Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.

На основі аналізу писемних джерел представлено процес складання нового історичного реґіону – Поділля – протяжністю понад 500 км із заходу на схід, від Кам’янця та Смотрича до Черкас і Звенигорода. До середини XIV ст. ці землі не мали жодного удільного князівства, перебуваючи від середини XIII ст....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2017
1. Verfasser:	Михайловський, В.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2017
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130488
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. / В.М. Михайловський. // Український історичний журнал. - 2017. - № 3. — С. 67-82. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130488
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1304882018-02-15T03:03:09Z Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Михайловський, В.М. Історичні студії На основі аналізу писемних джерел представлено процес складання нового історичного реґіону – Поділля – протяжністю понад 500 км із заходу на схід, від Кам’янця та Смотрича до Черкас і Звенигорода. До середини XIV ст. ці землі не мали жодного удільного князівства, перебуваючи від середини XIII ст. під владою монґолів, а згодом Золотої Орди. Політичні зміни 1340–1350-х рр. призвели до зникнення Руського королівства й початку кризи в Орді. Ці події дали поштовх для розширення сфери впливу Великого князівства Литовського та взяття під контроль князями Коріатовичами основних центрів уздовж шляхів сполучення на лівому березі Дністра й у басейні Південного Бугу. The article is addresses the formation of а new historical region on Ukrainian lands in the second half of the 14th century – Podillia. Based on the analysis of written sour- ces the article outlines the composition of this big region stretching for over 500 km from West to East, from Kamianets’ and Smotrych to Cherkasy and Zvenyhorod. It demonstrates how a region takes shape along the trade routes in the middle of the 14th century, the region, which until that time had no independent principality and from the 13th century was ruled by the Mongols and then the Golden Horde. Political changes 1340–1350 years led to the disappearance Kingdom of Rus’, and the crisis in the Golden Horde. These events gave impetus to the expanse of the Grand Duchy of Lithuania’s influence over the territory and princes Koriatovych taking control over the major settlements along the routes running on the left bank of the Dnister river and the Southern Buh basin. 2017 Article Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. / В.М. Михайловський. // Український історичний журнал. - 2017. - № 3. — С. 67-82. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130488 94(477)«XIV» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Михайловський, В.М. Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Український історичний журнал
description	На основі аналізу писемних джерел представлено процес складання нового історичного реґіону – Поділля – протяжністю понад 500 км із заходу на схід, від Кам’янця та Смотрича до Черкас і Звенигорода. До середини XIV ст. ці землі не мали жодного удільного князівства, перебуваючи від середини XIII ст. під владою монґолів, а згодом Золотої Орди. Політичні зміни 1340–1350-х рр. призвели до зникнення Руського королівства й початку кризи в Орді. Ці події дали поштовх для розширення сфери впливу Великого князівства Литовського та взяття під контроль князями Коріатовичами основних центрів уздовж шляхів сполучення на лівому березі Дністра й у басейні Південного Бугу.
format	Article
author	Михайловський, В.М.
author_facet	Михайловський, В.М.
author_sort	Михайловський, В.М.
title	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.
title_short	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.
title_full	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.
title_fullStr	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.
title_full_unstemmed	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.
title_sort	формування території історичного поділля у другій половині xiv ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130488
citation_txt	Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. / В.М. Михайловський. // Український історичний журнал. - 2017. - № 3. — С. 67-82. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT mihajlovsʹkijvm formuvannâteritorííístoričnogopodíllâudrugíjpoloviníxivst
first_indexed	2025-07-09T13:42:09Z
last_indexed	2025-07-09T13:42:09Z
_version_	1837177012460978176
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №3 Утворення нового історичного реґіону, та ще й на території, де доти не було жодного удільного князівства, відбулося в результаті прагнень Великого князів- ства Литовського розширити у середині XIV ст. сферу свого впливу в південно- західному напрямку. Ця версія походить із заходу і її леґітимізують боротьба з татарами та припущення, що литовці стали центром збирання руських зе- мель. А як виглядали справи з протилежного боку? Мабуть, кращого моменту для поширення своєї влади на землі в межиріччі Дністра та Дніпра годі було й шукати. Останній сплеск активності Золотої Орди у цьому реґіоні, що припав на середину XIV ст., змінився тривалою боротьбою за владу у степовій імперії. Ослаблення Орди у цей час збіглося з поширенням «чорної смерті» – чуми, яка демографічно та економічно послабила її володіння у Східній Європі. Якщо спробувати описати ситуацію просто, то «Захід» хотів прийти, але побоювався, а «Схід» хотів залишитися, але вже не міг, тому «Північ», під якою виступила Литва, прийшла та змогла утвердитися. У цій статті йтиметься про терени, що простягаються від Кам’янця- Подільського на заході й до Черкас на сході, від Меджибожа на півночі та майже до узбережжя Чорного моря. Щоправда, з останньою межею слід бути обережним, адже нова, спірна територія, та ще й у XIV ст., важко вкладалася у стабільні кор- дони. Утім два все ж таки будуть – це Дністер, що відділяє Поділля від майбут- нього Молдавського князівства, та Дніпро. Отже йтиметься про розлогі простори, через які пролягали декілька значних шляхів, що з’єднували узбережжя Чорного моря та Кримський півострів із Центральною Європою. Поступове «проявлен- ня» цієї території в історичних джерелах – літописах, хроніках, документах на володіння землею – покаже головні центри та шляхи сполучення чималого історичного реґіону на Великому кордоні, де в той час закінчувалася Європа. УДК 94(477)«XIV» В.М.МихАйлоВський * ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ІСТОРИЧНОГО ПОДІЛЛЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст. На основі аналізу писемних джерел представлено процес складання нового іс- торичного реґіону – Поділля – протяжністю понад 500 км із заходу на схід, від Кам’янця та Смотрича до Черкас і Звенигорода. До середини XIV ст. ці землі не мали жодного удільного князівства, перебуваючи від середини XIII ст. під владою монґолів, а згодом Золотої Орди. Політичні зміни 1340–1350-х рр. призвели до зникнення Руського королівства й початку кризи в Орді. Ці події дали поштовх для розширення сфери впливу Великого князівства Литовського та взяття під контроль князями Коріатовичами основних центрів уздовж шляхів сполучення на лівому березі Дністра й у басейні Південного Бугу. Ключові слова: Поділля, Подільська земля, реґіон, Велике князівство Литовське, Польське королівство, Золота Орда, Коріатовичі, Дністер, Південний Буг, шля- хи сполучення, реґіональні центри. * Михайловський Віталій Миколайович – доктор історичних наук, професор кафедри істо- рії України Київського університету імені Бориса Грінченка E-mail: mykhaylovsky@gmail.com * Український історичний журнал. – 2017. – №3 68 В.М.Михайловський * Назва «Поділля» утворилася від поєднання префікса по- та кореня -діл-/-дол-. Саме під таким ім’ям цей реґіон фіксується від середини XIV ст. Тогочасною руською мовою в ориґінальних документах назва завжди йшла в ув’язці зі словом «земля»: «Подольскои земли» (1375 р.)1, «Подольскои земли» (1391 р.)2, «Подолскои з(е)мли» (1401 р.)3, або ж просто «оу Подольи» (1429 р.)4. Латиномовні акти використовували кальку з руської – «terra Podolie» (1395 р.)5, а німецькомовні – «Podolien» (1375, 1385 рр.)6. Спроби мовознавців та істориків пояснити етимологію цього слова здебіль- шого обмежувалися констатацією того, що йдеться про територію, котра лежа- ла нижче за течію р. Дністер від одного зі столичних центрів Галича – тому-то й -діл-/-дол- у корені назви. Для посилення цієї версії залучалася попередня назва реґіону – «Пониззя», яка теж має префікс по- та корінь -низ-, синоніміч- ний -діл-/-дол-. Декілька разів її згадано в Галицько-Волинському літопису впродовж XIII ст. Уперше Пониззя фіксується 1228 р. в контексті перемовин князів Данила Романовича та Мстислава Мстиславича, коли другий обіцяв цю територію першому7. Наступна згадка – уже під 1240 р. Тоді, після захоп- лення Києва монґолами, Доброслав Судич узяв Бакоту та «все Понизье при#. без кн#жа повелени>»8. Загалом згадки в літопису про Пониззя пов’язані з головним містом ре- ґіону – Бакотою. Таке маркування дозволяє однозначно стверджувати, що Пониззя XIII ст. – не тотожне Поділлю другої половини XIV ст., яке простя- галося на декілька сотень кілометрів далі на схід від Бакоти. Погодьмося з Я.Дашкевичем, що назва «Поділля» походить від великої кількості долин і ви- балків, якими течуть численні річки лівобережної частини басейну Дністра, а отже означає «країну/край долин»9. Імовірно, що Пониззя, як найсхідніша провінція, що у середині XIII ст. пе- ребувала під рукою правителів Руського королівства, після послаблення вла- ди Романовичів наприкінці 1250-х рр. стало якщо не найбільш західною пери- ферією татарських володінь, то принаймні своєрідною буферною зоною. Отже ця частина майбутнього Поділля опинилася у статусі невизначеної території. 1 Розов В. Українські грамоти. – Т.1: XIV в. і перша половина XV в. – К., 1928. – С.20. – №10. 2 Груша А. Невядомая грамота Фёдара Карыятовича за 1391 г. // Беларускі гістарычны агляд. – Т.8. – Сш.1/2. – Мінск, 2001. – С.130. 3 Полехов С. Наследники Витовта: Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века. – Москва, 2015. – С.512. 4 Розов В. Українські грамоти. – С.112. – №1. 5 Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376–1430 / Collectus opera A.Prochaska (далі – CV). – Kraków, 1882. – P.38. – №CXV; Zbiór dokumentów Małopolskich / Wyd. I.Sułkowska- Kuraś, S.Kuraś (далі – ZDM). – Cz.VI: Dokumenty z lat 1386–1417. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1974. – S.466–468. – №1843. 6 Kodeks dyplomatyczny miasta Krakоwa 1257–1506 / Wyd. F.Piekosiński (далі – KDMK). – Cz.1. – Kraków, 1879. – S.57. – №XLVII; S.74. – №LX. 7 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – T.II. – Санкт-Петербург, 1908. – C.572. 8 Там же. – C.789. 9 Див.: Дашкевич Я. Поділля: виникнення і значення назви // Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Л., 2011. – С.505–506. Український історичний журнал. – 2017. – №3 69Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Такі припущення ґрунтуються на цілковитій відсутності згадок про зазначе- ні терени в Галицько-Волинському літопису після нищівних походів Куремси (1259 р.) та Бурундая (1260–1261 рр.)10. Залучення Лева Даниловича в конфлікти із західними та північними сусі- дами Руського королівства могло стати причиною втрати будь-якого впливу на Пониззя наприкінці XIII ст., де, імовірно, у цей час закріпилися, установивши свою владу, удільні татарські правителі. За абсолютної відсутності будь-яких джерел про тогочасні події на Пониззі ми не можемо бодай в якомусь набли- женні говорити про життя цього краю. Що відбувалося по той бік умовного кордону, коли нові володарі розлогих степів Північного Причорномор’я звикали до нових реалій та нових сусідів? Поштовхом для впорядкування контролю над шляхами сполучення західної частини Улусу Джучи могла би слугувати активність Ґенуї та Венеції в Азово- Чорноморському басейні, де на рубежі XIII–XIV ст. зміцнювалися факторії цих міст-республік, і для яких пошук та налагодження сталих сухопутних маршру- тів для східних товарів було одним із пріоритетних видів діяльності. Для май- бутнього Поділля у цьому ключі важливу роль мав би відігравати Білгород (Білгород-Дністровський), який ґенуезці, що закріпилися тут у XIII ст., назива- ли Монтекастро. З огляду на географічне розташування цього міста його зна- чення як торгового центру важко переоцінити. Важливі також спроби короля Владислава III (з 1441 р. був володарем Польського й Угорського королівств) на початку 1440-х рр. установити контроль своїх подільських урядників над цією територію11. Здобутий турками 1484 р., Білгород надовго став головним опорним пунктом Османської імперії у цьому реґіоні, що зв’язував основні су- хопутні та морські торгові шляхи в північно-західній частині Чорного моря, ставши своєрідним північним фронтиром османців12. Етнічні зміни на Пониззi й у межиріччі Дністра та Південного Бугу піс- ля 1240-х рр., пов’язані з приходом нових груп населення, стали каталізатором формування тут володінь Куремси, якими урядували троє його синів – Абаджи, Караджи, Янджи13. Уже у середині XIV ст. ця територія отримала нових пра- вителів – відомих за літописною традицією так званих «татарських царів», ко- трі програли битву на Синіх Водах. Їхні володіння проіснували тут до другої половини XIV ст. й були поступово завойовані литовськими князями брата- ми Коріатовичами14. Імовірно, що конфіґурація влади, яка склалася на другу 10 ПСРЛ. – T.II. – С.840–843, 846–848. 11 Михайловський В. Привілей короля Владислава III на Кам’янецьке староство для Теодорика з Бучача 1442 р. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічно- го університету: Історичні науки. – Т.11. – Кам’янець-Подільський, 2003. – С.44–58; Kurtyka J. Nadanie starostwa podolskiego Teodorykowi z Buczacza z r. 1442 (z dziejów królewszczyzn na Podolu w XV i XVI wieku) // Księga jubileuszowa profesora Feliksa Kiryka [Annales Academiae Paedagogicae Cracoviensis: Wydanie specjalne. – Folia 21: Studia Historica, III, 2004]. – Kraków, 2004. – S.69–102. 12 Ostapchuk V., Bilyayeva S. The Ottoman Northern Black Sea Frontier at Akkerman Fortress: The View from a Historical and Archeological Project // The Frontiers of the Ottoman World / Ed. A.S.C.Peacock. – Oxford, 2009. – P.137–170. 13 Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: Політична історія, територіально-адміністра- тивний устрій, економіка, міста (XIII–XIV ст.). – К., 2014. – C.250–252. 14 Скочиляс І. Галич після Галича: Пониззя (Русо-Влахія) у XII–XIV ст. // Княжа доба: історія і культура. – Вип.5. – Л., 2011. – С.45–47. Український історичний журнал. – 2017. – №3 70 В.М.Михайловський половину XIII – першу половину XIV ст., стала основою для уявлень про май- бутній великий реґіон на сході Європи та протривала до першої третини XV ст., коли вперше було описано історію підкорення Поділля литовськими князями. Особливістю цієї частини Європейського континенту була слабка урбані- зація території, що обмежувалася у XIII ст. лише середньою течією Дністра. Отже найсхіднішими містами Пониззя, відомими Галицько-Волинському лі- топису, стали Калюс (Каліус) та Кучельмен. Це не сприяло утворенню окре- мого, удільного, князівства. Другою групою міст і городищ, відомих за дже- релами на майбутньому Поділлі, були поселення у верхній течії Південного Бугу – від згадуваного в літописах Меджибожа до сучасного Ладижина на Вінниччині15. Що цікаво, зі сторінок літопису ці два райони слабко пов’язані між собою, що, імовірно, добре узгоджується з горизонтальною мережею марш- рутів, які існували в той час. Прикладом цього може бути шлях Батия на за- хід після взяття Києва – його військо, оволодівши Кам’янцем (на Волині), Ізяславом, Володимиром та Галичем, не вело жодних бойових дій у Середньому Подністров’ї16. Як у першій половині XIV ст. до цих «татарських держав» ставилися воло- дарі Руського королівства – ми не знаємо. Можливо, саме тоді почала прояв- лятися тенденція до відносно мирного співіснування, адже як одні, так й інші скоріш за все не мали можливостей вести війни за території супротивника. Для Руського королівства просування у східному напрямку унеможливлювала відсутність мережі міст (найбільшим міським центром на схід від Галича була Теребовля). А татарські володарі Пониззя з огляду на зміни, що їх принесло XIV ст. Золотій Орді та всьому степовому світу, не мали достатньо ресурсів для продовження руху на захід. Та й чи було їм це потрібно? Радше ні, адже, як ми знаємо з Галицько-Волинського літопису, у результаті походів Куремси й Бурундая на території, підконтрольній Данилові Романовичу та його нащад- кам, ніде не було встановлено прямого правління. Подібний симбіоз існував і в перших десятиліттях XIV ст., за володарюван- ня Юрія Львовича та його синів Андрія й Лева, що правили разом. Загибель у 1323 р. цих останніх Романовичів стала причиною приходу до влади в Руському королівстві Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя та Марії, донь- ки Юрія Львовича17. Серед відомих на сьогодні документів із часу його прав- ління, Пониззя, або ж уже Поділля, жодного разу не згадується. Брак літо- писів за першу половину XIV ст. робить неможливим будь-яку реконструкцію тогочасних подій із перспективи саме Руського королівства. 15 Куза А. Древнерусские городища X–XIII вв.: Свод археологических памятников. – Москва, 1996. – С.204–208. 16 ПСРЛ. – T.II. – С.786. 17 Див.: Болеслав-Юрій II, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований. – Санкт-Петербург, 1907. У цьому збірнику вміщено основні документи. Сучасне їх видання з до- кладним аналізом див.: Kyпчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIV ст.: Дослідження. Тексти. – Л., 2004. – С.167–194. Також цікаві спо- стереження про зміну влади в Руському королівстві див.: Тенґовський Я. Обставини вступу кня- зя Болеслава-Юрія Тройденовича на Галицько-Волинський престіл (Невідомі руські документи з XIV століття) // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі – ЗНТШ). – Т.CCLX. – Кн.1. – Л., 2010. – С.45–56. Український історичний журнал. – 2017. – №3 71Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Кардинальні зміни настануть після 1340 р., коли внаслідок отруєння останнього володаря Руське королівство було поділене між двома претенден- тами на його «спадщину». Довга суперечка між Польщею та Литвою заверши- лася компромісом кінця 1340-х рр. про визначення сфер впливу. Це відкрило своєрідне «вікно можливостей» на спірному прикордонні колишнього Пониззя для молодших представників роду Ґедиміновичів, який правив у Великому князівстві Литовському від початку XIV ст. Політичний екскурс в історію Пониззя важливий з огляду на те, що після 1340 р. Руське королівство стало об’єктом змагань сусідів: Польщі, а згодом, або одночасно, – Угорщини й Литви. Це дозволяє побачити, як у нових політич- них реаліях утворювався новий реґіон, що одержить назву «Поділля». Східна та південно-східна межа поширення політичного впливу цих держав стала, відповідно, західним і північним кордонами майбутньої Подільської землі. Очевидно, що цьому сприяло послаблення влади Золотої Орди, або її немож- ливість контролювати свої західні терени, що, власне, і дозволило Великому князівству Литовському поступово поширити власний вплив, підпорядкував- ши північну частину Руського королівства, а згодом розпочати ще більш масш- табну акцію зі вставлення своєї влади та витіснення татар на більшій частині лісостепового правобережжя Дніпра. Подібні процеси були притаманні ще одному реґіону, який теж входив у сферу впливу Золотої Орди й локалізувався в межиріччі Дністра та Пруту. Виникнення у середині XIV ст. на правому березі Дністра Молдавського кня- зівства, котре отримало протекцію могутнього на той час Угорського королів- ства, утворило межу поширення влади Великого князівства Литовського у цьому куточку Європи. А неможливість польського короля Казимира III по- ширити свій вплив у східному напрямку обмежила його володіння на той час Львовом і Галичем – адже далі розпочалася боротьба Ґедиміновичів за під- корення татарських володінь, що стало початком формування Подільського князівства. Подальша поінформованіть про ранню історію Поділля залежить від сприй- няття відомостей, які подають літописи Великого князівства Литовського. Головне застереження щодо їх використання – найраніші тексти, такі, як «Повість про Поділля», походять із 1430–1450-х рр., а отже віддалені від по- чаткової історії краю щонайменше на 80–100 років18. Таке раннє, як на новий реґіон на території сучасної України, виокремлення у джерелах спонукає до- слідника прискіпливіше придивитися до цієї спірної території. Що ж змушувало Литву та правлячу там династію Ґедиміновичів зверта- ти увагу на віддалені терени? Адже відстань від Троків до Вінниці по прямій лінії становить близько 850 км. І цей шлях пролягає болотистим і важким для просування басейном річки Прип’ять. Історики ще від XIX ст. шукали відповіді на питання швидкого й віднос- но безконфліктного поширення влади Великого князівства Литовського на 18 Полехов С. Летописная «Повесть о Подолье» [ч.2] // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – 2014. – №2 (56). – С.54. Український історичний журнал. – 2017. – №3 72 В.М.Михайловський терени давньоруських удільних князівств у межах сучасної України. Якщо об- межитися лише територією Волині, то арґументом слугували припущення про одруження Любарта, сина великого князя Ґедиміна, із донькою останнього володаря Руського королівства Болеслава Юрія II (Болеслава Тройденовича). Такі твердження, які виходили з династичного права на спадщину, «леґіти- мізували» його владу на Волині. Утім сучасні дослідження спростували по- дібний розвиток подій з огляду на вік самого Любарта та відсутність дітей в Юрія II19. У цьому контексті увага інших Ґедиміновичів, синів Коріата, до те- риторії, яка ніколи не була удільним князівством, не мала мережі міст, при- таманних осілому населенню, ба більше – була частиною Золотої Орди, зали- шається незрозумілою. Відповідь на це питання в літописах ми навряд чи знайдено з огляду на їх пізнє походження та виразну ідеологічну мету написання, що відповідала реаліям 1430–1450-х рр., часу, коли Велике князівство Литовське остаточно втратило Західне Поділля, але прагнуло його повернути. Імовірно, у середи- ні XIV ст. швидка експансія Литви була пов’язана з чинниками, подібними до тих, що проявилися в XI–XII ст. після смерті київських князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Однією з причин кризи Русі стала велика кількість представників династії Рюриковичів, які на кінець XI ст. почали ви- магати власних уділів, що стали незабаром отчинами, центрами удільних кня- зівств. Це було пов’язано з уявленням про спільність володінь роду. Подібна ситуація склалася й з нащадками Ґедиміна20, котрі, імовірно, так само сприй- мали Велике князівство Литовське як спільну власність роду, а отже вимага- ли задоволення власних амбіцій. Перші згадки про назву нового реґіону – Поділля – з’являються в писем- них джерелах на початку 1370-х рр. Варіанти доволі одноманітні: Поділля («Podolien» 1375 р.21, «Podolie» 1377 р.22), Подільська земля («в Подольскои зємли» 1375 р.23, «terra Podolie» 1395 р.24), Подільське князівство («ducatum Podolie» 1377 р.25, «ducatus Podolie» 1383–1384 рр.26). Ця назва виникла відразу після появи та утвердження тут князів Коріатовичів – нових господарів, котрі побачили й завоювали «країну долин», що не мала меж. Поширення у другій половині XIV ст. влади литовських князів на розлогу територію, яка простягалася до Дніпра на сході та зони лісостепу на півден- ному сході й півдні, змушувало нових володарів створювати, або ж упоряд- ковувати, локальні центри. За традицією того часу такими ставали важливі 19 Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – Poznań; Wrocław, 1999. – S.236–237. 20 Загалом він мав 8 синів, а вже його сини Наримунт, Ольґерд, Коріат, Кейстут – відповідно по 4, 13, 7 і 5 (див.: Ibid. – S.304–311, 316–319). 21 KDMK. – Cz.1. – S.57. – №XLVII. 22 Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejów układu krewskiego // Miesięcznik Heraldyczny. – 1935. – Rocz. XIV. – №7/8. – S.102. 23 Розов В. Українські грамоти. – №10, 20. 24 CV. – P.38. – №CXV; ZDM. – Cz.VI. – S.466–468. – №1843. 25 Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejów układu krewskiego. – S.102. 26 Abraham W. Załozenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim // Księga pamiątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy założenia Uniwersytetu Lwówskiego przez króla Jana Kazimierza. – T.I – Lwów, 1912. – S.12. Український історичний журнал. – 2017. – №3 73Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. пункти на шляхах, які пролягали вздовж чи в межиріччі головних водних ар- терій реґіону – Дністра, Південного Бугу (тодішня назва – Бог). Якщо ліво- бережжя Дністра, що в першу чергу важливо для нашого дослідження, було доволі залюдненим з огляду на природну специфіку долини ріки, то, на проти- вагу цьому, ми мало що знаємо про долину Південного Бугу через відсутність відповідних писемних джерел. Ще одним вектором сполучення, який виділявся у цьому реґіоні, був шлях із Києва на південь, котрий проходив перпендикулярно до головних марш- рутів. Його існування ще з давньоруських часів обумовлювалося потребою в безпечному проїзді, оминаючи дніпровські пороги та ризиковані степові зони. Більш детально він відомий уже з XV ст. Так, у 1419 р. інок Зосима, мандрую- чи до Святої Землі, після Києва вирушив до річки Південний Буг (Бог), що в Подільський землі («въ Одолской земли»), відпочив тут у місті Брацлаві («градъ Бряславлъ»), а вже звідти пішов до Мітеревих Кишин («подъ Митеревыми Кышинами») на Дністрі («Нѣстръ»), звідки переправився в Молдавське кня- зівство (Волоську землю)27. Наступного разу опосередковано цей шлях, а радше контрольована терито- рія, що більш-менш збігалася з напрямком руху з Києва на південь, фіґурує під 1459 р. у документі київського князя Семена Олельковича для Єремія Шашка на володіння, які маркувалися річками, що впадають у Дністер. Зазначені тут топоніми й гідроніми фіксують територію від сучасного Томашполя до Сухої Кам’яниці (тепер, імовірно, м. Кам’янка в Республіці Молдова)28. Гідроніми, що слугують надійними маркерами, усі належать до басейну Дністра – річ- ки Русава, Камениця (нині Кам’янка), Кусниця й Кусничка (обидві притоки р. Марківка або Шумилівка)29. Якщо інформація про шляхи з півночі на південь доволі рідкісна, то марш- рути з південного сходу на північній захід і захід – більш знані в історіогра- фії. Звісно, що надійних джерел із XIV ст. немає, але відомі від другої поло- вини XV ст. так звані «татарські шляхи», які слугували основними каналами руху на Поділлі, задокументовано краще. Чи використовували їх для торгових справ? Імовірно так, адже важко у степу знайти кращий напрямок пересуван- ня, аніж той, що вже усталений, і де можна знайти принаймні воду. У лісосте- повій частині Поділля, особливо в 50-кілометровій зоні р. Дністер на лівому, подільському, березі з його глибокими долинами наявність будь-якого шляху для більш-менш швидкого просування була виключена. Певним конкурентом слугував інший маршрут – «via valachica», який проходив через Молдавське князівство до Білгорода, важливого порту на узбережжі Дністровського ли- ману30. Виглядає цілком імовірним, що довкола цього шляху і сформувала- ся молдавська держава, і можливо, що так само сталося й на іншому березі Дністра, де Подільське князівство утворилося вздовж двох більш протяжних 27 Хожение инока Зосимы 1419–1422 гг. // Православный палестинский сборник. – Т.VIII. – Вып.3 (24). – С.2. 28 Розов В. Українські грамоти. – С.171. – №93. 29 Словник гідронімів України. – К., 1979. – С.305. 30 Oguy A. Lwowski szlak handlowy i intensyfikacja obiegu monetarnogo na północnej Bukowinie w XIV–XVI w. // Przegląd Historyczny. – 2010. – Т.CI. – S.587. Український історичний журнал. – 2017. – №3 74 В.М.Михайловський шляхів. Поглянувши на карту населених пунктів Поділля XVI–XVII ст. завва- жимо своєрідні «коридори» між ними, що їх дослідники одностайно пов’язують із двома найбільшими шляхами реґіону – Чорним і Кучманським31. Чорний шлях, назва якого походить імовірно від однойменного лісу (лока- лізується західніше Умані) пролягав від Білгорода на північ, де біля лісу, що дав йому назву, повертав на захід і йшов лівим берегом Південного Бугу аж до Хмільника. Власне в околицях останнього наприкінці XV ст. зафіксовано першу писемну згадку про нього – «via nigra»32. Кучманський шлях проходив південніше, і простягався вздовж правого берега Південного Бугу в напрямку м. Ров (від 1537 р. – Бар), а далі повз Зіньків, Сутківці, Ярмолинці – на Південну Волинь, де й зустрічався з Чорним. Імовірно, що цей шлях, принаймні на теренах історичного Поділля, був частиною знаної у XIV ст. «татарської дороги» («via tartarica»), що від Львова через Кам’янець провадила на Крим до Кафи з відгалуженням на розташоване в гирлі Дону місто Тану33. Знана з писемних джерел ще під 1339 р. «via tartarica» мала дві гілки34, які на «поділь- ських» відтинках відповідали б пізнішим Чорному й Кучманському шляхам. Представлення основних напрямків комунікацій Поділля у XIV ст. демон- струє нам усю складність вивчення історичної географії в той час. Головним підґрунтям для дослідників виступає доволі обмежений актовий матеріал і декілька специфічних за своїм походженням джерел: «А се имена градом всѣм рускым далним и ближним» («Список русских городов дальних и ближ- них»; далі – «Список…») і татарські ярлики володарям Великого князівства Литовського на землі, розташовані на території сучасної України. «Список…» – одне з найбільш інформативних джерел щодо історичної гео- графії реґіону, який, імовірно, було створено наприкінці XIV ст. Такого виснов- ку свого часу дійшов В.Янін, котрий звернув увагу на присутність у тексті пев- них міст, що за іншими, на його думку авторитетними, джерелами дозволяє віднести появу «Списку…» саме до 1375–1381 рр.35 На сьогодні це – найраніше датування пам’ятки. Аналогічну методику застосував і В.Кучкін, який уважає, що текст створено на початку 1430-х – у 1451 рр., арґументуючи своє тверджен- ня наявністю в ньому міст, відомих лише у XV ст.36 31 Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej: Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty: Dział II-gi: Ziemi Ruskie Rzeczypospolitej / Wyd. A.Jabłonowski. – Warszawa; Wiedeń, 1899–1904. – Mapy 7, 10; The Ottoman Survey Register of Podolia (ca. 1681) Defter-i Mufassal-i Eyalet-i Kamaniçe: Part 1: Text, Translation, and Commentary [Studies in Ottoman documents pertaining to Ukraine and the Black Sea contries, 3] / Ed. D.Kołodziejczyk. – Cambridge, MA, 2004. – Maps II–VI; Крикун М. Документи комісарського суду Подільського воєводства 1678–1679 рр. – Л., 2015. – Карта «Подільське воєводство у XVII ст.». 32 Listy i akta Piotra Myszkowskiego generalnego starosty ziem ruskich króla Jana Olbrachta / Wyd. A.Lewicki. – Kraków, 1898. – S.60. – №58. 33 Charewiczowa L. Handel średniowiecznego Lwowa. – Lwów, 1925. – S.37. 34 Quirini-Popławska D. Włoski handel czarnomorskimi niewolnikami w późnym średniowieczu. – Kraków, 2002. – S.211. 35 Янин В. К вопросу о дате составления обзора «А се имена градом всем русскым, далним и ближним» // Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования 1992– 1993 гг. – Москва, 1995. – C.125–134. 36 Кучкин В. Датировка списка «А се имена градом всѣм рускым далним и ближним» // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – 2015. – №3 (61). – С.71. Український історичний журнал. – 2017. – №3 75Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Отже в датуванні цього джерела маємо справу з хронологією в понад 70 ро- ків. Не вдаючись у дискусію щодо часу написання документа, зазначимо лише, що його протографа так і не віднайдено. Наявні в розпорядженні дослідників списки, яких налічується 24, відносяться до XV–XVII ст. Імовірно, маємо спра- ву зі значними нашаруваннями у цьому тексті, які походять із різних декад другої половини XIV – першої половини XV ст., коли належність тих або інших міст, груп міст до певних реґіональних чи державних центрів змінювалася до- волі швидко. Брак інших джерел, як у випадку Східного Поділля, дозволяє доволі широко тлумачити хронологію «Списку…». Для історії Поділля він важливий тим, що тут серед інших виділено рубрику «А се [городи́] Польскии», імовірно маркуючи їх належність до Польського коро- лівства. Географія цих міст охоплює все історичне Поділля другої половини XIV – першої третини XV ст. Отже в рубриці зазначено: «Каменець» (тепер Кам’янець- Подільський Хмельницької обл.), «Иловечь» (імовірно Язловець Тернопільської обл.), «Браславль» (Брацлав Вінницької обл.), «Соколечь» (с. Сокілець Вінницької обл.), «Звенигород» (Звенигородка Черкаської обл.), «Черкаси» (однойменний обласний центр), «Черлен» (не ідентифіковано), «Новый городок» (не ідентифі- ковано), «Веничя» (Вінниця), «Скала» (Скала-Подільська Тернопільської обл.), «Бакота» (колишнє село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл., на по- чатку 1980-х рр. затоплене водами Дністровського водосховища)37. Серед одинадцяти міст, позначених як «польські», не ідентифіковано лише два – Новий Городок і Черлен38. Показово, що серед подільських міст не зазначено Смотрич, яке літописи Великого князівства Литовського називали столицею Поділля до перенесення її в Кам’янець, і відомий із кінця XIV ст. Червоногрод. Якби «Список…» виник після 1430 р., як припускає В.Кучкін, то в ньому однозначно було б згадано Летичів – один із важливих центрів іс- торичного Поділля у верхній течії Південного Бугу. Та й Теребовлю, Галич, Самбір, де «лежить св. Онуфрій», не було б означено як «волинські» міста39. Як видається, у цій частині «Списку…» бачимо міста історичного Поділля станом на середину 1370-х рр., за винятком Смотрича. Адже маємо справу з реґіоном, який ще не перейшов під зверхність Угорського королівства, що ста- неться в 1377 р. Звісно, такі припущення доволі умовні й не можуть слугу- вати надійним маркером для датування цього документа, адже присутність тут Черкас – міста аж на Дніпрі – дозволяє говорити лише про XIV ст. У до- кументі подільського князя Федора Коріатовича, який походить із 1392 р., серед свідків акта зазначено воєвод черкаського та скальського40. На сьогод- ні це єдине джерело, в якому представлено князівських урядників із край- ніх точок історичного Поділля XIV ст. Та й згадуваний вище Летичів уперше 37 Тихомиров М. «Список русских городов дальних и ближних» // Его же. Русское летописа- ние. – Москва, 1979. – С.94. 38 Див. карту цього джерела: Лоза Ю. Історичний атлас України. – К., 2015. – С.106–107. 39 Тихомиров М. «Список русских городов дальних и ближних». – С.95. 40 Мікульскі Ю. Новая грамата князя Фёдора Кариатовича 1392 г. // Беларуская даўнына / Рэд. Ю.Мікульскі. – Вып.1. – Мінск, 2014. – С.147–150. Критичний огляд цього документа див.: Михайловський В. На маргінесі документа подільського князя Федора Коріатовича від 1392 р. // Ruthenica. – Т.XIII. – К., 2016. – С.188–197. Український історичний журнал. – 2017. – №3 76 В.М.Михайловський зустрічається у джерелах опосередковано 1404 р. у формі «Летичівський повіт» («districtu Leticzowiensi»)41, а як місто із замком – аж під 1431 р.42 Усе це відо- бражає вкрай незадовільний для історії пізньосередньовічного Поділля стан із джерелами. Інше джерело, що походить із протилежного боку, а саме з ординського, де- монструє тотожний підхід до розуміння, або, краще сказати, подібного уявлен- ня про територію нинішньої України в той час. Це – ханські ярлики володарям Великого князівства Литовського на землі, завойовані татарами з 1240-х рр. Ф.Шабульдо висунув гіпотезу про існування ще з початку 1360-х рр. гіпоте- тичного «ярлика Мамая»43. Якщо припустити, що подібний документ справді був, це дозволило б пояснити відносно швидке й безпроблемне (тут можемо лише вкотре зазначити цілковите мовчання джерел про подібний спосіб за- воювання історичного Поділля) підпорядкування владі Ґедиміновичів вели- чезних просторів лісостепу та степу між Дніпром і Дністром у 1360–1370-х рр. Тобто саме так, як представляє події літописна традиція Великого князівства Литовського. Але що говорять нам ярлики про територію Поділля? Звернімося до збе- режених у повному вигляді. Документ хана Гаджи Ґірея від 1461 р. містить таке означення: «Поділля з водами, землями й зі всілякими пожитками їх; Кам’янець із водами, землями й зі всілякими пожитками їх; Брацлав із вода- ми, землями й зі всілякими пожитками їх»44. Наступний ярлик Менґлі Ґірея від 1474 р. ще більше нагадував «Список…», адже в ньому зазначено, що ро- биться це так, як чинив «наш цар» Тохтамиш, передаючи міста й землі, почи- наючи від Києва, серед яких зазначено Поділля, Кам’янець і Брацлав («Podole, Kamyeniec, Braczlaw») та, імовірно, Сокілець біля Брацлава («Sokal»)45. І остан- ній приклад – ярлик того ж таки хана Менґлі Ґірея від 1507 р., який подіб- ний до документа 1461 р., але в ньому вже представлено татарський спосіб називання території – «тьма» («tümen»), і зазначено Подільську, Кам’янецьку, Брацлавську, Сокілецьку, Звенигородську тьми, а також Черкаси46. Цей екскурс у татарські джерела дозволяє побачити існування ще у XVI ст. архаїчних уявлень про територію історичного Поділля, яка у стосунках між Кримським ханством і Великим князівством Литовським на офіційному рівні маркувалася у спосіб, що більше відповідав реаліям другої половини XIV ст., але аж ніяк не XV ст. Важливо зазначити, що окрім міст-центрів, таких, як 41 Kodeks dyplomatyczny Małopolski / Wyd. F.Piekosiński (далі – KDM). – T.IV. – Kraków, 1905. – S.89. – №MLXXIX. 42 Бучинський Б. Кілька причинків до часів вел. кн. Свитригайла (1430–1433) // ЗНТШ. – Т.LXXVI. – Кн.II. – Л., 1907. – C.132. 43 Шабульдо Ф. Чи існував ярлик Мамая на українські землі? (до постановки проблеми) // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005. – С.100–122. 44 Див.: The Crimean Khanate and Poland-Lithuania: International Diplomacy on the European Periphery (15th–18th Century): A study of Peace Treaties Followed by Annotated Documents / Ed. D.Kołodziejczyk. – Boston; Leiden, 2011. – P.529–530 («Podole z wodami, ziemiami, i ze wszelkimi pożytkami ich; Kamieniec z wodami, ziemiami, i ze wszelkimi pożytkami ich; Braczlaw z ziemiami, wodami, i ze wszelkimi pożytkami ich»). 45 Ibid. – P.530–540. 46 Ibid. – P.556–557. Український історичний журнал. – 2017. – №3 77Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Кам’янець, Брацлав, Сокілець, Звенигород, Черкаси, у ханських ярликах на першому місці завжди зазначено «Подільську тьму» або просто «Поділля». Імовірно, у цьому випадку можемо мати справу з існуванням уявлень про цю територію як однорідну в політичному плані. А це відсуває хронологію появи такого розуміння про край на першу половину – середину XIV ст. Як видається, представлений у «Списку…» спосіб уявлень про Поділля цілком відповідає відповідним місцям ханських ярликів в їх «подільській» час- тині та дозволяє реконструювати територію як таку, що поділялася на певні райони, у татарському варіанті «тьми», довкола яких сформувалися центри з відповідними містами. Своєрідна концентрація цих центрів у східній части- ні Поділля – Брацлав, Сокілець, Звенигород, Черкаси – напевно відповідала фізико-географічним умовам, важливим для способу життя кочовиків, контро- лю шляхів сполучення для торгівлі східними товарами. Своєрідним маркером торгової активності на Поділлі у XIV ст. можуть бути нумізматичні знахідки вздовж відомих маршрутів. Наведемо лише два приклади виявлених за останній час скарбів. Перший походить із с. Леськи, що розташоване за менш ніж 20 км від Черкас нижче за течією Дніпра. У 2008 р. тут було знайдено понад 360 монет. Хронологічні межі 27 з них: 1348 і 1392 рр.47 Інший скарб, що був виявлений поряд із м. Гнівань (20 км униз за течією Південного Бугу від Вінниці) складався вже з понад 500 одиниць, серед яких було 255 празьких грошів Карла I й Вацлава IV, 218 джучидських і татаро-ґенуезьких монет, 24 польських та 2 львівських напівгроша, 17 русь- ких грошів48. Виявлення цих монетних скарбів поблизу основних відомих центрів свідчить про інтенсивність торгівлі на Поділлі у XIV – першій трети- ні XV ст. та підтверджує існування сталого шляху від Черкас на Дніпрі й до Вінниці на Південному Бузі, імовірного місця або району перетину з іншими маршрутами. Огляд шляхів і відомих міст історичного Поділля у другій половині XIV ст. неможливий без вирішення проблеми історичного центру цього реґіону. Усталений погляд, що первісною столицею краю було місто Смотрич, донедав- на пов’язувався з буквальним прочитанням літописів, в яких ішлося про бра- тів Коріатовичів, що отримали від свого дядька Ольґерда Подільську землю після перемоги над татарськими володарями в битві на Синіх Водах 1362 р.49 Ці події відображено в короткій «Повести о Подолье», яка ймовірно виник ла в 1430-х рр. у зв’язку з боротьбою за Поділля між Польщею й Литвою. Найбільш близькі до протографа, на думку С.Полєхова, Супрасльський та Слуцький списки Першого літописного зводу Великого князівства Литовського50. 47 Зайончковский Ю., Шептуха В. Фрагмент комплекса из-под села Леськи Черкасского района Черкасской области // Русь, Литва, Орда в памятниках нумизматики и сфрагистики. – Минск, 2015. – C.40–41. 48 Гулецкий Д., Зайончковский Ю. Гниваньский клад начала 2-й четверти XV в. // Там же. – C.163. 49 Таке трактування присутнє практично в усіх працях, дотичних історії Поділля, починаючи з другої половини XIX ст. (див., напр., студії В.Антоновича, Н.Молчановського, М.Грушевського та ін.). 50 Полехов С. Летописная «Повесть о Подолье» [ч.1] // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – 2014. – №1 (55). – C.34. Датування на 1431–1432 рр.: Его же. Летописная «Повесть о Подолье» [ч.2]. – C.54. Український історичний журнал. – 2017. – №3 78 В.М.Михайловський Прийшовши на Поділля, брати Коріатовичі, як розповідає «Повесть о Подолье», не знайшли тут жодного міста чи замку. Для своєї резиденції вони обрали місцевість на р. Смотрич, де і збудували однойменне місто: «И на пер- вое нашли собѣ твержю на рецѣ Смотрити»51, «тут пак собе нарядили город Смотрич»52. Далі літопис згадує стару столицю Поділля – Бакоту, місце в горі, де жили монахи: «А в другомъ мѣсте были черници в горе, и в томъ мѣсте наре- дили город Бакоту». А вже потім, полюючи на оленів, вони знайшли зручний острів, де, вирубавши ліс, і заснували місто Кам’янець: «И ловячи в ловех при- годилося имъ так: угонили много оленеи в тот остров, кдѣ нынѣ Каменеское мѣсто лежить. И посекши лѣсь город муровали Каменець»53. Такий сюжет по- вторюється практично в усіх літописах, де є історія, пов’язана з перемогою Ольґерда на Синіх Водах із подальшою передачею Коріатовичам Подільської землі. У цій оповіді не було б нічого надзвичайного, адже коли подивити- ся на природне розташування Кам’янця-Подільського, то будь-які інші варіанти щодо вибору столичного міста реґіону мають відразу відпас- ти. Але, як часто трапляється в історії, маленька деталь змушує піддати сумніву усталену й загалом логічну версію про перенесення столиці до Кам’янця. Місто Смотрич, поза літописами, з’являється в писемних джерелах близь- ко 1370 р. У документі Яна з Бжеґа, провінціала Польської провінції орде- ну домініканців, згадуються брати-ченці у Смотричі («fratres de Smotricii»)54. А один із перших актів, що відносяться до цього міста, – відомий в ориґіналі від 1375 р. привілей, виставлений князем Олександром Коріатовичем місце- вому домініканському монастиреві55. Примітно, що у самому джерелі зазна- чається про надання для цієї ж обителі, зроблені Юрієм Коріатовичем, стар- шим братом Олександра. Інформація дозволяє припустити існування такого документа ймовірно близько 1370 р. Сам Смотрич за частотністю згадок у джерелах XIV ст. поступається лише Кам’янцеві. Що ще відомо про це місто у сере ди ні – другій половині XIV ст.? Історики віддавна намагалися ідентифікувати зі Смотричем одне місце у списку францисканських стацій. Ці спроби слід уважати помилковим. Сам документ, опублікований у 5-му томі «Bullarium Franciscanum», недатований, і в «Руському вікаріаті» («Vicaria Russiae») без особливих складнощів можна ідентифікувати міста Львів («Lemburgae»), Городок («de Grodech»), Коломию («de Colomia»), Галич («Galciff»), Кам’янець («Caminix»)56. Спроба ідентифіку- вати зазначений тут «Scotorix» як «Смотрич» непереконлива з огляду на те, що це місто латинськими буквами у другій половині XIV – першій третині XV ст. 51 Див.: Cупрасльская летопись // ПСРЛ. – Т.35: Летописи белорусско-литовские. – Москва, 1980. – С.66. 52 Слуцкая летопись // Там же. – С.74. 53 Супрасльская летопись. – С.66. 54 Kurtyka J. Repertorium podolskie: Dokumenty do 1340 r. // Idem. Podole w czasach jagielloń- skich: Studia i materiały. – Kraków, 2011. – S.324–325. – №8. 55 Розов В. Українські грамоти. – C.20. – №10. 56 Bullarium Franciscanum / Ed. C.Eubel. – Т.5. – Romae, 1898. – P.602. Український історичний журнал. – 2017. – №3 79Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. найчастіше передавали як «Smotricz»57. Сам документ, що ймовірно походить із 1370 р.58, дає чи не першу згадку про інше столичне місто – Кам’янець. Яким же тоді міг бути статус Смотрича, коли літописна традиція завжди розпочинає оповідь про прихід братів Коріатовичів на Поділля саме з ньо- го? Неабияк важлива донедавна недооцінена в історіографії інформація ну- мізматичних джерел, що мають безпосереднє відношення до історії реґіону. У писемних документах, які походять із Поділля, часто фіксується «поділь- ський гріш»59. Виявлена 2004 р. в Дунаївцях (місто за 32 км на північ від Кам’янця-Подільського) монета дозволила ідентифікувати раніше відомі зна- хідки (які не піддавалися ідентифікації) та цілком в іншому світлі подиви- тися на статус Смотрича як одного з центрів Подільського князівства братів Коріатовичів. На аверсі монети міститься напис +MONETA ★ CONSTA[N]TINI, а на ре- версі – +D[VCIS] H[ERES]60 [ET] DOMINI ★ DE SMOTRIC61. Карбування назви Смотрич на монеті князя Костянтина Коріатовича змушує дослідників поста- вити питання про його статус в ієрархії міст Поділля. Подана вище леґенда про заснування Кам’янця відклалася в літописних текстах, найраніший з яких, «Повесть о Подольской земле», що походить із початку 1430-х рр., відводить Смотричу роль першого міста – столиці або першої резиденції Коріатовичів, але більше про нього не згадує. Натомість згадки про Смотрич, і тільки про нього, на відомих сьогодні подільських монетах змушують замислитися. Без цього артефакту уявлення про зазначене місто могло би залишатися тради- ційним, таким, що походить із представленого вище літописного матеріалу, до якого слід додати наявність тут монастиря домініканців, замку й німецьких колоністів. Однак присутність у найдавнішій актовій книзі міста Львова осіб із німецькими, або принаймні точно не руськими іменами на кшталт Фріц («Fricz»), Міхаель («Michael»), Філіп («Philippo») та, можливо, Симон («Symon») з означенням місця походження – Cмотрич («de Smotricz») відкриває цілком інший вимір62. Це – місто, що має вже на той час німецькомовних мешканців, для яких існує католицька парафія. Причому першого з них, Фріца, означено як лавника («scabinus»), а отже вже на 1380-ті рр. він мав би бути громадянином 57 CV. – P.39. – №CXV (1395 р.); Бучинський Б. Кілька причинків до часів вел. кн. Свитригайла (1430–1433). – C.132 (1432 р.). 58 Про арґументи щодо датування руської частини цього списку на 1370 р. та огляд інших версій див: Karczewski D. Franciszkanie w monarchii Piastów i Jagiellonów w średniowieczu: Powstanie – rozwój – organizacja wewnętrzna. – Kraków, 2012. – S.368–369. Я.Куртика пропонував датувати цей перелік на 1344–1345 рр. (див.: Kurtyka J. Repertorium podolskie: Dokumenty do 1430 r. – № 1. – S.311). Такої ж думки дотримується Т.Трайдос (див.: Trajdos T. Kościoł Katolicki na średniowiecznym Podolu // Kościoły chrześcjańskie na Podolu. – Warszawa, 2015. – S.14). 59 Михайловський В. Західне Поділля під володінням Вітовта у 1411–1430 роках: надавча по- літика у світлі документів // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Т.II. – К.; Л., 2004. – C.116–119. 60 Можливий варіант прочитання – H[EREDES]. 61 Погорілець О., Саввов Р. Монета подільського князя Костянтина // Нумізматика і фалерис- тика. – 2004. – №3. – C.25. 62 Najstarsza księga miejska 1382–1389 / Wyd. A.Czołowski // Pomniki dziejowe Lwowa z Archiwum miasta. – T.I. – Lwów, 1892. – №1, 22, 85, 142, 229, 230 a, 233, 282, 327–328, 350 a, 389, 453, 460, 466, 479, 491, 536, 719, 731 («Fricz de Smotricz»), 229 («Michael de Smotricz»), 406 («Philippo de Smotricz»), 176 («Symon»). Український історичний журнал. – 2017. – №3 80 В.М.Михайловський Львова63. А присутність у цих актах ще й Фрідріха («Frydlo») та Римера Генріха («Rymer Henricus») з Кам’янця («de Kamencz»)64 дозволяє припускати наяв- ність помітної громади католиків, для яких власне й була потрібна заснована Юрієм Коріатовичем парафія, що нею опікувалися домініканці. Перенесення (або утворення) ще одного центру в Кам’янці ймовірно слід пов’язувати з виникненням тут католицької дієцезії в 1382–1384 рр., та з уні- кальним природним розташуванням міста65. Якщо відкинути ці факти, то поява другого центру на Поділлі може бути пояснена спробою моделювання тут ситуації з головними містами в Литві, де первісна столиця Троки посту- пово втрачала своє значення на користь нового Вільна, утім це не завадило Трокам залишатися важливим центром Великого князівства Литовського. Також не варто іґнорувати можливе наслідування у системі управління і три- валу співпрацю великого князя Ольґерда та його брата Кейстута, котрі до- водилися Коріатовичам рідними дядьками. Адже задля уникнення супере- чок за владу старші брати могли визначити для себе певні уділи на новій для себе території. Таке припущення дозволяє провести певні паралелі між ядром Великого князівства Литовського та Поділлям, чи то Подільським князівством, де Смотрич – це «Троки», а Кам’янець – «Вільно». Складність у доведенні цього здогаду полягає в тому, що, на відміну від Ольґерда та Кейстута, ми вкрай погано знаємо про нащадків братів Коріатовичів66. Хоча відстань між зазначеними парами міст приблизно однакова – близько 30 км. Фіксація у джерелах цих міст спонукає до з’ясування їхньої ролі у фор- муванні адміністративного устрою Поділля у другій половині XIV – першій третині XV ст., тобто до утворення Подільського воєводства в 1434 р. та часу існування уявлень про велике Поділля аж до Дніпра. У наявних джерелах зазначено цілу низку повітів (до 1434 р.): Бакітський (перша згадка 1410 р.67), Божський (1395 р.68), Брацлавський (1392 р.69), Вінницький (1395 р.70), Звенигородський (1431 р.71), Кам’янецький (1402 р.72), Летичівський (1402 р.73), Меджибізький (1395 р.74), Скальський (1409 р.75), Смотрицький (1404 р.76), Сокілецький (1391 р.77), Стінківський (1395 р.78), 63 Ibid. – №1, 22, 85, 142, 229, 233, 350 a, 389, 453, 460, 466. 64 Ibid. – №113–114, 131–132, 136, 213, 235, 287, 358 («Frydlo de Kamencz»), 115, 231, 463, 579 («Rymer Henricus de Kamencz»). 65 Trajdos T. Kościoł Katolicki na średniowiecznym Podolu. – S.71. 66 Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Gedeminowiczów. – S.167–195. 67 Див.: Pobóg-Górski W. Powiat Mohylowski w gubernii Podolskiej: Opis geograficzno-historycz- ny. – Kraków, 1902. – S.173. 68 CV. – P.39. – №CXV. 69 Мікульскі Ю.М. Новая грамата князя Фёдора Кариатовича 1392 г. – С.149. 70 CV. – P.39. – №CXV. 71 Бучинський Б. Кілька причинків до часів вел. кн. Свитригайла (1430–1433). – C.132. 72 ZDM. – Cz.VI. – S.198. – №1651. 73 KDM. – T.IV. – S.89. – №MLXXIX. 74 CV. – P.39. – №CXV. 75 Ibid. – P.38. 76 KDM. – T.IV. – S.89. – №MLXXIX. 77 Груша А. Невядомая грамота Фёдара Карыятовича. – C.132. 78 CV. – P.39. – №CXV. Український історичний журнал. – 2017. – №3 81Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. Теребовльський (1392 р.79), Хмільницький (1434 р.80), Червоногродський (1410 р.81). Усього – п’ятнадцять повітів. Але враховуючи те, що Божський за- фіксовано у джерелах лише одного разу в 1395 р., а 1402 р. на його місці в аналогічному переліку замків/повітів зазначено Летичів, цю кількість можна зменшити до чотирнадцяти. Якщо порівняти цей перелік із кількістю замків у той час, то фак- тично він буде ідентичним. Різниця полягатиме в тому, що немає ін- формації про замки у Стінці, Божському та Меджибожі. Утім це не означає, що їх там не було, адже побутування у джерелах назв пові- тів чітко прив’язане до існування замків – центрів цих територіальних утворень. Наостанок зазначимо, що практично всі ідентифіковані міста Поділля зі «Списку…» (див. вище) були центрами відповідних повітів, а отже можна стверджувати, що їх мережа на другу половину XIV ст. формувалася вздовж річок басейну Південного Бугу (Меджибіж, Божський (Летичів), Хмільник, Вінниця, Брацлав, Сокілець), у західній частині краю (Червоногрод, Теребовля, Скала, Кам’янець) та на сході (Звенигород, Черкаси). Імовірно, міста й замки в басейні Південного Бугу були опорними пунктами на одно- му з усталених шляхів, що з’єднував узбережжя Чорного моря та Кримський півострів з європейськими державами. Присутність серед подільських міст Звенигорода й Черкас можна вважати ситуативним явищем, яке важко під- дається арґументації. Єдине, що спадає на думку, це ймовірна фіксація кор- дону, чи радше сфери впливу між різними територіями, де неможливість Києва поширити свою владу на південь, а власне Черкаси та Звенигород, спровокувала їх підпорядкування володарям Поділля ще в долитовський період. Поширена назва реґіонів у той час – повіт або волость. Їх використання на Поділлі залежало від мови документа: у латиномовних бачимо «повіт» («districtus»), у руськомовних – «волость». Це було ще одним свідченням багато- вимірності цієї прикордонної території. *** Отже своїм виникненням назва «Поділля» може завдячувати новим во- лодарям – литовським князям Коріатовичам із роду Ґедиміна, які розпочали підпорядкування цих теренів у середині XIV ст. «Країна долин» – Поділля – стала новим князівством як на південному сході руських земель (мається на увазі колишнє Руське королівство з центрами в Галичі, Володимирі, Холмі, Львові), так і на заході володінь татар. Територія сформувалася вздовж тор- гових шляхів, що у цей час були відомі на Заході як «via tartarica» та вико- ристовувалися для постачання так званих «східних» товарів у західному на- прямку, а рабів та сировини – на схід. Сам же обшир краю уявлявся таким, 79 Ibid. 80 Розов В. Українські грамоти. – C.130. – №71. 81 ZDM. – Cz.VI. – S.314. – №1736. Український історичний журнал. – 2017. – №3 82 В.М.Михайловський що складається з кількох частин: як можемо припустити, володінь не тіль- ки трьох «отчичей і дедичей» Поділля, що зазнали поразки в битві на Синіх Водах, а й, очевидно, трьох синів Куремси. Таке припущення дозволяє цілком по-іншому подивитися на формування нового історичного реґіону, де, як ви- дається, лише назва мала руське коріння, вірогідно надана йому литовськими князями. Натомість сума території від Кам’янця, Смотрича на заході до Черкас і Звенигорода на сході, від басейну Росі на півночі й до нижньої течії Дністра, Південного Бугу на півдні – стала результатом понад столітнього панування татар. The article is addresses the formation of а new historical region on Ukrainian lands in the second half of the 14th century – Podillia. Based on the analysis of written sour - ces the article outlines the composition of this big region stretching for over 500 km from West to East, from Kamianets’ and Smotrych to Cherkasy and Zvenyhorod. It demon- strates how a region takes shape along the trade routes in the middle of the 14th cen- tury, the region, which until that time had no independent principality and from the 13th century was ruled by the Mongols and then the Golden Horde. Political changes 1340–1350 years led to the disappearance Kingdom of Rus’, and the crisis in the Golden Horde. These events gave impetus to the expanse of the Grand Duchy of Lithuania’s in- fluence over the territory and princes Koriatovych taking control over the major settle- ments along the routes running on the left bank of the Dnister river and the Southern Buh basin. Keywords: Podillia, Podillia land, region, Grand Duchy of Lithuanian, Polish Kingdom, Golden Horde, Koriatovychi, Dnister, Southern Buh, routes of communica- tion, regional centers.

Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст.

Institution

Ähnliche Einträge