Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз)
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13050 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) / В. Стецкевич // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 176-189. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-13050 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-130502010-10-28T12:03:21Z Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) Стецкевич, В. Нацистський окупаційний режим 2008 Article Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) / В. Стецкевич // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 176-189. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13050 uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Нацистський окупаційний режим Нацистський окупаційний режим |
| spellingShingle |
Нацистський окупаційний режим Нацистський окупаційний режим Стецкевич, В. Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| format |
Article |
| author |
Стецкевич, В. |
| author_facet |
Стецкевич, В. |
| author_sort |
Стецкевич, В. |
| title |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| title_short |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| title_full |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| title_fullStr |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| title_full_unstemmed |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| title_sort |
українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Нацистський окупаційний режим |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13050 |
| citation_txt |
Українські землі під румунською окупацією 1941–1944 рр. у сучасному молдавсько-румунському дискурсі (короткий аналіз) / В. Стецкевич // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 176-189. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT steckevičv ukraínsʹkízemlípídrumunsʹkoûokupacíêû19411944rrusučasnomumoldavsʹkorumunsʹkomudiskursíkorotkijanalíz |
| first_indexed |
2025-07-02T14:59:11Z |
| last_indexed |
2025-07-02T14:59:11Z |
| _version_ |
1836547678645780480 |
| fulltext |
В. Стецкевич (Кривій Ріг)
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД РУМУНСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ
1941-1944 рр. У СУЧАСНОМУ
МОЛДАВСЬКО-РУМУНСЬКОМУ ДИСКУРСІ
(короткий аналіз)
Сучасне історіописання не терпить вузьконаціональних чи ізоляціоніст-
ських підходів і трактувань історичного минулого. На його теренах все більше
з'являються колективні, взаємозбагачені й писані із загальноцивілізаційних
позицій і підходів наукові дискурси історії. Така актуалізація наукових студій
вимагає і від української історичної спільноти принаймні малого: побачити,
прочитати й почути те, що пишуть у близькому зарубіжжі, хоча б уже тільки
з тих питань, що безпосередньо стосуються української історії та української
людності. На теренах історії Другої світової війни такими, скажімо, є ті її
складові, що стосуються історії українських земель, які перебували під румун-
ською окупацією: Північна Буковина, Придунайський регіон сучасної Одещи-
ни та Трансністрія – землі від Дністра й до Південного Бугу.
За останні 60 років вітчизняна історіографія зусиллями М. Боднара,
П. Брицького, Т. Вінцковського, С. Гальчака, Є. Горбурова, А. Жуковського,
С. Комарницького, М. Михайлуци, В. Щетнікова та інших вивчала окремі
складові румунської політики на українських землях. Проте все це висвітле-
но фрагментарно і ще далеко не повно, а тому ця сторінка – про долю укра-
їнців під румунами, у т.ч. і в роки війни – виглядає ще слабо вивченою. Тут
ще маємо тематично непочатий, величезний дослідницький лан. Адже багато
тем, пов'язаних з румунською окупацією, ще й досі лежать «цілинною нивою».
Ось хоча б джерелознавчі студії: румуномовні документи й матеріали геть не
опрацьовуються українськими істориками; не введені вони й у науковий обіг,
не створено в порівняльному ключі праці про румунську і німецьку зони оку-
пації, про румунські етнічні зачистки, про насильницьку румунізацію тощо.
Не дивно, що й досі немає узагальнюючих праць про українців, які перебували
в румунському ярмі з 1918 р. до 1940 р. і з 1941 р. до 1944 р. Але при цьому
вітчизняна історіографія єдина в одному: вона одностайно кваліфікує румун-
ську політику на Північній Буковині, Придунав'ї та в Трансністрії як злочин-
ну й окупаційну. Щоправда, найчастіше здобутки українських дослідників на
теренах цієї новели з історії війни 1941—1945 рр. осмислювалися та описува-
лися без урахування напрацювань румунських і молдавських дослідників. Їх
праці не включалися навіть до історіографічних оглядів. Усі ці три дискурси
(молдавсько-румунсько-український) живуть кожен своїм життям і йдуть
паралельними шляхами, які не перетинаються. Проте в умовах сьогодення,
коли українська наукова історична спільнота намагається увійти в загально-
європейське і світове річище, такий «ізоляціонізм» є неприпустимим; непро-
дуктивним він є і з суто наукової точки зору. Інтереси науки вимагають від
істориків, особливо тих, які працюють на єдиному дослідницькому полі, коопе-
рації зусиль або, принаймні, ознайомлення з напрацюваннями один одного.
Сучасні молдавські та румунські праці, задіяні автором до історіографіч-
ного огляду, безумовно, не є репрезентативно достатніми, аби робити безапе-
ляційні й категоричні висновки про стан вивчення, осмислення та висвітлен-
ня обраної теми в молдавському та румунському історіописаннях. Не можна
відтак робити й категоричні, безапеляційні та узагальнюючі висновки і про
рівень науковості та фахові й теоретико-методологічні стандарти, які панують
176
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 176
у цих історіографіях. Однак про певні тенденції, позиції й підходи, що зустрі-
чаємо в них відносно тематики про румунську зону окупації в 1941—1944 рр.,
мову вести і можна, і потрібно. Цього вимагає власне сама історична наука,
тим паче, що вже тільки ці «тенденції, позиції й підходи» є до певної міри
викликами українському історіописанню, на які потрібно відгукуватися.
Румунська історіографія за останні 15—20 років помітно змінила акценти
у висвітленні як усієї історії Румунії в роки війни 1941—1945 рр., так і історії
Придунав'я, Північної Буковини й Трансністрії. Там стали простежуватися,
хоч і в м'якій формі, але виправдальні мотиви вступу Румунії у війну на бо-
ці агресора та діяльності румунської адміністрації на українських землях. При
цьому наполегливо проводиться думка, що остання було суто цивільною, а її
діяльність не кваліфікується як окупаційна. До того ж події на Північній
Буковині, на Придунав'ї та в Трансністрії – тобто на українських землях –
подаються вкрай стисло, тезово, проте наголошено (акцентовано) позитивно
чи у крайньому випадку – нейтрально; знайти, бодай, натяки на те, що це
було агресивне захоплення чужих територій (а вся румунська влада на тих
теренах була, за визначенням, окупаційною, жорстокою і цинічною) практич-
но неможливо. Та з іншого боку помічаємо, що часто-густо в працях з історії
Румунії в роки війни 1939—1945 рр., а особливо в підручниках непропорцій-
но багато місця відводиться... участі румун та їх армії на завершальному ета-
пі війни – з серпня 1944 р. – уже в складі антифашистської коаліції. Пока-
зовим у цьому відношенні є підручник «Історія румун»1. З його сторінок пос-
тає образ Румунії, яка воювала лише за те, аби виконати «визвольну місію»,
зміст якої лапідарно викладено у наказі Іона Антонеску: «Воїни, я наказую
Вам: перейдіть Прут, розбийте ворога на Півночі і Сході! Визволіть з черво-
ного більшовицького рабства братів! Поверніть країні землі Бессарабії, ліси
Буковини, ваші поля та пасовиська». Ось саме виконуючи цю настанову,
румунські війська і вступили в бої «з метою визволення територій, захопле-
них СРСР у червні 1940 року», що, на думку авторів, і сталося, коли «наші
(румунські. – В. С.) війська вийшли на лінію р. Дністер» (с. 173). Проте да-
лі ані слова ні про територіально-адміністративний устрій земель, на яких бу-
ло встановлено окупаційний режим, ні про політику румунізації краю та то-
тальну експлуатацію місцевих, у тому числі й українських ресурсів, ні про по-
літику геноциду. Натомість, зустрічаємо в сучасній румунській історіографії
широкі й розлогі цитати з промов кондукетора (керівника) Румунії в роки
війни Іона Антонеску, які за своїм змістом по суті є виправданням дій румун-
ської армії на українських теренах. Особливо показовою є передрук його про-
мови в Черноуцах (Чернівцях) у липні 1941 р., які він особисто відвідав, аби
в такий спосіб підкреслити всю важливість «повернення Батьківщині Північ-
ної Буковини"; зокрема там він сказав: «Тут усе румунське, тут наша колиска,
де знаходяться могили наших господарів – славетних воєвод, які створили
«фундамент нашого національного багатства»2. Звернення сучасників до таких
текстів диктатора є досить-таки промовистим фактом... Вислови та ідеологеми
на кшталт «визволити з червоного рабства братів», «відновити справедли-
вість», «повернути країні ваші землі» та інші стали чи не найуживанішим сло-
ганом сучасної румунської історіографії війни. Окрім того, у деяких, з вида-
них за останні роки томах споминів румунських вояків, виразно простежується
глоріфікація і навіть романтизація їх «походу на Схід». Йдеться, в основному,
про спомини окремих представників офіцерського корпусу – безпосередніх
учасників походу за Дністер і аж до Дону й Сталінграда. Деякі з них містять
не лише спомини, але й певні узагальнення та сентиментальні роздуми-
рефлексії... Так, у праці «Східна кампанія на порядку денному (1941—1944):
північніше Азовського моря, в Криму і південніше Харкова (вересень 1941 –
Нацистський окупаційний режим 177
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 177
липень 1942)» полковник, доктор О. Дуцу та Ф. Добре в передмові подають
вельми красномовні роздуми й узагальнення, знайдені в 1941 р. у щоденни-
ку підполковника Флоріна Редулеску про румунського вояка, який, «викону-
ючи наказ Батьківщини, змушений був «спати на голій землі», «пройти сотні
кілометрів», «переносити холод, вологість та капризний степовий вітер», але
рішуче «вдарив по ворогу, який захопив частину твоєї землі і вимагав ще біль-
ше»... «Так діяв румунський воїн – розумний і дисциплінований – і в нас-
тупний період, коли суворі інтереси війни в коаліції з Німеччиною вимагали
продовжувати дії в Криму, південніше Харкова, у Сталінграді і на Кавказі»3...
Зрештою, вже тільки ці сюжети характеризують всю працю О. Дуцу і Ф. Добре:
автори дивляться на минулу війну і похід румунської армії некритично, без
почуття вини за завдане горе населенню, без докорів сумління, а головне – не
усвідомлюючи, що ті вояки вдерлись на чужу землю і були там в ролі окупан-
та. Особливо, коли йдеться про «дії в Криму, південніше Харкова, в Сталін-
граді і на Кавказі», бо ж якщо мотивацію щодо «повернення Північної Буко-
вини» – «колиски румун» – іще хоч якось зрозуміти можна, то інших, окрім
як загарбницьких та окупаційних причин, що спонукали румун до походу да-
леко на Схід, аж до Волги, знайти важко.
Аналіз праць Мусата «Драма великої Румунії», Ж. Бузату «Румунія і світо-
ва війна 1939—1945 рр.», Германа Іона «Трагічна історія Буковини, Бессарабії
та повіту Герца», Іоана Сильвіу Ністора «Історія румун Трансністрії», деяких
добірок документів і матеріалів, хрестоматій з історії Румунії ХХ ст.4 переко-
нує: сучасна румунська історіографія всіляко уникає висвітлення окупаційної
політики і особливо на теренах Трансністрії, а якщо й подає такі відомості – то
лише позитивні й привабливі для румунського читача; іншими словами – із
контексту цих видань Румунія аж ніяк не постає в іпостасі агресора й окупан-
та, а її спільнота, у т.ч. й наукова, такою, що переживає почуття історичної ви-
ни за дії румунської армії на радянських теренах у 1941—1944 рр. Навпаки –
її дії мали всі ознаки «відновлення справедливості», а за І. Антонеску – «самої
святої боротьби», «боротьби за права предків, битви за румунські ідеали»5, а
відтак – були цивілізовані і ледь не миротворчі. Отже, маємо своєрідний наго-
лошений позитивізм та свідоме, цілеспрямоване й системне, а не випадкове
замовчування багатьох і багатьох сторінок з історії діяльності румунської оку-
паційної влади на українських землях та особливо голокосту, який вона вчи-
нила тут. Не випадково про нього стали казати, як про забутий голокост Дру-
гої світової або як про забуте кладовище6.
У виразно позитивістському світлі бачимо діяльність румунської влади і в
праці Олівіана Веренка «Цивільна румунська адміністрація в Трансністрії»7,
автор якої свого часу займав дуже високу посаду в цьому губернаторстві
(Director de Cabinet al Guvernatorului Transnistrie); відтак маємо своєрідний
звіт про успішну діяльність румунів на інкорпорованих землях – в Трансніс-
трії. З точки зору цього автора, адміністрація, та й загалом вся Румунія не
займалися експлуатацією та визискуванням цього краю, а, скоріше, дбали й
долучалися до його економічного (господарського) та соціокультурного
розвитку тому-то тут і «працювали МТС та сільські господарства», існували
помірковані податки, функціонувала розгалужена мережа освітніх закладів та –
більше того! – адміністрація поставила в села губернії 1100 німецьких трак-
торів та іншу техніку (р.р. 45—46, 58—59). Не менш показовою в контексті
ілюстрації пануючого в сучасній румунській історіографії наголошеного
(акцентованого) позитивізму є й праця Іоана Сільвіу Ністора «Історія румун
Трансністрії» (Ioan Silviu Nistor. Istoria Romanilor din Transnistria: organizarea,
cultura si jertfa lor. – Galati, 1995 – 162 р.). Досліджуючи історію задніпров-
ських румун з найдавніших часів, автор у VІ розділі звертається й до історії
178 В. Стецкевич
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 178
губернаторства Трансністрія 1941—1944 рр., яке існувало, як він пише, «в фор-
мі автономної провінції», найвищою владою якої був маршал Іон Антонеску,
керівник держави і головнокомандувач румунської армії» (с. 129). З точки
зору Іоана Ністора, чи не найважливішою складовою діяльності румунської
адміністрації були її зусилля задля розвитку румунської культури краю: тут
«були відкриті нові школи та ліцеї як для румун, так і для етнічних меншин...»
тощо (с. 131) Отож бачимо, що, з точки зору цього автора, тут етнічно пере-
важали румуни. Думка, як на наш погляд, вкрай дражлива і така, що вимагає
доконечно наукової, обґрунтованої та розлогої відповіді. Підсумовуючи діяль-
ність губернаторства, І. Ністор стверджує: «губернатор та підпорядковані йому
влади дбали про процвітання провінції, поступ суспільних справ, розвиток
шкіл та університету... Є факти, що свідчать про те, що в тяжкі часи, коли вій-
на зруйнувала стосунки між людьми, посеред усіх злодіянь, вчинених нацис-
тами та більшовицькими комісарами, румунська влада намагалась діяти вій-
ськовими засобами – стримано і вибірково, зберігаючи в чистоті, під вищим
командуванням маршала Іона Антонеску, геральдику румунської честі та дос-
тоїнства» (виділено – В. С.). У цьому фрагменті привернемо увагу читача не
лише до вже виділеного нами курсивом, але й до спроби І. Ністора переклас-
ти вину за злодіяння виключно на нацистів та більшовицьких комісарів і в
такий спосіб зняти навіть підозри з Румунії в причетності до вчинених на
окупованих землях України злодіянь, бо румуни, виявляється, їх не чинили,
а лише дбали про збереження в чистоті геральдик своєї честі та достоїнства.
(До речі, спроби румун свого часу перекласти всю відповідальність, а відтак –
і вину на німців за розстріли євреїв у Трансністрії закінчились тим, що феде-
ральний суд ФРН ще у 1955 р. виніс таку постанову: німецьку відповідаль-
ність за дії румун треба відкинути як необґрунтовану... Адже дійсно: землі, які
окупувала Румунія, були під її повним контролем та юрисдикцією. (Див.: Ле-
вит И. Э. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР. – Киши-
нев, 1981. – С. 21).
Наостанок наведемо ще одну промовисту цитату з праці цього ж автора,
але вже без коментарів, а тим більш емоційних рефлексій: «Про те, що явля-
ла собою Трансністрія на момент приходу радянських військ..., свідчать запис-
ки англійського військового кореспондента. У першу чергу, він (кореспондент,
а це – О. Верт. – В. С.) підкреслює той факт, що румунський режим «суттє-
во відрізнявся від німецького». Від Бугу до Одеси шлях радянських підрозді-
лів, з якими йшов... О. Верт, пролягав по «безкрайньому зеленому килиму
озимих хлібів». У містах хліб, молоко та інші харчі були у великій кількості
за скромними цінами. У розмовах із журналістом мешканці стверджували, що
«румуни... залишали в покої більшість населення і, що... «румуни не дуже чіп-
лялись до людей». В Одесі було багато молоді, захищеної румунською владою.
«Тому переважна більшість одеської молоді не була депортована ані до Німеч-
чини, ані в інші місця. Молодь не рекретувалась у румунську армію» (с. 132;
все, що взято в цій цитаті в лапки, – це цитати з щоденника О. Верта, запо-
зичені І. Ністором).
Не претендуючи на безапеляційність, а тим паче на остаточність наших
висновків, все ж наголосимо: вже тільки наведені вище фрагменти з румун-
ської історіографії наполегливо закликають вітчизняних істориків до ґрунтов-
них досліджень історії Трансністрії і Північної Буковини в роки війни та й до
уважного вивчення румунської наукової продукції з історії Другої світової
війни і ретельного опрацювання румунськомовних джерел. (До сказаного до-
речно додати таке: в українській періодиці, особливо на сайтах електронних
засобів інформації в останні роки стали з'являтися матеріали, які частково,
але перегукуються з румунськими, в яких як уся румунська зона окупації, так
Нацистський окупаційний режим 179
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 179
і м. Одеса зокрема не постають лише у чорних фарбах. Отож і маємо таку
собі інформацію для роздумів. Пошлемося лише на одну публікацію Володимира
Грідіна «Темное пятно: Транснистрия...» (Див.: «Слово». – Общественно-поли-
тическая газета. Одесса. – № 28 (243). – июль 11, 1997 год), в якій він ствер-
джує: коли стало в пресі «з'являтися дещо» (мається на увазі із споминів тих
свідків, які пережили окупацію в Одесі), то «багато хто сприйняв це як одкро-
вення, якщо не маленьке чудо», та коли за справу взялися історики, то вийшов
сумбур..., тому що «історія сама не точна наука». Ось і виходить: в одного про-
фесійного історика: «економічне життя в Одесі практично завмерло», у той
час як інші визнають, що працював і порт, і судноремонтний завод, не кажучи
вже... про ковбасну і кондитерську фабрики»... Зовсім в іншому ключі – вираз-
но позитивному – В. Грідін пише про книгу німецького дослідника Еккергарда
Фолькля «Транснистрия и Одесса (1941—1944),» яку автор називає «всеохоп-
люючою»... У кінці книги автор закликає створити працю, яка буде висвітлю-
вати всю «організацію цього (румунського – В. С.) режиму і його головну тен-
денцію – облаштування «Марселя Чорного моря» (за висловом Е. Фолькля):
і спроби відродити промисловість із сільським господарством (а не лише їх
«пограбування» при відступі), і наявність науки та культури (як прояв одесь-
кої самодостатності), і підпільний рух – не лише за партійним завданням, але
і стихійне – перед визволенням, і трагедію єврейського населення..."; торкаєть-
ся В. Грідін і остарбайтерів, але при цьому зауважує таке: з Одеси «не було
примусової висилки до Німеччини...». Як бачимо і в Україні є публікації-подраз-
ники, які вимагають всеохоплюючих досліджень історії румунської окупації).
У пострадянській (кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.) молдавській історіо-
графії Другої світової війни знайдеться не дуже багато наукових праць, які
цілеспрямовано, або, бодай, дотично торкаються діяльності румунської окупа-
ційної влади на українських землях. Здебільшого молдавські автори описують
історію рідного краю в ті часи. І це – цілком зрозумілий підхід. Проте маємо
й такі праці, що напряму зачіпають Північну Буковину, південно-західні (При-
дунайські) землі України та Трансністрію. До числа таких, перш за все, нале-
жать праці А. Петренка «Бессарабія в добу світової війни. 1940—1944», А. Мо-
рару «Історія румун. Бессарабія і Трансністрія. 1812—1993» та ін.8 В останній,
як це видно вже з її заголовка та й усього її змісту, автор головно й акценто-
вано розповідає про румунів; причому йдеться про них не лише на теренах
Бессарабії, але й Трансністрії, де об'єктивно і незаперечно переважали не вони,
а українська людність. Безумовно, А. Морару мав повне право обрати такий
підхід, тим паче, що він не оминає й українців; проте, принаймні в розділі,
присвяченому війні 1939—1945 рр., українці та й інші етноси Трансністрії
постають як об'єкт «піклування» й усіляких «турбот» румун (саме румун, а не
молдаван); відтак і маємо: з одного боку, – як позитивний чинник у діяльності
румун у Трансністрії, автор подає, скажімо, факт налагодження ними видання
періодики, а з іншого – рух опору «невдячного населення», який А. Морару
потрактовує як «підривну діяльність прорадянських сил», яку здійснювала
«широка мережа шпигунів, диверсантів, терористів, злодіїв, за допомогою
яких НКВС та НКДБ боролися проти Румунії»9.
Ці зауваження до праці А. Морару змушують пильніше придивитись до
всього молдавського наукового доробку праць з історії Другої світової війни
та спробувати зрозуміти, «з ким вони воюють ще й досі» і як вони позиціо-
нують себе в європейській історіографії Другої світової війни. Видається, що
молдавська історіографія війни могла б стояти окремо над «двобоєм» і вище
тих сторін, які в роки війни були по різні сторони барикад, – між (чи над)
«агресором і жертвою», – та займати політично незаангажовану, фахову,
наукову, об'єктивну і виважену позицію. Адже об'єктивно: Молдова та й її
180 В. Стецкевич
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 180
людність (молдавани) самі були «під румунами» в 1941—1944 рр., а з іншого
боку – вони не причетні до окупаційного румунського режиму на українських
землях. Тягар «окупанта» на молдаванах не лежить; українці ніколи не сприй-
мали їх як окупантів: підстав для цього не було і немає. Інша справа – румуни,
їх участь у війні на боці агресора та їх «хазяйнування» на окупованих укра-
їнських землях. Проте спільну мову, сповідування єдиних підходів та схожої
парадигми до висвітлення участі Румунії в Другій світовій війні частина мол-
давських істориків з колегами з Бухареста знаходять – і знаходять її, перш за
все, на антирадянському та антиімперському підґрунті10. І саме ці чинники їх
об'єднують, що й породжує і румунську апологетику, і спільні підходи до ос-
мислення усієї історії Молдови радянської доби і, в тому числі, подій
1939—1945 рр., включно з подіями, що відбувалися на українських землях, які
перебували під владою румунів. І це – один із чинників, що виразно впливає
на потрактування частиною молдавських вчених історії Другої світової війни.
Так, скажімо, події 1940 р. вони подають виключно як «встановлення радян-
ського тоталітарного режиму», а вся історія Молдови радянських часів оціню-
ється як негативна сторінка в житті молдавського народу, та й повернення
радянської армії в 1944 р. – це не звільнення від окупації, а «поновлення
старої радянської диктатури» з усіма її негативними наслідками». Загальнові-
домо, що радянська влада мала чимало вад; сказано про це вже багато й до-
ведено аргументовано. Проте не бачити позитиву у визволенні Молдови тіль-
ки тому, що це зробила радянська влада та її армія, теж немає підстав. Як
немає підстав і політизувати це питання й оцінювати його виключно з анти-
радянських та політико-ідеологічних позицій, або через призму «більшого чи
меншого зла». Визволення всіх народів у роки війни від німецької та їх союз-
ників окупації, як і перемога над ними антифашистської коаліції, можуть бути
об'єктивно оцінені лише у вимірах загальнолюдських та гуманістичних цін-
ностей. Ось саме з таких позицій і оцінює світова наукова спільнота перемогу
антифашистських сил у Другій світовій війні, на заключній фазі якої у визво-
ленні народів Європи від німецьких окупантів брала участь і Румунія, що в ру-
мунській історіографії подається як виключно позитивна сторінка їх історії...
Іншим, але менш потужним, є фактор впливу румунської історіографії й
історіософії війни на молдавське історіописання. Це видно неозброєним оком.
Та є тут, як видається, ще й чинник, пов'язаний із самоідентифікацією (або
пересамоідентифікацією) частини істориків Молдови. Це розпочалося з утво-
ренням суверенної республіки і, як виявляється, триває там ще й досі, супро-
воджуючись перманентними і жорсткими дискусіями. Йдеться про те, що одна
частина молдавських істориків залишилася або на промолдавських і за орієн-
тацією радянських позиціях, інша – на промолдавських і модерних та загаль-
ноцивілізаційних позиціях, позбавлених партійно-класових та радянських
підходів. Там є досить – таки впливова і відверто прорумунська група істо-
риків*, які повністю ототожнюють себе з румунами етно-культурно, мовно,
ідеологічно, ментально й історично; ось чому вони часто-густо і концептуаль-
но, й історіософськи, і, з їх точки зору, «органічно й об'єктивно» переходять
на позиції, напрацьовані румунськими істориками; простежуються тут і одно-
типні теоретико-методологічні підходи та парадигми, і такий собі спільний
концептуальний прорумунський (пробухарестський) кут зору на проблеми
історії, схожа риторика та і спільне (ототожнене, суголосне) розуміння й
потрактування історії Румунії в роки війни 1941—1945 рр. та її «місії» на укра-
їнських землях у ті часи. Все це створює враження про певну вторинність
молдавського сучасного наукового дискурсу історії війни та «повторення вже
Нацистський окупаційний режим 181
*Праці цих істориків в основному й розглядаються в цьому повідомленні.
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 181
пройденого», а не про виразне лідерство чи впливи його на румунську історіо-
графію. Не дивно, що в останні роки й частина підручників з історії власного
народу і в Бухаресті, і в Кишиневі мають одну й ту ж назву – «Історія ру-
мун». Іншими словами бачимо не просте ототожнення молдаван з румунами
(тому й підручники пишуться з історії румун), а концептуальне бачення й
потрактування цієї історії як єдино цілісного народу, поєднаного спільною до-
лею, але поки що розділеного*. Ось звідки й така собі «братерська солідар-
ність» частини кишинівських істориків з бухарестськими, суголосна риторика
тощо. Чи то є своєрідний спосіб Кишинева засвідчити свою етно-культурну,
кровну ідентичність з румунами чи насправді то наукова й фахова позиції,
сказати важко, тим паче, опираючись на доволі-таки вузьке коло джерел, яки-
ми послуговується автор. Проте є певні підстави думати, що така «румун-
ськість» частини істориків Молдови постала скоріше на позанауковому під-
ґрунті, аніж на науковому. Ця думка доконечно вимагає певного уточнення й
пояснення: для автора цього тексту визначення «румунське», «румунськість»
чи «прорумунські позиції» не є синонімом визначення «неправильне» чи, ще
більше сильно б сказати, «антинаукове», оскільки воно і не несе, визначення
«виключно позитивне». Це, скоріше за все, позначення місця походження істо-
ріографічного продукту, а не критерій оцінки чи сама оцінка здобутків румун-
ських і молдавських істориків.
Найцікавішим для цього аналізу є висвітлення румунської окупаційної полі-
тики на сторінках підручників з історії румун – цього найбільш масового носія
історичної думки і найпотужнішого ретранслятора історичних знань. Пере-
важна більшість сучасних молдавських підручників події війни 1941—1945 рр.,
участь у ній Румунії та причини її участі у війні, перш за все, ув'язують в єди-
не логічне річище з діями Радянського Союзу в 1940 р., а відтак розглядають
і трактують вступ Румунії у війну проти СРСР як акцію, спрямовану «на від-
новлення справедливості», як «вимушений крок» задля повернення незакон-
но відібраних коронних земель у 1940 р. (йдеться перш за все про Північну
Буковину та Придунайські землі). При цьому пакт Молотова-Рібентропа і та-
ємні протоколи до нього є висхідною точкою і найголовнішим аргументом
для, бодай, і непрямого, а подекуди й опосередкованого, але все-таки виправ-
дання дій Румунії в 1941 р. У концентрованому вигляді позицію Румунії в
1941 р. та її наміри І. Ожог та І. Шаров у підручнику «Краткий курс лекций
по истории Румын» (Кишинев, 1997) подають так: «На думку більшості істо-
риків, головною метою Антонеску у війні проти СРСР було повернення Бес-
сарабії та Північної Буковини, відібраних в Румун силою в червні 1940 року»
(с. 181) – (виділено В. С.).
Саме в такому ракурсі – приховано м'якому і по суті виправдальному –
подає сьогодні молдавська історіографія мотиви участі Румунії в агресії про-
ти СРСР та й усю її участь у гітлерівській коаліції. Натомість окупаційна по-
літика румун на українських землях (і особливо в Трансністрії) практично ви-
падає. Принаймні у тому ж підручнику І. Ожога та І. Шарова про неї – ані
слова. Як скажімо і в підручнику В. Васілоса11. Тобто навіть з подієво-фак-
тографічної точки зору автори вчинили некоректно: для читача свідомо чи
підсвідомо, але все-таки створена «біла пляма»; звідси – й повне замовчування
злодіянь (вже давно доведених документально, чітко трактованих з юридич-
ної точки зору та й добре описаних у літературі!) румун у цій зоні окупації,
особливо коли йдеться про «забутий» румунами Холокост на Задністров'ї.
182 В. Стецкевич
*Офіційну позицію з цього приводу в липні 2006 р. висловив президент Румунії: наша
країна «все ще залишається розділеною на дві країни, проте румуно-молдавське об'єднання
обов'язково відбудеться...» (Аргументы и факты. Молдова. – №27 (519). – Июль 2006. – С. 1).
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 182
По суті то й же самий висновок можна зробити і стосовно висвітлення
румунської окупації на українських землях у підручнику з історії румун
Д. Драгнева, С. Драгнева, В. Мискевки, В. Варти та І. Шишкану, написаному,
як стверджують автори, «з урахуванням останніх наукових досягнень та на
об'єктивному підґрунті» (с. 3) і виданому з грифом «АН Республіки Молдо-
ва Інститут історії» в Кишиневі у 2002 р.12. Попри обіцяного об'єктивного
опису, принаймні стосовно Трансністрії та інших українських земель, які в
1941—1944 рр. були під румунською окупацією, знаходимо лише один абзац
(всього 9 рядків!) про територію між Дністром та Південним Бугом. Зміст
цього абзацу увиразнено висвітлює концептуальні й наукові підходи й пози-
ції авторського колективу щодо румунської окупаційної політики на україн-
ських землях, хоча б на території Трансністрії, бо про Північну Буковину,
Хотинський, Аккерманський (Білгород-Дністровський) та Ізмаїльський повіти
автори взагалі не згадують, вважаючи, що це «споконвічно румунські землі»...
Новела про Трансністрію в цьому навчальному посібнику виглядає таким
чином: «Відмінною від Бессарабії була система керування Трансністрією, яка
була передана Німеччиною під румунську адміністрацію в якості мандатної
території. Губернатором Трансністрії був призначений професор Алексіану.
Тут була запроваджена німецька валюта. Замість радянської адміністрації бу-
ла створена румунська: префекти, претори, сільські старости тощо. Частина
місцевих підприємств була передана в приватні руки, інша – була підпоряд-
кована державі. Колгоспи і радгоспи збереглися, проте були перейменовані
в «громадські господарства». Закінчується «сюжет» про Трансністрію так:
«В березні-квітні 1944 р. на частині території Бесcарабії та Трансністрії, а після
Ясько-Кишинівської операції – на решті їх частини – було відновлено кому-
ністичний режим». (С. 281).
На окремий історіографічний аналіз – більш конкретний і розлогий – зас-
луговує доробок Радіки Соловей і, перш за все, її дисертаційне дослідження
«Діяльність губернаторства Трансністрії в соціально-економічній та культур-
ній галузях. 19 серпня 1941 – 29 січня 1944», яке «присвячене вивченню ста-
ну Трансністрії (території між Дністром і Бугом) в роки румунської цивіль-
ної адміністрації»13. Автор стверджує, що «наукового осмислення економічної
та соціокультурної політики цієї (румунської – В. С.) адміністрації в Тран-
сністрії не існувало («nu exita») (с. 3). Та це лише почасти так: радянські іс-
торики вивчали історію Трансністрії, отож і маємо певний історіографічний
доробок. Інша справа, які теоретико-методологічні підходи використовувалися
при цьому та яку питому вагу в ході узагальнень мали політико-ідеологічні
чинники. Чого тільки варті були замовчування румунської теми та румунсько-
го територіального питання при потрактуванні пакту Молотова-Рібентропа та
додаткових (таємних) до нього угод... Проте з фактографічно-подієвої точки
зору радянська історіографія описала історію румунської окупаційної влади
досить повно. Виваженою вона була і в оцінках румунського окупаційного
режиму: це була жорстока влада окупанта, який намагався не відставати від
свого старшого партнера і поводився на українських землях як грабіжник, а
відтак він (цей окупант чи в одностроях румунської армії, чи в цивільному
одязі) кваліфікувався як військовий злочинець. Та Р. Соловей з такими оцін-
ками категорично не погоджується. Вже в історіографічному огляді вона,
наприклад, стверджує таке: «На думку Н. Лебедева, румунська влада начебто
встановила на радянській території режим окупації, пограбувань та вивезень
в Румунію промислових об'єктів культурних, наукових та історичних ціннос-
тей... (с. 3). Безпідставно, на її думку, звинувачують румунську адміністрацію
в грабунках також і українські історики В. Егоров та М. Зотов, які «помилково
(eronat) вважали, що румунська адміністрація начебто встановила колоніальний
Нацистський окупаційний режим 183
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 183
режим, і цим самим населення було позбавлене економічних і політичних прав;
більше того – ці автори, на думку Р. Соловей, «безпідставно стверджують», що
адміністрація здійснювала «пограбування радянського майна», а ось про
«реальну діяльність структур губернаторства автори (В. Егоров та М. Зотов)
не написали жодного рядка» (с. 4). Цікавий нюанс: Р. Соловей влучно помі-
тила, що ці два автори дещо однобічно і вибірково, напевне, з метою посилити
темні сторони румунської окупації, назвали одні навчальні заклади, що діяли
за румунської адміністрації (в основному початкові школи, професійні та ко-
мерційні), але не назвали гімназії, ліцеї та й Одеський університет, які румун-
ська влада дозволила відкрити. При цьому автор категорично наголошує, що
закони історичного дослідження вимагали від істориків сказати про це, але
В. Егоров і М. Зотов цього не зробили. І тут її зауваження цілком фахово вип-
равдане. Та зауважимо, що ці ж вимоги і закони історичного дослідження –
і, перш за все, дотримання принципів об'єктивності та історизму! – адресова-
ні і є атрибутивними для всіх без винятку дослідників історичної минувши-
ни, вони мають універсальний характер, діють у світовому просторі та часі, і
жодні кордони чи політичні й національно-державні уподобання не мають над
ними сили. Це – істина, яка має таку ж саму силу, що в Молдові, що в
Румунії, що в Україні... «Цінності й критерії науки ті самі по всьому світу»
(Г. Грабович).
У дуже критичному ключі розглядає Р. Соловей і напрацювання молдав-
ських істориків радянської доби – С. Гратиніча та І. Левіта14. Практично вона
не сприймає жодних ані фактографічних, ані узагальнюючих висновків цих істо-
риків, і особливо тих, в яких румунська окупаційна влада подається в критич-
ному ключі. Зовсім в іншій тональності (позитивній) аналізує Р. Соловей доро-
бок румунських авторів – А. Морару (A. Moraru), В. Добрінеску (V. F. Dob-
rinescu), І. Константіна (І. Constantin) та ін.
Загалом аналіз праці Р. Соловей не залишає сумнівів у тому, що в ній хоч
і м'яко, проте послідовно й наполегливо проводиться думка про позитивні
наслідки діяльності румунської цивільної адміністрації в соціально-економіч-
ній та культурній сферах на теренах Трансністрії. Для цього вона задіяла
велику кількість архівних джерел із Бухарестського національного архіву
(кількісно саме їх задіяно найбільше в розвідках Р. Соловей) та Молдавсько-
го національного й Одеського обласного держархівів (ф. 2249 та 2264). При
цьому помічаємо, що вона залучила лише ті архівні джерела й факти, відомос-
ті й витяги з них, які чи то в позитивному, чи то в нейтральному світлі
розкривають діяльність румунської адміністрації в Трансністрії. Можна до-
сить-таки переконливо сказати, що вся архівна еврістика Р. Соловей була
спрямована на залучення архівних джерел, що дозволяють показати позитив-
ні здобутки цієї адміністрації. Та одночасно, задля зміцнення своїх висновків,
позиції та прорумунської апологетики, вона залучила в союзники такого зна-
ного історика, як О. Даллін (А. Dallin), який свого часу стверджував: встанов-
лений у Трансністрії режим був толерантним до населення краю. Його полі-
тика була «м'якою» і різко контрастувала з німецькою15, а в період з весни
1942 р. до літа 1943 р. провінція навіть переживала помітний економічний і
культурний розвиток (с. 9). Власне з цією ж метою залучено і працю фран-
цузького колективу авторів, а точніше їх припущення про те, що умови жит-
тя населення в провінції були дещо кращі, аніж на інших територіях, окупо-
ваних німцями... (с. 10). Такі висхідні позиції разом із задекларованою метою
«об'єктивно висвітлити події і факти, які були проігноровані та сфальсифіко-
вані представниками радянської історіографії» (с. 14) й зумовили її рефлексії,
реакції (реактивність), кут бачення проблеми з позицій «наших» (своїх) на
«чужих» радянських, визначали весь зміст дослідницької частини дисертації
184 В. Стецкевич
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 184
Р. Соловей, добір документального матеріалу, а зрештою, і всі узагальнення,
оцінки, потрактування і висновки та її мінімальну креативність; за Р. Соловей
румунська влада посутносно не була окупаційною, жорстокою і колоніальною.
У працях Р. Соловей румуни та їх дії у Трансністрії не позначені словами
«окупант» чи «окупаційна влада"; відтак і не дивно, що вже в назві її дисер-
тації йдеться про «діяльність губернаторства Трансністрія», а в тексті розкри-
ваються заходи румунської цивільної адміністрації, які за своїм спрямуванням
і наслідками не «тягнуть» на їх кваліфікацію як окупаційних; як аргумент на
користь такого висновку Р. Соловей висловлює думку про те, що «Румунія,
приймаючи на себе керівництво Трансністрією, не претендувала на територію
на Схід від Дністра», а в економічній царині вона (адміністрація) взяла на се-
бе такі завдання: «задоволення продовольчих потреб населення, забезпечення
провіантом армії і відправка якомога більшої кількості продукції в Румунію».
Щодо стосунків місцевого населення з румунською адміністрацією, то Р. Со-
ловей вважає, що вони «загалом були доброзичливі» (с. 125), але все ж «бу-
ло розкрито багато ворожих (курсив – В. С.) до нової адміністрації течій, до
числа яких, перш за все, треба віднести український ірредентизм (націона-
лізм)». (С. 127). Останнє зауваження привертає до себе особливу увагу не
лише тим, що румунська окупаційна влада змушена була «звертати» увагу на
український ірредентизм, що й було зафіксовано в румунських джерелах, в
яких, зрештою, дослідниця й знайшла такі свідчення. Цікавіше інше: в радян-
ській історіографії йшлося в основному про партійно-радянське крило Опору
румунам; про націоналістичне ж – практично нічого, або якщо йшлося, то в
негативному контексті (як про посібництво окупантам). Нині ж і в україн-
ському, і в молдавському, і румунському історіописаннях тема українського
ірредентизму посідає все помітніше місце. Принаймні вона не замовчується.
Хоча, як на наш погляд, вивчення теми «Український ірредентизм у Румун-
ській зоні окупації» вітчизняними істориками ще далеке до завершення. І хо-
ча фрагментарно багато чого вже висвітлено в цій царині, проте крапку тут
ставити ще рано.
Та, повертаючись до дисертації Р. Соловей, наголосимо, що автор з одно-
го боку, і це незаперечний і позитивний здобуток цієї праці – помітно і час-
то-густо адекватно збагатила фактографічну та джерельну складову історіопи-
сання теми «Трансністрія в роки війни 1941—1945 рр.» Проте з іншого боку
помічаємо й інше: авторка практично уникла розмови про цю адміністрацію
як посутносно окупаційну з усіма її діями і наслідками; обійшла вона увагою
й політику румунізації як стрижень політики окупантів в культурницькій
сфері. І хоча автор і стверджує, (особливо це наочно добре видно з таблиць-
додатків), що з 2051 школи, які діяли в Трансністрії в 1941—1942 рр., 1667
припадає на українські16, це не спростовує нашу тезу про силоміць нав'язану
румунізацію, тому що справа тут не стільки в кількості таких шкіл (у даному
випадку українських за контингентом учнів!), скільки в програмах викладан-
ня, за якими навчали тих українців-школярів; а вони були суто прорумунські;
українська й українознавчі складові в них геть були відсутні. А з іншого бо-
ку, цифри, наведені Р. Соловей про загальну кількість шкіл і відсоток серед
них українських шкіл, при детальному й неупередженому їх трактуванні, не-
заперечно свідчать: на цих теренах була абсолютна більшість українських
шкіл (чого не могли не визнати й румуни і що зафіксували їх статистичні зві-
ти!), а це є переконливим доказом того, що за своїм національним складом (та
більше того, й історично!) це були суто українські землі, корінному народу
якої румунська цивільна адміністрація насильницьки накидала ярмо понево-
лення й румунізації17. Та про це Р. Соловей не пише, як не пише вона і про
більш суттєве й концептуальне: за румунськими губернськими інституціями й
Нацистський окупаційний режим 185
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 185
адміністративними установами, які діяли в Трансністрії в 1941—1944 рр. і які
Р. Соловей наполегливо подає тільки як цивільні установи (неначебто це вип-
равдовує їх окупаційний статус), автор не побачила і не висвітлила долю Лю-
дини під чужинцем; причому не побачила і не висвітлила Людину та її долю
безвідносно до її національної чи конфесійної приналежності, віросповідання
та політико-ідеологічної орієнтації, людини яка була під окупантом і для якої
вона (та влада) була за визначенням чужа.
Проте в сучасній молдавській історіографії війни 1939—1945 рр. зустріча-
ємо і зовсім інші підходи й трактування подій тих часів. Їх втілює колектив
авторів підручника «История республики Молдова: с древнейших времен до
наших дней» (Кишинев, 1998), Василе Статі в підручнику «История Молдовы»
(Кишинев, 2003) та ін. В останньому розділі «Холокост по румынски» В. Ста-
ті критично і виважено оцінює діяльність румунської окупаційної адміністра-
ції, а саме: її агресивну і тотальну політику румунізації, яку кондукетор Анто-
неску розпочав з акцій проти єврейського населення. В. Статі на с. 365 цитує
останнього: «Я (Антонеску) виступаю за насильницьке виселення всіх єврей-
ських елементів із Бессарабії та Буковини... Також треба робити і з україн-
ськими елементами... Мене не цікавить, чи ввійдемо ми в історію як варвари...
Якщо треба, стріляйте з кулеметів» (виділено – В. С.). Іншими словами, звер-
хність та українофобство були притаманні найвищим румунським посадовцям
і, як і юдофобство, набули в роки війни статусу офіційної політики і практи-
ки Бухареста. Проте румунська історіографія, як іронічно зауважує В. Статі,
безупинно стверджує, що їх армія «завжди і повсюдно «була тепло прийнята»
– і коли напала в січні 1918 р. на Молдавську Демократичну Республіку, і ко-
ли в тому ж році придушила повстання угорців, і в Одесі в 1941 р., і під сті-
нами Сталінграда, і біля... Дону в 1942—1943 рр. ... Румунська армія завжди і
всіх рятувала – і угорців у 1918 р., і молдаван у 1918—1940, і євреїв, циган,
українців з Молдови, Одеси, Трансністрії...» (С. 366) Додамо від себе: ще й
Північної Буковини та Придунав'я. Не оминає В. Статі і мотивацію участі Ру-
мунії у війні проти СРСР та її політики на теренах, що простяглися на Схід
від Дністра. З цією метою він звертається до румунських першоджерел, у то-
му числі до газет, що виходили в Бухаресті; так він цитує фрагмент з газети
«Viaca» ("Життя») за 4 жовтня 1942 р.: «Румунський народ задихається в сво-
їх кордонах й докладає всіх зусиль, аби можна було здійснити такий подих.
Та що б мати таку можливість, він повинен перенести свої кордони під воро-
та Азії» (с. 369). (Принагідно додамо: ще в добу радянської влади в Молдові ряд
вчених аргументовано викривали апетити та претензії румунів на землі, що
лежали на Схід від кордону, а саме – на землі між Південним Бугом і Дніпром,
в їх нижній течії – як «історично приналежні Румунії». Так, на підставі
аналізу румуномовної періодики (газ. «Albina», «Basarabia», «Viata» та ін.)
С. А. Гратиніч переконливо довів: румунські історики шляхом пошуків різнома-
нітних доказів брали в цьому безпосередню участь. З цією метою вже в грудні
1941 р. вони організували спеціальну конференцію «про Українську Румунію»,
на якій, скажімо, К. Джиуреску в доповіді «Молдавське населення в гирлі Дніп-
ра і Бугу в ХУІІ—ХУІІІ століттях» стверджував: «Під Україною треба розу-
міти північну територію з центром у місті Києві..., землі, розташовані на схід
від Дністра, були заселені румунами сотні років, що дає нам сьогодні (грудень
1941 р. – В. С.) незаперечне право на цю область», а звідси й висновок – про
право Румунії «на допомогу своїм братам». Аргументи на користь прав руму-
нів на південно-українські землі навів у газеті «Transnistria» і президент Румун-
ської академії наук.
Нагадаємо тут і такий історичний факт: І. Антонеску до певної міри
«вагався»: переходити його війську Дністер чи ні? Адже спочатку він мріяв у
186 В. Стецкевич
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 186
ході «східної кампанії» повернути лише те, що втратила Румунія в 1940 р.
внаслідок реалізації пакту Молотова-Рібентропа. До речі, саме так він говорив
і румунським солдатам:.» Ви йдете за Тису і Прут повернути те, що забрали
совєти». Проте, з одного боку – апетити, що зростали по мірі просування
військ агресора на Схід, та тиск Німеччини на режим І. Антонеску, а з іншого –
реваншистські настрої всередині країни, «запаморочення від успіхів» та й «на-
укові обґрунтування» істориків на право Румунії на південні українські землі
аж до Дніпра підштовхнули його віддати своїм військам наказ про подальшу
участь у війні проти СРСР і просування аж до Волги й Дону).
З позицій загальнолюдських (а не «урапатріотичних» і «ностальгічних», на
які страждає певна частина румунських істориків) описує В. Статі і політику
«зачисток» територій по-румунськи: румуни вели боротьбу, пише він, не ли-
ше проти більшовизму, – хоча і «прикривалися» саме цим гаслом, – вони за-
хищали підпорядковані їм території практично від всіх, окрім німців, румунів
та молдаван, яких вони нарекли теж румунами, а вся «Трансністрія» і в мен-
шій мірі Північна Буковина й Бессарабія зазнавали постійних виселень укра-
їнців. Так, тільки в квітні 1943 р., зачищаючи Рибницький район, румуни
виселили в район Очакова 3 тис. українців. Ще більш жорстоку – фактично
на винищення – проводила румунська адміністрація політику відносно єврей-
ського населення: на їх руках кров тисяч і тисяч євреїв, тих, що жили на те-
ренах Трансністрії, так і депортованих з Молдови і Північної Буковини за
Дністер. Іншими словами, на думку В. Статі, румуни причетні до голокосту,
і вже тільки ця складова діяльності їх цивільної адміністрації красномовно
свідчить про сутність їх окупаційної політики на українських землях18. До
цього додамо лише одне: цю трагічну сторінку румунської окупації, на жаль,
сьогодні часто-густо не помічають багато істориків суверенної Молдови та
Румунії...
Загальна картина, що постає з аналізу вже того невеличкого, проаналізо-
ваного автором доробку молдавських і румунських дослідників історії Тран-
сністрії, Північної Буковини та Придунав'я, засвідчує, що ця проблематика
ними розробляється постійно; особливо активізувався процес її осягнення в
кінці ХХ ст. на початку ХХІ ст.: розвал СРСР, кінець існуванню соцтабору та
поява на політичній арені суверенної держави Молдова помітно і суттєво
вплинули на все молдавсько-румунське історіописання війни. Чимало там є й
цікавих сюжетів, які напряму зачіпають українську складову історії часів Дру-
гої світової, так як і в українській історіографії війни 1939—1945 рр. є чимало
новел, що органічно могли б вписатися в молдавсько-румунський історичний
дискурс. На жаль, взаємообміну між ними поки що майже немає, як немає і
наукових діалогів, дискусій та посутносних обговорень проблем чи фрагмен-
тів історії, причому навіть таких історій, які в силу історичних обставин бага-
то в чому можуть претендувати на «спільні історії» (або, як їх називає автор,
«межові історії») до числа яких належить Північна Буковина – такий собі
спільний етнічний, за Норманом Дейвісом, «плавильний казан» чи «космопо-
літичне прикордоння». Окрім цього додамо й таке: на наше переконання Пів-
нічна Буковина тяжіє до центральноєвропейської цивілізаційної царини, вкупі
з якою тут же і наші Закарпаття (Прикарпатська Русь), і Галичина, і Волинь,
але тут же органічно і не наші – Чехія, Моравія, Штірія, Сілезія, Трансільванія
та інші землі, що й створюють такий собі поліетнічний центральноєвропей-
ський осередок. Спільні наукові проекти, обмін інтелектуальними та наукови-
ми здобутками кожної з цих трьох історіографій, взаємозалучення джерел
(і в першу чергу румуномовних українською стороною) та інше можуть дати
серйозне прирощення наукових знань у цій царині історії Другої світової та
збагачення її наративів. Справа залишається лиш за малим...
Нацистський окупаційний режим 187
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 187
... Враховуючи закони історіографічного жанру, насамкінець подамо пере-
лік тем, які, як на наш погляд, є актуальними і заслуговують на особливу ува-
гу вітчизняних дослідників; серед цілої низки назвемо такі:
– економічна експансія Румунії на захоплених українських землях;
– політика румунізації на українських теренах та її наслідки
(1941—1944);
– суспільно-політичне та культурницьке життя під румунами;
– румунський голокост;
– релігійне життя на окупованих Румунією територіях
(румунізація релігійного життя);
– етно-національна політика румунської адміністрації на українських
землях 1941—1944 рр.;
– колаборація в румунській зоні окупації;
– діяльність ОУНівських організацій у румунській зоні окупації;
– румунська окупація: історіографічний та джерелознавчий аспекти
проблеми;
– румунський окупаційний режим: історико-порівняльний аналіз на тлі
німецької окупаційної політики та ін.
1 Octavian Cristescu, Vasile Pasaila, Bogdan Teodorescu, Raluca Tomi. Istoria Romanilor. Epoca
moderna si contemporane. – Bucuresti, 1999.
2 Jipa Rotaru, Alesandru Dutu, Florica Dobre. Compania Din Est ordine De Zi (1941—1944). –
Vol. 1. – Editura Metropol. – 1993. – P. 78.
3 Alesandru Dutu, Florica Dobre. Compania Din Est i ordine De Zi (1941—1944). La Nord De
mare Azov, in Crimeea si la sub De Harcov. (Septembrie 1941 – julie 1942). – Editura Vacile
Carlova, 1997. – P. 7, 8.
4 Musat Mircea Drama Romanici Mari. – Bucuresti, 1992; Buzatu Gn. Romania si rozboiul din
1939—1945. – Jasi, 1995; Gherman Jon. Istoria tragica a Bucovinei, Basarabiei si tinutului
Herta. – Bucuresti, 1993; Ioan Silviu Nistor. Istoria rоmanilor din Transnistria: organizarea,
cultura si jertfa lor. – Gluj-Napoca, 1995; Istoria Romanilor intre 1918—1944: Culegere de
documente. – Bucuresti, 1982; Istoria Romanilor. Epoca contemporana. – Chisinau. – Galati, –
1992 та ін.
5 Jipa Rotaru, Alesandru Dutu, Florica Dobre. Ibidem. – Р. 9, 10.
6 Див. детальніше в кн.: Fisher I. S. Transnistria: The Forgotten Cemetory. – New York –
London, 1969. Окрім того, детальніше див.: Попович Т. Черновцы 1941 года: Гонения,
гетто и высылка. – Иерусалим, 1971; Черновцы в период немецко-румынской оккупации:
Черная книга. – Иерусалим, 1980; Стародинский Д. З. Одесское гетто. Воспоминания. –
Одесса, 1991; Сушон Л. П. Транснистрия: евреи в аду. – Одесса, 1998. Милевский С.
Транснистрия – символ геноцида // 2000. Информационный бюллетень. – 17.08.2006
(HTTP://2000 net. ua); Кохрит Ф. Транснистрия: евреи в аду // Слово. Общественно-
политическая газета; г. Одесса. – № 41 (308). – Октябрь 16, 1998; Чорный С.
Транснистрия. Забытый холокост//НТТР://Shoa. com. ua//php/Content/view/64/9;
Боровой С. Гибель еврейского населения Одессы во время румунской оккупации. – К.,
1991 та ін.
7 Див.: Olevian Verenca. Administratia civila Romana in Transnistria. – Chisinau, 1993 – 136 р.
8 Petrencu A. Basarabia in a doilea rozboi mondial 1940—1944. – Chisinau, 1997; Moraru A.
Istoria Romanilor. Basarabia si Transnistria. 1812—1993. - Chisinau, 1995 та ін.
9 Moraru A. Ibidem. – Р. 370, 371.
10Румунський історик Іон Константин, пояснюючи російську імперськість в книзі
«Бесарабія під радянською окупацією від Сталіна до Горбачова» (Ion Constantin.
Basarabia sub ocupatie sovetica de la Stalin la Gorbaciov. – Bucuresti, 1994), як аргумент
188 В. Стецкевич
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 188
на користь тези про російсько-радянську імперськість та її агресивність і перманентність,
наводить як своєрідний епіграф думку М. Гоголя про те, що «у Росії – жодного кордону,
жодного кінця на європейсько-азійському просторі» (С. 3).
11Vasile Vasilos. Istoria Romanilor: curs universitar. – Chisinau, 2003.
12Див.: История румын с древнейших времен до наших дней. – Кишинэу, 2002. – С. 3.
13Radica Solovei. Activitatea Guvernamintului Transnistriei in domeniul social-economic si cul-
tural (19 august 1941 – 22 januarie 1944). – Teza di doctor in stiinte istorice. – Chisinau,
1999. – Р. 192.
14Йдеться про праці, які ці автори видали ще за радянських часів: Гратинич С.А. На левом
берегу Днестра. (Страницы совместной борьбы трудящихся Молдавии и Украины против
немецко-румынских фашистских захватчиков. 1941-1944). – Кишинев, 1985. – 188 с.;
Левит И. Э. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР. – Кишинев, 1981. –
391 с.; Його ж. Крах политики агрессии диктатора Антонеску. (19.Х.1942 – 23.VIII.1944). –
Кишинев, 1983. – 230 с. та ін.
15Ось на поверхню й «випливає» тема, яка ще й досі системно й креативно не розроблена
у вітчизняній історіографії.
16Radica Solovei. Ibidem. – Р. 175.
17Зовсім протилежної точки зору дотримується румунський історик Іоан С. Ністор у праці
«Історія румун Трансністрії», де він намагається довести, що ці землі споконвічно були
румунські і населення переважало тут румунське...
18Стати В. История Молдовы. – Кишинев, 2003. – С. 365-370.
Нацистський окупаційний режим 189
Voen_istor_U_7:Voen_istor_Ukrain.qxd 17.03.2008 16:05 Page 189
|