Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року

У статті розглянуто інтерпретацію істориками двох держав українсько–польського збройного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни. Подано основні розбіжності в поглядах на причини трагедії. Водночас зазначається, що твердження ряду фахівців про „українське” і „польське” бачення причин конфлі...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Мищак, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2008
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13243
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року / І. Мищак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 456-464. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13243
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-132432010-11-02T12:05:44Z Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року Мищак, І. Проблемна історіографія У статті розглянуто інтерпретацію істориками двох держав українсько–польського збройного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни. Подано основні розбіжності в поглядах на причини трагедії. Водночас зазначається, що твердження ряду фахівців про „українське” і „польське” бачення причин конфлікту не зовсім доречне через наявність в обох країнах різних поглядів щодо причин українсько–польського протистояння. In the paper there are given consideration to interpretation of the Ukrainian-Polish armed conflict on Volyn within the ІІ World War by the historians of two countries. The basic divergences in views on the reasons of the tragedy are submitted. At the same time it is noted that the statements of some experts about «Ukrainian» and «Polish» visions of reasons of the conflict are not absolutely pertinent because of the presence in both countries different views concerning the reasons of the Ukrainian-Polish confronting. 2008 Article Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року / І. Мищак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 456-464. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13243 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Мищак, І. Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
description	У статті розглянуто інтерпретацію істориками двох держав українсько–польського збройного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни. Подано основні розбіжності в поглядах на причини трагедії. Водночас зазначається, що твердження ряду фахівців про „українське” і „польське” бачення причин конфлікту не зовсім доречне через наявність в обох країнах різних поглядів щодо причин українсько–польського протистояння.
format	Article
author	Мищак, І.
author_facet	Мищак, І.
author_sort	Мищак, І.
title	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
title_short	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
title_full	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
title_fullStr	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
title_full_unstemmed	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
title_sort	сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13243
citation_txt	Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року / І. Мищак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2008. — Вип. 18. — С. 456-464. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT miŝakí sučasnaukraínsʹkatapolʹsʹkaístoríografííprovolinsʹkutragedíû1943roku
first_indexed	2025-07-02T15:12:04Z
last_indexed	2025-07-02T15:12:04Z
_version_	1836548489170911232
fulltext	456 Іван Мищак СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ТА ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЇ ПРО ВОЛИНСЬКУ ТРАГЕДІЮ 1943 РОКУ Проблема українсько-польських відносин під час Другої світової війни є однією з найбільш дискутованих як в українській, так і в польській історіографії. Той факт, що українські історики події на Волині 1943 р. подають як волинську трагедію, а польські колеги здебільшого послуговуються терміном волинська різня, свідчить про полярність поглядів на події понад 60-річної давнини. Значною мірою така ситуація зумовлена усталеними стереотипами, нав’язаними українцям і полякам в роки спільного комуністичного минулого. Проте й сьогодні порозуміння між дослідниками двох держав з приводу подій на Волині проходить досить повільно, хоча позитивні здобутки уже досить вагомі. Загалом протягом майже півстолітнього існування української й польської історіографії як інструменту офіційної комуністичної ідеології зазначена тема розглядалася лише в контексті демонстрації „злочинів буржуазних націоналістів” по обидва боки кордону. Проте навіть така інформація подавалася дозовано, щоб не зіпсувати загальної картини „щасливого життя двох братніх народів”. Зняття ідеологічних обмежень після розпаду комуністичної системи привернуло значну увагу дослідників та громадськості до проблеми українсько-польських відносин у роки Другої світової війни, але водночас загострило відчуття взаємної образи. Символічно, що процес порозуміння й об’єктивного дослідження питання українсько-польських відносин під час Другої світової війни на рівні інституцій започаткували в 1996 р. Світовий союз Воїнів Армії Крайової та Об’єднання українців у Польщі, залучивши до дискусії істориків двох країн. Наукове та методичне керівництво цією роботою з польського боку взяв на себе Військовий історичний інститут (Варшава), з українського – Волинський державний університет ім. Лесі Українки (Луцьк). Протягом 1996-2001 рр. почергово в Україні і Польщі відбулося 10 наукових семінарів, в яких брали участь по 15-20 істориків з кожної сторони. Здійснений обмін інформацією, поглядами й оцінками дозволив окреслити стан досліджень проблематики та узгодити підходи, що в підсумку сприяло оприлюдненню спільних позицій обох сторін. Здобутком семінарів є публікація 10 томів серії „Польща-Україна: важкі питання”, котрі містять доповіді, матеріали дискусій, а також схвалені узгодження й розбіжності дослідників двох країн1. Забігаючи наперед варто зазначити, що саме польські дослідники першими започаткували вивчення проблеми українсько-польських відносин у роки Другої світової війни, розробили періодизацію, здійснили класифікацію праць з даного питання, а також зібрали і видали величезну кількість спогадів очевидців, започаткували роботу щодо встановлення імен і створення електронного реєстру усіх, хто загинув у цьому протистоянні. У свою чергу, сучасна українська історіографія даної проблеми розпочала своє становлення значно пізніше за польську, тож вітчизняні історики були змушені певною мірою виходити з напрацювань наших західних колег, 457 вибудовуючи на основі розсекречених документів з колишніх архівів спецслужб об’єктивну історію конфлікту, яка, втім, нерідко зводиться до пошуку контраргументів на наведені поляками „злочини українців”. Значний інтерес до проблеми українсько-польських стосунків в Україні виник під час ініційованої польськими вихідцями з Волині та учасниками „кресових” товариств акції на відзначення 60-річчя волинської трагедії, коли від українців вимагали „покаятися й засудити злочини ОУН і УПА”. Саме спроба вітчизняних істориків знайти відповідь на часто безпідставні звинувачення й розібратися в тому, що було причиною такого кривавого протистояння, та знайти шляхи до примирення й порозуміння з польським народом, спричинили до виходу численних збірників документів та наукових праць. Водночас українські фахівці з даної проблеми О. Лисенко та О. Марущенко здійснили систематизацію видань, в яких розглядаються ті чи інші аспекти українсько-польських відносин періоду Другої світової війни, видавши тематичний бібліографічний покажчик2. Проте з часу виходу покажчика з’явилося чимало нових праць, як в Україні, так і в Польщі, які вносять значний вклад у дослідження проблеми. Певного поширення як в Польщі, так і в Україні набула запропонована польським дослідником Ґ. Мотикою класифікація праць польських істориків, які займаються даною проблематикою, на чотири групи: „традиціоналістів”, „ревізіоністів”, польських істориків українського походження та „позанаукові” праці3. У тій чи іншій мірі цієї класифікації дотримуються українські історики І. Цепенда4, І. Ільюшин5 та ряд інших. До „традиціоналістів” слід, у першу чергу, віднести тих польських вчених, які продовжують створювати свої праці у дусі комуністичної ідеології з характерними для неї оцінками націоналістичного руху. Серед них можна назвати В. і Є. Сємашків, В. Філяра, Ґ. Мазура та ін. дослідників, які входять до „кресових” товариств і вимагають засудження ОУН і УПА, як „злочинних організацій, що в роки війни здійснили геноцид польського населення на Волині”. У свою чергу, їм до певної міри опонують „ревізіоністи”, які на підставі документальних свідчень намагаються об’єктивно підходити до подій на Волині в роки війни. До цієї групи належать Ґ. Мотика, Т. Ольшанський, Р. Внук, Р. Тожецький та ін. Втім, як справедливо зазначає І. Ільюшин, дії УПА щодо поляків визнаються злочинними усіма польськими істориками. Різниця лише в тому, що „ревізіоністи” вважають, що ОУН і УПА мали на меті тільки усунути поляків з території етнічних українських земель, а „традиціоналісти” впевнені в тому, що це був „геноцид щодо польськості”6. Характерною рисою польських істориків українського походження (Є. Місило, Р. Дрозд, М. Сивіцький та ін.) та більшості діячів західної української діаспори є намагання документально довести дискримінаційну політику польського уряду щодо українців як у довоєнні роки та роки війни, так і в повоєнній Польщі (акція „Вісла”), тим самим відстоюючи „право українців на самозахист”. Їм з польської сторони протистоять відверто шовіністичні „позанаукові” праці Е. Пруса, А. Кормана та ін., які маніпулюють фактами та використовують як доказ „злочинної діяльності українців” спогади очевидців подій на Волині. До цієї когорти належить і В. Поліщук, який, наголошуючи на своєму українському походженні, є одним з найактивніших публіцистів серед „кресовиків”. За його версією, „безжальність українських 458 націоналістів до інших націй” слід вбачати в ідеології Д. Донцова, оскільки послідовники „інтегрального націоналізму”, засліплені ідеєю великої самостійної України, відкидали будь-які прогресивні ідеї та можливість компромісу7. Аналіз польських праць з проблеми українсько-польського протистояння зробив Р. Грицьків8. У сучасній польській історіографії він виділяє два напрями, які, з огляду на політичну орієнтацію їх представників, умовно окреслює як „ліберально- демократичний” та „націоналістичний”. Проте принципових розбіжностей з класифікацією Ґ. Мотики в нього немає. Тому „ліберально-демократичний” напрям практично тотожний „ревізіоністському”, а „націоналістичний” поєднує в собі представників „традиціоналістського” та „позанаукового”. Розпочинаючи безпосередній аналіз поглядів польських та українських істориків на причини українсько-польського конфлікту на Волині, слід мати на увазі, що значний вплив на подальший світогляд польських дослідників, не залежно від наукового напряму, справила праця В. і Є. Сємашків9, в якій скурпульозно зібрано дані про „знищення українцями польського мирного населення на східних кресах”. Разом з тим у праці практично не використано документи з українських та німецьких архівів, а більшість фактів, які служать звинуваченням українців, подано зі слів очевидців подій та колишніх вояків Армії Крайової, які воювали з УПА в роки війни. За словами Я. Ісаєвича, характерною рисою польських публікацій, присвячених подіям Другої світової війни на західноукраїнських землях, є „перебільшення кількості жертв з польського боку й поширення цілком фантастичних версій про винятково садистські злочини”. Як приклад автор наводить книгу Є. Яніцького „Lwow” (1990 р.), в якій написано, що митрополит А. Шептицький „благословляв дерев’яні пилки” (якими, мовляв, українці живцем різали поляків)10. Подібні „факти” часто наводить у своїх працях Е. Прус11 та інші діячі „позанаукового” напряму. До честі польських дослідників, такі безпідставні звинувачення все рідше звучать сьогодні в наукових працях, проте й досі мають місце в публіцистичних працях та збірках спогадів. Так, одна з останніх польських праць, написана батьком і сином Ж. і В. Станськими12, які також є вихідцями з Волині, уже традиційно для мемуарної літератури називає події на Волині „варварською розправою боївок ОУН і відділів УПА з безборонним польським населенням краю”13. Разом з тим автори наводять приклади, коли українці, ризикуючи власним життям, рятували поляків від смерті. Водночас звинувачення польськими дослідниками українських націоналістів і проведена ними пошукова робота стимулювали проведення відповідних пошукових робіт на Волині і вихід у світ праць, які інакше трактують причини конфлікту, звинувачуючи в ньому польську сторону. У цьому контексті привертають увагу опрацьовані О. Денищуком дані про кількість українців, які загинули від рук польської поліції, загонів самооборони та Армії Крайової. Назва праці „Злочини польських шовіністів на Волині”14 спричинена значною мірою саме такими ж характерними заголовками польських авторів. Зібрані автором свідчення дають підстави говорити про численні напади поляків на українців у 1942 р., тобто до початку масового протистояння. Незважаючи на певне емоційне забарвлення, започаткована О. Денищуком робота щодо встановлення поіменно всіх жертв конфлікту має велике не лише наукове значення, а й гуманітарне, є вшануванням пам’яті усіх невинних жертв 459 конфлікту. Подібний характер має праця В. Процюка, яка присвячена трагічним для українців подіям, що мали місце на етнічній українській території на Закерзонні15. Заслуговує на увагу велика пошукова робота, проведена краєзнавцем Я. Царуком. Проведене ним порівняння кількості жертв на території Володимир-Волинського району і співставлення їх з даними праці В. і Є. Сємашків дало підстави стверджувати, що останні завищили кількість польських жертв трагедії в зазначеному районі в 4,1 раза, а кількість жертв з української сторони занизили в 25 разів16. Аналіз праці В. і Є. Сємашків і спростування цілого ряду „фактів”, наведених у ній, на основі архівних документів провели І. Ільюшин17 та інші історики. Характерно, що причини волинської трагедії більшість дослідників української діаспори, праці яких базуються на документальній базі, подають на основі праць та спогадів учасників конфлікту, які перебували в лавах ОУН і УПА. Так, один з найавторитетніших дослідників подій Другої світової війни в Україні В. Косик услід за М. Лебедем зазначає, що події були спровоковані поляками, які почали винищення українців з 1942 р. на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян), а з серпня- вересня 1943 р. польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині. Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли спільно. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл й атакували бази, з яких здійснювалися напади поляків18. Такої ж думки дотримуються багато сучасних українських дослідників, але вже на підставі архівних документів про діяльність польського, українського та радянського підпілля та партизан на Волині. Найбільш яскравим представником цього напряму є В. Сергійчук, у більшості праць якого наводяться документи про масові вбивства поляками українців у 1942 р. на Холмщині. На їх основі історик дискутує з польським колегою Ґ. Мотикою, який у своїх працях пише, що вбивства українців на Холмщині розпочалися у 1943 р. як реакція на події на Волині. В. Сергійчук серед причин конфлікту називає також той факт, що польське підпілля часто проводило свої акції проти нацистів під виглядом українських націоналістів, тим самим провокуючи репресії німців проти мирного українського населення з одного боку і відплатні акції УПА з іншого19. За словами дослідника, загостренню українсько-польських відносин у роки війни сприяв і той факт, що поляки негативно поставилися до проголошення відновлення Української держави влітку 1941 р. Він наводить дані про поширення в серпні 1941 р. польських листівок антиукраїнського спрямування, випадки зривання поляками українських прапорів з приміщень української влади і вивішення на їх місці німецьких, а також масові вбивства українців поляками в 1942 р. на Закерзонні20. У цьому контексті показовою є своєрідна дискусія між І. Ільюшиним та В. Сергійчуком. Так, погоджуючись з тезою В. Сергійчука про те, що українці, як автохтонний етнос на Волині, мали право вдаватися до захисту своїх прав і це природне прагнення поневоленого народу21, І. Ільюшин не погоджується з висновком про те, „чи можуть виникати дискусії, якими методами й формами боротьби мала користуватися УПА”, вважаючи таку постановку питання фактично виправданням застосованого до 460 польської меншини Волині принципу колективної відповідальності за плани і дії її політичних провідників, а також масових вбивств цивільного населення22. Сам факт масового кривавого протистояння українські історики пов’язують з переходом в УПА української поліції навесні 1943 р. та залученні нацистами на їхнє місце поляків, які разом з німецькими загонами розпочали каральні акції проти українського населення. Ця теза обґрунтована у працях І. Іллюшина, В. Сергійчука та інших авторів і сьогодні практично не викликає заперечень в Україні. На думку львівських дослідників Л. Зашкільняка та М. Крикуна, конфлікт на Волині розпочався на ґрунті взаємних звинувачень українців і поляків у ворожості та пособництві окупантам, а рішення ОУН „очистити терен майбутньої Української держави від поляків і витіснити їх за Буг і Сян” в обстановці взаємного поборювання стало тією запальною речовиною, що спричинила взаємне винищення цивільних мешканців, часто на побутовому ґрунті23. На переконання Я. Дашкевича, ситуація на Волині загострилася внаслідок дій польського еміграційного уряду, який категорично відмовився від переговорів, поки українська сторона не визнає Польську державу в довоєнних межах. Разом з тим він наголошує, що на західноукраїнських землях був не просто конфлікт, а повстання проти трьох окупантів, об’єднаних антиукраїнською ідеологією. На Волині, пише дослідник, йшла національно-визвольна війна, в якій, як і в усякій іншій, крім безпосередніх учасників бойових дій, гине також мирне населення. Згодом війна вийшла з-під контролю ОУН-УПА й перетворилася на стихійну селянську війну, надзвичайно жорстоку, подібну до тієї, що нещодавно відбувалася в Югославії24. Намагаючись з’ясувати причини українсько-польського протистояння на Волині, відкинувши історію довоєнних стосунків двох народів, чимало польських істориків акцентують увагу на тому, що „різню поляків” розпочала ще українська поліція на службі у німців, тож дії українців слід розглядати як злочини колаборантів, які виступали проти Польської держави. Про те, наскільки складним є питання колаборації українців і поляків у роки Другої світової війни, свідчить тривала дискусія істориків двох держав, яка знайшла своє відображення у тексті протоколу узгоджень і розбіжностей між українськими і польськими істориками, підписаному на ІХ-Х міжнародних наукових семінарах (Варшава, 6-10 листопада 2001 р.). Водночас, як справедливо зазначив Я. Ісаєвич, українці перед війною не мали своєї держави, а німецька окупація принесла їм лише зміну завойовника. У будь-якому разі вони не зрадили своєї держави, як це зробили польські співпрацівники25. Подібну тезу обстоюють у своїй праці тернопільські науковці О. Гайдай, Б. Хаварівський та В. Ханас, підкреслючи той факт, що і Польща, і СРСР, і Німеччина в роки війни вважали західних українців своїми громадянами на підставі попереднього входження Західної України до складу цих держав, у той час як самі українці вважали їх окупантами26. Загалом українські історики доводять, що дискримінаційна політика уряду ІІ Речі Посполитої щодо українського населення у 20-30-х рр. ХХ століття стала чи не головним чинником, який згодом вилився у криваву трагедію. Авторитетний польський дослідник А. Айненкель також визнає, що в період, що передував війні, у польсько-українських відносинах настало нове напруження. Однак він зауважує, що провину за це несе польська адміністрація, чию діяльність заохочував Табір 461 національної єдності, який мав підтримку лише частини уряду, тому не слід дискримінаційну політику приписувати всьому польському народу27. Визнаючи вагомою причиною українсько-польського конфлікту в 40-х рр. ХХ ст. дискримінаційну політику щодо українців ІІ Речі Посполитої, а також провокаційну політику німецького і радянського чинників, польський дослідник Т. Ольшанський одним з перших у польській історіографії звертає увагу на соціальну складову протистояння. За його словами, саме активна боротьба українських селян з польськими колоністами за землю надала започаткованій УПА акції „деполонізації” краю такого кривавого характеру28. Сьогодні подібної точки зору дотримується Ґ. Мотика, який припускає, що тодішній керівник УПА на Волині Д. Клячківський залучив на свою сторону місцеве українське населення наказами про проведення серед селян розподілу здобутої в польських колоністів землі та утворення самоуправ29. Такої ж думки дотримуються українські дослідники В. Гошовська, С. Сьомін, В. Смолянюк та ін30. Знаковим явищем у польській історіографії став вихід у світ фундаментальної праці Р. Тожецького31. Автор вбачав причини конфлікту в небажанні як поляків, так і українців піти на компроміс у боротьбі за відновлення власної держави. Він також схилявся до думки, що керівництво УПА не мало наміру фізично винищувати все польське населення, а вимагало від поляків покинути етнічні українські землі. Водночас Р. Тожецький, услід за іншими польськими авторами, звинувачував у масовому винищенні мирного польського населення УПА, наголошуючи на тому, що українські повстанці, як сильніша сторона, могли припинити конфлікт, але цього не зробили. З цією тезою погоджується український дослідник А. Русначенко, проте у відповідь нагадує, що на Закерзонні сильнішими були поляки, тому основний тягар відповідальності за протистояння й депортацію українців у цьому регіоні лягає на них32. Однією з дискусійних проблем, які розглядаються в контексті Волинської трагедії, є спроби українського й польського підпілля порозумітися між собою та можливість припинення конфлікту в той час, коли він ще не набув масового характеру. Згадки про спроби порозуміння знаходимо в спогадах керівників українського підпілля на Волині М. Лебедя, Т. Бульби-Боровця та ін. Разом з тим сучасні українські дослідники практично одностайно відзначають небажання польської сторони навіть чути про входження „східних кресів” до майбутньої Української держави33. Тому подібні переговори були приречені на невдачу, а окремі випадки співпраці були вже після закінчення Другої світової війни, коли УПА та польське підпілля протистояли насадженню комуністичної ідеології. У свою чергу, польський дослідник Ч. Партач відстоює думку про те, що порозуміння між польським та українським підпіллям було неможливим тому, що саме ОУН поширювала антипольські настрої в українському суспільстві34. Такої ж думки дотримується значна частина польських істориків. Зокрема, активний діяч Армії Крайової, а нині професор В. Філяр у своїх працях наполягає на тому, що волинські події 1943-1944 рр. стали наслідком антипольської пропаганди ОУН ще в довоєнні роки, а початок масового наступу українських повстанців на польські поселення влітку 1943 р. пов’язує з прямим наказом Д. Клячківського про знищення польського населення35. Крім того, заявами про „геноцид польського населення” на Волині та діяльність УПА на Закерзонні польські дослідники 462 намагаються приглушити резонанс, який набув розголосу у зв’язку з незаконними діями польської влади під час проведення акції „Вісла”36. Львівський історик Ю. Сливка та ряд інших українських дослідників проблеми спростовують твердження польських авторів про те, що рішення про фізичне знищення польського населення могло бути прийняте найвищим керівництвом ОУН. На підтвердження своїх слів українці наводять рішення Другої конференції ОУН (квітень 1942 р.) про те, що українське підпілля „виступає за злагодження польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на західноукраїнських землях”, та нагадують, що ця заява підтверджена Третім надзвичайним великим збором ОУН (21-25 серпня 1943 р.). Водночас Ю. Сливка наводить дані про те, що в той час, як з української сторони лунали заклики митрополита А. Шептицького та Українського Центрального Комітету припинити братовбивчу війну, поляки наголошували, що не відмовляться від східних земель37. Певне розуміння дій українських повстанців щодо польської меншини на Волині проглядається в працях Ґ. Мотики та Р. Внука. Зокрема, у їхній спільній монографії38 зазначається, що ОУН і УПА в своїх діях проти поляків керувалися подіями після першої світової війни, коли поляки здобули західноукраїнські землі, поставивши світову громадськість перед фактом. Погоджуючись з українськими колегами в тому, що УПА намагалася змусити поляків покинути українські етнічні землі, Ґ. Мотика та Р. Внук наголошують, що ситуація фактично вийшла з-під контролю, набравши ознак „кривавої бійні”. Разом з тим Ґ. Мотика намагається пояснити антиукраїнські акції поляків на Закерзонні в 1943-1945 рр., які часом були не менш кривавими, помстою за події на Волині, а напади польської самооборони та загонів Армії Крайової на українські села на Волині схильний розглядати лише як відплатні акції39. Подібна точка зору притаманна практично всім польським дослідникам. Так, В. Романовський пише, що „за вбивства і грабунки поляки відплачували найближчим селам, на які падала підозра щодо їх участі в українських акціях”40. Крім того, поляки принципово розділяють дії польської поліції, яка була на службі в нацистів, визнаючи за ними злочини проти українців, проте „залишаючи їх на совісті німецького командування”, рішуче відкидаючи звинувачення на адресу польського народу41. У свою чергу, українські дослідники В. Сергійчук42, І. Кичий43, В. Трофимович44 та інші на підставі документів доводять, що до вбивств поляків під виглядом УПА причетні радянські партизани. Як справедливо відзначає О. Калакура, німецький і радянський режими були зацікавлені в розпалюванні ворожнечі між двома поневоленими народами, вбачаючи у взаємній кривавій боротьбі ефективний засіб боротьби з незалежницькими рухами45. Подібної точки зору дотримуються ряд інших українських і польських істориків. Підсумовуючи висвітлення причин українсько-польського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни істориками двох держав, варто відзначити, що на сьогодні немає підстав говорити про „українське” та „польське” бачення проблеми, оскільки серед науковців двох країн виділяються кілька наукових напрямів, які по-різному інтерпретують тогочасні події. Разом з тим можна відзначити, що більшість польських істориків покладають відповідальність за конфлікт на ОУН і УПА, які виступили 463 ініціаторами виселення поляків з території Волині й Галичини. У свою чергу, більшість українських та окремі польські історики розглядають проблему значно ширше й називають серед головних причин українсько-польського протистояння дискримінаційну політику польської влади щодо українців у довоєнні роки. 1 Україна-Польща: важкі питання. Т. 9. Матеріали ІХ і Х міжнародних наукових семінарів „Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 6-10 листопада 2001 р. / Наук. ред. М. М. Кучерепа. – Луцьк: ВМА „Терен”, 2004. – С. 449-450. 2 Лисенко О. Є., Марущенко О. В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни у вітчизняній історіографії. Бібліографічний покажчик. – Київ-Івано-Франківськ, 2003. – 124 с. 3 Motyka G. Problematyka stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939-1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińcy wobec problemów XX wieku. Pod redakcją P. Kosiewskiego i G. Motyki. – Kraków, 2000. – S. 166-178. 4 Цепенда І. Є. Вибрані проблеми українсько-польського протистояння 1943-1947 років в оцінках сучасних польських істориків // Наукові праці Кам’янець-подільського державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001 р. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2001. – Т. 7(9). – С. 693-700. 5 Див.: Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003. – 313 с.; Іллюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні / С.В. Кульчицький (відп.ред.). — К. : Інститут історії України НАН України, 2001. — 288 с. 6 Ільюшин І. І. Волинська трагедія... – С. 58. 7 Див.: Поліщук В. В. Інтегральний український націоналізм як різновид фашизму. – Донецьк, 1996; Поліщук В. В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). – Донецьк: Донеччина, 1996. – 496 с. 8 Грицьків Р. Польська історіографія українсько-польського збройного конфлікту часів Другої світової війни // Український визвольний рух. Зошит 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – С. 148-170. 9 Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. –– Warszawa: Wydawnictwo von borowiecky, 2000. – T. 1. – S. 1-1000; Т. 2. – S. 1001-1440. 10 Ісаєвич Я. Українсько-польські відносини періоду Другої світової війни: інтерпретації істориків і політиків // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.) / Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 7. 11 Prus E. Herosi spod znaka tryzuba. – Warszawa: Instytut wydaw. Zw. Zawod., 1985. – 346 s. 12 Stanski Z., Stanski W. Poryck. Miasteczko kresowe. Symbol tragedii Polakow na Wołyniu. – Torun, 2005. – 178 s. 13 Там само. – С. 7. 14 Денищук О. Злочини польських шовіністів на Волині. Книга перша. Рівненська область. – Рівне: ППДМ, 2003. – 352 с. 15 Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. 16 Сергійчук В. І. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2003. – С. 136-138. 17 Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003. – С. 51-58, 167 18 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. – С. 395-396; Косик В. Польсько-українська трагедія під час Другої світової війни (1942-1944) // Український визвольний рух. Зошит 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – С. 94-107. 19 Див.: Сергійчук В. І. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. – С. 18-19, 24-29; Сергійчук В. І. Поляки на Волині у роки Другої світової війни: Документи з українських архівів і польські публікації. — К.: Українська видавнича спілка, 2003. — 576 с. та ін. 20 Сергійчук В. До питання про причини українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 464 (21-22 листопада 1996 р.) / Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 27-34. 21 Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства. – К.: Українська видавнича спілка, 2003. – С. 71. 22 Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003. – С. 253-254. 23 Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – С. 527. 24 Дашкевич Я. Третій фронт у міжнародній грі в минулому і тепер // Український визвольний рух. Зошит 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – С. 140-141. 25 Україна-Польща: важкі питання. Т. 9. Матеріали ІХ і Х міжнародних наукових семінарів „Українсько- польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 6-10 листопада 2001 р. / Наук. ред. М. М. Кучерепа. – Луцьк: ВМА „Терен”, 2004. – С. 15. 26 Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Предтеча. Польський рух Опору на Тернопільщині 1939-1941 рр. / Державний архів Тернопільської області. Серія „Корінь і крона”. Вип. 24. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – С. 5. 27 Айненкель А. Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період // Ї. – 2003. – Число 28. – С. 73. 28 Zeszyty Historyczne. – 1989. – Z. 90. – S. 159-199. 29 Ґжеґож М. Антипольська акція ОУН-УПА // Ї. – 2003. – Число 28. – С. 36. 30 Гошовська В. А., Сьомін С. В., Смолянюк В. Ф. Трагедія Волині: погляд через 60 років/ За ред. Є. К. Марчука. – К., 2003. – С. 24. 31 Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1993. – 349 s. 32 Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи Опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – К.: Пульсари, 2002. – С. 502. 33 В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін // Український визвольний рух. Зошит 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – С. 127-137. 34 Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały międzynarodowego seminarium „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej”. – Warszawa, 3-5 listopada 1999 / Oprac. red. R. Nedzielko. – Warszawa, 2000. – T. 6. – S. 22). 35 Filar W. “Burza” na Wołyniu. Z dziejów 27 Wołyńskiej dywizji Piechoty Armii Krajowej. – Warszawa: Rytm, 1997. – S. 46-47. 36 Przed akcją “Wisła” byl Wołyń. Praca zbiorowa pod red. W. Filara. – Warszawa: SZZAK, 2000. – S. 127-137. 37 Сливка Ю. Ю. Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни: витоки та наслідки. – Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 36-37 . 38 Motyka G., Wnuk R. Pany i resuny. Wspólpraca AK-WiN I UPA w latach 1945-1947. – Warszawa, 1997. 39 Див.: Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943-1948. – Warszawa: Wolumen, 1999. – 552 s. 40 W. Romanowski. Kainowe dni. – Warszawa. – 1990. – S. 147,190. 41 Мотика Ґ. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій // Ї. – 2003. – Число 28. – С. 52. 42 Сергійчук В. І. Наша кров – на своїй землі. – К., 1997. – С. 51-53; Сергійчук В. І. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. — К. : Дніпро, 1996. — 494 с. та ін. 43 Кичий І. Українсько-польські відносини на Волині в роки Другої світової війни // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.) / Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 34-38. 44 Трофимович В. Москва і українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. За ред. П. М. Чернеги. – Київ- Краків: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2002. – С. 143-146; Трофимович В. Роль Німеччини та СРСР в українсько-польському конфлікті 1935-1945 рр. – // Ї. – 2003. – Число 28. – С. 118-146. 45 Див.: Над Дніпром і Віслою. – 2004. – № 3-4.

Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року

Репозитарії

Схожі ресурси