Нестримний, як зухвалість
Рецензія на книгу: Салига Т.Ю. Всесвіт, гори і він. Петро Скунць. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 120 с.
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2008
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/131722 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Нестримний, як зухвалість / П. Іванишин // Слово і Час. — 2008. — № 6. — С. 96-97. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-131722 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1317222018-03-29T03:02:41Z Нестримний, як зухвалість Іванишин, П. Рецензії Рецензія на книгу: Салига Т.Ю. Всесвіт, гори і він. Петро Скунць. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 120 с. 2008 Article Нестримний, як зухвалість / П. Іванишин // Слово і Час. — 2008. — № 6. — С. 96-97. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/131722 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Іванишин, П. Нестримний, як зухвалість Слово і Час |
| description |
Рецензія на книгу: Салига Т.Ю. Всесвіт, гори і він. Петро Скунць. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 120 с. |
| format |
Article |
| author |
Іванишин, П. |
| author_facet |
Іванишин, П. |
| author_sort |
Іванишин, П. |
| title |
Нестримний, як зухвалість |
| title_short |
Нестримний, як зухвалість |
| title_full |
Нестримний, як зухвалість |
| title_fullStr |
Нестримний, як зухвалість |
| title_full_unstemmed |
Нестримний, як зухвалість |
| title_sort |
нестримний, як зухвалість |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/131722 |
| citation_txt |
Нестримний, як зухвалість / П. Іванишин // Слово і Час. — 2008. — № 6. — С. 96-97. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ívanišinp nestrimnijâkzuhvalístʹ |
| first_indexed |
2025-07-09T16:01:55Z |
| last_indexed |
2025-07-09T16:01:55Z |
| _version_ |
1837185805491109888 |
| fulltext |
96 Слово і Час. 2008 • №6
НЕСТРИМНИЙ, ЯК ЗУХВАЛІСТЬ
Салига Т.Ю. Всесвіт, гори і він. Петро Скунць. – Ужгород: Ґражда,
Перед дедалі відчутнішим духовним спусто-
шенням сучасного покоління українців, перед
вельми примарними перспективами постколо-
ніального політикування в цій “державі
іржавій”, перед можливою загрозою націо-
нального небуття кожна втрата одного з тих
справжніх, тих, що покликані Господом бути
творцями й охоронцями буття народу, стає
ударом навідліг. Український мартиролог 2007
року до небезпечного довгий, сповнений не-
замінних (“…там людина кожна незамінна…”)…
30 квітня не стало великого українського по-
ета і справжньої української людини – Петра
Скунця.
Коли стояв над труною цього самобутнього
сина України у прохолодному травневому
Ужгороді, пригадав рядки з архітвору поета
– поеми “На границі епох” (1968): “Я вже був
ніким – коли ще не був. / А чи буду кимось,
коли вже не буду?” Перед обличчям
невблаганної смерті подумалося, що остаточні
відповіді на ці екзистенційні питання ліричного
героя дав сам П.Скунць своїм динамічним
життям і яскравою творчістю. А вони, ці
відповіді, накреслювались виразно ще за
життя, і не випадково в цій самій поемі
віднаходимо його власний національний
імператив – імператив боротьби, імператив
мислення, імператив мистецтва, – виражений
словами ліричного героя-бунтаря, що в долю
свою “ступив нестримно, як зухвалість”:
Є така країна Україна,
де живуть Шевченко і Франко.
Рідний край…
Одним – надгробний камінь,
іншим – осокори, ясени,
іншим тим, які стають батьками,
не забувши, що вони – сини.
Петро Скунць у часи панування червоного
імперського режиму мав зухвалість стати
батьком, не забувши про своє фізичне й
духовно-метафізичне синівство. Його
творчість у той час і пізніше, у часи
незалежності, – це постійне, часто інвективне,
нагадування кожному із сучасників, що вони
– неповторні особистості, що вони – вільні
люди, що вони – християни, що вони – діти
“країни України, де живуть Шевченко і
Франко”. Звичайно, ці ідентичності їм
притаманні, якщо вони українці, а не так,
“людозванці”, “копили” чи “патріоти-
іскаріоти”.
Той трагічний для кожного з близьких, друзів
і шанувальників поета день, породжені ним
думки рвучко увірвалися у свідомість під час
читання нової книжки відомого
літературознавця Тараса Салиги “Всесвіт, гори,
і він”, ошатно виданої ужгородським
видавництвом “Ґражда”. Попри свій невеликий
обсяг ця праця не залишає читача байдужим,
і не лише тому, що є першим книжковим
пошануванням письменника, яке побачило світ
після його передчасного відходу.
Загалом книжка складається з трьох
есеїстично виражених літературно-критичних
нарисів, написаних у різний час. Сама структура
має виразну нисхідну, зворотню градацію.
Перша частина утворена статтею “…Як наш
безсмертний едельвейс… (Із сповідей Петра
Скунця)”, що написана відразу після смерті
поета й залучає до огляду різні, зокрема й
раніше не видані, твори. Стаття “Всесвіт, гори…
і він…” – це розширена рецензія-розмисел
над найпотужнішим досі томом вибраного
“Один” (2000). Ще давніша (із виданої 1986-го
року літературно-критичної збірки “У глибинах
гармонії”) є третя стаття – “Сказати, чим
людська доба значима”, де розглядаються
збірки “Розрив-трава” (1979) і “Сейсмічна
зона” (1983). До того ж у цій третій статті
віднаходимо аналітичний момент, який
достатньою мірою характеризує і поета, і його
критика. Ідеться про доволі розлогий аналіз
образу “явора” (97 та ін.), який був наскрізним
для знищеної збірки “Розп’яття” (1971) і який
Скунць уводить у нові збірки після тривалого
періоду замовчувань і цькувань з боку пильної
компартії. Звичайно, слід насамперед
завважити мужність, готовність до імпліцитного
протиставлення режимові автора, який не
побоявся трансформувати частини забороненої
поеми в окремі твори й опублікувати їх, але
тут же варто згадати і сміливість критика, який,
наче нічого не знає, береться аналізувати саме
ці трансформовані твори.
Взагалі ж у такої нестандартної
архітектоніки, на мій погляд, існує приваблива
внутрішня логіка. Разом із дослідником ми
йдемо від новішої творчості до давніших
творів, від післяжиттєвого етапу осмислення,
де домінують категорії писав/написав, до
етапів прижиттєвого вивчення, де поет ще
пише, ще тільки чекає на “основну розмову”
про себе: “…думається, багато ще й за Петром
2007. – 120 с.
Слово і Час. 2008 • №6 97
Скунцем. Адже ж поет у дорозі” (118).
Критичний триптих вимальовує в нашій уяві
привабливий і яскравий образ поета-
нонконформіста. Видно впевнену руку
майстра наукового слова, який невимушено
заховує в підтекст особисту довголітню
дружбу з митцем і, залишаючись великим
шанувальником поетичної творчості П.Скунця,
усе ж уміє не лише емпатувати (вживатись) у
сферу артистичного духу, а й гносеологічно
абстрагуватись (дистанціюватися) від нього,
для того, щоб об’єктивізувати власні
спостереження, щоб виявити ті недоліки тексту
чи образного світу, котрі не дозволяють
повноголосо прозвучати художній ідеї.
У книжці, попри відсутність докладніших
історико-літературних екскурсів чи
теоретичних узагальнень (хоч є й вони),
Т.Сализі вдається виявити та окреслити
більшість основних моментів поетики,
художнього світу та неповторної творчої
індивідуальності автора. Він з’ясовує вузлові
питання світоглядної (16-17) та поетикальної
(87) еволюцій П.Скунця, постійно визначає
контекстуальне поле, обґрунтовує доповнення
палітри окреслень типу творчості поета як
необарокового митця (34) чи продовжувача
традицій Т.Шевченка та І.Франка (63) або
“поетів-політиків” із плеяди неоромантиків-
вісниківців (73), по-своєму інтерпретує такі
формозмістові – “націопросторові” –
елементи “скунцівського художнього канону”,
як націоцентричність (“корені націотрадиції”)
(24, 44, 75 та ін.), полемічність (32),
інвективність (46), смислову парадоксальність
(70), фольклористичність та
екзистенціалістичність (41, 113),
афористичність (77), “раціоналізм” (103),
публіцистичність (112), іронічність (116) тощо.
Цим автор непрямо підводить читача до
висновку про те, що громадянсько-політична
(як і філософська, інтимна, сімейно-побутова,
соціальна чи психологічна) творчість може
бути й високоестетичною (про це ж
переконливо свідчать не лише фольклорні
твори, а й мистецькі досвіди Байрона, Гейне,
Міцкевича, Шевченка, Петефі, Франка, Лесі
Українки, Унамуно, Гамсуна, Стефаника,
Д’Аннунціо, Хвильового, Маланюка, Клена,
Мосендза, Стуса та ін.).
Не оминає дослідник і гострих граней у
межах парадигм художнього універсуму, як
ніколи не оминав їх і поет. Ідеться, наприклад,
про дражливе питання “письменницького
колабораціонізму” (19) чи антиукраїнську
традицію сумнозвісного карпаторусинства,
новітнім ідеологом якого став американський
професор Павло Роберт Маґочій (27-29). Усі
три розвідки написано вільним стилем
сучасного літературознавства, і лише у
третьому нарисі можемо подекуди відчути
притлумювальні інтенції соцреалістичного
дискурсу, де часто “народ” заміняв поняття
“нації”, а “гуманізм” – “гуманності”.
Показова постійна і слушна актуалізація
автором змістово-смислової домінанти
художнього мислення ліричного протагоніста
П.Скунця, яку часто треба відчути “в глибинній
субстанції рядків”. Ідеться, фактично, про
художньо закодовану національну ідею – про
“захист національного в родовій спадщині і
народній генетичній пам’яті” (7), про “Україну у
найдраматичніших її історичних візіях та візіях
світлих” як постійне “духовне осердя… творів”
(24), про національно-екзистенціальне
закорінення як “мотив національної
самозбереженності і самодостатності”, як
“філософію міцної, духовно багатої людини,
здатної вижити, зберегти себе за найважчих
умов, якщо вона не обриває свого коріння від
ґрунту нації” (75). Підсумковим судженням про
художньотворчу домінанту П.Скунця, його
філософію творчості та мистецький метод,
котре може стосуватися усього “зухвалого”
покоління шістдесятників-нонконформістів –
Л.Костенко, В.Симоненка, М.Вінграновського,
Є.Гуцала, Г.Тютюнника, Вал.Шевчука та ін., –
доцільно вважати спостереження з першого есе:
“Наявність гострої природної потреби належати
родові, краєві, землі – бути їх органічною
частиною, а також вміння нести на собі
обов’язок служити ближньому, громаді,
народові і водночас не надламати гідності свого
власного “я” являє собою “методологію”
поетового життя, яка, якщо хочете, є
адекватною тим неписаним нормам, що
відповідають “законам конституції”
національної ідентичності” (40).
Підсумувати розгляд цього критичного
триптиху, вагомого підсумкового етапу в
багатолітній скунціані Т.Салиги, хочеться
словами з поеми “На границі епох”:
Істини обслідуючи стерті,
на свої виходимо путі:
той знаходить смисл бодай у смерті,
хто його шукає у житті.
Нестримно-зухвалий “син свободи, і свойого
краю” Петро Скунць таки зумів знайти водночас
найближче людині й найбільш таємниче в її
існуванні – смисл життя. Тарас Салига робить
найважливіше для будь-якого літературознавця
– показує нам, часто ідейно розгубленим та
естетично дезорієнтованим, можливі шляхи до
відкритого в поезії П.Скунця сенсу як чистого,
незамуленого джерела істини національного
буття. Бо справжня – висока – поезія іншою й
не буває. Так свідчать всесвіт, гори… і він.
Петро Іванишинм.Дрогобич
|