Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті
Творчість Теодосія Осьмачки як літературного критика маловідома, оскільки його праці цього характеру були написані на еміграції, опубліковані в різних закордонних періодичних виданнях. Вони засвідчують схильність письменника до літературно-критичної праці, поглиблюють розуміння його естетичних і...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132879 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті / Т. Осьмачка // Слово і Час. — 2009. — № 3. — С. 93-108. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-132879 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1328792018-05-15T03:03:00Z Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті Осьмачка, Т. ХХ століття Творчість Теодосія Осьмачки як літературного критика маловідома, оскільки його праці цього характеру були написані на еміграції, опубліковані в різних закордонних періодичних виданнях. Вони засвідчують схильність письменника до літературно-критичної праці, поглиблюють розуміння його естетичних і суспільно-політичних засад, методики й методології в оцінці естетичних явищ та їх творців. Стаття “Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті” була видрукувана в газеті “Українські вісті” за 10, 13 та 17 квітня 1952 року. Ми послуговувалися нею, досліджуючи стильові та філософські домінанти творчості Т.Осьмачки. Подаємо у відповідності до оригіналу і з редакційним вступом “Українських вістей”. 2009 Article Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті / Т. Осьмачка // Слово і Час. — 2009. — № 3. — С. 93-108. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132879 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
ХХ століття ХХ століття |
| spellingShingle |
ХХ століття ХХ століття Осьмачка, Т. Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті Слово і Час |
| description |
Творчість Теодосія Осьмачки як літературного критика маловідома,
оскільки його праці цього характеру були написані на еміграції, опубліковані
в різних закордонних періодичних виданнях. Вони засвідчують схильність
письменника до літературно-критичної праці, поглиблюють розуміння
його естетичних і суспільно-політичних засад, методики й методології
в оцінці естетичних явищ та їх творців. Стаття “Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті” була видрукувана в газеті “Українські вісті” за 10, 13 та 17 квітня 1952 року. Ми послуговувалися нею, досліджуючи стильові та філософські домінанти творчості Т.Осьмачки. Подаємо у відповідності до оригіналу і з редакційним вступом “Українських вістей”. |
| format |
Article |
| author |
Осьмачка, Т. |
| author_facet |
Осьмачка, Т. |
| author_sort |
Осьмачка, Т. |
| title |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| title_short |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| title_full |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| title_fullStr |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| title_full_unstemmed |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| title_sort |
бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
ХХ століття |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/132879 |
| citation_txt |
Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному побуті / Т. Осьмачка // Слово і Час. — 2009. — № 3. — С. 93-108. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT osʹmačkat bezdorížžânašihmistecʹkihšlâhívulíteraturíívlíteraturnomupobutí |
| first_indexed |
2025-07-09T18:11:09Z |
| last_indexed |
2025-07-09T18:11:09Z |
| _version_ |
1837193943009198080 |
| fulltext |
92 Слово і Час. 2009 • №3
А чи любить він запах конопель у леваді? А чи... І так без кінця. І за кожним
запитанням знову набігала болюче-солодка хвиля, і сексот-осназ робився
маленьким-маленьким” [4, 148]. Художній світ сповнений сірих кольорів. Слова
Сталіна “Дев’ятий порушив дуже важливе питання. Ми повинні його обміркувати.
Коли саме це буде, через тиждень чи через рік, ми тепер не можемо цього
сказати”) [4, 371] залишилися без належної відповіді. Реальність нездійсненого,
реальність “небуття” – це порожнеча, “ніщо”. Сіра невизначена реальність – це
своєрідний художній прийом для зображення картин непривабливого життя
в тоталітарному світі. Саме тому домінує у творі сірий колір. Сталін звик
працювати командними методами, він лякається нового, планів і фантазій, живе
інстинктами, набутими впродовж життя, і як наслідок неспроможний подолати
власну обмеженість, виявити волю. Такою постає правда про Сталіна, образ
якого служить уособленням тоталітарного світу.
Як бачимо, в українській діаспорній прозі людина зображена в системі
соціальних відносин, як невід’ємний складник живого світу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Базилевський В. Внутрішній простір // Літературна Україна. – 2006, 9 лютого.
2. Бахтин М. Эстетика словесного творчества // Собр. избр. тр. – М., 1979. – 423 с.
3. Бубер М. Образы добра и зла // Два образа веры. – М., 1995. – С.138-139.
4. Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! – Нью-Йорк, 1971. – 374 с.
5. Дончук З. Куди веде казка. – Філадельфія, 1971. – 384 с.
6. Кодак М. Динаміка авторської свідомості Володимира Сосюри: симультанний аналіз поезій 1920–1936
р.р. // Слово і Час. – 2006. – №11. – С. 52-57.
7. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. – Т.1 / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. – К., 2007. – 608 с.
8. Радул В. Соціальна зрілість особистості // Рідна школа. – 2007. – №4. – С. 3-6.
9. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. Вселенская месса. – М., 2002. – С. 226.
10. Філософський енциклопедичний словник / за ред. В. І.Шинкарука. – К., 2002. – 742 с.
11. Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. – С. 405-406.
12. Щоденники Докії Гуменної // Відділ рукописів Інституту літератури НАН України. – Ф. 234. – Од.
зб. 14.
ІЗ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ СПАДЩИНИ
ТЕОДОСІЯ ОСЬМАЧКИ
Творчість Теодосія Осьмачки як літературного критика маловідома,
оскільки його праці цього характеру були написані на еміграції, опубліковані
в різних закордонних періодичних виданнях. Вони засвідчують схильність
письменника до літературно-критичної праці, поглиблюють розуміння
його естетичних і суспільно-політичних засад, методики й методології
в оцінці естетичних явищ та їх творців.
Стаття “Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в
літературному побуті” була видрукувана в газеті “Українські вісті” за 10,
13 та 17 квітня 1952 року. Ми послуговувалися нею, досліджуючи стильові
та філософські домінанти творчості Т.Осьмачки. Подаємо у відповідності
до оригіналу і з редакційним вступом “Українських вістей”.
Валентина Барчан
Слово і Час. 2009 • №3 93
Т. Осьмачка
БЕЗДОРІЖЖЯ НАШИХ МИСТЕЦЬКИХ ШЛЯХІВ
У ЛІТЕРАТУРІ І В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОБУТІ
Маючи приємність помістити статтю Т.Осьмачки – одного з
найвидатніших українських мистців слова на еміґрації та одного з
найвидатніших українських письменників сучасності взагалі, – вважаємо
за потрібне з притиском наголосити, що – попри чисто “осьмачкинську
суб’єктивність (суб’єктивність, що її, зрештою, ніколи не можна брати
Осьмачці за зле!), – редакція цілком поділяє погляди Шановного Автора
щодо мистецької ситуації еміґрації сьогодні, окреслені терпкими словами:
”Бездоріжжя наших мистецьких шляхів у літературі і в літературному
побуті”. Щоб читачам було зрозуміліше, про що мовиться, пояснюємо:
за визначенням нашого найавторитетнішого літературного критика
(сьогодні – на жаль, великого мовчальника!), Т.Осьмачка належить до
представників органічного стилю в нашій поезії. З цих позицій він і кличе в
своїй статті назад до глибинних національних “праджерел” – джерел усякого
справжнього красного письменства! Якраз тепер, – в умовах “бездоріжжя
наших мистецьких смаків” і мовчанки видатних мистецтвознавців, коли
еміґрантські сирени кличуть нас до “чужих берегів”, – тривожний поклик
мистця заслуговує найбільшої уваги”. – Ред.
Мовчання єсть доброчинність тільки рабів.
ТАЦІТ
Платоне, ти мені друг, але істина мені перший друг.
СОКРАТ
Мужицька правда єсть колюча, а панська – на всі боки гнуча.
Укр. присл.
Чи згадуватимемо чи ні сучасне становище світу, але ми однаково
відчуваємо ввесь жах бути сучасниками доби 20 сторіччя. Земля здригається
від рухів соціальних і національних, захитується в своїх основах ввесь
духовний світ людини: релігія, совість, смаки мистецькі. Все іде як засоби
до нечуваної боротьби людей одного проти всіх і навпаки.
Від цих рухів і наша нація покололася на шматки. А ввесь цей комплекс
поділів несе в собі хаотичне і сліпе змагання на самознищення і
самозаперечення. Під час цієї боротьби фальшуються наші моральні і духові
вартості. Насамперед знецінюємо розуміння таланту і мистецького твору.
Цей неблагородний процес розпочали наші канадійці й американці. А з яких
причин вона виникла – це зараз нас не цікавить, але важливо, що вони її
енергійно провадили в межах часу першої і другої світової війни: редактори
газет і журналів не вишукували талановитих творів і не цікавилися, чи є в
їхньому середовищі талановиті люди, а шукали таких земляків, які можуть
давати тільки твори, за котрі можна не платити. І авторів у своїх стосунках
терпіли тільки тих, які вважали кожне редакторове слово за найвищу оцінку
людських якостей. І наша газета і наш журнал не виховував ні уяви читача,
ні його почуття. Бо бездарний автор і байдужий редактор міг зацікавити
не читачів, тільки тих людей, що вважають на новинки щоденного плину.
94 Слово і Час. 2009 • №3
І до української газети і журналу не було самодостатнього інтересу як до
справжньої речі в широкої української публіки, і не зростала пошана до
рідного слова і такими чином до нашої нещасної Батьківщини, поневоленої
большевиками.
І вся сьогоднішня канадійсько-американська преса українська, вже
доповнена новими еміґрантами, виконує ролю присипача як своїх читачів,
так і не читачів української людності. Ця преса нібито над тутешнім нашим
словом співає одноманітну, холодну і безсердечно-дерев’яну пісню похорону.
Бо, знов підкреслюю: наші редактори не цікавилися і не цікавляться
талановитими творами, а цікавляться, чи автор твору віддає друкувати
дарма, чи ні. І таланти тут цінуються нарівні з найбездарнішими. І далі в
цьому становищі уже нема куди йти.
І горе нам, коли ми не врятуємо престижу своїй літературі! Тоді вся
канадійсько-американська людність нічим ніколи в майбутньому не поможе
вирватися нашим братам і сестрам, батькам і матерям із московського
кріпацтва! Бо ми сумніваємося, чи рідне слово вживатиметься хоч через те,
що воно рідне. І глибоко певні, що українці за красою і мудрістю мистецького
слова йтимуть до чужих літератур.
Але чи не помиляюся я, надаючи такого великого значення талановитій
книжці? Щоб запевнитися щодо цього, наведу приклад із Платонових
діялогів, де, між іншим, Сократ говорить, що тільки мудрість знає стежку
до поетичних творів, а поети – це серце і почуття, якими народи відчувають
волю богів. Ми знаємо, що за тих часів не було прози в формі великих
оповідань, і поезія, а надто Гомерова Одисея, виконувала в греків ту службу,
що тепер виконують повісті, романи й поеми, і ми знаємо, що Одисея – це
колиска сучасної світової літератури, то нам і цікаво, яку науку дав Гомерів
твір давній Елладі чи може він був простісінькою забавкою для дозвільних
людей? Ні. Якби він був забавкою, то його б і грецькі філософи і всі суспільні
шари освічених римлян протягом часу всього існування Римської імперії і
ми тепер так вдумливо не читали б.
Твір Гомерів кожного грека навчав, що світ великий і повний небезпек, яких
людині не під силу перебороти, і через те треба, щоб кожний грек любив ту
землю, на якій живе, і щоб не міняв її на жадні спокуси незнаної морської чи
земної далечини. І вся наступна після Гомера грецька література з Есхілом
і Софоклом так само, як і Гомер, вважали, що найстрашніші можливості для
людини приходять тільки з довколишнього світу. Відтіля Софокл узяв для
своїх п’єс усі драматичні колізії. І тільки з зовнішнього світу він ввів основні
рушії всіх дій у свої твори.
А через те, що римляни завоювавши греків, протягом усього історичного
буття були тільки учнями грецької культури, то й вони мали таку філософію,
як і греки: що всі нещастя приходять на людину тільки ззовні і людина є
жертва сліпого фатума, або Мойри, і мусить любити свою землю, що є
єдиний порятунок від зовнішніх бід. Катул, Проперцій, Овідій, Вергілій і
Горацій були розголошувачами Гомерової філософії. Цією філософією
була пройнята вся людність давньої Греції, як і Риму, від найбагатших осіб
до найбідніших. Тільки християнство, закріпившись душею, зрушило цей
світогляд у бік індивідуалізму, який, пройшовши всі катастрофи історичні
Італійського півострова, оселився в душах середньовічних купців і
Слово і Час. 2009 • №3 95
мандрівників і найповніше виявився в Шекспірових драмах. Це він перемістив
ґрунт філософсько-драматичний із зовнішнього в осередок людини. Коли всі
нещастя і щастя для Гомера й Софокла – це стихійна навала із світу в людину
і на людину, то для Шекспіра всі нещастя і щастя мають зародок у душі і в
почутті індивіда. Шекспір вперше найвиразніше сказав, що все залежить
від волі людини: схоче людина – завоює, схоче – довго використовуватиме
мир для будування свого щастя. І це перші шекспірові герої сказали: я хочу,
я можу, а не Ніцше чи герої нашого Винниченка або Пшебишевського, що
були надлюдьми, бо страшніших надлюдей від Шекспірового Ричарда ІІІ
світова література не знає. Шекспір своїми книгами заманіфестував волю
людини на землі і нестримний темперамент, який жене згадану волю до мети.
І це могло трапитись тільки через те, що Гомер, а після нього і всі грецькі
письменники навчали шанувати ту землю, на якій людина пробуває, навчили
не міняти її ні за які марева далечин морських так само, як і далечин земних.
А коли людина Шекспірового ґатунку і виривалася шукати серед широкого
світу щастя, то тільки во ім’я своєї батьківщини, вимріяної на рідній землі,
яка зветься прекрасним словом воля і яка навіки не перерве свого зв’язку
з рідною землею для повнішого її щастя.
Тільки від Шекспіра ми знаємо про могутні темпераменти, яким кордонів
ніхто не міг накреслити. І це ми спостерігаємо від Фальстафа до королів –
від нижчої верстви до найвищої.
І в шекспірових характерах і темпераментах люди всього світу одні
одних упізнали і прийняли їх у свою духовність. І появляється в Франції
Гюґо, чи свідомо, чи не свідомо це для нас не важливо, але він взявся
обернути Шекспірову людину з дикуна, як її називав Вольтер, у виховану
й милосердну. Гюґо став педагогом світу. Його “Мізераблес”, його “Собор
Паризької Богоматері” – це чудові лекції про людяність і милосердя. І для
мене Гомер, Шекспір, Гюґо – це символи сучасної людини, яка синтезує
нашу європейську культуру.
І я кажу: щасливі народи, що взяли від греків любов до рідного, а від
Шекспіра високий індивідуалізм, культивований серцем Віктора Гюґо! А де
ж ми серед цієї концепції думання? Де наша нація?.. І де її дорога культури?
Найгеніальніший історик, найдогадливіший соціолог не вирівняє для нашого
розуміння цієї дороги!
Наші суспільні верхи всі були навчені слов’янською мовою і розмовляли
нею, а низи мали мову іншу. І якби не гуни, печеніги, половці, турки й татари,
то можливо, що об’єднався б увесь наш нарід мовою церковнослов’янською
насильно так, як тепер об’єднує Сталін у комуну московською катівнею
всі народи. А то нас розбили. І від 1175 року, від постання “Слова о полку
Ігоревім” до появи народніх дум, у нас якесь провалля. Маємо книгу про
боротьбу церковних догм, а не маємо книг про живих людей: маємо твори,
як стати святим, і врятувати душу, а не маємо творів, як урятувати від горя,
від неволі і від насильства маленьку людину, за долю якої був підвівся тільки
голос Івана Вишенського. Слов’янською мовою говорили наші вельможі і
наше духовенство, а нарід – своєю хлопською.
І чим більше та частіше політичні бурі били нашу землю, тим рясніше
відходили верхи нашого народу із своєю слов’янською наукою до Польщі та
Москви! Бо наш нарід був чужий своїм панам, що говорили малозрозумілою
96 Слово і Час. 2009 • №3
мовою, а пани не хотіли розуміти своє хлопство, що говорило простою
українською мовою. І дороги розійшлися так само, як у пісні співається:
“Ти підеш горою,
а я долиною
і вже не зустрінусь
ніколи з тобою”.
Таким чином слов’янська мова стала найпотужнішим чинником або
клинком, що відколював наші верхи національні від низів, і одним з
найповажніших мотивів, що спонукали нашу аристократію до зради своєму
племені. Не з’єднана живою мовою із своїм народом наша аристократія
почувала мертвотність слов’янщини і легко її кидала, беручи чужу мову для
своєї нації, неначе весною крига з Дніпра зсувається щороку... І наше плем’я
проминули греки із своїм фаталізмом та плеканням любови до рідного краю,
і проминула культура великих характерів, і великої мистецької педагогіки
гуманізму Віктора Гюґо. І жива мова нашого племені стала тільки засобом
оборони від чужинців і розрадою під час рабства в Польщі і в Москві і на
ґалерах та на роботах у Криму. Вона не могла виконувати ту психічно-
виховавчо-естетичну ролю, яку виконувала культура Греції й Заходу, вона
була, як я кажу, засобом оборони – майже таким як луки, самопали та шаблі.
Вона була похожа і на крики дитини, що упала на шляху і опинилася серед
стовпища людей під ногами, що дуже похоже на Самійленків вірш:
“Діямант дорогий на дорозі лежав,
тим шляхом день і ніч люд усякий минав,
і ніхто не впізнав діяманта того,
йшли багато людей і топтали його”.
Бо ніхто не мислив собі, щоб так зневажена мова могла виконувати таку
службу, як мови західних народів. А вже коли вона знайшла собі книжну
форму через Котляревського і Шевченка, то й тоді була зброєю для свого
племени для самооборони, а не для плекання якихось мрій або характерів. І
цю службу вона несе й по цей день. І тоді, як Шевченків “Кобзар”, нагадуючи
своїм патосом Есхіла й Байрона, наше слово поставив у становище такої лінії
розвитку, як і вся грецька культура поставила була європейські народи, ми
тепер цього не відчуваємо, ми відходимо від своєї найблагороднішої традиції
і вбігаємо в дитячу крайність: захоплюємося Шевченковими епігонами,
називаючи це модернізмом. Ми не помічаємо того, що всі модернізми всіх
народів – це наслідування раніших своїх великих духом творців. Вдумайтеся
в мої слова – і зрозумійте, чого ми не спромоглися на таку книгу, як на Заході,
і на таку пошану до книги, як на Заході. У нас нема традицій, щоб наша книга
живої мови плекалася довго нашим духом. Вона має лише віку 150 років.
Тоді як в Італії має 750 років, в Англії 500 років, в Іспанії 600 років, у Росії
300 років, та ще й ми живемо тоді, коли ввесь світ тріщить, ніби збираючись
нас засипати навіки. Але це не значить, що ми мусимо і в наш час мати сяку-
таку зброю-книгу. Ні, коли вже наша книга і є зброєю, то нехай ця зброя буде
найкращою і найзручнішою, а тому і найразючішою. Її не можна віддавати
Слово і Час. 2009 • №3 97
в руки людей малодосвідчених у культурі слова, бо вони виконують свої
обов’язки так само, як виконують зрадники своє діло, може й не свідомо,
як той ведмідь, що хотів каменем убити муху на обличчі приятеля, а вбив
його самого. Так само не можна сподіватися від тих людей, що красиво
трублять про діла, які вони мають зробити, бо сила Духа, діючи глибоко в
істоті людини, затемнюється, а то навіть і зупиняється від словесної гуркотні,
і робиться секрет Духа здобиччю смітника буденщини. Найчутливіші душі
після тарабарщини про якесь діло простісінько його не роблять, а менше
чутливі хоч і роблять, як зобов’язок свій перед колишніми слухачами, але
їх діло завжди з’являється на світ не в тому сяєві духа, який не мрячиться
дріб’язками буденщини.
Це совєти добре враховують, руйнуючи духову творчість людини, і завжди
вимагають оголошення про творчі задуми кожного письменника, таким
чином прирікаючи навіть підсвідомі процеси душі на безсоромне оголення
від всякої містерії таємничого плекання, тих форм, що виникають із безвісті
духового буття. Бо тиха вода греблі рве, а бурхлива рве тільки в дурнів і
в ледачих. І через те треба з оселі нашого духу викурювати всяку фальш
чадом і димом: як мистецьку, так і критичну разом із соціальною – з такою
ж жорстокістю, з якою Бог вигнав Адама і Єву з раю, що порушили містерію
Творця світу. Бо можливо, що і любов людська, овіяна Божою таємницею,
була б і пишнішою, і розкішнішою.
І коли ми не візьмемо все це до уваги, як ділові люди, то й ця зброя слова,
що ми маємо тепер, випаде із наших рук, як скоростріл у сліпого, який не
знає навіть, що в його руках. Не кажучи вже про те, що мудрець не шукатиме
стежок до наших оповідань, а творці оповідань не будуть серцем і чуттям,
яким народ відчуває Бога, як це говорив колись Сократ.
А є страшні ознаки цього наступного часу боятися: на совєтській Україні
наші кати винищили всі розуми, що незалежно мислили майже з такою
розпізнавчою силою, як і найкращі сучасні філософи і суспільствознавці
світу: Єфремов, Ніковський, Ганцов, Щербаківський, Ернст, Михайлів,
Гермайзе, Голоскевич, Новіцький, Зеров, Филипович, Макаренко, Кримський,
Старицька-Черняхівська, Остапенко, Воблий і Слабченко, соціолог і
економіст... І інші й інші... І на Україні лишилася інтелігенція тільки та, що
пристосовується, що хапається за найганебніші галузки буття, яке дає їм
московська зрівнялівка. Та інтелігенція, що свідомо зреклася бути творчою,
але рішила за всяку ціну слухати смороду московських наказів, бо вони єдині
є ґрунтом бути на цьому світі і грітися на курортах і попивати ще сякі-такі
солодощі, освячені підлотою Чеки і дозволені нею для безсоромного вжитку
у чистеньких міських кімнатах, що існують завдяки безправним і голодним
каторжникам, що є всією нашою Батьківщиною. І ця вся наша інтелігенція
там, про яку ми говоримо з драматизмом у голосі, таким своїм зарядом життя
відірвана від свого народу, бо якраз згадане її становище і є умовою мати
спокій у животах, що є там біблією, кораном і беззастережним усемогутнім
законом. Її Москва зробила своїм бичем для отого обдертого і виснаженого
хлопа, що нині є Українським народом. Інтелігенція наша вся, без вийнятку,
що живе і дихає, повернулася до перед-шевченківських кріпацьких часів і
стала єдиною з тією, що була в перших роках 18 століття. І так само, як і аж
та, так і сучасна з цілковитим правом можуть претендувати на Шевченкову
характеристику:
98 Слово і Час. 2009 • №3
“П’явки, п’явки,
може батько останню корову
жидам продав,
щоб вивчити московськую мову.”
Вся наша підсовєтська інтелігенція є погоничем коло свого народу у
московському плузі. І так само, як і кріпаки шевченківських часів ненавиділи
своїх ланових, пригінних, соцьких, десяцьких, економів і інших рідних посіпак,
так само колгоспник, соціялістичний кріпак, ненавидить рідних сучасних панків
з неменшим завзяттям, ніж колись ненавиділи і колії своїх недоляшків та
орендарів. Що ж можна сказати про українських письменників, що аж там? А
те саме, що Шевченко говорив про ксьондзів та орендарів. Ксьондзі навчали,
що кріпак-українець, створений Богом на те, щоб слухати пана, економа,
ланового... і так далі і робити на них мовчки ще й з молитвою. А орендарі,
що йшли назустріч нашому зубожілому селянству з горілкою, навчали це
селянство законів, випробуваних гнобителями нашої батьківщини, що ці
закони найкращі для мужика на землі. А щоб наука ця міцніше трималася
в українській кріпацькій голові, то світили смолоскипи у Варшаві, палячи
усяких Наливайків. А в Москві скрипіли диби на всю Московщину та Україну,
підохочуючи вірнопідданих невільників до пильної роботи...
І наші письменники раз вони живі, то проповідують словом, що рідні
селяни в раю, і кращої країни від совєтської нема ніде, і ніде на світі нема
легшої роботи, як у совєтах. І хоч селяни напівголі і мучені безперестанним
голодом, їм письменники пишуть: брехня, вони не голодні, вони одягнені
краще, ніж їхні батьки вдягалися колись на буржуйських роботах... Навчають
писаннями, мов колись ксьондзі навчали кріпаків казаннями. А під стогони
тих, що умирають у концтаборах, і під голосіння недолітків, яких відривають
від батьків і матерів навіки і завозять у казарми далеких обшарів Есесерії,
щоб виховувати яничарів на тих ще родичів, яких не вивезли з рідних земель,
наші письменники ідуть назустріч пригнобленим розпачем людям з отрутним
словом утіхи, що закони вусатого сонечка найласкавіші до живих тварин
таких, як вони, і що такої ласки ніде ніхто не запобіжить – тільки в Есесерії
вони. Письменники не помічають, що і те слово, яким вони орудують і без
якого і їхнє існування не має ніякої рації, – завмирає в устах народу від тяжкої
праці і від втрати надії на поліпшення свого становища: умерла приказка,
рідна пісня, а її замінила пісня конче про колгосп і про Сталіна. Умерла
казка, бо совєти здерли всю містерію з душ наших селян. Не оповідають
колгоспники собі вже ні про які бувальщини, бо не знають, котра з них не
контрреволюція.
І жах спинив і тут слово і з ним всяке бажання говорити, щоб не опинитися
в концтаборі. І таке становище може плекати в колгоспників не поезію свого
буття, а підтравність, брехню і наклеп. А тому що людська душа, яка б вона
не була, завжди почуває неприродність такого становища і фальш свого
чуття і часом огиду до всього себе, то й шукає винних свого лиха, свого
заклятого становища. І як колись кріпаки говорили в своєму безвихідді, що
Бог до чорта часто обзивається з неба: “Не реви, проклятий, наповниться
твоє безно попами й дяками й великими книжниками й неправедними
Слово і Час. 2009 • №3 99
суддями”... так і тепер колгоспник, опинившись із фальшивою інтелігенцією,
ненавидить її за обман, за слабкодухість і за службу з переляку і, згинаючись
під божевіллям комунізму та скриплячи й клацаючи кістками у всьому тілі,
думає: “Та прийде час, і звірюки своїх зубів не позбирають, а свої собаки
показяться і їх повбивають”...
І тут стає питання, кого ж нам уважати за націю, чи тих, що оббрехалися
і перед собою, і перед народом, чи безголову колгоспну масу? Це дурне
питання можна було б і не ставити, якби на Україні наші грамотяки не
мислили категоріями самійленкової поезії: що вони – нація, що все нехай
гине, щоб тільки з них лишилося хоч два примірники для історії... І крутіть не
вертіть, а напрошується аналогія, що вже наш народ бував без інтеліґенції,
але, живучи, наплодив її знов. І було б щастям, якби наш народ тепер жив у
давноминулому стані, тоді ми не мали б чого журитися, та горе наше тепер
у тому, що колишня пісня:
“Ти підеш горою,
а я долиною,
та вже не зустрінусь
ніколи з тобою”
не може схарактеризувати розлуки цих двох сил, бо вони сьогодні скуті
Москвою, як ведмідь і поводатар ланцюгом і обручами: інтеліґенція прикута
ланцем до народу, який і в ланцюгах і в обручах. Для народу стало бути
ведмедем, а для інтеліґенції поводатором. Тільки що інтеліґенція в кращому
стані: коли здохне ведмідь, поводатар здере шкуру і віддасть москалеві і
одержить нагороду за шкуродерську працю.
Через те, коли б ми йшли на Україну тепер війною, то мусіли б орієнтуватися
тільки на народ, але тому що в нас іде тепер затяжна боротьба і то за такі
обшири, як культура, що можуть при розумній поставі справи охопити
несподівано для нас усі частини Української нації, – ми мусимо брати до
уваги все українське плем’я разом і по можливості обламувати на ньому
сухе гілля, щоб не заважало свіжим паросткам.
Коли всі емігранти наші захопилися віршем Сосюриним, то я певен, що
це через те, що в них прокинулося таке саме чуття, як і в Богочоловіка на
хресті, як розбійник сказав: “Пом’яни мя, Господі, єгда придєші во царствіє
Твоє”. Але я зустрів вірш із іншим настроєм. Всяке глибоке чуття говориться
в словах таких, які другий раз не прокажуться ніколи. Що сказав розбійник,
те сказане раз за все існування людства. Що сказав Шевченко раз:
“Свою Україну любіть,
любіть її во время люте,
в останню тяжкую минуту
за неї Господа моліть”, –
те він сказав так, як ніхто уже не скаже за всієї дальшої історії України,
а Сосюрин вірш є розбалакування на тему Шевченкового вірша. При чому
своєю композицією нагадує одного одесько-басарабського поета на прізвище
Рубльов Кузькін:
100 Слово і Час. 2009 • №3
“В шуме тихом ветерка,
в нежном лепете листка,
в бури грозном завываньи,
в потрясающем рыданьи,
волн рокочущих морских
я слыхала реч Аллаха,
чтоб не ведала я страха
в любви чистой и святой”.
Тут автор перелічує елементи природи і в кожному чує Аллаха про любов.
І якби цей поетичний засіб ми спробували протягти досхочу, то вийшла б
грубезна поема в пана Кузькіна. Сосюра теж не хоче відрізнятися від Кузькіна
нічим і говорить у своєму вірші, щоб любили Україну в зірках, у вербах, вона
“у кожнім серця ударі, у квітці й пташині, у пісні, у думі, в дитячій усмішці,
в дівочих очах і в стязі багряному шумі, в труді і в бою”. І так само, як і
твір Кузькіна, і твір Сосюри можна композиційно тягти до безконечності,
щоб перелічити всі речі, які є на Україні, що привело б до томів ботаніки й
антропології. Це твір найнижчої поетичної проби і нітрохи не нагадує слів
щирих, що, раз сказані, уже не знайдуть навіки собі двійника. Твір нагадує
базікання розніженого малороса за склянкою горілки, що одержав таке легке
соціялістичне замовлення, при якому можна згадати і батька Тараса. А коли
вже і трапилося в цьому вірші щось похоже на людське:
“не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну”, –
то “Свобода” каже, що цей вираз точнісінький є у Франка. Значить, твір
не тільки не мистецький, а ще й з відтинком плагіяту. Що ж тоді за причина,
що всі схопилися за це твориво? Думаю, що тут наслідок не тільки отого
високого чуття, яке я згадав, говорячи про благорозумного розбійника, а
разом і давня прихильність до Сосюри тих людей, які, раз спантеличені
совєтською естетикою від “арс поетіка”, не перестають бути вірними своїй
помилці й сьогодні.
Так ось то яка наша зброя з рідного слова на совєтській Україні, яку вітає
найпримітивніша й наймогутніша невибагливість наша!
Але про що св ідчать так і ось факти? Невже теж про нашу
невибагливість? Якби ж то! А то те, що ми зараз побачимо, говорить,
що ми втратили межі між невіглаством і злочином. У “Нових днях”,
число 22, пани Волиняк і Славутич, зворушливіше з’єднані ніж сіямські
близнюки, пишуть таке:
“На нашу думку, Орест – найкращий поет української нації”. Арґументацій
ніяких. А справа вельми важлива, бо щоб нагородити якогось письменника
таким титулом, треба, щоб його творчість жила явищами, які дає його народ.
І то щоб він не вичитав тем у своїх колег, а щоб сам їх знаходив у межах
власної душі і сам оформляв їх так, як це робили Шевченко, Данте та інші
національні поети інших націй. А Орест не то що не має ні однієї книжки
на теми буття своїх людей із нашої доби, а навіть не має тем, вичитаних
із минулого нашого краю, бо кожна його книжка – це відгомін про думки і
Слово і Час. 2009 • №3 101
почуття тільки сусідніх нам націй та ще й переказаних так точно, як школярі
розказують прочитане вчителям.
Ми знаємо, що багато однакових тем були предметом уваги багатьох
видатних творців Духа, але коли вони були рівні силою наступним зразкам,
то культурні читачі прощали авторську неоригінальність і вводили в славу
її так само, як і першоджерело. Приклади: “Фавст”, “Король Лір” і “Дон
Жуан”. У “Семпер тіро” є теж одна такої якости поезія, і її то і обрав Орест
своєю здобиччю і упхав її всю у той свій вірш, що пани Волиняк і Славутич
показують нам як зразок високого мислення. Це – “у книзі стародавній я
знайшов”. Хоч би якийсь натяк відчувався для доцільності появи його на
світ! А то крім Франкового монтажу та ще якоїсь нерушимої мертвотності
слова нічого нема: неначе вас арештованого совєти змушують пів мішка
пшеничних збоїн з’їсти за те, що випустять вас на волю. І ви пробуєте їх
кілька разів їсти і всі знесилено знеохочуєтеся.
І зовнішній стиль Орестових писань не кращий від їхнього змісту.
Наприклад, той зразок, що взято довести, яка то повнота мистецького
вислову у “найбільшого національного поета”:
“Зерно у бурунах потали,
я знав ганьбу і глум і гніт,
і бурі лютості топтали
шолом ума і серця цвіт”.
До цього ми додамо Филиповичів вірш із книги “Земля і вітер” і, будь ласка,
знайдіть в Орестовім індивідуальність вислову:
“На поталу камінним кригам,
на глуху наругу вітрам,
на зневіру звірям, що плигом
проминають і квітку і храм,
я віддаю тривожно душу”.
Враження таке від цих двох уривків, наче їх писав один автор. Як у поета
Филиповича вжито всіх засобів, щоб затемнити думку, так і в Ореста: у
Филиповича – “камінні криги”, і в Ореста – “буруни потали”. У Филиповича у
вірші негативний герой – “потала” і в Ореста – “буруни потали”. Але Орест,
щоб убити всякий глузд своєї поезії, взятої в маестра Филиповича, позичає
ще шоломів у покійної пані Гриневичевої і начіплює до думки, мов колись
дикунки начіплювали різного шкла й каміння у пацьорки своїх кіс, щоб тільки
власний образ деформувати до дивацьких меж.
Всупереч Орестові, коли великі поети пишуть незрозуміло, то це тому,
що в них складні картини й складні думки. Але придивіться в них до
незрозумілого, і ви побачите, яка простота синтакси й лексики панує, щоб
висловити видива душі. Я тільки не знаю, з якою метою пани Славутич і
Волиняк привели Орестів вірш “Просьба”, і догадуються, що мабуть для
доказу імажиністського способу мислення. В цьому вірші розповідається,
як пробіг дощ, ніби олень, поблискуючи від сонця ногами. Шкода тільки, що
автори славословій “найкращого національного поета” забули Єсенінову
книгу “Голубєнь”, у якій є такі слова:
102 Слово і Час. 2009 • №3
“И шепчет про кусты
непроходимых рощ,
где пляшет, сняв порты,
златокаленый дождь”.
Але, на жаль, цей уривок тільки підкреслює математичні здібності в пана
Ореста, а не поетичні, бо Орест перший помітив, що у німецького дощу
чотири ноги, а в руського – дві.
Тепер, залишаючи “оригінальний” стиль Орестів, перейдемо до духу творів
“найкращого українського національного поета”. А щоб багато не патякати,
то обмежимося тільки критикою Орестового приятеля пана Державина:
“Це поезія екстатичної візії духовного монсальвату. Орестову творчість
просякає метафізичний комплекс Ґрааля – ідея обраности та осяяння”.
І коли вже таку філософію вважають хлопці з “Нових днів” за українську
національну, то я маю право проповідувати, що штани Тараса Бульби
є найвластивіша форма одягу німецьких королів. Тільки що як на мене
дивилися б мої знайомі під час такої проповіді?
А “Свобода” через свою наївність та заклопотаність про цей комплекс
людського духу від вдоволення аж пищить та друкує статті, що от, мовляв,
навіть німецька поетка, роблячи доповідь про українську поезію, взяла мотто
з Барчного вірша: “Де птиці промені прядуть”, і в своїй доповіді, мовляв,
хвалить теж Ореста. Чого вона так робить з іменем Ореста, уже ясно нам із
статті Славутича і Волиняка, а щоб стало ясно нам про Барчних птиць, не
вдаючись у наміри німецької Льореляй, ми виписуємо із “Старшого Боярина”,
сторінка 74: “Сонячне проміння було похоже після дощового ранку на довжезні
жовті нитки, які хтось тількищо встиг витягти з казана повного окропу і повісив
сушитися на обрії десь на тину. А сонце, вранці сходячи, підійшло під їх
своєю блискучою головою і піднявши потягло по небесах”. У цій картині уже
є готові нитки... А що треба робити, щоб стали нитки? Треба щось прясти. І
з’являється фраза: “Де птиці промені прядуть”. Та не останньою психічною
спонукою до появи цієї фрази могла прислужитися ще й така картина:
“Не стрічав я вас ту, що приходить вночі,
ніби кута лозина з зірок,
вся закутана в одіж небесних ткачів,
що прядуть чорноту для галок”.
Це уривок із вірша, надрукованого в лютневому числі “Наших днів”, і
належить він теж авторові “Старшого Боярина”.
Про одночасну подібність виникнення в головних творців якоїсь однієї
картини говорити не розумно. Такі явища можуть бути лише в науці, де
переважно панують думки, і яка розділена на певні галузі людських зусиль.
І, наприклад, у медицині кожний учений знає, чим ця наука закінчує свої
знання, і знає добре, що треба поліпшити в практиці лікування якоїсь
недуги.
І через те трапляється так, що в світі кілька сотень лікарів досліджують
те саме питання. І наслідки свідчать, що винаходи поліпшень робляться
кількома, а то й цілими десятками осіб в одній точці логічних спрямовань
людської науки.
Слово і Час. 2009 • №3 103
Що ж торкається мистецтва, то справа не така проста. І коли взяти
мільйони людських голів, то всі вони мають іншу систему мислень і уявлень
від кожного іншого індивіда. Бо щоб виникла особа, потрібні: батьки, хати,
школи, книжки, місця, якими людина ходить, звірі, яких бачить, птахи, ріки,
риба, мова, перекази – і так без кінця з перемінами погоди й смуг року. Та
ще й сюди треба додати місця народжень людських серед світових країн:
Канада, Китай, Індія, Франція, Україна і т.д., і хоч кожна людська голова
подібна до себе тим, що й кожний день до іншого дня, який має сонце, що
сходить і потім іде до найвищої точки і знов заходить, то все ж як один день
має певну систему хмар, то вже другий день має зовсім іншу, і не може бути
подібності вовіки. Хіба тільки якесь озеро, море чи став зможе подвоїти
картини дня. І через те Шекспірів більше одного не буде, Шевченків теж. І
коли б хтось новий написав Гамлета, то це був би старий Шекспір. І коли
б хтось із українців написав нову “Катерину”, то це значило б, що з’явився
старий Шевченко. І не дурно наука мистецька така уважна до впливів і
плаґіятів: наприклад, триумовність розвитку літератур у Тена Сент-Бев
узалежнено від Гіпократових трьох умов, що впливають на розвиток людини.
І раз якесь явище відбулося в минулому, а сучасність нам підсовує якогось
культурного автора з подібним явищем, – то про творчість його не може бути
й мови, а тільки може бути мова про плаґіят.
А після всього цього, коли ми глянемо на наш мистецький побут, то ми
переконаємося, що він не ясніший від мистецького життя, яке ми мали нагоду
характеризувати. Веду далі.
У Нью-Йорку в українському літературному клюбі поставили погруддя пана
Купчинського. За що ж це така шана? Чи не за літературні якісь праці? Мабуть
ні, бо Єфремов у своїй історії української літератури в другому томі, кінчаючи
розділ про Тичину, пише таке: “І ряснота тих, що пишуть за Тичиною, а з них
визначніші: Д.Дудар, Р.Купчинський, О.Бабій, – показує, який глибокий слід
тягнеться вже тепер за молодим поетом”, і в додаток до цього ми знаємо,
що наша громада бере приклад з Європи. А в ній у минулому був такий
випадок. Як Тенісон став національним лауреатом, то його погруддя теж
поставили у бібліотеці тієї школи, де він учився в Оксфорді. З цього видно,
що пана Купчинського вшанували за щось інше, ніж Теннісона. Але за що?
Якщо за видавничу діяльність, то тоді треба було б перед усім поставити
погруддя Титаренкові, Тикторові, Тищенкові, бо вони більше потрудилися
для нашої книги. А бюст усе таки стоїть не дурно, через те, що є ще багато
причин у людей робити приємні несподіванки ближнім. А як я не знаю жодної
рушійної причини, то й думаю, що бюст поставили силою тієї логіки, що
мала колись і одна баба, яка була принесла до попа христити хлопчика і
просила: “Батюшко, назвіть дитину Сусиком, бо це моя небога вродила.” А
піп: “Це, виходить, назвати Ісусом?” А баба знов: “Ні, Сусиком, прохаю вашої
ласки”. Тоді батюшка рішуче сказав: “Не можна, бо як хлопчик виросте, то
люди однаково зватимуть Ісусом”... І схаменув жінку. А наших бабів у нью-
йоркському українському літературному клюбі ніхто не схаменув, як був
час. А тепер навряд чи хто наважиться що-небудь і сказати, бо пройшла
давнина і вже з сусика зробився ісус. І люд мовчить, тільки баби-повитухи
походжаючи по клюбі, думають-гадають, щоб його ще “увіковічити”.
Та й найшли... Людмила Михайлівна Івченко! Її погруддя поставлено
поруч бюста пана Купчинського... Це вони мають наш дух тримати на
104 Слово і Час. 2009 • №3
висотах. Але ж якими якостями? Ну, пан Купчинський – це відомо. А щодо
Л.М.Івченко, то з нею трудніша справа, бо вона себе виявила тільки як
жіночий чемпіон і як мудра жінка. Але ж у нас кожна друга особа жіночого
полу – мудра, і кожна студентка – жіночий чемпіон, то до чого ж це такі
публічні гонори та ще й в українському літературному клюбі? А вона 25
років пише по-українськи. Гаразд. То її твори може вирізнила якась наша
авторитетна культурна установа, чи якийсь мистецький критик, визнаний
всенаціональною нашою думкою? Чи може якісь літературні конкурси
дали можливість її погруддя поставити нам літераторам у науку і на взір?
І може характери її творів згадані чинники знайшли живішими, ніж у наших
старих драматургів, не кажучи про творчість Лесі Українки, і акція хоч би
така, як у Кропивницького чи в Тобілевича, а стиль такий мальовничий, як
у Васильченка або в Тесленка, а сміливість національних проблем хоч би
така, як у Старицької-Черняхівської? Ні, ні, ні. То може за героїчні вчинки там,
на батьківщині?.. І про такі щось не чути. А коли так, то чого не поставили
погрудь у літературному клюбі спочатку заслуженим нашим письменникам,
героям і разом безсумнівним талантам? Бо ж колись писати по-українськи
треба було бути героєм, а щоб слово цього героя впливало, треба було
бути ще й талантом. А ми все ж таки не маємо ніде образів ні Тобілевича,
ні Кропивницького, ні Тесленка, ні Васильченка – незрівнянних двох
емоціональних стилістів. А коли вже жінки забажали героїнь-письменниць,
то справді жінка-героїня і письменниця Старицька-Черняхівська, замучена
большевиками, пропущена... А Л.М.Івченко ощасливлено. Але ж який вона
взірець для письменників? І коли вже приклад з письменником Теннісоном
не може бути для нас переконливим, то може слова Сент-Бева у статті про
Бальзака щось порушать у нас, причетне до суспільної совісти... А він ось
що говорив, оцінюючи вагу свого видатного прозаїка: “Наше захоплення і
наші зусилля вшанувати людину з дивними геніяльними здібностями не
мусять переходити законних меж”. А ми щось мабуть таки втратили, бо
не почуваємо не те що законних, а ніяких меж!.. І навіть бабки повитухи
української літературної слави і оком не моргнуть до нашої свідомості, і з
вольовою напругою московських купців: “Моему нраву не препятствуй” –
ставлять погруддя Ксантипі, а не Сократові, щоб ми віддавали шану гіпсовим
стуканам як образові української музи і, слухаючи авторитетних людей, щоб
читали інших авторів! Та після цього на нас тюкати мало, бо ми дивимося
собі в душу і харкаємо туди, неначе божевільний, стоячи перед дзеркалом,
запльовує шкло, яке показує його лице! Бо ми нація розбита дома, і наші
святощі дома знеславлені, і там наші люди мають перед собою тільки образи
чужих ідеалів, які готують з України москалям здобич навіки. То невже ми,
діти нашої нещасної батьківщини, розвіяні по світах, теж втратили високість
боротьби за волю нашу індивідуальну і загальнонаціональну, що вибираємо
собі низи нашого духу, і їх образи ставимо по наших культурних клюбах для
збільшення іржі в своїх знесилених душах? Бож не дурно поет український
сказав:
“Низить людину погана мета,
кличе до подвигів душ висота”.
Слово і Час. 2009 • №3 105
У кожної культурної жменьки людей є звичка прикрашати свої місця зборищ.
І ми, слава Богу, маємо ці звички. Вони почалися від чужоземців, душами
високих, що турбувалися тримати рідні нації на висотах духу і мудреців, і
героїв, як світових, так і національних, і які для цієї мети стали утворювати
пантеони в рідних землях.
І якщо тепер ми можемо зустріти серед чужинців у культурних клюбах
подоби маленьких людей, то ми на цю розкіш не маємо права, через те,
що ми національно розбиті, розпорошені і розвіяні і наші пантеони теж у
зародках розгублені й тепер силкуються із нашої хаотичності з’явитися
серед наших клюбів і наш утомлений дух підживити. А як так, то ми мусимо
їх споряджати і глядіти з таким пієтетом, який виявляв і Сент Бев, коли
раяв оформляти пантеон у Франції і приблизно за таким самим принципом:
поставити там образи найбільших людей світу, починаючи з Гомера і
кінчаючи національними. І ось із яким натхненням він про це закінчує: “І
додаймо до них високу мету, що є найтяжчим, і бурхливий рух до дорогого
нам ідеалу...І доки ми говоритимемо рідною мовою до вшанованих умів
віку, серед якого ми перебуваємо і з якого черпаємо потрібну нам силу і
серед якого знемагаємо, – та й питаймо себе від часу до часу... піднімаючи
своє чоло до духових висот, хапаючись очима дорогих нам образів: що
повинні вони нам порадити тепер...” (стаття про класицизм) І я, не скажу
з яким чуттям, але теж питаюся: що можуть порадити нам тепер стукани
маленьких людей?
Таким чином ситуація на совєтській Україні абсолютно не дає надії на
викристалізування із колгоспної маси нашого народу характерів мистецько-
літературних, що на Заході вже давно стало пройденим обшаром духовного
розвитку націй. Бо поява драм Шекспіра, Кальдерона, Мольєра, Міллера та
Ібсена дала тим націям можливість зформувати серед себе уже нових людей,
повних енергії і винахідливості, і дала можливість зменшити соціальне й
матеріальне лихо. Поява творів значущих з однаковими ознаками людяності
в усіх верствах суспільства краще їх з’єднала цими ознаками і ліпше показала
однаковісіньку рівність їхньої природи, ніж соціялістичні бунтівничі книжки,
які, зрештою, завжди йдуть за мистецькими творами.
Але того мало, що на совєтській Україні ми втратили цю можливість
розвитку нашої нації завдяки пануючій там фальші життя від низу до верху, –
ми втратили там навіть надію на завершення Гомерівського періоду розвитку
нашого духу, ми втратили можливість зформувати наше мистецьке слово в
пошані до нашої батьківщини, до наших людей, і таким чином зустріли тільки
марево геть докорінної денаціоналізації Українського племени.
А з прикладів, тільки що мною показаних, видно, до чого вже ми й тут
добилися: бо ми, нові еміґранти, не привезли до своїх земляків на цей
континент ні чесности сміливої думки, ні незалежности поглядів із розумінням
значущости відкрито обороняти самобутнє, національне і талановите слово,
що завжди іде поруч з толеранцією до інших націй, без вагань та хитань
обороняючи свою. А якщо ми щось і привезли сюди, то тільки такі самі
чинники, які вже тут плекалися між нашими людьми тими, що чужу біду
складають на купу, а сами вилазять на неї, як подоби знищення і нівеляції
духовної.
Коли американська українська преса і канадійська ставилися до себе
як східній скорпіон, що сам себе вбиває, але все ж таки, всупереч йому,
106 Слово і Час. 2009 • №3
то ми привезли динаміку цього східнього звіряти: ми поглибили ідейний
заколот в етиці і в мистецтві і утворили швидший рух хаосу того, що вже
тут існував.
І панує тепер у літературних смаках і в мистецькому побуті егоїстичний
розбій. Кожна газета і кожний журнал – це корабель якогось окремого пірата.
Нема законів тих суспільно-етичних і естетичних, що творили колись у рідному
краї потребу конкурсів і благородну звичку пишатися серед сусідніх націй
своїми поетичними фантомами. Друкованим словом провадиться боротьба
темних егоїзмів, якими володіють також і бездомні собаки!.. І знехтувалися
вікові спостереження над людським словом і в мистецтві закон психології
замінили політикою, а в поетиці замість розгортання сюжетних подій
підсунули тільки принцип історично-хронологічної імовірності, що викидає
геть жужмом емоціонально-психічну правдоподібність, властиву людині
у різних життєвих становищах. Цебто тепер критика ставить такі вимоги,
щоб персонажі твору мали перебіг історичних у побуті фактів, але щоб ці
факти не робили змін ні в їх почутті, ні в їх думках. А щоб змальовані люди
були похожі на сухий горох, який перегортають з одного закапелка в другий
і який має тільки одну властивість: шуміти від лопаток і котитися. Мабуть
такі вимоги нашої критики і з’явилися під впливом совєтського: “Катісь, не
разґаварівай!” Найкращий приклад для ілюстрації того, що я говорю, це
стаття Панаса у “Самостійній Україні” про книжку “Плян до двору”.
А тим часом над нами і кругом нас робиться все зловісніше... І як перед
бурею і її передовими хмарами летять над морем стривожені птахи, то
опадаючи, то знов підносячись угору, і колотячись від центру до країв і
навпаки та ще й оглашаючи повітря неспокійними криками, – так само і тепер
преса кожної країни, чуючи всесвітню бурю, б’є на сполох, кличе до чуйности.
І її голоси зливаються в один крик тривоги, не вирізняючи нікого у самостійний
крик. Тільки тривога, тільки сполох гуде від краю до краю світа. І правдиво,
бо це значить, що люди втратили спокій життя, а втратити його – значить,
втратити можливість знаходити вартості життя, значить, втратити стежки
до індивідуальних мет... І всесвітня преса гуде, щоб люди провіряли свої
слабкі й дужі місця, щоб ворог цілосвітній не захопив їх зненацька... А наша
преса з літературною критикою розбита на шматки, як горобиний табунець
на окремих горобців під всесвітніми хмарами та всесвітніми голосами про
тривогу лящить нам у вуха, що в українському духовному світі все гаразд
і турбуватися нема чого. І в додаток до цього вслухається з найпильнішою
увагою до співу сирен у чужих морях, що аж сама стає їх луною, і через те
почуває беззаконність щось своє казати про своє ж таки культурне життя, яке
завмирає як носій власного мислення і національного уявлення, зв’язаного
із способом передачі осереднього світу душі України, побутової і творчої, з
якою попрощався ще Шевченко і яка жила луною цього прощання аж до 30
років нашого століття. В усіх наших книжках і газетах є національного тільки
того, що там ми зустрічаємо домагання власної держави.
Утрата почуття свого історичного, побутового забарвлення душ у керівників
газет і видавців книжок остаточно підкреслює в них нерозуміння того, що
ж таке справді є літературний талант. І наслідком цього маємо, що наші
літературні явища являють себе виглядом козацької “довгої лози”: фігури
то підлітають угору, то падають униз – сьогодні Лиман великий поет, а
Слово і Час. 2009 • №3 107
завтра вже він унизу, а на його місці Барка, Барку заміняє Орест, а Ореста –
Маланюк, Багряний. І нарешті як шпиль української поезії замаячів Барка. І
критика не говорить, чого ж вони великі? Чи не через те, що встигли раніше
надрукувати від автора якийсь твір? Чи тому, що навчилися в неокласиків
грамотно писати вірші, чи тому що дають нове уявне і розумове мислення
– не відомо. Робиться так, щоб не видно було, хто ж врешті письменник,
а хто звичайнісінький епігон. Робиться страшніша нівеляція, ніж це робить
з Есесерії московська зрівнялівка, бо там просто мовиться: ”Таваріщ, ви
уклоняєтесь, но ви талантлівий, і ми вас не ліквідіруєм, єслі ісправітєсь”...
Ну а в нас мовчки збивають одного за одним без причин і без розумної
арґументації, щоб усі були рівні і не мали жадного авторитета, як і звичайний
людський натовп, з яким організація може робити, що схоче. І в нас, де треба
образу земляка якогось, великого духом, ми маємо тих людей, що годяться
подвигами тільки для автора водевілю. А коли йдеться про назви сучасних
письменників, то маємо імена сірі й одноманітні від газетних шелестінь,
мов календарець святих, чиї духовні подвиги забуто давно і не викликають
потреби поновлення їх у пам’яті.
І через те так само, як колись Зеров був загукав: “до джерел”, і я, щоб
навчились упізнавати, які ж то джерела – чисті, а які отруєні, говорю: треба
йти до тих, які вміли явити читачам стежки, освітлені правдою життя. І
як зустрічали творчі джерела, то своїм віщим розумінням клали знак на
кожен: до якого людина може схилитися, а яке обминути. Треба відкинути
всю сучасну писанину про мистецтво і читати про нього Грінченкові статті,
Кулішеві, Горленка, Євшана, статті Франка про мистецтво, Єфремова,
Драгоманова, дарма що він у полемічному завзятті багато говорив
затуманеного пристрастю. Але він багато писав і такого, що й тепер
тріпотить живим. Це ж він у “Чумацьких думках” кинув летючу фразу: “Нам
треба у Австрії, де є більше політичної волі, зробити хоч одне діло так,
щоб воно було недосяжне для росіян своїм виконанням”, яка підкреслює
цілковиту неспроможність нашу тепер не то що конкурувати з віковими
навальниками, а навіть доводити наше невміння найти правдивої стежки
до своїх повновартних національних творів. І так як колись дбали про
спасіння душі і їздили й ходили на прощі по манастирях, так тепер ми мусимо
добиватися до бібліотек і виривати з рук давнини потрібні нам книги, що
могли б стати кличем до розуміння мистецького мислення, і як трапляться
писання Андрія Ніковського, то мусимо з подвійною увагою вчитуватися
в них. Смак згаданого автора іде по генезі нашої поетичної творчості з
такою несхибною певністю, як і пальці геніяльного хірурга, що пройшовши
мацанням кістки в людському організмі, залишають в уяві майстра повну
картину здоров’я й дефектів, які потребують чи ні певного втручання... І після
всього ми не будемо змішувати просто розумних людей з письменниками і
швидше зрозуміємо потребу появи в нашій літературі тих доконечностей,
які дали нашим народам періоди мистецького слова, нами підкреслені
кілька разів протягом цієї статті. Бо дійсність наша навкололітературна
не може сприяти жадній мистецькій творчості, бо не можна дати радости
артистові зводити образи уяви в гармонійні настроєві видива і веде до
забуття порогу Гомерівського періоду в нашому слові, що так велично був
переступив Тарас Шевченко.
108 Слово і Час. 2009 • №3
І як осінь віщує про наближення зими і про смерть рослинності в природі,
так і показана мною дійсність є шлях до окоціління найживіших душ у
нашому мистецькому слові і до виникнення тільки образів Гомерівського
підземного царства, як місця зупинки кожного матеріального руху і кожної
думки, народженої живим серцем.
Управління культури і туризму Волинської облдержадміністрації
Волинський краєзнавчий музей
проводять у травні 2009 року
до 80-річчя Волинського краєзнавчого музею
та 60-річчя Колодяжненського літературно-меморіального
музею Лесі Українки
IV наукову конференцію
“Волинський музей: історія і сучасність”
Для обговорення на конференції пропонується тематика:
• Волинський краєзнавчий музей та Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі
Українки в контексті історії волинського та українського музейництва;
• Актуальні проблеми діяльності музеїв в регіоні та Україні;
• Музеї як центри історико-краєзнавчих, природознавчих та етнографічних досліджень;
• Музей XXI століття: стан і тенденції;
• Археологія, історія, культура, етнографія та природа Волині мовою музейних, предметів,
архівних документів та в спогадах музейників;
• Пам’яткоохоронна діяльність музеїв;
• Музей Лесі Українки в Колодяжному і дослідження життя та творчості письменниці, родини
Косачів.
Адреса:
43021 м. Луцьк, вул. Шопена, 20, Волинський краєзнавчий музей.
Оргкомітет конференції
Телефон для довідок: (03322) 4-25-91, 4-56-19. Тел./факс: (03322) 4-25-91.
Е-mail: volkrmus@lt.ukrtel.net
|