Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)

Представлено типологічні характеристики українців, росіян і поляків у світлі соціогуманітарних знань та етнокультурних уявлень кінця ХІХ ст. На основі позитивістської «теорії факторів» національні/народні типи сконструйовано як продукт перехресного сполучення і взаємодії антропологічних, мовних, ет...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Антонович, В.Б.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історіографічна класика
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130494
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся) / В.Б. Антонович // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 171-190. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130494
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1304942018-02-15T03:03:29Z Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся) Антонович, В.Б. Історіографічна класика Представлено типологічні характеристики українців, росіян і поляків у світлі соціогуманітарних знань та етнокультурних уявлень кінця ХІХ ст. На основі позитивістської «теорії факторів» національні/народні типи сконструйовано як продукт перехресного сполучення і взаємодії антропологічних, мовних, етнопсихологічних, культурно-історичних, географічних та інших чинників. Обстоюється думка, що тодішній розвій антропології кінець-кінцем сформулює сцієнтистські засади та надасть достатній фактографічний матеріал для всебічного окреслення національних/народних типів. In this article presents the typological characteristics of Ukrainians, Russians and Poles in the light of socio-humanitarian knowledge and ethno-cultural representations at the end of the 19th century. Based on the positivist “Theory of Factors”, national types are constructed as a cross-linking and interaction product of anthropological, linguistic, ethnic-psychological, cultural-historical, geographical and other factors. In the publication groundes the thought that the development of anthropology of those times eventually will have form the scientism foundation and provide sufficient factual material for a comprehensive definition of national types. 2017 Article Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся) / В.Б. Антонович // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 171-190. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130494 572.08:152.32:930.1(477)«Антонович» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографічна класика Історіографічна класика
spellingShingle	Історіографічна класика Історіографічна класика Антонович, В.Б. Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся) Український історичний журнал
description	Представлено типологічні характеристики українців, росіян і поляків у світлі соціогуманітарних знань та етнокультурних уявлень кінця ХІХ ст. На основі позитивістської «теорії факторів» національні/народні типи сконструйовано як продукт перехресного сполучення і взаємодії антропологічних, мовних, етнопсихологічних, культурно-історичних, географічних та інших чинників. Обстоюється думка, що тодішній розвій антропології кінець-кінцем сформулює сцієнтистські засади та надасть достатній фактографічний матеріал для всебічного окреслення національних/народних типів.
format	Article
author	Антонович, В.Б.
author_facet	Антонович, В.Б.
author_sort	Антонович, В.Б.
title	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)
title_short	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)
title_full	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)
title_fullStr	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)
title_full_unstemmed	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)
title_sort	три національні типи народні (вступна стаття о.в.яся)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історіографічна класика
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130494
citation_txt	Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся) / В.Б. Антонович // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 171-190. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT antonovičvb trinacíonalʹnítipinarodnívstupnastattâovâsâ
first_indexed	2025-07-09T13:42:58Z
last_indexed	2025-07-09T13:42:58Z
_version_	1837177065459154944
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №3 ІСТОРІОГРАФІЧНА КЛАСИКА УДК 572.08:152.32:930.1(477)«Антонович» В.Б.АнтоноВич ТРИ НАЦІОНАЛЬНІ ТИПИ НАРОДНІ Поняття «тип» посідало чільне місце ще у філософських системах античних мис- лителів Платона й Аристотеля, які вживали цей термін для того, щоби представити предмет чи об’єкт як цілість, себто подати його загальний образ1. Однак до наукового обігу термін «тип» увійшов набагато пізніше, завдяки ідеям натуралістичного еволю- ціонізму ХІХ ст., привнесеним до соціогуманітаристики «першим» або класичним по- зитивізмом. Більше того, у позитивістських дослідницьких стратегіях дефініції «тип», як одно- му з базових елементів сконструйованої минувшини, відводилася специфічна роль по- середньої ланки між законом та емпіричним/фактографічним узагальненням2. Звісно, за позитивістськими уявленнями типологічний метод не давав того рівня загально- сті й ґенералізації, який нібито досягався з формалізацією чи «відкриттям» закону 1 Забулионите А.-К. И. Типологический метод в философии культуры и культурологии // Формирование дисциплинарного пространства культурологии: Мат. науч.-метод. конф. 16 янва- ря 2001 г., Санкт-Петербург: Серия: «Symposium». – Санкт-Петербург, 2001. – С.34. 2 Лаппо-Данилевский А.С. Методология истории: Пособие к лекциям, читаным студентам С.-Петербургского университета в 1909/10 учебном году. – [Вып.1], ч.1: Теория исторического зна- ния. – Санкт-Петербург, 1910. – С.155. * Представлено типологічні характеристики українців, росіян і поляків у світ- лі соціогуманітарних знань та етнокультурних уявлень кінця ХІХ ст. На осно- ві позитивістської «теорії факторів» національні/народні типи сконструйо- вано як продукт перехресного сполучення і взаємодії антропологічних, мовних, етнопсихологічних, культурно-історичних, географічних та інших чинників. Обстоюється думка, що тодішній розвій антропології кінець-кінцем сформу- лює сцієнтистські засади та надасть достатній фактографічний матеріал для всебічного окреслення національних/народних типів. Ключові слова: українська історіографія, антропологія, позитивізм, типоло- гічний метод, народний/національний тип, Антонович. Український історичний журнал. – 2017. – №3 172 В.Б.Антонович суспільного або історичного розвитку. Проте типологія у жодному разі не була зорієн- тована на осягнення чогось одиничного чи виявлення індивідуальних прикмет. Натомість уживання цього методу пов’язувалося з упорядкуванням уявлень, яке дозволяло означити загальні/особливі/одиничні риси чи зв’язки між різноманітними об’єктами, явищами та процесами. Зазвичай типологія в позитивістському інструмен- тарії заповнювала ті неприступні або вірогідні фраґменти/лакуни суспільного калей- доскопа, котрі вважалися очевидними за канонами еволюційної поступовості, хоч і не спиралися вповні на задокументовані свідчення. Водночас у другій половині ХІХ ст. типологічний метод доволі несподівано став засобом у подоланні методологічних крайнощів позитивізму. Зокрема типологію ви- користовували для того, щоб перебороти/компенсувати вади кількісного та факторного підходів, які поступово виявилися у працях гуманітаріїв-позитивістів. Мабуть, усе ж таки далася взнаки давня інтелектуальна традиція, звернена до відтворення загаль- ного образу чи сутнісних ознак об’єкта, явища, процесу. Вочевидь, усвідомлення інструментального потенціалу типології на теренах соціо- гуманітаристики відбувалося поступово, передусім завдяки різноманітним інтелекту- альним мутаціям, себто за рахунок сполучення різних стильових компонентів. Такі поєднання торували шлях до включення/проникнення інтуїтивних складових до ана- літичних структур мислення. Це істотно розширило методологічний діапазон поняття «тип» як дослідницького інструменту. Відтоді типологічний метод застосовували вже не тільки для розрізнення певних об’єктів, предметів, явищ, процесів, себто як певної міри стосовно наявності/співвідношення якісних і кількісних параметрів або прикмет, а й для означення того чи іншого стану суспільства – культурного, соціального, духов- ного, економічного тощо. У широкому сенсі типологія стала своєрідним інструментом-маркером, який фік- сував і представляв взаємодію, співжиття, змагання колективного та індивідуального на культурно-історичних теренах. Таке методологічне перетворення «типу» означало кінець домінування еволюційної конечності в репрезентації історичного руху, принай- мні в її крайній подобі. Отож на рубежі ХІХ–ХХ ст. типологічний метод виявився привабливим інструмен- том для багатьох учених-гуманітаріїв – психологів, антропологів, етнологів, соціологів, істориків, які прагнули осягнути феномен культури взагалі чи людини як соціокуль- турної й етнокультурної істоти зокрема. Та багатоманітне вживання типологічного методу продукувало неабияке розмаїття смислів, за яким переховувалися як чималі інструментальні можливості, так і солідні небезпеки. «Всі спроби типологічної харак- теристики – це схеми, образи, символи, переклади на нашу людську мову речей, яких може ніяк не можна висловити (тут і далі у вступній статті курсив наш, якщо не за- значено інше – О.Я.)», – наголошував Б.Крупницький3. Причому ці смисли залежали не тільки від засадничих принципів типології з обсягу певної дослідницької стратегії, а й від способу мислення вченого, його спрямованості на той чи інший сеґмент минув- шини, фактографічної та логічної арґументації, себто від специфічних контекстів ви- користання цього інструмента. 3 Крупницький Б. 9. З української типології: I. Дещо до характеристики українського на- ціонального духа // Його ж. Основні проблеми історії України: На правах рукопису. – Мюнхен, 1955. – С.185. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 173 Упродовж другої половини ХІХ ст. типологія та класифікація досить широко й успішно застосовувалися у вивченні численних археологічних пам’яток і ввійшли до дослідницьких практик багатьох істориків. Приміром, В.Антонович ознайомився з типологічним методом завдяки різноманітним науковим зацікавленням як лікаря- природника, археолога-систематика, історика й антрополога4. Недаремно натуралістичні та природничі мотиви його текстів 1880–1890-х рр. доволі часто продукували антропологічні смисли. За влучним висловом О.Лаппа- Данилевського, «в особі Антоновича, антрополог сполучався з археологом та етно- граф з істориком»5. Зазвичай у цьому контексті згадують про студії В.Антоновича у французького антрополога П.Топінара під час перебування в Парижі впродовж лип- ня – серпня 1880 р.6 Зазначимо, що попри показове декларування своєї прихильності стосовно пози- тивізму, В.Антонович доволі скептично розглядав низку методів, практикованих його адептами чи прихильниками. Скажімо, історик неґативно ставився до евристичного потенціалу порівняльно-історичного методу, а особливо до висновків й узагальнень, зроблених завдяки застосуванню цього дослідницького інструменту. Не випадково В.Антоновичу приписують саркастичне означення порівняння як «плавання по без- бережному морю»7. Мабуть, типологічний інструментарій приваблював В.Антоновича ще й тому, що до- зволяв виразно окреслити сцієнтистський рефрен у його дослідницьких практиках, завдя- ки врахуванню природничих та антропологічних чинників. У такому сенсі варто сприй- мати й наукові практики цього вченого з обсягу етнічної/народної/національної типології. На думку В.Антоновича, «етнографічний» чи «народний тип» є витвором «антропо- логічних законів природи»8. «Національні риси, – відзначав він, – тримаються на ан- тропологічних прикметах цього народу; переродити ознаки раси штучно неможливо, так само, як один тип тварини чи рослини обернути в інший»9. Ці міркування В.Антоновича спиралися на французьке інтелектуальне підґрунтя, зокрема на уявлення пізньопросвітницьких раціоналістів кінця XVIII ст., які значною мірою поділяв історик. За цими візіями, держава поставала лише як тимчасовий про- дукт суспільного договору/контракту, котрий відображав зацікавлення різних сторін, себто станів, етнонаціональних спільнот тощо. 4 Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В.Б.Антоновича // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича (11–12 грудня 1995 р., м. Київ): Доповіді та матеріа- ли. – [Ч.2]. – К., 1996. – C.443, 447. 5 Лаппо-Данилевский А.С. В.Б.Антонович: 1834–1908: Некролог (Читан в заседании Историко-филологического отделения 12 марта 1908 года академиком Лаппо-Данилевским) // Известия Императорской АН: Серия 6. – Т.2, №6. – Санкт-Петербург, 1908. – С.467. 6 Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. // Його ж. Твори: Повне ви- дання. – Т.1. – К., 1932. – С.295–296. 7 Гермайзе О. Ювілей української науки: Сорок років діяльности акад. М.С.Грушевського // Життя й революція. – 1926. – №10. – С.94–95; Міяковський В. Звільнення Драгоманова з Київського університету // Україна. – 1926. – №2/3. – С.96; Мицюк О. Українські хлопомани. – Чернівці, 1933. – С.64. 8 Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З на- годи повісти Г.Сєнкевича «Огнем і мечем»). – Л., 1904. – С.13. 9 Антонович В. История Юго-Западной Руси: Лекции проф. Киевского императорского уни- верситета В.Б.Антоновича / Издал студент историко-филологического факультета Г.Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф.1. – Спр.8093. – Арк.297 зв. Український історичний журнал. – 2017. – №3 174 В.Б.Антонович За словами В.Антоновича, «про те, що визначає слово “національність”, є дві діаме- трально протилежні теорії. Перша теорія найбільш прищепляється у людей, що живуть у централістичній державі, теорія французько-російська, після якої народність це те, що скла- дає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія, якої держаться переважно ні- мецькі, англійські, італійські вчені, – так звана етнографічна (курсив редактора видання – О.Я.). Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом, по цій теорії національність виробляється самою природою, а не державою»10. У лекційних курсах В.Антонович неодноразово наголошував на природничій, точніше антропологічній підоснові національного/народного/етнографічного типу. «Національність не залежить ні від волі, ні від історичної долі, а є типом фізичним та моральним, переробити який не в силах воля людини, – це суперечило б законам природи. Але внаслідок логічної помилки, багато держав захоплювалося цієї мрією», – стверджував історик11. Зазначимо, що автор відносив до найважливіших природничих чинників та умов, які відіграють вагому роль у формації «етнографічного типу», його расове походження, точніше антропологічні прикмети. Тому він дотримувався думки, що «крім географічних та кліматичних умов на виникнення типів малоруського й великоруського впливала ще й інша природна умо- ва, важливість якої в антропології заперечити неможливо – це расова помісь; обидва типи не можуть виступати представни- ками чистої слов’янської раси (чистоту слов’янської крові ми може- мо визнати на підставі нині відомих даних хіба що за білорусами). До складу малоруського типу ввійшла вельми значна помісь тюркська (печеніги, половці, кримські татари і особливо чорні кло- буки, які колись заселяли майже третину всього простору ниніш- нього Південно-руського краю та розчинилися у слов’янській масі його населення), тим часом як до складу великоруського племені ввійшли численні обрусілі фінські племена»12. Таким чином, типологічна конструкція В.Антоновича спиралася не тільки на окреслення історичного, точніше культурно-історичного, буття народів/націй, а й низ- ку інших рушіїв, себто чинників. Отож авторська типологія – доволі складна та різ- норідна, позаяк вибудована на основі багатоманітного поєднання факторів. Не ви- падково історик обстоював думку, що прикмети «народного» або «національного типу» постали в розрізі комбінації чотирьох чинників/складових: 1) антропологічних; 2) фі- лологічних; 3) психологічних; 4) культурно-історичних13. Ця конфіґурація різноманітних чинників (природничих, антропологічних, со- ціальних, культурних, етичних та ін.) значною мірою була вислідом позитивістської «тео рії факторів», себто факторного аналізу минувшини. Більше того, це сполучення творило доволі специфічну типологію в дослідницькому інструментарії вченого, поза- як тяжіло до відмінних мисленнєвих компонентів. 10 Антонович В. Про козацькі часи на Україні / Післям. М.Ф.Слабошпицького; прим. М.Кордуби; ком. О.Д.Василюк, І.Б.Гирича. – К., 1991. – С.208. 11 Антонович В. История Литовской Руси: Лекции профессора Университета Св. Владимира В.Б.Антоновича 1881–1882. – К., 1882. – С.286. 12 Антонович В. Погляди українофілів // Його ж. Твори. – Т.1. – С.240–241. 13 Там само. – С.240. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 175 На думку В.Антоновича, майбутній розвій антропології надасть більш-менш точні підстави для окреслення народних/національних/етнографічних типів. Ці уяв- лення українського інтелектуала другої половини ХІХ ст. корелювалися з тодішніми расово-антропологічними теоріями. Останні були вельми популярними на європей- ському, зокрема французькому, культурному полі14. Згадаємо, приміром, відомі візії Ж.А. де Ґобіно та Ж.В. де Лапужа. Заразом В.Антонович намагався конструювати «етнографічний тип» не тільки на підставі антропологічного матеріалу, а й аналізуючи «вдачу» самого народу/нації, себ- то прагнув виявити та окреслити його етнопсихологічні риси. Він наголошував: «Ще більш важливою прикметою особливостей етнографічно- го типу являє та група психологічних явищ, яку звичайно на- зивають народним характером; мова є не більш аніж зовнішня прикмета духовного життя народу, але головна духовна відмін- ність однієї групи населення від іншої лежить, звичайно, в пси- хологічному складі відчуттів, понять і переконань та ідей, котрі склалися; від внутрішнього укладу залежить і вибір тих сфер, на які, переважно, скеровується діяльність народу, і спосіб устрою особистого та родинного життя, і взагалі взаємних відносин між окремими особистостями, і спрямовані устремління до розвитку, і симпатії й антипатії, збурені у різних груп однорідними зовніш- німи явищами»15. Така конструкція народного/національного типу була зіперта як на фізичні ознаки, утворені самою природою, так і на психологічні та моральні риси, нав’язані культурним й історичним розвитком. Відзначимо, що цей дуалізм у конструюванні «етнографічного» чи «народного» типу помітно суперечив традиційному алгоритму ти- пологічного методу. Тим більше, що типологія зазвичай зорієнтована на виявлення провідного рівня чи сутнісної складової об’єкта, предмета, явища, процесу, спільноти, що визначає евристичну цінність створеної моделі. Проте евристичний потенціал типології В.Антоновича суттєво розширювався саме завдяки дуалістичності його конструкції. Але ця двоїстість «етнографічного типу» нес- ла у собі й певні загрози, позаяк могла розмити установчі концепти автора, особливо за умов жорсткої формалізації матеріалу. Урешті, апеляція В.Антоновича до «народної характерології» в багатьох рисах на- гадувала арґументацію та міркування М.Костомарова, зокрема романтичні пасажі останнього у відомій студії «Две русские народности», наприклад знану опозицію: осо- биста воля малоруса – загальна воля великоруса16. Та, незважаючи на риси очевид- ної схожості візій В.Антоновича та М.Костомарова з обсягу етнопсихології, типологія першого виявляла й авторську ориґінальність. Передусім із цією дефініцією пов’язане перетворення знаменитої костомаровської формули «дві руські народності» в тезу В.Антоновича про «три національні типи». 14 Про розмах антропологічних й етнологічних студій в Європі наприкінці ХІХ ст. свід- чить спеціалізований бібліографічний покажчик (див.: Ripley W. A Selected Bibliography of the Anthropology and Ethnology of Europe. – New York, 1899. – 160 p.). 15 Антонович В. Погляди українофілів. – С.243. 16 Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О.Кониський; з переднім словом Д.Дорошенка. – К.; Лейпциг, [1923]. – С.77–78, 94–95. Український історичний журнал. – 2017. – №3 176 В.Б.Антонович Сучасники В.Антоновича сприймали його розвідку «Три національні типи народ- ні» доволі складно. З одного боку, український національний рух кінця ХІХ ст. дедалі більше політизувався, а отже конструкція «трьох типів» В.Антоновича видавалася при- вабливою багатьом громадсько-культурним діячам. Скажімо, С.Шелухин у мемуарних ремінісценціях згадував характеристику «трьох народних типів»: «Антонович дав характеристику українського, московського і поль- ського типу по прикметах соматичних (тілесних – О.Я.) та інерва- ції. Між іншим на ґрунті інервації проф. Антонович пояснив нам, чому москалі в історії проявили себе монархістами й централістами, а Українці народправцями, республіканцями, децентралістами. Він доводив, що і в будучім вони підуть сим шляхом. У москалів і республіканство вийде монархічне та централістичне. Єднання політичне між москалями та українцями протиприродне і без насильства над українцями неможливе. Тому балачки про одну державу, в тім числі й про федерацію, зайві, як про річ протипри- родну, тому шкідливу. У москалів і українці о стілько ріжні пси- хології, ріжні етики, ріжні взаємовідносини і ріжні поняття та світогляди, що політично їм треба жити окремими державними організмами»17. З іншого боку, типологія В.Антоновича спричинила критичні, а то й зовсім неґа- тивні закиди ряду інтелектуалів, які орієнтувалися на соціалістичні чи космополітич- ні мірила цінності, приміром М.Драгоманова. Останній дотримувався думки, що «наука ж про свою національність стане на міцний ґрунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від ско- рих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці “Две русские народности”, й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в “Правді”, в очерку “Три на- ціональних типи народних”, котрого не можна без скандалу виголо- сити, напр., ні на одному науковому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском “Две русские народности”»18. Пізніші дослідники й інтерпретатори текстів та наукових практик В.Антоновича сприймали його типологію неоднозначно, хоч і визнавали слушність низки автор- ських спостережень, тлумачень Зокрема Б.Крупницький уважав, що у «старих» ти- пологіях М.Костомарова та В.Антоновича споглядаємо «чимало вдало схоплених на- ціональних рис»19. Типологічна конструкція В.Антоновича обстоювала, точніше висувала й обґрунто- вувала, тезу про різні суспільні ідеї чи ідеали східнослов’янських народів/націй: авто- ритарний, абсолютний – у великорусів; громадської рівноправності, етичної правди – у 17 Шелухин С. Українство 80-их років ХІХ ст. і мої зносини з Ів. Франком // Літературно- науковий вістник. – 1926. – Кн.7/8. – С.272–273. 18 Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Його ж. Вибране / Упор. Р.С.Міщук; прим. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. – К., 1991. – С.494. 19 Крупницький Б. Україна між Заходом і Сходом // Українська літературна газета (Мюнхен). – 1957. – №11 (листопад). – С.2. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 177 русинів-українців; аристократичності – у поляків. Недаремно О.Гермайзе характери- зував цю візію як «теорію провідних ідей», яка «творить народний колектив»20. Зрештою, типологічний метод, запозичений В.Антоновичем з обсягу дослідницьких стратегій позитивізму, застосовувався як інструмент для виокремлення архетипічних рис українського народу/нації, представлених у вигляді його ідеї/ідеалу. За своїм поход- женням авторські означення тяжіли до традиційних взірців романтичного історієписан- ня, проте продукували пізньопросвітницький сенс – рівноправність та особисту волю. Таким чином, етнічна типологія використовувалася як організуючий інструмент, що впорядковує й гармонізує складну ієрархію цінностей і компонентів у світосприй- нятті В.Антоновича, котре творило стильове сполучення пізньопросвітницького раціо- налізму, пізнього романтизму та «першого» позитивізму, близького до версій О.Конта та Г.Спенсера. Композиція розвідки В.Антоновича «Три національні типи народі» доволі проста, хоч і дещо хаотична, зокрема відображає мотиви показного сцієнтизму позитивістсько- го зразка. Не випадково стаття розпочинається з установчих тез на тему етнічної ан- тропології, до яких поступово долучаються етнологічні, етнографічні, географічні, по- бутові, культурно-історичні спостереження. Відзначимо, що розгортання культурних, суспільно-політичних та інших чинників на історичній авансцені автор доволі часто представляв й оцінював за посередництва універсальних понять. Щоправда, останні здебільшого побутують у його лекційних ви- кладах і публіцистичних працях. Така манера почасти зумовлювалася пізньопросвіт- ницькими й позитивістськими шарами мислення В.Антоновича, які нав’язували до- сить високий рівень загальності та виразне ціннісне забарвлення. У подібному дусі витримано й архітектоніку цієї статті, котра очевидно постала як витяг із лекцій В.Антоновича з антропології та етнографії, що їх він читав приватно для вузького кола, переважно української молоді, упродовж 1880 – початку 1890-х рр.21 Почасти про це свідчить не зовсім викінчене завершення розвідки, котра уривається на міркуваннях щодо етичних настанов у формуванні народного/національного типу. На думку К.Мельник-Антонович, «одну виїмку з того циклу української антропології та етнографії О.Я.Кониський, що теж належав до гурту слухачів, надумав надру- кувати в “Правді”, як вельми ґрунтовний арґумент щодо україн- сько-польських та українсько-московських відносин на галиць- кому ґрунті… На жаль, всі тексти, що з України надсилались до “Правди”, спочатку переходили в Києві редакцію Кониського, а він вважав за свій редакторський обов’язок виправляти мову кожно- му авторові. Антонович говорив, звичайно, мовою правобережною, потроху з домішкою виразів з латинського кореня. Кониський, з роду чернігівець, великий пурист мови лівобережної та разом з тим і галицької, пильнував перед усім чистоти виразу, не скрізь точно передаючи думку автора в усіх її відтінках; тому помічається часто непотрібне “многословие” і навіть неясність. Коли візьмемо 20 Гермайзе О. В.Б.Антонович в українській історіографії // Україна. – 1928. – №5. – С.21. 21 Ульяновський В. Коментарі: Три національні типи народні // Антонович В.Б. Моя спо- відь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Вступ. ст. та ком. В.Ульяновського; бібліографія О.Тодійчук. – К., 1995. – С.754. Український історичний журнал. – 2017. – №3 178 В.Б.Антонович до уваги, що другу таку редакцію знов переводили у Львові, нада- ючи українській мові галицького кольориту, то стає зрозумілий той важкуватий стиль, подекуди трудно зрозумілі вирази, часом неначе щось опущене в тексті, і цілком затемнено думку автора…»22. Про лекційне походження тексту цієї розвідки В.Антоновича згадував і С.Шелухин, який відзначав, що саме він підготував конспект викладів і передав текст О.Кониському23. Виклад В.Антоновича розгортається навколо представлення ролі тих чи інших чинників у формуванні певного народного/національного типу. Причому автор наго- лошує, що «за для кращого досліду будемо триматися методу порівняння», хоч «порів- няльну площину» насправді підміняє накинута типологічна вісь, навколо котрої роз- гортається зіставлення дії різних чинників і тих прикмет, які постали на історичній авансцені. Передусім В.Антонович зосереджується на антропологічних прикметах, хоч і вка- зує на різницю в історичних, культурних, географічних обставинах «трьох споріднених націй». Загалом авторська типологія значною мірою зорієнтована на виявлення від- мінних прикмет, аніж схожих, однакових і спільних рис. Ця настанова – засаднича та наскрізна в типологічному інструментарії історика. Розглядаючи антропологічні прикмети українців-русинів, великорусів, поляків В.Антонович уживає навіть формальний відсотковий розподіл статистичних відомос- тей про людність із певним кольором очей, волосся й т. п., які прагне пов’язати з окрес- ленням певного національного/народного типу. Такий спосіб арґументації та викладу демонстративно тяжіє до позитивістських взірців мислення. Подібні розумування споглядаємо й в автобіографічній записці В.Антоновича, коли мемуарист сполучає аналіз життєвого сценарію особистості з загальними контек- стами соціальних та антропологічних чинників («інгредієнтів»), які тією чи іншою мі- рою визначали його реалізацію: «Таким робом моральна діяльність всякого чоловіка складається з 3 інгредієнтів: 1) атавізму, себто дідизни отриманої від предків (в най- кращому разі не більше 75%); 2) виховання, себто формуліровки принципів минулого часу (5–10%) і 3) власної ініціативи (в найкращому разі до 15%)»24. Цей пасаж В.Антоновича почасти нагадує генеалогічні й соціальні екскурси в автобіо- графії одного із засновників позитивізму – Г.Спенсера, який приділяв надзвичайну увагу виявленню комбінацій певних факторів, що спрямували його інтелектуальні зацікавлення. Зрештою антропологічні прикмети народного/національного типу В.Антонович представляє як статистичні, принаймні більш-менш сталі чинники, котрі сперті на природну підоснову. Натомість психологічні прикмети автор сприймає як більш рух- ливі, динамічні складові, які склалися в культурно-історичному процесі. Більше того, останні ґенералізуються в низці етнопсихологічних означень, котрі апріорно нав’язують контраверсійні смисли: український тип – меланхолійний, польський – санґвінічний, великоросійський – флегматичний. 22 Мельник-Антонович К.М. До видання І тому творів В.Антоновича // Антонович В. Твори. – Т.1. – С.XXXVII. 23 Шелухин С. Українство 80-их років ХІХ ст. і мої зносини з Ів. Франком. – С.273. 24 Автобіографічні записки Володимира Антоновича // Літературно-науковий вістник. – 1908. – Т.43, №7. – С.3–4. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 179 Із цієї перспективи авторський виклад уповні логічно перетікає на ґрунт рефлек- сій, спостережень і замальовок із різних сфер народного/національного буття – осо- бистого, родинного, громадського, культурного, релігійного, суспільного тощо. Тож побутові звички, родинні та громадські традиції, культурні особливості здебільшого ілюструють базову тричленну типологічну модель, висунуту й формалізовану автором. Таким чином, типологічна конструкція В.Антоновича була зорієнтована на врів- новаження різноманітних факторів, які у його візії визначали рух світу історії. Проте найважливішим видається те, що історик прагнув поширити типологічну процедуру на метафізичну сферу, тобто аналітичним шляхом осягнути й упорядкувати царину ідеального – «народного духу» та «національної вдачі». Ця «інтервенція» до площини «народної психології» неминуче вела до впровадження ірраціональних елементів до аналітичних конструкцій, себто впритул наближала автора до потенційних інтелекту- альних мутацій. Але активний період наукової творчості В.Антоновича на межі ХІХ– ХХ ст. уже невпинно наближався до фіналу… * Статтю В.Антоновича відтворено за виданням 1932 р.25, зі збереженням правопису та долученням приміток історіографічного спрямування. Єдину примітку, подану до тексту В.Антоновича за виданням 1932 р., позначено астериском (). Окремі друкар- ські огріхи та механічні помилки здебільшого виправлено без застережень. Розбивка деяких слів і словосполучень подається за публікацією 1932 р. Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь ** Здіймаємо річ про українсько-руську, польську і великоруську національ- ність, властиво про те, чим вони одна від одної відріжняються. З’ясуємо спершу: що таке національність. За національність треба вважа- ти с у м у т а к и х п р и к м е т, я к и м и о д н а г р у п а л ю д н о с т и в і д р і ж н я є т ь с я в і д ц і л о г о р я д у і н ш и х г р у п. Прикмети бувають двох родів: одні прирожені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологіч- ною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окре- му національність. Сливе, що в усіх сучасних розправах про національність, 25 Уперше опубліковано: Низенко [Антонович В.Б.]. Три національні типи народні // Правда (Львів). – 1888. – Рочн. 14, вип.3. – С.157–169. Передруки: Те саме // Антонович В. Твори. – Т.1. – К., 1932. – С.196–210; Те саме // Антонович В.Б. Моя сповідь... – К., 1995. – С.90–101; Те саме // Множинська Р.В. Українські мислителі ХІХ–ХХ ст.: Хрестоматія. – К., 2015. – С.89–97. Див. та- кож: Антонович В. Три національні типи народні [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/anton/ ant03.htm Український історичний журнал. – 2017. – №3 180 В.Б.Антонович як на найголовніші прикмети окремности, що можуть дати право на самостій- ний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний і інше. Нема що й казати, що, наприклад, мова є вельми значною прикметою націо- нальности; а проте не можна її вважати за найголовнішу: не вона перша річ, щоб розпізнати національність. І давніше були, і тепер єсть нації з такою безталанною історією, що влас- ну мову стратили і переняли чужу, а проте національність свою задержали та все почувають себе і вважають за нарід, цілком окремий від інших. От, на- приклад, хоч би Ірляндці: у їх тільки де-не-де задержалася ще власна мова, а взагалі не тільки за урядову, але й за родинну мову вживають вони мову англійську. Не вважаючи на це, Ірляндці і на склад мислі, і на характер і на темперамент зовсім окремі від Англійців. Або знов Янки26 (в Америці); вони теж вживають англійську мову, але ні самі вони, ні хто інший не скаже, що то англійці. Те ж саме треба мовити і про інші прикмети національні: звичаї, життя родинне і громадське і інше все таке, що сталося добутком з глибших первісних корінних особливостей та одмін однієї групи людности від другої, себто про те, з чого складається річ антропології. Антропологія твердо свід- чить нам, що унітарні теорії, теорії з’єднання, котрі проводять і крайні праві, і крайні ліві не встоюють перед критикою. Кажуть, що найкориснішим і най- кращим для новішого розвитку людей буде той стан, коли втратяться або ціл- ком знищаться і викоріняться усі осібности і прикмети національні, себто, щоб усіх людей приподобити до одного типу. Не будемо торкатись питання, чи ко- рисніша була б асиміляція, чи ні, а вдамося до антропології; там побачимо, що таке приподоблювання усіх людей до одного якогось типу річ цілком неможли- ва, просто абсурд. Безбоязно і корисно можна дбати лишень про поліпшення індивідуума, себто розвивати те, що в йому вже мається доброго, найкращого і відкидати вихованням та культурою те, що уважаємо за лихе, невідповідне духу поступовому. Нація – це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вда- чею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і ріднині треба спо- стерігати дві речі: – о д н у – ті осібності та відміни, якими сама природа на- ділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з прироженим, з своїм власним; д р у г у – се ті осібності, що з’явились і виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихован- ням. Вони більш чи менш бувають ориґінальні і залежать від того: чи щасли- во, чи безталанно переходила історія нації. Розглянемо найперше одміни та ознаки, якими сама природа наділила людей. Задля кращого досліду будемо триматися методу порівняння. Вишукуючи і показуючи прикмети українсько-руської національности, нам доводиться розбирати матеріял доволі убогий і занедбаний. Матеріял ан- тропологічний єсть невеликий; дві – три книжки (праця Коперницького27 в 26 Від англ. «Yankee» – прізвисько солдатів-північан, яке наприкінці ХІХ ст. поширилося на всіх американців, уродженців США. 27 Ісидор Станіславович Коперницький (1825–1891 рр.) – польський лікар, прозектор-анатом та антрополог, випускник медичного факультету Університету св. Володимира (1849 р.), професор Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 181 «Киевских Университетских известиях»28, та в виданнях Краківської Академії Наук кілька статей того ж автора29, та Меєра30 «Антропологічне порівняння га- лицьких Русинів та Поляків»)31. Про Русинів українських маємо тільки працю доктора Емме32 в виданні Полтавського земства: «Наблюдения в Кобелякском уезде»; як додамо ще книжечку доктора Дебельта в Дерпті33, то і все. Отже, хоч який ні є убогий матеріял, а проте антропологічні прикмети так важні, що покористуємося з того, що маємо. Коли в звичайній розмові вживаємо ми слово н а р і д, так розуміємо зов- нішні прикмети його: мову, віру, звичаї і т. ін. Отже ці прикмети завжди зале- жать від прикмет, чи причин глибших, внутрішніх. Перед нами три споріднені нації, що історія поселила їх одну попліч одної, а інде і одну між одною: вони одна на одну мали вплив, що відбився на кожній з них більше чи менше: ведемо річ про Русинів, Великоросів, або Москалів, і Поляків. Всі вони слов’яни; але ж від впливу і примусу всяких обставин – географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого, однакового, спільного. Запевнимось в цьому, рівняючи їх. Русини опинилися в обставинах доволі ориґінальних: з двох сусідів ні один, а найпаче той, що на півночі, не хоче признати їх за окремого індивіду- ума етнографічного; в Австрії Поляки кажуть, хоч тепер вже не всі, що Русини ніщо більш, як ріжновидність Поляків; в Росії Москалі правлять, що Руси - ни тільки вітка Великоросів. Тим-то нам зручніше буде збирати прикмети нашої українсько-руської або просто руської національности, рівняючи їх до прик мет наших сусід – братів. Почнемо з прикмет анатомічних: твердою засновою тіла людського єсть к і с т к и: найголовніша частина їх зветься ч е р е п о м. Коли поглянемо на антропології краківського Яґеллонського університету. Докл. див.: Биографический словарь про- фессоров и преподавателей Императорского университета св. Владимира / Сост. и изд. под ред. проф. В.С.Иконникова. – К., 1884. – С.277–279; В.А. [Антонович В.Б.] Исидор Станиславович Коперницкий (некролог) // Киевская старина. – 1891. – Кн.12. – С.462–465. 28 Научные сообщения, читанные в собрании естествоиспытателей, бывшем в Киеве с 11- го по 18-е июня 1861 г.: Коперницкий И. Предварительные сведения о краниологических ис- следованиях над строением славянских черепов // Университетские известия. – К., 1861. – №1 (сентябрь). – С.81–103. 29 Kopernicki I., Majer J. Charakterystyka fizyczna ludności galicyjskiéj, na podstawie spostrzeżeń dokonanych za staraniem Komisyi antropologicznéj Akademii umiejętności w Krakowie. – Kraków, 1876. – 185, 2 s.; Kopernicki I. Uwagi tymczasowe o starożytnych kosciach i czaszkach z Podola ga- licyjskiego // Zbiór Wiadomości do Antropologii Krajowej. – Т.3. – Kraków, 1879. – S.124–141; Idem. Czaszki z powiatu Ostrogskiego na Wołyniu // Ibid. – S.114–123. 30 Юзеф Меєр (Маєр; Majer; 1808–1899 рр.) – польський лікар та антрополог, професор і рек- тор краківського Яґеллонського університету. 31 Majer J. Charakterystyka fizyczna Rusinów Naddnieprzańskich podana przez p. Czubińskiego, porównana z Charakterystyką Rusinów galicyjskich // Zbiór Wiadomości do Antropologii Krajowej. – T.3, dział 2. – S.28–35; Idem. Roczny przyrost ciała u Polaków Galicyiskich jako przyczynek do ich Charakterystyki fizycznej // Ibid. – S.3–27. 32 Эмме В. Антропология и медицина (К вопросу о санитарных исследованиях расы): Доклад Первому губернскому съезду земских врачей Полтавской губернии 19 сентября 1882 г. земского врача В.Эмме. – Полтава, 1882. – 126 с. 33 Diebold W. Ein Beitrag zur Anthropologie der Kleinrussen. – Dorpat, 1886. – 45 s. Див. та- кож: В.А. [Антонович В.Б.] Рец. на кн.: Дибольд. К антропологии Малороссии. Дерпт, 1886 г. // Киевская старина. – 1888. – Кн.6. – С.52–55. Український історичний журнал. – 2017. – №3 182 В.Б.Антонович череп Русина зверху, так формою своєю він походить на яйце, повернене носком н а п е р е д; у Поляків череп значно довший за українського, а в Москалів, навпаки, формою він наближається ближче до круглого. Коперницький по- дає такі цифрові дані: череп Москаля має заввишки 75 ½ мм, череп Русина 76 мм, череп Поляка 77 ½ мм. Завширшки руський череп має як і польський 80 мм, а череп Москаля 78 мм, себто на два міліметри вужче за українського й польського. Щодо вишини, так український і великоруський черепи трохи не рівні, а польський на 1 ½ мм вище за українського, а великоруський на 2 мм нижче за польського. Бачимо, що ріжниця тут не вельми велика, а проте, як звернемо увагу на те, що отсі три нації рідні між собою, діти однієї сім’ї, або раси слов’янської, так отся невелика ріжниця покажеться тоді геть характер- ною. Таку ж саму ріжницю добудемо і тоді, коли черепи порівняємо системою графічною. Робиться це так: череп покривають з чотирьох боків посудиною, зробленою з мутного шкла; тоді ріжниця виступає в тих контурах, які пока- жуться на шклі, коли обвести їх олівцем: дивлячись зверху побачимо, що че- реп Русина удає форму яйця, поставленого носком наперед; череп Москаля, далеко менший спереду, удає з себе овал; наостанку череп польський удає овал більш довгий. Опріч того останні два черепи мають ще і такі особливості: у першого потилиця стоїть дуже перпендикулярно, а в останнього біля стріл- ковидного рубця, що іде посеред голови, де тім’я, трохи підвищується, маючи гребінь. Склад лиця ще характерніший і більш цікавий. Наука, щоб поміряти лице, чи твар, бере три діяметри: перший так званий п о д о в ж н и й діяметр, що іде вподовж тварі, починаючись з долинки поміж брів зразу над переніссям, аж до краю підборіддя; другий – в п о п е р е к т в а р і – діяметр в е р х н і й поперечний від processus zygomaticus34 і третій діяметр – низовий п о п е р е ч- н и й від внутрішнього краю мускула овального «musculus mastoideus»35. В черепі польському продовжній діяметр сливе що на 1 ½ рази довше за діяметр і в поперечних, а поперечні рівні між собою, через що форма тварі вузька, овальна, профіль видається. Другі дві народності мають тут дещо похожого: продовжний діяметр од- наковий в обох з діяметром верхнім поперечним. У Русина поперечний низо- вий діяметр трохи не вдвоє менший ніж верхній, через що і лице Русина має форму трикутника; у Москалів через те, що всі три діяметри однакові, вид тварі – чотирикутник. Коли порівняємо довжину ніг з довжиною всього тулоба, то матимемо вельми цікавий добуток: у Поляків ноги довші ніж тулоб, у Москалів коротші за нього; а в Русинів рівні з тулобом. Ріжниця є і в околишніх (зверхніх) покро- вах тіла: як візьмемо типічну шкіру, то в Поляка вона буде окрашена наймен- ше і тоньша, через що дає ясні та живі рум’янці, шкіра Русина видається най- більшою пігментацією, через що і тип Русина чорнявий, тільки без рум’янця; у Москаля шкіра пухка неелястична з помірною пігментацією: типічний колір 34 Виличний відросток (лат.). 35 Соскоподібний м’яз (лат.). Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 183 її бурий і в суб’єктів молодих, повнокровних – просвічується не там тільки, де найбільш зібрано кров’яних посудин, а грає рум’янець на все лице. У мало- кровних же заміняє кров – лімфа, окраска зникає, являється блідість. Гладшання чоловіка залежить від підкожної клітчатки: тут збираються жирові частки. Не в тих самих місцях тіла з’являється гладшання в усіх трьох типів: у Поляків найчастіше і найбільше гладким буває черево; у Москалів – потилиця; а в Українців – бюст, себто та частина підкожної клітчатки, яка ле- жить поверх грудяної клітки. Щодо коліру очей та волосся, то для Москалів ми не маємо цифрових дат; над своєю антропологією вони не турбуються ще досі. Про Русинів та Поляків є дати в краківських виданнях, а про Українців, властиво про Кобеляцький по- віт, маємо працю доктора Емме. Коли ми колір очей поділимо на три групи: на сірих, голубих та карих, то побачимо, що буде: сірих: голубих: карих: Поляків 50% 25% 25% Русинів 20% 40% 40% Так само і з волоссям білявих: русявих: чернявих: Поляків 45% 36 ½ % 18 ½ % Русинів 32% 34% 34% З того, що бачив доктор Емме в Кобеляцькому повіті, знати, що там Українців білявих 11 ½ %, русявих 66%, чорнявих 32 ½ %. Отже виходить, що Поляків найбільш білявих, а Русинів найбільш русявих та чорнявих. Шкода, що про Москалів нема таких дат, але здається мені, що переважно- го, типічного коліру між ними нема: по губерніях, наприклад, Рязанській або Тамбовській переважує пігментація чорна, а далі – на північ вона світліше і вже по Московській губернії, або ще більше по Олонецькій, волосся коліром своїм нагадує жменю вичесаного льону. Геть більшої ваги та частина етнології, що працює, аби вияснити функ- ціонування системи нервової якого-будь народу, себто працює над інерваці- єю36 народньою. Від міри чулости, від того, як нарід переймається враженнями околишніми, залежить характер народу, його суспільність і стан політичний, наостанку вдатність його до розвитку. Обмежившися спочатку речами най- загальнішими, спостерігаємо, що нервова система Москалів н е в е л ь м и ч у л а, а через те і р е а к ц і я до вражень околишніх н е в е л и к а і б е з с и л а. Це тип флегматика малочулого до вражень околишніх. Навпаки у Поляків: чулість у них дуже велика і рефлекс починається безпосереднє, за- раз за роздражненням; – се чистий тип сангвініка. Русини теж дуже чулі до вражень; але реакція у них прокидається після довгого перегоду за роздраж- ненням; Русин – тип мелянхоліка. Отже ж і ріжниці в інервації, в особистім, 36 Зв’язок органів із центральною нервовою системою; тут у метафоричному сенсі – збудження. Український історичний журнал. – 2017. – №3 184 В.Б.Антонович в громадськім, в суспільнім життю цих трьох народів залежать від ріжниць, зараз наведених нами. Найвиразніше характер народній показується в звича- ях. Звичай – це те, як чоловік живе, як він поводиться з людьми, як відносить- ся до них, як він орієнтується в усяких обставинах життя. На малій чулости Москаля засновані його прямота і грубіянство: він не вважає на те, щоб там когось не зачепити, не образити; він, міряючи усе на власну мірку, гадає, що і всі інші люди, так само як і він, повинні бути не- образливими. А щоб образити кого-небудь, Москалеві треба більше вражен- ня надати; оце і єсть жерело непоштивости і грубіянських відносин Москаля. В суспільності польській через велику нервову чулість виробляється характер відносин такий: кожен Поляк без жодного лихого заміру силкується вдавати з себе найкращого, і тим самим вказує на те, чого в інших людях бракує: кожен Поляк силкується показатись ліпшим, ніж він є справді і звернути на себе най- більшу увагу у всіх. Оце силкування малюватися, оця пиха цілком залежить від потреби нерви свої задовольнити враженням безпосереднім. Русин не вміє зразу відповісти на роздражнення; він відповідатиме на нього за день, за тиж- день, або що за те ж увесь той час почуватиме враження. Тим-то в характе- рі Русина з’являється сумирність, гумор і нещирість. Гумор виробляє у нього поривання спинити і відіпхнути від себе яку-будь прикрість; тим-то чоловік пильнує в прикрості знайти що-будь смішне, глумливе і тим чином хоч трохи зменшити недобре враження. Навіть у люб’язностях та в лайках з’являється народній характер. Москалі виплекали собі вдачу великої практичности. Той час, що дві другі народності віддають на люб’язності та на щиросердні розмови, Москалеві ли- шається вільним. Він мало вважає на контрагента свого, або взагалі на того, з ким веде справу, а пильнує лишень про інтереси власні. І тут причина – мала нервова чулість: уся люб’язність у Москаля далі хвалення сили, практичнос- ти, авторитету не йде; бо тільки щось дуже здорове робить на його відповідний вплив, а на мале, не гучне, нерви його не обзиваються. Поляк в люб’язностях іноді доходить до утрировки – «padam do nóg»37, «całuję rączki»38 – стали звичайним привітанням у Поляків. Русин мало коли промовляє люб’язності, та й то найбільше до власної родини, та до людей близьких і то все помірно. На люб’язностях Русина відбивається ліризм. Щодо лайок, то тут абсолютна перевага за Москалем. Лайка його вельми плодюча, грубіянська і занадто цинічна. Поляк, коли і лається, так не забуває повеличатися: лайка у його кучерява, театральна, не натуральна. Русини ла- ючись часом теж не цураються цинізму, але звичайно переважною лайкою бу- ває лайка мітольогічна: чорт, трясця, яропуд39, та бажання чогось-будь лихого. Щодо відносин родинних, так і тут спостерігаємо ріжницю. В родині Москаля найперше помічаємо, що і всякому кидається в вічі, велику числен- ність родини і абсолютну безконтрольну власть голови (большака), яко ініці- ятора в сім’ї. Ініціятива його все одно, що закон для останніх членів родини, 37 «Стелюся до ніг» (пол.). 38 «Цілую ручки» (пол.). 39 Чорт. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 185 через що всі інші члени родини доволі таки обезличуються, найпаче жіноцтво. Здається, через свою малу чулість нервову жіноцтво легко піддається, перено- сить утиски і не помічає браку власної самостійності. В родині польській, де і чоловік і жінка бажають пишатися та величатися, з самого початку прокида- ється люта усобиця. Річ звичайна – що хтось, або чоловік, або жінка бере гору, запевнивши другого своєю перевагою, а через неї і правом на верховодство. Від дітей вимагають, щоб вони були абсолютно слухняними і часто жінки одна перед одною пишаються та хваляться своїми дітьми. В родині Русина вражає нас невелика численність її: при великій нервовій чулості і вражливості життя щоденне надає багато матеріялу до суперечок, клопоту і сварок. Русин пиль- нує стояти дальше від гріха, а через те, як тільки трапляються перші сприяючі обставини, сім’я Русина ділиться і розходиться. Звичайна річ, що батько, мір- куючи одружити сина, вже заздалегідь збирається йому на хату. У відносинах батьків до дітей бачимо багацько всяких комбінацій, відповідних характеру народньому: батько і мати іноді все добре бачать і відають, але вдають з себе, буцім вони нічого не тямлять і не помічають. Дівчата й хлопці, наприклад, бе- руть крадькома у матерок і несуть на вечорниці або на досвітки всяку всячину, а батько й мати немов би то нічого не помічають. Коли звернемо увагу на особисті відносини дружби і ворогування, так помі- тимо, що у Москалів найчастіше дружба ламається через обставини практич- них інтересів; а ворогування доходить до лютості необмежованої: «Скрутить в бараний рог». Дружба у Поляків більше стала і твердіша; а вже коли при- ятелі зробляться антагоністами, ворогування їх тягнеться дуже довгий час, але лютим не буває і зводиться воно на раз-у-разний глум та напосідання на свого супротивника усякими дрібницями. Русини не скоро і трудно братаються і ніколи дружба їх не заходить до зайвої інтимности. Ворогування їх не буває лютим, зате тягнеться довгий час без устанку. Б’ються люди отсих трьох типів теж кожен по-свойому: Москаль поперед усього пильнує свойому противникові якомога більше заподіяти болю фізич- ного – «заехать в ухо», «размозжить». Бійка у них буває лютою, нелюдською. Основою бійки у Поляків зручність: увесь інтерес в тому, щоб супротивника ударити, а самому випорснути. Бійка ведеться у них з відпочинком. Русин сте- реже не стільки того, щоб супротивникові наробити болю фізичного, скільки того, щоб зменшити його: супротивники, схопивши один одного «за груди», до- волі довго отак водяться і це вже вважається за велику образу: «Взяв мене за груди». Щодо асоціяцій, то вони є, як в Українців, так і у Великоросів. Вся ріжни- ця тільки в значенню товаришів. Українська асоціяція (чумацтво, рибальство, чабанство) видається своєю малочисленністю і рівноправністю товаришів40. В тих же асоціяціях, де треба голови або отамана (чумацтво), товариші вибира- ють його і слухаються остільки, оскільки йому звірились. За більшу знаємість41 40 Докл. див.: Антонович В.Б. Гидрография Южной Руси // ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.8091. – Арк.33 зв. 41 Знайомість. Український історичний журнал. – 2017. – №3 186 В.Б.Антонович в ділі, обметаність42 його і привід – нагородою буває шана й повага і ніколи не більший пайок з заробітку. У Поляків асоціяцій зовсім не водиться – не в характері народу. Великоруський «большак» єднається сам за всіх і сам порядкує, скільки куди треба робітників. Од роботи сам ухиляється, зіставляючи собі тільки пра- во указчика, право проводиря й доглядчика за роботами. За комісію, за привід і догляд йому відділяється найбільший пайок з заробітку. Ще ясніше об’являється характер народу в тих політичних ідеалах, які він при відповідних обставинах намагається реалізувати, виконати. Великоруси охочі слухати тільки а в т о р и т е т у і с л у х а т и а б с о л ю т- н о, б е з п е р е ч н о. Вони проти авторитету не тільки не мають нічого не- згідного, суперечного, а навпаки, ще знаходять таку підлеглість дуже потріб- ною, пожиточною і корисною. Русини мають і н ш и й ідеал – ц е п р а в д а, п р а в д и в і с т ь, г р о- м а д с ь к а р і в н о п р а в н і с т ь. Такий ідеал вбачається в стародавнім вічі43, в козацькій раді44, в Запоріжжі45, де члени мали повну волю і рівноправ- ність – всі були однакові й рівні46. Поляки об’явились прихильниками ідеї а р и с т о к р а т и з м у: виро- блена ними суспільність була аристократичною. Звернемо увагу на відносини до віри. У Русина віра живе чуттям інтимним. Він мало звертає уваги на обрядо- вість. Релігійне чуття його видається великим теплом і щирістю. До сього ще характерним з’являється поважання віри другого: не чіпай мого і я не займу твого. В польській релігії трудно впізнати, що з’явилось випливом з народ- нього характеру, а що придбане, як готове, від католицької церкви. Як там не було, а можна сказати, що Поляки видавались релігійною нетерпимістю. Вони справдовуються не аналізом та мислуванням, а здаючись на готові, давно вже вироблені афоризми, у їх гноблення всього, з ним незгідного. Поляк думає, що його віра а б с о л ю т н о правдива. У Великорусів головне місце займає об- рядовість; вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (росколь- ничі спірки про те, чи казати «Господи, помилуй», чи «О Господи, помилуй», про сугубе і трегубе алилуя, чи «рожденна не сотворенна», чи «рождена а не сотворенна») і інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, Великорус ви- дається великою нетерпимістю в вірі, як і Поляк. Ріжниця в тім, що Великорус не терпить іншої віри через те, що ця інша віра не придається йому і не вважає на готовий уже авторитет Великоруса. 42 Досвідченість. 43 Антонович В.Б. История Руси до монголов: Лекции проф. В.Б.Антоновича [літографія, примірник В.Ляскоронського] // ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.8104. – Арк.76. 44 Антонович В. Конспекты лекций по истории козачества [1870–1871 рр.] // Там само. – Спр.7905. – Арк.23. 45 Антонович В. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год // Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учреждённою при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе. – Ч.3, т.1: Акты о козаках (1500–1648 г.). – К., 1863. – C.LXXV. 46 Антонович В. История Юго-Западной Руси... – Арк.255. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 187 В штуці47 у кожного народу є свої осібності і виявляються вони у всяких сферах штуки ріжно. Оглядаючи а р х і т е к т у р у, чи б у д і в н и ц т в о, порівняймо ті пам’ятники, які маємо. Своєї власної архітектури в жодного з цих трьох на- родів нема: всі архітектурні форми перейняті, а згодом перероблені відпо- відно народньому характерові. Найменше об’явились в архітектурі Поляки. В польській церковній архітектурі два типи: 1) готичний та 2) пізніший на лад renaissance, псевдокласичний (єзуїтське рококо). Обидва ці архітектурні типи цілком перейняті і не відріжняються нічим від типів германських і інших за- хідно-европейських. Засновою українсько-руської та великоруської архітекту- ри стала візантійська архітектура за часів занепаду. Одначе обидва народи таки доволі переробили її на свій лад. На великоруську церковну архітектуру в XVI та XVII вв. зробила свій вплив буддійська архітектура. Найвидатніша признака – се баня, що мов цибуля ширшає од заснови. Добавки архітектур- ні – фронтон прикрашується бочками. Ще осібний архітектурний тип шатро, що був у великій моді за Олександра II. Тип сей нагадує юрту, шатро – восьми- ребра піраміда, стовпи (колони) – глечиками. Українсько-руська церковна архітектура виробилась теж із середнє-візан- тійського типу, тільки додали своїх власних осібностей. Візантійська церква має фундамент хрестом і 5 бань; згодом на Україні почали будувати і з трьома банями. Фігура української бані відріжняється від візантійської тим, що ся має форму півкулі, а в українсько-руській архітектурі сі півкулі складаються немов з трьох перерізаних сегментів півкуль, злучених між собою перпенди- кулярними стінами. Тип церковної дзвіниці трьохповерховий і що поверхом вище, то вікна меншають. Найвищий поверх має вікна малі, середній – доволі таки більші за найвищого, а найнижчий іноді стоїть на арках. Ще одна укра- їнська осібність, що й тепер залишилась по деяких старовинних церквах, – це пристроєні кругом церкви галерії, напр., як в Межигірській церкві, що поста- вив Кальнишевський. Переходячи до ж и в о п и с і, зупинимось на живописі ц е р к о в н і й і с в і т с ь к і й. Я не казатиму про Поляків, бо в їх живопись нічим не відріж- няється від західно-европейської. Іконопись зайшла до нас з Візантії. У візан- тійській живописі форми були заведені і притверджені канонічними прави- лами і через це для самостійного витвору було мало волі. Для Великорусів це прийшлось якраз до смаку, бо було відповідним народньому характерові, по- водитися за авторитетами й здаватись на них; у Русинів же помічаються спро- би реалізму. Як ортодоксія забороняла варіяції, то, звичайно, що до святого, намальованого по схемі, підходять за благословенням миряне і отут-то укра- їнський маляр давав широку волю своїй фантазії. Особливий простір для ви- гадливости маляра був ще при малюванню страшного суду: драконова паща, куди спроваджуються грішники; біля неї малюється комічний, а не грізний чорт; тут же нерідко знаходила місце й власна сатира, а іноді підписувались 47 Тут: у мистецтві. Опасання. Український історичний журнал. – 2017. – №3 188 В.Б.Антонович й імення грішників, напр., малювався ткач Іван з основою, що її вкрав. Є й такі образи, де архангелів Михайла й Гавриїла намальовано в запорожському убранню, або грішників у пекло спроваджують Запоріжці і самі ж таки стере- жуть двері в рай. Так в українсько-руській церковній живописі, хоч обмежова- ній і здавленій канонічними формами, все-таки іноді пробивається прямуван- ня до реалізму. Світська живопись національна великоруська має сюжети не свої, а перей- няті у Західньої Европи, наприклад, «миші ховають кота», або «котята гра- ються з раками». Що ж до роботи, то нечепурна робота – це вже їх власне. Українська народня живопись має сюжети свої власні. Найчастіше можна по- бачити картини з таким сюжетом: зброєний «Мамай» – козак верхи на коні; дід Джур і баба Кваша – двоє стареньких і веселих, мов би молоді; козак Мамай під дубом сидить, біля його стоїть кінь, на дубі висить шаблюка, рушниця, зброя вся, а збоку на дубі намальовано запорожський герб. Козак сидить, п’є горілку. Під картиною вірші. Між російськими малярами дуже багацько Українців-Русинів і це дуже відбивається на характері живописі. Українсько-руські живописці кохаються найбільше в пейзажах або сценах, заснованих на ліричних мотивах, тоді як у Великорусів панує жанр, а в Поляків – живопись історична. В більшості до штуки належить і о р н а м е н т и к а. Як ми звернемо ува- гу на орнаментику і порівняємо її в цих трьох племен, то примітимо тут велику ріжницю в підбіранню красок, їх кількості й мотивах орнаментики. Поляки кохаються в палких колірах, та ще щоб самих кольорів було мало, а краски багацько. Зразком національного смаку Поляків може станути краківське на- роднє убрання, де єднаються синє з червоним; в убранні помічається особлива й велика хіть до металічних бляшок; черес48 з металевими каблучками, зака- блуки49 вицяцьковані мосяжними50 бляшками і цвяшками – все намагається на ефект. У Великорусів так само великий смак до палких кольорів, тільки до цього помічається ще велика хіть до пестроти, щоб аж ряботіло та горіло 7–8 кольорів. Зразок цього можна побачити де завгодно, на виліплених або ви- різаних прикрасах будівель як, напр., на церкві св. Василя Блаженного, що в Москві: на неї без того, щоб не зарізало в очах, і глянути не можна. Українсько- руська орнаментика має невелику кількість прикрас і все з помірністю, кіль- кість кольористого на фоні невелика. В українсько-руській орнаментиці два ґрунтовні типи: 1) геометричне перехрещування простих та ламаних ліній – це можна часто зустрінути, а кривих – дуже рідко. 2) Форми рослини, тільки не всієї, а фрагменти її (ламанці): лист, квітка, гілочка. У великоруській орна- ментиці беруть гору звірячі форми: голівки, лапки, а перенято це мабуть від Фінів. Як же прикрашають що-небудь рослиною, то вже цілою; вазон з дере- вом, ціла церква, трійка коней з саньми і людьми, тут же з боку й хата. Про польську орнаментику знаємо небагацько. Вже ж не можна минути й т а н ц і в. 48 Поясів. 49 Підбори. 50 Латунними. Український історичний журнал. – 2017. – №3 Три національні типи народні 189 Кожен танець вийшов з якогось воєнного або релігійного чи любовного, чи іншого якогось мотиву. Польський народній танець – мазурка – має воєнний мотив, кавалерій- ська атака; краков’як – партизанська війна; польонез представляє релігійну церемонію. Великоруські народні танці – «бичок» та «Комариньской». Справді це не танці, а всякі викрутаси, зовсім вільні і які завгодно («нраву моему не препятствуй»). Українсько-руські танці: козак, коломийка, метелиця, горли- ця – трохи не всі любовного виходу. Наука й л і т е р а т у р а у всіх трьох народностів відріжняється й зміс- том і заходами. Великоруси найбільше об’явилися прихильниками до нату- ральних і технічних наук – це спеціяльність Великорусів. Поляки в науці до недавнього часу вживали метод доктрінерський, скрізь велике пристрастя до абстрактної філософії та історії, яка й займає три четвертини всієї польської науки й літератури. У Русинів велика хіть і пристрастя до наук гуманітар- них – право, історія культури, література, політична економія й інші. Наостанку кілька слів про м е т о д і з а х о д и в н а у ц і й п у б л і - ц и с т и ц і. Поляки найбільш хітні до милування афоризмами. В більшості польських літератів можна помітити ряд покладів зовсім мало зв’язаних і з’єднаних між собою, зате таких, що не терплять суперечок. Характер Великоруса найбільш рельєфно видається й малюється в його заходах публіцистичних. У велико- руських публіцистів водяться дві манери: 1) манера авторитету, видатним представником якої був Катков51: він становить ряд покладів і, не зробивши ще ні жодного виводу, наперед уже лає всіх, хто з ним не згодиться, 2) друга маніра з’являється в простованню зруйнувати всі логічні методи мислуван- ня – це великоруський нігілізм. Перші змагаються за заскорузлі поклади і під- тверджують лайкою, а останні, знизивши всякі мотиви мислування, все плюн- друють та руйнують, нічого не даючи на місце поруйнованого і, як і перші, кінчають лайкою. Українець має велику прихильність до аналізу й скептицизму. «Се діло треба розжувати». Обережність до всяких теорій та поклядів a priori націо- нальна українсько-руська осібність, осібність Українця-Русина. Народній характер складається з якостей природжених і вжитих культу- рою. Звісна річ, що в характері кожного народу єсть якості як бажані, так і не бажані, як позитивні, так і неґативні. Ніяка культура не в силі знищити при- роджених якостей, але ж мета всякої культури повинна бути в тім, що культу- ра матиме вплив на характер народу, що дасть спроможність розвинутись ба- жаним, позитивним якостям і одведе відповідне місце для якостей небажаних, неґативних. З тих психічних якостей Русина, які здаються авторові ідеальни- ми, позитивного характеру – ц е е т и ч н и й к р и т е р і й. Етика – річ все- людська, тільки етика у ріжних народів складається неоднаково, ріжно. В за- снові етики в усіх народів покладено невиводне шукання того, як то по правді, 51 Михайло Никифорович Катков (1818–1887 рр.) – російський поміркований ліберал, після польського повстання 1863–1864 рр. – консерватор-монархіст, ідеолог контрреформ. Український історичний журнал. – 2017. – №3 190 В.Б.Антонович як – не по правді, що таке правда, а що – кривда. Українець-Русин вважає за етичне все те, що с п р а в е д л и в о. У Великоруса виступний етичний пункт – с и л а; він поперед усього звертає увагу на те, чи ф а к т д у ж и й, чи не дужий. У Поляків виступний пункт – п р и є м н і с т ь, л ю б і с т ь: коли який-небудь факт приємний – він повинен бути, а прикрий – не повинен. Етика в суспільнім життю – це одна з найголовніших заснов людського життя, поводження і на останку добробуту. In this article presents the typological characteristics of Ukrainians, Russians and Poles in the light of socio-humanitarian knowledge and ethno-cultural representa- tions at the end of the 19th century. Based on the positivist “Theory of Factors”, na- tional types are constructed as a cross-linking and interaction product of anthropo- logical, linguistic, ethnic-psychological, cultural-historical, geographical and other factors. In the publication groundes the thought that the development of anthropolo- gy of those times eventually will have form the scientism foundation and provide suf- ficient factual material for a comprehensive definition of national types. Keywords: Ukrainian historiography, anthropology, positivism, typological method, national type, Antonovych.

Три національні типи народні (вступна стаття О.В.Яся)

Репозитарії

Схожі ресурси