Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.)
За архивними матеріалами простежується початковий період Мильчанської обителі. Дослідження допоможе краще зрозуміти деякі особливості функціонування монастирів в першій половині XVII ст....
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13197 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) / С. Горін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 110-120. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-13197 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-131972010-11-02T12:04:16Z Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) Горін, С. За архивними матеріалами простежується початковий період Мильчанської обителі. Дослідження допоможе краще зрозуміти деякі особливості функціонування монастирів в першій половині XVII ст. Based on documentary evidences, the article contains the research of the history of the above-noted monastery. The publication offers a better understanding of certain aspects of monastery’s activities at those times. 2009 Article Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) / С. Горін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 110-120. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13197 271 (477.8) “17” uk Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
За архивними матеріалами простежується початковий період Мильчанської обителі. Дослідження допоможе краще зрозуміти деякі особливості функціонування монастирів в першій половині XVII ст. |
| format |
Article |
| author |
Горін, С. |
| spellingShingle |
Горін, С. Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| author_facet |
Горін, С. |
| author_sort |
Горін, С. |
| title |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| title_short |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| title_full |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| title_fullStr |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| title_full_unstemmed |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) |
| title_sort |
фундація та перші кроки існування мильчанського різдва пресвятої богородиці монастиря (40-і рр. xvii ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13197 |
| citation_txt |
Фундація та перші кроки існування Мильчанського Різдва Пресвятої Богородиці монастиря (40-і рр. XVII ст.) / С. Горін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 110-120. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT goríns fundacíâtaperšíkrokiísnuvannâmilʹčansʹkogorízdvapresvâtoíbogorodicímonastirâ40írrxviist |
| first_indexed |
2025-07-02T15:10:04Z |
| last_indexed |
2025-07-02T15:10:04Z |
| _version_ |
1836548363650072576 |
| fulltext |
110
УДК 271 (477.8) “17”
Сергій Горін
ФУНДАЦІЯ ТА ПЕРшІ РОКИ ІСНУВАННЯ
мИЛьЧАНСьКОГО РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ
БОГОРОДИЦІ мОНАСТИРЯ
(40-І РР. XVII СТ.)
За архивними матеріалами простежується початковий період
Мильчанської обителі. Дослідження допоможе краще зрозуміти деякі
особливості функціонування монастирів в першій половині XVII ст.
Поділяючи дедалі зростаючу останнім часом зацікавленість на-
уковців історією монастирів в Україні, зробимо свій внесок у
цю важливу справу, обравши об’єктом дослідження Мильчан-
ську обитель. Ще 150 років тому її згадував у своїй роботі дослід-
ник М. Петров, але після того не маємо публікацій, які б містили нову
інформацію про цю чернечу спільноту. Сподіваємося, що віднайдені
нами і наведені тут документальні свідчення допоможуть не тільки у
висвітленні початкової історії обителі, а й краще зрозуміти деякі осо-
бливості функціонування волинських монастирів у той час.
На початку зупинимося на питанні щодо локалізації села Мильча
(нині село Дубнівського району Рівненської обл.). Дослідник О. Бара-
нович вважав, що воно перебувало в Луцькому повіті Волинського во-
єводства, правда, неподалік кордону з Кременецьким повітом1. Згадки
про це знаходимо також у кількох документах, датованих 1603, 1613
і 1631 рр.2 Однак у більшості використаних нами записах зазначено,
що Мильча була розташована в Кременецькому повіті. Перейдемо те-
пер до історії місцевої обителі. Згадуваний уже М. Петров писав, що
в архіві Почаївського монастиря зберігаються документи про пере-
уступку в 1602 р. Яковом Шкодою Мильчанській чернечій спільноті
села Дорошнок і надання їй у 1622 р. панами Єловицькими фундушу
(зміст пожертви не зазначено), підтвердженого в 1639 р. православ-
ними київським митрополитом Петром Могилою і луцьким владикою
Атанасієм Пузиною3. Про існування монастиря в XVI ст. твердили
В. Зверинський4 і польський дослідник Й. Ґіжицький, який відзначав,
що «Milcza (Mała), wieś w powiecie Dubienskim, w gminie Werbowskiej,
o 2,5 mili od Dubna. Monaster tutejszy istniał już w XVI w., a w następnym
111
otrzymał fundusz od Bozenców-Jełowickich, do ktoryсh ta miejcowość na-
lezała» (село Мильча (Мала), розташована в Дубенецькому повіті, на
відстані 2,5 миль від Дубна. Монастир уже існував у XVI ст., а пізніше
отримав фундуш від Боженців-Єловицьких, власників маєтку)5. Та-
ким чином, після М. Петрова історики не віднайшли нових докумен-
тів, пов’язаних з існуванням монастиря, фактично лише повторюючи
вже сказане ним. Однак не все так однозначно також зі свідченнями,
наведеними цим дослідником, бо, згідно з фундушним записом креме-
нецького войського Олександра Миколайовича Єловицького, обитель
засновано ним у 1641 р. (докладніше про це далі). Щодо документів,
які згадує М. Петров, то складно коментувати його посилання на них.
Зауважимо тільки, що не можна відкидати можливість неточності
або й помилки. Так, ми не знаємо, чи дослідник бачив оригінали за-
писів, чи використовував описи, сумарії тощо. Крім того, можливо,
Мильчанська обитель справді функціонувала в XVI ст. і припинила
своє існування в першій половині XVII ст., після чого була віднов-
лена Олександром Єловицьким. Розглянемо ймовірність такого при-
пущення докладніше. Відомо, що Єловицькі володіли селом Мильча
з середини XV сторіччя. У “Декрете межи Витвинским а Яловицким”
(19 липня 1586 р.) згадано, що другий з них «покладал теж привилей
великого князя Швитригайла» від 21 липня 1443 р., «которым Паш-
ку Яловицкому» були надані маєтки, серед яких і Мильча6. Що ж до
XVI ст., то Дмитро Гнівошевич Єловицький, судич кременецький, за-
писом від 30 жовтня 1573 р. визнав позику ним 600 кіп литовських
грошів у Степана Івановича Боговитина Шумського і передачу тому в
трирічне заставне володіння «имене моє влосноє отчизноє, от брати
моєє мне в розделе от часов немалых зосталоє, Милче»7. Зауважимо,
що в 1578 р. Степан Боговитин усе ще залишався посесором маєт-
ку8. В 1599 р. Дмитро Єловицький з дружиною Доротою із Орлова
Раханською позичили у дубенського старости Бартоломея Шацького
8000 золотих, передавши йому Мильче в посесію терміном на три
роки і того ж дня (24 березня) відбулося «увязане»9. Ймовірно, борг
повернули передчасно, бо, як свідчив возний, 30 вересня 1599 р. він
«єздилом до Милча, до именя и державы на тот час єго млсти пана
Бартломия Шацкого», в яке «увезал» Дмитра Єловицького («зо всими
пожитками, до него належачими, яко сам держал в певной суме»)10.
Записом від 18 березня 1603 р. згаданий Дмитро з дружиною продали
село Миколаю Антоновичу Єловицькому11. У червні 1612 р. «кнежна
Александра Чарторыская Миколаєвая Єловицкая» за «полпет тисечи
112
золотых полских» передала Мильчу «з двором, з людми, з ставом и
всими пожитками и при належностями» у заставне володіння Се-
мену Новоселецькому12. Невдовзі виникли якісь непорозуміння, бо в
грудні 1614 р. цей посесор позивав князю Олександру Чорторийську
«о перешкоды в держаню села Милча»13. Мабуть, конфлікт залагоди-
ли, і село залишилося в посесії Семена Новоселецького, бо в червні
1620 р. він позичив у своєї доньки Анни з чоловіком Олександром
Лепесовицьким 100 золотих (ще 1000 був їм уже винний), за що пе-
редав у трирічне заставне володіння частину Мильчі14. У запису від
17 травня 1623 р. зазначено, що цей маєток Семен Новоселецький
упродовж 11 років тримав у посесії від княжни Олександри Чорто-
рийської15. Правда, вже через три місяці Новоселецький скаржився на
Олександра Миколайовича Єловицького, який позичив у нього 400 зо-
лотих, але «при выкупне двора и села Милча» рідний брат відповідача
Андрій його «у повода гвалтовне отнял и до сего часу держит»16.
Беручи до уваги те, що в лютому 1626 р. Андрій Єловицький отримав
трибунальський позов у цій справі, Семену Новоселецькому так і не
вдалося повернути маєток17.
Маємо свідчення про непорозуміння щодо права на володіння
Мильчею між самими Єловицькими. Так, 24 квітня 1624 р. возний
відніс судові позови королівському секретарю і писарю, київському
стольнику Захарію, волинському підстолію Криштофу, кременець-
кому войському Даніелю та Гієроніму Єловицьким, «сукцесорам и
держачим добр» померлих Дмитра Єловицького з дружиною, яких
позивали Олександр і Андрій «в справе до сознаня» відповідачами
запису про продаж Мильчі згаданим Дмитром батьку позивачів Ми-
колаю Єловицькому18. Подальший перебіг подій нам невідомий, але
під 1631 р. маємо свідчення про «маєтность дедичную село Милча, в
повете Луцком лежачую» Андрія Єловицького19.
Брак згадок про монастир у наведених свідченнях, особливо у за-
писах про заставу або продаж Мильчі, є вагомим аргументом на ко-
ристь думки про те, що він у цей час не існував. Крім того, в останній
чверті XVI ст. і до 1623 р. село практично постійно перебувало в по-
сесії різних осіб, що також ставить під сумнів можливість заснування
обителі кимось з Єловицьких упродовж цього періоду. Перейдемо те-
пер до фундушного запису Олександра Єловицького від 9 квітня 1641
р. Є цілком логічним, що лише по завершенні братами Олександром і
Андрієм Єловицькими на свою користь конфлікту з своїми родичами
щодо володіння Мильчею та після смерті Андрія, коли Олександр Ми-
113
колайович залишився єдиним власником маєтку, він заснував у ньо-
му обитель. З фундушного запису дізнаємося, що монастир «Religey
Greckiey Swiętego Bazilego Wielkiego obsczego zycia» (Грецької віри з
кеновіальною формою чернечого життя) Олександр Єловицький за-
снував у «maiętnosci mey dziedziczney w powiecie Krzemienieckim»
(власному маєтку в Кременецькому повіті) Мильчі, точніше, навпро-
ти села, за ставом на горі при давній церкві Різдва Пресвятої Бого-
родиці. Зазначено, що чернеча спільнота мала складатися з 8 осіб, а
сама фундація відбулася за благословенням київського православного
митрополита Петра Могили20. Через півроку Олександр Єловицький
ще одним записом (30 вересня 1641 р.) забезпечив ченців збіжжям та
іншими харчами (див. “Пожертви вірних”).
До 1647 р. нам про монастир практично нічого невідомо, а в січні
1648 р. возний відніс кременецькому войському і підстарості Марці-
яну Михайлу Єловицькому судові позови у зв’язку з скаргою ігумена
Ісайї Груневського щодо невиплати обителі грошових сум, відписаних
батьками відповідача у заповітах (див. “Пожертви вірних”). Однак
найгірше для монастиря було попереду. У скарзі 19 лютого 1649 р. на-
стоятеля на Марціяна Єловицького, перераховані «шкоды», заподіяні
ним чернечій спільноті. Так, записом від 20 серпня 1648 р. відповідач
позичив у монастиря 10 тисяч золотих і передав ченцям у заставне
володіння Загірці, але 4 січня 1649 р. приїхав до фільварку в цьому
селі й забрав їхню худобу. Цього ж дня він пограбував ченця, який віз
збіжжя із Загірців до обителі. Фундований Олександром Єловицьким
монастирський шпиталь, «по уступеню козаков», які його «недопус-
тошили», в 1649 р. остаточно знищив відповідач: «двери, окны, окон-
ници, печ порозбиравшы до себе побрал». 27 травня Марціян «роско-
пал» монастирську греблю, після чого «гостинец, перед тым нигды
не бывалый, звласча през сеножат власную монастырскую учинил,
зачым сеножати барзо веле, то єст на копиц сто тым незвычайным
переєздом выєздил и внивеч обернул», а 13 червня відібрав двох волів
(за 40 золотих) у церковного підданого. Крім того, впродовж двох ро-
ків не давав ченцям збіжжя згідно з фундушним записом свого батька,
а «подданых власных законников милецких, которых на грунте своим
осадили, гвалтовне бъєт, мордуєт и на пансчызну собе для роботи
ходити кажет»21.
Отже, на початку 1648 р. фіксується негативне ставлення Марціяна
Михайла Єловицького до чернечої спільноти. Вірогідно, це сталося
після переходу монастиря під його владу, тобто, після смерті батька.
114
У такому разі, той мав померти в 1647 р., принаймні не раніше 1646
р. На підтвердження сказаного може свідчити те, що в 1647 р. Марці-
ян посів уряд кременецького войського, який перед тим обіймав його
батько22. Відзначимо, що в запису від 8 березня 1650 р. Олександра
Єловицького згадано як померлого23.
Однак повернемося до подій навколо монастиря. 11 квітня 1650
р. ігумен Йоасафат Куцевський позивав Марціяна Єловицького, який
чернечій спільноті «кривды и шкоды чынити не перестаєт». Так, у
вересні 1649 р. відповідач приїхав «с посполитого рушеня» і дізна-
вшись, що настоятеля (попередника позивача) з ченцями «татарове
с козаками одных в церкве, а других в монастыре тиранско позабия-
ли, помордовали и монастыр самый запалившы, тыє тела попалили»,
відібрав у «законников» села Загірці та Волицю. У скарзі згадані та-
кож руйнація в жовтні 1649 р. монастирської греблі з млином (відпо-
відач «камен, кош и иншыє, до него належачыє потребы желизныє и
деревяныє, позабирати казал и тоє все тепер в своєм млыне маєт»)
і пограбування 5 квітня ченця, який їздив до князя Юрія Пузини «по
ялмужную и по певныє легата» (відібрали віз збіжжя, коня і 50 золо-
тих)24. У ніч з 8 на 9 листопада 1650 р. Марціян Єловицький влаштував
напад на саму обитель. Як скаржився ігумен Йоасафат Куцевський,
озброєні люди увірвалися до монастиря, почали стріляти по келіях,
рубати церковну «челяд». М. Єловицький «шкатулу одомкнувшы,
фундуше, записы и иншиє вси справы, монастырови помененому слу-
жачиє, забрал», крім того, шукав ігумена, «абы го неживил». Під
час нападу ченці розбіглися. У скарзі настоятель згадав також усі
«кривды» монастирю від Марціяна Єловицького, наведені нами рані-
ше25. Возний свідчив, що «в целии отца игумена видил и огледал над
ложком єго там же над двермы и инших месцах по стене знаки ша-
блями, сокирками посеченыє, порубаныє, кулями свежопостреляныє,
также дверы, лавы, стол зсеченыє»26. Однак монастир не припинив
свого існування. Так, 1 вересня 1653 р. ігумен Гаврило Жуковський
з ченцями позивали граничного комірника Київського воєводства
Миколая Тучаницького з дружиною Катериною Жданівною Делеш-
кановною, які, «будучи в релии Грецкоє, и тут на Волыню зостаючы,
а видечи часу недавного в тоє замешане в Речы Посполитой, иж не-
приятел коронный татарове и ребелизованоє з хлопством козацтво,
церков и монастыр в селе Милчу несмертелноє памети през урожоно-
го негды с того света зошлого пана Александра Єловицкого, войского
кременецкого, святобливе фундованый, за добытем єго гвалтовным
115
без жадного респекту знюсшы и зруиновавши, в нем законников ше-
сти, а челяд немал всю монастирскую в самой церкви се схоронюных,
а инших много людей тиранско позабивали, постинали, а других до
избы побравшы […] церков, то єст дом Божый, скрвавившы, спрофа-
новавши, все, што колвек в ней было, а з монастира кони, волы, быдло
и розмаиты и супелектиа од мала до велика одны забравшы, а другиє
попсовавшы, остаток огнем з грунту и тот монастыр зо всими це-
лями и будинками спалили, спустошыли, збожыли и внивеч обернули,
с которого так несчасливего разу заледве за помоцю Божею двох за-
конников, до леса ушедшы, живо зостали»27. Ймовірно, тут згадані
події 1649 р. Правда, незрозуміло, в чому полягали претензії ченців до
подружжя Тучаницьких? Вірогідно, відповідачі забрали частину цер-
ковного майна (хоча, в такому разі постає питання, чому їх не позива-
ли раніше, але, можливо, скарги з цього приводу були, однак нам вони
невідомі). Цей конфлікт мав продовження. Як скаржився від імені сво-
го пана «слуга» Миколая Тучаницького на ігумена Іларіона Завадзько-
го, той з 13 на 14 січня 1654 р., «прибравшисе компании гултайства
в месте Дубне, упившис, з державы села Загорец пана єго, впадши
обычаєм неприятелским козацким албо татарским», здійснили по-
грабування28. Бачимо, що М. Тучаницький тримав село Загірці, яким
раніше володіли ченці. Можливо, це й було джерелом конфлікту. Про
функціонування в цей час Мильчанського монастиря також свідчить
скарга від 2 жовтня 1653 р. Олександра і Юзефа Вольських. Вони,
«будучи виры рымскоє», в цьому ж році приїхали до обителі на свято
Різдва Пресвятої Богородиці, а коли, по завершенні церковної служби,
«з духовными монастыра того єхат хотіли», на них напали Михайло
Древецький з помічниками і поранили шаблею кількох людей29.
Землеволодіння:
Село Волиця. Перебувало в посесії обителі, але її умови нам неві-
домі. У вересні 1649 р. було відібране Марціяном Єловицьким30.
Село Загірці. Монастир тримав маєток у заставному володінні за
10 тисяч золотих від Марціяна Єловицького, який, згідно з скаргою
ігумена, у вересні 1649 р. відібрав село разом з Волицею31. Однак у за-
пису від 26 лютого 1650 р. дідичем Загірців названо М. Єловицького,
але зазначено, що це – «держава отцов монастыра Милчанского»32.
В інших документах під 1650 р. читаємо: «в селе Загорцах, добрах мо-
настыра Милченского»33, або «ченцов того ж монастыра, за правом
заставным добр села Загорец, в повете Луцком лежачого, посессо-
116
ров»34. У лютому 1653 р. згадується «роботный Павел Лавринович з
села Загорец, подданый єго мл пана войского и подстаростего кре-
мянецкого [Марціяна Єловицького. – С. Г.] дедичный и велебных от-
цов законников милчанских заставный»35. Таким чином, навіть якщо
Загірці були відібрані у монастиря Марціяном Єловицьким восени
1649 р. і згадка про це в скарзі ігумена не була перебільшенням, то
вже через кілька місяців знову бачимо село в посесії обителі.
У 1649 р. в Загірцях нараховувалося 9 димів, а в лютому 1653 р. –
лише один36, що було наслідком спустошення під час Визвольної вій-
ни 1648–1657 рр.
Мильчанські ґрунти. В наведеній уже скарзі (1649 р.) ченців на
Марціяна Єловицького зазначено, що батько відповідача при засну-
ванні обителі надав чернечій спільноті «певныє грунта, поля, сено-
жати». Згадані піддані «власныє законников милецких», яких вони
«на грунте своєм осадили». Відзначимо, що у згаданих фундушних
записах 1641 р. ми не знайшли свідчень про надання монастиреві не-
рухомості.
Пожертви вірних
При заснуванні обителі Олександр Єловицький у запису від 9 квіт-
ня 1641 р. згадує 3 тисячі золотих, але пошкоджена частина документа
залишає відкритим питання про те, яким чином їх мали отримувати
ченці: всі відразу, щорічний видеркаф тощо. Записом від 30 вересня
1641 р. фундатор відписав монастиреві щорічну десятину «ze wszyst-
kich łanow moich dwornych, tak oremych, iako y pustych, na ktorych iesli-
by potym iakiego kołwiek zboza» (з цих моїх ґрунтів, як засіяних, так
і необроблених, у разі, якщо їх коли-небудь засіють збіжжям). Крім
того, із села Пирятина щороку ченці мали отримувати 4 маци жита,
мацу пшениці, півмаци гороху і стільки ж круп, фаску масла, копу
сиру, бочку пива і дві «płci» солонини37. Про ймовірне забезпечення
Олександром Єловицьким монастиря ґрунтами ми вже казали (див.
“Землеволодіння”). Із скарги ченців на Марціяна Єловицького в січні
1648 р. дізнаємося, що його батько заповів монастиреві 20 тисяч зо-
лотих (щорічний видеркаф становив 1400 золотих) і 4 тисячі золотих
«на докончене валов и муров церкви Милецкоє», а мати, Євфросинія
«Поцеповна», відписала в тестаменті 2 тисячі золотих (відповідач не
віддає згадані 6 тисяч золотих і видеркаф за 1647 р.)38.
Відомі ще три пожертви на користь Мильчанської обителі, зроблені
в духівницях: 19 лютого 1649 р. кременецький підсудок князь Михай-
117
ло Пузин просив поховати його тут і заповів 300 золотих39, 2 червня
1650 р. Анна Журковська також виявила бажання знайти вічний спо-
кій у цьому монастирі й відписала ченцям 100 золотих40, аналогічну
грошову суму 3 січня 1651 р. заповів володимирський войський Філон
Єловицький41.
Настоятелі:
Феодосій Учерницький (Угерницький?): згадується під 11 квітня
1641 р.42
Ісайя Груневський (Грушовський?): найдавніше свідчення маємо
під 20 січня 1648 р., останнє – 26 червня 1649 р.43
Олександр Мокосій Дениско: згадується під 23 листопада 1649 р.
як «архимандрит овруцкий, игумен монастыров братского Луцкого и
милецкого» [Мильчанського. – С. Г.]44.
Йоасафат Куцевський: 8 березня 1650 р. возний був у монастирі, де
«по уступеню доброволным отца Александра з Матфиєвич Мокосия
Дениска, архимандрита овруцкого и жыдичинского, игумена луцкого
и милецкого бывшого», ченці «за конфирмациєю» київського право-
славного митрополита Петра Могили «згодне отца Юзафата Куцев-
ского за старшого собе игумена приняли», а возний його «яко игумена
и старшого интромиттовал»45.
Гаврило Жуковський: згадується під 1 вересня 1653 р.46
Іларіон Завадзький: маємо свідчення під 16 і 19 січня 1654 р.47
Деякі дослідники згадують ще й таких настоятелів: Paizy Hippo-
litowicz, pseudobiskup Chełmski (1628 р.) і Jozef Czapski, biskup Łucki
(1650 р.)48. Однак документальних підтверджень цьому ми не віднай-
шли.
Ченці:
Касіян: згадується під 4 січня 1649 р.49
Йосиф Рилевич (Дилевич?): нам відоме лише свідчення під 11
квітня 1650 р.50
Мелетій Немировський: згадується під 10 липня 1653 р.51
Софроній Синячевський: маємо свідчення під 1 вересня 1653 р.52
Таким чином, Мильчанський монастир засновано в 1641 р. креме-
нецьким войським Олександром Миколайовичем Єловицьким, який
опікувався ним до самої смерті, ймовірно, в 1647 р. Прохання кня-
зя Михайла Пузини в лютому 1649 р., тобто ще до спалення обите-
118
лі, поховати його тут свідчить про її релігійний авторитет серед на-
селення. Відзначимо також, що в XVI – першій половині XVII ст. нам
відомо небагато монастирських шпиталів на Волині, хоча, на жаль,
про Мильчанський ми знаємо лише те, що він існував. Свідчень, які б
висвітлювали його діяльність, ми не віднайшли. На відміну від фун-
датора його син Марціян Михайло не вважав за потрібне допомагати
чернечій спільноті і, навіть, припинив давати їй те, що було визначено
відповідними записами його батьків. Більше того, він здійснив напад
на обитель, яку пограбував та розігнав ченців. Однак монастир про-
довжував функціонувати. Відзначимо, що після 1650 р. нам невідомі
скарги чернечої спільноти на Марціяна Єловицького (зрозуміло, що
це не заперечує можливість їх існування). Отже, вірогідно, відбулося
примирення обителі з своїм патроном. Упродовж розглянутого періо-
ду монастир залишався православним.
1 Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині
XVII століття. – К., 1930. – С. 128; див. також складену ним карту Волинсько-
го воєводства 1629 р.
2 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі –
ЦДІАК України). – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 94. – Арк. 688; Спр. 178. – Арк. 52
зв.; Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 559.
3 Петров Н.И. Краткие сведения о монастырях Волынской епархии, в на-
стоящее время не существующих // Волынские епархиальные ведомости. –
1867. – № 6 (Часть неофициальная). – С. 97.
4 Зверинский В.В. Материал для историко-топографического исследо-
вания о православных монастырях в Российской империи: В 3-х т. – СПб.,
1897. – Т. 3: Монастыри, закрытые до царствования императрицы Екатери-
ны II. – С. 150.
5 Giżycki J.M. Spis klasztorów unickich Bazylianów w wojewodztwie Wołyń-
skiem. – Kraków, 1905. – S. 65–66.
6 ЦДІАК України. – КМФ – 36 (Волинська метрика). – Оп. 1. – Спр. 198. –
Арк. 295.
7 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 456.
8 Там само. – Спр. 18. – Арк. 736 зв.
9 Там само. – Спр. 55. – Арк. 241; Спр. 56. – Арк. 126 зв.–127.
10 Там само. – Арк. 770 зв.
11 Там само. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 559–562.
12 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 93. – Арк. 898.
13 Там само. – Спр. 97. – Арк. 71 зв.
119
14 Там само. – Спр. 120. – Арк. 57; Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 351–351 зв.
15 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 134. – Арк. 637 зв.
16 Там само. – Спр. 135. – Арк. 395–395 зв.
17 Там само. – Спр. 148. – Арк. 130.
18 Там само. – Спр. 137. – Арк. 700.
19 Там само. – Спр. 178. – Арк. 52 зв.
20 Там само. – Ф. 21. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 189–190 зв. (Запис занесено
до кременецької ґродської книги 11 квітня 1641 р., однак більшість її аркушів
не пронумеровано, або ж це зроблено хаотично. Наприклад, наш запис по-
чинається на аркуші № 189, продовжується на № 190 і закінчується на № 160,
тому бажаючим ознайомитися з оригіналом радимо шукати його в частині
актової книги з підзаголовком “Месяц априль”).
21 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 263. – Арк. 744 зв.–746 зв.
22 Urzędnicy wołyńscy XIV – XVIII wieku. Spisy / Opracował M. Wolski. –
Kórnik, 2007. – S. 165.
23 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 267. – Арк. 83.
24 Там само. – Арк. 84–88.
25 Там само. – Спр. 247. – Арк. 462 зв.–465 зв.
26 Там само. – Спр. 268. – Арк. 491 зв.–492.
27 Там само. – Спр. 215. – Арк. 223–223 зв.
28 Там само. – Арк. 356–356 зв.
29 Там само. – Арк. 294 зв.–295.
30 Там само. – Спр. 247. – Арк. 464; Спр. 267. – Арк. 86 зв.
31 Там само.
32 Там само. – Спр. 265. – Арк. 221–221 зв.
33 Там само. – Спр. 186. – Арк. 1436 зв.
34 Там само. – Спр. 215. – Арк. 223.
35 Там само. – Спр. 186. – Арк. 342.
36 Там само. – Спр. 186. – Арк. 342; Спр. 265. – Арк. 221–221 зв.
37 Там само. – Ф. 21. – Оп. 1. – Спр. 111, аркуші в книзі без нумерації, див.
“Месяц сентябрь”.
38 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 418–418 зв.
39 Там само. – Спр. 264. – Арк. 1104–1106 зв.
40 Там само. – Спр. 269. – Арк. 562.
41 Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 87. – Арк. 503 зв.
42 Там само. – Ф. 21. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 190 (див. посилання № 20).
43 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 418; Спр. 263. – Арк. 744 зв.
44 Там само. – Спр. 263. – Арк. 1198.
45 Там само. – Спр. 267. – Арк. 83–83 зв.
120
46 Там само. – Спр. 215. – Арк. 223.
47 Там само. – Арк. 350 зв., 356.
48 Ostatnie Ks. Stebelskiego prace / Wydał W. Seredyński. – Kraków, 1877. –
S. XCIX.
49 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 247. – Арк. 463 зв.; Спр. 263. –
Арк. 746 зв.
50 Там само. – Спр. 247. – Арк. 464; Спр. 267. – Арк. 86 зв.
51 Там само. – Спр. 186. – Арк. 1436 зв.
52 Там само. – Спр. 215. – Арк. 223.
|