Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях

На підставі широкого кола джерел, у тому числі й уперше введених у науковий обіг, досліджується історія українських національних військових формувань в Одесі в 1917 – на початку 1918 рр. Докладно відтворено основні етапи організації та бойової діяльності гайдамацьких частин, що були головною зброй...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Ковальчук, М.А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130487
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях / М.А. Ковальчук // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 46-66. — Бібліогр.: 133 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130487
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1304872018-02-15T03:03:02Z Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях Ковальчук, М.А. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. На підставі широкого кола джерел, у тому числі й уперше введених у науковий обіг, досліджується історія українських національних військових формувань в Одесі в 1917 – на початку 1918 рр. Докладно відтворено основні етапи організації та бойової діяльності гайдамацьких частин, що були головною збройною силою уряду УНР на півдні України. Розглянуто широке коло питань, пов’язаних з впливом українських діячів і російських воєначальників на створення підрозділів національного війська в Одесі. Визначено основні засади організації військових формувань, зроблено висновок про їх відповідність вимогам часу. On the basing of many historical sources including first-introduced to researchers author discloses history of Ukrainian military formations created in Odesa during 1917 – beginning of 1918. The article reconstitutes in details the main phases of organization and military activity of Haidamaks which were the principle armed forces of the Ukrainian People’s Republic government in the Southern Ukraine. Author scrutinizes issues connected with influence exerted by Ukrainian figures and Russian high-ranked officers for creation of national military units in Odesa. Author defines the basic principles of Ukrainian military formation’s organization and concludes their compliance with the requirements of time. 2017 Article Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях / М.А. Ковальчук // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 46-66. — Бібліогр.: 133 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130487 94:355.1.5(477.74)«1917/1918» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
spellingShingle	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. Ковальчук, М.А. Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях Український історичний журнал
description	На підставі широкого кола джерел, у тому числі й уперше введених у науковий обіг, досліджується історія українських національних військових формувань в Одесі в 1917 – на початку 1918 рр. Докладно відтворено основні етапи організації та бойової діяльності гайдамацьких частин, що були головною збройною силою уряду УНР на півдні України. Розглянуто широке коло питань, пов’язаних з впливом українських діячів і російських воєначальників на створення підрозділів національного війська в Одесі. Визначено основні засади організації військових формувань, зроблено висновок про їх відповідність вимогам часу.
format	Article
author	Ковальчук, М.А.
author_facet	Ковальчук, М.А.
author_sort	Ковальчук, М.А.
title	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях
title_short	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях
title_full	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях
title_fullStr	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях
title_full_unstemmed	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях
title_sort	українські військові частини в одесі за центральної ради: формування, організація, бойовий шлях
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історичні студії До 100-річчя Української революції 1917–1921 рр.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130487
citation_txt	Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях / М.А. Ковальчук // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 46-66. — Бібліогр.: 133 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kovalʹčukma ukraínsʹkívíjsʹkovíčastinivodesízacentralʹnoíradiformuvannâorganízacíâbojovijšlâh
first_indexed	2025-07-09T13:42:02Z
last_indexed	2025-07-09T13:42:02Z
_version_	1837177005798326272
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №3 Історія українських військових формувань в Одесі в 1917–1918 рр. досі не отримала належного висвітлення в науковій літературі. Наявні у працях з іс- торії збройних сил Центральної Ради відомості про формування та бойовий шлях одеських гайдамаків надмірно узагальнені1 або ж страждають на значні фактологічні неточності й перекручення2. Навіть присвячена висвітленню цієї теми праця одеських дослідників, яка побачила світ 2010 р., змогла заповнити лише частину «білих плям»3. Імовірно, такий стан вивчення теми пояснюється тим, що переважна більшість документів Одеського військового округу періоду 1917–1918 рр. зберігається нині у фондах Російського державного військово- історичного архіву в Москві. Досі не введені в науковий обіг, ці матеріали міс- тять надзвичайно цінні відомості про організаційну структуру й командний склад українських військових формувань на півдні України в 1917 – на почат- ку 1918 рр. Свого часу нам удалося опрацювати ці документи (незважаючи на незадовільний фізичний стан деяких із них). Доповнивши отримані відомості знахідками з інших архівів нашої країни, а також Росії, залучивши спогади сучасників і матеріали преси, ми спробували висвітлити історію українських частин в Одесі впродовж 1917–1918 рр. Зародження українського військового руху на теренах Причорномор’я навес- ні 1917 р. нерозривно пов’язане з ім’ям І.Луценка. Лікар за фахом, він майже * Ковальчук Михайло Анатолійович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевсь кого НАН України, відділ джерел із новітньої історії України E-mail: mitchel.kov.hist@gmail.com 1 Стефанів З. Українські збройні сили. – Ч.І: Доба Центральної Ради й Гетьманату. – [Б.м.], 1947. – 120 с.; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918: Утворення та бо- ротьба за державу. – Л., 1997. – 288 с.; Солдатенко В.Ф., Хало Л.Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. – К., 2002. – 398 с. 2 Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.; Л., 1996. – 372 с.; Його ж. Українські збройні сили: Березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – К., 2009. – 480 с. 3 Див.: Вінцковський Т., Джумига Є., Мисечко А. Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.). – Одеса, 2010. – 154 с. УДК 94:355.1.5(477.74)«1917/1918» М.А.коВАльчук * УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ В ОДЕСІ ЗА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ: ФОРМУВАННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ, БОЙОВИЙ ШЛЯХ На підставі широкого кола джерел, у тому числі й уперше введених у науковий обіг, досліджується історія українських національних військових формувань в Одесі в 1917 – на початку 1918 рр. Докладно відтворено основні етапи організації та бойо- вої діяльності гайдамацьких частин, що були головною збройною силою уряду УНР на півдні України. Розглянуто широке коло питань, пов’язаних з впливом україн- ських діячів і російських воєначальників на створення підрозділів національного вій- ська в Одесі. Визначено основні засади організації військових формувань, зроблено висновок про їх відповідність вимогам часу. Ключові слова: Центральна Рада, революція, Українська Народна Республіка, Армія УНР, український військовий рух. Український історичний журнал. – 2017. – №3 47Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... чверть століття жив і працював в Одесі, де став організатором «Просвіти» й лі- дером місцевих українців. За свідченням сучасника, після Лютневої революції «всю справу об’єднання українців в Одесі взяв до своїх рук лікар Луценко»4. Один із молодших учасників національного руху згадував: «Цей сивий дідусь, дуже тихої поваги, був всюди. Ні одні сходини, ні одне засідання чи порада не відбулися без нього; і все він подавав ріжні резолюції, що їх ми, молоді, завжди з радістю підпирали»5. Палкий прихильник незалежності України, І.Луценко приділяв першорядну увагу створенню національних збройних сил. На початку 1917 р. ґарнізон Одеси налічував близько 100 тис. вояків6. Зокрема в місті дислокувалися 40-й, 45-й, 46-й, 48-й і 49-й запасні піхотні полки, 5-й гарматний запасний дивізіон, запасні кулеметні батальйони, 1-й авіапарк, авіаційна школа при заводі «Анатра», піхотне й гарматне юнкер- ські військові училища, школи прапорщиків, дружини державного ополчен- ня. Крім того, на рейді Одеського порту стояли кораблі Чорноморського фло- ту. Місто було адміністративним центром військового округу, який охоплював Херсонщину, Катеринославщину, Таврію, Бессарабію й південну частину Поділля. Будучи тиловим районом Румунського фронту, цей реґіон мав стра- тегічне значення для російської армії. Оскільки серед вояків одеської залоги було чимало українців, після Лютневої революції в багатьох підрозділах з’явилися національні осередки. Але відсутність свідомих діячів серед командного складу призвела до того, що керівництво українським військовим рухом здійснювали молодші офіце- ри – прапорщики П.Вербецький і П.Голобородько, підпоручик М.Шевченко. Упродовж квітня 1917 р. чисельність організованих вояків-українців досягла декількох тисяч. «Ця група була молода і своєю організацією, і віком членів, – свідчив очевидець та учасник українського військового руху в Одесі прапор- щик Г.Гришко. – Але кількістю вона була тоді найбільша, а характером праці й активністю найжвавіша; вона була найпередніша й, так би мовити, най- більш революційна»7. Окрім українських військових гуртків, в Одесі за підтримки І.Луценка навесні 1917 р. виникла українська спортивна молодіжна організація «Січ», що приймала до своїх лав не зобов’язаних до служби в армії юнаків віком від 16 років. Наприкінці весни «Січ» налічувала близько сотні молодих лю- дей, командиром яких став Т.Янів – ветеран леґіону УСС, котрий опинився у «Великій Україні» як військовополонений8. 9 травня 1917 р. було створено Одеську українську військову раду, діяль- ність якої мала охоплювати Одеський військовий округ (ОВО), Румунський 4 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.58. 5 Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з часів визвольних змагань) // Розбудова нації. – 1928. – Ч.9. – С.129. 6 Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник. – К., 1987. – С.386. 7 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… – С.129. 8 Липа Ю. Одеська «Січ» // Українське козацтво. – 1972. – Ч.3 (21). – С.13–14; Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали. – К., 2003. – С.730. Український історичний журнал. – 2017. – №3 48 М.А.Ковальчук фронт і Чорноморський флот. Головою організації обрали І.Луценка, його заступником став підпоручик М.Шевченко, секретарем – прапорщик П.Вер- бецький. Уже на першому своєму засіданні рада заслухала інформацію про створення в Києві Українського полку ім. Б.Хмельницького. Обговоривши пе- решкоди, які чинило цьому формуванню російське командування, члени ради вирішили поки що не домагатися організації українських полків в Одесі, але клопотатися про українізацію вже наявних частин9. Однак ці вимоги не знайшли розуміння з боку головного начальника ОВО ґенерала М.Ебелова. Вірменин за національністю, він зайняв ворожу позицію щодо українського національного руху й, посилаючись на відсутність необхід- них повноважень, відмовився розглядати можливість українізації військових частин. На початку червня 1917 р. відносини між командуванням округу та українською військовою радою загострилися до такої міри, що остання навіть ухвалила «припинити одправку маршових рот із Одеси до того часу, поки в Одесі не будуть зорганізовані українські військові частини з існуючих»10. 13 червня рада створила організаційно-мобілізаційну комісію для формуван- ня українських частин у складі військ ОВО й Румунського фронту. І хоча комі- сія мала працювати в контакті зі штабом округу, було заявлено, що без її згоди «не повинні одправлятись на фронт ніякі маршові роти, ні окремі військові особи»11. Апогеєм українського військового руху в Одесі стало велелюдне солдатське віче, котре відбулося 6 липня 1917 р. під стінами штабу округу. За повідомлен- нями преси, його учасниками були 12 тис. вояків-українців, до яких долучили- ся також молдавани12. На зборах лунали заклики приступити до українізації полків та створення молдавських військових підрозділів. Серед інших промов- ців перед зібранням виступили головний начальник ОВО ґенерал М.Ебелов та його начальник штабу ґенерал Н.Маркс, котрі намагалися відмовити учас- ників віча від їхніх намірів13. Під приводом того, що створення національних частин виходить поза компетенцію штабу округу, обидва ґенерали оголосили будь-які самочинні військові формування незаконними. Погодившись переда- ти це питання на розгляд вищої військової влади, вояки-українці утрималися від організації національних частин явочним порядком. Усіляко намагаючись запобігти ескалації конфлікту, штаб округу почав відправляти українські маршові роти до складу українізованих частин Румунського фронту. У розпал суперечок довкола питання про створення національного вій- ська, Одесу відвідав ротмістр О.Сахно-Устимович. Уродженець Полтавщини, він був кадровим офіцером російської армії та справжнім романтиком ко- зацької старовини. Будучи навесні 1917 р. ад’ютантом головного начальни- ка Київського військового округу ґенерала М.Ходоровича, О.Сахно-Устимович став членом організаційного комітету зі створення 1-го Українського полку 9 Український національно-визвольний рух… – С.259–260. Див. також: Гришко Г. 1917 рік в Одесі… – С.133. 10 Український національно-визвольний рух… – С.344. 11 Там само. – С.356. 12 Совещание по украинскому вопросу // Одесские новости. – 1917. – 24 июня. – №10450. – С.3. 13 Украинцы и молдаване // Там же; Совещание по украинскому вопросу. – С.3. Український історичний журнал. – 2017. – №3 49Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... ім. Б.Хмельницького14. Невдовзі він відбув на Румунський фронт, де взяв ак- тивну участь в українському національному русі. У червні 1917 р. О.Сахна- Устимовича було обрано головою українського з’їзду 4-ї армії15. Ознайомившись з організаційними проектами військової ради, О.Сахно- Устимович зі згоди І.Луценка взявся за формування в Одесі українських час- тин16. Аби обійти штаб Одеського округу, він звернувся по дозвіл до команду- вача 4-ї армії ґенерала О.Рогози. Останній, як українець за національністю, погодився на створення в Одесі українського партизанського загону, який після завершення формування мав відбути до складу 4-ї армії. Командувач Румунського фронту ґенерал Д.Щербачов не заперечував проти цього проекту. Готуючись розпочати наприкінці липня 1917 р. наступ, він прагнув отримати у своє розпорядження всі можливі військові сили. У російській армії «партизанськими загонами» називалися мобільні під- розділи, що діяли у ворожому тилу або ж на фланґах із метою знищення ко- мунікацій, завдання противникові матеріальних втрат, здійснення розвіду- вальної діяльності. Зазвичай їх формували з добровольців і складалися вони з кінноти та легкої артилерії. Упродовж 1914–1917 рр. завдяки своїм діям ста- ли відомими партизанські загони капітана Леонтьєва, поручика Л.Пуніна, та найбільше – кубанці полковника А.Шкурá. На початку 1917 р. останні знахо- дилися на Румунському фронті, але невдовзі були передислоковані на Кавказ. Оскільки 4-та російська армія під час запланованого наступу мала діяти в карпатських передгір’ях, ґенерал О.Рогоза справді міг відчувати потребу в ма- невреному партизанському відділові, здатному використати умови місцевості для завдання максимальної шкоди австро-німецьким військам. 9 липня 1917 р. штаб 4-ї армії видав розпорядження про формування 1-го Українського партизанського загону, командиром якого було призначе- но О.Сахна-Устимовича17. Він не приховував намірів щодо відродження укра- їнського війська та навіть в офіційних документах називав свій підрозділ «Гайдамацьким куренем запорізького козацтва»18. Замість звання ротмістра О.Сахно-Устимович на козацький манер іменував себе підосавулом. Хоча загін мав формуватися в Одесі, перший набір добровольців було вирішено здійснити в Києві. У липні 1917 р. тут склалася вибухонебезпеч- на ситуація: близько 5 тис. вояків-українців відмовлялися вирушати на фронт і всупереч заборонам російської влади створили 2-й Український полк ім. П.Полуботка19. З острахом очікуючи збройних заворушень у місті, військо- ве командування шукало шляхів бодай частково «розвантажити» Київ від полуботківців. Упродовж кількох днів О.Сахно-Устимович зібрав на етапно- розподільчих пунктах міста близько 1 тис. добровольців, котрі зголосилися на 14 ГАРФ. – Ф.6978. – Оп.1. – Д.512. – Л.1. 15 Український національно-визвольний рух… – С.376. 16 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.58, 180. 17 Российский государственный военно-исторический архив (далі – РГВИА). – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.5, 7, 62. 18 Там же. – Л.20, 62. 19 Там же. – Ф.2067. – Оп.2. – Д.446. – Л.153. Український історичний журнал. – 2017. – №3 50 М.А.Ковальчук формування одеського загону20. Швидше всього, серед них було чимало полу- ботківців, які вважали за краще перенести організаційну роботу зі створення українських частин до Одеси. Адже якщо формування полку ім. П.Полуботка було заборонено командуванням під загрозою переслідувань, то створення одеського загону відбувалося цілком леґально, за офіційним дозволом росій- ської влади. 13 липня 1917 р. командувач Румунського фронту ґенерал Д.Щербачов на- казав перекинути Український партизанський загін із Києва до Одеси з тим, щоб після одержання зброї та завершення формування відправити цей під- розділ до складу 4-ї армії. Уже наступного дня загін О.Сахна-Устимовича ви- рушив до Одеси, куди й прибув 18 липня21. За початковим планом, 1-й Український партизанський загін мав бути кінним підрозділом. Та оскільки в Одесі не знайшлося потрібної кількості ко- ней, верховний головнокомандувач наказав переформувати його за зразком 2-батальйонного Латиського полку з деякими змінами штату22. Відповідно до розпорядження, Український партизанський загін мав налічувати 2500 воя- ків, 70 офіцерів, 3 чиновників23. До складу кожного батальйону входили 4 пі- хотних роти, кулеметна, розвідувальна, зв’язкова, кінно-підривна й господар- ська команди. Оскільки О.Сахно-Устимович мав дозвіл від командування Румунського фронту, штаб Одеського військового округу не чинив перешкод формуванню українського загону24. Гайдамакам відвели місце в казармах у південному передмісті. Розташований поблизу пустир був зручним місцем для вишколу. Сучасник так описував табір гайдамаків під Одесою: «Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки поклалися спати. Там на пеньку, в холодочку, сидить козак, похилившись; над ним свійський голяр із “оселедцем” голить, залишаючи і йому “оселедця”. Тут компанія, як видно, новоприбулих, підстеливши шинелю, закусює, чим Бог послав, озирається на всі боки, ділячись враженнями. Тут же недалеко розкинуті шатра звичайного російського таборового зразку впе- ремішку з маленькими походними, до котрих туляться імпрові- зовані намети з плахт, із килимів та кавалків хатнього полотна. Між шатрами в порядкові, в “козлах” стоять рушниці, шаблі, кулемети; біля них походжає суворо варта... Чути пісню “Ми гайдамаки, всі ми однакі”, – це повертається сотня з навчання... Обличчя освітлені внутрішнім сяйвом твердості, рішучості та гордості від свідомості, що вони – піонери великого діла – від- будови України. Всі вони – і старшина, й козаки – добровольці; прийшли сюди, маючи на думці тільки боронити свій край, яко- го вже починає охоплювати пожежа анархії»25. 20 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.27. 21 Там же. – Л.1, 5, 20, 27. 22 Там же. – Л.65. 23 Там же. – Л.79. 24 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.180. 25 Янчевський М. Зі споминів // За державність. – Зб.2. – Каліш, 1930. – С.142. Український історичний журнал. – 2017. – №3 51Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... 1-й Український партизанський загін створювався на засадах суворої вій- ськової дисципліни. У підрозділі не допускалося жодної політики, забороня- лася діяльність виборних організацій26. «Ізоляція в таборах під Одесою, фільт- рування особового складу, вишкіл і облаштування цих частин були добре відомі», – свідчив знаний діяч українського військового руху М.Удовиченко27. Член Одеської української військової ради Г.Гришко у спогадах так змалював засади організації гайдамацького підрозділу: «Себто, кожний вояк, підписавши відповідний лист-деклара- цію, тим корився всім вимогам статуту. А вони були такі: кори- тися начальникові, ніяких комітетів у частинах, ніякої участі в політичному житті, поки вояк перебуває на службі, не допускати в частинах ніякої аґітації, а тим самим аґітаторів. Всякі спро- би аґітаторів прослизнути в частину, хоч би під виглядом куль- турно-освітнього робітника, розбивалися о цензуру. Коли хтось хотів зробити доклад, прочитати лекцію, то він мусів був подати це на письмі до команди куреня. Призначений цензор-старши- на перечитував це і щойно тоді команда куреня давала дозвіл або відхиляла пропозицію. Причин заборони докладчикові ніко- ли не подавали. Воякам рішуче заборонялося виходити до міста без одповідного дозволу команди»28. Одностроєм для гайдамаків стали черкески, які О.Сахно-Устимович спе- ціально замовив на Кубані29. Імовірно, він намагався у зовнішньому вигля- ді своїх бійців наслідувати відомий кубанський загін А.Шкурá. У будь-якому разі, така уніформа імпонувала багатьом гайдамакам, які цінували символи козацької традиції. Іншою характерною відзнакою українських партизанів стали червоні шлики30. Невипадково член президії ради робітничих депутатів Г.Ачканов згадував про подібний до давніх запорожців одяг одеських гайда- маків31. Проте одностайності зовнішнього вигляду вояків удалося досягти не відразу. Описуючи свої перші враження від відвідин гайдамацького табору, сучасник відзначав: «Повноту картини доповняють козаки і старшина в ста- ровинних козацьких строях, у черкесках, вишиваних сорочках. Але ще не всі здолали привести себе до такого вигляду. Більшість одягнута в російські “гім- настьорки” та захисного кольору шаровари»32. Чисельність українського загону стрімко зростала. Уже наприкінці липня 1917 р. до лав гайдамаків перейшли 6 офіцерів і значна група солдатів 46-го і 48-го запасних полків, а згодом і музична команда 40-го запасного полку33. Ледь не щодня зголошувалися вояки, які нелеґально залишали свої частини. Як свідчив Г.Гришко, гайдамаки «почали поступнево приймати перебіжчиків 26 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.22. 27 Див.: ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.180. 28 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.9/10 (33/34). – С.240. 29 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.180. 30 Див.: Янчевський М. Зі споминів. – С.144. 31 Ачканов Г. Очерки Февральской и Октябрьской революции в Одессе. – Одесса, 1927. – С.21. 32 Янчевський М. Зі споминів. – С.142. 33 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.11–12, 16. Український історичний журнал. – 2017. – №3 52 М.А.Ковальчук із інших частин»34. Станом на 31 серпня 1-й Український партизанський за- гін мав 8 пластунських сотень по 160 чол., 2 кінні сотні (утім без коней) по 160 чол., кулеметну команду (16 кулеметів) і відділ зв’язку. Таким чином, за- гін налічував 38 офіцерів і понад 1600 вояків35. 7 вересня 1917 р. перший ба- тальйон, який отримав назву 1-го Гайдамацького куреня запорізького коза- цтва, завершив своє формування36. Начальник штабу Одеського військового округу ґенерал Н.Маркс у донесенні командуванню надзвичайно високо оці- нював стан гайдамаків: «Названі вісім сотень партизанського загону згуртова- ні, організовані, пов’язані дружньо і спаяні залізною дисципліною»37. Хоча російському командуванню довелося з різних причин відмовитися від запланованого наступу на Румунському фронті, гостра нестача військ на позиціях змусила ґенерала О.Рогозу вже 24 серпня 1917 р. клопотатися про відправку 1-го Українського партизанського загону до складу 4-ї армії. За на- казом Д.Щербачова, підрозділ мав вирушити на фронт у неповному складі, залишивши кінні сотні в Одесі. Для поповнення загону при 34-й запасній бри- ґаді створювався батальйон (у складі 4 рот), куди належало приймати винят- ково добровольців38. Непоінформованість армійського командування про стан організації 1-го Українського партизанського загону швидко з’ясувалася, коли О.Сахно- Устимович сповістив про відсутність у його команді другого батальйону та кін- них підрозділів. 12 вересня 1917 р. Д.Щербачов дозволив затримати загін в Одесі ще на два тижні. Процедуру формування партизанів було дещо змінено: тепер новобранці мали пройти вишкіл у складі запасного батальйону (створе- ного 18 вересня), перш ніж поповнити лави вже існуючих підрозділів39. На тлі стрімкого занепаду військової дисципліни в частинах одесько- го ґарнізону гайдамаки зберігали майже взірцевий порядок. За свідченням М.Удовиченка, «військова влада в Одесі була в захваті від здорового духу і дисципліни серед українців»40. Новопризначений головний начальник Одеського військового округу ґенерал П.Феліцин не приховував, що вважає український загін єдиною надійною збройною силою в місті. Ідучи назустріч побажанням національних організацій, він уживав в офіційних документах назву «1-й Гайдамацький курінь запорізьких козаків». Крім того, дав дозвіл на українізацію запасного кулеметного батальйону. Коли ж наприкінці верес- ня 1917 р. з’явилося розпорядження командування про відправку українських партизанів до Баку, П.Феліцин попрохав дозволу «тимчасово затримати від- правку названого загону хоча б на два тижні, оскільки це єдина надійна вій- ськова частина, якою я розпоряджаюсь в Одесі»41. До ґенерала дослухались і гайдамаків було остаточно залишено охороняти лад в Одесі. 34 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.9/10 (33/34). – С.239. 35 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.66. 36 Там же. – Л.62; Д.459. – Л.33. 37 Див.: Там же. – Д.454. – Л.70. 38 Там же. – Л.36, 65. 39 Там же. – Л.71, 95 об. 40 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.58. 41 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.107. Український історичний журнал. – 2017. – №3 53Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... За свідченням представників російської влади, саме український загін восени 1917 р. ніс вартову службу на одеських вулицях42. Гайдамацькі під- розділи також забезпечували правопорядок в околицях міста. Так, у середині жовтня 400 українських вояків із 4 кулеметами взяли участь у приборканні солдатських бешкетів у Тирасполі43. 11 жовтня головний начальник ОВО на- казав підготувати в Катеринославі приміщення для чотирьох сотень гайда- мацького загону і стількох же навчальних команд44. «Штаб округи, що досі встромляв нам палки в колеса, тепер став сам звертатися до нас про допомогу, щоб установити порядок не тільки в самій Одесі, але й в цілій окрузі, – згаду- вав Г.Гришко. – І ось почали посилати наші курені всюди, де тільки треба було встановити спокій та лад: до Катеринославу, Бахмачу, Херсону, Знаменки й т.д.»45. На початку жовтня 1917 р. Український військовий ґенеральний комітет (УВҐК) при Центральній Раді делеґував для керівництва військовим рухом в Одесі свого представника – підполковника В.Поплавка46. А вже 11 жовтня ґенерал П.Феліцин видав наказ, яким окреслив організацію гайдамацьких підрозділів: «Для об’єднання і командування українськими частинами округу, аж до затвердження штатів української запасної бриґа- ди, покладаю на підполковника залізничних військ Поплавка обов’язки командира бриґади по відношенню до гайдамацького запасного куреня, запасного кулеметного батальйону й гайда- мацького Запорізького куреня. Підполковникові Поплавку при- ступити до виконання покладених на нього обов’язків із цього числа та приступити до формування тимчасового штату бриґа- ди»47. Окрім того, у середині жовтня 1917 р. зі ставки верховного головнокоманду- вача надійшов дозвіл на організацію у складі Українського партизанського за- гону двох кінних сотень48. Станом на 14 жовтня гайдамацький загін за списком налічував 3565 вояків при 94 офіцерах і 3 чиновниках. Натомість у наявності було 76 офіцерів, 3 чиновника й 3324 вояка49. Фактично штат 1-го Українського партизанського загону було перевищено. 18 жовтня з вояків, які залишили лави запасного куреня, розпочалося формування 2-го Гайдамацького куреня запорізького козацтва у складі чотирьох пластунських і однієї кінної сотень. Понад 800 осіб залишилися в лавах 1-го запасного гайдамацького куреня50. За повідомленням військового комісара при штабі ОВО М.Харита, на початку листопада 1917 р. гайдамацький загін в Одесі мав уже близько 5 тис. чол.51 42 Український національно-визвольний рух… – С.879. 43 РГВИА. – Ф.366. – Оп.1. – Д.100. – Л.200, 207. 44 Там же. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.431. – Л.43. 45 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.9/10 (33/34). – С.240. 46 РГВИА. – Ф.366. – Оп.2. – Д.233. – Л.104. 47 Там же. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.459. – Л.64. 48 Там же. – Д.454. – Л.80. 49 Там же. – Л.79. 50 Там же. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.431. – Л.185; Д.459. – Л.118. 51 Український національно-визвольний рух… – С.879. Український історичний журнал. – 2017. – №3 54 М.А.Ковальчук Зважуючи можливість відправки гайдамаків на Румунський фронт, Одеська українська військова рада клопоталася, аби загін був направлений до лав 9-ї армії, де були українізовані військові з’єднання52. Водночас І.Луценко запропонував командуванню округу використати досвід гайдамацького фор- мування для створення українських частин в інших містах Причорномор’я. 29 жовтня 1917 р. військова рада представила ґенералові Н.Марксу, який змінив П.Феліцина на посаді головного начальника ОВО, проект організа- ції п’яти куренів 2-батальйонного складу в Бірзулі, Херсоні, Єлисаветграді, Олександрівську, Кривому Розі й ще двох куренів – кожен у складі трьох ба- тальйонів – у Катеринославі та Сімферополі53. І хоча цей проект не було реа- лізовано, а створення національних частин на півдні України пішло власним шляхом, успішна організація гайдамацького загону в Одесі мала величезне значення для розгортання українського військового руху в реґіоні. 1 листопада 1917 р. Н.Маркс доповідав вищому командуванню: «Ук- раїнський рух в окрузі сильно розвивається»54. Невідрадна картина цілко- витого розвалу російських частин одеського ґарнізону підштовхувала ґене- рала Н.Маркса до співпраці з українськими військовими організаціями. 4 листопада він наказав підпорядкувати 1-й Український партизанський загін і 1-й Український запасний батальйон членові УВҐК підполковникові В.Поплавку, поклавши на нього права командира бриґади й обов’язки щодо подальшого формування частин55. Тим самим Н.Маркс фактично підтвердив розпорядження свого попередника та забезпечив організаційно-правові пере- думови для створення в Одесі нових українських частин. Глибока суспільна криза, що охопила країну восени 1917 р., наклала свій відбиток на політичну ситуацію у Причорномор’ї. Серед багатонаціонального населення Одеси поширювалися чутки про наміри української військової ради захопити владу в місті56. На вулицях Одеси почастішали сутички гайдамаків із робітничою червоною ґвардією. Звичним явищем стали провокації на ґрунті між- національної ворожнечі. Ось як описувала одеська преса один із таких інцидентів: «Школі прапорщиків провокаційним шляхом дали знати, ніби на них йдуть кінні гайдамаки. Водночас у гайдамацький курінь повідомили, що проти них виступають зі школи прапорщиків. Негайно біля школи вишикувалась сторожова охорона з вихо- ванців школи, а назустріч юнкерам вийшли кінні гайдамаки. О 10 год. вечора, коли ця зустріч відбулася, ледь не сталося справжнє зіткнення. Обидві сторони обмінялись кількома по- стрілами – на щастя, без наслідків для тих чи інших жертв про- вокації. І незважаючи на те, що якийсь автомобіль у той же час обстріляв гайдамацькі казарми, офіцерам з обох сторін вдалося приступити до перемовин і з’ясувати непорозуміння»57. 52 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.454. – Л.81. 53 Там же. – Д.459. – Л.121–123. 54 Там же. – Ф.366. – Оп.1. – Д.100. – Л.1. 55 Там же. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.459. – Л.96. 56 Див.: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.1705. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.213–213 зв.; РГВИА. – Ф.366. – Оп.1. – Д.100. – Л.101. 57 Партизан. Вино, провокация, погромы // Одесские новости. – 1917. – 12 октября. – №10540. – С.4. Український історичний журнал. – 2017. – №3 55Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... Аби запобігти подібним провокаціям, на вулицях міста було запроваджено спільне патрулювання гайдамаків, міліціонерів та військовиків. Відлунням петроградського перевороту стала спроба одеських більшови- ків проголосити в місті радянську владу. Але подібні намагання зустріли спро- тив із боку різних політичних сил, у тому числі й українських організацій. При цьому І.Луценко та інші керівники Одеської української військової ради вважали, що падіння Тимчасового уряду відкриває можливості для створення національного війська й утвердження української державності. 8 листопада 1917 р. на українському з’їзді в Одесі представник гайдамацьких частин про- мовисто заявив: «Маю шаблю в руці – ще не вмерла Україна!»58. А в ніч з 14 на 15 листопада підполковник В.Поплавко оголосив зібраним у штабі ОВО воє- начальникам про перехід усієї повноти влади в Україні до Центральної Ради. Тимчасовим головним начальником округу В.Поплавко призначив ґенерала Ю.Єлчанинова – начальника розквартированої поблизу Одеси 12-ї кавалерій- ської дивізії, який погодився виконувати накази української влади. Ґенерал Н.Маркс не зважився чинити опір. 15 листопада Ю.Єлчанинов уже приймав урочистий парад українських частин одеського ґарнізону, а наступного дня ґенеральний комісар військових справ України С.Петлюра підтвердив його призначення на посаду головного начальника ОВО59. Фактичним керівни- ком Одеського військового округу став колишній член УВҐК підполковник В.Поплавко, призначений комісаром при штабі ОВО. Більшовицька загроза спонукала революційні організації в Одесі до по- розуміння з урядом Української Народної Республіки. Тимчасовий обласний революційний комітет, створений на паритетних засадах із представників рад, виконкому Румунського фронту, Чорноморського флоту й Одеської області (Румчерод) та українських організацій, підпорядкувався урядові УНР60. Зі сво- го боку, представники української влади намагались забезпечити співпрацю з органами «революційної демократії». Зокрема ґенерал Ю.Єлчанинов не запе- речував, щоб посаду коменданта міста обійняв член президії ради солдатських депутатів більшовик Ґур’єв61. І хоча пристрасті довкола політичних питань не вщухали, до збройних зіткнень між опонентами все ж не дійшло. Правопорядок в Одесі підтримували українські частини. Підосавул О.Сах но-Устимович у цей час залишив гайдамацький загін, а підполков ник В.Поплавко був призначений комісаром при штабі ОВО. Відтак командиром української бриґади в листопаді 1917 р. став полковник М.Мазуренко. Колиш- ній командир запасного полку, він спершу ставився неприхильно до україніза- ції, але після листопадової зміни влади перейшов на українську службу62. 58 Ив. Г. Украинский съезд // Там же. – 26 октября. – №10552. – С.3. 59 Розпорядження С.В.Петлюри // Робітнича газета. – 1917. – 4 листопада. – №176. – С.2. Див. також: Приказ украинским войскам Одесского гарнизона // Одесские новости. – 1917. – 2 ноя- бря. – №10558. – С.3; Ар. Украинизация Одессы и округа // Там же. – 3 ноября. – №10559. – С.2. 60 ЦДАВО України. – Ф.4195. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.4; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. – Т.1. – К., 1996. – С.410. 61 Ачканов Г. З спогадів про Лютневу і Жовтневу революції в Одесі // У дні Жовтня: Спогади учасників боротьби за владу Рад на Україні. – К., 1987. – С.405. 62 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.7/8 (31/32). – С.180–181, 186. Український історичний журнал. – 2017. – №3 56 М.А.Ковальчук Користуючись зняттям адміністративних перепон, вояки-українці одесь- кого ґарнізону організовано переходили до лав гайдамацького загону. Наприклад, саме так учинили українці з 40-го запасного полку на чолі з під- осавулом Ю.Мацаком. Для поповнення одеських гайдамаків командування округу залучало й військові частини з інших міст Причорномор’я. 24 листопа- да 1917 р. ґенерал Ю.Єлчанинов розпорядився начальникові 168-ї команди ви- здоровців в Єлисаветграді та командирові 48-го запасного полку в Оріховому «приступити до формування гайдамацьких пластунських сотень для запасно- го гайдамацького куреня, що знаходиться в Одесі»63. Командирові 277-го за- пасного полку (Акерман) також було наказано направити вояків-українців до національних частин64. На початку грудня 1917 р. військовий секретар УНР С.Петлюра розробив план щодо організації українського війська на півдні України. Відповідно до його вказівок, ґенерал Ю.Єлчанинов 7 грудня видав наказ про реоргані- зацію українських підрозділів в Одесі. Зокрема на базі 1-го Гайдамацького куреня створювався 1-й Гайдамацький пластунський полк, а запасний гайда- мацький курінь належало переформувати у 2-й Гайдамацький пластунський полк. Кожен полк мав складатися з трьох батальйонів. Крім того, зі скла- ду 1-го Гайдамацького куреня планувалося виділити кінний дивізіон, який згодом мали розгорнути в Гайдамацький кінний полк у складі чотирьох со- тень. Розпочалося й формування 1-ї Української легкої батареї65. 12 грудня Ю.Єлчанинов призначив командиром 1-го Гайдамацького кінного полку під- полковника В.Продьма, а командиром 1-ї Української легкої батареї – штабс- капітана С.Комірного66. Аби укомплектувати гайдамацькі полки, полковник М.Мазуренко скасу- вав ретельний відбір добровольців і дозволив приймати до частин усіх бажа- ючих. Проте серед поповнень, які надійшли до бриґади впродовж листопада 1917 р., виявилося чимало прихильників «демократизації» війська. Один з українських офіцерів згадував: «І що ж ми почали помічати? Почалися серед козаків балачки, що так не має бути, що по всіх частинах є ради, а в нас їх нема. Старшини тут, мовляв, що хочуть, те й роблять, а козаки не мають ніяко- го голосу. Далі почали мріяти про те, що треба завести в себе ради, як це було на старому Запоріжжі, старшин, мовляв, треба вибирати. Почалася ось так сварка поміж самими козаками»67. На початку грудня 1917 р. в гайдамацьких частинах уже з’явилися виборні ради. Окрім гайдамацької бриґади, в Одесі урядові УНР підпорядкували- ся також 1-ша школа прапорщиків й авіаційна школа. Українізувалися 1-й Одеський український авіазагін, 44-та окрема телеграфна рота, сформова- ні з 460-ї й 479-ї ополченських дружин караульні батальйони68. На прохання 63 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.431. – Л.116. 64 Там же. – Л.161. 65 Там же. – Д.466. – Л.19, 76. 66 Там же. – Л.83. 67 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.9/10 (33/34). – С.241. 68 В Одесі // Козацька думка. – 1917. – 1 грудня. – Ч.4. – С.4; РГВИА. – Ф.2085. – Оп.2. – Д.128. – Л.10; Ф.1837. – Оп.1. – Д.466. – Л.141, 328. Український історичний журнал. – 2017. – №3 57Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... В.Поплавка, командувач Румунського фронту Д.Щербачов наказав передис- локувати до Одеси 270-й запасний полк, який стояв у Вапнярці та значною мірою складався з українців69. Але внаслідок суперечливих наказів команду- вання ця військова одиниця ще тривалий час залишалася на Поділлі. Та поки 270-й запасний полк нарешті прибув до Одеси в місті спалахнуло збройне зіткнення з прихильниками радянської влади. Приводом до конфлікту стала заборона українською владою у середині грудня 1917 р. організації воєнної експедиції на Дон проти козацьких частин О.Каледіна. Послідовно засуджуючи розпалювання громадянської війни, укра- їнська військова рада роз’яснила, що бажаючі воювати з каледінцями можуть вирушити на Дон у приватному порядку, але не організованими загонами. Це викликало гостре невдоволення одеських прихильників радянської вла- ди, які створили військово-революційний штаб і почали готувати повстання. Хоча переважна більшість ґарнізону дотримувалася нейтралітету, борців за «пролетарську революцію» підтримували загони червоної ґвардії, створені на заводі Російського товариства пароплавства й торгівлі, інших підприємствах. На світанку 13 грудня червоноґвардійці почали займати центральні квартали та проходи в порт. До вечора кількасот озброєних робітників зосереди лися біля Воронцовського палацу на Миколаївському бульварі, де знаходився виконком ради робітничих депутатів70. Приборкання заколотників стало першим бойовим хрещенням гайда- мацької бриґади. Уранці 14 грудня 1917 р. за наказом ґенерала Ю.Єлчанинова у центр міста ввійшов 2-й Гайдамацький пластунський полк. Розігнавши червоноґвардійську варту, гайдамаки зайняли вокзал, телефонну станцію та почали просуватися в бік оперного театру. Невдовзі на вулицях залуна- ли постріли. У сутичці біля будинку колишнього одеського градоначальства смертельного поранення зазнав начальник штабу червоної ґвардії М.Кангун. Після цього перестрілки між гайдамаками й червоноґвардійцями спалахнули на вул. Пушкінській, у районі Миколаївського бульвару, біля міського теат- ру. Вокзал, телефонна станція й інші пункти у центрі міста по декілька разів переходили з рук у руки71. Зрештою підрозділи 2-го Гайдамацького пластун- ського полку закріпилися в районі вокзалу, Куликового поля, Пушкінської, Канатної й Малої Фонтанної вулиць. Розосередившись у центрі міста, гай- дамаки однак втратили чисельну перевагу на окремих бойових ділянках. Скориставшись цим, червоноґвардійці перейшли в наступ у районі Великої й Малої Арнаутських вулиць. Українські вояки змушені були відійти на Куликове поле, коли на допомогу їм прибув підрозділ 1-го Гайдамацького пластунського полку. Після цього розпочалася контратака. Підполковник М.Янчевський згадував: «Наступ був ґвалтовний. Гайдамаки до полону червоно - ґвардійців майже не брали. До рук гайдамаків дісталося багато мушкетів і 69 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.466. – Л.7, 14. 70 Див.: Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з радянською Росією: 1917–1918 рр. – Т.1. – К., 2015. – С.136–137. 71 Там само. – С.138–140. Український історичний журнал. – 2017. – №3 58 М.А.Ковальчук до десятка кулеметів»72. До вечора гайдамаки витіснили червоноґвардійців у портовий район. «Рештки червоної ґвардії, що відступали під прикриттям ночі до свого штабу, відступили до Ропіта, – згадував член загальноміського штабу червоної ґвардії А.Броневий. – Відступати далі було нікуди. У штабі червоної ґвардії було залишено кількох надійних товаришів, яким було дано завдання висадити його в повітря в разі, якщо його буде зайнято гайдамаками»73. Успішні дії гайдамацьких частин дозволили представникам української влади розпочати переговори з керівниками військово-революційного штабу про припинення вуличних боїв. Окрім того, очільників повстання зробило по- ступливішими прибуття до Одеси п’яти українських ескадронів стрілецького полку 8-ї кавалерійської дивізії (10 офіцерів, 1650 вояків)74. Цей підрозділ без дозволу командування вирушив із Румунського фронту на допомогу одесь- ким гайдамакам. 15 грудня 1917 р. ворогуючі сторони уклали домовленість, згідно з якою влада в місті переходила до колеґіального органу, створеного з представників рад, Румчероду, української військової ради й червоної ґвардії. Увечері того ж дня бойові дії припинилися. За наказом Ю.Єлчанинова, гайда- мацькі підрозділи поступово відійшли на південну околицю міста. За даними української влади, у боях загинули 4 військовослужбовців75. Невдовзі після одеських подій гайдамацькі частини ліквідували спробу більшовицького перевороту в Миколаєві. Зокрема 22 грудня 1917 р. на допомогу місцевій українській раді довелося відправити підрозділи 2-го Гайдамацького пластунського полку. Спільно з частинами миколаївського ґарнізону гайдама- ки взяли під контроль становище в місті. У сутичці з українськими вояками загинув начальник місцевої червоної ґвардії А.Золотухін76. Уранці 29 грудня гайдамакам довелося витримати справжній бій на вулицях міста, але при- буття до Миколаєва решти підрозділів 2-го Гайдамацького пластунського полку змусило червоноґвардійців припинити збройну боротьбу77. Заявивши про готовність до порозуміння, більшовики делеґували своїх представників до військово-революційного комітету, що мав стати найвищим органом вла- ди в Миколаєві. Після того, як збройні сутички на вулицях міста вщухли, 2-й Гайдамацький пластунський полк повернувся до Одеси. Формальне примирення між прихильниками й противниками укра- їнського уряду не могло приховати зростання політичної напруги в містах Причорномор’я. Соціальна й економічна нестабільність супроводжувалися поширенням анархії, безробіттям, продовольчою кризою. Загроза нових заво- рушень в Одесі стримувала Ю.Єлчанинова та В.Поплавка від відправки гай- дамацьких частин проти радянських загонів В.Антонова-Овсієнка, які саме у 72 Янчевський М. Зі споминів. – С.147. 73 Броневой Ал. Октябрьские дни в Одессе (воспоминания бывшего красногвардейца штаба одесской рабочей красной гвардии) // Летопись революции. – 1927. – №5/6 (26/27). – С.256. 74 РГВИА. – Ф.2126. – Оп.1. – Д.663. – Л.12; Ф.2003. – Оп.1. – Д.683. – Л.206. 75 Ковальчук М. Битва двох революцій. – Т.1. – С.143. 76 Державний архів Миколаївської області. – Ф.П-4074. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.4; Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.59. – Оп.1. – Спр.789. – Арк.10; Спр.1533. – Арк.34, 36; Спр.1170. – Арк.63. 77 Ковальчук М. Битва двох революцій. – Т.1. – С.350–351. Український історичний журнал. – 2017. – №3 59Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... цей час розпочали наступ проти військ УНР на Катеринославщині. Крім того, українське командування не ризикувало ослабити одеський ґарнізон перед загрозою ворожих дій із боку Чорноморського флоту, який підтримав радян- ський уряд. Намагаючись позбутися збільшовичених елементів у військових частинах, ґенерал Ю.Єлчанинов 23 грудня 1917 р. наказав звільнити у відпустку всіх вояків неукраїнської національності на теренах ОВО. Це розпорядження при- звело до масової демобілізації одеського ґарнізону78. Після того, як чисельність деяких частин зменшилася втричі, ці формування вже не являли з себе жод- ної військової сили. Здійснювати ж аґітаційну роботу серед гайдамаків одеські більшовики не мали змоги, оскільки, за красномовним свідченням одного з них, «серед більш-менш відповідальних працівників нашої партії в тогочасній Одесі жоден товариш не володів українською мовою»79. Демобілізація не торкнулася гайдамацьких частин, чисельність яких стрімко зростала. Станом на 29 грудня 1917 р. 1-й і 2-й Гайдамацькі плас- тунські полки налічували 7633 вояки при 334 офіцерах (із них 1918 числи- лися хворими, перебували у відпустках тощо). Бриґада мала на озброєнні 10 771 рушницю і 83 кулемети80. Полками у цей час командували, відповід- но, штабс-капітани Осмоловський та Орлов81. Коли ж до Одеси прибув 270-й запасний полк, його було реорганізовано у 3-й Гайдамацький пластунський. Прагнучи зосередити в місті якомога більшу кількість українських військ, ко- мандування ОВО навіть прохало ґенерала Д.Щербачова надіслати до Одеси 4-й Запорізький полк зі складу 9-ї армії Румунського фронту82. Наприкінці грудня 1917 р. розпочалося формування 1-ї Одеської україн- ської дивізії. Майже всі частини цього військового з’єднання дислокувалися в Одесі – за винятком 4-го Гайдамацького пластунського полку, сформованого в Акермані на базі 277-го запасного полку. Окрім уже наявних трьох плас- тунських й одного кінного гайдамацьких полків, в Одесі створювалися диві- зійна артилерія та кулеметна частина. Для формування гарматної бриґади було використано 132-гу, 133-тю, 134-ту, 135-ту, 136-ту й 137-му позиційні легкі батареї, призначені в російській армії для ведення вогню по аеропла- нах83. Командиром гарматної бриґади став колишній командувач 5-го запас- ного гарматного дивізіону полковник Р.Столбовський, який 4 січня 1918 р. приступив до виконання своїх обов’язків. 1-й гарматний дивізіон очолив ка- пітан Гунченко, 2-й – капітан Каменський84. Український кулеметний полк (командир – штабс-капітан Ю.Мацак) створювався на базі розформованого Кольтівського кулеметного полку85. 78 ГАРФ. – Ф.130. – Оп.1. – Д.75. – Л.27; Гавен Ю. Октябрь в Крыму // Октябрь на фронте: Воспоминания. – Москва, 1967. – С.289. 79 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.1147. – Арк.3. 80 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.466. – Л.212. 81 Там же. – Д.431. – Л.47. 82 Там же. – Д.466. – Л.99. 83 Там же. – Л.104. 84 Там же. – Л.243, 284, 327 об.; Д.431. – Л.47. 85 Там же. – Д.431. – Л.47; Д.466. – Л.301, 327 об. Український історичний журнал. – 2017. – №3 60 М.А.Ковальчук Начальником Одеської дивізії було призначено ґенерал-майора Васильєва, але за його відсутності обов’язки начдива виконував командир гайдамацької бриґади М.Мазуренко. Схожим чином обов’язки начальника штабу дивізії виконував капітан В.Змієнко – оскільки призначений на цю посаду підпол- ковник Яндоловський не прибув на місце служби86. Утім молодий офіцер ви- явився палким патріотом і досвідченим штабним працівником. Згадуючи про обставини розбудови збройних сил УНР на початку 1918 р., співробітник укра- їнського Ґенерального штабу М.Удовиченко відзначав: «З цього часу до мене стали доходити звістки про помітну в одеських українських колах постать молодого капітана Змієнка, котрий своїми сміливими й рішучими заходами надавав бадьо- рості українським частинам. Коли командував гайдамацькою бригадою полковник Мазуренко, то мимоволі складалося вра- ження, що військово-революційною боротьбою в широкому зна- ченні цього слова керував хтось інший і мені кожного разу, при спробах знайти цей керівний осередок, доводилося чути про ши- року національну діяльність капітана Змієнка»87. Старшим ад’ютантом з оперативної частини у штабі Одеської дивізії було призначено штабс-капітана Станіславського, старшим ад’ютантом з інспек- торської частини – штабс-капітана Адаменка88. Провідний діяч більшовицького партосередку в Одесі стверджував у спо- гадах, що «гайдамаки доволі тісно згрупувалися довкола свого жовто-блакит- ного стягу»89. Насправді стан гайдамацьких частин залишав бажати кращого. Полковник М.Омелянович-Павленко спостеріг у 1-й Одеській дивізії брак до- свідчених кадрових офіцерів90. Звичним явищем стала недовіра вояків-укра- їнців до старшин, чимало з яких були лише вимушеними попутниками націо- нального руху. Відсутність системи відбору під час прийому вояків призвела до появи в лавах дивізії розпропаґованих «елементів». Цілковито збільшовиче- ними виявилися вояки сформованих у Петрограді кулеметних підрозділів, які поповнили лави Одеської дивізії. Уже на початку січня 1918 р. М.Мазуренко доповідав Ю.Єлчанинову: «Останнім часом настрій частин ввіреної мені дивізії погіршив- ся. Вплив прибулих з Петрограду більшовицько-налаштованих людей, у зв’язку з безперервно зростаючим внаслідок звільнен- ня, некомплекту людей, що ускладнює і без того надзвичайно важку, за числом караульну службу, створює хвилювання в частинах. Люди починають непоштиво ставитися до керівних осіб... Караульна служба несеться невірно: люди залишають караули, не очікуючи зміни, яка своєчасно ніколи не прибу- ває... Загалом можна сказати, що більшовизм потроху починає 86 ЦДАВО України. – Ф.647. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.19 зв. 87 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.1. – Д.583. – Л.276. 88 РГВИА. – Ф.1837. – Оп.1. – Д.431. – Л.47; Д.466. – Л.327 об. 89 Юдовский В. Одесский военно-революционный комитет 1918 года // Каторга и ссылка. – 1932. – №11/12. – С.242. 90 Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). – К., 2007. – С.56. Український історичний журнал. – 2017. – №3 61Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... просочуватися і в українські частини, і боротьба з цим явищем надзвичайно важка»91. На урядовому засіданні підполковник В.Поплавко так змальовував стано- вище в Одесі: «Більшовизму вже нема, бо розпустили всіх вояків, хто походить не з України. Але замість цього росте більшовизм серед українського війська, більшовизм ширять ті українські частини, які прибули з Петрограда»92. Більшовики та їхні попутники використали для зміцнення свого політич- ного впливу ІІ з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів Румунського фрон- ту, Одеської області й Чорноморського флоту, який відбувся в Одесі на початку січня 1918 р. Делеґати з’їзду переобрали Румчерод, забезпечивши більшість у його складі більшовикам і російським лівим есерам93. Президія Румчероду від- разу ж створила військово-революційний комітет (ВРК), головним завданням якого стала підготовка повстання проти української влади. Крім того, на з’їзді вперше заявила про себе група «українських соціал-демократів-більшовиків», які вже невдовзі розпочали аґітацію відповідного змісту серед гайдамаків94. Аґітаційна робота серед українських вояків, як згадував голова ВРК В.Юдовський, напрочуд швидко принесла свої плоди: «На засіданнях військово- революційного комітету дедалі частіше почали з’являтися представники гай- дамацьких низів, дедалі уважніше стали прислухатися “курені” до промов на- ших аґітаторів»95. За свідченням іншого мемуариста, «чимало представників куренів заявили, що під час захоплення влади радою вони підтримають ради або принаймні будуть нейтральними»96. Один із керівників аґітаційної роботи в лавах 1-ї Одеської дивізії стверджував, що у січні 1918 р. близько 2 тис. гай- дамаків підтримували радянську владу97. Навіть якщо ця цифра перебільше- на, переважна частина українських вояків на цей час схилялася до нейтралі- тету в політичних питаннях. «Там, де ми рахували по декілька тисяч вояків, було їх навіть неповні сотки, – свідчив Г.Гришко. – Виявилося, що чимало воя- ків було на відпустці, частина ж хорувала вже на більшовицьку пошесть, що її занесли до наших частин різні аґітатори»98. 17 січня 1918 р. вояки кулеметних батальйонів відкрито заявили про підтримку радянської влади99. Досягнуті успіхи обнадіяли прихильників перевороту: «Маючи достатню вже кількість прибічників у лавах гайдамацьких куренів, ми вирішили будь-що організу- ватися так, щоб можна було за участі вірних нам частин зрештою захопити владу»100. 91 ЦДАВО України. – Ф.1705. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.188–188 зв. 92 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т.2. – С.65. 93 Базанов С. Борьба за власть в действующей российской армии (октябрь 1917 – февраль 1918 гг.). – Москва, 2003. – С.124; ЦДАВО України. – Ф.3156. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.2 зв. 94 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.882. – Арк.9–10. 95 Юдовский В. Одесский военно-революционный комитет 1918 года. – С.243. 96 Тарасов П. От Февраля до Октября 1917 года // Старый большевик: Сборник. – 1933. – №4 (7). – С.106. 97 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.1147. – Арк.5. 98 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.11/12 (35/36). – С.286–287. 99 Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине: Февраль 1917 – апрель 1918 гг.: Сборник документов и материалов: В 3 т. – Т.3. – К., 1957. – С.124–125. 100 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.882. – Арк.9. Український історичний журнал. – 2017. – №3 62 М.А.Ковальчук У ніч на 27 січня 1918 р. прихильники радянської влади взяли під свій контроль головні установи Одеси. Під орудою військово-революційного комі- тету виступило близько 1 тис. матросів, червоноґвардійців і вояків. ВРК уро- чисто повідомив, що «влада в Одесі перейшла до рад робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів»101. Та вже ввечері того дня командування 1-ї Одеської дивізії в ультимативному порядку зажадало від ВРК і Румчероду звільнити державні установи, погодитися на підпорядкування штабу округу урядові УНР та створення в місті соціалістичної (але не радянської) влади102. Коли ж заколотники відхилили ультиматум, вулиці Одеси знову перетворили- ся на арену бойових дій. Як й очікували більшовики, переважна більшість гайдамаків оголосили нейт ралітет у збройній боротьбі. Дві сотні 1-го й три сотні 2-го пластунських пол- ків заявили, що виконуватимуть лише накази Румчероду103. Радянський мемуа- рист згодом стверджував, що 200–250 гайдамаків приєдналися до більшовиків і повернули зброю проти своїх товаришів104. Сформований значною мірою з укра- їнців 12-й Охтирський гусарський полк, частина підрозділів якого дислокувалася в Одесі, також заявив про підтримку радянської влади. Як випливає зі спогадів учасників тих подій, на боці уряду УНР виступило не більше 1 тис. бійців. На світанку 28 січня 1918 р. українські добровольці, вишикувавшись у лаву поблизу Сергієвського гарматного училища, вирушили в бік вокзалу. Після запеклої перестрілки з червоними, штаб ОВО було зайнято105. Член військо- вої секції Румчероду Н.Павлов згадував: «Наступ гайдамаків був несподіваним. Румчерод, штаб червоної ґвардії були повідомлені про це до відома утікачами – окремими червоноґвардійцями й матросами»106. Розгорнувшись на Куликовому полі та Французькому бульварі, українська артилерія почала обстрілювати во- рожі позиції вглибині міста. Червоноґвардійці й матроси вчинили запеклий опір гайдамакам у районі Базарної та Єврейської вулиць, на Олександрівському проспекті107. Учасник подій із радянського боку свідчив, що українські вояки «бились відчайдушно»108. Під натиском гайдамаків червоні змушені були зали- шити Велику Арнаутську й відступили до вул. Кондратенка. У пригоді українським воякам стали броньовані машини 4-го панцерного дивізіону, доставлені наприкінці січня з Акермана109. Міські вулиці слугували зручними «трасами» для наступу броньовиків. Г.Гришко згадував: «Але коли ми пустили броневі авта з кулеметами, то справа пішла добре. На одному та- кому авті з двома кулеметами їздив я сам цілий день. Зброя та була для такої 101 Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине… – Т.3. – С.159. 102 Ультиматум украинского штаба // Одесский листок. – 1918. – 18 января. – №11. – С.1. 103 Большевики и гайдамаки // Там же. – 15 января. – №10. – С.1. 104 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.1147. – Арк.6. 105 Братоубийственная война // Одесские новости. – 1918. – 19 января. – №10617. – С.1. 106 Державний архів Київської області. – Ф.Р-4823. – Оп.1. – Спр.28. – Арк.19. 107 Гражданская война: Сводка событий // Одесский листок. – 1918. – 19 января. – №12. – С.2; Ив. Г. Из личных впечатлений // Одесские новости. – 1918. – 19 января. – №10617. – С.2. 108 Кривошеев А. Октябрь на Юге // Гражданская война: Материалы. – Т.ІІ. – Москва, 1923. – С.121. 109 Державний архів Київської області. – Ф.Р-4823. – Оп.1. – Спр.28. – Арк.15; Украинские войска // Аккерманское слово. – 1918. – 6 января. – №1798. – С.4. Український історичний журнал. – 2017. – №3 63Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... війни цілковито незамінима. Було аж страшно дивитись зрештою, коли пішли в роботу обидва кулемети...»110. Становище прихильників радянської влади стало критичним, але надве- чір з акваторії Одеського порту їх підтримали вогнем далекобійної артиле- рії лінійні кораблі «Синоп» і «Ростислав». Підбадьорені червоні перейшли в контратаку. Жорстокі бої точилися на Олександрівському проспекті, Канатній, Пушкінській, Рішельєвській, Катерининській, Преображенській і частково Новорибній вулицях. «Українським частинам довелося відступити до вокзалу, який вони перетворили на фортецю. На дахах й у вікнах було встановлено ку- лемети і злива куль почала поливати Пушкінську вулицю», – описував події газетний кореспондент111. Прибуття до Одеси кількох «революційних» загонів із Румунського фронту забезпечило прихильникам радянської влади чисельну перевагу над захисни- ками Центральної Ради112. Оборону українських вояків ослабила втрата пан- церників під час боїв у центрі міста. Водночас робітники-залізничники спря- мували проти гайдамаків мотоброневагон «Заамурець», озброєний гарматами й кулеметами113. Та головне, вогнева міць української артилерії була недостат- ньою, щоб протистояти корабельним гарматам. Уранці 29 січня 1918 р. лінійні кораблі «Ростислав» та «Синоп» віднови- ли обстріл українських позицій. Упродовж першої половини дня червоні оста- точно відтіснили гайдамаків до вокзалу, який однак не спромоглися захо- пити114. Але й українські вояки не могли довго протриматися під нищівним гарматним вогнем. «Снаряди влучили не лише у приміщення вокзалу, а й у Пантелеймонівське подвір’я та сусідні з вокзалом будівлі, які сильно постраж- дали, – свідчив очевидець. – До 9 год. частина вокзалу загорілася»115. Унаслідок переваги червоних в артилерії й живій силі становище українських вояків надвечір 29 січня 1918 р. стало критичним. О 19-й год. того дня команду- вання запропонувало ВРК укласти перемир’я. У відповідь ревком зажадав від захисників Центральної Ради скласти зброю й видати всіх офіцерів116. Оскільки ці умови були неприйнятними для української сторони, бойові дії відновилися. Нейтралітет більшості гайдамаків, відсутність підмоги, чутки про біль- шовицький переворот у Києві та встановлення радянської влади в містах Херсонщини послаблювали бойовий дух українських бійців. За свідчен- ням очевидця, вояки «поодинці й групами почали залишати свої позиції»117. Становище гайдамаків погіршилося ще більше, коли корабельна артилерія 110 Гришко Г. 1917 рік в Одесі… // Розбудова нації. – 1930. – Ч.11/12 (35/36). – С.290. 111 Ив. Г. Из личных впечатлений. – С.2. 112 Революционная рота // Одесский листок. – 1918. – 18 января. – №11. – С.1; ЦДАВО України. – Ф.3156. – Оп.1. – Спр.172. – Арк.186; Дегтярев Л. Октябрь Румынского фронта (по личным воспоминаниям) // Красная летопись. – 1923. – №6. – С.272–273. 113 Державний архів Одеської області. – Ф.П-13. – Оп.3. – Спр.206. – Арк.32. 114 Гражданская война: Сводка событий // Одесский листок. – 1918. – 19 января. – №12. – С.2; На вокзале // Там же. – 18 января. – №11. – С.2; Кривошеев А. Октябрь на Юге. – С.121. 115 Ив. Г. Из личных впечатлений. – С.2. 116 Условия, предложенные гайдамакам // Одесский листок. – 1918. – 18 января. – №11. – С.1; Братоубийственная война. – С.1. 117 ЦДАГО України. – Ф.59. – Оп.1. – Спр.687. – Арк.35 зв. Український історичний журнал. – 2017. – №3 64 М.А.Ковальчук перенесла свій вогонь на українські казарми в південному передмісті118. Кілька тисяч нейтральних вояків, не бажаючи стати жертвами обстрілів, зажадали від командування негайно припинити боротьбу. Увечері делеґація від «ней- тралів» прибула до штабу червоної ґвардії домовлятися про умови припинення бойових дій. Делеґати погодилися видати офіцерів і пообіцяли примусити сво- їх товаришів, які вже два дні поспіль билися з більшовиками, скласти зброю119. Готовність більшої частини української залоги прийняти вимоги ВРК остаточно змінила співвідношення сил в Одесі. Ледь стримуючи ворога у цент рі міста, захисники Центральної Ради не могли сподіватися здолати ще й новоспечених більшовицьких союзників у своєму тилу. Тож у ніч на 30 січ- ня 1918 р. українське командування вирішило припинити збройну боротьбу. Бійці одержали наказ розсіюватися та пробиватися за межі Одеси. Відступ захисників Центральної Ради відбувався без значних сутичок. Винятком став запеклий бій біля вокзалу, який жменька гайдамаків до остан- нього захищала від противника. До світанку 30 січня 1918 р. червона артилерія припинила вогонь за домовленістю з представниками «нейтральних» підроз- ділів120. Останні виконали свою частину угоди, доправивши до штабу червоної ґвардії заарештованих офіцерів та учасників збройної боротьби. За свідченням члена ВРК А.Кривошеєва, усього було видано 200 чол.121 Аби запобігти від- ступові гайдамаків, червоні виставили застави на шляху до Акермана. Однак ґенералові Ю.Єлчанинову, полковникові М.Мазуренку, капітанові В.Змієнку та багатьом іншим старшинам і воякам удалося обійти ворожі пости й зали- шити місто. За повідомленнями одеської преси, втрати кожної сторони у вуличних боях складали близько 20 вбитих і 60 поранених122. Але швидше всього, ці дані далеко не повні. Усіх полеглих гайдамаків та їхніх противників за декілька днів поховали у двох братських могилах на Куликовому полі123. А.Кривошеєв стверджував, що червоні розстріляли лише незначну кількість бранців, а реш- ту звільнили після обіцянки не воювати більше проти радвлади124. Проте збе- реглися свідчення про випадки розправи над українськими полоненими. «Усе вище військове начальство, не встигнувши відступити, було нами перебито», – згадував один із червоноґвардійців125. На станції Одеса-Головна розстріляли кількох полонених вояків126. 118 Кривошеев А. Октябрь на Юге – С.120; Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.882. – Арк.11. 119 Братоубийственная война. – С.1; Кривошеев А. Октябрь на Юге. – С.122–123; Ачканов Г. З спогадів про Лютневу, Жовтневу революції… – С.410. 120 Гражданская война: Сводка событий. – С.2. 121 Кривошеев А. Октябрь на Юге. – С.123–124. 122 Гончарук Т. Жертви подій 15–17 січня 1918 р. в Одесі на сторінках газет «Одесские ново- сти» та «Одесский листок» // Південний Захід: Одесика: Історико-краєзнавчий науковий альма- нах. – Вип.13. – Одеса, 2013. – С.113. Див. також: Сколько убитых и раненых // Одесские ново- сти. – 1918. – 19 января. – №10617. – С.1. 123 О похоронах жертв // Одесский листок. – 1918. – 20 января. – №13. – С.3. Див. також: Протоколи одеської Ради робітничих депутатів // Літопис революції. – 1931. – №3. – С.176. 124 Кривошеев А. Октябрь на Юге. – С.130. 125 Российский государственный военный архив. – Ф.28361. – Оп.1. – Д.732. – Л.42–43. 126 Державний архів Одеської області. – Ф.П-2. – Оп.1. – Спр.945. – Арк.2 зв. Український історичний журнал. – 2017. – №3 65Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради... 30 січня 1918 р. ВРК повідомив мешканців Одеси про закінчення збройної боротьби та встановлення в місті радянської влади. Відповідно до умов припи- нення бойових дій ревком отримав право розпоряджатися всіма військовими силами в місті. В українських частинах запроваджувалося виборне начало. «Товариші гайдамаки» навіть отримали право безперешкодного пересування містом за наявності мандатів від своїх виборних організацій. Підпис під мир- ною угодою поставили представники 1-го Гайдамацького кінного полку, 1-го, 2-го, 3-го Гайдамацьких пластунських полків127. Небезпека румунського вторгнення, а згодом і загроза австро-німецької інтервенції не надто непокоїли «нейтральних» українських вояків, які клопо- талися лише про якомога швидше звільнення з лав армії. Натомість одеська організація «українських соціал-демократів-більшовиків» намагалася сфор- мувати з українських вояків загони для боротьби за радянську владу. 14 лю- того 1918 р. голова цієї політичної групи М.Матяш прохав Румчерод затвер- дити О.Курґанова на посаді комісара зі справ українських частин128. Оскільки у штабі В.Антонова-Овсієнка не заперечували проти подібної ініціативи, уже 26 лютого М.Матяш заявив на засіданні Румчероду про необхідність «форму- вання українського червоного війська»129. Але Румчерод зважився дати до- звіл на формування загонів українського червоного козацтва аж 11 березня130. Таке тривале зволікання представників радянської влади, очевидно, можна пояснити сумнівами в політичній благонадійності українських вояків. Та в будь-якому разі спроба створити в Одесі українські радянські війська не принесла результату, адже переважна більшість гайдамаків воліли демобі- лізуватися й вирушити додому. Командувач радянських військ Одеського ра- йону М.Муравйов нарікав, що «одеська рада не дала жодного батальйону»131. Коли австро-німецькі війська у середині березня 1918 р. ввійшли до Одеси, у місті вже не існувало організованої української військової сили, здатної вплинути на перебіг бойових дій. Хоча навесні 1918 р. полковник М.Мазуренко і сотник В.Змієнко успішно продовжили військову службу у збройних силах УНР, представники україн- ської влади не робили спроб відродити в Одесі гайдамацьке військове фор- мування. Після вигнання більшовиків одеський ґарнізон склали частини й підрозділи, які прибули з Румунського фронту: 4-та стрілецька, 15-та піхотна дивізії, 4-й панцерний кулеметний дивізіон, технічні підрозділи132. Попри на- віть те, що 4-та стрілецька дивізія частково українізувалася, це були армійські з’єднання російської армії. Національним військовим підрозділом міг уважа- тися лише гайдамацький курінь «Вільна Україна», сформований на фронті з 127 Братоубийственная война. – С.1; Мирный договор между украинскими и советскими вой- сками // Одесский листок. – 1918. – 18 января. – №11. – С.1. 128 ЦДАВО України. – Ф.3156. – Оп.1. – Спр.172. – Арк.308. 129 ГАРФ. – Ф.1029. – Оп.1. – Д.23. – Л.35; ЦДАВО України. – Ф.3156. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.25 зв. 130 ЦДАВО України. – Ф.3156. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.30. 131 Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. – Т.2. – Москва; Ленинград, 1928. – С.12–13. 132 ЦДАВО України. – Ф.1076. – Оп.1. – Спр.2 а. – Арк.33; Спр.14. – Арк.99. Український історичний журнал. – 2017. – №3 66 М.А.Ковальчук українського ударного батальйону 71-ї дивізії133. У квітні 1918 р. розпочалося переформування цих військ на частини 3-го Херсонського корпусу Армії УНР, але гетьманський переворот П.Скоропадського започаткував нову сторінку в історії української держави та її збройних сил. Таким чином, у 1917–1918 рр. Одесі судилося стати одним із місць най- більш інтенсивного формування українського війська. Започаткована на хви- лі національного відродження, організація гайдамацьких частин була не- розривно пов’язана з притаманною причорноморському реґіону козацькою традицією. Упродовж другої половини 1917 – на початку 1918 рр. новітні гай- дамаки виступали головною військовою силою Центральної Ради не лише в Одесі, але й загалом на півдні України. Високий рівень боєздатності цій час- тині в перші місяці її існування забезпечив добровільний принцип комплек- тування та сувора система відбору новобранців. Спроба розгорнути на базі гайдамацької бриґади повноцінне військове з’єднання призвела до зниження її якості як бойової сили й засвідчила невиправданість відходу від добровіль- них засад формування в умовах глибокої суспільно-політичної кризи. Якщо збройна боротьба захисників української справи проти більшовицького пере- вороту в Одесі збагатила героїчними сторінками історію війни за незалежність 1917–1920 рр., то «нейтралітет» їхніх товаришів по зброї став зайвим доказом неможливості збудувати міцну реґулярну армію під час соціальних потрясінь звичними для дореволюційної епохи методами. 133 Сірко-Біляга Д. Спомини з 1917–1921 рр. // Biblioteka Narodowa w Warszawiе. – Archiwum im. Tarasa Szewczenki. – M/f. 87501. – S.2–2 obr. On the basing of many historical sources including first-introduced to researchers author discloses history of Ukrainian military formations created in Odesa during 1917 – beginning of 1918. The article reconstitutes in details the main phases of organi- zation and military activity of Haidamaks which were the principle armed forces of the Ukrainian People’s Republic government in the Southern Ukraine. Author scrutinizes issues connected with influence exerted by Ukrainian figures and Russian high-ranked officers for creation of national military units in Odesa. Author defines the basic prin- ciples of Ukrainian military formation’s organization and concludes their compliance with the requirements of time. Keywords: Central Rada (Central Council), revolution, Ukrainian People’s Republic, Army of UPR, Ukrainian military movement.

Українські військові частини в Одесі за Центральної Ради: формування, організація, бойовий шлях

Репозитарії

Схожі ресурси