Дослідження ХХІ століття

Рецензія на книгу Mashtang Khorasani. Arms and Armor from Iran. The bronze Age to the End of the Qajar Period. - Tubingen, Germany: Legat-Verlag GmbH & Co. KG, 2006. (Манучегр Хорасані. Наступальна та захисна зброя з Ірану. Від бронзового віку до епохи Каджарів)....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Тоїчкін, Д.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2009
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13212
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Дослідження ХХІ століття / Д. Тоїчкін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 314-341. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13212
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-132122010-11-02T12:04:38Z Дослідження ХХІ століття Тоїчкін, Д. Рецензія на книгу Mashtang Khorasani. Arms and Armor from Iran. The bronze Age to the End of the Qajar Period. - Tubingen, Germany: Legat-Verlag GmbH & Co. KG, 2006. (Манучегр Хорасані. Наступальна та захисна зброя з Ірану. Від бронзового віку до епохи Каджарів). 2009 Article Дослідження ХХІ століття / Д. Тоїчкін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 314-341. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0022 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13212 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Рецензія на книгу Mashtang Khorasani. Arms and Armor from Iran. The bronze Age to the End of the Qajar Period. - Tubingen, Germany: Legat-Verlag GmbH & Co. KG, 2006. (Манучегр Хорасані. Наступальна та захисна зброя з Ірану. Від бронзового віку до епохи Каджарів).
format	Article
author	Тоїчкін, Д.
spellingShingle	Тоїчкін, Д. Дослідження ХХІ століття
author_facet	Тоїчкін, Д.
author_sort	Тоїчкін, Д.
title	Дослідження ХХІ століття
title_short	Дослідження ХХІ століття
title_full	Дослідження ХХІ століття
title_fullStr	Дослідження ХХІ століття
title_full_unstemmed	Дослідження ХХІ століття
title_sort	дослідження ххі століття
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13212
citation_txt	Дослідження ХХІ століття / Д. Тоїчкін // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 314-341. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT toíčkínd doslídžennâhhístolíttâ
first_indexed	2025-07-02T15:10:47Z
last_indexed	2025-07-02T15:10:47Z
_version_	1836548408594137088
fulltext	314 Денис Тоїчкін ДОСЛІДЖЕННЯ ххІ СТОЛІТТЯ Рецензія на книгу Manoucher Moshtagh Khorasani. ARMS AnD ARMOR fROM IRAn. THE BROnzE AGE TO THE EnD Of THE QAJAR PERIOD. – Tübingen, Germany: Legat-Verlag GmbH & Co. KG, 2006. (Манучегр Хорасані. Наступальна та захисна зброя з Ірану. Від доби бронзи до епохи Каджарів). У зброєзнавстві як науці, що виросла з колекціонування існують своєрідні традиції, майже забобони, що тремтливо насліду- ють покоління вчених та колекціонерів. Однією такою «свя- щенною коровою» є феномен т.зв. «східної», або «ісламської» зброї – привабливим за формою й цілком штучним за змістом винаходом За- хідної Європи. Від самих часів становлення історичної науки в ній укорінилося точно не визначене, майже містичне поняття «Схід», що уособлювало собою Велику Загадку, свого роду «Terra Incognita» для західного раціонального розуму, а у географічному відношенні охо- плювало краї на південний схід приблизно від довготи Уральських гір та Аравійського півострова аж до Японії, включаючи Індію, Китай та Північну Африку. Дослідження сучасного типу у більшості галузей іс- торичних знань давно деміфологізували це поняття, переосмисливши його у наукових результатах цілої низки фундаментальних праць, при- свячених різним аспектам розвитку країн Азії, Магрібу, Близького та Далекого Сходу. Зброєзнавство ж у цьому зв’язку донині становить за- повідник стародавніх концепцій, що, попри все, продовжують квітну- ти на родючому ґрунті невідомого. Звичайно у міру наукового поступу реліктовий масив «східної зброї» потроху вужчає. У сучасному світі найбільша «біла пляма» зброєзнавства набула нової, більш «наукової» та сучасної назви – «ісламська зброя». Під цим гаслом до нашого часу видається чимало праць, що концептуально ледве відрізняються від наукових досліджень початку ХХ ст. з їхньою схильністю вбачати у мусульманстві джерело світової мистецької традиції, настільки уні- версальної аби у єдиному комплексі вивчати культури зовсім різного походження. Це виглядало логічним за часів браку наукової інформа- ції щодо походження та історії розвитку «ісламських» народів, але цілком архаїчно виглядає зараз, особливо зважаючи на значні успіхи у дослідженні матеріальної культури «мусульманських» країн. 315 Крім того сучасна наука давно проминула етап первинного накопи- чення та простого механічного опису речових джерел, віддаючи йому належне у царині каталогів та «голих» визначників. До останніх, не дивлячись на зазвичай розлоге, але псевдонаукове із сучасного по- гляду текстове супроводження, й відноситься більшість праць, при- свячених «ісламській зброї» (за нечисленними винятками, коли назва просто віддає данину усталеній традиції). Причин такої парадоксальної ситуації декілька. Як справедливо за- уважив відомий колекціонер та дослідник зброї А. Тіррі у найновішій праці з характерною назвою, «серед фахівців робота зі зброєю Сходу вважається невдячною справою»1. Справді, зброярське виробництво «мусульманських» країн довго не було уніфікованим, залишаючись прерогативою кустарів а комплекс озброєння воїнів майже не регла- ментувався. З іншого боку раз віднайшовши вдалу форму, зброярі мо- гли без змін відтворювати її протягом століть2. Додайте сюди постійні культурні взаємовпливи у регіоні і отримаєте ребус, розв’язати який спроможний справжній ерудит: для атрибуції кожного зразка слід розумітися на декоративно-прикладному мистецтві та його техніках цілої низки країн з різними традиціями, знати мови та особливості ка- ліграфії, добре орієнтуватися в історії зброярства та загальній історії регіону, розбиратися у металах й традиційній металообробці, нарешті знати існуючі типологічні схеми та мати навички класифікації збро- єзнавчого матеріалу. Ось чому серйозних знавців зброї цього регіону (яких і справді налічуються одиниці) донині вважають хіба що не ге- ніями. Інша проблема, що перешкоджає глобатизації сучасної науки, й, зокрема, стоїть на заваді «ісламському прориву» у зброєзнавстві – ре- гіональна замкненість місцевих історіографічних шкіл. І справа тут не тільки в мовних проблемах, але й у традиційному науковому кон- серватизмі. Отже вирішення проблеми «ісламської зброї» лежить у площині створення фундаментальних досліджень зі зброєзнавчої проблемати- ки окремих народів. Багато чого у цьому напрямі вже зроблено зусиллями фахівців різних країн. Так важливу роботу виконала видатна зброєзнавець Е.Г.Аствацатурян, протягом десятків років, створивши ґрунтовні до- слідження, присвячені зброї Кавказу та Туреччини.3 Із сучасних праць варто також виділити монографії знаного зброєзнавця Р.Елгуда, при- свячені арабській зброї XVIII–XX ст. та озброєнню з Танджорського 316 арсеналу у південній Індії4. Індійській зброї спеціально присвячено ще декілька серйозних розвідок5. На жаль ці та інші нечисленні ро- боти повністю не розвіяли міф про «Східну зброю», хоча й значно наблизили його кінець. Слід зауважити, що найменш досліджений масив – іранської зброї, почали серйозно вивчати поза «ісламським» контекстом ще з 30-х рр. ХХ ст. З того часу окремі статті, аналіз матеріалу в межах комп- лексних наукових праць створили міцне підґрунтя для масштабного зброєзнавчого дослідження. Особливо цьому сприяли сучасні роботи провідних у галузі сходо- та мистецтвознавців6. Отже, нарешті, маємо щасливу нагоду отримати працю, автор якої з рішучістю, подекуди навіть безапеляційністю, вщент трощить фунда- мент архаїчної будівлі, закриваючи найбільшу прогалину зброєpнавчої проблематики східних країн. Причому амбітний автор пропонує ви- вчати зброю в усій складності її історичного розвитку від найдавні- ших часів до початку ХХ ст. Монографія знаного іранського дослідника який викладає в уні- верситетах США, Німеччини та Іспанії написана англійською мовою, відтак приречена на миттєве опанування світового наукового ринку. Вперше взявши до рук цю книгу мимоволі відчуваєш якусь дивну суміш поваги, радісного очікування та… підозри, що це занадто добре, аби бути правдою. Важкий фоліант альбомного формату у твердій об- кладинці з супером – загалом 776 сторінок відмінного паперу й друку, половина обсягу якого (380 с.) відведено під оригінальні кольорові фо- торепродукції зброї з детальними описами кожного зразка – зброєзнавчі монографії такого обсягу з’являються навіть не кожне десятиріччя. Перше враження від змісту – острах розчарування. Навіть для кни- ги такого великого обсягу задум автора видається занадто масштабним як на однотомне видання. Чітка структура роботи об’єднує 29 логіч- но пов’язаних частин: (1) вступ; (2) історико-культурний екскурс; (3) зброя доби бронзи та заліза; (4) мідійські та ахеменідські кинджали та мечі; (5) Парфянські мечі та кинджали; (6) Сасанідські мечі; (7) Важ- ливість та значення мечів у Ірані після мусульманського завоювання; (8) Шамшир та його варіанти; (9) містичний зміст Зульфакару; (10) іранський прямий меч; (11) іранські мечі нового часу (ХІХ- поч. ХХ ст.); (12–15) іранська короткоклинкова зброя; (16–21) списи, сокири, келепи, щити, обладунок, лук та стріли; (22) значення зооморфної емблематики; (23–27) військові традиції та бойові мистецтва Ірану; (28) висновки; (29) каталог, посилання та історіографія. 317 Підкріплюючи високий академічний статус монографії, основно- му текстові передують п’ять послідовних передмов, написаних нау- ковцями різних країн, навіть континентів світу (С.13–18). Піднесено- захоплені відгуки віддають належну шану результатам десятирічної праці автора. У одній зі статей, підписаній Дж. Куксі з Арканзаського антропологічного університету, навіть стверджується, що це чи не єдина робота з предмету яка взагалі варта уваги (С.14). Основна частина монографії розпочинається детальною хроноло- гічною таблицею де періодизовано правління іранських шахів та ма- пою Ірану, що дуже допомагають у роботі з книгою: адже не всі вільно орієнтуються у перській історії, автор же постійно оперує звичною для іранської історіографії хронологічною термінологією. Вступ, що замінює першу частину (С.25–26) присвячений цілком обґрунтованій критиці характерного для Західної історіографії осмис- лення іранського зброярського мистецтва як невід’ємного складника т.зв. «ісламського» історико-культурного простору. Автор показує неможливість дослідження речових джерел окремо від регіону їх до- джерельного функціонування, історичного та культурного контексту епохи. Частина друга (С.27–46) у загальних рисах відтворює історію Ірану від часів бронзи до початку ХХ ст. Основну увагу приділено визначним подіям загальної історії, історії мистецтва та військового мистецтва. На думку автора, іранська культура характеризується майже неви- черпними запасом міцності та здатністю до адаптації: в усі часи за- войовники країни врешті асимілювались із завойованими. За кожним новим поневоленням поставав «новий старий» Іран. І кожен раз мис- тецтво та суспільні традиції, зокрема й військові, відігравали головну роль у консолідації суспільства. Як і прийнято у зброєзнавстві іранська зброя вивчається у хроно- логічній послідовності. Найдавніші зразки, що дійшли до наших часів відносять до пе- ріоду виробництва бронзової зброї у Луристані, що налічує не одне тисячоліття. Для іранського зброярства періоду Ахеменідів характерний сим- волізм, що разюче відрізняв його від традицій інших країн Близького Сходу. У цей же час в образотворчому мистецтві сформувалися го- ловні принципи зображення людини, що відобразилися в оформленні зброї. Проте зразків самої зброї збереглося замало. 318 Ще менше дійшло до нашого часу зброї Парфії. Парфянський пе- ріод започаткував епічну традицію, що відігравала провідну роль у іранському мистецтві аж до ХІХ ст., відобразившись у характерних сюжетах на зброї. З того ж часу в суспільстві остаточно утвердився зороастризм що на два тисячоліття став ідеологічним підґрунтям іран- ського мистецтва. Зображення богів та демонів зустрічаються навіть на зброї династії Каджар (р.п. 1794–1925). З епохи Сасанідів збереглось чимало холодної зброї. Анімалістич- ний символізм у декоративному мистецтві цього періоду підпорядко- ваний ідеї легітимізації царської влади та релігійних догматів. Загалом культурна спадщина Сасанідського Ірану справила тривалий вплив на культуру мусульманських країн у всьому регіоні. Після арабського завоювання 651 р. н.е. національну незалежність протягом ще 200 років відстоювали три невеликі області на південно- му узбережжі Каспійського моря. Це відобразилося зокрема у збере- женні та оригінальному розвитку у цих землях давньоіранських мис- тецьких традицій та мови. Першою ластівкою асиміляції арабів у поневолене іранське сус- пільство став прихід до влади у Халіфаті династії Аббасидів. Ця пере- мога проіранських політичних сил знаменувалася стрімкою реаніма- цією сасанідських традицій у мистецтві та поширенням культурних впливів Ірану на сусідні ісламські країни. Через 200 років араби втратили реальну владу в Ірані що озна- менувалось виникненням у ІХ ст. першого, повністю звільнено- го від халіфського впливу, князівства Сафаридів. Це спричинило справжнє відродження національної гідності місцевого населення та реставрацію давніх військових традицій. Одночасно, на вели- чезній території від Іспанії на заході до Китаю на сході й Індії на півдні, продовжували поширюватись іранські культурні впливи, те- пер уже збагачені арабськими та візантійськими елементами. Своєї кульмінації перське відродження сягнуло за правління Саманідів, що домоглися повної незалежності від Халіфату. На цей час припа- дає формування нової перської мови (фарсі), розквіт національної поезії та літератури. Традиції державної незалежності розвинули брати Аль-Буіди – ви- хідці з північних гірських областей Ірану. Спираючись на гірську пі- хоту з оригінальним комплексом озброєння вони навіть спромоглися поставити під безпосередній контроль багдадського каліфа. На жаль замало зразків їхнього озброєння збереглося до наших днів. 319 Звичайно, ісламське віросповідання наклало відбиток на всю куль- туру Ірану зокрема й на мистецтво. Втім місцеві традиції та смаки поступово применшили характерні для ісламу обмеження у художній творчості. Разом з ними трансформувався стародавній зміст саса- нідської символіки: до Х ст. традиційні образи (королі, герої, воїни, мисливці, звірі, птахи, квіти й рослини) перетворились на прості ві- зуальні мотиви і, разом з елементами, запозиченими з інших культур, знайшли вираз у декоративному мистецтві нового Ірану. Звичайно це відобразилось й у оформленні зброї. Найважливішим підсумком арабського завоювання став той факт, що іранська культура й мистецтво не зникли, не розчинились у но- вому «мусульманському» культурному просторі. Навпаки у Х–ХІ ст. перська мова повернула свій престиж та популярність. Нова перська література, емблемою якої став геній Фірдоусі, стала фундаментом на якому далі зростало іранське мистецтво. У цілому культура Ірану за розмахом та глибиною свого впливу відіграла на Близькому Сході не менш важливу роль, ніж антична спадщина на Європейському конти- ненті. У 1219 р. розпочалось монгольське вторгнення, що принесло не- злічені страждання населенню Ірану. Разом з мільйонами загиблих, сотнями міст та сіл було стерто на порох й 500-річний Арабський Халі- фат. Жахливий терор більш ніж на століття паралізував визвольні зма- гання Ірану і тільки в 1337 р. у Хорасані розпочалось повстання проти ослаблених і роздрібнених вже на той час монгольських князівств. Так повстала нова іранська династія Сербедарів (р.п. 1337–1381). У мирний період за монголів ще більше послабли релігійні забо- рони для митців, зокрема супротив зображенню живих істот, завдяки чому доісламські й маніхейські мистецькі традиції, підсилені китай- ськими культурними впливами, пережили справжній розквіт. Настав новий етап у розвитку живопису та декоративного мистецтва у якому з’явились цілком новітні елементи. Монгольська експансія напочатку викликала загальний занепад металообробної галузі. Ремісники з Хорасану втікли на захід, спробу- вавши налагодити виробництво у Мосулі, Багдаді, навіть Каїрі. Втім зусиллями хана Хулагу у північно-західній частині Ірану була засно- вана нова реміснича школа. Коли ж Іль-хани втратили владу, вона мі- грувала у Фарс де набула значної самобутності. Ера монгольського панування й Сербедарів завершилась встанов- ленням влади Тимура у 1370 р., який коштом крові та страждання 320 сусідів звеличив столицю власної імперії – Самарканд, переселивши туди ремісників, художників та архітекторів з підкорених Ірану й Ме- сопотамії. Попри брутальність завойовників, іранське мистецтво епо- хи Тимуридів (р.п. 1370–1506) досягло найвищого розквіту. У другій половині XIV ст. почався новий етап його розвитку. У повному обсязі відродилася стародавня традиція зображення живих істот – людей та звірів. Сформувалася унікальна школа зброярського мистецтва, що сприяло широкому визнанню іранських зброярів за кордоном. У XVI ст. до влади прийшла династія Сефевідів (р.п. 1502–1736), яка спромоглася на кілька століть встановити сильну централізовану владу. Цей період став золотою добою іранського мистецтва. Оста- точно утвердилися нові та прадавні традиції, занепали арабські су- нітські декоративні мотиви (куфічне письмо, геометричний орнамент тощо). У металообробці сформувався новий оригінальний стиль, що наслідував два головних принципи: збереження національної іран- ської стилістики та слідування шиїтським релігійним догмам. Набув поширення писемний почерк – насталік, що замінив куфічний й вико- ристовувався поряд з насхом й сулюсом. Ранні сефевідські сюжети на металі підтримували традицію невеликих арабесок і написів у карту- шах. Інші мотиви складалися з версій перських поезій, імен Пророка та членів його сім’ї, двірцевих та мисливських сцен на рослинному тлі у медальйонах. Найвищих успіхів сягнула технологія виготовлен- ня сталі: за свою якість та красу булатні клинки цінувалися не тільки в самому Ірані, але й в усій Азії та Європі. Ремісники металообробних галузей за правління династій Афша- ридів (р.п. 1737–1802), Зандів (р.п. 1750–1794) й Каджарів (р.п. 1794– 1925) продовжували Сефевідські традиції. Втім у кінці XVII ст. іран- ське мистецтво зазнало серйозних змін. Політична нестабільність та іноземне вторгнення призвели до знелюднення міст, тривалого куль- турного занепаду, що охопив усі галузі ремесел та мистецтва, окрім мініатюри та живопису. За Каджарів у мистецтво почали повертатися прадавні релігійно-містичні образи й символіка забуті з сасанідських часів. Традиція зображувати на холодній зброї найважливіших міфо- логічних персонажів збереглася навіть до наших днів. Загалом національне зброярство, зберігаючись у поколіннях, за- вжди знаходило можливість пристосуватись до нових політичних та економічних умов, тяжіючи до осередків сильної державної влади. Підсумовуючи вступний розділ, висловимо думку, що автор при- ділив забагато уваги цікавим подробицям, які хоча й підсилюють 321 «відчуття» епохи, проте згубно впливають на створення її цілісної картини: видається, що перебіг історичних подій висвітлено вкрай нерівномірно. Так автор справді майстерно й емоційно (читання цієї книги таки захоплює) описує дикунські звичаї арабських завойовни- ків, численні антиарабські повстання, родинні зв’язки історичних по- статей тощо. На жаль при цьому практично «поза кадром» залиша- ються такі значущі віхи історії Ірану, як тюркські держави Караханідів та Газневідів, Сельджуцький султанат, навала кара-китаїв, держава хорезмшахів, пізніше – узбецька (очолена ханом Шейбані) та огузька (союзи Коюнлу) окупація східних та західних областей Ірану. А між тим багаторічне панування кочовиків різного ґатунку та перебування країни у складі величезних строкатих за етнічним складом імперій не могло не привнести оригінальних культурних впливів! Фактично мате- ріалу вступу не вистачає для ґрунтовного історико-аналітичного огля- ду, проте він завеликий як на зброєзнавче дослідження, незважаючи навіть на намагання автора постійно звертатися до історії мистецтва, виклад якого в результаті постраждав від надмірної компілятивності. Цілком поділяючи право дослідника на власне бачення головного й другорядного в історичному процесі, все ж дозволимо собі зауважити, що на нашу думку варто було б значно скоротити історичну частину, а більше уваги приділити нагальнішим для зброєзнавства проблемам міжетнічної культурної взаємодії. У однотомній спеціальній праці до того ж із такими масштабними завданнями навряд чи може бути ви- правдана надмірна увага до матеріалу, що виконує функції історичної передмови – зависока ціна кожної сторінки. Врешті-решт для вивчення надзвичайно складної й багатогранної історії Ірану створено достат- ньо спеціальних праць (на які до речі постійно посилається автор). Тільки з наступної третьої частини автор нарешті переходить до головної теми дослідження. У першу чергу розглянуто бронзову зброю яку з 3 тис. до н.е. ви- робляли у західних областях Ірану – Луристані та Еламі (C.47–65). Попри досягнення сучасної археології висока культура виготовлення цієї зброї до нашого часу становить загадку для фахівців, хоча осно- вні етапи виробництва та склад сировини загалом відомі й детально розглянуті у монографії. Більшість зразків бронзової та залізної зброї, знайдених у похован- нях місцевої еліти – воїнів-кіннотників, датують VIII–VII ст. до н.е., хоча окремі відносять до XII–X ст. до н.е. Особливості їх декору поля- гають у зооморфній та іншій характерній орнаментації, створеній під 322 впливом шумерських ассірійських, вавілонських, пізніше, скіфських мистецьких традицій. У процесі розгляду речових джерел автор залучає декілька типо- логічних схем, що традиційно застосовуються при вивченні іранської бронзової зброї. Так слідом за західними дослідникам автор приймає за класифікаційний критерій загальну довжину зброї, розрізняючи кинджали (до 36 см), короткі мечі (36-50 см) та мечі (від 50 см). За- стосовано й іншу, запозичену у німецьких дослідників7 схему, коли весь матеріал розбито на три групи в залежності від форми та особли- вості конструкції ефесів. Кинджали з першої групи – так званої зброї з розширеним приплюснутим верхів’ям (flanged hilt), проаналізовано більш детально із залученням окремої класифікаційної схеми8. Пильну увагу приділено проблемі типологізації та конструктивним особливостям залізної та залізно-бронзової клинкової зброї, згрупова- ної у відповідності до місць її знахідок. Навколо цих зазвичай висо- кохудожніх зразків не вщухають суперечки серед фахівців, пов’язані зокрема з надзвичайною складністю їх виготовлення (окремі мечі сконструйовані з десяти складових частин). Нарешті в окремі підрозділи винесено археологічний матеріал з Гасанлу й Марліка. З останнім пов’язана окрема оригінальна класи- фікація9, що власне об’єднує дві, з відповідними класифікаційними критеріями за особливостями декору та формою ефесу (С.65–71). За доби Ахеменідів були поширені мідійські та власне перські ко- роткі залізні мечі – акенаки, що різнилися між собою способом но- сіння та можливо формою ефесу. Декілька знахідок репрезентують високохудожню церемонійну зброю цілком виконану із золота й при- крашену рельєфним зооморфним орнаментом – головами левів та гір- ських козлів. Як не дивно до наших часів дійшли лише поодинокі згадки про ви- користання довгих мечів у ахеменідському війську, хоча на півночі Іра- ну ця зброя була добре відома, про що свідчать археологічні знахідки Амлашу. На відміну від останніх фальшіони та ножі, що очевидно ви- конували допоміжні бойові функції, збереглися лише фрагментарно. Уявлення про зброю Парфії можна отримати зі скульптурних ком- позицій та барельєфів на скелях. Саме за цими джерелами встановлені морфологічні типи мечів з довгими вузькими дволезовими та корот- кими широкими клинками. Теорія підтвердилася при вивченні архе- ологічних знахідок з парфянських поховань. Майбутні дослідження мають виявити зроблені вони з простого заліза, чи сталі, адже згідно 323 з відомостями писемних джерел парфянські ремісники уславилися якісними клинками ще в І ст. н.е. (С. 79–83). При вивченні зброї Сасанідської доби вперше з’являється можли- вість дослідження нечисельних писемних джерел (більшість докумен- тів було знищено ще за часів арабського завоювання). Так виявлено, що у першій половині V ст. н.е. сучасники розрізняли короткий меч, довгий меч та кинджал. Завдяки тривалому вивченню іконографічних джерел – срібного посуду та барельєфів вдалося уточнити морфологічні типи та способи носіння клинкової зброї. Скельні зображення стали основою для укла- дання детального опису мечів десяти сасанідських володарів10. Окрім того вперше відзначають зображення протошабель – однолезових ме- чів з нахиленим у бік леза руків’ям. На жаль через особливості зороастрійського поховального обряду археологічні знахідки не дають можливості напевне атрибутувати їх як зброю конкретних осіб. Форми ранньої сасанідської клинкової зброї наслідували парфянські та сарматські зразки зокрема їхні довгі широкі кільйони. До особливос- тей же пізньої віднесено новий спосіб підвішування за два Р-подібних вушка на піхвах (з VI ст. н.е.), що дозволяв носити її під довільним кутом. Відомі нині зразки, довжиною від 87 до 110 см мають дволезові клин- ки, викривлені асиметричні руків’я з профілем під пальці, надзвичайно маленькими гардами, або й зовсім без них, та пістолетними верхів’ями. У декорі ефесу домінують мотиви пір’я (релігійного та міфологічного зороастрійського символу) та рослин. Загалом у оформленні все ж по- мітні гунські впливи, тоді як у формі зброї – аварські. У оформленні ефесів та піхов використовували кольорові метали, камені, матеріал же клинків, згідно з сучасними гіпотезами, вірогідно становить собою не просте залізо, а якісну сталь. Нарешті надзвичайно цікавими є найдав- ніші знахідки дворучних сасанідських мечів із захисними дисками на руків’ї та слабо викривленими клинками (С.89–98). З найдавніших часів меч відігравав провідну роль у суспільно- політичному та культурному житті Ірану зберігши її у повній мірі до періоду Афшаридів. Але тільки за Сефевідів була сформована свого роду етична концепція володіння та використання меча. До тих же ча- сів відноситься перша збережена у писемних джерелах термінологія його складових частин (С.100). Нині встановлено, що з часів арабського завоювання мечі та інша клинкова зброя Ірану вироблялася з булату та пакетної сталі, що усла- 324 вилися своєю якістю та привабливим виглядом. На Близькому Сході візерунчаста сталь називалася «пулад» (перською), або «фулад (араб- ською), в Індії «вутз». У країнах Європи візерунчасті клинки звали «дамаськими», за назвою відомого міста, хоча існують й інші теорії походження цієї назви. Фахівці розходяться у думці щодо того вва- жати Дамаск перш за все транзитним торговим чи у більшій мірі ре- місничим зброярським осередком – очевидно мало місце те й інше. У будь-якому разі з часом він втратив своє значення, поступившись Самарканду, Хорасану та Османським зброярським центрам. Більшість фахівців дотримуються думки про виробництво булат- ної сталі в Індії та на Шрі-Ланці з подальшим її експортом у віддалені країни. Центри виробництва також виявлені у Центральній Азії (на території Узбекистану) та Ірані (у Хорасані). Ще П. Аносов сформулював чотири принципи оцінки якості бу- латних клинків: втім їх дотримувалися зброярі та споживачі задовго до реанімації технології виробництва литої булатної сталі у ХІХ ст. Клинок випробовували на звук, гостроту леза, твердість та пружність штаби. Успіхи сучасної металографії дозволили сформулювати нові озна- ки за якими булат можна відрізнити від інших видів сталі. Для не- фахівця найбільш очевидною ознакою литого булату є, звичайно, так звана дендритна сегрегація, що проявляється зокрема у «смугастому» вигляді штаби клинка. Між сортами булату, виробленими у різних кра- їнах, існують відмінності, багато з яких досліджено тільки у ХХІ ст. Загалом булат поділяють на дві основні групи в залежності від вмісту вуглецю – м’який (<0,8%C) та твердий (>0,8%C). Писемні джерела донесли до нас, а сучасні дослідники відтворили декілька традицій- них методів виробництва литого булату у Бухарі (за записками Мас- сальского), Південній та Північній Індії (С.99–109). За свідченням самовидців основними джерелами постачання візе- рунчастої (або т.зв. «дамаскованої») сталі в Іран було виробництво, сконцентроване у чотирьох найбільших місцевих центрах – Хорасані, Казвіні, Нейрізі, Ерсенджані, а також імпорт з Індії та країн Європи. Клинки зі сталей різного походження начебто було легко розрізнити між собою. Збереглися й свідоцтва переважно іноземних мандрівни- ків щодо найвідоміших зброярських центрів – Шехік, Keрман, Кум, Хорасан, Казвін, Ісфаган, Хорезм та Шіраз. Як уже зазначалося в давньому Ірані, окрім ковальської обробки литого булату існував й інший, т.зв. пакетний спосіб виготовлення 325 дамаскованих клинків, коли штабу формували з шарів сталі з різним вмістом вуглецю, й відповідно різними механічними властивостями (за висловом аль-Кінді «чоловічої», тобто твердої але крихкої та «жі- ночої», тобто м’якої але в’язкої). Найкращі зразки виготовлені у такий спосіб ледве поступалися справжнім булатним. Проте іранські зброярі все ж віддавали перевагу литому булату, зазвичай залишаючи пакети для стволів вогнепальної зброї та кинджалів (С.109–113). Для оцінки якості, функціональності та походження клинків у давньому світі існували різні способи. Перські та арабські давні істо- ричні хроніки не тільки донесли до нас ці методики, але й дозволили з’ясувати багато питань, пов’язаних з виробництвом та побутуванням мечів на Близькому Сході. У монографії проаналізовано найвизначніші описи клинкової зброї та сталі, створені видатним арабським філософом та дослідником Абу Юсуфом аль-Кінді (р.ж. 801–876 рр.), командувачем аббасидською армією Акі Хізамом аль-Хутталі (сер. ІХ ст.), середньоазійським ен- циклопедистом Абу Рейханом аль-Біруні (р.ж. 973–1048), перським вченим Ібн Сіною (р.ж. 980–1037), придворним Мобаракшахом Фахр Модабаром (ХІІ ст.) та єгипетським дослідником Мурдою Алі аль- Тарсусі (ХІІ ст.). Втім особливе наукове значення має перший до- кладний коментар автора монографії до класифікації мечів, виконаної відомим перським поетом, математиком та філософом Хаямом Ніша- пурі (р.ж. 1048–1131) (С.114–123). Після відкриттів П. Аносова науковці різних країн не припиняють роботи з визначення й класифікації давніх булатних клинків. Попри відмінності у назвах та різну кількість виділених груп, всі створені до- нині схеми побудовані на двох головних засадах – фактурі та кольорі штаби й багато у чому збігаються. Все ж більшість сучасних фахівців схиляються до думки, що стародавня традиційна іранська класифіка- ція, за якою налічували до 10 сортів булату, є занадто складною та не- практичною, й пропонують схеми побудовані тільки на відмінностях фактури. У найбільш загальному вигляді булат поділяють на три най- більші групи булату: смугастий, або хвилястий («Шам»), плямистий з фактурою дерева («Табан», «Хорасан»), та найцінніший – з повторю- ваним візерунком, або т.зв. драбиною Магомета («Кірк Нардебан»). Останні дослідження із залученням результатів металографічного аналізу процесів давнього виробництва призвели до створення новіт- ньої схеми, де окрім фактури й кольору враховані особливості струк- тури литого булату. Ця та інші найвідоміші сучасні класифікації булат- 326 них клинків ретельно розглянуто у монографії11. Надзвичайно цінною є форма подачі матеріалу у вигляді таблиць, що полегшує їх детальну порівняльну характеристику, а також фотографії фактур оригінальних зразків, що ілюструють кожну виділену групу (С.123–129). Слід від- дати належне автору, що зумів у доступному науково-популярному форматі та невеликому обсязі розділу висвітлити найважливіші для зброєзнавства, практичні аспекти у вельми складній з технічної точ- ки зору проблематиці. Все ж текст розділу вимагає від читачів комп- лексної наукової підготовки, що навряд чи можна вважати недоліком: адже книга розрахована в першу чергу на фахівців сучасного рівня. Один з найбільших розділів книги (С.130–194), присвячений сла- ветній іранській клинковій зброї – шамширу. Походження шаблі нині є однією з найбільш дискусійних проблем зброєзнавчої історіографії, дуже незручною для компілятивного огля- ду. Поверхово розглядаючи цю тему, дописувач ризикує бути звинува- ченим у тенденційності та однобічності. Саме в такому невигідному становищі міг опинитися автор рецензованої монографії якби довів до логічного завершення розпочатий ним у розділі історіографічний ана- ліз. Доречі серед кількох розглянутих ним теорій є й сармато-аланська, у трактуванні Я. Лебединського, який виводить шаблю «зі степів України та Маньчжурії»12. Втім автор спромігся уникнути розвитку проблемної тематики, оперативно перейшовши до появи перших ша- бель безпосередньо в Ірані. Писемні джерела відносять цю подію до ІХ ст. н.е., що підтверджується реальними зразками: найдавнішу від- найдену іранську слабовикривлену шаблю датують цим же періодом. Подальший розвиток шаблі пов’язують зі зразками сельджуцького періоду (ХІІ ст.). Більшість науковців збігається у думці, що від часів своєї появи шабельний клинок еволюціонував у напрямі збільшення кривизни та появи єлмані. Втім остання не стала обов’язковим атри- бутом іранської шаблі. На Заході сформувалась стійка уява про шамшир як шаблю з клин- ком високої кривизни, спеціалізовану для рубально-різального удару. Втім у Ірані цей термін до наших днів вживається як «меч» у загально- му значенні. За різними даними саме слово «шамшир» начебто озна- чає «хвіст лева», або «кіготь лева». Клинки характерної форми при- йнято пов’язувати з періодом правління шаха Аббаса І, коли вони на- були найвищої популярності. Однак речові джерела з Військового та Національного музеїв Тегерану переконують нас у тому, що класичні шамшири побутували ще у другій половині ХІV ст. Датування обґрун- 327 товане зокрема аналізом написів та декору клинків які у різні часи відрізнялися за формою та змістом. Використання терміну «шамшир» автором рецензованої монографії значно відрізняється від прийнятого у європейській науці. Фактично «шамширами» називаються всі різновиди шабель, що виробляли в Іра- ні у різні часи. Через це при описі морфологічних типів зустрічаються шаблі з єлманню, долами, різними формами верхів’я, різноманітними клинками – від довгих, вузьких, майже прямих до коротких, широких, сильно викривлених, навіть із лезами хвилястої форми. Окремої уваги заслуговує конструктивна схема шамшира з тради- ційними назвами складових частин шаблі. За основу детальної систе- ми вимірів автор взяв відомі, добре відпрацьовані схеми, доповнивши їх власними розробками. За умов незмінної протягом століть форми шабель та порівняно аскетичного стилю її оформлення надзвичайно актуальним для до- слідників стає вивчення картушів з написами на клинку, виконаних у техніках таушування та насічки. Зазвичай напис складався з декількох частин: ім’я шаха чи володаря зброї, ім’я зброяра, цитата з Корану та нумерологічний знак-талісман. За століття розвитку у зброярській справі сформувалися власні ви- робничі традиції щодо маркування клинків. Так реальні історичні по- статі – уславлені майстри, іноді мимоволі ставали засновниками своє- рідної торгової марки або знаку якості, відтворюваного протягом століть поколіннями ремісників («Ісфагані», «Кальбеалі» тощо). У монографії багато уваги приділено не тільки цим легендарним прізвищам, але й менш відомим майстрам, що працювали в різні часи. Також практично безцінною для дослідника є наведена у монографії детальна інформа- ція, що стосується змісту типових написів, виконаних у різні періоди. В окремих підрозділах автор прискіпливо проаналізував ефеси, розглянувши складові частини, матеріали й ремісничі техніки їх ви- готовлення. Залізні, срібні, та зрідка золоті гарди та верхів’я шамширів прикра- шались у традиційних техніках гравірування, оброну, звичайного та рельєфного таушування, а також насічки, емалювання та інкрустації коштовним камінням. У конструкції кільйонів загалом виділено чотири основних фор- ми: у вигляді ґудзика (найдавніша), у вигляді стилізованої мечеті, роз- ширені й сплющені, та загнуті вниз у вигляді голів драконів. Щічки руків’я виконували зі слонової та моржевої кістки, іноді оленячого 328 рогу. Найпоширенішою формою верхів’я було оливкоподібне, нахиле- не під прямим кутом до хвостовика. Зустрічались також циліндричне суцільно металеве руків’я та форма класичної карабелі (у книзі – «кер- бели»). Розвиваючи теорію походження останньої назви від іракського міста Кербела, автор наводить цікаві спостереження зіставляючи рід- кісні форми верхів’я іранських шабель цього типу та верхньої частини решітчастих дверей шиїтської святині – усипальниці Імама Хусейна у Кербелі. Втім хотілося б зауважити, що походження терміну «карабе- ля» до цього часу залишається вельми дискусійним. У зв’язку з цим автору, на нашу думку, варто було б обмежитись аналізом походження саме іранської зброї із зазначеним верхів’ям. Адже проведений ним історіографічний огляд виглядає вельми тенденційно, оскільки не вра- ховує гіпотез, представлених зокрема у польському зброєзнавстві, що пов’язують назву цього, надзвичайно популярного в Речі Посполитій з ХV ст. (!) типу шаблі з османськими та іншими впливами13. Наостанку розглянуті різновиди декору каптурців, а також кон- струкцію та оздоблення піхов. Цікавим є аналіз зразків з «півночі Іра- ну» (йдеться про Туркестан). На жаль, при визначенні їх особливос- тей чомусь не приділено уваги походженню та аналізу оригінального рослинного орнамента, надзвичайно характерного для Бухарського та Хівинського ханств. У цьому ж підрозділі порушено питання про два способи носіння шамшира – лезом догори та донизу. У музеях часом можна побачити дивні на перший погляд зразки шамширів з роздвоєним клинком. Це моделі так званого Зульфікара, або Меча Пророка. Існує декілька писемних традицій про передачу Пророком Могаммадом улюбленої зброї своєму зятю Алі ібн Алі Та- лібу (звідси – звичайні для іранських клинків написи-заклинання на кшталт: «Нема молодця, окрім Алі, нема меча, окрім Зульфікара»). Після арабського завоювання образ священної зброї швидко знайшов собі місце в новому іранському шиїтському світогляді перетворив- шись на символ боротьби з іноземними поневолювачами. Цікавим видається факт, що у давніх писемних джерелах немає жодної згадки щодо роздвоєної форми клинка Меча. Перший такий опис відносять до ХІ ст., а ілюстрації – лише до XІІ–ХІV ст. Виготовлені за всіма законами зброярського мистецтва реальні прототипи Зульфікара очевидно слугували більше релігійним симво- лом, аніж реальною зброєю (С.195–198). Незважаючи на переваги шабель прямі дволезові мечі масово по- 329 бутували ще у сефевідському війську свідченням чому є ретельно ви- вчені колекційні зразки. Постійним декоративним мотивом на клин- ках цього періоду, що об’єднує розпорошений по музеях світу збро- єзнавчий матеріал, є зображення битви між драконом та сімарглом, очевидно пов’язаними з королівською символікою. Традиція розглядати меч як символ влади ще з ахеменідських ча- сів, збереглася до кінця династії Каджарів коли традиційний меч із тридольним руків’ям та опущеними кільйонами із закінченнями у ви- гляді голів драконів зазнав змін: ефес та клинок почали вкривати бага- тим насиченим декором із різних орнаментальних мотивів та написів. Втім найважливішим символом, відомим з XIV ст., все ж залишилася голова дракона. Його витоки вчені простежують у символіці давньої Парфії, Китаю тощо (С.198–206). За Каджарів неодноразово здійснювались спроби модернізувати іранську армію за європейським зразком. Одним з результатів стала поява шабель-гібридів в яких іранські булатні та дамаські клинки мон- тувались з ефесами, які наслідували французькі англійські, німецькі та австрійські форми. Цікаво, що іранські зброярі запозичили у єв- ропейців не тільки форму зброї та орнаментальні мотиви, але й деякі спрощені техніки декору (наприклад витравлювання) (С.207–211). Розглядаючи каму та гаддаре (С. 212–218) автор звертає увагу на серйозні проблеми, що виникають при визначенні цих видів зброї у європейській історіографії. Хотілося б додати, що відносно терміну «гаддаре» суперечностей набагато більше, аніж згадано у монографії. Так при дослідженні турецької зброї часто звертаються до замальо- вок та описів італійського вченого Луїджі-Фернандо Марсільї, наве- дених у його «Stato militare dell’imperio ottomano» (1732 р.) де гаддаре (турецька назва – пала) дещо скидається на шаблю з хрестоподібною гардою та коротким широким начебто слабовикривленим клинком. Це дало підстави фахівцям перенести зазначену назву на цілий вид давніх турецьких шабель зі схожим клинком, верхів’ям карабелі (або з гранованим ковпачком), та хрестоподібною гардою з опущеними до- низу кільйонами14. Зауважимо, що тривала національна зброярська традиція, збере- жена до наших часів, звільнила іранську історіографію від терміно- логічних непорозумінь. Камою тут від сефевідських часів називали невеликий меч без гарди з коротким широким прямим дволезовим клинком з долами, призначеним переважно для колольних ударів. Гад- даре характеризувалося таким саме руків’ям, але клинком іншої фор- 330 ми, призначеним для рубання – масивним, з долами, прямою спин- кою, викривленою лінією леза та розширенням у зоні бойового кінця. Отже іранська гаддаре – аж ніяк не шабля, скоріше це короткий меч з викривленим клинком. Сам же термін прийнято виводити від індій- ського «каттаре». Кама та гаддаре поширилися в Ірані за шаха Аббаса І, який нама- гався послабити позиції кизилбашів у своїй армії за рахунок черкесь- ких та грузинських найманців, що прибували на службу з власною національною зброєю. З часом вона набула такої високої популярності в країні, що її почали виготовляти у місцевих зброярських центрах, зокрема Ісфахані та Маразі, започаткувавши конкуренцію кавказьким зразкам. Серед особливих прикмет зброї варто відзначити оригінальний ефес без гарди, один або кілька долів на клинку, зміщених відносно центральної повздовжньої вісі (зазвичай один на камі та три на гадда- ре), а також клейма майстра, вибиті у тілі штаби (частіше у гаддаре). Ефес та піхви виготовляли з традиційних матеріалів – кістки, рогу, дерева метала та шкіри. Штабу частіше виробляли зі звичайної сталі, втім іноді зустрічаються й булатні зразки. Ханджар, або іранський кривий кинджал (С.219–229) справедливо вважається одним із найефектніших різновидів іранської зброї. Його походження до цього часу остаточно не з’ясоване. Сам термін вперше зустрічається у писемних джерелах Х ст., хоча його охарактеризовано як кинджал тільки за часів Аббаса І. Втім за даними речових та іконо- графічних джерел у XV ст. ханджари вже були поширені в Ірані. На думку вчених клинок відбув тривалу еволюцію від прямого до кривого, нагадуючи у цьому відношенні шаблю. Слабовикривлені клинки зустрічалися ще за Сефевідів, але вже за Каджарів (період най- вищої популярності ханджарів) поширювались виключно криві кин- джали. Давні ефеси також могли відрізнятись від пізніших верхів’ям у стилі карабелі та опущеними вниз кільйонами із закінченнями у ви- гляді голів драконів. Морфологічні характеристики класичного ханджара відзначаються своєрідністю: руків’я оригінальної І-подібної форми; клинок завжди починається як прямий, набуваючи кривизни тільки на певній відста- ні від п’яти. Вздовж центральної повздовжньої лінії клинка пролягає масивне реберце, що починається при п’яті клинка а закінчується у точці вістря. Відомі інші зразки, де спинка клинка розлога, Т-подібна у перерізі, але тільки до зони початку викривлення клинка де, на від- 331 міну від попереднього типу, починається реберце. Рідше зустрічають- ся зразки без центрального реберця взагалі, але з долами, роздвоєним клинком, хвилястою лінією лез тощо. Носили канджар при лівому або правому боці у піхвах за поясом. При використанні зазвичай застосовували зворотній хват. Більшість клинків вироблено з булату, хоча зустрічаються й про- сті сталеві. Руків’я переважно виготовлено з цілого шматка моржевої кістки, рогу, каменю або металу та прикрашено золотом, сріблом та емаллю із застосуванням звичайних для Ірану технік, іноді на най- вищому художньому рівні. Окрім традиційного декору зустрічаються нехарактерні загалом для зброярства давні світські мотиви, що стосу- ються державних справ або інтимного життя. Це знайшло найвищий прояв у техніці різьби по кістці, відомої ще з сасанідських часів. У європейській та американській історіографії ханджар іноді плу- тають з арабською джамбією. Нажаль автор так і не уточнює, чи є між ними відмінності, суттєвіші за назву. Кард (С.230–236) – іранський короткий ніж, що вперше згадується ще в Авесті. Кардами називають ножі як військового так і побутового призначення. Носили зброю на шнурку, підвішуючи до пояса з ліво- го або правого боку. Кард був обов’язковою частиною повсякденного костюму: за сефевідських часів у чоловіків не було прийнято виходи- ти з дому без двох кардів. У ХІХ ст. місцеве ножове виробництво зане- пало й ринок заповнився підробками під європейські зразки. Клинок карда частіше однолезовий, хоча існують дволезові, за- звичай з реберцем. У деяких зразків підсилене вістря для підвищення можливості пробивання ним обладунку. Лінія леза трохи викривлена. Спинка клинка зазвичай ширша за 1 см. На відміну від ханджара лезо відділене від руків’я спеціальною втулкою. Клинок зазвичай дамаско- ваний. Руків’я виготовлене з моржевої чи слонової кістки, або рогу. Зброя прикрашалась у традиційних техніках. На клинку карда не було прийнято наносити ім’я майстра, хоча іноді зустрічаються на- писи Алі, Аллах, або сури з Корану. Піхви прості з дерева, обтягнуті шагреневою шкірою. Карди, виконані з булатної сталі та оздоблені на високому художньому рівні надзвичайно високо цінувались: за свід- ченням писемних джерел у другій половині XVIII ст. виготовлення одного коштовного зразка оцінювалось приблизно у 500 г золота. Пішкабз (С.237–239) – зброя з особливими характеристиками. Його клинок довжиною до 25 см має подвійну кривизну: від широкої п’яти лінія леза на початку увігнута, ближче до вістря вигинаючись 332 (S-подібна форма). Спинка Т-подібна від п’яти до зони заточки. Бойо- вий кінець іноді підсилений. Ступінь кривизни клинка значно відріз- нялася. У пізніх зразків може бути зовсім прямий клинок підвищеної довжини (до 50 см) та відсутньою Т-подібна спинка. Клинок часто прикрашався характерними орнаментами та написами. Руків’я пісто- летної форми зазвичай складається з двох обкладок з моржевої кістки на заклепках. Піхви дерев’яні, іноді металеві. На відміну від ханджара та карда пішкабз рідко зображували на мініатюрах, найдавніші з яких датують XVI ст. Походження терміну точно не встановлене, одна з теорій пов’язує його з техніками та спо- рядженням для традиційної іранської боротьби. Списи (Нейзе), відомі з найдавніших часів, завжди відігравали надзвичайно важливу роль в Іранській військовій історії (С.240–250). Спис був першою зброєю, згаданою в Авесті. У різні історичні періоди виготовляли різні типи наконечників, про що свідчать речові джерела. Археологи знаходять списи як у Лурис- тані й всьому Західному Ірані, так й у північних провінціях, зокрема в гірському Марліку, де ця зброя очевидно користувалась особливою популярністю. Велика кількість знахідок дозволила виділити тут 10 типів наконечників надзвичайно різноманітних за формою та вагою. Меншою різноманітністю відрізняються знахідки з Амлашу, Амарлу та Луристану. В Ахеменідській армії списоносці мали найвищий статус, т.зв. «Безсмертних». Загалом списи поділялися на довгі (кавалерійські) та короткі (піхотні). Наконечники були двох типів – широкі, листкопо- дібні та тонші у вигляді листа верби. Древка робились із дерева або металу й мали яблукоподібні завершення. У цей же період сформува- лися підрозділи важкої кавалерії з довгим дворучним списом. Функція важкоозброєного вершника – катафрактарія, була успішно розвинута у війську давньої Парфії, де спис став другим за значенням видом зброї після лука. Всього віднайдено п’ять зразків парфянських наконечників списів, довжиною від 23,2 до 33,5 см. Усі вони зроблені із заліза, мають провух (насаджувались на древко). Висока ефективність важкої кінноти зумовила її подальший роз- виток за часів Сасанідів. Катафрактарії з довгим важким дворучним списом складали першу лінію у війську та його основну ударну силу. Слід зауважити, що сасанідська армія в останні роки свого існу- вання встигла у повній мірі оцінити значення стремен. Іконографічні джерела навіть свідчать про начебто перші в історії спроби важкоозб- 333 роєних перських вершників використовувати дворучний спис однією рукою з упором під пахвою, що було можливо тільки з цілком новіт- ньою для того часу кінською амуніцією. Після арабського завоювання спис знову з’явився на полі бою як основна зброя. Так є свідоцтва щодо використання дайламітами дро- тиків (зубін). Протягом епохи Газнавідів використовували особливі види коротких метальних списів – хест, шел, тарад. Тоді ж сформу- валася перша термінологія щодо їх різновидів. Окрім суто бойової спис також був репрезентативною та мислив- ською зброєю. Загалом для епохи середньовіччя виділяють два види списа – про- стий та багатолезовий (з роздвоєним наконечником, або тризубом)15. Їх наконечники та древка значно варіювалися за формою та довжи- ною, іноді набуваючи функціональності алебарди. Окрім них розріз- няють також дротики довжиною від 75 до 90 см які використовували у комплектах. Наконечники виробляли зі звичайної та дамаскованої сталі, при- крашаючи їх у традиційних матеріалах та техніках. Древко робили з кизилу та верби. Булава (Gorz) – улюблена зброя перських героїв у Шахнаме, про- тягом історії Ірану відігравала надзвичайно важливу роль не тільки на бойовище, але й як символ влади (С.251–261). Численні різновиди цієї прадавньої зброї згадуються в Авесті як атрибут богів та янголів. Для їх визначення застосовано вісім різних назв. Булава складається з руків’я та яблука й призначена у першу чер- гу для розбивання ворожого обладунку. Найдавніші бронзові зразки з Луристану та Марліка мають яблука різноманітних форм з отворами для дерев’яних держаків. Після арабського завоювання булава залишилася улюбленицею іран- ських важкоозброєних кавалеристів та командирів, на відміну від араб- ських та тюркських вояків у яких ця зброя не прижилася. Так за свідчен- ням писемних джерел султани Газневідської династії, особисто прийма- ючи участь у битві, користувалися булавами різного розміру та ваги. Булави, призначені виключно для церемоній, мають держаки зна- чно довші від бойових (до 150 см), декоративні яблука та пишний де- кор несумісний з бойовим використанням. Попри певні складнощі у класифікації булав, загалом виділяють три типи яблук: – кулясті, грушеподібні, жезлоподібні; 334 – ребристі та шипасті; – у вигляді голови тварини, людини, демона, дракона, або їхній комбінації. Найдавніші яблука кулястої форми вироблялися з різних сортів ка- меню, пізніше – бронзи, заліза, навіть дорогоцінних металів. Булави з ребрами, або пір’ям (перначі) зазвичай виготовлялися зі сталі та мали від шести до восьми вертикальних ребер (шестопер, іран- ський термін – шишпар). Перші такі зразки простежують серед знахідок з Луристану (VIII ст. до н.е.). Попередниками перначів були булави з шипами або виступами різної форми, що поряд з кулястими відносять- ся до найдавніших видів: деякі зразки датують 2600 р. до н.е. Перначі були надзвичайно популярними за монгольського панування та в епоху Тимуридів. Зберегли вони своє значення й за Сефевідів про що свідчать речові джерела (окремі зразки навіть виготовлені з булату). Булави з яблуком, що зображує голову бика мають легендарну істо- рію. Їх пов’язують як з міфічними королями та героями у Шахнаме, так і реальними історичними постатями – Чингіз Ханом та Тимуром. Ви- токи цієї зброї віднаходять у зооморфних та антропоморфних яблуках давніх булав Луристану та Марліка, що датують періодом після 1000 р. до н.е. Згодом такі булави набули значення символу королівської влади, хоча припускають, що ними користувались й звичайні воїни. Традиція використання цієї церемоніальної зброї збереглася до на- ших днів у зороастрійських релігійних обрядах. Чекан або топірець (у давнину Табарзін, пізніше Табар) протягом століть залишався не тільки ефективною бойовою зброєю, але й ви- конував символічні функції. Найдавніші бронзові зразки з Луристану різняться оформленням робочих частин від найпростішої до вишука- ної зооморфної орнаментації й датуються від 3 тис. до н.е. Зразки, що використовувалися в ахеменідській армії вивчають за зображеннями на скельних барельєфах. За формою робочої частини вони ближчі до келепів, аніж до топірців. Форма придатна для пробивання обладунку наслідується також у парфянських та сасанідських чеканів. Очевидно, що топірець виконував ту ж бойову функцію, що і булава, тому за зна- ченням він займав рівне їй становище, зокрема й символічне. Після арабського завоювання чекан продовжував широко викорис- товуватись, зокрема й як особиста зброя правителів. Детальний опис виготовлення топірця та термінологія його частин, вперше наведені у манускрипті сефевідських часів, майже повністю відтвореного у ре- цензованій монографії. Аналіз речових джерел підтверджує, що при 335 виготовленні чеканів до кінця періоду Каджарів часто застосовували булатну сталь. Декор виконувався у традиційних ремісничих техніках та стилі іноді на найвищому художньому рівні (С.262–266). Щити (Сепар) відомі в Ірані з давніх часів (С.267–274). У загаль- них рисах всі найдавніші бронзові щити (XIV–Х ст. до н.е.) мають по- дібні характеристики – приблизно однаковий розмір та округлу форму з виступом у центрі. Деякі затонкі для реальних бойових дій, очевид- но в давнину їх підсилювали шкірою або деревом. В ахеменідській армії були поширені щити трьох типів: великі – у зріст людини, прямокутної форми з очерету або шкіри; менші овальні з металу або шкіри з умбоном; округлі у формі кошика зі шкіри, або лози. На відміну від перських парфянські щити, зберігаючи округлу форму були значно менші за розміром. У сасанідські часи сформувалася нова форма щита – прямокутно- го, з трикутним закінченням. В кінці сасанідської епохи у важкій кава- лерії почали використовувати маленький круглий щит, що не заважав битися довгим важким списом. Після арабського завоювання з’являються свідчення про викорис- тання дерев’яних щитів. Класичні форми значно урізноманітнилися: писемні джерела ХІІ ст. згадують сім основних видів щитів. За свідченням іконографічних джерел у часи Іль-ханів та Тимури- дів великої популярності набули великі та малі круглі щити. А вже за Сефевідів загальноазійська форма круглого щита з великим круглим умбоном у центрі утвердилася в Ірані як основна. Розміри щитів вель- ми різняться, починаючись від 35 й перевищуючи 60 см у діаметрі. Серед основних матеріалів для виготовлення щита застосовували шкі- ру різних тварин (зокрема й таких екзотичних як носорога), залізо, сталь, навіть булат. Шкіру фарбували у різний колір. Виготовлення щитів продовжувалося до кінця епохи Каджарів. Втім за умов панування вогнепальної зброї більшість пізніх зразків виготовлена з символічною та декоративною метою. Іранські обладунки (Зерех та Джешан) завжди вважалися одними з найкращих в Азії (С.275–285). З часом і так високі вимоги до іран- ських зброярів тільки підвищувались, в результаті чого надзвичайно якісні обладунки отримали заслужене визнання в Аравії, на Кавказі, в Туреччині, Центральній Азії, Росії та Індії. На останню іранське ви- робництво справило найвагоміший вплив. Елементи найдавніших бронзових обладунків знайдених у Марлі- 336 ку (XIV–X ст. до н.е.) поділяють на три групи: конічні шоломи, по- яси з подвійними спіральними застібками, захисні обручі. Протягом Епохи Бронзи був поширений лушпинчастий обладунок на підкладці зі шкіри та тканини. В Ахеменідській армії окрім бронзових елемен- тів використовували залізні. Також були поширені шкіряні та фетрові обладунки, конічні металеві шоломи, а також ковпаки, що захищали голову та підборіддя. Конструкція обладунку Парфянських катафрактаріїв точно не встановлена. Згідно з існуючими теоріями він міг бути ламелярно- кольчужним, лушпинчасто-панцирним, або кольчужно-панцирним. За сасанідів виділяють чотири типи броні: лушпинчаста (дрібні захисні елементи закріплені на підкладці) ламелярна (накладені одне на одне дрібні захисні елементи, що міцно поєднані й не потребують підкладки), ламінарна (накладені одне на одне та скріплені металеві пластини на підкладці), та кольчужна (плетиво з металевих кілець). Зафіксовані також шоломи новітніх складних конструкцій. З часів арабського завоювання загальноприйнятими стали різнови- ди трьох типів обладунку – кольчужного, кольчужно-пластинчастого та панцирного. Окремі частини складали комір, наплечники, наручі, наколінники та нагомілники. У період після монгольського завоювання набув популярності шо- лом округлої форми, втім, згодом він повернув собі стародавню ко- нічну витягнутість, тепер уже дзвоно-, або куполоподібну. До шолома кріпили наносник та кольчужну бармицю. При виготовленні такого складного виробу як обладунок окрім власне сталі використовувалось чимало матеріалів, необхідних при пошитті одягу – різні види тканини, шкіра. Під ламелярний та коль- чужний обладунок шили спеціальний каптан. У зв’язку з ремісничими процесами виробництва обладунків та щитів хотілося б звернути увагу на важливість проблеми виготовлення та використання тканин у зброярській справі. Рецензована монографія задумана як концептуальне дослідження де зброя показана як культу- рологічний феномен. Зокрема особливу увагу приділено виробничим матеріалам й ремісничим технікам. Тим дивніше виглядає майже по- вна відсутність інформації (зустрічаються тільки окремі назви) щодо різновидів, виробництва та застосування тканин у зброярстві. Лук та стріли (Тір ва Каман) були не тільки ефективною зброєю на полі бою. В Ірані стрільба з лука, зокрема й з коня, була улюбленим до- звіллям, а також обов’язковим елементом виховання обох статей вищих 337 верств населення (принаймні у період зороастрізму). Стрільбою з лука Ахеменідські королі демонстрували свою вправність та відвагу, отож ця зброя, вперше згадана ще в Авесті, мала також символічне значення. Найдавніших луків збереглося дуже мало. У Марліку та Гасанлу знайдені рештки луків та один цілий бронзовий, незвичайної форми, очевидно призначений для ритуальних потреб (XIV–X ст. до н.е.). Крім того збереглися зображення луків того періоду, на жаль занадто маленького розміру. Збереглися свідчення очевидців щодо важливості луків в Ахеменід- ській армії де вони разом зі стрілами комплектувалися горитами. В ін- шому разі лук носили на плечі. Використовували також окремі колчани для стріл. Луки різного розміру використовувались як у піхоті так й у кінноті. А оскільки армія складалася з воїнів різних країн та племен, луки також розрізнялись за конструкцією –Урзі, Еламські та Скіфські. Складний композитний (виготовлений з різних матеріалів) лук ви- користовували парфянські вершники. Схема їх бойових дій базувала- ся на взаємодії з катафрактаріями та відновлюваних запасах стріл. За сасанідських часів тактика лучників зазнала значних змін. Осно- вними стрільцями в армії стала піхота та воїни на слонах. З часом ком- позитний лук став схожим на гунський. Пізніше за часів Аббасидського халіфату більшість лучників зно- ву становили вершники. У писемних джерелах зустрічається багато термінів для позначення складових частин луків та їх різновидів які виготовляли в різних районах Ірану. Абсолютна більшість з них була композитної конструкції яка заховує найвищий бойовий потенціал. Кінні лучники залишались важливим різновидом військ й протягом Сефевідського періоду напочатку якого з’явився трактат Кяшефі Себ- зеварі, де зокрема було викладено настанови стрільби з лука та надано багато інформації щодо різновидів цієї зброї. Для дослідження іранських луків у монографії застосовано три класифікаційні схеми. За першою16 луки поділяють за формою на ви- гнуті (прості), з подвійною угнутістю, подвійно вигнуті (композитні) та трикутні. Інша класифікація17 базується на матеріалах з яких виготовлено зброю: за нею виділяють простий (з дерева), підсилений (з дерева та жил) та композитний (з різних матеріалів). Остання схема18 також приймає за класифікаційний критерій ма- теріал виготовлення лука. Втім запропоновано більш гнучкий підхід: визначено два класи (луки виготовлені з одного та двох чи більше ма- 338 теріалів) у кожного з яких може бути велика кількість підкласів, ви- значених вже за формою та іншими критеріями. Для виготовлення лука використовували різні породи дерева, жили, ріг, навіть метал, виготовляли спеціальні клеї. Захисний перстень ви- готовляли з різноманітних матеріалів – металу, рогу, каменю, шкіри. Велику увагу у монографії приділено вивченню давніх технік стрільби, без якого неможливо судити про значення луків та тактику їх застосування. Для різних завдань застосовували різні типи стріл у різні періоди. У дописемний період згідно з археологічними даними тільки у Марліку налічується до 11 типів стріл. Писемні джерела пізніших часів зберегли великий обсяг інформації щодо назв та форм наконечників стріл. Окремий розділ роботи присвячений символіці (С.316–332), що в різні часи зображалася на зброї. Розглянуто характерні проблеми атрибуції, виконаної за зображеннями лева та сонця які часто помил- ково відносять виключно до епохи Каджарів, хоча ці символи мають давніше коріння. Окремо вони функціонували ще за ахеменідських часів. Поєднання обох символів зустрічається на предметах починаю- чи з сельджуцького та сефевідського періодів. Серед іншої символіки особливу увагу приділено сполученню та- ких міфологічних символів як лев та бик, очевидно пов’язаних зі змі- ною пір року а також пізніших – лева та гірського козла. Одним із найдавніших символів вважалось небо, що зображува- ли у вигляді трикутника, або наконечника списа (рідше зустрічалися хрест та квадрат) ще за 4 тис. до н.е. Місяць (перший державний сим- вол Ірану) та Сонце (стало державним символом наприкінці ахеменід- ської доби) також грали надзвичайно важливу роль у символіці – їх зображували на прапорах, штандартах тощо. Інше небесне зображення – орел, вважався символом королівської корони та добрим знаменням. Пір’я орла та міфічних птахів (Сімаргла та Варагна) відтворювали на мечах та шоломах, навіть коронах з часів Сасанідів. У монографії докладно розглянуті непроста історія та зміст зазна- ченої символіки, проаналізовані різноманітні теорії її походження. Останні розділи монографії (з 23-го по 27-й, С.333–366), присвячені аналізу військових та світоглядних традицій іранських воїнів. Ця тема не пов’язана безпосередньо з проблематикою історичного зброєзнавства, проте є важливим складником запропонованої автором оригінальної кон- цепції комплексного аналізу холодної зброї як національного культурно- 339 го феномену. Розглянуті історія традиційної боротьби варзеш пахлавані та методи підготовки воїнів, кодекс воїнської етики Джаванмарді, роль яку посідала та відігравала військова верства в суспільстві. Окремо про- аналізовані бойові традиції військово-релігійного ордену дервішів, що відігравав видатну військово-політичну роль за Сефевідів, а також Нагга- лі – театральні постановки класичних епічних творів (зокрема Шахнаме) де актори-воїни зі справжньою зброєю імітували битви та двобої. Неможливо обійти увагою великий каталог, що налічує 505 предме- тів і сам по собі є безцінним визначником. Значна кількість з цих зразків уперше введена до наукового обігу, і кожен супроводжується ретельною атрибуцією яку рідко зустрінеш навіть у спеціалізованих виданнях. Окрім величезної бази речових у монографії використано солідний корпус писемних джерел, здебільшого опублікованих раніше. Це пере- важно трактати, манускрипти та класичні епічні твори різних часів. Оцінюючи працю не можна не відзначити її важливість у вивченні комплексу козацького озброєння, зокрема клинкової зброї – шабель і кинджалів. Коректна атрибуція величезної кількості «козацьких» шамширів і ханджарів, що зберігаються в українських музеях – одна з найактуальніших проблем українського зброєзнавства. У підсумку хотілося б ще раз звернути увагу на видатне значення мо- нографії, що закриває найбільшу з прогалин у зброєзнавстві мусульман- ських країн. Ця робота фактично ставить крапку у штучній проблематиці «ісламської зброї» не залишаючи для неї «життєвого простору». На наш погляд у концептуальному відношенні праця є зразком для сучасних фундаментальних досліджень: автору вдалося глобально пі- дійти до історії культури Ірану простеживши її динамічну взаємодію з оточуючим світом, але вдало підкресливши при цьому національну культурну автентичність та вікову традиційність. Феномен зброї роз- глянуто через культурологічну призму, як результат взаємодії духовної та матеріальної індивідуальної та суспільної діяльності. Відтак запро- поновано сучасний синтетичний методологічний підхід до вивчення зброї, який передбачає обов’язкове, масштабне застосування методик широкого спектру гуманітарних, точних та природничих наук. Зви- чайно це вимагає підвищеного рівня фахової підготовки істориків- зброєзнавців та залучення до співпраці з ними фахівців різного профі- лю, власне перехід від індивідуальної роботи до досліджень у складі робочих груп. Очевидно саме за подібною організацією роботи – май- бутнє зброєзнавчої науки. Сильною стороною праці є її історіографічний фундамент. Моно- 340 графія у рівній мірі спирається як на класичні й новітні праці знаних європейських фахівців так і маловідомі європейському загалу іранські наукові розробки. Результатом став надзвичайно актуальний для су- часної науки плідний науковий синтез методик та прийомів прийня- тих у Східні та Західній історіографії. Його висока ефективність за- безпечила успішне вирішення цілого ряду питань які роками заганяли в глухий кут західних фахівців. Особливо це помітно при дослідженні проблем термінології, чому у монографії приділено пильну увагу (що є ще одним безсумнівним плюсом роботи). Щоправда мовні та географічні фактори все ж зіграли свою не- гативну роль, змусивши автора пройти повз чималий обсяг важливих праць з предмету, зокрема це стосується російськомовних та поль- ськомовних досліджень Е. Аствацатурян, М. Денисової, М. Мерперта, В. Арендта, Ю. Худякова, М. Гореліка, В. Квасневича, В. Джеванов- ського та ін. Хоча й тут маємо віддати належне автору – ним залучені англо- та німецькомовні роботи українських, російських та польських фахівців – Є. Черненко, Ю. Міллера, І. Комарова, В. Луконіна, А. Іва- нова, О. Левикіна, М. Гореліка, Л. Кобилинського, З. Жигульського, А. Ходинського. Звичайно праця не позбавлена недоліків, відзначених у тексті ре- цензії. Втім вони суттєво не вплинули на результат справді титанічної роботи, виконаної автором. Більшість подібних проблем у різній мірі властиві будь-якому ґрунтовному науковому дослідженню, зокрема такого масштабу. Враховуючи всі відзначені позитивні сторони монографії, її повну відповідність академічним стандартам та найвищий рівень міжнарод- ної й міжгалузевової наукової інтеграції, варто визнати: перед нами сучасна фундаментальна наукова праця у своїй галузі, робота ХХІ сто- ліття у повному значенні цього слова. Поза цим розглянута монографія – більше ніж монументальний компендіум іранської холодної зброї та авторитетний дороговказ до її вірної атрибуції. Це просто єдина фундаментальна зброєзнавча праця з предмету на сьогоднішній день. 1 Tirri A. C. Islamic Weapons. Maghrib to Moghul. – USA, 2003. – P. 11. 2 North А. An Introduction to Islamic Arms. – London, 1985. – P.5. 3 Аствацатурян Э. Г. Турецкое оружие в собрании Государственного Исто- рического музея. – СПб., 2002; Її ж. Оружие народов Кавказа. – СПб., 2004. 341 4 Elgood R.. The Arms and Armour of Arabia in the 18th–19th and 20th centuries. – Aldershot, England, 1994; Його ж. Firearms of the Islamic World: In the Tared Rajab Museum, Kuwait. – London, 1995; Його ж. Hindu Arms and Rituals. Arms and Armour from India 1400–1865. – Delft, The Netherlands, 2004. 5Haider S. Z. Islamic Arms and Armour of Muslim India. – New Delhi, 1991; Jaiwant Paul E. Arms and Armour: Traditional Weapons of India. – The Netherlands, 2005. 6 Йдеться про роботи А. Джеймса (A. James), Б. Гілмора (B. Gilmour), П.Р.С. Мюрея (P.R.S. Moorey), Ш. Р. Кенбі (Sh. R. Canby), Ш. С. Блейр (Sh. S. Blair), В. Луконіна, А. Іванова, Л. Кобилинського (L. Kobylinski) та ін. 7 Grotkamp-Schepers B., Joerißen P. Deutsches Klingenmuseum Solingen: Führer durch die Ausstellungen. – Köln, 1997. 8 Medvedskaya I. N. Iran: Iron Age I. // British Archeological Reports, 1982 – №126. 9 Negahban E. O. Weapons from Marlik. – Berlin, 1995. 10 Masia K. The Evolution of Swords and Daggers in the Sasanian Empire // Iranica Antiqua, 2001. – Vol. XXXV. – P.185-239 11 Zeller R., Rohrer E.F. Orientalische Sammlung Henri Moser-Charlottenfels: Beschreibender Katalog der Waffensammlung. – Bern, 1955; Rawson P.S. The Indian Sword. – Copenhagen, 1967; Jacob A. Les Armes Blanches du Monde Islamique: Armes de Poing: Épées, Sabres, Poignards. – Paris, 1985; Weapon of Islamic World: Swords and Armour: Exhibition Catalogue. – Riyad, 1991; Figiel L.S. On Damascus Steel. – Atlantis, 1991; Sachse M. Damaszener Stahl: Mythos, Geschichte, Technik, Anwendung. – Düsseldorf, 1993; Feuerbach A. Crucible Steel in Central Asia: Production, Use, and Origins. Diss. Phil. – London, 2002. 12 I.Lebedynsky. Les Armes Orientales. – Paris, 1992 – P.58. 13 Квасневич Влоджимеж. Польские сабли: Пер. с польск. – СПб, 2005. – С.54-58 14 Аствацатурян Э. Г. Турецкое оружие… – С.90, 332. 15 Zeller R., Rohrer E.F. Orientalische Sammlung... 16 Zutterman C. The Bow in the Ancient Near East, a Re-evaluation of Archery from the Late 2nd millennium to the End of the Achamenid Period. // Iranica Antiqua, 2003. – №XXXVIII. – P.119–166. 17 Kobylinski L. Persian and Indo-Persian Arms. // Persian and Indo-Persian Arms and Armor of 16th – 19th Century from Polish Collections. – Malbork: Muzeum Zamkowe w Malborku, 2000. – P. 67; Hein J. Bogenhandwerk und Bogensport bei den Osmanen nach den “Abzug der Abhandlungen der Bogenschützen” des Mustafa Kani. Ein Beitrag zur Kenntnis des türkischen Handwerks und vereinswesens. // Der Islam, 1925 – № 14. – Р.332. 18 Dwyer B. Персональне спілкування з автором монографії, Сідней, 2006.

Дослідження ХХІ століття

Репозитарії

Схожі ресурси