До історії давньоруської провінції

Диференціація (структуризація) суспільного життя Русі спостерігається в літопису вже з перших свідчень про прихід скандинавів на північний захід Східної Європи. Сьогодні не може бути сумнівів у тому, що воно було неоднорідним у соціальному, ментальному й культурному планах. Можна думати, що суспіл...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2017
1. Verfasser:	Котляр, М.Ф.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2017
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130802
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	До історії давньоруської провінції / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 4-19. — Бібліогр.: 53 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130802
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1308022018-02-25T03:03:19Z До історії давньоруської провінції Котляр, М.Ф. Історичні студії Диференціація (структуризація) суспільного життя Русі спостерігається в літопису вже з перших свідчень про прихід скандинавів на північний захід Східної Європи. Сьогодні не може бути сумнівів у тому, що воно було неоднорідним у соціальному, ментальному й культурному планах. Можна думати, що суспільна нерівність відчувалася сильніше та виразніше в Києві й околицях, у центрах великих і сильних князівств-земель, аніж на периферії. East-Slavic community had social stratification since the end of the ninth century. Old Rus’ state was inhomogeneous socially, geographically and culturally from the very beginning of its existence. Already in the 9–10 centuries in Rus’ the central regions were more important for rulers, and provincial regions had smaller value in the eyes of the princes. This has been one of the causes of the fragmentation of the state in the 12 century. 2017 Article До історії давньоруської провінції / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 4-19. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130802 94(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Котляр, М.Ф. До історії давньоруської провінції Український історичний журнал
description	Диференціація (структуризація) суспільного життя Русі спостерігається в літопису вже з перших свідчень про прихід скандинавів на північний захід Східної Європи. Сьогодні не може бути сумнівів у тому, що воно було неоднорідним у соціальному, ментальному й культурному планах. Можна думати, що суспільна нерівність відчувалася сильніше та виразніше в Києві й околицях, у центрах великих і сильних князівств-земель, аніж на периферії.
format	Article
author	Котляр, М.Ф.
author_facet	Котляр, М.Ф.
author_sort	Котляр, М.Ф.
title	До історії давньоруської провінції
title_short	До історії давньоруської провінції
title_full	До історії давньоруської провінції
title_fullStr	До історії давньоруської провінції
title_full_unstemmed	До історії давньоруської провінції
title_sort	до історії давньоруської провінції
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130802
citation_txt	До історії давньоруської провінції / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 4-19. — Бібліогр.: 53 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kotlârmf doístoríídavnʹorusʹkoíprovíncíí
first_indexed	2025-07-09T14:14:45Z
last_indexed	2025-07-09T14:14:45Z
_version_	1837179067362705408
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №4 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ Заявлена в назві тема звучить, певна річ, незвично. Скептики скажуть: яка, мовляв, могла бути провінція в Давній Русі?! Адже завжди ця держава бачилася, та й бачиться сьогодні як любителям старовини, так і спеціалістам- історикам, монолітною, овіяною славою воєнної звитяги, знаменитою перемож- ними походами Аскольда й Олега, Ігоря та Ольги, Святослава або Мономаха. Як відомо, Давньоруська держава складалася навколо Києва. Північ Русі під- корялася київському государеві, а виступи племенних союзів (древлян, ули- чів, тиверців, сіверян, словен та ін.), спрямовані проти влади Києва, придушу- валися без особливих труднощів. Аж до 1130-х рр. країна залишалась єдиною, об’єднаною київськими князями. Однак ця єдність була відносною, так само, як і всі явища та процеси в ранньому середньовіччі. Київська князівська вла- да поширювалася на всі етнічні землі східних слов’ян, при тому, що вже на зорі складання давньоруської державності існувала різниця у способі життя людей усіх станів, зокрема у щоденному побуті. Із 1060-х рр. державна структура Русі почала поступово змінюватися, а єд- ність країни послабилася. На історичну сцену виступили князі-ізгої, мало- чи й зовсім безземельні члени династії Рюриковичів. Першим тривожним дзвіноч- ком став виступ проти існуючого порядку онука Ярослава Мудрого – Ростислава, УДК 94(477) М.Ф.Котляр * ДО ІСТОРІЇ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ Диференціація (структуризація) суспільного життя Русі спостерігається в лі- топису вже з перших свідчень про прихід скандинавів на північний захід Східної Європи. Сьогодні не може бути сумнівів у тому, що воно було неоднорідним у соціальному, ментальному й культурному планах. Можна думати, що суспіль- на нерівність відчувалася сильніше та виразніше в Києві й околицях, у центрах великих і сильних князівств-земель, аніж на периферії. Ключові слова: Русь, Рюриковичі, князівська влада, центр, периферія, провінція. * Котляр Микола Федорович – доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ E-mail: kij1939@gmail.com Український історичний журнал. – 2017. – №4 5До історії давньоруської провінції сина Володимира Ярославича. Здавалося б, епізод сутички в 1064 р. між ізго- єм Ростиславом і його дядьком Святославом Ольговичем, чернігівським госу- дарем, не заслуговував би на увагу історика, якби не став першим у шерегу змагань таких князів із владою і не спричинив драматичних подій. Обділені своїми більш удатними родичами князі-ізгої були спроможними й на рішучі дії проти влади Ярославичів. Ростислав загинув на початку 1067 р. в боротьбі зі Святославом Ярославичем і його сином Глібом за руський анклав Тмуторокань. Князі-ізгої знову активізуються в 1070–1080-х рр. Найбільш яскравою й бунтівною по- статтю серед них був син Святослава Ярославича – Олег, котрий виступив проти київського князя Всеволода та його сина Володимира Мономаха. Цей виступ спричинив новий спалах боротьби серед Ярославичів за земельні во- лодіння. На початку ХІІ ст. Мономахові й київському князеві Святополкові Ізяславичу з великими зусиллями вдалося втихомирити ізгоїв. Згодом вони об’єдналися та почали обзаводитися землями, претендуючи спершу на бать- ківські володіння. Зауважимо, що соціальну, особливо «земельну» історію Русі, зокрема Південної кінця ХІ – першого тридцятиріччя ХІІ ст., у літописах та інших пам’ятках писемності майже не відбито. Якраз у цей час у надрах давньоруської спільноти зароджувалися та визрі- вали процеси і явища, що врешті-решт призвели до настання удільної роздро- бленості. Навколо князів-ізгоїв складалися родинні земельні клани. Активну участь у цьому процесі взяли й князі, котрі не були ізгоями, насамперед стар- ші та молодші Мономашичі, нащадки Володимира Всеволодовича Мономаха. Спираючись на традиції і звичаєве право, які вони тлумачили у вигідному для себе сенсі, політично й соціально активні Ярославичі поступово заволодівали общинними землями, відбирали володіння у слабших та менш удатних роди- чів. Усі ці нові земельні маєтності лягали в підвалини старих, що розрослися, і нових удільних князівств. Так постали Волинське, Галицьке, Чернігівське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тверське, Новгородське й низка інших князівств і земель. Керівники таких князівств сперечались між собою за кращі землі, а з київ- ським государем змагалися за владу в державі, хай лише сильніші серед них. Їх особливо вабив стольний град Русі – Київ, навіть коли (з 1150–1160-х рр.) тримання його уже не давало повноти влади у країні й суттєвих переваг над князями-суперниками. У 70-х рр. ХІ – на початку ХІІ ст. зміцнили свої володін- ня недавні ізгої галицькі Ростиславичі – Володар і Василько, нащадки онука Ярослава – Ростислава Володимировича. У 1097–1098 рр. вони збройно відсто- яли свої Галицьку, Перемишльську, Теребовльську землі-князівства від київ- ського государя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха. А впродовж першої половини ХІІ ст. князівські родини Ольговичів і Давидовичів поступово заволоділи розлогою Чернігово-Сіверською землею, але розповідь про це відсутня як у руських, так і в іноземних джерелах. Значні соціально-економічні й людські ресурси цієї території дозволили їм зміцнити- ся на своїх столах і відігравати далі важливу роль у суспільно-політичному житті Руської держави. Український історичний журнал. – 2017. – №4 6 М.Ф.Котляр Найсильніший рід нащадків Володимира Всеволодовича Мономаха – Мономашичі – після смерті його сина київського князя Мстислава (1132 р.) почав розшаровуватися та втрачати єдність, у його середовищі спалахува- ли суперечності й незгоди. Молодше покоління Мономашичів на середину 1140-х рр. утворило земельні клани Мстиславичів і Ростиславичів, що час від часу ворогували між собою. Розбрат серед Мономашичів дозволив потіснити їх у суперництві за першість у Русі чернігівським Ольговичам і Давидовичам. У фундаменті утворення княжих кланів лежала відрубна діяльність на- самперед князів-ізгоїв, їхніх бояр і дружинників. Вони прагнули відтягати у своїх дядьків і братів у перших волості, намагалися зібрати під своєю владою якомога більше земель, міст, малих і середніх удільних князівств. Така пове- дінка була притаманна й тим князям, котрі не були ізгоями (йдеться про ки- ївських Мономашичів і північноруських государів іншої гілки Мономашичів). Усе це ослаблювало державу, зменшувало владу Києва над дедалі більшою кількістю князів і не тільки менших, незначних. Насувалася удільна роздро- бленість країни. Імовірно, у другій половині ХІ – у 40-х рр. ХІІ ст. у душах та головах ізгоїв та удільних князів із роду Ярославичів і зародилося відчуття меншовартості, відірваності від основної течії політичного життя, що поєднувались із заздріс- тю до багатших, удачливих і сильніших від них родичів. Вони, мабуть, почали підсвідомо вважати себе провінціалами, хоча такого поняття в ті часи й не існу- вало. Спочатку провінцією могли бути всі міста й землі під владою Києва. А от із розростанням суспільної структури, збагаченням основних князів, головних гравців на руській політичній сцені, розвитком міського життя та зростанням окремих міст провінціалами, можна думати, могли б уважатися скромні уділь- ні князьки, які сиділи на другорядних столах, – і не обов’язково вчорашні ізгої. Так, у другій половині ХІІ ст. у Чернігівському князівстві з’явилося чимало уділів, залежних не лише від великого князя чернігівського, а й від його ва- салів (наприклад, від новгород-сіверського чи путивльського князів). Це саме можна сказати і про Владимиро-Суздальське велике князівство Всеволода Юрійовича та його нащадків, в якому теж виникли уділи. Уже у часи зародження державності існувала значна принципова суспільно- політична різниця між північчю й півднем Русі. Свідчення джерел щодо ви- никнення та початкового розвитку давньоруської державності розпочинають- ся з кінця ІХ ст., згідно з приблизною хронологією «Повісті временних літ», близько 882 р. Така різниця, видається, і спричинила згодом в уявленні сус- пільства неформальне розділення країни на центральні області та провінцію. Ця різниця з самого початку була не лише природно-географічною, а й соці- ально-політичною та психологічною. Прихід близько 882 р. з півночі до Києва Олега лаконічно описано в «Повісті временних літ». Князь добре підготувався до походу, «поимъ воя многы, варягы, чудь, словене, мерю, весь, кривичи». Він спочатку заволо- дів Смоленськом, далі Любечем, а вже потім увійшов у Київ1. Це літописне 1 Повесть временных лет. – Санкт-Петербург, 1999. – С.14. Український історичний журнал. – 2017. – №4 7До історії давньоруської провінції повідомлення багато разів цитувалось і вивчалося істориками, та ніхто, зда- ється, не відповів на питання: а навіщо Олег узагалі вирішив перебратися з півночі на південь? Адже він був скандинавом (здається, шведом), північ- ною людиною, із північчю його єднали династичні, мовні, військові, еконо- мічні зв’язки, нарешті, там мешкали його родичі. Він очолював протодержав- ну структуру на північному заході Русі зі столом у непомітній Ладозі, адже Новгорода у його час ще не існувало. Олег, поза сумнівом, збирав у тих краях данину, мав під рукою дружину, військо… На мій погляд, причиною його переходу до Києва було знання й розуміння того, що вже тоді Київ став визначним містом, яке поширювало свій вплив на значну частину Південної й Центральної Європи, стояло на схрещенні торго- вельних шляхів із півночі на південь, із заходу на схід. Київ мав розвинену торгівлю, заможне купецтво, про що, зокрема, свідчать численні скарби схід- них монет, куфічних диргемів VIII–Х ст., міжнародних грошей середньовіччя. У місті та околицях їх продовжують знаходити й досі. Прихід Олега, вокняжіння його в Києві означали об’єднання, попервах неміцне, руських півдня з північчю. Літописець уклав до вуст князя проро- чі слова: «Се [Київ] буди мати градомъ русьскимъ»2, тобто перший правитель Давньоруської держави, що тільки-но почала складатися та набирати сили, проголосив місто своєю столицею. Знаменно, що Олег не став робити стольним градом Ладоґу або якесь інше північне місто, а відразу звернув погляд на те- плий і родючий південь. Так у кінці ІХ ст. було закладено різницю між цен- тром держави та її окраїною, майбутньою провінцією. Згідно зі свідченнями як південноруської «Повісті временних літ», так і північноруських літописів3, політичне й соціальне життя молодої держави зо- середилося на півдні. Саме звідси Олег приєднував до Києва землі племінних княжінь, підбивав їх своїй владі. Вони «одержавлювалися» шляхом поширення на них систем збирання данини, судочинства й адміністрації. «Повість времен- них літ» так повідомляє про це: «Поча Олегъ воевати деревляны, и примучив а, имаше на них дань по чернѣ кунѣ» (883 р.); «иде Олегъ на сѣверяне, и побѣди сѣверяны, и възложи на ня дань легку» (884 р.). Київський государ поставив під свою владу також племінні союзи полян, радимичів, уличів і тиверців4. Так у кінці ІХ ст. почала складатися державна територія Київської держави. Знаменно, що в ті роки Олег не дуже опікувався північно-західними землями Русі, навіть найближчими до Києва словенами та кривичами. Він почав створю- вати своє князівство з південних теренів. А північно-західними займеться лише Ольга у середині Х ст. Уже в той ранній час утворення Руської держави увагу центральної влади було зосереджено на південних територіях. Справедливими виглядають слова Б.О.Рибакова про те, що тоді «історія Русі робилася на півдні!». Саме з часів вокняжіння Олега в Києві стартує початковий етап фор- мування східнослов’янської державності й давньоруського суспільства. Державотворчі процеси зосереджувалися у Середній Наддніпрянщині, 2 Там же. 3 Зокрема Новгородського першого старшого та молодшого ізводів. 4 Повесть временных лет. – С.14. Український історичний журнал. – 2017. – №4 8 М.Ф.Котляр навколо Києва. Хоча Олег прийшов із півночі Русі, про залишену ним північ у джерелах до часу не чутно. Літописцям залишилася невідомою доля північно- го стола Рюриковичів, чи то в Ладозі, чи в Новгороді. Хіба що в розповіді про вокняжіння Олега в Києві під умовним 882 р. мовиться, що «варягомъ дань даяти от Новагорода гривенъ 300 на лѣто»5. Але хто саме платив ту данину варяґам – залишилося невідомо, та й Новгорода в кінці ІХ ст. ще не існувало, він конкретно згаданий у давньоруському джерелі лише в оповіданні про осво- єння княгинею Ольгою північного заходу Східної Європи під непевним 947 р.6 Проливає бодай слабеньке світло на становище Новгорода й руської півночі в Давньоруській державі середини Х ст. конкретна згадка в «Повісті», у розпові- ді про приєднання княгинею Ольгою північних земель Руської держави: «Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьсте повосты и дани и по Лузе оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли»7. Цей текст свідчить, що лише в той час, на сьомому десятку існування народжуваної держави, київська влада звернула погляд на північну окраїну країни. Позаду залишилися походи на Царгород Олега та Ігоря, заходи обох князів щодо приєднання розташованих усередині країни союзів племен, придушення їхніх виступів проти Києва, у тому числі повстання древлян проти Ігоря, утихомиреного Ольгою. На той час Новгород уже мав київського намісника, про що довідуємося з твору візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управлін- ня імперією» (середина Х ст.). Він повідомляє, що Святослав Ігоревич якийсь час княжив у тому місті8. Показово, що давньоруське джерело промовчало про нього – то чи сталося це князювання? Причина цьому могла бути, імовір- но, одна: літописці ХІ – початку ХІІ ст. не знали про це. І не знали тому, що Новгород і Північно-Західна Русь залишалися поза їхньою увагою, поза їхніми інтересами. Адже політичне й соціальне життя молодої держави відбувалося на півдні Східної Європи. У трактаті Константина Багрянородного докладно розповідається про зби- рання правителем данини зі своїх підданих – «полюддя». Це була примітивна й насильницька форма привласнення владою додаткового продукту від під- леглого сільського населення. Суть розповіді візантійського імператора зво- дилася до того, що кожного року з листопада по квітень князь із дружинника- ми об’їжджав землі слов’ян-данників, вони годувалися там і збирали данину9. Далі все зібране збувалося на спеціально закуплених легких човнах-одно- деревках за море, до Візантії. Цю данину, імовірно, стягували лише з населен- ня Південної та Північно-Західної Русі. Зрозуміло, що тим самим об’єктивно прискорювався соціально-економічний прогрес реґіону. Водночас розвиток руського суспільства й державного будівництва був у ті часи дуже нерівномірним, людність у Києві та околицях стояла на вищо- му суспільному рівні, ніж у віддалених землях. Яскравий епізод 40-х рр. Х ст. 5 Повесть временных лет. – С.14. 6 Там же. – С.29. 7 Там же. 8 Див.: Багрянородный Константин. Об управлении империей. Текст. Перевод. Ком- ментарий // Под ред. Г.Г.Литаврина, А.П.Новосельцева. – Москва, 1991. 9 Там же. – Гл.9. Український історичний журнал. – 2017. – №4 9До історії давньоруської провінції зберегла «Повість временних літ». Так, 944 р. у землі древлян загинув київ- ський князь Ігор, якого заступила на київському столі його дружина – Ольга. Ігор став жертвою власної жадоби й невситимості, коли він удруге пішов по да- нину до древлян – данину, яка вже йому не належала, адже він стягнув її перед тим. «Слышавше же деревляне, ако опять идеть [Ігор], сдумавше со княземъ своимъ Маломъ: Аще ся въвадить волкъ в овцѣ, то выносить все стадо, аще не убьють его: тако и се, аще не убьемъ его, то вся ны погубить». Древлянська старшина послала до Ігоря сказати: «Почто идеши опять? Поималъ еси всю дань». Утім «не послуша ихъ Игорь». Тоді древляни вийшли зі свого міста Іскоростеня та вбили князя10. Навесні наступного року древлянська старшина вирішила залагодити сто- сунки з Києвом: «Послаша деревляне лучшие мужи, числомъ 20, в лодьи к Олзе». Делеґація була велелюдною, але нікого серед тих мужів не названо го- ловним, першим серед решти. І в подальшій розповіді літописця ніхто серед древлянської верхівки не виділений, а цього не могло статися, коли в їхньому суспільстві існувала б одноосібна влада. Це підтверджується словами самих древлянських послів: «Наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю»11. Князівська влада мала в них радше символічний характер – це був час панування родоплемінних відносин. Посли, щоправда, мовили Ользі: «Поиди за князь наш за Малъ»12, назвав- ши таки головного старійшину серед них. Із погляду сучасної людини така пропозиція виглядає блюзнірською. Але згідно з уявленнями людей родо- племінного суспільства (в якому явно жили тодішні древляни), той, хто вбив вождя племені, може успадкувати його владу, лише одружившись з його удо- вою. Деякі історики й етнологи бачать у Малі могутнього володаря, котрий мало чим поступався самому київському князеві. Його донькою була ма- тір Володимира Святославича – Малуша, сестра Добрині13. Її згадує літопис теж як матір Володимира14. На Чернігівщині існує місто Малин, назву якого пов’язують з ім’ям древлянського князя. Отже вкрай скупа інформація літопису малює нам древлянське суспіль- ство як родоплемінне, у ньому купно править племінна старшина, свої рішен- ня вона ухвалює колективно. У своєму суспільному розвитку древляни від- ставали від київських полян на декілька десятків років, якщо не на століття. Цей розрив у часі й у соціальній еволюції та свідомості їхнього суспільства став трагічним для Ігоря. Нині історики вважають, що той порушив угоду з древ- лянською старшиною, в якій приблизно обумовлювалися розміри щорічної да- нини, за що й поплатився життям. Зате його дружина та наступниця Ольга випередила свій час. Своє прав- ління вона почала ще в дусі родоплемінних часів: із помсти за вбитого чолові- ка. Тим паче Ігор зазнав насильницької й мученицької смерті. На це непрямо 10 Повесть временных лет. – Москва, 1999. – С.27. 11 Там же. 12 Там же. 13 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Санкт-Петербург, 1908. – С.340–378. 14 Повесть временных лет. – С.33. Український історичний журнал. – 2017. – №4 10 М.Ф.Котляр вказує «Повість временних літ», а візантійський історик Лев Диякон, сучасник Ігоря, у своєму творі зауважив: «Не згадую вже про його (тобто Ігоря – М.К.) по- дальшу нещасну долю, коли, вирушивши в похід проти ґерманців15, він був за- хоплений ними в полон, прив’язаний до стовбурів дерев і розірваний навпіл»16. До того ж тіло Ігоря кинули в лісі на поталу диким звірам. Згідно з віруваннями того часу, небіжчик, якого не поховали за древнім звичаєм, блукав серед людей і тривожив їх. Феодальний кодекс честі теж ви- магав помсти. Мститися зобов’язані були найближчі родичі. У першому пи- саному кодексі – «Правді руській» (1016 р.) – проголошувалося, що брат має помститися за брата, син – за батька тощо. У рік загибелі Ігоря його єдиний син Святослав був ще дитиною. Отже відплатити древлянам мала Ольга. І це було в порядку речей. Ольга була людиною свого часу, помсту за вбитого чоловіка вона влашту- вала згідно з язичницькою традицією: спершу вбила древлянських послів, ко- трі сватали її за свого князя Мала, далі пішла походом на головний центр древлян – Іскоростень, улаштувавши біля його валів криваву тризну із вини- щенням древлянської знаті17. Нарешті, вона взяла штурмом місто й навернула в рабство його жителів. Слід пам’ятати, що літописні розповіді про помсту Ольги древлянам за Ігоря густо замішані на фольклорних переказах і леґендах, тому важко від- різнити в них дійсні події від вигаданих. Ця обставина й була причиною скеп- тичного ставлення дослідників до літописних розповідей про війну Ольги з древлянами. М.М.Карамзін так писав про неї: «Тут літописець повідомляє нам багато подробиць, що частиною не згодні ані з імовірністю розуму, ані з важли- вістю історії, і запозичені, поза сумнівом, із народної казки»18. Минуло багато років, аж поки історики встановили, що літописна звістка про помсту княгині древлянським старшинам приховує у собі істину, хай і оповиту фольклорними шатами. Отже, помстившись на древлянах, Ольга нарешті звернула увагу на Новгород і Північну Русь. Як мовилося, ми нічого не знаємо з літописів про їх тогочасне життя, якщо не рахувати уривкове й не дуже-то ясне повідомлення візантійсько- го джерела про намісництво малого Святослава в тому місті. У дев’ятому розділі трактату Константина Багрянородного «Про управління імперією» йдеться, що в місті Немограді (Новгороді) сидів Сфендослав (Святослав), син Ігора19. Навряд чи з новгородців київські дружинники скільки-небудь реґулярно стягали дани- ну. Адже в розповіді візантійського імператора про об’їзд київським князем підвладних йому східнослов’янських земель із метою збирання полюддя (часи Ігоря) названо лише союзи племен20, а про міста немає ані слова, принаймні про ті, що існували на той час: Новгород, Чернігів, Смоленськ, Любеч та ін. 15 Імовірно, автор назвав древлян «ґерманцями» тому, що як ті, так й інші жили у глухих лісах. 16 Диакон Лев. История. – Москва, 1988. – С.57. 17 Повесть временных лет. – С.27–28. 18 Карамзин Н.М. История государства Российского. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1897. – С.124. 19 Багрянородный Константин. Об управлении империей. – С.44–45. 20 Там же. Український історичний журнал. – 2017. – №4 11До історії давньоруської провінції Поставивши древлянський союз племен під свою владу, Ольга змогла на- решті впритул зайнятися північно-західними землями свого князівства. Але спочатку вона поширила заведені нею порядки на древлян: «Иде Вольга по Деревьстѣй земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища еѣ и ловища»21. Ішлося про нормування збирання да- нини й поширення на Древлянську землю князівської адміністрації та судо- чинства. Джерело нагадує читачеві, що ці устави й уроки існували й у час літописця. Наступного року, вів далі книжник, «иде Вольга Новугороду, и устави по Мьстѣ повосты и дани, и по Лузѣ оброки и дани, и ловища ея суть по всей зем- ли, знамянья и мѣста и повосты, и сани ее стоять въ Плескове (Пскові – М.К.) и до сего дьне, и по Днѣпру перевѣсища, и по Деснѣ»22. У цьому тексті названо мисливські угіддя, що були власністю князя (ловища, перевесища та ін.), го- ловне ж – погости, місця, куди звозилося зібране в оброках і данях. Оброками вже тоді називалася відробіткова рента. Держава поділялася не лише у соціальному плані, а й у структурно-по- літичному: стольний град, її центр усе більше різнився з іншою Руссю, хоча поділ країни ментально на центральну частину з Києвом і провінцію був ще попереду. Під рукою Ольги скупчилися центральна частина з Києвом, околиці стольного града, землі древлян, сіверян, радимичів, і віддаленіші, до яких на- лежали уличі, тиверці, а також земля північних словен із Новгородом на чолі. Названою територією княгиня реально володіла. Наступник Ольги – її син Святослав – мало опікувався територіальним розвитком свого князівства, зосередившись на міжнародних справах. Він спо- чатку розгромив Хозарський каганат, що заважав руській торгівлі з півднем, а потім ув’язався у війну з Візантійською імперією. Тому про історико-географіч- ний, соціальний чи структурний поділ князівства за Святослава нам нічого не відомо. Структурні зміни Руської держави, поглиблення її соціального розша- рування дали про себе знати за князювання сина Святослава – Володимира. Остання чверть Х ст. була переломною у житті східнослов’янського сус- пільства. Еволюція позначилася насамперед у тому, що дедалі поглиблювало- ся соціальне розшарування як серед простого люду, селян, міщан, так і серед бояр, дружинників, заможних купців. Упродовж першої половини князюван- ня Володимира основні племінні княжіння та союзи племен було інкорпорова- но до державної структури Русі. Час володарювання в Києві Володимира Святославича (978–1015 рр.) можна з певними застереженнями назвати добою завершення будівництва держави на Русі, настання принципових змін в її соціальній суті й струк- турі. Саме під кінець правління князя суспільство набуло феодальних рис. Однак феодалізація відбувалася повільно, розтягнувшись на понад сто ро- ків. Родоплемінні елементи у громадському житті за часів Володимира за- лишалися відчутними. 21 Повесть временных лет. – С.29. 22 Там же. Український історичний журнал. – 2017. – №4 12 М.Ф.Котляр Джерела, а це майже винятково літописи, містять надто бідну інформа- цію щодо процесів та явищ у країні, аби робити якісь однозначні висновки. Не варто забувати, що літописання в ті часи ще не велося. Воно почалося за сина Володимира Святославича – Ярослава: перший Київський, так званий Найдавніший ізвод 1037–1039 рр. і Новгородський перший, створений близь- ко 1050 р. Із цією думкою О.О.Шахматова згодні майже всі дослідники істо- рії літописання. При опису князювання Володимира літописці кінця ХІ, ХІІ і ХІІІ ст. користувалися головним чином усними, фольклорними джерелами, а це надало їхнім розповідям про події кінця Х – початку ХІ ст. надто узагаль- неного, леґендарного за формою та часто за змістом характеру. Для європейських держав доби раннього середньовіччя (а для Русі таким можна вважати період Х–ХІ ст.) були типовими крихкість структури, слабкість і спорадичність внутрішніх зв’язків, недостатня все ж таки організація влади. Дослідники неодноразово звертали увагу на разючий контраст між яскравим зовнішнім оформленням і пишнотою – з одного боку, та незначною консолі- дованістю середньовічних держав – з іншого, чи то імперія Каролінґів, а чи князівство Рюриковичів. Внутрішня слабкість таких імперій, королівств і кня- зівств значною мірою компенсувалась їх майже безперервною та масштабною зовнішньою експансією. Необхідні для цього кошти й засоби государі одержува- ли від підкорених або залежних від них країн, від племінних вождів-васалів23. Дійсно, Руська держава часів Олега або Ігоря відзначалася аморфною структурою, зв’язки між окремими областями були неміцними та спорадич- ними. Утім при цьому вона виявилася здатною здійснити воєнні походи на Константинополь у 907 і 944 рр. Розвиток державного життя наростав упро- довж Х ст., літописи вже малюють суттєву різницю між державами Олега й Ольги. За правління останньої країна виглядала більш міцною, складалася адміністративна система, організовувалися опорні пункти центральної влади у землях племінних княжінь, реґламентувалося, спершу приблизно, збирання данини, переважно у формі полюддя. Усього цього бракувало державі часів Олега та його наступника – Ігоря. Водночас аж до перших років князювання Володимира Святославича різ- ні племінні союзи та княжіння перебували в різній мірі залежності від столь- ного Києва. Київському князеві доводилось вести майже безперервну боротьбу за інкорпорацію тих чи інших територій до складу держави. Тому Русь до- володимирової доби не можна називати монархією, як справедливо уважав Л.В.Черепнін24. Соціальна сутність і структура Давньоруської держави часу вокняжіння Володимира виглядає, на мою думку, таким чином. Суспільство ще не набуло феодальних рис. Це була спільнота перехідного типу, епохи генезису феодаль- ного укладу з динамічними ознаками. Для ІХ–Х ст. можна вважати, що той час 23 Гуревич А.Я. О генезисе феодального государства // Вестник древней истории. – 1990. – №1. – С.103. 24 Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства IX – начала XIII вв. // Исторические записки. – Вып.89. – Москва, 1972. – С.358–359. Український історичний журнал. – 2017. – №4 13До історії давньоруської провінції був тривалим, неоднозначним, мав свої припливи і відпливи25. Князювання Володимира розпочалось у державі, в якій панували родоплемінні відносини, але в його перебігу вона поступово набувала ранньофеодальних рис. Феодалізації держави за Володимира й, відповідно, стратифікації її сус- пільства перешкоджали різний ступінь окняжіння східнослов’янських земель, неоднаковий рівень соціально-економічного розвитку, нарешті, розбіжності в побуті, умовах життя тощо. Як писав у 1930-х рр. С.В.Юшков, територіальна держава часу початкового етапу еволюції феодальних відносин звичайно яв- ляла собою строкатий комплекс різних земельних одиниць, частина яких була феодальними князівствами, а інша – «племінними державами», в яких про- цеси феодалізації лише починалися26. У дусі свого часу історик перебільшував рівень феодалізації Русі Х ст. Але ж збереження племінних князівств з їх чи- малою автономією, що химерно відбилося в угодах із Візантією 907 і 911 рр., перешкоджало суспільному прогресу, гальмувало утворення держави та скла- дання феодальних відносин. Тому логічним було те, що одним із перших за- ходів щодо зміцнення державної структури стала адміністративна реформа Володимира Святославича 980-х рр. Досі залишаються малорозробленими обставини становлення й еволюції князівської влади на Русі. Як могло статися, щоб у суспільстві, котре перебува- ло на стадії розкладу родоплемінного укладу, ця влада зуміла піднестися над суспільством і протиставити себе йому?! Навряд чи це було досягнуто за допо- могою однієї лише військової сили й опори правителя на дружину. Історики вважають, що вже з другої половини ІХ ст., у часи Рюрика та Олега, поступово оформлювалася влада князя як глави держави. Поза сумнівом, ця влада спи- ралася на авторитет «сили дружини». Але в очах сучасників головною ознакою леґітимізації володаря була спадковість його влади. Фахівці з історії руського права висловлювали думку, що вже за князю- вання Олега було вжито низку заходів, завдяки яким спадкова влада государя почала сприйматися правосвідомістю того часу як влада державна. У проце- сі взаємин Русі з Візантією на давньоруський ґрунт переносилася практика імператорської могутності27. Саме підписання договорів із Константинополем підносило владу князя, учасника переговорів і самих угод. Практика дипло- матичних стосунків, обмін посольствами також зміцнювали князівську владу, інституювали її, славили в очах народу. По тому, як «нача княжити Володимеръ въ Киевѣ единъ»28, він розсадив вірних йому людей у кількох найбільших містах держави: «И избра от нихъ [варягов] мужи добры, смысленны и храбры, и раздая имъ грады». Тоді ж дядь- ка й довіреного радника послав на північ: «Володимеръ же посади Добрыну, 25 Черепнин Л.В. Русь: спорные вопросы истории феодальной земельной собственности в IX– XV вв. // Пути развития феодализма. – Москва, 1972. – С.145. 26 Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового етапу розвитку феодалізму в Київській Русі. – К., 1992. – С.211. 27 Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя Русь: Проблемы пра- ва и правовой идеологии. – Москва, 1984. – С.52–53. 28 Повесть временных лет. – С.37. Український історичний журнал. – 2017. – №4 14 М.Ф.Котляр уя своего, в Новѣгородѣ»29. Напевно тоді ж наближені люди князя вирушили й в інші міста Русі. Це було провіщення проведеної ним кількома роками пізні- ше адміністративної реформи. Під 988 р.30 літопис Нестора повідомляє: «Бе у него (Володимира – М.К.) сынов 12 [...] И посади Вышеслава в Новѣгородѣ, а Изяслава Полотьскѣ, а Святополка Туровѣ, а Ярослава Ростовѣ». При цьому враховувалося стар- шинство синів і важливість столів, куди їх ставили. Сказане підтверджуєть- ся продовженням цієї літописної статті: «Умершю же старейшему Вышеславу Новѣгородѣ, посадиша Ярослава в Новѣгородѣ, а Бориса Ростовѣ, а Глѣба Муромѣ»31. Сини Володимира поїхали на княжі столи як намісники батька. Своїм рішенням князь визнав, що між володіннями його дітей не було рівно- сті. Якісь уважалися кращими, більш принадними у соціально-економічному плані від інших. Нащадки теж не могли розглядати ті столи як свої володіння, недарма Володимир вільно, як хотів, переміщував синів-намісників з одного княжого стола на інший. О.О.Шахматов уважав, що розповідь літописців про розподіл волостей між нащадками Володимира була відсутньою в Найдавнішому ізводі 1037–1039 рр. і з’явилася в «Повісті временних літ» завдяки пізнішому редакторові32. А от О.Є.Пресняков стверджував, що автентична в основі літописна звістка про на- дання Володимиром волостей синам хибує зведенням воєдино різночасових явищ та вчинків33. Дійсно, важко уявити, щоб Володимир Святославич одно- часно, миттєво розсадив синів у найбільш відповідальних, ще й віддалених від Києва та один від одного градах. Без сумніву, адміністративна реформа Володимира розтяглася на декілька років. Ще наприкінці ХІХ ст. історики звернули увагу на те, що перелік міст, до яких Володимир послав своїми намісниками синів, не випадковий. Літописець вклав у нього особливий смисл. Управителів одержали головним чином міста, які стояли на окраїнах держави, що розвивалася: Тмуторокань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Мабуть, тому в міста, ко- трі знаходилися всередині країни (Чернігів, Переяслав, Любеч та ін.), ніхто з нащадків Володимира не поїхав. Так самою владою було визначено окраїну держави34. Можливо, південна Руська земля залишалася під орудою безпосе- редньо київського государя. Уперше в історії східного слов’янства країна Русь стала структурованою, розділеною на волості, хай і під владою одного князя. Усі вони не були рів- ними між собою, адже коли помер старший Вишеслав, його не просто змінив інший, не наступний за віком нащадок, а обраний Володимиром один із мо- лодших синів – Ярослав. Влада тим самим визнала, що одні міста й землі, які до них належали, важливіші та принадніші за інші. Чи не у цьому крилося 29 Там же. 30 Дата умовна, так само, як і абсолютна більшість дат у «Повісті временних літ» за ІХ–Х і початок ХІ ст. 31 Повесть временных лет. – С.54. 32 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – С.159. 33 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. – Москва, 1993. – С.338. 34 Повесть временных лет. – С.54–55. Український історичний журнал. – 2017. – №4 15До історії давньоруської провінції майбутнє ставлення суспільства і князівської родини до міст та земель як до першо-, другорядних. Чи не у цьому було закладено поняття провінції (хоч воно й не прозвучало в літопису), чи не зародилося воно тоді? Здається, усі ці обставини важливо враховувати, розглядаючи змагання онуків Володимира Святославича за кращі столи та землі, що розпочалися незабаром по кончині його наступника й сина Ярослава. «В історичній літературі, – писав знавець руської історичної географії, – недооцінено той факт, що князі Ігоревої династії до другої половини ХІ ст. са- довлять своїх синів по різних містах, але не садовлять ані у Чернігові, ані в Переяславлі». А.М.Насонов думав, що київські князі турбувалися про збере- ження цілісності південної «Руської землі»35. Мені видається, що в подібних діях Володимира і його наступників проглядає тенденція до створення велико- княжого домену, факт існування якого на Русі ніким не ставиться в науці під сумнів. Я переконаний у тому, що Володимир надіслав нащадків насамперед в осередки тих племінних княжінь, верхівка яких особливо прагнула відділи- тися від Києва. Природно тому, що найбільш віддалені від центру й набли- жені до зовнішніх рубежів держави князівства (племінні княжіння), які до того часу користувалися найбільшою свободою, являли собою небезпеку для цілісності країни. Із тієї пори «світлих і великих князів» угоди Олега «з гре- ками» було замінено на місцях синами-намісниками київського государя. Імовірніше від усього, у цьому й полягав головний сенс адміністративної ре- форми Володимира Святославича. Можна припустити, що, поряд із синами, до різних земель країни були по- слані ще й довірені мужі та старші дружинники київського князя. Півстоліття тому знаний історик лаконічно підбив підсумки своїх досліджень літопис- ної оповіді про посадження Володимиром синів у різних містах: «Так закін- чився тривалий процес об’єднання в єдиній державі земель східних слов’ян. Племінні княжіння зникли. Не випадково саме на той час зникають великі поховальні кургани типу Чорної Могили у Чернігові, що були, мабуть, похо- ваннями тих “світлих і великих князів”»36. Але адміністративна реформа Володимира зовсім не означала того, що Руська держава розділилася на дванадцять чи навіть більше удільних кня- зівств, як думали історики ще недавнього минулого. Навпаки, державна єд- ність країни дещо зміцнилася, адже сини Володимира були не самовладними правителями в тих містах і прилеглих до них землях, куди послав їх батько, а лише його намісниками. Характерно, що літопис підкреслює ту обставину, що київський государ міг вільно переводити їх з одного міста до іншого, з од- нієї землі до іншої. Сини перебували у волі батька, верховного сюзерена, і цим принципово відрізнялися від своїх попередників, племінних князів та старій- шин, котрі міцно сиділи в тих чи інших землях, спиралися на місцеві сили, ресурси, традиції й заважали централізації країни. 35 Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства. – Москва, 1951. – С.31–32. 36 Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. – Ленинград, 1945. – С.308. Український історичний журнал. – 2017. – №4 16 М.Ф.Котляр Нові зміни в політично-генеалогічному розміщенні земель і волостей Русі настали по смерті київського государя Ярослава (1054 р.). За життя він три- мав синів біля себе, зробивши виняток хіба що для Новгорода, в якому час від часу сидів його старший нащадок Володимир. Однак по кончині Володимира Ярославича (1052 р.) до Новгорода вже не поїхав інший син князя. Країна зберегла відносну територіальну й політичну монолітність аж до кінця Ярославового життя. Літопис у найзагальніших рисах передав ту частину заповіту Ярослава Володимировича, де йшлося про розподілення земель держави між його синами: старший Ізяслав одержав Київ, другий Святослав – Чернігів, третій Всеволод – Переяслав, четвертий Ігор – Володимир-Волинський, п’ятий та останній серед живих на той час В’ячеслав – Смоленськ: «Се же поручаю в собе мѣсто столъ ста- рейшему сыну моему и брату вашему Изяславу Кыевъ; сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене мѣсто; а Свято славу даю Черниговъ, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимерь, а Вячеславу Смолинеск»37. Кілька пізніших літописних ізводів (Новгородський перший, Тверський, Літопис Авраамки та ін.) конкретизують цю надто скупу картину: «И раз дѣли- шя землю; и взя вятшии (тут у значенні: більше від інших – М.К.) Изяславъ, Киевъ и Новгород и ины городы многы Киевьскыя в предѣлѣхъ, а Святославъ Черниговъ и всю страну въсточную и до Мурома, а Всеволод Переяславль, Ростовъ, Суждаль, Бѣлоозеро, Поволжье»38. Історики по-різному поставились до цих слів Новгородського першого лі- топису молодшого ізводу – джерела дуже авторитетного. Так, О.Є.Пресняков – скептично, натомість М.С.Грушевський – із довірою39. Уважаю, ближчим до істини був саме останній, адже такий розподіл земель відбився в пізніших лі- тописних ізводах, а також у «Повчанні» Володимира Мономаха. Зокрема ви- глядають правдоподібними звістки кількох літописів, наприклад Софійського першого, про перехід Новгорода під руку Ізяслава Ярославича ще за життя батька, напевно незабаром по кончині старшого Ярославича – Володимира. Оповідаючи про хворобу Ярослава під 1054 р., Воскресенський літописець за- уважував: «Изяславу сущу тогда в Новѣгородѣ»40. Мабуть, київський государ доручив старшому синові наглядати за віддаленим від Києва неспокійним Новгородом. Адже сепаратистські настрої тамтешнього боярства давалися взнаки мало не з часу об’єднання східнослов’янських півночі й півдня на- прикінці ІХ ст. Як можна зрозуміти з джерел, Ярослав не продовжив запо- чатковану його батьком лінію посадження синів у різних містах і частинах держави. Та для Новгорода він міг робити виняток: із літописів нам відомо, що до своєї смерті в місті, імовірно, перебував його старший син Володимир, 37 Повесть временных лет. – С.70. 38 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – Москва; Ленинград, 1950. – С.469. 39 Пресняков А.С. Княжое право в Древней Руси. – С.41; Грушевський М. Історія України- Руси. – Т.ІІ. – Л., 1905. – С.46, 62. 40 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.7: Летопись по Воскресенскому спи- ску. – Санкт-Петербург, 1856. – С.333. Український історичний журнал. – 2017. – №4 17До історії давньоруської провінції із 1036 р.41 В.Й.Ключевський підбив підсумок своїм спостереженням над за- повітом Ярослава: «Розділ [земель] було засновано на узгодженні генеало- гічного відношення князів з економічним значенням городових областей»42. Таким чином, «економічне значення» волостей було враховано Ярославом і його оточенням, чим визнано, що зовсім не всі землі рівноцінні. Було підтвер- джено також, що в державі є кращі території, вигідніші від інших. Тоді можна зрозуміти незгоди між нащадками Ярослава, які далися взнаки незабаром по його смерті. До сьогодні історики дискутують щодо ролі «ряду» 1054 р. в розвитку дав- ньоруської державності й суспільства, у змінах політичної структури князівст- ва. Авторитетові О.Є.Преснякова наука зобов’язана, здається, поширеною й у наш час думкою, ніби заповіт Ярослава не був звернений у майбутнє, а відбивав родопатріархальні відносини у суспільстві та самому князівському роді43. Він стверджував, що заповіт Ярослава не встановив ані порядку спадковості у во- лодінні волостями, ані порядку старшинства в родині Рюриковичів. Із ним по- годився С.В.Юшков, зауваживши, ніби «ряд» Ярослава не заклав жодних нових принципів у порядку успадкування влади. Адже такий самий «ряд» могли дати і Святослав, і його син Володимир. Щоправда, історик тонко зауважив, що «ряд» усе ж таки реґламентував суверенітет старшого брата над молодшими і пере- водив їх у становище васалів44. Як уважає сучасний фахівець, заповіт Ярослава не вніс нічого принципово нового до політико-адміністративної структури Русі45. На початку ХХ ст. В.Й.Ключевський дещо інакше, аніж згадані тут істо- рики, оцінив внесок «ряду» 1054 р. в розвиток державності Русі. Він обґрун- товував думку, згідно з якою успадкування київського й інших визначних столів за принципом «старшому в роді» брало початок від цього документа: «ряд» установив порядок старшинства поміж князями46. У «Курсі російської історії» проглядає думка, ніби відносини сюзеренітету-васалітету у сімействі Рюриковичів започатковано «рядом» Ярослава. Думаю, що це могло статися набагато раніше, проте відбилося у цьому документі просто тому, що раніше не було приводу для цього. С.В.Юшков уважав, що такі відносини серед Рюриковичів існували від самого початку їх правління, у ІХ і Х ст. О.П.Толочко бачить відповідь на це питання в розповіді літописця про останні роки життя Всеволода Ярославича, де йшлося про те, як старіючий князь задовольняв прохання своїх небожів щодо надання їм волостей47. Саме за Всеволода, уважає він, народилося по- няття волості як умовного «держания», бенефіція, що надавався лише київ- ським государем48. 41 Повесть временных лет. – С.64, 66–68, 70. 42 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – Москва, 1987. – С.181. 43 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. – С.36. 44 Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – С.230 та ін. 45 Толочко П.П. Древняя Русь. – К., 1987. – С.86. 46 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – С.183–184. 47 Повесть временных лет. – С.91–92. 48 Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. –К., 1992. – С.34–35. Український історичний журнал. – 2017. – №4 18 М.Ф.Котляр «Ряд» Ярослава Володимировича мав компромісний характер. Почасти він був звернений у сучасність, почасти – стояв на засадах родоплемінного сус- пільства. Князь не став називати Ізяслава своїм наступником, а вдався до не- чіткої й невиразної формули: «Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну своему Изяславу Кыевъ; сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене мѣсто»49. Здавалося б, у «ряді» йшлося про передання руського престолу старшо- му синові Ізяславу, – якби текст документа не було продовжено словами «а Святославу даю Черниговъ, а Всеволоду Переяславль» і далі, то його можна було б сприйняти саме так. Але це продовження переконує нас у тому, що ста- рий князь не призначив свого наступника на київському столі, лише назвав ту частину країни, яка переходила до Ізяслава, а визначив наділи молодших синів. Саме так сприйняли «ряд» молодші брати Ізяслава й, думаю, руська спільнота, її верхівка. Ярослав Володимирович усе ж таки однією ногою стояв у родоплемінному суспільстві й не наважився зламати існуючий родоплемін- ний порядок, коли батьківська спадщина ділилася між синами. Тому дальший розвиток подій на Русі відбувався, як і раніше, із дотри- манням родового порядку в родині Рюриковичів-Ярославичів. Усе ж таки його «ряд» справляє враження, що Ярослав передбачав передання влади в Києві від старшого брата до наступного за часом народження, за порядком «лествич- ного восхождения». У теоретичному плані передання влади за принципом ро- дового старійшинства бере початок у родоплемінному суспільстві. Так могло бути у східнослов’янському середовищі у часи зародження державності. Однак до державної практики Рюриковичів перед Ярославом «родове старійшинство» не ввійшло, судячи з «Повісті временних літ» і Новгородського першого літо- пису молодшого ізводу. Розвиток суспільно-політичного життя Давньоруської держави після кончи- ни Ярослава склався все ж таки не так, як передбачав старий князь. Його «ряд», мабуть, не міг бути повністю зрозумілий і сприйнятий сучасниками та синами. Святослав і Всеволод не вважали, ніби Ізяслав повинен замінити їм батька як верховного сюзерена, до чого Ярослав закликав у своєму заповіті. Судячи з від- битого в літопису життєпису Ізяслава, він не мав державних здібностей, якими володіли його батько й дід, був нерішучою людиною. Мабуть тому Ізяслав і по- годився на співправління з братами. Імовірно, ідея тріумвірату виникла насам- перед у Святослава, людини амбітної та рішучої. А в Ізяслава не вистачило рі- шучості, аби наполягти на виконанні молодшими братами батькового заповіту. Єдиновладне правління Ярослава змінив тріумвірат його старших синів. За свідченням Б.Д.Ґрекова, сам термін «тріумвірат» увів до наукового обі- гу О.Є.Пресняков50. Літописці його не знають, проте користуються тотожним за смислом поняттям «трие» (1067 р.): «Заратися Всеславъ, сынъ Брячиславль, Полочьске, и зая Новъгородъ. Ярославичи же трие, – Изяславъ, Святославъ, 49 Повесть временных лет. – С.70. 50 Греков Б.Д. Киевская Русь. – Москва, 1953. – С.490. Див. також: Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. – С.389. Український історичний журнал. – 2017. – №4 19До історії давньоруської провінції East-Slavic community had social stratification since the end of the ninth century. Old Rus’ state was inhomogeneous socially, geographically and culturally from the very beginning of its existence. Already in the 9–10 centuries in Rus’ the central regions were more important for rulers, and provincial regions had smaller value in the eyes of the princes. This has been one of the causes of the fragmentation of the state in the 12 century. Keywords: Rus’, Rurikids, princely power, center, periphery, province. Всеволодъ, – совокупивше вои, идоша на Всеслава»51. Можна припустити, що троє старших Ярославичів уклали угоду про спільне управління Руссю. Адже сама поведінка трьох старших Ярославичів може свідчити про їх домовленість. Літописи зберегли докази того, що тріумвірат дійсно склався завдяки уго- ді, підписаній між Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Майже двадцять ро- ків вони спільно вершили загальноруські справи. Двох молодших братів вони усунули від керівництва державою. У джерелах Ігор і В’ячеслав Ярославичі виступають у пасивних ролях. До того ж другий швидко потому помер. На його місце тріумвіри перевели Ігоря з Володимира-Волинського. Напевно, вони роз- ділили між собою Волинь, як учинили зі Смоленською волостю по смерті Ігоря. Висловлювалося припущення (М.С.Грушевський), нібито в 1057 р. Волинню заволодів Ізяслав Ярославич, адже пізні джерела свідчать про перебування цієї землі в його руках. Під 1060 р. «Повість временних літ» коротко занотувала: «Преставися Игорь, сынъ Ярославль»52. Пізніші літописні ізводи додають до цього: «Разделиша Смоленьскъ (тріумвіри – М.К.) на три части»53. Ігор залишив двох синів. Але дядьки нічого не дали їм із батьківської волості, перетворивши їх на ізгоїв. Трьома роками раніше вони так само обійшлися з єдиним сином В’ячеслава – Борисом. Усе це посіяло зерна великих усобиць, котрі за багато років дадуться взнаки. 51 Повесть временных лет. – С.72. 52 Там же. – С.71. 53 ПСРЛ. – Т.15: Тверская летопись. – Санкт-Петербург, 1863. – Стб.153.

До історії давньоруської провінції

Institution

Ähnliche Einträge