. Вона ставила за мету 24 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали… – Т.2. – С.315–317. 25 Там само. – С.318–322. Український історичний журнал. – 2017. – №3 32 Р.Я.Пиріг деморалізувати членів Ради, а затримання міністра військових справ і чинов- ників МВС – позбавити керівництва силові відомства. У зв’язку з арештами у Центральній Раді прем’єр В.Голубович намагався з’ясувати у А.Мумма причини інциденту й навіть заявив про готовність розді- лити долю заарештованих колеґ. Посол пояснив, що такі дії пов’язані з розслі- дуванням викрадення банкіра А.Доброго та вчинені слідчим із санкції німець- кого судді. Дорогою від німецького посла В.Голубовича «випадково» затримав німецький патруль – нібито через відсутність документів, йому не дозволили зателефонувати Г.Айхгорнові, В.Ґренерові чи А.Мумму. Після того, як його за певний час звільнили, прем’єр попрямував до педагогічного музею й, очевид- но, за згоди М.Грушевського о 23:40 відправив представникові УНР у Берліні Олександрові Севрюку телеграму з детальним викладом дій німецьких війсь- кових у Центральній Раді, про обшуки та арешти українських діячів, протест послові А.Мумму тощо. Дізнавшись про наміри В.Голубовича апелювати до німецького уря- ду з приводу арешту урядовців УНР, Г.Айхгорн доручив полковникові Ф.Штольценберґу терміново вимагати від прем’єра пояснень. Але через затри- мання В.Голубовича той розшукав його опівночі у приміщенні Центральної Ради разом зі М.Грушевським. Зміст розмови очільника уряду з німецьким офіцером невідомий, утім це вже не мало принципового значення, адже всі ме- ханізми здійснення державного перевороту почали діяти. Київський ґарнізон кайзерівських військ отримав таємний наказ Г.Айхгорна про дії на випадок надзвичайної ситуації. Ним передбачалося надходження до військових під- розділів закодованих сиґналів: «Готувати», «Здійснювати», «Перешкоди звіст- кам». За першим слід було зайняти стратегічні пункти міста, за другим – роз- почати роззброєння українських частин, за третім – заблокувати поширення звісток про події в Києві, а також зв’язок уряду з місцевими органами. Ще одна директива Г.Айхгорна стосувалася заходів з недопущення страйку залізнич- ників26. Усе це свідчило, що керівництво оберкомандо не виключало можливо- го збройного опору з боку урядових сил. Напруженість подій навколо Центральної Ради, наступне її повалення об- говорювалися ввечері 28 квітня 1918 р. на нараді у фельдмаршала Г.Айхгорна за участю В.Ґренера, послів А.Мумма та Й.Форґача, командувача 27-го кор- пусу ґенерала Ґустава Ватцдорфа, полковника Ф.Штольценберґа та майо- ра Моріца Фляйшмана. До цього такі наради проводив начальник штабу В.Ґренер. Це свідчило, що німецькі очільники в Києві не виключали сило- вого розв’язання ситуації з Центральною Радою. Їх непокоїла можлива реак- ція депутатів райхстаґу, відомства канцлера та МЗС Німеччини на арешти українських урядовців. Тим більше, що посол А.Мумм посилено підкреслював незгоду зі способом дій військових. Г.Айхгорн і В.Ґренер виходили з того, що сталося, і пропонували «прикрити» дії німецького судді, який санкціонував вторгнення у будівлю Центральної Ради та арешти українських посадовців. 26 Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: нові дані з німець- ких архівів // Політологічні читання. – 1994. – №1. – С.107. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 33 Насамкінець домовилися про можливість подальшого виступу проти самої Ради за умови, що вона заявить протест проти наказу Г.Айхгорна, ухвалить розпорядження про його невиконання та порушить у Берліні питання про від- ставку фельдмаршала27. А.Мумм, намагаючись запобігти можливій несхвальній позиції уряду Німеччини щодо дій київського оберкомандо, 29 квітня 1918 р. відправив канц- лерові Ґеорґові фон Гертлінґу розлогу доповідну з приводу вимушеності ради- кальних заходів, ужитих Г.Айхгорном. Посол наголошував, що фельдмаршал не міг допустити діяльності таємного Комітету порятунку України, оскільки через слабкість місцевого уряду він несе відповідальність за спокій і лад у місті. А коли аґентурним шляхом підтвердилася участь міністрів УНР в афері з А.Добрим, Г.Айхгорн підписав наказ, згідно з яким «усі злочини проти громадського поряд- ку караються тільки особливими німецькими польовими судами». Арешти деяких українських урядовців посол пояснював власною ініціативою командувача армій- ського корпусу ґенерала Ґ.Ватцдорфа. Очевидно, А.Мумм побоювався неґативної реакції на дії оберкомандо в Києві з боку уряду Німеччини й депутатів райхстаґу, тому так детально пояснював канцлерові необхідність арешту урядовців, затри- мання та обшуку прем’єра В.Голубовича (щодо останнього деталізувалися такі об- ставини: «Коли він нервовими рухами руки схопився за кишеню, йому було нака- зано підняти руки вгору, потім його обшукали»). Доповідна записка також мала підготувати райхсканцлера до неминучості зміни влади в Україні28. А тим часом Київ заполонили декілька тисяч делеґатів Усеукраїнського хліборобського конґресу, який із дозволу німецької влади мав розпочати роботу 29 квітня 1918 р. Передбачалося, що його учасники, спираючись на давню на- ціональну традицію, оберуть гетьманом усієї України Павла Скоропадського. Напередодні відбулася його зустріч із ґенералом В.Ґренером, за підсумками якої майбутній очільник Української Держави взяв на себе фактично продик- товані німцями зобов’язання, насамперед щодо виконання договірних умов про поставки зерна й сировини. 29 квітня 1918 р. члени Центральної Ради зібралися на своє засідання, не підозрюючи, що воно виявиться останнім. Більше того, зранку Рада Народних Міністрів додатково виділила 25 млн крб на утримання УЦР. Мала Рада вирі- шила направити до посла А.Мумма делеґацію на чолі з В.Голубовичем, давши повноваження за необхідності заявити про готовність нинішнього уряду піти у відставку, а новому – Центральна Рада доручить переглянути земельний за- кон із метою пристосування його до потреб життя29. В очікуванні повернення делеґатів М.Грушевський доповів, що опівночі у будівлі Центральної Ради його відвідав полковник Ф.Штольценберґ, якому він висловив рішучий протест. Вторгнення німецьких військових у Раду той пояс- нив пошуком організаторів викрадення банкіра А.Доброго. М.Грушевський та- кож повідомив, що вже повернуто деякі документи, вивезені німцями. Хронікер газети «Киевская мысль» у звіті написав: «Заяву М.С.Грушевського члени Ради 27 Крах германской оккупации на Украине. – С.57. 28 Там же. – С.53–54. 29 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали… – Т.2. – С.330. Український історичний журнал. – 2017. – №3 34 Р.Я.Пиріг вислухали мовчки»30. Німецький дослідник В.Баумґарт зазначає, що 29 квітня 1918 р. Г.Айхгорн у листі до голови Центральної Ради вибачився за «вчорашній інцидент» і повідомив про зняття з посади німецького військового комендан- та Києва ґенерала Ґаспара Ебергардта – саме його підрозділи заарештовували українських урядовців31. Ані під час останнього засідання Ради, ані у споми- нах М.Грушевський не згадував про цей епізод. Хоч дійсно Г.Айхгорн провів кадрову ротацію, помінявши місцем служби німецьких комендантів у Києві й Полтаві. Принесені вибачення за вторгнення німецьких військовиків до будівлі Центральної Ради, звільнення заарештованих посадовців і видалення з Києва німецького коменданта було здійснено не для керівництва УНР, а на випадок небажаної реакції відомства канцлера та лівих партій у райхстаґу Німеччини. Члени Центральної Ради поспішно, відразу у трьох читаннях, ухвали- ли Конституцію УНР – «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» – як типової парламентської республіки. А тим часом від А.Мумма повернулися посланці Ради. В.Голубович доповів, що на всі їхні заяви та пропозиції барон відповів сакраментальною фразою: «Пізно!» («Zu spät!»)32. Це й була остання крапка у стосунках Центральної Ради, а формально – незалежної УНР, із німецькою стороною. Тримісячний альянс молодої української демократичної республіки із застарілими центрально- європейськими монархіями завершився крахом першої. Інспірований штабом армійської групи «Айхгорн-Київ» і погоджений із най- вищою владою Німеччини державний переворот в Україні було реалізовано з німецькою пунктуальністю. Як і планувалося, хліборобський конґрес «обрав» гетьманом ґенерала П.Скоропадського. Члени Центральної Ради ніякого опору не вчинили й тихо розійшлися. Після погодження з німцями новий очільник оприлюднив перші державні акти – грамоту до всього українського народу, в якій дякував Центральним державам за «спасіння України», і закони про тим- часовий державний устрій. 30 квітня і 1 травня 1918 р. у штабі оберкомандо три- вало узгодження кандидатур майбутнього уряду. Сформувавши ввечері 2 трав- ня кістяк Ради Міністрів, П.Скоропадський офіційним листом повідомив про це «його вельможність фельдмаршала ґерманських військ Айхгорна»33. На вимогу лівих фракцій райхстаґу зміна влади в Києві стала предметом обговорення на засіданні 4 травня 1918 р. Із доповіддю про події в Україні ви- ступив віце-канцлер Фрідріх Паєр. Природно, що користувався він інформаці- єю посла А.Мумма, тому його оцінки ситуації були цілком у руслі інтерпрета- цій подій посольством та оберкомандо. Отже наказ Г.Айхгорна про примусовий засів полів було спричинено невиконанням українським урядом обіцянок ор- ганізувати посівну кампанію. До того ж наказ був звернений не до населення, а до німецьких установ в Україні. Арешт окремих членів Центральної Ради став відповіддю на дії Комітету порятунку України з викрадення банкіра 30 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали… – Т.2. – С.227. 31 Baumgart W. Deutsche Ostpolitik 1918. – Vienna; Munich, 1966. – S.130. 32 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали… – Т.2. – С.329–330. 33 Українська Держава (квітень –грудень 1918 року): Документи і матеріали: У 2 т. – Т.2. – К., 2015. – С.42–43. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 35 А.Доброго, а також заклики «до певного роду сицилійської вечері, а саме ви- нищення всіх німецьких офіцерів». У відповідь фельдмаршал Г.Айхгорн був змушений видати наказ про запровадження військово-польових судів для роз- гляду порушень громадського спокою. Віце-канцлер запевнив депутатів, що створення нового уряду «є суто внутрішньоукраїнською справою, в якій німці жодної участі не беруть». Утім визнав, що арешт членів Ради був помилкою міс- цевого коменданта, якого Г.Айхгорн уже усунув із посади. Із критикою уряду виступили депутати Філіпп Шейдеман (соціал-демократ) і Маттіас Ерцберґер (центрист), однак їхні закиди спростовували представники відомства канцле- ра та МЗС. Газетний звіт засвідчує, що депутати не володіли достатньою ін- формацією про київські події, а урядовці не гребували перекрученнями34. Новий український уряд, кандидатуру кожного з членів якого було узгодже- но з ґенералом В.Ґренером, мав реагувати на накази Г.Айхгорна, які свого часу викликали конфлікти з Центральною Радою. На засіданні кабінету 9 травня 1918 р. розглядався відомий наказ фельдмаршала про засів полів. В ухваленій постанові наголошувалося, що положення про належність урожаю тим, хто за- сіяв весною, може призвести до вкрай важких наслідків, оскільки є порушенням принципу власності, покладеного в основу грамоти гетьмана, погодженої з ви- щим німецьким командуванням. Уряд доручив прем’єрові Федорові Лизогубу вступити в переговори з послом і начальником штабу оберкомандо про внесення коректив у відповідну частину наказу, щоб за власниками залишалося право на землю й на відшкодування орендної плати грошима чи натурою35. Інший наказ Г.Айхгорна, про який голову уряду Ф.Лизогуба було повідом- лено 17 травня 1918 р., стосувався визнання німецькими трофеями зброї, спо- рядження та майна військових складів в Україні. 24 травня кабінет розгля- нув це питання і погодився з тим, що вже захоплене німцями на складах у Дарниці, Гомелі, Конотопі, Білій Церкві належить їм і може бути вивезене. Щодо інших складів, то справа передається до Комісії по здобичі36. Слід заува- жити, що більше у протоколах Ради Міністрів цей орган не згадується. 28 травня 1918 р. на засіданні уряду міністр судових справ Михайло Чубинський доповів, що квітневий наказ Г.Айхгорна про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів доволі вільно трактує підлеглість українських громадян німецькій юрисдикції. Про вчинені проти них арешти та суди українську сторону не повідомляли. Це ж стосувалося й австро-угор- ських військ. Рада Міністрів постановила ввійти щодо цих питань у зносини з німецьким та австрійським командуванням для вироблення єдиного й узгод- женого способу дій, участі української прокуратури в нагляді за справами тощо. Міністрам М.Чубинському, Д.Дорошенку доручалося підготувати ноту з викладом побажань до німецького й австрійського командування37. На час призначення Г.Айхгорна на посаду Німеччина й Австро-Угорщина розподілили територію України на зони своєї військової присутності. Однак, 34 Berliner Lokal Anzeiger. – 1918. – 5 травня. 35 Українська Держава (квітень –грудень 1918 року)… – Т.1. – С.27. 36 Там само. – С.30–31. 37 Там само. – С.42–43. Український історичний журнал. – 2017. – №3 36 Р.Я.Пиріг попри наполягання імператора Вільгельма ІІ, спільного військового команду- вання створено так і не було. Штаб Г.Айхгорна в Києві, маючи необмежений вплив на гетьманський уряд, пильно стежив за тим, щоб австро-угорські со- юзники не отримали якихось преференцій у справі продовольчих поставок. Тим більше, що окупувавши південні зернові райони України, вони вдалися до практики широких реквізицій збіжжя й сировини. У кінці травня 1918 р. Рада Міністрів запровадила посаду вповноваженого українського уряду при командуванні імператорської і королівської Східної армії, призначивши на неї відомого адміністратора царських часів Сергія Гербеля38. Він отримав широкі повноваження аж до підпорядкування йому місцевих адміністрацій та право у виняткових випадках призупиняти їхні рішення39. 1 червня 1918 р. посол А.Мумм у шифрограмі до МЗС повідомляв про ви- моги С.Гербеля надзвичайно широких повноважень і повної самостійності у його діях у Херсонській, Катеринославській, Таврійській ґуберніях, убачаючи у цьому можливість посилення австро-угорського впливу в реґіоні. Далі йшло- ся про намір ґенерала В.Ґренера висловити протест українському урядові, тим більше, що повіти колишньої Таврійської ґубернії входили до німецької окупа- ційної зони40. Такого листа підписав фельдмаршал Г.Айхгорн і уряд був змушений внести зміни до раніше затвердженої інструкції, обмеживши повноваження С.Гербеля дозволами голови Ради Міністрів41. Створилася досить неприємна ситуація, адже первісна інструкція затверджувалася за присутності австро- угорського ґубернатора Одеси фельдмаршала Едуарда Бельца. Міністрові народного здоров’я й опікування Всеволодові Любинському, який мав відряд- ження до Одеси, доручили пояснити С.Гербелеві й австрійському командуван- ню причини змін у раніше затвердженій інструкції. Повернувшись, він зробив доповідь про переговори з австро-угорським командуванням щодо змін в ін- струкції, яку було взято до відома. Ніяких подробиць із цього питання журнал засідань уряду не містить42. Колізія з призначенням уповноваженого уряду при австро-угорському ко- мандуванні залишила слід й у спогадах П.Скоропадського: «Після довгих пошуків зупинилися на Гербелі. Він погодився, але через деякий час попросив, щоб йому збільшили повнова- ження. Рада Міністрів майже погодилася з цим, але перш ніж це питання було розв’язане в позитивному сенсі, генерал Гренер у розмові з одним із міністрів дізнався про це і рішуче став про- ти подібного вирішення питання, вважаючи, що надання таких прав Гербелю, при його перебуванні в австрійському “Оберко- мандо”, є надзвичайно небезпечним. Гербелю не дали прав, які він просив, і він через деякий час пішов»43. 38 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.9. 39 Там само. – Арк.33, 37 зв. 40 Крах германской оккупации на Украине. – С.156–157. 41 Вернадский В. Дневники 1917–1921. – К., 1994. – С.89. 42 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.42, 46. 43 Скоропадський П. Спогади. – С.240. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 37 Тут П.Скоропадський припустився неточності. Насправді, такі права на- дали, але потім обмежили. С.Гербель не залишав посади і працював в Одесі аж до призначення міністром продовольчих справ у серпні 1918 р. Німецьке командування надавало великого значення організованому зби- ранню врожаю. Г.Айхгорн надіслав Ф.Лизогубові листа, в якому вказав на зво- ліканні «у здійсненні урядом необхідних заходів по забезпеченню своєчасного збирання хліба та проведенні інших сільськогосподарських робіт» і наполягав на швидшій реалізації відповідних зусиль. 4 липня 1918 р. лист було розгля- нуто на засіданні уряду. Міністри визнали, що таке звернення обумовлене не- достатньою обізнаністю німецького командування у цій справі. Рада Міністрів 21 червня вже розглянула відповідні законопроекти, які незабаром будуть за- тверджені. Про це прем’єр-міністр мав проінформувати фельдмаршала44. Керівництво оберкомандо підтримувало урядовий курс на українізацію, побоюючись посилення проросійських впливів. Однак ставлення до запровад- ження української мови було загалом неґативним. Значною мірою це обумов- лювалося тим, що чимало офіцерів штабу армійської групи «Айхгорн-Київ» во- лоділи російською. Спостережливий кадетський лідер Павло Мілюков, який на певний час змінив свою орієнтацію на Антанту та прибув до Києва в пошу- ках контактів з оберкомандо, писав: «Німці з оточення Ейхгорна ставляться до “державної мови” несхвально. Ейхгорн, в останніх прокламаціях, звертається до населення німецькою чи російською»45. Ґенерал В.Ґренер узагалі вважав українську мову одним із діалектів російської. На початку червня 1918 р. лідери демократично-хліборобської партії вмов- ляли колеґ із соціалістичних партій організувати делеґацію до Г.Айхгорна та довести, що нинішній кадетсько-октябристський уряд веде політику росій- щення, є шкідливим як українським, так і німецьким інтересам. Намагання отримати аудієнцію саме у фельдмаршала було викликане безрезультатни- ми попередніми відвідинами начальника штабу оберкомандо В.Ґренера. Але Г.Айхгорн ухилився від зустрічі з посланцями українських партій та адре- сував їх до того ж таки В.Ґренера. Намагання переконати ґенерала, що ни- нішній уряд тягне до «єдиної й неділимої» не увінчались успіхом. Той відпо- вів, що делеґати помиляються, а уряд свідомо обстоює українську державність. За свідченнями Є.Чикаленка, один із лідерів Української демократично- хліборобської партії (УДХП) С.Шемет виніс із зустрічі з В.Ґренером враження, що німці дбають про створення самостійної української держави, але не націо- нальної, а територіальної46. У спогадах П.Скоропадський наголошував, що від самого початку для нього особливою турботою було встановлення певних відносин як із німець- ким оберкомандо, так і з послом А.Муммом та австрійським посланником В.Принциґом. Із цією метою гетьман відвідав їх. Потім улаштував офіційний прийом Г.Айхгорна у своїй резиденції. За декілька днів німецький штаб дав обід на честь П.Скоропадського. Про фельдмаршала останній писав у спогадах: 44 Там само. – С.123. 45 Дневник П.Н.Милюкова 1918–1924. – Москва, 2005. – С.25. 46 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.2. – С.59. Український історичний журнал. – 2017. – №3 38 Р.Я.Пиріг «Ейхгорн був поважний старик у повному розумінні цього слова, розумний, дуже освічений, з широким кругозором, доброзичливий, не даром він був ону- ком філософа Шеллінга. У ньому зовсім не було тієї пихатості і зарозумілості, які спостерігалися, інколи, серед німецького офіцерства»47. Посол Болгарії в Українській Державі Іван Шишманов після відвідин Г.Айхгорна залишив у щоденнику такий запис за 20 травня 1918 р.: «Високий, досить повний, веселий 70-річний дідуган, але без зморшок на добре голеному обличчі. Гарні очі вояки. Посивілі, підстрижені вуса. Живе в будинку якогось Попова. Розкішна, але важка приймальна зала. Усе, як має бути. Тут живе справжній господар». Коли зайшлося про Україну, Г.Айхгорн наголосив, якщо вона втримається, а анархія в Росії триватиме, то російська буржуазія присто- сується до нових умов задля свого інтересу. Він запевнив, що хоче, аби Україна збереглася й погодився з І.Шишмановим, що німці зацікавлені зберегти цю країну як житницю та шлях до Персії й Індії48. Безперечно, головні турботи Г.Айхгорна як командувача армійської гру- пи були пов’язані з завершенням воєнних дій проти більшовиків на схід- них кордонах України. На початку травня 1918 р. частини корпусу ґенерала Карла Кнерцера оволоділи Донбасом, зайняли Таганрог і Ростов, вийшли до Азовського моря, а також вступили у землі Війська Донського. Г.Айхгорнові довелося долучитися до встановлення взаємовідносин з отаманом ґенералом Петром Красновим. Відразу після вступу на посаду 5 травня той відправив листа імператорові Вільгельму, яким сповіщав про своє обрання та просив призупинити просування німецьких військ на територію Донської області, а також допомогти зброєю. Копію цього листа було вручено Г.Айхгорнові. 8 травня 1918 р. кайзер наказав групі «Айхгорн-Київ» припинити воєнні дії. Навряд чи визначальним при цьому став лист П.Краснова, адже завдання зі звільнення України від більшовиків було виконано. Подальше просування німецьких військ могло спричинити зіткнення з Добровольчою армією. За вка- зівкою Г.Айхгорна ввечері того ж дня до П.Краснова прибули представники ні- мецького командування. Вони запевнили отамана, що подальшого просування не буде, а Ростов і Таганрог зайняті за наполяганням українського керівництва. На початку червня 1918 р. Г.Айхгорн направив до П.Краснова майора Стефані, який повідомив про визнання його німецькою владою. У зв’язку з цим 14 червня до Новочеркаська прибув ґенерал Ґустав Арнім і представився отаманові. А з 27 червня німецьке командування при Війську Донському пред- ставляв майор ґенерального штабу Кокенгаузен49. Він виконував ці функції аж до виведення німецьких військ, зокрема був присутнім на зустрічі П.Краснова зі П.Скоропадським 3 листопада на станції Скороходове під Полтавою. Завершення бойових дій, організація німецької військової адміністра- ції на місцях дещо знизили напружену оперативну діяльність командувача оберкомандо. Наприкінці травня 1918 р. Г.Айхгорн на царській яхті здійснив 47 Скоропадський П. Спогади. – С.171. 48 Шишманов І. Щоденник [Електронний ресурс]: www.hai-nyzhnyk.in.ua/.../1918(05-06). shyshmanov.php 49 Краснов П. На внутреннем фронте. – Москва, 2003. – С.34–35, 259. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 39 інспекційну поїздку Дніпром до Мозиря, відвідав німецькі ґарнізони, вручив військовослужбовцям залізні хрести. На початку червня він мав намір поїхати до Одеси, але через активізацію повстанського руху вздовж залізниці поїзд- ку відклав. І тільки у середині липня разом із послом А.Муммом побував на Кримському півострові, зокрема у Севастополі. На початку червня 1918 р. серйозного клопоту командувачеві групи «Айхгорн-Київ» завдав спалах бойових дій у районі Таганрогу. Після зайнят- тя німцями цього міста, а також Ростова й Керчі в порту Єйська зосередилася значна кількість червоних військ. Більшовицьке командування сформувало з них 8-тисячне угруповання для висадки з моря на півострів між Таганрогом і Міуським лиманом. На той час командувача корпусу ґенерала К.Кнерцера на місці не було і штаб спочатку навіть хотів залишити Ростов. Однак добре поставлена аеророзвідка дозволила ґенералові Ґ.Арніму прийняти рішення про відбиття наступу «червоного десанту». Керувати операцією було доруче- но полковникові Артурові Боппу – командирові 52-ї Вюртемберзької дивізії ланд веру, поповненої частинами 7-ї Баварської кавалерійської бриґади. У ре- зультаті триденних боїв, за потужної артилерійської підтримки німці скинули червоних у море, які втратили до 6 тис. вояків. Натомість вюртембержці недо- рахувалися 39 вояків. Відразу ж штаб Г.Айхгорна, очевидно, із метою заля- кування більшовиків і пропаґанди німецької сили поширив прокламацію про сумні для червоних військ наслідки таганрозької операції. Однак справа ускладнилася тим, що полковник А.Бопп віддав письмо- вий наказ розстріляти всіх полонених, із жінками включно. Ситуація на- була суспільного розголосу й навіть стала предметом обговорення в райх- стаґу. З огляду на це Г.Айхгорн зажадав термінових пояснень від ґенерала К.Кернцера. Той повідомив, що йдеться про страту лише «банди цивільних без уніформи, серед яких могли бути жінки й підлітки». Очевидно, Г.Айхгорн і пішов із життя переконаним у правомірності дій А.Боппа. Цією справою вже після його смерті зайнялося головне командування сухопутних військ і у серпні 1918 р. полковник давав докладні пояснення, мотивуючи свої дії «звірствами» більшовиків проти німецьких солдатів, апелюючи також до вбивства ними в Таганрозі російського ґенерала Павла Рененкампфа. Ніяких санкцій щодо А.Боппа вжито не було, пізніше він отримав звання ґенерал- майора. Тільки К.Кернцер нарікав, що таганрозький інцидент позбавив його ордена за бойові заслуги у Східній кампанії50. Сучасні дослідники тих подій В.Дорнік (Німеччина) і П.Ліб (Австрія) вважають, що це «масове винищення більшовиків, безсумнівно, було воєнним злочином неймовірних масштабів, проте так і не зрозуміло, чи не скоїли німецькі війська ще одного злочину: чи були серед розстріляних жінки й діти з прилеглих сіл?»51. Не дивлячись на те, що вищі німецькі військові та дипломати розглядали гетьманат як «фікцію дружньої держави» (В.Ґренер), а український уряд – як «тільки ляльку» («nur Puppe») (А.Мумм), вони намагалися в публічній сфері 50 Україна між самовизначенням та окупацією... – С.210–214. 51 Там само. – С.211. Український історичний журнал. – 2017. – №3 40 Р.Я.Пиріг підтримувати образ України як союзної країни, виявляти ознаки поваги та співчуття. Унаслідок вибуху 6 червня 1918 р. військових арсеналів у Києві на Звіринці, окрім місцевих жителів загинули й зазнали поранень німецькі вояки. З ініціативи П.Скоропадського їхнім сім’ям було надано матеріальну допомогу. На початку липня Г.Айхгорн у листі на ім’я гетьмана висловив за це вдячність. 11 червня 1918 р. в Києві пройшов урочистий похорон загиблих під час вибухів військових складів. У церкві при Олександрівській лікарні відбула- ся панахида, на якій були присутні П.Скоропадський, члени уряду, іноземні дип ломати. Фельдмаршал Г.Айхгорн, ґенерал В.Ґренер, посол А.Мумм покла- ли живі квіти52. 16 червня 1918 р. посол А.Мумм відвідав гетьмана й офіційно від імені імператора Вільгельма висловив співчуття українському народові «з приводу нещастя від вибуху, при якому знищилася частина міста й загинуло стільки київських громадян»53. Коли в липні у сім’ї Скоропадських сталося горе, помер найменший син – дворічний Павло, Г.Айхгорн, В.Ґренер, А.Мумм вислови- ли співчуття гетьманові, а до могили дитини від імені імператора Вільгельма було покладено вінок. Від самого початку червня 1918 р. Г.Айхгорн змушений був предметно зай матися придушенням масових селянських виступів. Концептуальне поло- ження про примат права приватної власності, проголошене П.Скоропадським, у сфері земельних відносин вилилося у силове повернення поміщицької влас- ності з практикуванням так званих «відшкодувальних акцій» із боку місцевих землевласників. Упродовж травня – червня вони набули широкого розмаху й викликали зворотну реакцію українського селянства у вигляді масового спро- тиву, широкого повстанського руху, спрямованого не тільки проти поміщиків, але й державної влади, підтримуваної німецько-австрійськими військами. Саме їх участь у захисті землевласників стала суттєвим фактором інспірації селянських виступів. Поширення на українських громадян юрисдикції ні- мецьких військово-польових судів відкрило шлях до застосування проти міс- цевого населення страт, відправки на каторгу, тривалого ув’язнення, екзеку- цій. Звичною практикою стало накладання командирами каральних загонів контрибуцій на бунтівні села (грошима, зерном, фуражем, худобою, одягом тощо). Нерідко для «наведення ладу» застосовувалася артилерія, яка обстрі- лювала села. Наймасовішим проявом антигетьманських, антиокупантських настро- їв селянства стало Звенигородсько-Таращанське повстання у червні – липні 1918 р. Майже два місяці 30-тисячна армія повсталих вела бої з трьома ди- візіями німців і підрозділами гетьманської державної варти54. Німецьке оку- паційне командування було неабияк стурбоване. Посол А.Мумм доповідав у МЗС Німеччини, що «події у Звенигородці більш серйозні, ніж офіційно пові- домлялося». Його заступник Ганс фон Берхем змушений був пізніше визнати: 52 Нова рада. – 1918. – 12 червня. 53 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т.2. – С.85. 54 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С.79. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 41 «Незважаючи на жорстокі репресивні заходи наших військ, заворушення се- ред сільського населення в окремих районах усе ще триває»55. Фельдмаршал Г.Айхгорн наприкінці червня 1918 р. видав наказ вій- ськам, в якому, зокрема, зазначалося: «За всіма даними тероризують кра- їну тільки 10–12% селян. До них за всіма повідомленнями благомислячих кіл населення приєднуються як аґітатори євреї, котрі підбурюють селян до знищення озимих посівів. Ці нездорові, незадоволені й небезпечні елемен- ти за будь-якого руху повинні знешкоджуватися та видалятися з сіл в ін- тересах країни й німецького авторитету»56. Далі в наказі наголошувалося, що за відсутності підстав застосувати до заарештованих вироки німецького військово-польового суду, їх треба передавати у відання військових комен- дантів для відправки по етапу. Департамент державної варти у своєму цир- кулярі ґубернським старостам та міським отаманам цитував ці місця з на- казу Г.Айхгорна й рекомендував за відсутності прямих доказів антиурядової діяльності «злочинних елементів» передавати їх німецькому командуванню для вислання за межі України57. Питання чисельності учасників повстанського руху влітку 1918 р. над- звичайно складне. До того ж Г.Айхгорн своєю оцінкою щодо 10–12% селян- повстанців ще більше його заплутав. Намагання радянських істориків пере- більшувати ці дані пояснювалися «великою» організаційно-політичною робо- тою більшовиків. Однак не зовсім виправдані й спроби сучасних дослідників розв’язати це завдання, користуючись не досить репрезентативною методикою обрахунків. Зокрема П.Захарченко, посилаючись на дані ґенерала Г.Айхгорна, механічно виводить цифру 2,5–3 млн повстанців58, очевидно, зараховуючи до їх лав не тільки дорослих чоловіків, а все населення українського села. Ці дані повторює й інше видання59, хоч і констатується, що у серпні 1918 р. загаль- на чисельність повстанців та партизанів досягла лише 80 тис.60 Тож звідки візьмуться мільйони, коли в наступні місяці повстанська активність суттєво знизилася? Немає й остаточної цифри втрат німецьких військ і державної варти при придушенні селянських повстань. В.Савченко, не посилаючись на джерела, стверджує, що до осені 1918 р. вони становили, відповідно, 22 і по- над 30 тис. осіб61. Якщо прийняти на віру останню цифру, то це означає, що державна варта втратила в боях проти повстанців понад половину особового складу. Загалом ці дані потребують арґументованої верифікації. Г.Айхгорн віддав наказ про запровадження німецьких військово-польових судів ще напередодні повалення Центральної Ради, але особливо широкого за- стосовування вони набули в районах масових селянських виступів. Постійного складу суддів не було. Вони призначалися в кожному випадку командиром вій- ськової частини й мали керуватися німецьким кримінальним законодавством. 55 Крах германской оккупации на Украине. – С.169–170. 56 ЦДАВО України. – Ф.1216. – Оп.1. – Спр.114. – Арк.162. 57 Там само. 58 Захарченко П. Селянська війна в Україні… – С.81. 59 Політична історія України: ХХ століття. – Т.2. – К., 2002. – С.267. 60 Там само. – С.269. 61 Савченко В. Павло Скоропадський – останній гетьман України. – Х., 2009. – С.223. Український історичний журнал. – 2017. – №3 42 Р.Я.Пиріг Утім масове винесення смертних вироків не завжди узгоджувалося зі статтями кримінального кодексу Німеччини. Звенигородський повітовий староста у середині липня 1918 р. доповідав у Київ, що після придушення повстання німці почали розсилати в усі села пові- ту каральні експедиції, які супроводжувалися масовими розстрілами, хоч і за судом, але у спішному порядку. Проводилися нещадні реквізиції, накладали- ся контрибуції в десятки, сотні тисяч карбованців. У доповіді наголошувалося: «Реквізиції підлягали худоба, зерно, птиця і все це забиралося безкоштовно»62. Наприкінці липня 1918 р. німецький військовий трибунал під голову- ванням підполковника Фюстера розглядав справу заарештованих у зв’язку з викраденням банкіра А.Доброго військового міністра УНР О.Жуковського та службовців МВС Ю.Гаєвського, П.Богацького, М.Осипова, І.Красовського. У ході слідства з’ясувалася причетність до події колишнього голови уряду В.Голубовича, який був заарештований і зі свідка став підсудним. Німецьке ко- мандування не могло пробачити йому звернення до Берліна з вимогою відкли- кати Г.Айхгорна з України. Є.Чикаленко так подає поведінку В.Голубовича на процесі: «Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду […] Голубович, боячись кари, почав принижено, як шко- ляр, чи як дрібний злодіячка, просити “снисхождения”, чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні»63. Суд завершився напередодні замаху на Г.Айхгорна в кінці липня 1918 р. О.Жуковському й В.Голубовичу було визна- чене покарання у вигляді двох із половиною та двох років відповідно. Інші колишні урядовці отримали менші терміни. Відбували свої терміни в німець- кому блоці Лук’янівської тюрми й були звільнені після падіння гетьманату у середині грудня 1918 р. Екс-глава МВС М.Ткаченко – організатор викрадення А.Доброго – уникнув суду, переховуючись у Харкові аж до кінця 1918 р.64 А тим часом до Києва прибула група бойовиків на чолі з Іриною Каховською, яка, за рішенням ЦК російської партії лівих есерів, мала здійснити терорис- тичні акти проти фельдмаршала Г.Айхгорна та гетьмана П.Скоропадського. До неї входили Борис Донський, Григорій Смілянський, Євген Терлецький та ін. Упродовж кількох тижнів вони відстежували розпорядок життя та марш- рути пересування фельдмаршала. 30 липня 1918 р. в обідню пору під час по- вернення Г.Айхгорна до палацу Уварових на розі вулиці Катерининської й Липського провулку Б.Донський кинув у нього бомбу. Фельдмаршал і його ад’ютант Вальтер Дреслер зазнали важких поранень. Терориста відразу схо- пили німецькі вояки. Напад стався неподалік від гетьманської резиденції, тож П.Скоропадський поспішив на місце трагедії. У спогадах він писав: «Я і мій ад’ютант побігли туди. Ми застали дійсно важку картину, фельдмаршала перев’язували і укладали на носилки. Рядом з ним лежав на інших носилках його ад’ютант Дреслер, 62 ЦДАВО України. – Ф.216. – Оп.1. – Спр.72. – Арк.277–278. 63 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.2. – С.87. 64 Гай-Нижник П. Викрадення банкіра А.Доброго в квітні 1918 року (реконструкція та аналіз подій) // Наукові записки Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – Вип.120. – К., 2014. – С.224–226. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 43 з відірваними ногами. Останній, не було сумніву, помирав. Я підійшов до фельдмаршала, він мене впізнав, я потиснув йому руку, мені було надзвичай- но жаль цього поважного старика»65. Г.Айхгорна відвезли до клініки професо- ра Томашевського, де він і помер увечері того ж дня. У зв’язку з терактом Ф.Лизогуб зібрав засідання уряду не о звичній 21-й, а о 15:40. Він повідомив міністрам про «злочинний замах» на життя головно- командувача німецьких військ. Рада Міністрів доручила прем’єрові та главі МЗС відвідати посла А.Мумма, висловити «глибоке обурення» з приводу «зло- дійства» та побажання, щоб «високошанований Україною» фельдмаршал «ско- ро вичуняв від страждань, котрі випали на його долю»66. Лідери соціалістичних партій і громадських організацій, об’єднаних в Український національний союз, з явним запізненням принесли свої співчут- тя німецькій стороні у зв’язку зі смертю Г.Айхгорна. Очевидно, вони деякий час вагалися з огляду на повалення Центральної Ради та нещодавні вироки німецького військового суду провідним діячам партії есерів. Посол А.Мумм пе- ребував у Берліні, тому представники УНС відвідали ґенконсула Німеччини ґенерала Еріха Тіля. Висловивши співчуття, вони наголосили, що теракт здійс нено «великоросом». На що дипломат зауважив про наявність у слідства відомостей щодо зв’язків московських есерів з одеськими. Очевидно, німецькій розвідці вже було відомо про те, що ЦК українських лівих есерів схвалив про- ведення теракту. Е.Тіль пообіцяв донести до німецького уряду й народу спів- чуття, висловлені УНС67. Природно, П.Скоропадський мав підстави побоюватися, що вбивство фельд маршала істотно погіршить і без того складну ситуацію в Україні. Гетьман відразу телеграфом повідомив імператора Вільгельма про теракт. У телеграмі-відповіді кайзер висловив сподівання, що «Всевишньому благо- угодно буде залишити у живих жертви мерзенного замаху». У зв’язку з трагіч- ними подіями гетьман звернувся з грамотою до українського народу: «Сьогодні, 30 липня о 10 годині вечора, спочив навіки команду- ючий групою німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршал Ейхгорн, загинувши від злочинної руки заклятих ворогів Украї- ни та її союзників. Тим, хто знав покійного генерал-фельдмар- шала, важко оцінити, яка це велика і гірка втрата для України. Генерал-фельдмаршал Ейхгорн був щирим і переконаним на- шим прихильником і другом українського народу, і метою його було створення самостійної Української Держави… Єдина вті- ха в тяжкому горі, яке нас вразило, це те, що ганебний злочин учинений не сином України, а чужинцем, ворожим Українській Державі і її союзникам»68. Повертаючись до оцінки Г.Айхгорна, П.Скоропадський у спогадах пи- сав: «Це була безумовно чесна, непідкупна людина. Він явився на Україну з 65 Скоропадський П. Спогади. – С.244. 66 Українська Держава (квітень –грудень 1918 року)... – Т.1. – С.190–191. 67 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.2. – С.95. 68 Последние новости. – 1918. – 31 июля. Український історичний журнал. – 2017. – №3 44 Р.Я.Пиріг армією і по суті міг значно збільшити вимоги, які німці нам пред’являли, це багато хто на його місці зробив би, оскільки ми були абсолютно безсилі, у нього ж, нав паки, я знаходив завжди повне співчуття». При цьому гетьман пригаду- вав, як за декілька днів до замаху «запросто» зайшов до фельдмаршала в гості. Той частував його власноруч звареною кавою й обіцяв ужити заходів щодо сво- їх підлеглих, які чинили беззаконня69. П.Скоропадський не пов’язував теракт проти Г.Айхгорна зі здійсненим також бойовиками російської партії лівих есерів на початку липня 1918 р. убивством німецького посла в Москві Вільгельма Мірбаха. Слід відзначити, що у доволі деталізованих споминах гетьмана цей факт навіть не зафіксова- но. Хоча, за свідченнями Д.Дорошенка, П.Скоропадський надіслав телеграму співчуття імператорові Вільгельмові ІІ у зв’язку із загибеллю посла70. Узагалі він зі вдячністю згадував В.Мірбаха лише один раз за сприяння організації так званих «державних поїздів» між Україною та РСФРР. Першим таким по- тягом із Петрограда повернулися дружина та діти гетьмана, про долю яких він тривалий час не мав відомостей71. Коли в Берліні стало відомо про замах на Г.Айхгорна, до українського посла барона Федора Штейнгеля щодо подробиць теракту звернулися місцеві журна- лісти. Не маючи достовірних відомостей, той висловив припущення, що це – справа рук українських демократичних партій, які вороже налаштовані про- ти німців. У результаті деякі видання подали антиукраїнські статті. Цю версію підхопила й польська преса, наголошуючи на анархізмі українського народу та вимагаючи приєднати Правобережну Україну до Австрії, а Лівобережну – від- дати Росії. І все ж посол частково мав рацію, оскільки керівний центр УПЛСР схвалив теракт, а окремі члени партії були задіяні в його організації72. 1 серпня 1918 р. в київській лютеранській кірсі Св. Катерини було від- служено панахиду за Г.Айхгорном. Есерівські бойовики, які залишалися на волі, саме у церкві планували здійснити вбивство гетьмана П.Скоропадського, але задум не вдався. Через два дні у супроводі траурної процесії, яка прой- шла від вул. Катерининської Хрещатиком і Бібіковським бульваром до заліз- ничного вокзалу, тіла Г.Айхгорна і його ад’ютанта В.Дреслера відправили в Німеччину. За дорученням гетьмана до Берліна їх супроводжував ґенерал Костянтин Середин, щойно призначений військовим аташе в Румунії. 6 серпня Г.Айхгорна поховали з почестями вищого розряду на берлінському військово- меморіальному кладовищі Інваліденфрідгоф. Українську Державу на церемо- нії представляли посол у Німеччині барон Ф.Штейнгель та ґенерал К.Середин. У міжвоєнну добу неподалік від могили Г.Айхгорна вічний спочинок знайшли начальник штабу Східного фронту, один із творців Брестського миру ґенерал Максиміліан Гофман, ґубернатор Бельґії ґенерал Людвіґ Фалькенгаузен та інші знані військові діячі. Під час німецької окупації Києва в 1941–1943 рр. вул. Хрещатик було перейменовано на Айхгорнштрассе. 69 Скоропадський П. Спогади. – С.244. 70 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т.2. – С.253. 71 Скоропадський П. Спогади. – С.242. 72 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.2. – С.100–101. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.) 45 Через десять днів після теракту за вироком німецького військового суду Б.Донського прилюдно стратили. Заарештовану пізніше І.Каховську у вересні 1918 р. також засудили до вищої міри покарання, але оскільки такий вирок жінкам мав затверджувати кайзер, справа затягнулася і з приходом до влади Директорії її звільнили з Лук’янівської в’язниці. І.Каховська намагалася також організувати замах на ґенерала А.Денікіна. Пізніше видала спогади про ці події73. До речі, у 1919 р., зайнявши Київ, більшовики влаштували судовий процес над особами, при- четними до суду над Б.Донським, а Липський провулок назвали його іменем. Чотиримісячна служба в Україні стала останньою сторінкою в біографії ґенерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна. Під його командуванням ні- мецькі війська завершили звільнення українських теренів від більшовиків. Як очільник військової адміністрації в Україні він убачав своїм головним за- вданням підтримання порядку на окупованих територіях і забезпечення по- ставок до Німеччини обумовлених договірними зобов’язаннями обсягів збіжжя й сировини. Тому селянські виступи приборкувалися з німецькою педантич- ністю та з нещадністю воєнного часу. Не будучи ключовою постаттю в реалізації політики Німеччини щодо України, Г.Айхгорн уважав можливим її самостійний державний статус на противагу Росії, яка воювала на боці Антанти, а тепер переживала хаос біль- шовицького правління. За його підписом як вищого репрезентанта військової влади в Україні вийшли найбільш дражливі накази про засів полів, запровад- ження військово-польових судів, забезпечення умов повалення Центральної Ради, придушення селянських повстань. Проте в його ставленні до україн- ських урядовців не відчувалося упередженості та зневаги, які латентно про- являли В.Ґренер та його підлеглі зі штабу оберкомандо. Нині у столітній ретроспективі Г.Айхгорн постає досвідченим воєначальни- ком. Фельдмаршал до кінця залишався вірним обов’язку перед кайзером і дер- жавою, сумлінно реалізуючи основні завдання Брестського «хлібного» миру. Він був доволі лояльним до правлячої верхівки гетьманату й нещадним до бунтів- ливих українських селян. Г.Айхгорн став жертвою німецької політики інспіру- вання російської революції, у ході якої реанімувався есерівський тероризм. 73 Каховская И. Дело Эйхгорна и Деникина (Из воспоминаний) // Пути революции. – Берлин, 1923. – С.194–251. Author in this work researches the activity of H.Eichhorn as a leader of the German occupation troops in Ukraine. In the article showed the influence of his orders to the internal political situation, the Oberkommando headquarters activities concerning the change of governmental authorities. In the article lightens up his relations with P.Skoropads’kyi and Hetman’s government, actions of peasant uprisings suppress. Also, author revealed the causes and circumstances of the Field-Marshal’s murder. Keywords: Eichhorn, occupation troops, Oberkommando, Ukrainian Central Rada (Ukrainian Central Council), hetmanate, courts-martial.

Фельдмаршал Герман Айхгорн: служба та смерть в Україні (квітень – липень 1918 р.)

Репозитарії

Схожі ресурси