Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври

Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври

В статті на основі численних руських та західних джерел проаналізовано роль норвезького ярла Шимона в політичній та церковній історії Давньої Русі. Розглянуто обставини появи та діяльності цього історичного та епічного персонажу при дворі великого князя Київського Ярослава Мудрого впродовж 2 третини...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2009
1. Verfasser: Кабанець, Є.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2009
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13196
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври / Є. Кабанець // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 86-109. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-13196
record_format dspace
spelling irk-123456789-131962010-11-02T12:04:18Z Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври Кабанець, Є. В статті на основі численних руських та західних джерел проаналізовано роль норвезького ярла Шимона в політичній та церковній історії Давньої Русі. Розглянуто обставини появи та діяльності цього історичного та епічного персонажу при дворі великого князя Київського Ярослава Мудрого впродовж 2 третини XI ст. The article presents analysis of the role of Shimon, a Norwegian earl, in the Old Rus political and church history, based on numerous Russians and Western sources. It reviews the circumstances of his emergence and activities at the court of Grand Duke Yaroslav the Wise over the 2nd quarter of XI century. 2009 Article Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври / Є. Кабанець // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 86-109. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13196 271.2–788(477–25) uk Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description В статті на основі численних руських та західних джерел проаналізовано роль норвезького ярла Шимона в політичній та церковній історії Давньої Русі. Розглянуто обставини появи та діяльності цього історичного та епічного персонажу при дворі великого князя Київського Ярослава Мудрого впродовж 2 третини XI ст.
format Article
author Кабанець, Є.
spellingShingle Кабанець, Є.
Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
author_facet Кабанець, Є.
author_sort Кабанець, Є.
title Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
title_short Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
title_full Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
title_fullStr Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
title_full_unstemmed Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври
title_sort скандинавське відлуння у історії києво-печерської лаври
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2009
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13196
citation_txt Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври / Є. Кабанець // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 86-109. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT kabanecʹê skandinavsʹkevídlunnâuístorííkiêvopečersʹkoílavri
first_indexed 2025-07-02T15:10:02Z
last_indexed 2025-07-02T15:10:02Z
_version_ 1836548360972009472
fulltext 86 УДК 271.2–788(477–25) Євген Кабанець СКАНДИНАВСьКЕ ВІДЛУННЯ У ІСТОРІЇ КИєВО-ПЕЧЕРСьКОЇ ЛАВРИ В статті на основі численних руських та західних джерел про- аналізовано роль норвезького ярла Шимона в політичній та церков- ній історії Давньої Русі. Розглянуто обставини появи та діяльності цього історичного та епічного персонажу при дворі великого князя Київського Ярослава Мудрого впродовж 2 третини XI ст. Будівництво храмів і монастирів в Давній Русі вже невдовзі піс- ля прийняття християнства в 988 р. перетворилося на майже буденне явище. Становлення високих будівельних технологій і зодчеського мистецтва супроводжувалося появою самобутніх архі- тектурних шкіл в різних регіонах країни. Це призвело до того, що на Русі стали щороку з’являтися десятки культових споруд, окремі з яких зводились навіть за лічені місяці й тижні. Сучасні дослідники (зокре- ма, Б.В.Сапунов1) підрахували, що у Східній Європі протягом XI-1-ої пол. XIII ст. існувало близько 10 тисяч церковних парафій, а отже ціл- ком самобутніх храмів з власною історією та неповторним архітектур- ним силуетом, від простих дерев’яних каплиць у вигляді звичайних рублених клітей до витончено-монументальних кам’яних соборів, які вражали своєю красотою й величчю уяву сучасників. За таких грандіозних темпів будівництва (в середньому 40 буді- вель щороку впродовж 250 років!) інформація про культові споруди, безумовно, мусила знеособлюватись та вихолощуватись. З писемних джерел, що дійшли до наших днів, відомо хіба що про кілька сотень храмів, при чому у більшості випадків ці свідчення обмежуються лише скупою згадкою про початок і завершення будівельних робіт або якісь ремонтно-опоряджувальні доробки. Та іноді окремим пам’яткам вдавалося виділитися на цьому безликому тлі. Серед них – Успен- ський собор Києво-Печерського монастиря, про який збереглися до- кладні історичні реляції та досконалі художні описи. Нині, коли храм нарешті відроджений після піввікового небуття (його було висаджено в повітря 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва), до складної й драматичної долі цієї пам’ятки знову пробуджується під- вищений інтерес. Літературний доробок про Успенський собор нара- 87 ховує чимало наукових і популярних робіт. Однак найдавніша історія храму приховує ще багато «білих плям» й маловідомих фактів. Історія будівництва Успенського собору найбільш повно викладена на сторінках Києво-Печерського патерику, зібрання житій лаврських подвижників, що був укладений в першій чверті XIII ст. володимиро- суздальським єпископом Симоном та його учнем, печерським іноком Полікарпом, на підставі монастирських переказів та легенд2. Фактич- но ж пам’ятка становить собою кілька великих добірок оповідань- «новел» з власними заголовками і сюжетними лініями. Центральним розділом Патерика вважається «Оповідь про заснування Печерської церкви», яка, насправді, складається з 6 цілком самостійних перека- зів («Про задум і божественну спонуку розпочати будівництво Печер- ської церкви», «Про прихід церковних майстрів з Царгороду», «Про те, коли була заснована церква Печерська», «Про прихід іконописців церковних», «Про диво з чудотворною іконою Богородиці», «Про освячення святої трапези»), пов’язаних між собою суцільною компо- зицією та послідовним розвитком сюжету. Відразу слід відзначити, що внутрішня узгодженість всіх сюжет- них ліній твору є ілюзорною. Дослідники вже давно помітили чис- ленні розбіжності та взаємовиключні суперечності у викладі багатьох епізодів твору, зокрема, в розповідях про фінансування споруди, об- ставини її будівництва та подальшого опікування над нею князів, у висвітленні різних супутніх обставин тощо. Всі ці недоліки було від- несено на рахунок «невдалої редакційної обробки» та «механічного поєднання різних переказів в один»3. Висловлювалася навіть курйоз- на думка, що «печерську легенду» не можна вважати цілком досто- вірним історичним джерелом. О.П.Толочко обстоює погляд, що весь успенський цикл як інспірація влахернського культу стосувався одно- йменного київського собору в урочищі Клов4, а отже всі подробиці й обставини історії Печерського монастиря і його кафедрального храму наприкінці XI ст. …просто сфальсифіковані. За твердженням автора, володимиро-суздальський єпископ Симон вчинив безпрецедентний плагіат – переписав і скомпонував агіографічні матеріали, присвячені Кловському Влахернському храму, в такий спосіб, що їхні свідчення були, буцімто, віднесені до історії Печерської лаври. Це оригіналь- не припущення слід визнати абсолютно штучним, оскільки воно не підкріплене жодним серйозним аргументом, крім випадкового спів- падіння патронімів та бажання обґрунтувати схоластичну авторську концепцію про те, що так звана «влахернська легенда» була лише по- 88 літичною аспірацією амбіціозних імперських претензій Володимира Мономаха5. Насправді ж, подібна плутанина могла виникнути через те, що укладачі твору Симон і Полікарп саме усунулися від будь-якого реда- гування своїх матеріалів і сумлінно записували (чи копіювали) їх без ані найменшого наміру якось вплинути на зміст чи ідеологічну забарв- леність стародавніх легенд. Таким чином, ми маємо перед собою зви- чайну літературну компіляцію, в якій химерно переплелися перекази, що створювалися в різному історичному оточенні впродовж тривалого проміжку часу, не менше 100 років поспіль6. Саме цим, мабуть, й слід пояснювати появу та накопичення в творі протиріч фактографічного змісту. Між іншим, ще відомий дослідник Д.В.Айналов припускав існування у складі Печерського патерику кількох значних сюжетних пластів («грекофільського», «норманського» та власне руського)7, які відображали сімейно-кланові чи суспільно-станові погляди укладачів твору на історію будівництва та призначення Печерської церкви, а отже пропонували свою особистісну, тобто зацікавлену, іноді уперед- жену, але не обов’язково сфальсифіковану інтерпретацію дійсності. Кожна з причетних до спорудження храму сторін (а до цього докла- ли руку всі троє старших синів Ярослава Мудрого) мала свою власну точку зору на те, що відбувалося навколо нього. Виходячи з цього, варто відмовитися від надміру скептичного ставлення до інформації, повідомленої в Патерику. Крім того, не слід забувати, що ми маємо тут справу з особливим агіографічним жанром – так званим miraculum, або описом чудес. Дійсно, уява наших предків суттєво відрізнялася від сучасного раціонально-скептичного сприйняття оточуючого світу. Позаяк це означає лише одне: реальні події зовсім не обов’язково му- сили відбуватися в тій самій послідовності і в той самий спосіб, у який вони описані в Патерику; однак навіть вкрай фантастичне зображення справжніх подій, сповнене містико-алегоричних алюзій, могло цілком правдиво відображати справжні почуття, настрої та поведінку учасни- ків. Іншими словами, «міф – це [не вигадка, а усього лише] метафора того, що неможливо описати в будь-який інший спосіб»8, а «міфологія – це завжди містифікована й опоетизована історія»9. Особлива ж цін- ність міфологічної інформації полягає в тому, що вона може служити носієм прихованих знань, незалежно від того чи правильно розуміють її оповідачі, які переказують текст. Історія Успенського собору, викладена в Печерському патерику, містить багатьох прихованих натяків, недомовок і замовчувань. «Кти- 89 торська легенда» вже сама по собі викликає чимало запитань. Перш за все дивує, що першим фундатором і благодійником храму став іно- земець, «князь Варяжьскои земли» Шимон (давньосканд. Sigmundr), тобто норманин, уродженець Північної Європи чи Скандинавії, якому відводився у тогочасній суспільній ієрархії набагато нижчий щабель, ніж властивим руським князям, нащадкам Ярослава Мудрого. До того ж він замолоду був іншовірцем й дотримувався західного сповідання, або, як каже давньоруський письменник, «латинської буєсті»10, тобто «католицького безумства». Взагалі незрозуміло, звідки у православ- них агіографів знайшлося стільки поваги й довіри до цієї людини, яка, за їхнім власним переконанням, мала таке несхвальне і неблагонадій- не минуле. І це в той час, коли решта ктиторів храму чомусь згадуєть- ся лише поспіхом, майже кількома рядками11. Ким же насправді був цей виходець з «земли Варяжьскои»? Про його походження можна дізнатися з Патерику і літописів наступне. На початку 1020-х рр. на Русі з’явився відомий кондотьєр і авантюрист Якун (сканд. Hākon) Сліпий (про це дивне прізвисько розповімо піз- ніше), що пристав на службу до київського князя Ярослава Мудрого. Всі його старші родичі правили в Норвегії впродовж 40 років на межі X-XI ст., а йому самому вдалося стати співправителем свого дядька в 1014-16 рр.12 Проте, коли королівську владу в Норвегії захопив Олав Гаральдсон з клану Інглінгів, найбільше відомий сучасникам не вій- ськовою звитягою, а наверненням в християнство свого народу, і навіть проголошений святим, Якун був змушений відправитися у вигнання. Проте йому вдалося зробити успішну військову кар’єру на Русі. В 1024 р. він брав участь у міжусобній війні свого сюзерена проти чернігів- ського князя Мстислава Хороброго і в кривавій битві під Лиственом втратив фамільну реліквію – дорогоцінну луду або вишитий золотом плащ13. Пізніше Якун опинився у володіннях свого нового сюзерена – датського короля Кнута Могутнього, – на Британських островах, але в 1028 р. після поразки Олафа Святого йому вдалося, щоправда лише в якості датського намісника й на дуже короткий час, повернутися до Норвегії, де вже за рік його підстерегла нагла смерть: він втопився в одному з норвезьких фіордів14. Якун залишив після себе двох синів Ульва та Ассура, однак їхній рід незабаром вгас. Шимон і його брат Фріанд доводилися небожами цьому войовни- чому норману. Вважається, що з його ж немилості вони й були зму- шені після смерті батька залишити рідний край й поневірятися на чу- жині15. О.Пріцак схильний вважати, що розбрат між родичами стався 90 тому, що Якун втратив свою владу й володіння в Норвегії саме через рідного брата Африка (*Afreką(son)>Afrikan), батька Шимона16. Про- те ця точка зору не витримує елементарної критики: Якун не міг по- збавити небожа родової спадщини, яку загубив і сам. З іншого боку, достеменно відомо, що Шимон з’являється на Русі вже після смерті дядька (1029), а отже останній аж ніяк не міг вплинути на його долю17. Разом з тим не існує жодних підстав сумніватися в правдивості свід- чень Патерика: «изгна …от области ею»18. Відтак все стає на місце, якщо згадати, що у Скандинавії впродовж всієї епохи середньовіччя земельні володіння не могли вільно відчужуватися, передаватися в ін- дивідуальну власність. Сімейна маєтність – одаль (odal) – після смерті батька не підлягала перерозподілу, а діставалася повністю найближчо- му за старшинством родичу згідно принципу майорату, тобто не пови- нна була відходити за межі домової общини, не могла перетворитися на предмет купівлі-продажу19. За таких обставин, коли чисельність родичів занадто зростала, а їхня черга спадкування занадто віддаляла- ся, більшість представників родового клану, особливо наймолодших, зазвичай мусила шукати кращої долі в пошуках нових незайманих земель або задовольнятися військовими набігами. Звідси випливає, що племінники Якуна залишили батьківщину не через злостивість дядька, який, зрештою, й сам став вигнанцем, а тому що належали до бічної лінії наслідування. Подібним «находникам» – шукачам долі, як правило, залишався лише один єдиний вибір: відправитися у «вік», тобто грабіжницькі походи на сусідні країни (звідси й походить на- зва «вікінг»20) або найнятися на службу до іноземних правителів, щоб перешкоджати нападам своїх же співвітчизників. На Русі ці зайди були відомі під іншим іменем – «варяги», яке по- ходило від давньоскандинавського слова varar – обітниця, клятва, обі- цянка й означало діаметрально протилежне поняття – людей, що не грабували безтямно, а навпаки укладали договір про співробітництво або партнерство у військових походах або у торгових справах. При- наймні обидва ці заняття тривалий час залишалися заледве не сино- німами; нерідко воїн ховав свого меча, коли сила була не на його боці або вигідніше було мати приязні стосунки з тубільцями, і навпаки торговець хапався за зброю, щоб захистити своє майно. Крім того, іс- нувало ще споріднене омонімічне поняття vara – товари, яке напрочуд гармонійно підходило до соціально-станової характеристики вихідців з Скандинавії – мандрівних вояків, що навперемін торгували захо- пленим крамом або винаймалися на військову службу до сильнішо- 91 го правителя21. Шимон за давнім звичаєм подався на Русь і знайшов там притулок при дворі все того ж самого Ярослава Мудрого, став- ши вихователем у його молодшого сина Всеволода. За підрахунками О.Пріцака, це сталося «невдовзі після 1030 р.», коли йому виповнило- ся десь 10-14 років, тобто він народився бл. 1016-1020 рр.22 «Обретіння» Шимоном нової батьківщини, за звичай, датують дуже широко: 1030-ми або 1040-ми рр., виходячи, мабуть, з того, що його вихованець Всеволод (народився 1030 р.) мусив бути вже підліт- ком, або навіть повнолітнім, якщо припустити, що він вже встиг отри- мати самостійне князювання23. На противагу цьому зазначимо, що на Русі дітей долучали до дорослого життя ще в юному віці. Володимир Мономах, зокрема, «тружалъ, пути дЋя и ловы с 13 лЋтъ»24. Крім того, самостійних уділів на Русі за правління Ярослава Мудрого вза- галі не існувало, а в давньоруських містах сиділи не його сини, а зви- чайні посадники з бояр або служилих чиновників-«міністеріалів»25. В такий спосіб київський монарх усував загрозу удільного сепаратизму, хоча замолоду, за іронією долі, був сам причетний до заколоту проти власного батька Володимира Святославича. Звідси будь-які умогляд- ні припущення щодо самостійної ролі Всеволода і його «мажордома» Шимона не відповідають дійсності. Останній не міг стати тисяцьким у руського княжича, оскільки останній за життя батька так і не отри- мав ніяких повноважень. Залишається лише додати, що в Патерику Шимон представлений як «старЋй», «старийший» по відношен- ню до Всеволода26, тобто в якості усього лише наставника, опікуна або вчителя, а не воєводи, адміністратора чи командира військової залоги. Шимон тривалий час, понад третину віку, залишався в тіні своїх ви- соких покровителів. Він уперше з’являється на історичній сцені лише наприкінці 60-их рр. XI ст., коли йому виповнилося вже за 50. Писемні джерела фактично замовчують, чим він займався увесь цей час, оскільки «велику власть»27 від свого нового сюзерена варяг спромігся отримати лише після того, як Всеволод Ярославич одержав свій спад- ковий уділ – Переяславське князівство – в середині 1050-их рр. Яскра- ве світло на цю загадку проливає дуже символічна деталь: Шимон прибув на Русі не у повній самоті, а з великим почтом співплемінників і челядинів – «со всЋмь домомъ своим, яко до 3000 душь, и съ иереи своими»28. Звичайно, всі ці люди не були його кревними родичами, а, скоріше, просто прирівнювалися за давнім звичаєм фамільного патро- нату до великої патріархальної сім’ї. Водночас чисельність так звано- 92 го «дому» Шимона наближається до традиційного розміру тінгаліду – невеликої постійної армії з 3000 дружинників, що приймала участь в морських походах вікінгів на Заході29. Виходить, що на Русь з Норвегії прибула не посольська місія із візитом ввічливості, а ціла наймана армія на чолі зі своїм військовим командиром, що можна розглядати в двох вимірах: як екстремальну подію (вимушену міграцію-вигнання цілого анклаву дружинників, про що говорить Патерик) або ж навпаки як цілком буденний епізод повсякденного життя професійного воїна-найманця. Нагадаємо, що за хронологією Г.С.Лебедєва, середина 1010 – початок 1040-их рр. були часом найбільших військових успіхів «конунгів-вікінгів», що здійснювали глобальну експансію в загальноєвропейському масштабі30. Звідси прибуття Шимона до Києва слід пов’язувати не з якимись екстраординарними обставинами, а, скоріше, з особистим за- прошенням Ярослава Мудрого, який в 1030-40-і рр. здійснив кілька військових кампаній на західних і південних кордонах своєї держави – в Підляшші, Польщі, Литві, ятвязьких землях та у Пороссі31 й потре- бував у зв’язку з цим в добре вишколеній збройній силі. Остання ремарка фрази («съ иереи своими») вказує, що варязький найманець тримав біля себе навіть особистих священників-духівників, які, за переконанням укладачів Патерику, належали до латинського сповідання. Ця промовиста деталь підкреслює, що Шимон збирався затриматися на Русі надовго, заради чого, власне, й зібрав навколо себе великий гурт прибічників й помічників, чиї послуги могли зна- добитися йому в майбутньому. Така величезна кількість новоприбулих – васалів, слуг і навіть кліриків, – не лише підкреслювала гоноровий статус знатного сеньйора, але й, як слушно видається, вказувала на якісь особливі права та заслуги останнього. Складається враження, що Шимон розраховував на особливий прийом при великокнязівському дворі й отримання достойного «кормління», яке відповідало б його суспільному рангу. Дуже швидко з’ясовується, що він і справді отримав виняткову винагороду за свою службу руським князям. Нею виявилися чималі земельні володіння у вигляді відчужуваного феодального алло- ду, якими Шимон міг вільно розпоряджатися, оскільки в майбутньому він навіть спромігся подарувати «имЋниа многа» Печерському мона- стирю32. Ця маєтність могла перейти до нього лише за умови несення певних феодальних повинностей, передусім військової служби33. То ж чи не у цьому полягала та велика «честь», якої він удостоївся згідно Патерику від Ярослава Мудрого та його сина Всеволода? 93 Разом з тим слід підкреслити, що за своїм служилим рангом Шимон наближався, скоріше, до боярського, аніж князівського стану, тому його володіння підпадають радше під визначення боярської вотчини, яка відрізнялася від князівської волості обсягом імунітетних прав. Збере- глися дані топоніміки, які свідчать, що Шимон отримав від київського князя та його нащадків з роду Всеволода низку сіл на Суздальщині, що була спадковим доменом переяславських князів. Відома дослідниця О.Ридзевська встановила, що під Смоленськом, Мінськом і Пско- вом, а також у Володимирській, Московській та Калузькій областях Російської Федерації зустрічаються населені пункти з коренем се- мяг- / семіг-, явно похідні від родової назви родового клану Шимона «семінги»34 (про нього див. нижче). Саме у цих вотчинних володіннях й міг розселитися «дім» знатного варяга, доки він ніс військову службу на далекому південному порубіжжі Переяславської землі. Існували й інші маєтності, набуті нащадками Шимона у Північно-Східній Русі в післямонгольський період. За даними Б.А.Воронцова-Вельямінова, в Ростово-Суздальскій землі з’явилося кілька сіл, ймовірно, пов’язаних з його ім’ям. У Володимирській губернії, на річці Малий Киржач збе- реглося до наших днів одразу два села з назвою Шимоново, а право- руч від дороги з Ростова на Суздаль – село Шимониха. Ще одне Ши- моново знаходилося у 20 верстах південніше від Можайська, в басейні Москва-ріки. Там само можна знайти понад десяток сіл з назвами, похідними від імен нащадків Шимона – боярина Протасія, тисяцького Івана Калити, та його спадкоємців35. Коли Всеволод Ярославич нарешті зійшов на Переяславське кня- жіння, Шимон очолив князівську дружину. В його обов’язки входило дбати про охорону неспокійних рубежів князівства від навали нової хвилі степових кочовиків-половців, що з’явилися в причорномор- ських степах в середині XI ст.36 В 1068 р. Шимон разом з коаліцією Ярославичів намагається дати відсіч половецьким ордам на річці Аль- ті під Переяславом. Проте руське військо було вщент розбите ворога- ми; у жорстокій січі полягло чимало ратних людей37. Важке поранення отримав і сам Шимон, залишений напризволяще на полі бою. Спогля- даючи жахливі наслідки кривавого побоїща, він дає обітницю збуду- вати на власні кошти християнський храм, якщо вціліє. Показово, що це рішення він прийняв під впливом дуже сильного душевного потря- сіння, що супроводжувалося екстатичними мареннями. Поглянувши в небо, Шимон зненацька побачив фантастичне марево: «възрев же горе и виде церковъ превелику, якоже преже виде на мори»38. 94 Як з’ясовується, загадкова алюзія «храм на морі», що трактується укладачами Патерику буквально як спогад Шимона про таємниче ви- діння, побачене ним під час переїзду на Русь морським шляхом, може тлумачитися в більш раціональний спосіб. Згідно гіпотезі М.Сичова, наведений пасаж слід вважати не стільки літературною алегорією Не- бесної непорушної церкви (алюзія на євангельські слова: «і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її» (Мф. 16. 18), а також символічна гра слів: Симон – язичницьке ім’я апосто- ла Петра й водночас ім’я новонаверненого язичника Шимона), скільки відображенням цілком натуралістичних вражень Шимона від перебу- вання у рідних краях – на землях Північної Європи. Вислів «церковь превелика на мори» перегукується з назвою храмового ораторія, або амфіктіонія св. Михаїла над Морською прірвою в Бретані (in Periculo Maris або in Monte Tumba), що був збудований кельтськими анахоре- тами у VIII ст. З іншого боку, згадка в патериковій оповіді «Про час заснування Печерської церкви» про росу, що випала на підмурках Успенського собору, теж повертає нас до легенди бретанського свя- тилища. В цій легенді єпископу Аутберту Авраншському допомагає визначити межі майбутнього храму нічна роса, яка рясно вкрила зем- лю, залишивши сухим лише місце, призначене для будівлі39. Цілком можливо, що Шимон мав якусь докладну інформацію про згаданий храм від своїх земляків, позаяк вигнанці з Норвегії та Швеції часто знаходили прихисток в норманських володіннях англо-скандинавської імперії на півночі Франції (в Бретані і Нормандії) та Британських ост- ровах (в Нортумберленді). Подальша історія описана в Патерику вже без особливого драма- тизму та містичних деталей. Одужавши, варяг офірував на майбутню церкву свої найкоштовніші статки – золотий пояс у 50 гривень та ві- нець зі скульптурного розп’яття Христа, які здавна зберігалися в його родині. Дорогоцінний пояс був використаний печерськими іноками як мірило при розмітці підвалин Успенського собору40, а пізніше був переданий до монастирської скарбниці41. Сам Шимон у всіх цих по- діях вже не приймав жодної участі; не був він чомусь запрошений й на освячення храму. Можливо тут спостерігається звичайна «фігура замовчування», пов’язана із прагненням применшити особистий вне- сок чужинця в будівництво храму. Нагадаємо, що в ктиторській леген- ді домінували сімейні перекази київських князів, які могли вбачати в Шимоні небажаного конкурента, зайду. Разом з тим печерські ченці все ж таки віддали належне його релігійному заповзяттю. Після своєї 95 смерті Шимон був похований на цвинтарі Успенського собору, а всі його нащадки отримали благословення від ігумена Феодосія «во вся дни живота вашего и до последних рода вашего» із здобуттям так зва- ної «розгрішувальної молитви» – прощеної записки, яка вкладалася в руки померлих, при чому «прежде бо сего инъ не сътвори сицевыа вещи в Руси»42. Простеживши нескладні колізії життєвого шляху Шимона на під- ставі давньоруських пам’яток, спробуємо з’ясувати, чи існували свід- чення про нього в іноземних джерелах. Дискусія про походження цьо- го історичного персонажу точиться в науковій літературі вже понад століття. Чи не міг він залишити свої сліди в європейській історії на кшталт знаменитого Рюрика Ютландського, що став родоначальником династії Рюриковичів? Позаяк постать Шимона через його родинні зв’язки встигла привернути увагу багатьох скандинавських славістів ХХ ст. (Ф.Браун, А.Рупрехт, Ерік Брате, А.Стендер-Петерсен), які ви- водили його генеалогічне коріння з норвезької чи шведської племін- ної знаті43. В підсумковій роботі О.Пріцака було остаточно підтвер- джено припущення, що найближчого родича Шимона Якуна Сліпого слід ототожнювати з норвезьким ярлом44 Гаконом Ейріксоном45, що володарював в історичній області Тренделаг в центральній Норвегії. Ця місцевість була розташована навколо Трондгеймс-фіорду в одній з найбільш заможних провінцій краю, яка славилася своїми родючими долинами та добре розвиненими морськими і сухопутними комуніка- ціями46. З писемних джерел відомо, що Гакон належав до впливового і ха- ризматичного скандинавського клану Семінгів, які претендували на королівську владу в Норвегії, виборюючи її в іншого, не менш знаме- нитого роду Інглінгів. В 970-996 і 1000-1014 рр. їм вдалося отримати під свою оруду практично всю Норвегію, хоча іноді вони перебували під датською зверхністю. Політична посілість, столичний маєток яр- лів Тренделагу знаходилася в містечку Гладір на правому березі річки Нід, що перетинала цю область зі сходу на захід. Нині її археологічні рештки розташовані в околицях сучасного міста Трондхейму47. По- близу Гладіру знаходився один з найвідоміших поганських центрів дохристиянської Норвегії з храмом богу Тору, де відбувалися великі зимові та літні учти і жертвоприношення. Неподалік цього місця, на прибережній ріні річки Нід біля її гирла збиралися народні збори (тін- ги), на яких обиралися королі Норвегії. В 996 р. новий норвезький король з клану Інглінгів Олав Трюгвассон заснував в річковому есту- 96 арії торговельне місто й власну резиденцію – Нідарос, яка de factum стала політичною столицею країни й зберігала цей статус аж до 1380 р., часу падіння давньонорвезької незалежності. Саме звідси розпочалася християнізація Норвегії й навернення навколишнього язичницького населення. В Нідаросі було засноване перше норвезьке єпископство (1029) і збудовано храм на честь пер- шого скандинавського святого, короля-мученика Олава Гаральдсона (1030), куди стікалися на прощу величезні натовпи прочан48. Цікаво, що тут також було засновано церкву святого Климента, папи Рим- ського (1015), культ якого мав величезну популярність на Русі і мощі якого зберігалися в Десятинній церкві Києва. На підставі наведених прикладів можна говорити про існування потужного духовного і куль- турного обміну між обома країнами, що полягало в запозиченні свя- щенних символів та реліквій. Як відомо, Олафу Трюгвассону згідно ісландським королівським сагам приписувалося навернення конунга Вальдамара і всіх його підданих з Гардаріків, себто великого князя Київського Володимира Святославича і Руської землі49. Сучасні іс- торики схильні вважати, що насправді все було навпаки й майбутній норвезький конунг міг познайомитися з літургійними та обрядовими особливостями нового християнського віросповідання під час свого перебування на Русі50, а отже скандинавські еклезіоніми, пов’язані з Климентом Римським, мають виразно південноруське, київське по- ходження. Проте існували й зворотні запозичення. В Новгороді ви- хідцями зі Скандинавії ще у 1030-40-і рр. було збудовано Olafs kriki – церкву в ім’я св. Олава Гаральдсона51. Очевидно, що в такий спосіб відобразилися прямі екуменічні кон- такти двох великих етносів, коли ще не існувало непримиренних іде- ологічних розходжень між західною та східною церквами. Відтак й поява в Києві в 1020-их рр. чергового вихідця з Скандинавії не сприй- малася як екстраординарна подія, тим більше, що прибулець не був звичайним простолюдином, а належав до уславленого роду. Обидві аристократичні династії – Семінги та Інглінги, – вважали своїм пращу- ром Одіна, верховного бога германських племен, що створювало над ними містичний ореол провіденційної обраності. Між іншим, супер- ечку про те, чому Якуна називали на Русі Сліпим («Якун Сьлепъ»), або за іншим припущенням «Красивим», «Статним» (від слова «лепъ»), очевидно, слід вирішувати саме в сакральному контексті. Згідно скан- динавській міфології Одін пожертвував своїм оком, щоб напитися з джерела знань та мудрості (скальдичний епос «Молодша Едда») й 97 отримати дар проникливого розуму і поетичного обдарування52. В ру- нічній поезії часто згадується, що Одін маскувався під старого одно- окого мандрівника з довгою сивою бородою та крислатим капелюхом, низько натягнутим на вуха; він озивався на ім’я Гестумблінді, що бук- вально означало «сліпий блукалець»53. Таким чином, характерна риса фізичного каліцтва (сліпота) може виступати у пізній скандинавській традиції, скоріше, як інкарнація мі- фічного божества-предка, хоча не виключено, що Якун, дійсно, втра- тив одне око під час військових сутичок. Нагадаємо також, що й ім’я легендарного руського князя Олега (886-912), насправді, було священ- ним титулом helgi («святий», за слов’янським визначенням «віщий), що втілював собою сакральну і ритуальну функцію запрошеного чи виборного правителя54. В будь-якому разі золоте корзно-плащ і сим- волічна «одноокість» Якуна свідчили про його високе аристократичне походження. Така ж відзнака шляхетності лежала й на Шимонові. На підставі генеалогічних матеріалів вдалося реконструювати їхні родин- ні зв’язки. Одразу зауважимо, що ці зв’язки виявилися здебільшого настільки розгалуженими і заплутаними, що просто неможливо піді- брати для них адекватну генеалогічну термінологію. Тому просто опи- шемо ці віддалені гілки спорідненості. Двоюрідний дід Шимона Свейн Гаконарсон був одружений на Гол- мфрід, доньці шведського короля Олава Скаутконунга (995-1020/22) і тому доводився дівером київському князю Ярославу Мудрому (1019- 54), що взяв шлюб з іншою донькою Олава – знаменитою шведською принцесою Іриною-Інгігердою (тобто шведський конунг являвся тес- тем водночас і норвезького, і руського правителів). З іншого боку, Ши- мон був онуком датської принцеси Гюди (Гіти), рідної сестри все того ж самого короля Олава по материнській лінії (тобто обоє мали єдину матір, але різних батьків). Крім того, сестра Гюди Естрід була пошлю- блена з рано померлим сином Ярослава Мудрого Іллею (1019). Відтак Шимон доводився троюрідним братом Всеволоду Ярославичу (ли- шень був на 10-15 років старшим його), про що чомусь не згадується ані в жодному з генеалогічних досліджень з історії Давньої Русі55, ні в працях сучасних медієвістів, що займаються історією Скандинавії та становленням її політичних взаємин з сусідніми країнами й Східною Європою в першу чергу. Між тим згаданий генеалогічний зв’язок зі- грав вирішальну роль в долі цього історичного персонажу, зробивши його досить помітною фігурою при одному з найвпливовіших євро- пейських дворів 1 пол. XI ст. 98 Отже, варязький вигнанець Шимон знаходився у більш-менш тісних родинних стосунках з більшістю старовинних монархій Північної і Східної Європи та являвся спадковим принцом крові, що міг в будь- який момент зажадати свою частку багатства й влади. Історія знає чимало покривджених шукачів долі, яким вдалося заснувати влас- ну правлячу династію. Згадаймо хоча б руського князя Володимира Святославича, який був бастардом і братовбивцею, перш ніж зайняв київський престол. Це змушувало всіх інших «законних правителів» рахуватися з енергійними зайдами і авантюристами, розраховуючи в майбутньому мати зиск від подібної «протекції». Не становив винятку й київський князь Ярослав Мудрий, який зібрав при своєму дворі мало не всіх європейських «маргіналів». Слід відзначити, що гостинністю й захистом могутнього руського володаря в цей час користувалося чимало аристократичних ізгоїв з усіх куточків Західної і Північної Європи, зокрема принц Ендрю, майбутній король Угорщини (1046- 61)56, та ярл Гарольд Гардрада, майбутній норвезький конунг (1046- 66) 57, що навіть побралися з доньками Ярослава. Наприкінці життя Шимон пристав до православного обряду й обрав своїм новим духівником печерського ігумена преп. Феодосія. Цей вибір, звичайно, не був пов’язаний з видінням на Альтському полі, після якого минуло ...більше 5 років! Існує більш прозаїчне по- яснення релігійної ревності неофіта. В останній третині XI ст., коли розвертається благочестива діяльність Шимона, різко загострилася антикатолицька риторика церковних ригористів, спрямована про- ти «папєжів» та єретиків. На Русі помітно зростає продукування оригінальних і перекладних антикатолицьких трактатів («Стязаніє з латиною» митрополита Георгія (1065-1076), «Послання антипапі Клименту III», «Трактат про опрісноки» і «Правило» («Канонічні відповіді») митрополита Іоанна II, «Послання до князя Ізяслава Ярос- лавича про латинян» ігумена Феодосія і т.п.)58. Формальним приводом для активізації антилатинської полеміки стала нерозважлива політика тодішнього київського князя Ізяслава Ярославича, який заради збере- ження влади встановив дипломатичні відносини з папським престо- лом і був запідозрений в спробі проголосити Русь леном св. Петра, що створювало серйозну загрозу геополітичним інтересам Візантійської імперії. Відверта прозахідна орієнтація правлячої династії змусила представників провізантійського православного кліру вдатися до брутальних закликів проти «інородців», в яких використовувалися 99 ксенофобські гасла, як-от не спілкуватися і не справляти молитов спільно з іноземцями, а особливо ж іновірцями, не вступати з ними у шлюбні відносини, навіть не приймати їжі з їхніх рук, якщо це не призведе до небезпечних наслідків59. Звідси можна дійти висновку, що становище навіть зрусілих «латинян» у Київській державі в останній третині XI ст. ставало ледь терпимим, а самі вони постійно наражали- ся на підозри й звинувачення в підступності й нещирості. Ці нападки, напевно, не оминули й Шимона, «милостника» молодшого сина Ярос- лава Мудрого, який визнав на краще залишити «латынскую буесть». В цей час відбуваються одразу 2 вагомі події, які докорінним чином змінили долю варязького найманця. Після 1073 р. починає стрімко набирати політичного впливу його сеньйор й покровитель Всево- лод Ярославич. Вже за кілька років останній після низки загадкових смертей найближчих суперників став одноосібним верховним прави- телем Руської держави. З далекого Переяслава разом з усіма своїми підданими він перебирається до першопрестольного Києва. Одночасно на південній околиці міста набуває все більшої сла- ви й процвітання Печерський монастир, заснований на князівських доменіальних землях, так званому «княжому полі»60. Він швидко перетворюється на самий впливовий центр східноєвропейського православ’я, своєрідну духовну академію руського чернецтва. Не- дарма про нього казали: “тhмьже почтенъ есть манастырь Печерь- скый старей всhхъ”61.Слід підкреслити, що поруч розташовувалася великокнязівська резиденція на Берестові, яка протягом останньої чверті XI – початку XII ст. зберігала ключову роль в політичному житті Давньої Русі як своєрідний сакрально-адміністративний центр, де відбувалося світське настолування київських князів або прийма- лися важливі законодавчі ініціативи. У 1073 р., узурпувавши владу і вигнавши свого брата Ізяслава, Святослав і Всеволод Ярославичі «внидоста в Кыевъ, месяца марта 22, и сhдоста на столh на Бе- рестовомь…»62 У 1115 р. перед своїм утвердженням на київському престолі, переяславський князь Володимир Мономах «созва дружину свою на Берестовомь: Ратибора Киевського тысячьского, Прокопью Белогородьского тысячьского, Станислава Переяславьского тысячь- ского, Нажира, Мирослава, Иванка Чюдиновича Олгова мужа…»63 і прийняв тут низку положень антилихварського законодавства, що ста- ли своєрідним елекційним маніфестом під час захоплення влади64. Руські князі досить швидко збагнули, яку користь вони матимуть від протегування високоавторитетному у справах віри й доброчестя 100 монастирю. У Печерській обителі гуртувалися справжні аскети й под- вижники; високоерудованих й благочестивих печерських іноків стали згодом обирати навіть на єпископські кафедри65. Крім того, вважається, що монастир зберігав повну автономію від митрополичого управління й не мав офіційного покровителя, тобто ніколи не був князівською патронімією. Цікаву думку висловив нещодавно відомий дослідник Ю.С.Асєєв, котрий дійшов висновку, що печерські ченці, розпочав- ши в 1073 р. будівництво кам’яного собору Успіння, реалізовували в ньому програмні засади своєї общини. Вони свідомо започаткували цілком новий архітектурний тип православного храму, змодельова- ного спеціально для монастирської літургії, тобто релігійних по- треб не мирян, а чорноризців66, що відповідало спіритуалістичній основі церковної назви. Існує припущення, що в подібний спосіб в давньоруській архітектурі відобразилося зародження і становлення цілком незалежної (національно-спрямованої) чернечої організації, яка потіснила нерозвинені первісні зразки, запозичені з Візантії67. Звідси легко здогадатись, чому Шимон, «варяг» і «латинянин», за визначенням православних догматиків, прибувши до Києва з князем Всеволодом, вирішив опікуватися саме цією обителлю й захотів стати її офірувачем. Іноземець, що автоматично вважався неблагонадійним68, навряд чи міг вільно заснувати ктиторський монастир, але міг за церковним уложенням увійти до кола воцерковлених, патронованих самою церк- вою (тобто тих, що перебували під її захистом) людей, якби захотів або був присилуваний офіційно легалізувати ці стосунки. Питання про правовий статус Шимона в княжому оточенні в умовах релігійної нетерпимості на Русі в останній третині XI ст. потребує окремого дослідження. Світська комендація військового командира-іноземця, тобто формальний акт, що встановлював залежні відносини між ним і його новим руським сеньйором, не гарантував захисту в питаннях віровизнання та обрядовірства, особливо, якщо згадати, що Всеволо- да Ярославича вважали відвертим філоромеєм та грекофілом. Згідно з давньоруською юридичною термінологією, Шимон міг підпадати під категорію так званих прикладників, тобто людей, що уклали добровільну угоду про вступ у церковну громаду (іншими словами, під патронат монастиря чи кафедри) не внаслідок тяжкого соціального становища чи фізичних вад, а через потребу гарантованого захисту. Дослідники припускають, що в даному випадку інститут патронату міг охоплювати широко диференційоване за соціальним критерієм 101 коло осіб, пов’язаних з княжою та церковною службою, що бажали використати вигоди або переваги від подібного союзу69. Слід звернути увагу, що фактично прикладники не являлися ні членами кліру (тобто церковними людьми у вузькому значенні цього слова), ні особами, зв’язаними з церквою за родом своєї діяльності, професії, або через умови матеріального забезпечення (прочани, богомольці, лікарі, каліки, люди з вродженими вадами тощо), проте їх навряд чи варто вважати виключно залежним сільським населен- ням, простою робочою силою. На думку митрополита Макарія, до цієї категорії входили також особи, що перебували під єпітімією70 (тут можна пригадати релігійне ренегатство, «латынскую буесть» Ши- мона). Окремі автори (К.Мисовський) розуміють під прикладниками «людей зайшлих або інокняжців, якими пізніше князі в своїх радчих грамотах дозволяли духівництву заселяти приналежну їм землю»71. В широкому розумінні в «зайшлих людях» можна вбачати переселенців, мігрантів, навіть іноземців; тут варто, зокрема, згадати полонених поляків, розселених Ярославом Мудрим після походу на Червенські міста в 1031 р. по річці Росі72. Якщо виходити з подібного визначення, то прикладників мож- на трактувати як розряд людей, вибитих з колії узвичаєного укла- ду, що перетворилися на таких собі відщепенців-вигнанців. Дійсно, з формальної точки зору, Шимон був на Русі людиною чужою і за- йшлою, без роду-племені, яка втратила родову спадщину-маєтність (одаль), а отже потрапляла під певне визначення ізгоя («а се четвер- тое изгойство…: аще князь осиротееть», тобто втратить засоби для існування). Як вже підкреслювалося раніше, в соціальному плані ва- ряг мав досить високий статус віддаленого родича правлячої династії, але цей статус не був підкріплений спадковим титулом, ані фамільним маєстатом. Інші вихідці з Європи користувалися гостиною київського двору не більше кількох років й мали імунітет гостей або найманців, Шимон же залишився на Русі назавжди, а отже його юридичне ста- новище мусило змінитися у відповідності до руського законодавства. Звичайно, поки що важко віддати перевагу якійсь одній з наведених характеристик, але не залишається жодного сумніву, що на схилі життя під тиском несприятливих обставин Шимон був змушений шукати заступництва у Церкви73, підкріпивши його дуже багатими підношеннями. Відомо, що він подарував Печерському монастирю не лише золо- тий пояс та вінець, які могли служити хіба що ювелірними прикрасами, 102 але й «имЋниа многа на възграждение манастырю»74. Згідно Житію Феодосію, князь Святослав Ярославич також дав на будівництво Успенського кафедрального собору «100 гривенъ злата»75, але цієї суми було явно замало для зведення всього храму – приміром на будівництво лише окремого Іоанно-Предтеченського приділу в 90-их рр. XI ст. пішло «2000 гривенъ сребра и 200 гривенъ злата» від бо- ярського сина Захарії76. Отже, можна цілком впевнено стверджувати, що головним будівничим храму був саме варяг Шимон, який після своєї пожертви удостоївся отримання нового хрестильного імені – Си- мон, – від самого преп. Феодосія, а отже й повторного хрещення. Зго- дом за свої заслуги перед Печерською обителлю новоспечений неофіт був навіть похований в Успенському соборі: «сий убо Симонъ пръвый положенъ бысть в тои церкви»77. Як бачимо, легендарна історія мала напрочуд прозаїчне пояснення й укладалася в усталену схему взаємин між впливовим феодалом та церковним осідком. Точна дата смерті ва- ряга невідома, але оскільки він не приймав участі в освяченні Успенсь- кого собору, а його поховання виявилося найдавнішим в некрополі цього храму, то можна припустити, що Шимон помер незадовго до 1089-91 рр., тобто до урочистого відкриття церкви й перенесення до неї останків преп. Феодосія. Рід Шимона почав множитися у руських землях, хоча й все більше віддалявся від Києва, поєднавши свою долю з нащадками Володими- ра Мономаха. Після смерті київського князя Всеволода (1093) й зміни династичного правління його піддані мусили перебратися до фаміль- ного уділу Всеволодовичів – Ростовського князівства. Син Шимона Георгій став тисяцьким у Юрія Долгорукого й офірував великі статки – «500 гривень сребра и злата 50 гривень»78, – вже на окування раки преп. Феодосія в 30-і рр. XI ст. Реконструкція О.Пріцаком родослівної нащадків Шимона в кінці XI – сер. XII ст.79 документально не підт- верджена. Автор уводить в генеалогічну стемму цього клану одразу двох нових персонажів – онука і правнука, які буцімто мали такі самі імена, як і родоначальники династії. В уяві дослідника ця схема набу- ває такого вигляду: Шимон (нар. бл. 1016/20, пом. бл. 1078 р.); Георгій (нар. бл. 1040/50, пом. бл. 1100); Шимон II (нар. бл. 1060/70); Георгій II (нар. бл. 1080/90, пом. після 1157, тисяцький (з 1113 р.) і регент Суз- даля (1150-бл. 1157))80. Ця реконструкція ґрунтується на сумніві, що в XI ст. місцеві жителі могли прожити більше за 50-60 років. Проте з давньоруських літописних джерел відомі випадки, коли люди дожива- ли до дуже поважного віку. 103 Сучасник ігумена Феодосія старець Ієремія Прозорливий пам’ятав хрещення Русі81. На підставі вибіркового медичного дослідження 54 домонгольских поховань з лаврського пантеону було встановлено, що вік окремих печерських ченців, зокрема Євстратія, Миколи Святоші, Никона Сухого та одного з греків-будівничих Успенського собору, досягав 60-70 років. Зрозуміло, що ці дані не дозволяють встановити середню тривалість життя в Давній Русі (ХІ-ХІІІ вв.), але навіть такі відносні показники, наявні в нашому розпорядженні, говорять про її значну протяжність для окремих суспільних груп та прошарків. Київський воєвода Ян Вишатич помер у 90 років82, ігу- меня Лазарєва монастиря в 92 роки83, боярин князя Олега Святос- лавича Петро Ілліч у 90 років84. В поважному віці померли багато руських князів: Ярослав Мудрий (76 чи 66), Володимир Мономах (72) й інші. Відтак Георгій Шимонович (друге покоління роду) міг народитися в останній третині XI ст. (фактично не пізніше смерті ігумена Феодосія в 1074 р.) й прожити 80 років, а отже уведення до- даткових персонажів в генеалогічну схему є зайвим. В будь-якому разі він не міг стати ростовським тисяцьким при князі Юрії Воло- димировичі Долгорукому в 1096/1097 рр.85, оскільки останньому на той час було …6 років та й взагалі він отримав свій перший уділ в Суздалі не раніше 1108 р.86. Нащадки Георгія Симеоновича були служилими боярами спочатку у володіннях володимиро-суздальських, а пізніше мо- сковських князів, але їхня історія – це вже історія пересічного феодального роду, що поступово втрачав свою героїчну ха- ризму. Колишні вікінги не ходили більше в далекі походи й не відстоювали свого первородства перед далекими родичами з роду Рюрика, перетворившись на звичайних обивателів з далекої глу- шини. Ми не станемо розглядати тут генеалогію нащадків Шимо- на в післямонгольські часи, досить скрупульозно вивчену в ба- гатьох роботах87. Відзначимо лише одне: вони надовго пережили останніх Рюриковичів й усі злигодні й лихоліття, що випали на долю спадкової аристократії у Східній Європі в епоху нової та новітньої історії. І ще один цікавий факт: старшому поколінню людей, якому судилося здобувати освіту в Радянському Союзі, добре відомий шкільний підручник з астрономії. Він витри- мав кільканадцять перевидань й був написаний відомим вченим Б.А.Воронцовим-Вельяміновим88, одним з останніх нащадків Шимона з клану норвезьких Семінгів. 104 1 Сапунов Б.В. Книга в России в XI-XIII вв. – Л., 1978. – С. 64. 2 Основну бібліографію наукової літератури, присвяченої Києво- Печерському патерику див. у книзі: Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Л., 1987. – Вып. 1. ХІ – перв. пол. XIV в. – С. 312-313. 3 Толочко П.П. Влахернська легенда у Києво-Печерському патерику і Кловський Стефанич монастир // Археологія. – 1991. – № 2. – С. 60. 4 Толочко П.П. Там само. – С. 58-69. Це непорозуміння ґрунтується на тому, що обидва згадані храми – Успенський Печерський собор та церква По- ложення Ризи Богоматері на Клові були пов’язані з сакральною символікою константинопольської церкви Влахернської Богоматері; в першому випадку завдяки храмовій намісній іконі, принесеній в Лавру з Візантії, в другому – на підставі еклезіоніму (посвяти культової споруди). 5 Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – С. 113-121. 6 Згідно Подскальскі Г., «окремі... частини (Патерику) були написані різни- ми авторами або зазнали редагування різних редакторів. Тому для цього твору у сучасному його вигляді не властива цілісність (або поступальний, структур- ний чи мовний розвиток) ні в жанровому, ані у змістовному розумінні». Пор.: Подскальски Герхард. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988-1237) (Subsidia Byzantinorossica. T. 1). – СПб., 1996. – С. 266. 7 Айналов Д.В. История древне-русского искусства. (Курс лекций). – К.- Пгд., 1915. – Вып. 1. – С. 245. 8 Цит. за: Саган Карл. Драконы Эдема. Рассуждения об эволюции челове- ческого разума. – М., 1986. – С. 14. 9 Демин В.Н. Загадки русского Севера. – М., 2000. – С. 73. 10 Проф. Дмитро Абрамович. Києво-Печерський патерик. (Вступ. Текст. Примітки). (Пам’ятки мови та письменства Давньої України. Том IV). – К., 1931. – C. 5 (далі ПКП). 11 У Касіянівській редакції Патерику 1462 р. Всеволод Ярославич з сином Володимиром Мономахом згадуються лише в якості свідків чудесного озна- менування місця під час закладки Успенського собору (ПКП. – С. 11); Ізяслав Ярославич виступає як нерозважливий гонитель печерної общини, а Святос- лав Ярославич представлений здебільшого в негативному контексті як узур- патор київського престолу та недоброзичливець ігумена Феодосія, і лише в одному місці він з’являється як офірувач земельної ділянки («княжого поля») під майбутній храм (там само. – С. 69). 12 Пріцак Омелян. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг) (Київська бібліотека давнього українського письмен- ства. Студії. Том. II). – К., 1997. – Т. 1. – С. 448. 105 13 Памятники литературы Древней Руси. XI – начало XII века. Состав- ление и общая редакция Л.А.Дмитриева и Д.С.Лихачева. – М., 1978. – С. 162 (далі ПЛДР). Листвин – містечко на річці Рудь, притоці Снову; су- часне село Малий Листвин Ріпкінського району Чернігівської області. Див.: Желєзняк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Стрижак О.С. Ети- мологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К., 1985. – С. 81. 14 Там само. – С. 447. Окремі подробиці біографії Якуна-Гакона наведені також в книзі: Джонс Гвин. Вказ. робота. – С. 396, 398, 401, 405, 406. 15 За іншою, більш правдоподібною версією, Фріанд не є власним ім’ям, а лише спотвореним означенням friandi, «небіж» (іменникова форма від дієсло- ва fria-, «любити»), тобто вихідна фраза з Патерику мусила звучати так: «Якун вигнав свого friandi (племінника) на ім’я Шимон». Див.: Пріцак Омелян. Вказ. робота. – С. 451-452. Цей лінгвістичний казус дуже нагадує ситуацію з міфіч- ними братами Рюрика – Синеусом і Трувором, імена яких виявилися дослів- ною калькою із кількох затемнених за смислом термінологічних понять: sine hus, «свій рід» та thru voring, «вірна дружина». 16 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – С. 452. Вчений припускає, що Африкан був у спілці з норвезьким королем Олавом Гаральдсоном (1015-1030), який відняв родові володіння Якуна в центральній Норвегії. Разом з тим вчений забуває, що фактично ці землі виявилися втраченими й для Африкана, а отже політичне дворушництво останнього виглядає не вмотивованим. Більше того, згідно Пріцаку, обидва брати до 1028 р. знаходилися разом на Русі й про кон- флікт між ними нічого не відомо. 17 Недоречність цієї версії стає особливо помітною, якщо відносити прихід Шимона на Русь до 1030-х (О.О.Шахматов, Д.С.Ліхачов) або навіть 1040-х рр. (Б.А.Воронцов-Вельямінов), коли ніхто вже не міг зазіхнути на його права. 18 ПКП. – С. 1. 19 История Норвегии. – М., 1980. – С. 93, 98, 132-133. 20 Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. – Л., 1985. – С. 58-65. Різні версії з приводу етимології слова «вікінг» наведені в: История Норве- гии. – М., 1980. – С. 100, прим. 4. Найбільш правдоподібне тлумачення цього терміну йде від слова «vikja» – «ухилятися», «повертати», тобто «вікінг» – це людина, що покинула вітчизну, відкинула осілий спосіб життя, повернула на шлях полювання за здобиччю. Зв’язок з давньоанглійським словом «wic» (лат. «vicus» – торгове місце, табір, місто) є примарним; це слово є лише фо- нетично спорідненим омонімом. 21 Джонс Гвин. Викинги. Потомки Одина и Тора. – М., 2003. – С. 247-248. Наймодернішу і разом з тим найкомпроміснішу концепцію скандинавської 106 інфільтрації на Русі запропоновано в книзі: Толочко О.П., Толочко П.П. Київ- ська Русь. – К., 1998. – С. 40-55 і наст. (Серія «Україна крізь віки», т. 4). 22 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – С. 452-453. 23 Качан Р.І. Варяг Шимон, легендарний ктитор Успенського собору // Велика Успенська церква Києво-Печерської лаври. Слід у віках. Мате- ріали міжнародної наукової конференції 1-2 жовтня 2001 р. – К., 2002. – С. 79. 24 Орлов А.С. Владимир Мономах. – М., 1946. – С. 140. 25 Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. – СПб., 1998. – С. 124-128. 26 ПКП. – С. 1. 27 Там само. 28 Там само. – С. 5. 29 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – С. 444, прим. 15. Характерно, що Рюрик, запрошений на князювання новгородськими словенами, теж прибув на Русь зі «своїм родом» (sine hus) та «вірною дружиною» (thru voring), які пізніший літописець, необізнаний в іноземних мовах, прийняв за власні імена братів цього правителя. 30 Лебедев Г.С. Вказ. робота. – С. 21-22. 31 ПЛДР. – С. 164, 166, 168. 32 ПКП. – С. 3. 33 Про форми феодального землеволодіння, поширеного на Русі й прита- манного для різних верств тогочасного суспільства див.: Толочко А.П. Князь в Древней Руси… – С.150-171. 34 Рыдзевская Е.А. К варяжскому вопросу (Местные названия скандинав- ского происхождения в связи с вопросом о варягах на Руси // Известия АН СССР. Серия общественных наук. – Л., 1934. – № 7-8. – С. 519. 35 Воронцов-Вельяминов Б.А. К истории Ростово-Суздальских и Мо- сковских тысяцких // История и генеалогия: С.Б. Веселовский и проблемы историко-генеалогического исследования. – М., 1977. – С. 129. 36 Плетнева С.А. Печенеги, торки, половцы. – В кн.: Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья. – М., 1981. – С. 213-222, 257, рис. 81; її ж. Половцы. – М., 1990. – С. 25-44. Бібліографія цієї теми висвітлена в огляді: Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники. – Л., 1983. – 88 с. 37 ПЛДР. – С. 180. 38 ПКП. – С. 2. 39 Сычев Н.П. На заре бытия Киево-Печерской обители. Сб. ст. в честь акад. Соболевского // Сборник отделения русского языка и словесности АН СССР. – Л., 1928. – Т. СI. – №3. – 289-294. 40 Реконструкція процесу розмітки майбутнього храму запропонована в 107 роботі: Афанасьев К.Н. Построение архитектурной формы древнерусскими зодчими. – М., 1961. – С. 72-75. 41 Про цю реліквію і її спірітуальне значення докладніше див.: Мурьянов М.Ф. Золотой пояс Шимона // Византия. Славяне и Древняя Русь. Западная Европа. Искусство и культура. Сборник статей в честь В.Н.Лазарева. – М., 1973. – С. 187-198. 42 ПКП. – С. 4. 43 Браун Ф.А. Фрианд и Шимон, сыновья варяжского князя Африкана // Известия отделения русского языка и словесности имп. АН. – СПб., 1907. – Т. VII. – Кн. 1. – С. 359-365; Ruprecht Arndt. Die ausgehende Wikingerzeit im Lichte der Runeninschriften. – Gottingen, 1958. – С. 163; Brate Erik. Svenska runristare // Kunglige Vitterhets Histoire och Antikvitets Akademiens Handlingar. – 33:3. – Sthlm, 1925. – C. 15; Stender-Petersen Adolf // Varangica. – Aarhus, 1953. – C. 126, 137-138. 44 Ярл – в Західній Європі доби раннього середньовіччя, зокрема Фран- ції часів Меровінгів, звання королівського посадовця, що виконував судові, адміністративні та військові функції. В країнах Скандинавії перетворюється на спадковий титул начальника або намісника області, який відповідав у за- хідноєвропейській традиції званню графа (нім. Graf, лат. comes, франц. comte, англ. earl). Існує припущення, що на Русі, де рангова номенклатура знаті не була настільки розвинутою, від цього терміну пішло звання боярин. В Росії графський титул уведений лише в XVIII ст. Петром I. 45 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – С. 440-454. 46 История Норвегии. – М., 1980. – С. 92, 94-95. 47 Пріцак Омелян. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. (Київська бібліотека давнього українського письменства. Студії. Том. III). – К., 2003. – Т. 2. – С. 947, мапа. 48 Там само. – С. 521-523. 49 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе (с древнейших времен до 1000 г.). Тексты, перевод, комментарий. (Древнейшие источники по истории народов Восточной Европы). – М., 1993. – С. 129, 138- 139, 143-144, 147-148, 170-172, 179-182. 50 Jackson T.N. The role of Olafr Tryggvason in the Conversion of Rusia // Three studies on Vikings and Christianization. – Oslo, 1994. – P. 1-17. 51 Мельникова Е.А. Скандинавские рунические надписи. – М., 1977. – С. 113-114; її ж. Сведения о древней Руси в двух скандинавских рунических над- писях // История СССР. – 1974. – № 6. – С. 175-178; її ж. Культ св. Олава в Новгороде и Константинополе // Византийский временник. – М., 1996. – Т. 56. – С. 92-106. 108 52 Младшая Эдда. Издание подготовили О.А. Смирницкая и М.И. Стеблин- Каменский (Серия «Литературные памятники»). – Л., 1970. – С. 33, 40, 103- 105, 228, прим. 38. 53 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – Т. 1. – С. 256-257. 54 Hoffler О. Das Opfer im Semnonenheim und die Edda // Edda, Skalden, Saga: Festschrift Felix Genzmer. Heidelberg, 1952. – S. 1-67; Vries J. de. Die Helgilieder // Arkiv for nordisk filologi. – 1957. – B. 72. – S. 123-154. Цит. за: Мельникова Е.А. Олгъ/Ольгъ/Олег<Helgi>Вещий: к истории имени и прозвища первого русского князя // Ad fontem. У источника. Сборник статей в честь Сергея Ми- хайловича Каштанова. – М., 2005. – С. 141, прим. 21. 55 Пор., зокрема, одну з найостанніших генеалогічних розвідок, де Шимон згадується мимохіть як майже сторонній, випадковий персонаж, що не має прямого відношення до роду Рюриковичів: Войтович Леонтій. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 314. 56 Штернберг Я.И. Анастасия Ярославна, королева Венгрии // Вопросы истории. – 1984. – № 10. – С. 180-184. 57 Blondal S. The last exploits of Harald Sigurdsson in Greek service // Classica et Mediaevalica. – Copenhague, 1939. – Vol. 2. – Fasc. 1. – S. 1-26. 58 Подскальски Герхард. Вказ. робота. – С. 280-290, 298-301, 304-306. 59 Русская историческая библиотека. – СПб., 1908. – Т. 6. Памятники древ- нерусского канонического права. – Ч. 1. Памятники XI-XV вв.- Ствп. 3, 7, 10-12, 15-16. 60 ПКП. – С. 69 61 ПЛДР. – С. 174. 62 Там само. – С. 194, 196. 63 Памятники русского права. – М., 1952. – Вып. 1. – С. 113. 64 Зоценко В.М. Суспільно-економічні зрушення та києво-руська торгівля наприкінці XI – початку XII ст. // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998. – С. 120-129. 65 Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X-XII вв. – СПб., 1913. – С. 183-184. 66 Асєєв Ю.С. До питання про стильову періодизацію архітектури Київ- ської Русі // Старожитності Русі-України. – К., 1994. – С. 92; його ж. Архитек- тура Древнего Киева. – К., 1982. – С. 78, 112. 67 Голубинский Е.Е. История русской церкви. – М., 1901. – Т. 1/I. – С. 552- 555. 68 Всі іноземці, приналежні до західного, латинського сповідання віри, під- падали під визначення єретиків згідно церковному статуту князя Володимира. Див.: Щапов Я.Н. Древнерусские княжеские уставы. XI-XV вв. – М., 1976. – 109 С. 23 (за найдавнішим списком уставу 1280 р. так званого Синодального із- воду однойменної редакції). 69 Про церковний патронат над різними категоріями населення на Русі див.: Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феода- лізму в Київській Русі. – К., 1992. – С. 160-167. 70 митр. Макарий. История Русской церкви. – СПб., 1868. – Т. 1. – С. 121. 71 Мысовский К. Древнерусское церковное право [в связи с правом визан- тийским] // Православный собеседник. – 1962. – Ч. 2. С. 266. 72 ПЛДР.- С. 164. 73 Підтверджуваною формулою укладення подібного договору могла стати фраза, наведена в Патерику: «И се убо прошу у тебе, да ми даси слово, яко да благословить мя душа твоя якожh в животh, тако и по смерти твоеи и моеи …от Господа свhдhтельствованъ еси, сам бо от пречистых устъ святого образа слышахъ о тебh, и сего ради молютися, якоже о своих черноризцехъ, тако и о мнъ грhшнhмъ помолися и о сыну моемъ Георгии, и до послhдних рода моего». Див.: ПКП. – С. 4. 74 Там само. – С. 3. 75 Там само. – С. 8. 76 Там само. – С. 13. 77 Там само. – С. 5. 78 Там само. – С. 84. 79 Пріцак Омелян. Вказ. робота. – Т. 1. – С. 453-454. 80 Там само. – С. 454. 81 ПЛДР. – М., 1978. – С. 202. 82 Там само. – С. 272. 83 Полное собрание русских летописей. – М., 1962. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Стб. 276. 84 Там само. – Стб. 340. 85 Качан Р.І. Вказ. робота. – С. 80-81. 86 Войтович Леонтій. Вказ. робота. – С. 460. 87 Воронцов-Вельяминов С.И. Род дворян Воронцовых-Вельяминовых. – Тула, 1903; Воронцов-Вельяминов Б.А. К истории Ростово-Суздальских и Московских тысяцких // История и генеалогия: С.Б. Веселовский и пробле- мы историко-генеалогического исследования. – М., 1977. – С. 124-139; Зи- мин А.А. Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV – первой трети XVI в. – М., 1988. – С. 157-161. 88 Боярське прізвище Воронцових-Вельямінових, що веде свою родослівну від Протасія (поч. XIV ст.), нащадка Шимона у 8 чи 9 коліні, започаткована на початку XVII ст.

Ähnliche Einträge