Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини

Російська влада від часів Катерини ІІ до Миколи ІІ реалізувала жорстку, продуману і тривалу стратегію витіснення корінного народу Криму з історичної Батьківщини. Упродовж майже півтора століття відбулися три масових кампанії виштовхування мусульманського населення півострова на територію Османськ...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Бикова, Т.Б.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130805
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини / Т.Б. Бикова // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 47-67. — Бібліогр.: 89 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-130805
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1308052018-02-25T03:03:23Z Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини Бикова, Т.Б. Історичні студії Російська влада від часів Катерини ІІ до Миколи ІІ реалізувала жорстку, продуману і тривалу стратегію витіснення корінного народу Криму з історичної Батьківщини. Упродовж майже півтора століття відбулися три масових кампанії виштовхування мусульманського населення півострова на територію Османської імперії. Чисельність кримських татар скоротилася з 4 млн осіб напередодні російського завоювання Кримського ханства до 200 тис. у передреволюційні роки. Етнічний склад населення півострова докорінним чином змінився. Russian authorities from the times of Catherine II till Nicholai II had implemented the tough, considered and long-term strategy of the expatriation of the Crimean native population from their historical Motherland. For almost century and a half at this area took the place three mass campaigns of the proscription of the Muslim inhabitants of the peninsula to the territory of the Ottoman Empire. The population size of the Crimean Tatars had decreased from the 4 billion before the Russian conquest of the Crimean Khanate to 200 thousand in the prerevolutionary times. The ethnic composition of the peninsula population had radically changed after this events. 2017 Article Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини / Т.Б. Бикова // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 47-67. — Бібліогр.: 89 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130805 94(477)«XVIII–XX» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Бикова, Т.Б. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини Український історичний журнал
description	Російська влада від часів Катерини ІІ до Миколи ІІ реалізувала жорстку, продуману і тривалу стратегію витіснення корінного народу Криму з історичної Батьківщини. Упродовж майже півтора століття відбулися три масових кампанії виштовхування мусульманського населення півострова на територію Османської імперії. Чисельність кримських татар скоротилася з 4 млн осіб напередодні російського завоювання Кримського ханства до 200 тис. у передреволюційні роки. Етнічний склад населення півострова докорінним чином змінився.
format	Article
author	Бикова, Т.Б.
author_facet	Бикова, Т.Б.
author_sort	Бикова, Т.Б.
title	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини
title_short	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини
title_full	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини
title_fullStr	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини
title_full_unstemmed	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини
title_sort	кримські татари в імперській росії: витіснення з батьківщини
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/130805
citation_txt	Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини / Т.Б. Бикова // Український історичний журнал. — 2017. — № 4. — С. 47-67. — Бібліогр.: 89 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT bikovatb krimsʹkítatarivímpersʹkíjrosíívitísnennâzbatʹkívŝini
first_indexed	2025-07-09T14:15:07Z
last_indexed	2025-07-09T14:15:07Z
_version_	1837179088849076224
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №4 УДК 94(477)«XVIII–XX» т.б.биКоВА * КРИМСЬКІ ТАТАРИ В ІМПЕРСЬКІЙ РОСІЇ: ВИТІСНЕННЯ З БАТЬКІВЩИНИ У середині ХVIII ст. Російська імперія впритул наблизилася до Чор но - морського узбережжя. Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Кримське ханство було проголошене незалежною від Османської імперії дер- жавою. Росія одержала можливість безпосередньо впливати на події, що від- бувалися на його території. Невдоволення європейських держав посиленням впливу Росії в При- чор номор’ї та Криму не дозволяли Катерині II вільно діяти у цьому реґіоні. Усвідомлюючи це, російський уряд спочатку не ставив завдання приєднання Кримського ханства. Йому був необхідний лише контроль над півостровом і Північним Причорномор’ям. Проголошення незалежності Криму давало змо- гу, не привертаючи уваги з боку Європи, розширити сферу свого впливу. Постійна зміна ханів не давала можливості створити сильну державну владу. На території Криму проживали як кримські татари, так і кочові єдисан- ські, єдичкульські, буджацькі та джамбуйлуцькі татари. У літературі їх зде- більшого подають під загальною назвою «ноґайських татар». Вони становили близько 40% населення ханства й кочували як по території півострова, так і за його межами. Є документ, що ілюструє ситуацію, яка складалася в той час у Кримському ханстві: «Пояснення стану і схильності кримських, буджацьких і ноґайських татар, із показанням укоріненої між ордами незгоди й недовіри, і тому най- ближчого способу, яким вони до наміру відділення від Порти спокушені бути можуть». Його автором був радник Колеґії іноземних справ П.Веселицький, і призначався документ для командуючого 2-ю російською армією П.Паніна (1769 р.). П.Веселицький докладно описував заняття й місця кочування кож- ної татарської «орди», а також відносини, що сформувалися між татарами. Він писав: «Кримські татари, як відомо, народ осілий, котрий за положенням свого півострова й родючістю землі більшою частиною займається зведенням Російська влада від часів Катерини ІІ до Миколи ІІ реалізувала жорстку, про- думану і тривалу стратегію витіснення корінного народу Криму з історичної Батьківщини. Упродовж майже півтора століття відбулися три масових кампанії виштовхування мусульманського населення півострова на територію Османської імперії. Чисельність кримських татар скоротилася з 4 млн осіб на- передодні російського завоювання Кримського ханства до 200 тис. у передреволю- ційні роки. Етнічний склад населення півострова докорінним чином змінився. Ключові слова: Крим, кримські татари, кримськотатарська еміґрація, імпер- ська колонізація Криму. * Бикова Тетяна Борисівна – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інститу- ту історії України НАНУ, відділ історії України 20–30-х рр. ХХ ст. E-mail: aragorn_9@ukr.net Український історичний журнал. – 2017. – №4 48 Т.Б.Бикова будинків, торгівлею, скотарством і хліборобством. […] Інші орди ведуть кочо- вий спосіб життя, займаючись скотарством і грабуванням сусідів». Описуючи розбіжності між татарськими ордами, П.Веселицький відзначав, що найсиль- ніші орди – Єдисанську та Буджацьку – буде легше схилити до відділення від Османської імперії та приєднання до Росії1. Ще відвертішу позицію займав російський дипломат Бакунін, думки якого щодо подальшої долі Кримського ханства було висловлено у записці, поданій на ім’я Катерини ІІ. Посваривши татар між собою, писав він, буде легко оволо- діти Кримом, а потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця остан- ніх переселити росіян із центральних ґуберній Росії. Щодо кримських та тар цей дипломат пропонував відверто цинічну форму їх подальшої долі: «Татар геть із Криму»2. Під час тривалої російсько-турецької війни, а саме 16 жовтня 1769 р. Катерина II відправила П.Паніну рескрипт такого змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи похитнути в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до заведення у себе неза- лежності від будь-якого уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги»3. Імператриця давала П.Паніну повну можливість діяти самостій- но, виходячи з обставин, що складалися. Біографи П.Паніна писали: «Майстерно ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непоро- зуміння між ними й запорожцями, майстерно схиляючи татар до прийняття заступництва Росії [...] і домагаючись, таким чи- ном, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у під- сумку зумів викликати в них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини й навіть підкорення Криму»4. Першими піддалися Єдисанська та Буджацька орди, які вступили у союз із Росією і відмовилися від османського верховенства. Після них були єдичкуль- ські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною… 14 грудня 1782 р. Катерина ІІ надіслала Ґ.Потьомкіну рескрипт, в якому містилися інструкції щодо його подальших дій. Привід, під яким уряд перед- бачав провести приєднання Криму, у трактуванні імператриці виглядав так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принес- ло спокою Росії й обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що неза- лежність непритаманна татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними та за мирних умов висна- жувати війська важкими рухами, роблячи великі витрати як під 1 Див.: Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф.535. – Оп.1. – Спр.835. – Арк.1, 7. 2 Див.: Буткевич В. Право на Крим // Літературна Україна. – 1991. – 21 листопада. 3 ДААРК. – Ф.535. – Оп.1. – Спр.829. – Арк.10. 4 Гейсман П.А., Дубровский А.Н. Граф Пётр Иванович Панин (1721–1789). – Санкт-Петербург, 1897. – С.57. Український історичний журнал. – 2017. – №4 49Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини час війни. [...] Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший оборот кримським справам [...] і зробити в майбутньому Кримський півострів не гніздом розбійників і за- колотників, а територією Російської держави. Тому ми з повним розумінням повідомляємо всім нашу волю на привласнення Кримського півострова та на приєднання його до Росії»5. Зупинімося ще на одному питанні. Політика, яку проводила Російська ім- перія у цьому реґіоні, була спрямована на здобуття контролю над протоками Босфор і Дарданелли як виходу у Середземне море. Частково цієї мети вдало- ся досягти шляхом приєднання до Росії північного й північно-східного узбе- режжя Чорного моря в межах Кримського ханства та Ґрузинського царства. Але кінцева мета була більшою: витіснення Туреччини з Європи та завою- вання сусідніх із Росією земель. Захоплення Криму стало лише початком цієї цілеспрямованої політики. Катерина II прагнула створити «Східну імперію» – так зване «Грецьке царство». У вересні 1780 р. О.Безбородько представив імператриці свій «Ме- мо рандум про справи політичні», в якому містився проект поділу території європейської Туреччини між Росією й Австрією. Цей документ мав важливе дипломатичне значення. У його автора виявився настільки далекоглядний дипломатичний розум, що записку переслали до Відня у формі пропозиції ро- сійської сторони укласти угоду6. Отже у записці пропонувалося утворити з Молдавії, Валахії та Бессарабії незалежну державу під стародавньою назвою «Дакія» з християнським су- вереном за умови, щоб вона не могла бути приєднаною до Росії або Австрії. Передбачалася й можливість того, що майбутня війна з Османською імперією призведе до повного винищення її та відродження стародавньої «Грецької імпе- рії» на користь великого князя – онука Катерини II Костянтина7. Надсилаючи до Відня пропозиції, Катерина II писала Йосифу II: «Я твердо переконана: за наших успіхів у цій війні, які дадуть нам можливість визволити Європу від ворога імені християн- ського, вигнання його з Константинополя, ваша величність не відмовиться допомогти відновленню монархії грецької, під ос- новною умовою з мого боку зберегти цю відновлену монархію в повній незалежності від моєї, і піднести на її престол молодшого мого онука. Обидві ці корони ніколи не повинні бути об’єднані на одній голові»8. Ця ідея отримала назву «Грецького проекту». Про нього О.Безбородько у своїй автобіографії писав: «З першого моменту я зрозумів, що наміри госуда- рині про грецьку монархію серйозні та пройнявся повною мірою, що цьому 5 Цит. за: Соловьёв С. История падения Польши. – Москва, 1863. – С.167. 6 Там же. – С.163–166. 7 Григорович Н. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени. – Т.I. – Санкт-Петербург, 1879. – С.385. – Прил.V 8 Цит. за: Соловьёв С. История падения Польши. – С.165. Український історичний журнал. – 2017. – №4 50 Т.Б.Бикова проекту притаманний великий дух, а при тому, що він, звісно, і реалізований може бути, якщо [...] користуватися щасливими обставинами»9. Небажання монархів Європи посилювати вплив Російської імперії призвело до того, що імператриця не мала можливості втілити свій проект у життя. Однак її наступники на престолі не змінювали цього напряму зовнішньої політики. 9 квітня 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського дого- вору, заявила про включення Криму до складу Російської імперії. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через сформовану з цією метою Мусульманську нараду. 2 лютого 1784 р. було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої ввійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопа аж до Катеринославського на- місництва. Першим ґубернатором Таврійської області став Ґ.Потьомкін. Після смерті Катерини II Павло I переглянув чимало її заходів. Ці зміни, зрозуміло, торкнулися й Криму. 12 грудня 1796 р. він скасував Таврійську, Вознесенську та Катеринославську ґубернії й утворив із них Новоросійську, яка проіснувала до його смерті. У жовтні 1802 р. Таврійську ґубернію було відновлено у складі семи повітів: трьох материкових (Тмутораканський, Дніпровський, Мелітопольський) і чотирьох кримських (Перекопський, Євпаторійський, Сімферопольський, Феодосійський із Керч-Єнікальським градоначальством). Надалі в адміністративному поділі відбулися деякі те- риторіальні зміни: у 1820 р. з ґубернії виділився Тмутораканський повіт, у 1838 р. було засновано Ялтинський повіт із Севастопольським градоначаль- ством, а в 1842 р. – Бердянський. Таврійська ґубернія була дуже своєрідною адміністративно-територіаль- ною одиницею. Вона складалася з двох різних за всіма параметрами частин: материкової Північної Таврії (Дніпровський, Мелітопольський, Бердянський повіти) та півострівної (Сімферопольський, Ялтинський, Феодосійський, Євпаторійський, Перекопський повіти). Особливий статус мали міста Керч- Єнікале та база Чорноморського флоту – Севастополь. Такий адміністратив- ний поділ залишався без змін до 1917 р. Населення півострова було багатонаціональним. На час приєднання Криму до Російської імперії найбільшу етнічну групу становили татари. Міста, розташовані на узбережжі, були заселені переважно греками, євреями та вір- менами; гірські райони – караїмами, степи поблизу Перекопа – ноґайцями. Степова частина Криму постійного населення у ХVIII ст. майже не мала10. В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, військової диктатури, установ- леної імперською владою на півострові, стихійно виникла татарська еміґра- ція. Насильницька депортація християн і масова втеча татар до Османської імперії призвели до скорочення населення на 75%. У січні 1787 р. за нака- зом Ґ.Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, яка там ще залишалася. Останньому ханові Шагіну Ґірею, котрий повірив обіцянкам 9 Григорович Н. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени. – С.444. – Прил.ХI. 10 Данильченко О.О. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально-політичне стано- вище на початку 20-х рр. ХХ ст. – К., 1993. – С.6. Український історичний журнал. – 2017. – №4 51Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини російських дипломатів «про незалежність», запропонували «для проживання» на вибір російські міста Калуґу, Воронеж або Орел. Проте коли він оселив- ся у Воронежі, Катерина ІІ передумала й наказала йому покинути територію Російської імперії та їхати до Туреччини11. Саме після цього кримські татари почали масово залишати півострів. До цього їх активно заохочувала нова влада. Так, Ґ.Потьомкін наказав бароно- ві Іґельстрому: «Із Бельбека, Качі, Суваші, Судака, Ускута, Старого Криму та з гір усіх випускати. […] Мурз випускати всіх, хто бажає»12. Поступово Крим порожнів. Відсутність місцевого населення поставила у скрутне становище російську армію, яка потребувала продовольства й фура- жу. Імператриця, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати їх у тому, що півострів «приєднано до її володінь» лише з метою «цивілізувати місцеве дике населення», запросила вищих урядовців цих держав на власні очі переконатися в такій політиці. Було зроблено серйозний територіальний від- куп Пруссії та Австрії в польському питанні. Ґ.Потьомкіну віддали наказ тер- міново почати «освоєння» півдня України й Криму. Через намір Катерини II завітати на півострів слід було заселити територію новими мешканцями, на що з казначейства виділялися гроші. Із метою економії Ґ.Потьомкін удався до імітації, звівши вздовж доріг, де мали проїхати високі особи, більш-менш пристойні споруди, а далі – картонні муляжі сіл («потьомкінські села»). Ось як писав про це граф Ланжерон, котрий пізніше був правителем південних областей: «Треба зазначити, що їх (села – Т.Б.) було створено тиранією та страхом й розоренням декількох провінцій. Із населених ґу- берній Малоросії і тих міст, через котрі їхала імператриця, усе населення було пригнане у цю пустелю; тисячі сіл були на цей час виселені й усі їх мешканці з усіма стадами переведені на різні населені станції. Їх примушували поспіхом ставити штуч- ні села на найближчих берегах Дніпра та фасади дерев на від- стані. Коли імператриця проїжджала, усіх цих нещасних гнали назад, через що багато хто з них унаслідок цього переселення помер. […] Ставши через 30 років ґубернатором цих провінцій, я міг на власні очі переконатися у правдивості цих подробиць, котрі спочатку вважалися мені цілком неймовірними»13. Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня України та Криму українцями не входило до планів російського уря- ду. Усе робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання останніх виїжджати на «освоєння» непридатних земель цей план провалився. І тоді Петербурґ дав згоду на переселення до Криму «мало- росів» Правобережжя, тобто підвладних Речі Посполитій територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з півостровом міцні культурні й 11 Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – Москва, 1992. – С.272. 12 Озенбашлы А. Роль царского правительства в эмиграции крымских татар // Забвению не подлежит... (Из истории крымско-татарской государственности и Крыма). – Казань, 1992. – С.70. 13 Див.: Ковалевский М.Н. Путешествие Екатерины Второй в Крым. – Москва, 1916. – С.33. Український історичний журнал. – 2017. – №4 52 Т.Б.Бикова економічні зв’язки. Одночасно Ґ.Потьомкін активно закликав іноземців, ко- трі не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. За період з 1784 по 1787 рр. з Корсики, Ліворно, Пізи, Ґенуї та різних міст Німеччини до Криму пе- ребралося близько 160 колоністів14. Їм надавалися суттєві пільги: право 10 років не платити податі, звільнення від військової повинності та постоїв, виділення грошей на проїзд до нового місця проживання, земельні наділи по 30 дес. на душу (згідно з указом 1802 р.), а потім – по 60 дес. на сім’ю (за указом 1804 р.)15. Щоб звільнити для колоністів землю, із неї зганяли місцевих мешкан- ців. Упродовж 1760–1770-х рр. населення на півострові скоротилося вдвічі – з 300 тис. до 151,7 тис. осіб16. За офіційними даними, до 1796 р. (тобто тільки за 13 років перебування Криму у складі Російської імперії) у місцевих жи- телів було відібрано й передано російським дворянам 288 тис. дес. землі17. Одночасно на селян поширювалося кріпацтво. Із кінця ХVIII ст. розгорнулася колонізація степової частини півострова. Російський уряд почав переселяти на цю територію державних селян та осіб інших станів із центральних ґуберній країни. Також на Крим прибували нім- ці, чехи, поляки, греки, вірмени, болгари та ін. Водночас стимулювалася масо- ва еміґрація кримських татар до Османської імперії. За розпорядженням Катерини II, ще на початку 1779 р. було вирішено виселити за межі півострова основну частину християнської людності. Під це визначення підпадали кримські греки й вірмени. Це було зроблено в лічені дні із залученням військ під командуванням ґенерал-поручика О.Суворова, котрий виселив із Криму близько 30 тис. аланів, греків, вірмен та ін. Їх розміс- тили в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва. Переселення призводило не тільки до розорення «християнського насе- лення», але й до особистих трагедій. Доволі поширені мусульмансько-христи- янські родинні зв’язки відтепер рішуче розривали. Багато мусульман, які були родичами християн, котрих виселяли за межі Криму, прохали нову владу пе- реселити і їх разом з іншими членами власної родини, не зупиняючись навіть перед згодою прийняти християнство. Як зазначав А.Маркевич: «Багато таких приходять до начальників військ, оголошуючи це власне бажання, але на те їм відповідають мовчанням»18. За першою депортацією пішли інші. Мета такої політики російського уря- ду була зрозумілою – наділення землею відставних солдатів. Практикувалося також примусове переселення на Крим жінок, які призначалися їм у дружи- ни. У 1787 р. було видано циркуляр, згідно з яким ґенерал-ґубернаторам до- зволялося давати дозвіл усім економічним і державним селянам, котрі того бажали, переселятися на південь України19. 14 Крымская АССР // Большая советская энциклопедия. – Т.35. – Москва, 1937. – С.308. 15 Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в ХVIII – начале ХХ в. (числен- ность, структура, география) // История СССР. – 1984. – №4. – С.43. 16 Там же. – С.46. 17 Крымская АССР. – С.307. 18 Цит. за: Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.284–285. 19 Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. (Историко-экономическое исследова- ние). – Черкассы, 1993. – С.247. Український історичний журнал. – 2017. – №4 53Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини Найбільш послідовні з нових колонізаторів особистим прикладом намага- лися втілити у життя тезу про необхідність депортації корінного населення – кримських татар. Так, ґубернатор Тавриди А.Бороздін переселив у власне село Салби тисячу кріпосних селян-росіян, а татарам відмовив в оренді землі, через що вони змушені були покидати свої домівки20. Відразу після захоплення Криму велику кількість найкращих земель, що належали ханській родині, було конфісковано. До казни відійшли угіддя й тих мешканців півострова, які спішно залишили їх під час приходу російських військ. Усі ці землі проголошувалися «порожніми» та «безгосподарськими». При цьому інтереси тих селян, котрі тут мешкали, до уваги не бралися, адже в більшості населення не було на ці наділи жодних документів. Наведемо відо- мий приклад. Улітку 1799 р. 12 великих сіл Байдарської долини оточили ро- сійські війська. Жителям було наказано негайно покинути свої будинки, адже ця територія відтепер належала новому власникові – графові Мордвинову. У 1802 р. у Феодосійському повіті судовий розгляд між поміщиком Ґра ма ти- ко вим і татарською громадою закінчився рішенням про вигнання 124 татар- ських родин із власних сіл21. Як правило, земля передавалася новим власникам за суто символічну платню: 1 руб. за 6 дес.22 Сучасник тих подій П.Сумароков пізніше відвер- то зазначав: «Князь Потьомкін учинив чималу погрішність у наданні землі. Замість малих ділянок корисним поселянам, вона призначалася тисячами де- сятин боярам, які залишали її без нагляду, або невідомим прибульцям, котрі не мали жодного розуміння в тому, як саме треба її обробляти»23. Нові господарі Криму, котрі слабко знали особливості південного сільсько- го господарства, за декілька десятків років довели економіку краю до руїни, чим викликали серед кримських татар еміґрацію такого вражаючого розмаху, що тривогу забили навіть деякі представники російської влади. Так, у 1800 р. військовий ґенерал-ґубернатор Новоросії І.Міхельсон писав про збільшення випадків виїзду татар і про небезпеку заворушень серед них, уважаючи, що «причиною цьому може бути їх обезземелювання і жорстокість експлуатації селянства». Раніше татари «споконвіку були вільними, нікому ніколи не нале- жали», а «данина існувала у вигляді добровільної угоди на землю й не підпо- рядковувалася або не означала підданства та не робила татар працівниками поміщиків». Однак уряд залишив звернення І.Міхельсона без уваги. Напевно, більш привабливою для Петербурґа була думка М.Мордвинова, який говорив: «Коли Крим належить Росії, то, як на мене, не потрібно із землі російської робити землю татарську»24. Слід зазначити, що більш відверто висловився 20 Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.286. 21 Къырым фаджиасы: Сайлама эсерлер (Трагедия Крыма: Избранные произведения): Из истории трагической судьбы крымско-татарского народа / Сост.: Исмаил Асан-оглу Керим, Мерьем Ахмет-кызы Озенбашлы. – Симферополь, 1997. – С.7–8. 22 Мочанов А.Е. Борьба царской России и Турции за обладание Крымским ханством. – Симферополь, 1929. – С.61. 23 Цит. за: Блюменфельд Г.Ф. Крымско-татарское землевладение (историко-юридический очерк). – Одесса, 1888. – С.40–41. 24 Цит. за: Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.279. Український історичний журнал. – 2017. – №4 54 Т.Б.Бикова російський посол в Османській імперії О.Обресков: «Росія завоювала татар, і маючи, згідно з військовими правами, владу над ними, може взагалі робити з ними все за своєю волею: винищити їх, привести їх у вічний і важкий полон, переселити на землі у великих своїх володіннях або у власних їхніх землях, утримуючи їх за невільників тощо»25. Одним із наслідків захоплення Криму стали повстання татар. Проте вони мали місцевий характер, а відповідь уряду була миттєвою. Б.Вольфсон пи- сав: «Тих, кого запідозрювали в аґітації чи симпатії до Туреччини, нещадно карали. Упокорення краю відбулося лише після повного винищення значної частини татар»26. Внутрішнім життям півострова тепер керували російські чи- новники, які не бажали знайомитися з усією багатобарвністю місцевого жит- тя. Навпаки, вони докладали зусиль, щоб викоренити все місцеве. За словами радянського історика С.Бахрушина, переможці «спустошили країну, вирубали дерева, зламали помешкання, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водогони, пограбували мешканців, поглумилися над та- тарським богослужінням, викинули з могил у гній тіла їхніх предків та пере- творили їхні гробниці на корита для свиней, знищили пам’ятки старовини»27. Слідом за кримськими татарами в еміґрацію потягнулися греки та вірме- ни. Лише в 1804 р. переселення призупинив герцоґ де Рішельє, не бажаючи втрачати умілих землекористувачів, котрі добре знали, як саме потрібно пра- цювати у специфічних умовах півострова. Уважається, що під час першої хви- лі еміґрації з Росії до Османської імперії виїхали від 80 тис. до 300 тис. осіб28. Навіть після того, як владі вдалося припинити масовий виїзд татар, щорічна поточна еміґрація за межі Криму тривала. Упродовж цілого ХІХ ст. потік пере- селенців не переривався. Від 1829 р. на Криму розпочалися й релігійні утиски. Уряд вирішив не видавати паспорти тим татарам, котрі прагнули здійснити гадж у Мекку й узагалі не допускати їх контакту з духовними інституціями мусульмансько- го Сходу. За всіма, хто здійснив прощу до святинь, установлювався нагляд, багатьох навіть висилали до Калуґи та Ярославля29. Водночас було прийнято рішення законодавчо закріпити вже неофіційно поширені на територію пів- острова російські норми, згідно з якими мечеть можна було відкривати лише тоді, коли налічувалося не менше 200 прихожан чоловічої статі30. У 1833 р. російська влада «зайнялася» історико-культурною спадщиною кримських татар, коли не лише у духівництва, а взагалі в усіх татарських сім’ях було відібрано книги, колекції рукописів, у тому числі стародавніх, лі- тописи, хроніки, історичні та філософські трактати. Ця акція пояснювалася 25 Див.: Ульяницкий В.А. Документы о конференциях на конгрессе в Бухаресте 1772 г. // Дарданеллы, Босфор и Чёрное море в ХVIII в. – Москва, 1883. – С.158. 26 Вольфсон Б. Присоединение Крыма к России в 1783 г. // Исторический журнал. – 1941. – №3. – С.63. 27 Цит. за: Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.289. 28 Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.249. 29 Кричинский А. Очерки русской политики на окраинах. – Ч.І: К истории религиозных при- теснений крымских татар. – Баку, 1919. – С.24–28. 30 Ислам в Российской империи (законодательные акты, описания, статистика) / Сост. Д.Ю.Арапов. – Москва, 2001. – С.170–171. Український історичний журнал. – 2017. – №4 55Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини необхідністю боротьби з творами, котрі «не згодні ані з законом, ані з правила- ми розсудливості». Насправді ніхто навіть не намагався зайнятися перевіркою великої маси книг і рукописів – усіх їх за розпорядженням міністра внутріш- ніх справ спалили31. 1836 р. було видано закон, згідно з яким духовну посаду міг обійняти лише той мулла, який не викликав у влади питань щодо «благонадійності, вірності й доброго поводження». Від того часу поліцейські та жандарми перевіряли всіх мулл, імамів і муедзинів. Тих, хто виявляв національне самопочуття, сприяв розвитку національної культури – відсторонювали від посади. Проте навіть добрий відгук із боку жандармерії жодним чином не міг допомогти тим, хто відвідав Османську імперію – цим особам назавжди заборонялася будь-яка ду- ховна діяльність. Більше того, муллою не міг стати татарин, який здобув осві- ту за кордоном. Муфтія, як і раніше, обирали самі татари, проте лише з числа трьох кандидатів, що їх ґубернатор уважав «благонадійними». Друга, ще більша, хвиля еміґрації мусульманського населення розпоча- лася після закінчення Кримської війни 1853–1856 рр. У 1854–1855 рр. пів- острів став головним театром воєнних дій. У цей час припинилася торгівля сільгосппродукцією за старими каналами, що підірвало економіку Криму. Перевезення в інтересах армії призвели до масової загибелі тяглової худо- би, натомість компенсацію уряд майже не виплачував. За пару волів плати- ли ціну одного, але скільки б волів не було взято в господаря, компенсація не могла перевищувати ціни двох голів. В основі державної політики лежала неприхована національна дискримінація. Коли господарство входило у зону воєнних дій, то з подушної податі (приблизно дорівнювала 10 руб.) робилася деяка знижка. Для росіян вона становила 7 руб., а для татар – до 2 руб. Тобто втрати татарського господарства не компенсувалися. Восени 1854 р. військовий міністр видав наказ, в якому зазначалося: «Імператор [...] звелів переселити від моря всіх мешканців магометанського віросповідання, що мешкають при березі, до внутрішніх ґуберній»32. Виконати цей наказ влада не змогла внаслідок втрати відповідних територій, але на- мір говорив сам за себе. Олександр II уважав переселення кримських татар «благополучним явищем», яке звільняло півострів від «шкідливого населен- ня». Тому чиновники отримали наказ не перешкоджати еміґрації кримсько- татарського населення. У 1856 р. із Петербурґа надійшов циркуляр із розпо- рядженням не перешкоджати ані явному, ані таємному переселенню татар до Туреччини33. Пізніше ґенерал Е.Тотлебен засвідчив: «Його величність дозво- лив собі сказати, що не тільки непотрібно стримувати татар у переселенні, а розглядати цей випадок як надзвичайно сприятливий для звільнення від них краю»34. Ґенерал-ґубернатор Ґ.Жуковський в одному зі своїх звітів за жовтень 1860 р. писав: 31 Возгрин В.Е. Империя и Крым – долгий путь к геноциду. – Бахчисарай, 1994. – С.18. 32 Крымская АССР. – С.308. 33 Левицкий Г. Переселение татар из Крыма в Турцию // Забвению не подлежит... – С.147. 34 Тотлебен Э.И. О выселении татар из Крыма в 1860 г. // Русская старина. – Т.78. – 1893. – Июнь. – С.537. Український історичний журнал. – 2017. – №4 56 Т.Б.Бикова «У засіданні Комітету із заселення Криму, яке відбулося в моєму будинку 20 серпня під моїм головуванням, дійсний статський радник Ґернґрос, пояснюючи мету свого відряд- ження, між іншим, сказав: “Государеві імператорові незручно утримувати татар, і його величність уважає дивитися на ви- селення їх як на факт сприятливий, тому, що вони нездатні до землеробства, розвиток і вдосконалювання якого у Криму дуже бажані”»35. Останньою краплею стали чутки, що прокотилися півостровом у 1860 р., буцімто російський уряд вирішив усіх кримських татар, як «шкідливе й не- корисне» населення, масово переселити до Оренбурзької ґубернії. Місцева адміністрація не намагалася їх спростовувати, натомість у розмовах прозоро натякала, що «все може бути». Це збільшило масштаби другої хвилі масової еміґрації кримських татар. Очевидець так описував ті трагічні події: «У 1860 р. степові татари піднялися й почали за безцінь розпро- дувати весь свій реманент і посіви. До татарських селищ, немов сарана, налітали охочі до легкої поживи й купували татарське майно задарма. До портів Феодосійського, Ялтинського, Євпа- торійського та Керченського потягнулися татарські мажари, навантажені різним непотребом, котрий потім, по приїзді, дово- дилося кидати на пристані, адже капітани не дозволяли заха- ращувати палуби суден. Сумну картину являли собою кримські степи. У спустошених селищах вили собаки, двері у хатах грю- кали на вітру, шибки були вибиті, стелі розкриті. Ночами, коли повний місяць освітлював цю пустку, ставало якось моторош- но. Удень доводилося бачити сцени, котрі, у прямому розумін- ні, роздирали душу. Ось стоїть декілька навантажених мажар, а татарські родини всі, від старих до малих, пішли на кладови- ще, щоб сказати останнє “вибач” своїм похованим предкам: ці добровільні вигнанці стають навколішки, б’ють себе кулаками у груди й цілують землю. Немає ані завивань, ані зойків: тихо струмлять сльози по їхніх засмаглих обличчях. Кожен із них бере по грудці землі з могили дорогого для них покійника та йде, схиливши голову, до власних волів, давно вже проданих якомусь більш підприємливому торгівцеві»36. У 1860–1862 рр., згідно з даними Статистичного комітету, еміґрувало 192 360 татар обох статей37. Потім із Перекопа пішли ноґайці, які там кочува- ли. Сучасник так описував від’їзд останніх до Севастополя, де вони планували сісти на судна, котрі повинні були доставити їх до Туреччини: «Уходять наші татари. Ідуть та йдуть. Цілують землю, але все одно йдуть»38. Насправді еміґрували значно більше людей, аніж показували статистичні дані, адже багато татар ішли, не вимагаючи від уряду надання їм паспортів, 35 Къырым фаджиасы: Сайлама эсерлер… – С.54–55. 36 Див.: Никольский П.А. Крым от Крымского ханства до наших дней. – Симферополь, 1929. – С.25. 37 Озенбашлы А. Роль царского правительства в эмиграции крымских татар. – С.71. 38 Щербань Н. Переселение крымских татар // Забвению не подлежит... – С.41. Український історичний журнал. – 2017. – №4 57Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини тобто без реєстрації. Тож населення Криму зменшилося майже наполовину, змінилася його національна структура. Як свідчив пізніше директор департа- менту поліції Косоговський, «понад 2/3 татарського населення вже не існувало у Криму»39. На початку 1863 р. на півострові налічувалося 103 тис. кримських татар (із них 56 563 особи чоловічої статі). Залишилося 687 покину- тих татарських селищ, причому в 315 з них не було жодного мешканця40. Зокрема в Перекопському повіті з 320 селищ спорожніли 287. Очевидець писав: «Спочатку самотні мандрівники, потім сім’ї, нарешті села та громади потягнулися до Туреччини, розпродаючи своє майно, кидаючи у степу й топлячи в морі те, що не знаходило свого по- купця. Еміґрація зростала не щодня, а щогодини. Дедалі більше втрачав Крим мешканців. До серпня (1860 р. – Т.Б.) спорожніла більша частина Сімферопольського та Феодосійського повітів: залишилися тільки підсудні й узагалі ті, хто був причетним до справ»41. Це свідчення підтверджували дані департаменту державного майна МВС щодо південних ґуберній. На квітень 1862 р. налічувалося «1 011 000 дес. віль- ної землі, придатної до заселення, з яких у Таврійській ґубернії – 627 тис. дес.»42. Завдяки великій кількості вільної землі її ціна різко впала, і становила замість 20 руб. лише 3 руб. за 1 дес.43 Еміґрація призвела до занепаду краю. Сучасник свідчив, що «степ після переселення нагадував пустелю, така ж доля загрожує й гірській частині Криму. Села знелюдніли, поля залишилися не обробленими»44. Російський уряд мав ужити рішучих заходів, щоб компенсувати брак трудового населення. Залишені татарами землі призначалися під засе- лення вихідцями з внутрішньої Росії. Переселення на півострів широ- ко заохочувалося. Влада вдалася також до запрошення іноземців: нім- ців, болгар, греків. Перша велика партія колоністів налічувала 1,5 тис. родин і складалася з селян, яких осадили на землях татар. Потім в Євпаторійський та Перекопський повіти прибули естляндці, котрих також розміщували й у Сімферополі. До Перекопського повіту спрямовували чехів, німців. Від 1719 по 1858 рр. облік населення проводився за допомогою ревізій, яких у зазначений період відбулося десять. Вони засвідчують, скільки нових поселенців прибуло в Таврійську ґубернію45. 39 Къырым фаджиасы: Сайлама эсерлер… – С.54. 40 Див.: Никольский П.А. Крым от Крымского ханства до наших дней. – С.26. 41 Щербань Н. Переселение крымских татар… – С.38. 42 Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.46. 43 Усов С.А. Историко-экономический очерк Крыма. – Симферополь, 1925. – С.52. 44 Цит. за: Там же. 45 Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в ХVIII – начале ХХ в. … – С.48–49. Український історичний журнал. – 2017. – №4 58 Т.Б.Бикова Табл.1 Період між ревізіями Кількість новопоселенців (тис. осіб) 1760–1770-ті рр. (між III та IV ревізіями) 31,0 1782–1795 рр. (між IV й V ревізіями) 40,1 1796–1815 рр. (між V і VII ревізіями) 90,0 1816–1835 рр. (між VII та VIII ревізіями) 18,5 1836–1850 рр. (між VIII й IХ ревізіями) 12,5 1851–1858 рр. (між ІХ і Х ревізіями) 6,5 Усього між ІІІ та Х ревізіями 198,6 Таким чином, до Таврійської ґубернії приїхали близько 200 тис. пересе- ленців. Переселення тривало й далі. За 1861–1886 рр. кількість населення збільшилася через приїзд переселенців на 156 012 осіб46. Зрозуміло, що кіль- кість переселенців, які переїхали жити саме на півострів, була меншою, аніж до ґубернії у цілому, але не на багато. Як саме віддзеркалилася еміґрація на заселеності сіл упродовж перших 10 років після Кримської війни можна побачити в табл.247. Табл.2 Повіт Кількість сіл, охоплених еміґрацією Кількість повністю покинутих сіл Кількість сіл, частково покинутих мешканцями Кількість сіл, зайнятих переселен- цями Кількість сіл, які залишилися незасе- леними Сімферопольський 146 18 128 18 – Феодосійський 67 14 53 14 – Євпаторійський 196 39 157 39 – Перекопський 320 278 – 31 247 Ялтинський 100 – – – – Усього за 1856– 1866 рр. 829 349 338 102 247 Вимушена еміґрація кримських татар і переселенська політика російського уряду змінили етнічний склад Таврійської ґубернії. Чисельність росіян, укра- їнців та білорусів (які виступали під загальною назвою «росіян») на початок 1860-х рр. становила 370,5 тис. осіб, татарського населення – 100 тис., німців – 45,7 тис., болгар – 21,4 тис., євреїв – 14,3 тис., греків – 13,3 тис., вірмен – 6,3 тис., «естів» – 800, чехів – 600 осіб. Загальна чисельність населення сягала 573 тис.48 Міґраційним процесам сприяли високі, порівняно з іншими ґубернія- ми, зарплати, які виплачувалися працівникам у Таврійській ґубернії, щоб 46 Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.117. 47 Куртиев Р. Крымские татары: этническая история и традиционная культура. – Симферополь, 1998. – С.70. 48 Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.254. Український історичний журнал. – 2017. – №4 59Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини заохотити їх перебиратися до знелюдненого через еміґрацію татар краю. Якщо порівняти середні річні та поденні ціни на робочу силу в 1870–1880-х рр. у Таврійській та в інших ґуберніях російської України, побачимо істотну різни- цю (див. табл.3)49. Табл.3 Ґубернія Середня річна платня працівникові (руб.) Ціни на робочу силу в 1880-х рр. (коп.) у 1871– 1880 рр. у 1881– 1891 рр. Під час посіву Під час жнив П ра ці вн ик ов і з уп ря ж ж ю П іш ом у пр ац ів ни ку П ра ці вн иц і П ра ці вн ик ов і з уп ря ж ж ю П іш ом у пр ац ів ни ку П ра ці вн иц і Полтавська 67,7 60 108 32 23 135 61 40 Харківська 55 53 90 37 25 126 72 47 Чернігівська 45 50 91 36 24 103 53 37 Волинська 46 30 84 32 20 94 48 35 Київська 58 51 100 33 24 124 57 37 Подільська 60 44 105 33 23 142 61 45 Катерино- славська 73 84 107 38 24 170 100 57 Херсонська 75 80 115 37 27 177 100 65 Таврійська 81 104 145 53 39 200 220 68 Завдяки припливу значної кількості переселенців різних національностей населення півострова з часу ставало за своїм національним складом дедалі більш строкатим. Так, згідно з переписом 1897 р., на території Таврійської ґу- бернії мешкало 1 447 790 жителів, із них на Кримському півострові – 546 592. Тут було представлено 39 етнічних груп, з яких 13 визначалися як найбільші50. Табл.4 Етнос Повіти та градоначальства Усього по Криму Є вп ат о- рі йс ьк ий П ер ек оп - сь ки й С ім ф е- ро по ль - сь ки й Ф ео до - сі йс ьк ий Я лт ин - сь ки й К ер ч- Єн і- ка ль сь ке гр ад он а- ча ль ст во С ев ас то - по ль сь ке гр ад он а- ча ль ст во Осіб % Українці 13 345 11 316 10 132 13 304 2024 7037 7545 64 703 11,8 49 Складено за: Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.167–168, 176. 50 Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. – Т.ХLI: Таврическая губерния. – С.V, 3, 94. Український історичний журнал. – 2017. – №4 60 Т.Б.Бикова Росіяни 11 107 11 743 42 833 34 974 19 879 24 370 36 057 180 963 33,1 Татари 26 992 12 266 62 876 44 431 43 256 2563 1910 194 294 35,5 Німці 7588 11 718 5812 4909 329 294 940 31 590 5,8 Євреї 1576 1320 9254 2932 969 4429 3688 24 168 4,4 Болгари 6 11 1449 5840 15 59 70 7450 1,4 Греки 1015 229 2422 4630 3954 2015 2849 17 114 3,1 Поляки 202 147 1713 728 463 877 2799 6929 1,3 Білоруси 165 199 611 586 209 93 195 2058 0,4 Вірмени 472 617 3011 2417 624 709 467 8317 1,5 Молдо- вани 33 29 71 63 6 35 35 272 0,05 Естонці 406 832 621 5 76 103 133 2176 0,4 Турки 10 9 187 230 1084 46 221 1787 0,3 Інші 294 957 725 809 372 1068 546 4771 0,9 Усього 63 211 51 393 141 717 115 858 73 260 43 698 57 455 546 592 100 Розвиток міст Криму, що ставали адміністративними центрами або торговельними портами для забезпечення потреб армії та флоту, призвів до того, що більшість населення становили росіяни. Щодо кримських та- тар, то у цей час їх переважна частина мешкала в гірській місцевості – до 89%51. Із кінця ХIХ ст. почалася нова хвиля еміґраційного руху кримських татар. Їй передував закон від 1884 р. Тоді міністр державного майна М.Островський за згодою з міністерством внутрішніх справ заборонив відведення казенних земель у наділи кримським татарам через «недостатність казенних земель і необхідність їх для поселення російських безземельних селян»52. Прийняття подібного закону призвело до зростання на півострові кількості безземельних кримських татар. Наприкінці ХІХ ст. 77,8% селян Таврійської ґубернії були малоземельни- ми (з наділами 10 і менше десятин). Значна кількість землі зосереджувалася в руках великих власників: тим, хто мав ділянки понад 100 дес. (11,5% гос- подарств) належало майже 90% усієї землі53. Окремі маєтки займали вели- чезні площі. Так, у Таврійській ґубернії поміщикам Фальц-Фейнам належало 200 тис. дес., графові Мордвинову – 60 тис., Попову – 80 тис., Васаллу – 60 тис., Дурново – 50 тис. дес.54 51 Боєчко В.Д., Ганжа О.І., Захарчук Б.І. Кордони України: історична ретроспектива та сучас- ний стан. – К., 1994. – С.88. 52 Цит. за: Блюменфельд Г.Ф. Крымско-татарское землевладение (историко-юридический очерк). – С.108–109. 53 Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей: Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь, 2008. – С.16. 54 Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. – К., 1965. – С.36. Закінчення табл.4 Український історичний журнал. – 2017. – №4 61Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини Згідно із сільськогосподарським переписом селянських господарств 1916– 1917 рр., на півострові налічувалося 69 625 господарств, з яких 40% були без- земельними55. Краща ситуація із землею склалася в німецьких колоністів, се- ред яких зовсім не було таких, що не мали наділів, а найгірше – у татар, серед яких 65% були безземельними56. У 1884 р. безземельних татар на Криму на- лічувалося 45%. Тобто менш ніж за 30 років кількість безземельних кримсько- татарських селян на півострові збільшилася на 20 пунктів57. Слід зупинитися ще на одному моменті: яким був майновий склад се- лянства півострова. У цьому питанні єдиного критерію не існувало. Так, у Перекопському та Євпаторійському повітах до бідноти відносили тих, хто не сіяв або засівав менше 10 дес., до середняків – тих, хто засівав від 10 до 25 дес., до заможних – понад 25 дес. У Сімферопольському, Феодосійському, Ялтинському повітах до першої групи відносили тих, хто не сіяв або сіяв до 5 дес., до другої – з посівом 10 дес., до третьої – понад 10 дес.58 У горах і перед- гірних районах півострова переважала кримськотатарська біднота, централь- ну частину населяли російські й українські селяни-середняки, а ближче до півночі зростав вплив німецьких колоній, які трималися на найманій праці та вже переходили до інтенсивного землеробства. Така ситуація сприяла значному поширенню на півострові оренди зем- лі, причому малоземельні селяни як самі брали ділянки під оренду, так і зда- вали їх, ідучи на заробітки. Наприкінці ХIХ ст. в Таврійській ґубернії в орен- ду здавалося 29% селянської землі59, тобто кожного року понад 25 тис. дес., із них велика частина – на умовах скопщини (один із видів натуральної оренди). Скопщики селилися на землі власника й були зобов’язані віддавати йому десяту частину врожаю (звідси ще одна назва – «десятинщики»), а власник зобов’язувався забезпечити селян насінням. Із плином часу віддавати як плату за землю нерідко доводилося до половини врожаю. Це підсилювало й без того високий ступінь роз- шарування селян. Так, один із великих землевласників Таврійської ґубернії пи- сав, що в 1890-х рр. скопщина «збільшилася з двох копиць, які раніше отримував власник землі від кожного десятка, до чотирьох і навіть п’яти»60. Офіційна запис- ка, датована 1884 р., так описувала становище кримських татар: «Татари особливо звертають на себе увагу через власну бідність: не маючи ані власної, ані надільної землі, їх витісняють нові власники, які приходять, та громади нових переселенців, німців і росіян. Вони не знають, де їм доведеться мешкати, а тому се- ляться на землях першого, хто надає їм дозвіл на їх поселення, підлягають усім його непомірним вимогам, відробляючи за цей клаптик землі повинності натурою та грошима, і мешкають у будинках, що не відповідають жодним нормам гігієни»61. 55 Волошинов Л. Октябрь в Крыму и Северной Таврии. – Симферополь, 1960. – С.15–16. 56 Южные ведомости. – 1917. – 6 июля. 57 Блюменфельд Г.Ф. Крымско-татарское землевладение… – С.102. 58 Історія міст і сіл Української РСР: Кримська обл. – К., 1974. – С.26. 59 Лугова О.І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. – С.57. 60 Див.: Бойко Я.В. Заселение Южной Украины: 1860–1890 гг. … – С.137. 61 Блюменфельд Г.Ф. Крымско-татарское землевладение… – С.105. Український історичний журнал. – 2017. – №4 62 Т.Б.Бикова Чималу площу займали казенні та удільні володіння, а також вакуфні62 землі. Утім із другої половини ХIХ ст. останні активно привласнювалися каз- начейством і роздавалися приватним особам. Для цього уряд використовував так звану Вакуфну комісію, створену 1885 р., котра мала право використовува- ти землю на власний розсуд. Якщо під час приєднання Криму до Російської ім- перії вакуфних земель було до 300 тис. дес., то в 1917 р. їх залишилося 83 тис.63 Одночасно з наступом на вакуфи уряд чинив тиск на мусульманське ду- хівництво. У 1876 р. міністр внутрішніх справ А.Тимашев остаточно заборо- нив видавати паспорти татарам, котрі збиралися їхати на щорічний гадж до Мекки. Наказувалося відхиляти всі прохання щодо паспортів, «під яким би приводом їх не вимагали»64. Водночас уряд розпочав наступну фазу репресій щодо кримських татар. У місцевій пресі посилювалася аґресивна пропаґанда проти них, яка підтри- мувалася місцевим населенням. Татар виганяли з німецьких «економій», із маєтків російських поміщиків. Також посилилась експлуатація тих, хто зміг зберегти власні місця: тепер кримські татари платили вже не 1/15 частину врожаю, а 1/10. Часто переселенці нападали на татар, які мешкали на родю- чих землях, і виганяли їх звідти. Доходило до того, що вони плюндрували та- тарські поховання, а могильні плити використовували в господарстві. 1 січня 1874 р. було видано наказ, згідно з яким татари повинні були йти до армії. І тут перед ними постало чимало різноманітних проблем, адже тепер вони повинні були б їсти заборонену шаріатом конину, не мали б змоги вико- нувати пости й молитися згідно за законами ісламу. Окрім того, передбачало- ся розміщувати татар не разом, а розпорошувати їх по полках, де вони, ясна річ, піддавалися б утискам та знущанням. Навесні 1874 р. ґубернська канцелярія розглядала численні прохання щодо отримання паспортів для виїзду. Багато кримських татар таємно поки- дали Батьківщину, навіть не намагаючись виправити паспорт, вирушаючи но- чами за море на турецьких суднах з Євпаторії, Судака, Севастополя, Гурзуфа. Посилився тиск держави й у релігійному питанні. Для управління му- сульманським населенням півострова в 1871 р. було утворено Таврійське ма- гометанське духовне зібрання. Воно мало виконувати державну перевірку богословської підготовки служителів віри, яких обирали місцеві мусульмани. Результати цієї перевірки відправляли до губернського управління, і лише після цього той, кого перевіряли, міг отримати дозвіл на служіння в мечеті. На півострові не будувалися нові мечеті, натомість зводилися нові православні церкви. Російський уряд послідовно проводив політику зменшення кількості та- тарських шкіл. Найбільших утисків зазнали традиційні мектебе – приходські школи, в яких здобували загальну освіту кримськотатарські діти обох статей 62 Вакуф – пожертва, зроблена власником рухомого або нерухомого майна з релігійних спону- кань на користь доброчинної організації (див.: ДААРК. – Ф.Р-1000. – Оп.4. – Спр.19. – Арк.52 зв.). 63 Там само. – Арк.54. 64 Кричинский А. Очерки русской политики на окраинах. – С.30. Український історичний журнал. – 2017. – №4 63Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини від 6 до 15 років. Якщо на початку ХІХ ст. на півострові було 1556 мектебе65, то в 1890 р. – тільки 27566. Рівень традиційної освіти був доволі скромним. Сучасник зазначав: «Мектебе облаштовані погано. Бездумним запам’ятовуванням у них лише вбивають здібності дітей. Мектебе та їх облаштування не витримують жодної критики із санітарного погляду. Тут часто можна побачити навіть шестирічних дітей, які займаються майже цілий день, сидячи на підлозі в тісній, брудній і вогкій кімнаті»67. У 1915 р. директор народних училищ С.Марґаритов видав наказ закрива- ти кримськотатарські школи, якщо в них починали викладати загальноосвітні предмети68. Такий стан справ призводив до того, що чимало кримських татар не знали російської мови й не мали змоги навчатися в гімназіях через їх важку програ- му. Краєзнавець Є.Марков красномовно описував, чим саме завершувалися подібні намагання татарських дітей: «Помучаться років два або три й уходять назад, адже не мають змоги вивчити всю масу латинської, слов’янської, ні- мецької, французької та всіх гуманітарних і реальних наук, котрими по вінця наповнені наші гімназії»69. Добру освіту надавали медресе, які були одночасно духовними академія- ми, учительськими семінаріями й загальноосвітніми навчальними заклада- ми, тож доволі сильно впливали на кримськотатарське суспільство. Так, на- приклад, у бахчисарайському медресе Зінджерлі впродовж 10 років навчання опановували татарську, арабську мови й письмо, математику, етику, калігра- фію, логіку, поетику, мусульманське право, богослов’я, зміст і тлумачення сун та Корану, російську мову70. Проте для повноцінного функціонування медресе були потрібні дотації (на кожен заклад – по 7–8 тис. руб. щорічно). Держава такі суми надавати не могла, а вакуфна скарбниця їх не мала. Усе це призве- ло до того, що з часу загарбання Криму Російською імперією й до кінця ХІХ ст. кількість духівництва, яке здобуло вищу освіту, скоротилося майже у 7 разів – з 5 тис. до декількох сотень осіб71. Свого піку хвиля переселення сягла на початку ХХ ст., коли стало відо- мо про створення так званої Протимусульманської ліґи. Поширювалися чутки про те, що мета цієї організації – насильницьке переведення всіх мусульман у християнство. Цього разу уряд теж не робив спроб зупинити масову еміґрацію. Навпаки, російська влада намагалася добитися того, щоб з півострова поїхало якнайбільше кримських татар. 6 жовтня 1902 р. було дано дозвіл на безпере- шкодний виїзд. Право вільно покинути Крим одержали всі бажаючі татари, 65 Там же. – С.43. 66 Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Т.І. – Симферополь, 1951. – С.162. 67 Цит. за: Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей: Из истории гражданской войны в Крыму. – С.21. 68 Кричинский А. Очерки русской политики на окраинах. – Ч.І. – С.52. 69 Марков Е.Л. Очерки Крыма. – Санкт-Петербург, 1902. – С.305. 70 Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.433. 71 Кричинский А. Очерки русской политики на окраинах. – Ч.І. – С.43. Український історичний журнал. – 2017. – №4 64 Т.Б.Бикова у тому числі й ті, хто підпадав під військову повинність. Цей наказ звільняв новоселів від кругової поруки, розширював пільги та надавав різну допомогу новим переселенцям на півострів (виділялися кошти на дорогу, ліки, продо- вольство, було знижено тариф на залізничний проїзд, надавалися позики на обзаведення господарством тощо)72. Спочатку деякі місцеві чиновники намагалися запобігти наростанню емі- ґрації, але невдовзі були зупинені відповідними розпорядженнями уряду. Так, у 1902 р. очільник Таврійської ґубернії В.Трепов писав: «Уважаючи неможливим і навіть марним утримувати силоміць татар у підданстві російському та в межах імперії, я водночас визнавав би дуже бажаним придбання залишених ними земель у руки росіян. Для кращого здійснення цього було б конче необ- хідним, щоб Кримський банк оповістив через державне посеред- ництво місцеве татарське населення про бажання своє купувати землі та при цьому оголосив свою ціну. Я переконаний, що цим буде зроблено дійсний крок до подальшої колонізації Криму»73. Слова підкріплювалися діями. Того ж року В.Трепов видав наказ, згідно з яким татарам, котрі еміґрували до Османської імперії, заборонялося будь-коли повертатися на територію Росії74. 2 червня 1910 р. цю заборону скасують, утім скористатися можливістю повернення змогла дуже мала частка від тих, хто вже виїхав75. Чисельність кримських татар, які виїхали з Криму до Туреччини на початку ХХ ст., можна оцінити приблизно у 17 тис. осіб76. Із початком Першої світової війни в Російській імперії розгорнулися ре- пресії, спрямовані винятково проти татар будь-якої соціальної належності. Свідок подій зазначав: «Це була нічим не прихована сеґреґація – людей пере- слідували лише за національною ознакою»77. Перш за все російський уряд роз- почав систематичну депортацію татарського народу – «як неблагонадійного» – углиб імперії. А в тому, що татари – народ «неблагонадійний» як в уряді, так і на місцях ніхто не сумнівався. Так, наприклад, уповноважений кримських дворян Чернов у своєму листі до ґенерального прокурора Беклемішева, писав: «Кримські татари завжди готові до зради російському престолу»78. Така полі- тика невдовзі призвела до того, що вже в 1917 р. вони становили лише 36,6% сільського і 11,3% міського населення півострова79. За Першої світової війни загальна чисельність населення Криму вна- слідок мобілізації зменшилася. За даними перепису 1917 р., у п’яти повітах 72 Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в ХVIII – начале ХХ в. … – С.54. 73 Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.355. 74 Золотарёв Д.Ю. Из истории эмиграции крымских татар в Турцию в начале ХХ в. // Проб- лемы политической истории Крыма. – Вып.1. – Симферополь, 1996. – С.9. 75 ДААРК. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.28533. – Арк.25. 76 Золотарёв Д.Ю. Из истории эмиграции крымских татар в Турцию в начале ХХ в. – С.10. 77 Фирдевс И. Влияние революции 1905 г. на национально-освободительное движение крым- ских татар // Революция в Крыму. – 1925. – №2 (6). – С.27. 78 Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – С.382. 79 Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді. – К., 1991. – С.33. Український історичний журнал. – 2017. – №4 65Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини півострова проживало 807 903 особи (з них 54% – у 15 містах)80. Більш детально національний склад ілюструє табл.581. Табл.5 Національність Кількість (осіб) % Росіяни та українці 399 785 49,4 Татари й турки 216 968 25,8 Євреї і кримчаки 68 159 8,4 Німці 41 374 5,1 Греки 20 124 2,5 Вірмени 16 907 2,1 Болгари 13 220 1,6 Поляки 11 760 1,5 Караїми 8078 1,1 Інші 11 528 1,5 На 1917 р. населення Криму за національною ознакою в містах і селах пів- острова розподілялося наступним чином (під «росіянами» малися на увазі як власне росіяни, так і українці й білоруси)82: Табл.6 Національність Мешкали в місті (%) Мешкали на селі (%) Росіяни й татари разом 71,7 72,5 Татари окремо 11,3 37,6 Євреї 14,5 – Німці 1,4 9,6 Греки 4,7 2,4 Вірмени 2,7 0,9 Болгари 0,5 2,6 Якщо подивитися, як розподілялися різні національності по повітах Криму, то побачимо таку картину (тут так само під «росіянами» малися на ува- зі як власне росіяни, так і українці й білоруси)83: Табл.7 Повіт і градоначальство Зі 100 мешканців обох статей росіян татар німців інших Перекопський 45,3 23,5 22,8 8,4 Феодосійський 42,2 37,2 4,2 16,4 80 Гарчев П.І., Кононенко Л.Т., Максименко М.М. Республіка Тавріда. – К., 1990. – С.6–7. 81 Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді. – С.34. 82 Бунегин М.Ф. Революция и гражданская война в Крыму (1917–1920 гг.). – Симферополь, 1927. – С.8. 83 Там же. – С.8–9. Український історичний журнал. – 2017. – №4 66 Т.Б.Бикова Євпаторійський 39 40,5 12 8,5 Сімферопольський 37 41,8 4,1 16,4 Ялтинській із градоначальством 30 58,7 0,5 10,6 Керч-Єнікальське градоначальство 72,1 – – 27,9 Севастопольське градоначальство 76,2 – – 23,8 Щільність населення на півострові була відносно невеликою. На початок Першої світової війни вона становила 28 осіб на 1 кв. версту. Найбільші по- казники були в Ялтинському повіті, заселеному переважно татарами (98 осіб), а найменші – у степових Перекопському та Євпаторійському (відповідно 10 і 14) повітах. У 1917 р. ці цифри змінилися: загальна щільність населення пів- острова зросла до 36 осіб84. Таким чином, на початок 1917 р. Крим являв собою дуже своєрідну час- тину Російської імперії. Упродовж усього часу перебування півострова (як частини Таврійської ґубернії) у складі Росії кількісний склад його населення постійно змінювався за рахунок еміґрації місцевої, корінної людності та че- рез приїзд переселенців з інших місцевостей. Російська влада цілеспрямова- но й неухильно провадила на півострові політику вигнання кримських татар. Можна визначити три великих еміґраційних хвилі. Перша розпочалася з часу приєднання Криму до Російської імперії (1783–1800 рр.), друга тривала після закінчення Кримської війни в 1859–1870 рр., третя відбувалася наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. і свого апогею досягла на рубежі століть. Цілеспрямована політика російського уряду призвела до того, що менш ніж за півтора століття (1783–1917 рр.) кількість кримських татар на півостро- ві істотно скоротилася. Із наявних тут наприкінці ХVІІІ ст. напередодні рево- люції залишалася лише чверть – решта еміґрували85. За даними барона Тотта – консула Франції при дворі хана Кирима Ґірея, загальна кількість населення Кримського ханства в 1767 р. (тобто за 7 років до приєднання до Російської імперії) становила 4 млн осіб86. Згідно з підрахун- ками історика Р.Куртієва, у 1778 р. приблизно 95% усіх мешканців півострова складали кримські татари87. Якщо згадати, що за переписом 1897 р. на Криму мешкали 546 592 особи, то масштаб еміґрації вражає. Втрата татарами своєї державності супроводжувалася рядом суспільних потрясінь: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Усе це неґативно позначилося на становищі кримсько- татарського населення. Найскромніші підрахунки показують, що за сто років 84 Крым: Путеводитель. – Симферополь, 1914. – С.284. 85 Къырым фаджиасы: Сайлама эсерлер... – С.6–7. 86 Див.: Озенбашлы А. Роль царского правительства в эмиграции крымских татар. – С.69–70. 87 Куртиев Р. Крымские татары: этническая история и традиционная культура. – С.70. Закінчення табл.7 Український історичний журнал. – 2017. – №4 67Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини (середина XIX – середина XX ст.) воно скоротилося вп’ятеро88. Нині в Туреччині проживають близько 5 млн нащадків кримських татар89. Саме там вони, емі- ґруючи з півострова, знайшли свою другу Батьківщину… 88 Возгрин В.Е. Империя и Крым – долгий путь к геноциду. – С.34. 89 Чумак В. Україна і Крим: феномен на межі Європи і Сходу. – К., 1995. – С.25. Russian authorities from the times of Catherine II till Nicholai II had implemented the tough, considered and long-term strategy of the expatriation of the Crimean na- tive population from their historical Motherland. For almost century and a half at this area took the place three mass campaigns of the proscription of the Muslim in- habitants of the peninsula to the territory of the Ottoman Empire. The population size of the Crimean Tatars had decreased from the 4 billion before the Russian conquest of the Crimean Khanate to 200 thousand in the prerevolutionary times. The ethnic compo- sition of the peninsula population had radically changed after this events. Keywords: Crimea, Crimean Tatars, Crimean Tatars emigration, imperial coloniza- tion of the Crimea.

Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини

Репозитарії

Схожі ресурси