Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського)
У статті аналізуються полемічні трактати о. Лева Кревзи “Obrona jednosci cerkiewnej” (1617) і Захарії Копистенського “Палінодія” (1620-1622) як феномен діалогу західної та східної християнських культур, мотивованого пошуком історичних засад власної релігійної ідентичності. Виявляються риси “сарма...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132783 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) / І. Ісіченко // Слово і Час. — 2009. — № 1. — С. 61-67. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-132783 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1327832018-04-27T03:03:13Z Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) Ісіченко, І. Ad fontes! У статті аналізуються полемічні трактати о. Лева Кревзи “Obrona jednosci cerkiewnej” (1617) і Захарії Копистенського “Палінодія” (1620-1622) як феномен діалогу західної та східної християнських культур, мотивованого пошуком історичних засад власної релігійної ідентичності. Виявляються риси “сарматської” релігійності. Хронологічна лінія надає об’ємності літературному просторові тексту. Місце церкви визначається в перспективі плекання досвіду святості, утіленої в конкретних персонажах. Дискурс відображає пошук гармонії між непроминущим та історично перехідним у помісній традиції як конкретному втіленні благодатної дії Святого Духа в етнічно й культурно визначеній людській спільноті. Polemic treatises “Obrona jednosc cerkiewnej” (1617) by Fr. Leon Kreuza and “Palinodia” (1620-1622) by Fr. Zacharias Kopystenski are treated in this article as a kind of dialogue between western and eastern Christian cultures, provoked by their authors’ search for historical foundations of their religious identity. The author of the essay singles out the main features of “Sarmatian” piety, arguing that this chronological line adds extensionality to literary texts. The place of church is defined in accordance with its concern for holiness experienced by real persons. The author states that the polemic discourse reflects the search for harmony alternating between everlasting and historically transitive elements of the local church tradition as an incarnation of the grace-giving action of the Holy Spirit in the human community which has its own ethnical and cultural specifics. В статье анализируются полемические трактаты о. Льва Кревзы “Палинодия” (1620-1622) как феномен диалога западной и восточной христианских культур, мотивированного поиском исторических основ собственной религиозной идентичности. Выявляются черты “сарматской” религиозности. Хронологическая линия придаёт объёмность литературному пространству текста. Место церкви определяется в перспективе развития искусства святости, воплощённого в конкретных персонажей. Дискурс отражает поиск гармонии между непреходящим и исторически преходящим в поместной традиции как конкретном воплощении благодатного действия Святого Духа в этнически и культурно определённой человеческой общности. 2009 Article Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) / І. Ісіченко // Слово і Час. — 2009. — № 1. — С. 61-67. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132783 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ad fontes! Ad fontes! |
| spellingShingle |
Ad fontes! Ad fontes! Ісіченко, І. Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) Слово і Час |
| description |
У статті аналізуються полемічні трактати о. Лева Кревзи “Obrona jednosci cerkiewnej” (1617) і
Захарії Копистенського “Палінодія” (1620-1622) як феномен діалогу західної та східної християнських
культур, мотивованого пошуком історичних засад власної релігійної ідентичності. Виявляються риси
“сарматської” релігійності. Хронологічна лінія надає об’ємності літературному просторові тексту. Місце
церкви визначається в перспективі плекання досвіду святості, утіленої в конкретних персонажах. Дискурс
відображає пошук гармонії між непроминущим та історично перехідним у помісній традиції як конкретному
втіленні благодатної дії Святого Духа в етнічно й культурно визначеній людській спільноті. |
| format |
Article |
| author |
Ісіченко, І. |
| author_facet |
Ісіченко, І. |
| author_sort |
Ісіченко, І. |
| title |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) |
| title_short |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) |
| title_full |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) |
| title_fullStr |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) |
| title_full_unstemmed |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) |
| title_sort |
історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом о. лева кревзи, чсвв та о. захарії копистенського) |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Ad fontes! |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132783 |
| citation_txt |
Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу (зі спостережень над діалогом
о. Лева Кревзи, ЧСВВ та о. Захарії Копистенського) / І. Ісіченко // Слово і Час. — 2009. — № 1. — С. 61-67. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ísíčenkoí ístoričnaretrospektivavbagatovimírnostíbarokovogopolemíčnogodiskursuzíspostereženʹnaddíalogomolevakrevzičsvvtaozaharííkopistensʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-09T17:58:15Z |
| last_indexed |
2025-07-09T17:58:15Z |
| _version_ |
1837193124441489408 |
| fulltext |
Слово і Час. 2009 • №1 61
Архієпископ Ігор ІсіченкоАрхієпископ Ігор ІсіченкоАрхієпископ Ігор ІсіченкоАрхієпископ Ігор ІсіченкоАрхієпископ Ігор Ісіченко
ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА В БАГАТОВИМІРНОСТІ БАРОКОВОГО
ПОЛЕМІЧНОГО ДИСКУРСУ (ЗІ СПОСТЕРЕЖЕНЬ НАД ДІАЛОГОМ О.
ЛЕВА КРЕВЗИ, ЧСВВ ТА О. ЗАХАРІЇ КОПИСТЕНСЬКОГО)
о. Захарії Копистенського “Палінодія” (1620&1622) як феномен діалогу західної та східної християнських
культур, мотивованого пошуком історичних засад власної релігійної ідентичності. Виявляються риси
“сарматської” релігійності. Хронологічна лінія надає об’ємності літературному просторові тексту. Місце
церкви визначається в перспективі плекання досвіду святості, утіленої в конкретних персонажах. Дискурс
відображає пошук гармонії між непроминущим та історично перехідним у помісній традиції як конкретному
втіленні благодатної дії Святого Духа в етнічно й культурно визначеній людській спільноті.
Ключові слова: полемічний дискурс, бароко, сарматизм.
Archbishop Igor Isichenko. A historical retrospective in multidimensional polemic discourse of baroque
(notes on the dialogue between Fr. Leon Kreuza, OSBM and Fr. Zacharias Kopystenski)
i cerkiewnej” (1617) by Fr. Leon Kreuza and “Palinodia” (1620&1622)
by Fr. Zacharias Kopystenski are treated in this article as a kind of dialogue between western and eastern
Christian cultures, provoked by their authors’ search for historical foundations of their religious identity. The
author of the essay singles out the main features of “Sarmatian” piety, arguing that this chronological line
adds extensionality to literary texts. The place of church is defined in accordance with its concern for
holiness experienced by real persons. The author states that the polemic discourse reflects the search for
harmony alternating between everlasting and historically transitive elements of the local church tradition as an
incarnation of the grace&giving action of the Holy Spirit in the human community which has its own ethnical
and cultural specifics.
Keywords: polemic discourse, baroque, sarmatian nature.
Структура полемічного дискурсу епохи Реформи витворюється новою
семіотичною перспективою, на яку впливають і стимульований гуманістичними
студіями напружений пошук складників ідентичності обрядового метатексту [1,
2, 7], і динамічний процес формування християнина за допомогою щодалі
популярніших духовних вправ [6,13, 16], і алегорична мова опису молитовного
життя іспанських містиків [8, 14]. Прагматика тексту поступово змінюється.
Розглядаючи психологію полемічного діалогу, маємо врахувати комплекси
меншовартості, провоковані перевагами спільноти християн латинського обряду
в царині освіти, богословської науки, у політичному житті Речі Посполитої.
Водночас із захистом від звинувачень у зраді східної традиції, що надходили
від православних співвітчизників, з’єднаній із Римом Церкві необхідно було дбати
про збереження вірних, особливо представників суспільних еліт, від асиміляційних
процесів [10, 11, 12]. Це вимагало твердого усвідомлення своєї східної ідентичності
в реальному церковному контексті. Проблема гармонії помісності й уселенськості
Церкви стає однією із провідних літературних проблем.
Пошук свого місця в новій системі етноконфесійних координат ранньомодерної
Європи ускладнюється як розколом Західної Церкви, так і дедалі помітнішим
змаганням нового релігійного центру православного Сходу, Москви, зі
стародавніми східними патріархатами. Феномен “третього Риму” змушує
відмовитися від антитетичної моделі християнського світу, зобов’язуючи брати
до уваги обрядову неоднорідність православної традиції.
Polemic treatises “Obrona jednosc
У статті аналізуються полемічні трактати о. Лева Кревзи “Obrona jednosci cerkiewnej” (1617) і
62 Слово і Час. 2009 • №1
Слово і Час. 2009 • №1 63
не були повинні доповідати про це світському станові, як до цієї справи не
належному, могли б приватно про це радитися з тими, кого б розуміли бути
здатними до цієї справи, і то могли чинити це зі своєї доброї волі, а не з
повинності” [15, 95&96]. Принагідно наведено лист князя Костянтина Острозького
до київського воєводи від 21 червня 1593 р. Подано докази того, що Берестейська
унія стала добром для Руської Церкви. Східний обряд і надалі зберігається як
частина руської традиції, прецедентом до чого є наявність кількох десятків
грецьких монастирів і парафій в Італії: у Сицилії, Апулеї, Калабрії. Під самим
Римом діє монастир Ґротаферрата, а в Римі заснована Грецька колегія з церквою
свт. Афанасія. Руські церкви зберігають візантійський обряд і будуються
відповідно до його вимог, витрачаючи на це тисячі злотих: “Якби ми сподівалися
коли стати римського обряду, для чого б ми витрачалися на такі оздоби, котрі
тільки грецьким церквам надаються, а латинникам нінащо. І справді, коли б це
їм дісталося, мусили б усе псувати, як катапетасму, що нашою руською мовою
звемо Деісус, тобто перегородку, котра відгороджує вівтар від самої церкви,
вельми коштовну, вся сніцарської роботи, оздоблена кращими фарбами й рукою
доброго майстра” [15, 104].
Серед найпомітніших здобутків Берестейської унії Лев Кревза особливо
вирізняє духовну освіту, яку за минулі роки хто вже здобув, а хто завершує.
Він також нагадує про унормування монастирського життя, про новіціат, що діє
в Битені, про розбудову Віленського монастиря. Завершуючи твір, автор
стверджує, що унія не потребує участі безсилих і залежних від султана
Вселенських Патріархів, а є справою самої Руської Церкви, перед якою
розкриває нову перспективу.
Παλινοδια или Книга обороны каèолической святой апостолской Всходней
Церкви и святых патріархов, и о Грекох, и о Россох христіанех” Захарії
Копистенського лишилася в рукописі. Цей полемічний трактат уважається
найґрунтовнішою працею православних богословів Києва на тему стосунків
Західної та Східної Церков. Працю над ним автор почав 1619 р. і завершив
1622 р.
Головний критерій оцінки діяльності Церков – вірність апостольській традиції,
продовженій Отцями, – природно включається автором до контексту
“сарматської” культури, тобто шляхетської субкультури Речі Посполитої епохи
Бароко [4, 134&144]. Система цінностей сарматизму спиралася на лицарські ідеали
вірності монархові, державі, народній традиції. “Сарматська” релігійність, не
втрачаючи євангельського універсалізму християнства, робить помітний акцент
на етнічних і регіональних (“помісних”) особливостях церковного життя: обрядовій
ідентичності, культі місцевих святих, самобутності церковної історії краю –
“Сарматских краин Росских” [9, ствп. 966], “Сарматов, то єст Россов або Славян”
[9, ствп. 1103]. Ці риси позначилися й на “Палінодії”. Зберігаючи переважно
конфесійний зміст, трактат дещо доповнює його етнокультурною проблематикою,
головно історичною. Автор наголошує на спільності історичної долі народів Речі
Посполитої, нагадує про хрещення стародавніх поляків від рівноапп. Кирила і
Мефодія за часів Великої Моравії і мріє про збереження єдності віри з поляками,
посилаючись на приклад Станіслава Оріховського: “О! ґды бы и нынhшніи панове
Поляцы так чтили, шановали и поважали св. столицу Константинополскую..,
одна отчизна – Корона Полская – выховала, и одна Константинополская столица
вhру не вступовали” [9, ствп. 607].
Прагматичній конкретиці західного богослов’я автор протиставляє надання
екзистенційного сенсу вірі й актові сповідання віри, утіленому в конкретному
тексті. “Подобенство будованя або метафоричная мова тая в том самом
залежить, же як на фундаментh держится иноє каменьє, и ин их в том
зъєдноченю и злученю ся держит, так и церковь, то єсть вhрныи люде, на
одной и той же вhрh полегши, межи собою держать злеченьє ся и зъєдноченьє.
теды нhґды бы з нами, братіею своею, которых один народ Роксолянскій сплодил,
вhры Христовы научила, – нhґды бы, мовлю, з нами, братією своєю, в пранки о
“
64 Слово і Час. 2009 • №1
Которая вhра ґды уступуєт, упадают з набудованья того тыи, которыи з иншими
вhрными не самою вhрою и єй належными злучалися и єдночили” [9, ствп.
378].
Захарія Копистенський доводить, що, як апостол Петро не мав переваг над
іншими апостолами, так і римський єпископ – лише один із рівних ієрархів. Він
повертається до традиційного й відомого вже в українській літературі [5, 250&
265] мотиву ключів, символіка яких визначається євангельським текстом (Мт.
16:18&19). Ключі від неба по воскресінні Христовім дані Ним усім апостолам.
Говорячи про “владу ключів”, Захарія Копистенський нагадує про недавні випадки
втручання в українське церковне життя східних патріархів: Йоакима, патріарха
Антіохійського – 1579 р., та Єремії, патріарха Константинопольського, – 1591 р.
Перший із них відлучив від церкви священика Григорія Горбачевського за
зневаження монаших обітів, одруження з дальшим ієрейським служінням. Тіло
спочилого 1589 р. священика було згодом знайдене при розкопках церкви
почорнілим і стверділим. І лише коли братчик Симеон Горбачевський дістав
розрішальну грамоту в Константинопольського патріарха, тіло зотліло [9, ствп.
469&471]. Додаються і ще деякі повчальні розповіді. Автор виявляє обізнаність
із відомою історією життя митрополита Григорія Цамблака і заперечує визнання
київським митрополитом примату римського архиєрея, хоча й підтверджує сам
факт їхнього листування.
Відповідаючи Леву Кревзі, Захарія Копистенський доводить, широко
звертаючись до біблійних, богословських, канонічних і церковно&історичних
джерел, “иж не сам один бискуп Римскій потомок и наступницею Петра св. єст,
– але всh патріархове, от них єпископове, так Петровыми, як и Андреовыми,
Павловыми, Іякововыми и всhх иных апостолов суть наступниками и потомками”
[9, ствп.484]. Захарія Копистенський виходить із принципу пентархії – особливого
авторитету в Церкві п’яти патріархів: Римського, Константинопольського,
Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського.
Парадоксальним чином Захарія Копистенський пов’язує навернення Русі до
християнства з церковним розколом. У розколі він звинувачує виключно Західну
Церкву, хрещення ж Русі, що сталося приблизно під час розколу, трактує як
компенсацію відпадіння Рима: “Уважай же, православный чителнику, як Бог Святый
церкви Своєй нагородил отпаденьє римлян и латинников – наверненьєм
незличоных Малой и Великой Россіи народов” [9, ствп. 883].
Уже в другому розділі автор “Палінодії” надає наверненню Русі провіденційного
значення. Водночас дуже критично зображується позиція Західної Церкви, а
четвертий хрестовий похід, що обернувся захопленням Константинополя,
описаний слідом за Микитою Хоніятом як тріумф жорстокості хрестоносців,
сповнений натуралістичних картин плюндрування святинь і знущання із
православних греків. Сучасні випробування Церкви показано в контексті стислого
огляду християнської мартирології як продовження хресних страждань Спасителя.
Короткі описи чудесних явлень Божої ласки, починаючи від чуда сходження
благодатного вогню в Єрусалимі, та досвід сучасних святих Сходу постають
доказом правдивості збереженої на цім терені православної віри. До “Палінодії”
включається принагідно місяцеслов із днями пам’яті руських святих. А доказом
безперервної тяглості побожного життя стає підсумкове повідомлення про
смерть прп. Йова Княгиницького 1621 р. як взірець сучасного руського
подвижництва [9, ствп. 856].
В одному зі списків “Палінодії” – Синодальному – у виносці до згадки про
поставлення шостого, Московського, патріарха додано прикметне зауваження,
яке проектується в міжправославні взаємини XVII ст.: “Барзо то неслушне учинено,
бо ґды геретиком пред тым кого узнано, теды, самого анаèематизовавши, той
єпархіи православного святителя за пастыря давали, а новых provinciy вмhсто
старих не чинили, в нагороду с тых которого єпископов. Прости ж за тоє!
Належало бовhм той Россiи под метрополитом Кiєвским быти. А то ся штось
по жестосердiи стало, як и папеж 4&х при собh в Римh маєт патрiархов з
Слово і Час. 2009 • №1 65
кардиналов их, для зуполного клиру починивши, абы над всhми монарховал,
што же сам ганиш. И овогож нового патрiаршества не хвалю” [9, ствп. 570].
Україна (Мала Русь) присутня в моделі світу Захарії Копистенського як природна
частина східної християнської цивілізації, що зберегла непорушним учення Отців,
дотримується канонів Уселенських соборів і збагачує свою скарбницю подвигами
святих, несучи хрест утисків і переслідувань: “Єст, єст, и на востоцh, єст в
Греціи, и в Македоніи, єст в Булгаріи, Сербіи, в Молдавіи, єст в Малой Россіи,
єст и в Великой Россіи премного святых и чудотворцев” [9, ствп. 811]. Він
тлумачить установлення свята перенесення мощів свт. Миколая Мир&Лікійського
не католицьким впливом, а особливою пошаною Русі до цього святого. Докладно
пояснюється, що Барі, куди було перенесено мощі, на той час було грецьким
містом, бо в Калабрії або Апулеї більшість жителів були етнічними греками й
визнавали візантійський обряд. Принагідно зауважено й існування на Русі свята
Покрови, також відсутнього у греків [9, ствп. 894&895]. Розвиток освіти й науки
на Заході Захарія Копистенський пояснює грецькими джерелами латинської
цивілізації та впливом нових емігрантів із Греції, до того ж “Латинникове верху
высокой мудрости Грецкой не дошли” [9, ствп. 901]. Він дотепно пише: “И мы,
Россове, если для наук в краи Нhмецкіи удаємося, не по Латинскій, але по
Грецкій розум удаємося, гдh як своє власноє, заходним от Греков на час
короткій повhреноє, отбираємо” [9, ствп.900]. Захарія Копистенський згадує
сучасних йому руських письменників і богословів: монаха Артемія, Стефана
Зизанія, архімандрита Леонтія Карповича, архідиякона Віталія.
Акцент зроблено на східних, візантійських джерелах українського християнства
та на його апостольському початку. Для цього актуалізується Свято&Андріївська
легенда про прихід на Русь св. ап. Андрія Первозваного. У ній зауважено
провіденційні мотиви місійної подорожі апостола, але водночас місія Андрія
проектується на сучасні авторові руські геокультурні реалії. Згадано, що Андрій
стояв на горі “Воздихальній” (бо ніби відпочив, “отдихнув” на ній). Андрієва
проповідь визнається першим із чотирьох хрещень Русі. Слідом за нею йде
друге хрещення – близько 886 р. за патріарха Фотія, про яке розповідають
історики Іоан Зонара та Цезар Бароній, та третє хрещення княгині Ольги.
Володимирове хрещення автор уважає четвертим і подає про нього відомості
не лише за “Повістю временних літ”, а й за Яном Длугошем, Матеєм Мєховітом,
Матеєм Стрийковським.
Після інформації про князювання Ярослава Мудрого наведено розповідь про
місію святих Кирила й Мефодія, в якій також акцентується на поширенні ними
візантійського обряду: “А што ся ткнет Моравы, Чех, Угоров и Ляхов, хто бы их
окрестил и научил вhры от початку, повhдаю, же были окрещены от єпископов
Грецких и вhры научены не иншей, єно той, которую и нынh церков всходняя
вызнаваєт” [9, ствп. 988]. Докази цього автор шукає в житіях Кирила й Мефодія,
чеських князів Людмили та Вячеслава, у розповідях про Краків часів королеви
Ядвіґи, коли ще помітні були сліди слов’янського минулого краківських храмів.
Кириличні видання Швайпольта Фіоля також долучено до цих доказів. Окремо
додаються ґрунтовані на документальному матеріалі розповіді про слов’янський
субстрат церков Угорщини, Польщі.
Захарія Копистенський активно заперечує тезу про те, що хрещення Русі
відбулося за часів єдності Рима й Константинополя. Розкол уже був помітний
від часів патріарха Фотія. Простежуючи історію київських митрополитів і наводячи
короткі довідки про кожного з них, автор наголошує на тому, що “жаден
митрополит Кієвскій в послушенствh папежа анh в єдности з костелом Римским
не был” [9, ствп. 1005]. Руський народ зображений автохтоном Східної Європи,
безпосереднім спадкоємцем Ноєвого сина Яфета. “В том благословеном
Яфетовом поколhню народ Россійскій найдуєтся, который и донынh в Афетовом
подhлh и державh седит. Той народ Яфетов широкій барзо был, и славен, для
чого и Славенским назван” [9, ствп. 1103]. Захарія Копистенський повертається
66 Слово і Час. 2009 • №1
до стародавньої історії, виділяючи легендарні епізоди, що свідчили про мужність
і волелюбність сарматів&русинів: “Так той народ Росскій был валечный, же нhґды
от жадного монархи не был звоєван” [9, ствп. 1103]. Згадано про славу русинів
ще за часів Троянської війни, Александра Македонського, Октавіана Августа,
котрий нібито боявся починати війну з Руссю. Прийняття християнства
зображується наслідком дії Божого провидіння й добровільним вибором Русі.
Так само добровільним постає приєднання руських князівств до Польщі: “По
многых лhтhх пришло до того, же ся Росскіи князh доброволне за певними
пактами до кролевства Полского прилучали, в головах варуючи собh вhру и
свое набоженство и церкви в цhлости и во вшеляком беспеченствh заживати”
[9, ствп. 1110]. Князь Данило Галицький, приймаючи від папи римського корону,
“не отступовал вhры, єно за почесть ко болшей своєй славh принял оную” [9,
ствп. 1109]. Русь не визнала Флорентійську унію й новий календар, зберігала
вірність Константинополю. Але водночас вона була вірною захисницею Речі
Посполитої від ворогів.
Отже, у богословському діалозі між о. Левом Кревзою та о. Захарією
Копистенським спостерігаємо очевидне перенесення акцентів у площину властивих
“сарматській” релігійності цінностей, що визначалися ставленням до помісної
церковної традиції. Історична ретроспектива виходить поза межі дотеперішнього
обговорення статусу апостола Петра в ранньохристиянській громаді, примату
римського архієрея, провини за церковний розкол 1054 р. та ефективності його
залагодження Фераро&Флорентійським собором 1439 р. Хронологічна лінія надає
об’ємності літературному просторові тексту. Увиразнюються мотиви автохтонності
православ’я та католицизму, форм і меж присутності помісної спільноти у
Вселенській Церкві. Українська Церква шукає свого місця не лише в ситуації
цивілізаційного розламу поміж Заходом і Сходом, але й у перспективі плекання
досвіду святості як запоруки подолання розколу. Особистий аскетичний досвід
авторів, що очолюють найбільші монастирі з’єднаної та не з’єднаної з Римом
Київської митрополії, відображає загальну програму тексту: пошук гармонії між
непроминущим та історично перехідним у помісній традиції як конкретному втіленні
благодатної дії Святого Духа в етнічно й культурно визначеній людській спільноті.
Слово і Час. 2009 • №1 67
Володимир ПоліщукВолодимир ПоліщукВолодимир ПоліщукВолодимир ПоліщукВолодимир Поліщук
ЯКІВ ЩОГОЛІВ У ЛЕКТУРІ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА
Аналізуються статті й рецензії П. Филиповича, в яких з’ясовано обставини виникнення й побутування
творів поета в українському й російському літературних контекстах.
Ключові слова: балада, переклад, переспів, ремінісценція, романтизм.
Volodymyr Polischuk. Yakiv Schogoliv in Pavlo Fylypovych’s reading
The author of this article surveys the essays and reviews by Pavlo Fylypovych in order to find out how the
poet’s works appeared and then were integrated into Ukrainian and Russian literary contexts.
Key words: ballad, translation, free translation, reminiscence, romanticism.
Про Якова Щоголева (1823 – 1898) українськими літературознавцями в різні
роки і в різні епохи написано значно більше, ніж витворив за своє життя цей не
надто знаний серед суспільності поет. Та й писали про Щоголева такі авторитети
в літературознавстві, що вже самі імена їх стимулюють до глибшого знайомства
з відносно невеликою (всього дві збірки!) творчою спадщиною цього митця:
М. Сумцов, О. Огоновський, М. Петров, І. Айзеншток, Б. Лепкий, М. Зеров,
О. Дорошкевич, Є. Маланюк, дещо пізніше – П. Волинський, І. Пільгук,
А. Погрібний, зовсім щойно – Я. Поліщук... У публікаціях названих дослідників
глибоко й різнобічно (в окремих – із відомими ідеологічними рудиментами)
осмислено постать і творчість Щоголева, причини й наслідки як
“небезперервного” творчого поступу самого поета, так і певної циклічності
літературознавчої уваги до його – Щоголева – творчої спадщини.
“Непривітаний співець” (М. Зеров), Я. Щоголів дістав справжньої й широкої
уваги до своєї персони і своєї творчості вже посмертно, у 20&х роках ХХ
століття, як і пророкував. Саме тоді з’явилися книжки його творів і низка статей
у періодиці й курсах історії письменства [див.: 1, 2, 3, 12, 13]). Увагу дослідників
привернули й вельми специфічна позиція Щоголева стоствно власної ж творчості,
і сама його поезія, особливо останнього періоду творчого самовираження, коли
в ліриці поета з’явилися теми й мотиви, котрі, за слушним твердженням сучасного
літературознавця, “знайшли симпатиків допіру в наступних поколіннях, тобто
виявилися співзвучними неокласикам в 1920&х роках, а трохи пізніше викликали
симпатію Євгена Маланюка. Ці естетичні оцінки, власне, дають підстави бачити в
Щоголеві попередника модерністичного руху, що поставив міцні акценти на
майстерності форми в літературі” [5, 144]. Природно, що поет із такими
естетичними настановами, зокрема класицистичними, чи не насамперед привернув
увагу київських неокласиків, зокрема й Павла Филиповича. Слід зауважити, що
останній як історик літератури найбільше уваги приділив новітньому для його
часу українському письменству (І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка,
О.Кобилянська та ін.), в якому виразно означувалися модерністичні риси. Логічно,
що “премодерніст” Щоголів теж привернув увагу Павла Филиповича. Филипович
вельми глибоко знав творчість Щоголева, часом використовував її задля певних
семантичних паралелей із поетами пізнішими, як&от із лірикою О. Олеся. Павло
Петрович заочно полемізує з думкою М. Грушевського, який “помилково
наблизив Олеся до “свого старшого земляка” – Якова Щоголева, “що хоч з
|