Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу
У статті розглядається історія виникнення літературознавчого міфу про Г.Гесса де Кальве як мемуариста Г.Сковороди. Надається історична довідка про життєвий шлях Г.Гесса де Кальве й витоки його відомостей про Г.Сковороду, які лягли в основу першого художнього нарису про українського філософа “Сково...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133430 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу / Т. Шевчук // Слово і Час. — 2009. — № 8. — С. 83-89. — Бібліогр.: 11 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-133430 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1334302018-05-27T03:03:03Z Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу Шевчук, Т. Порівняльне літературознавство У статті розглядається історія виникнення літературознавчого міфу про Г.Гесса де Кальве як мемуариста Г.Сковороди. Надається історична довідка про життєвий шлях Г.Гесса де Кальве й витоки його відомостей про Г.Сковороду, які лягли в основу першого художнього нарису про українського філософа “Сковорода, циник нашего века” (1817). Встановлюється джерело неправдивої інформації з окресленням векторів її рецепції в подальших наукових розвідках. The article explores the history of a myth concerning G. Hess de Calve as a memoirist of H. Skovoroda. The author gives historical reference to Hess de Calve’s course of life and specifies the sources of his knowledge of H. Skovoroda, which were summed up in his first essay on the life and works of the Ukrainian philosopher “Skovoroda, the cynic of our century” (1817). Finally, the paper singles out the inadequate information used by the biographer and maps out its further reception in the subsequent researches. В статье рассматривается история возникновения литературоведческого мифа о Г.Гессе де Кальве как мемуаристе Г.Сковороды. Дается историческая справка о жизненном пути Г.Гесса де Кальве и источнике его сведений о Г.Сковороде, которые легли в основу первого художественного очерка об украинском философе “Сковорода, циник нашего века” (1817). Выявляется первоисточник ложной информации с векторами его последующей рецепции в научных исследованиях. 2009 Article Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу / Т. Шевчук // Слово і Час. — 2009. — № 8. — С. 83-89. — Бібліогр.: 11 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133430 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Порівняльне літературознавство Порівняльне літературознавство |
| spellingShingle |
Порівняльне літературознавство Порівняльне літературознавство Шевчук, Т. Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу Слово і Час |
| description |
У статті розглядається історія виникнення літературознавчого міфу про Г.Гесса де Кальве як мемуариста
Г.Сковороди. Надається історична довідка про життєвий шлях Г.Гесса де Кальве й витоки його відомостей
про Г.Сковороду, які лягли в основу першого художнього нарису про українського філософа “Сковорода,
циник нашего века” (1817). Встановлюється джерело неправдивої інформації з окресленням векторів її
рецепції в подальших наукових розвідках. |
| format |
Article |
| author |
Шевчук, Т. |
| author_facet |
Шевчук, Т. |
| author_sort |
Шевчук, Т. |
| title |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу |
| title_short |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу |
| title_full |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу |
| title_fullStr |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу |
| title_full_unstemmed |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу |
| title_sort |
г. гесс де кальве і г.сковорода: історія літературознавчого міфу |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Порівняльне літературознавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133430 |
| citation_txt |
Г. Гесс де Кальве і Г.Сковорода: історія літературознавчого міфу / Т. Шевчук // Слово і Час. — 2009. — № 8. — С. 83-89. — Бібліогр.: 11 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ševčukt ggessdekalʹveígskovorodaístoríâlíteraturoznavčogomífu |
| first_indexed |
2025-07-09T18:57:33Z |
| last_indexed |
2025-07-09T18:57:33Z |
| _version_ |
1837196856166187008 |
| fulltext |
Слово і Час. 2009 • №8 83
ЛІТЕРАТУРА
1. Франко І. Передмова [до вид. “Вільгельма Телля” Ф. Шиллера. Драма в 5-ти діях. Переклав з німецької
Володимир Кміцикевич] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1980. – Т. 27.
2. Франко І. Передмова [до вид.: Вільям Шекспір. Антоній і Клеопатра. Переклад П.О.Куліша... Львів, 1901]
// Там само. – К., 1982. – Т. 33.
3. Франко І. Передмова [до вид.: Вільям Шекспір. Багацько галасу знічев’я. Переклад П.О.Куліша... Львів,
1901] // Там само.
4. Франко І. Передмова [до вид.: Вільям Шекспір. Король Лір. Переклад П.О.Куліша... Львів, 1902] // Там
само.
5. Франко І. Передмова [до вид.: Вільям Шекспір. Ромео та Джульєтта. Переклад П.О.Куліша... Львів,
1901] // Там само.
6. Франко І. Передмова [до вид.: Уїльям Шекспір. Гамлет, принц датський] // Там само. – К., 1981. –
Т.32.
7. Франко І. Передмова [до вид.: Уїльям Шекспір. Макбет] // Там само.
8. Франко І. Передмова [до вид.: Уїльям Шекспір. Приборкана гоструха. Комедія в 5 діях з передгрою] //
Там само.
9. Франко І. Передмова [до вид.: Уїльям Шекспір. Юлій Цезар] // Там само.
10. Шведов Ю. Эволюция шекспировской трагедии. – М., 1975.
Тетяна Шевчук
Г. ГЕСС ДЕ КАЛЬВЕ І Г.СКОВОРОДА:
ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО МІФУ
У статті розглядається історія виникнення літературознавчого міфу про Г.Гесса де Кальве як мемуариста
Г.Сковороди. Надається історична довідка про життєвий шлях Г.Гесса де Кальве й витоки його відомостей
про Г.Сковороду, які лягли в основу першого художнього нарису про українського філософа “Сковорода,
циник нашего века” (1817). Встановлюється джерело неправдивої інформації з окресленням векторів її
рецепції в подальших наукових розвідках.
Ключові слова: Гесс де Кальве, Г. Сковорода, літературознавчий міф.
Tetiana Shevchuk. G. Hess de Calve and H. Skovoroda: The history of a myth
The article explores the history of a myth concerning G. Hess de Calve as a memoirist of H. Skovoroda. The
author gives historical reference to Hess de Calve’s course of life and specifi es the sources of his knowledge
of H. Skovoroda, which were summed up in his fi rst essay on the life and works of the Ukrainian philosopher
“Skovoroda, the cynic of our century” (1817). Finally, the paper singles out the inadequate information used
by the biographer and maps out its further reception in the subsequent researches.
Key words: G. Hess de Calve, H. Skovoroda, a myth of literary studies.
Історія світового літературного руху невід’ємна від існування різних
літературних містифікацій. Серед них – укладання літописів “на замовлення”
або скромне уникання згадки власного імені, що зумовлює існування різних
припущень щодо ймовірного авторства того чи того твору. Найпоширенішою
формою літературних містифікацій за нової доби стало писання під псевдонімом
зі свідомим формуванням метаіміджу автора (бард Оссіан, Козьма Прутков,
Клара Газуль, Жорж Санд, Марко Вовчок, Леся Українка, Ільф, “Бабуся
Красолька”, Вернон Саллівен та багато інших). Завдання дослідників полягає
у висвітленні реальних фактів і причин формування історичних, художніх
та письменницьких образів. Водночас у наукових студіях інколи виникають
літературознавчі міфи, які “кочують” по працях учених століттями через
несхильність дослідників перевіряти фактичні дані. Деякі літературознавчі міфи
залишаються настільки живучими, що з ними миряться покоління науковців,
які звикли довіряти теоретичним викладкам попередників.
Слово і Час. 2009 • №884
У цій статті хотілося б спростувати твердження, що й сьогодні функціонує
в дослідницьких студіях, про нібито особисте знайомство Г.Гесса де Кальве
з Г.Сковородою; заперечити переконання про публікацію першим “спогадів”
й остаточно зарахувати їх до “сковородинівського фольклору”, що допоможе
з’ясувати причини неймовірної популярності образу “старчика Сковороди” в
народі. Саме в цьому сковородинознавець М.Попович і вбачає цінність перших
біографічних нарисів про Г.Сковороду: “... На жаль, до тих перших літературних
згадок про Сковороду ставилися як до джерел і творів, а не явищ народної
свідомості; ніхто не намагався зібрати і проаналізувати ці чутки і анекдоти
саме як сковородинівський фольклор...” [6, 12].
Як відомо, яскрава постать видатного українського мислителя Г.Сковороди,
освячена неординарним способом життя та сповідуванням власної самобутньої
філософії буття, ще за його життя привертала пильну увагу співвітчизників на
теренах імперії, а пізніше й любителів української старовини, захоплення якою
поширилося в першій третині ХІХ ст., у добу романтизму. Перші напівхудожні
розвідки про Г.Сковороду, зроблені В.Масловичем (1816), Г.Гессом де Кальве й
І.Вернетом (1817), О.Хіждеу (1831), І.Срезневським (1833), науковці вже давно
зарахували до галузі “фольклорного матеріалу” або жанру “літературного
анекдоту”, який не можна сприймати серйозно.
Нарис Г.Гесса де Кальве “Сковорода, циник нынешняго вhка” був надрукований
в “Украинском веснике” (ч.VI, 1817) разом з оповіданням І.Вернета “Лопанскій
мостъ – отрывок изъ воспоминаний о Харьковh” під спільною (редакторською)
назвою “Сковорода, украинский философ”. Дослідники часто зауважували,
що життєпис Г.Сковороди, зроблений Гессом де Кальве, грішить багатьма
фактичними неточностями, як-от: відсутність точних дат (зокрема народження й
смерті) та відомостей про місце народження (“родился въ небольшой деревнh”),
згадка про батька-“священника”, вказівка на шестирічний курс навчання
в Київській академії. Крім того, у цій розвідці образ Г.Сковороди наділений
рисами філософа-юродивого, що розкриваються в мотивах “хитрощів”, на які
йшов Сковорода задля своєї мети (“...притворился сумасбродным, переменил
голос, стал заикаться” [4, 107]), зокрема мандрувань паломницького типу
(піша подорож за кордон). Сакралізація образу українського філософа набуває
виразних рис у мотивах святечного способу життя: неприйнятті спиртних
напоїв, підкресленої скромності (переховування в кибитці та сараї від гостей),
самодостатності: “Сковорода никогда не знал ни болезни, ни нужды, ни чужой
помощи. Трезвость, человеколюбие и покорность Судьбе были отличительными
чертами всех его поступков” [4, 119].
Слід застерегти, що надані Г.Гессом де Кальве відомості відповідають істині,
хоча вони й щедро прикрашені різними вигадками. Серед правдивих свідчень
– факти навчання в Києво-Могилянській академії; перебування за кордоном;
кількарічна робота в Харківському колегіумі; фахове володіння єврейською,
грецькою та латинською мовами; схильність до містики; відсутність інтересу
до жінок; уміння грати на флейті; піше подорожування Харківщиною та візит у
Таганрог; “бескорыстие и скромность” як “величайшие черты его характера”;
чимало його віршів стали народними піснями.
Автор іншого оповідання, І.Вернет, навпаки, наділяє образ Г.Сковороди
демонічними рисами. З одного боку, він зазначає глибину його розуму (“мужъ
умный и ученый”; “magister dixit”; “онъ былъ необделанный дорогой камень,
коему потребна рука искуснаго художника” [4, 120-121], а з другого – вказує
на “своенравие, излишнее самолюбие”, запальність, пристрасність, різкість.
Немає причин сумніватися в чистосердості висловленої ним оцінки, хоча й украй
суб’єктивної. На момент їхнього знайомства Сковорода був утомленою літньою
Слово і Час. 2009 • №8 85
людиною і цілком міг собі дозволити ущипливі слова щодо неприємного йому
хлопця, який понад усе хотів звернути на себе увагу. Вернет і не приховує їх:
“мущина с бабьим умом”, “дамский секретарь”, при цьому мемуарист зауважує,
що істина в його устах не досягла своєї мети через різкість висловлення. У
своєму простацтві Вернет постає на сторінках нарису констататором власної
безпорадності через неспроможність увійти до кола друзів Сковороди: “Я
не знаю, какъ онъ успелъ внушить своимъ ученикамъ такую привязанность
к себh? Развh страхомъ, предубhждением и силою привычки? О, нhтъ ли
тайного побужденія, от меня сокрытаго?” [4, 122].
Цілком очевидно, що Г.Сковорода справив сильне враження на молодого
І.Вернета. Останній зізнається, що “нарочно ездилъ изъ Мерчика въ деревню
Ивановку (Богодуховского уhзда) для посhщения могилы, в коей почиваютъ
бренные остатки незабвеннаго Сковороды” [4, 125]. Д.Багалій у дослідженні
“Харьковский педагогъ и журналистъ начала XIX века Иванъ Филипповичъ
Вернетъ” (1908) розглядає героя своєї розвідки як послідовника способу життя
Г.Сковороди. Цей “обруссевший швейцарец” після закінчення Тюбінгенського
колегіуму, де він готувався до пасторської посади, приїхав до Росії на початку
80-х років XVIII ст. Він працював гувернером у багатьох домах і вчителював у
Новгород-Сіверській гімназії, добре знав чотири іноземні мови, захоплювався
творами Ж.Ж. Руссо, любив природу та піше подорожування, спілкувався з
людьми “всякого звания”, а помер у 1847 році бездомним і безсімейним. “Вернет
подражал страннической жизни Г.С.Сковороды, – пише Д.Багалій, – переезжал
от одной знакомой семьи к другой, но его жизнь не лишена была некоторого
комфорта и, главное, он всё таки стыдился своей бедности и старался жить
у богатых. […] Стоя несравненно ниже Г.С.Сковороды по уму и по влиянию
на современное украинское и в частности харьковское общество, И.Ф.Вернет
представляет из себя оригинального и симпатичного деятеля, оставившего
по себе добрую память у современников” [3, 7].
Факт особистого знайомства Г.Гесса де Кальве з Г.Сковородою – одна
з найдавніших та усталених аксіом сковородинознавства. У передмові до
ювілейного зібрання праць Г.Сковороди 1894 р. Д.Багалій зауважив, що
редактор “напевно віддає перевагу” І.Вернету перед Гессом де Кальве, хоча,
на погляд ученого, останній дав набагато більше фактичного матеріалу,
ніж перший. “Гесъ-де-Кальве, – переконано писав Д.Багалій, – лично
зналъ (курсив мій. – Т.Ш.) Сковороду и могъ бы даже сообщить о немъ,
по словамъ издателей, більше, чhмъ сообщилъ въ данной замhткh. Онъ
приводитъ фактическія данныя для біографіи Сковороды совершенно
самостоятельныя, независимыя отъ записокъ Ковалинскаго, которыми
онъ вовсе не пользовался” [1, ІІІ]. У підсумковій монографії “Український
мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода” (1926) Д.І.Багалій вказує на
Г.Гесса де Кальве як одного з трьох “сучасників-мемуаристів” [2, 92-93]
Г.Сковороди поряд з І.Вернетом і В.Масловичем∗1та розглядає їхні нариси як
“спомини про нього осіб, що знали його особисто” [2, 24]. У факті знайомства
Г.Гесса де Кальве з Г.Сковородою був упевнений і В.Ерн, один із перших
ґрунтовних дослідників учення Г.Сковороди, про що він зазначив у праці
“Григорий Савич Сковорода: Жизнь и учение” (1912): “Гесс де Кальве, лично
знавший (курсив мій. – Т.Ш.) Сковороду, говорит несколько подробнее [...]”
[11, 56]. Однак учений цілком слушно зауважив, що “тон Гесса де Кальве
не викликає довіри” [11, 56].
∗ Перші відомості про Сковороду-байкаря з’явилися в дослідженні: Маслович В. О басне и баснописцах
разных народов, известия об их жизни с некоторыми замечаниями на их басни и самые басни оных. –
Харьков, 1816. – С. 118-119.
Слово і Час. 2009 • №886
Такої ж думки дотримувався і Л.Махновець, найприскіпливіший дослідник
біографії українського мислителя, який зробив революцію у сковородинознавстві
після виходу праці “Г.Сковорода. Біографія” (1972), побудованої виключно на
аналізі прямих і супровідних архівних матеріалів. Залишаючись переконаним у
факті їхнього особистого знайомства, він окреслив коло непорозумінь, написаних
Гессом де Кальве. Так, твердження про подорож останнього до Європи пішки
стала об’єктом жорсткої критики вченого: “Поїздка будь-якого за межі Російської
імперії була тоді дуже складною історією, про це велося листування мінімум на
губернаторському рівні [...] писати так, як Гесс де Кальве, можна було тільки
не знаючи ґрунтовно історичних обставин часів Сковороди та умов, за яких
відбувалися закордонні подорожі” [5, 30-31]. Л.Махновець установив, що навіть
із прикордонного Василькова на групу людей, що поверталась із Токаю в жовтні
1750 року (серед них і Г.Сковорода), після ретельних перевірок із роздяганням
догола було видано спеціальний паспорт до Києва, що засвідчував задовільний
стан їхнього здоров’я. “У світлі цих документів, – пише дослідник, – якою
примітивно-наївною виступає ота давня белетристика, котра вийшла з-під
пера Гесса де Кальве, ніби Сковорода рушив у мандри по Європі, “надhясь
всегда на проворство ног”, або вже зовсім дивна вигадка І.Срезневського про
Сковороду як про “бhглого дячка”!” [5, 47].
І все ж Л.Махновець залишався переконаним у факті їхнього особистого
знайомства: “...Гесс де Кальве, який особисто знав (курсив мій. – Т.Ш.)
Сковороду, пише, що той розповідав йому про ту подорож (у Таганрог. – Т.Ш.),
котра тривала більше року” [5, 238], хоча й відразу висловлював недовіру
горе-знайомому Сковороди: “Тільки розповідь про те, що він (Сковорода.
– Т.Ш.) сховався у хлів і там лежав на закритому возі (“кибитке”), поки всі
не розійшлися, мало підходить до образу розумного Сковороди, який умів
поважати себе” [5, 239].
Познайомившись із нарисами Г.Гесса де Кальве та І.Вернета, ми переконались,
що ні у словах Гесса де Кальве, ні в редакторській передмові зовсім не йдеться
про факт його особистого знайомства з Г.Сковородою. Нічого, що могло би дати
привід вважати його сучасником останнього. Більше того, видавець акцентує
увагу на тому, що, на відміну від “панегіриста” Гесса де Кальве, автор другого
оповідання Іван Вернет “пишет свои собственные приключения и при том
воспоминания (курсив в оригіналі. – Т.Ш.)” [4, 120].
Таким чином, виникли закономірні питання: чи був Г. Гесс де Кальве
сучасником Г.Сковороди; з чиєї “легкої руки” його зарахували до особистих
знайомих останнього; яким було джерело відомостей про деталі життя
мандруючого старчика?
Мандрівний філософ, як відомо, народився 1722 р. і прожив довге життя
– сімдесят два роки. Місцями його перебування в останній чверті XVIII ст.,
встановленими за листуванням, стали Ізюм (1784), Бурлук (1785, 1788-1790),
села Гусинка (1782, 1787, 1788, 1791-1792), Маначинівка (1785), Хотетове
(1794), Іванівка (1790, 1794) тогочасної Харківської губернії. То було зачароване
коло стомленої від життєвих мандрів літньої людини... Сковорода бачив, як його
старі добрі знайомі поступово йдуть з realia у realiora разом із XVIII століттям.
Не набагато його пережив і М.Коваленський (1744 (45?)-1807), представник
“молодшого покоління” друзів.
Питання про можливість “особистого знайомства” Гесса де Кальве зі
Сковородою прояснила стаття, уміщена в Російському біографічному словнику
за підписом одного з редакторів цих томів М.П.Чулкова, куди герой нашої
розвідки потрапив, слід думати, через публікацію низки праць із мінералогії:
“Гессъ де Кальве (Hess de Calve), Густавъ (-Адольфъ) Густавовичъ, музыкантъ
Слово і Час. 2009 • №8 87
и минералогъ, по происхождению иностранец из Австро-Венгрии, католикъ,
род. в 1784 г. въ Пhште” [10, 158]. Отже, цього свідчення достатньо, щоб
переконатися в неможливості “особистого знайомства” Г.Сковороди із
дванадцятирічним на рік його смерті хлопчиком з Пешта.
Але ж яким виявляється подальший портрет псевдомемуариста Г.Сковороди,
зафіксований М.Чулковим? Останній повідомляє, що батько Гесса де Кальве,
також Густав, був управителем маєтками ерцгерцога Фердинанда, із 1788
року мешкав із родиною у Празі. У 1798 році Густав-молодший розпочинає
навчання у Празькому університеті, але вже 1799 року його мобілізують –
ішла війна із Францією. У 1801-1803 рр. він продовжує навчання, але в 1804
році кидає університет, супроводжуючи свого дядька в подорожі по Італії, де
слухає курс медицини. 1805 року Г.Гесс де Кальве стає офіцером Гусарського
полку й бере участь в Аустерлицькій битві. Упродовж наступних двох років він
працює домашнім учителем у родині Сечені, далі подорожує східною Європою
з музичними концертами. Невдовзі знову опиняється в австрійській армії,
звідки дизертує в російські лави та залишається в Молдавії. У 1810 році Гесс
де Кальве одружується із Серафимою Іллівною Мечниковою, коріння роду
якої йде до молдавських князів, і живе з нею в родинних маєтках Херсонської
та Харківської губерній.
Один із маєтків знаходився в с. Іванівка Куп’янського повіту (Харківська
губернія). На Куп’янщині, як знаємо з листування Г.Сковороди, останній
перебував досить часто, зокрема в першій половині 1762 року перед повторним
працевлаштуванням у Харківському колегіумі у вересні того ж року: “Іоанн,
отец твой, в седьмом десятке вhка сего, – згадував Г.Сковорода у листі
Ф.І.Дисському від 1787 року, – в городh Купянскh первый раз взглянул на мене,
возлюбил мене. Он никогда не видhл мене. Услышав же имя, выскочил и,
достигши на улицh, молча в лице смотрhл на мене и приникал, будто познавая
мене, толь милым взором, яко до днесь, в зерцалh моея памяти, живо мнh он
зрится” [5, 175]. Цей спогад, наголошує Л.Махновець, залишається важливим
свідченням популярності імені Григорія Сковороди в народі вже на початку
60-х років XVIII ст. навіть там, де його досі не бачили [5, 175].
Перебував Г.Сковорода в Куп’янських степах і пізніше. Так, залишився його
лист до М.Коваленського від 25 червня 1767 року, в якому він повідомляє
про якісь неординарні обставини, що змусили його якнайшвидше залишити
Куп’янщину: “... Растерялся, повhрте, тол нечаянной вихор вихватил меня
с Купянских степов, что кромh ютки да бурки кирейной, ничего не взял.
О этой бурh послh поговорим...” [7, 354]. Як відомо, у селі Іванівка (нині
Сковородинівка) український філософ перебував у 1790 та 1794 роках, там
він помер і був похований.
Зрозуміло, що саме в родинному Куп’янському маєтку Гесс де Кальве й чув
розповіді про мандрівного “старчика”. У своєму нарисі він указав і на те, що
Сковорода нерідко бував у Мечникових (Іллі Івановича Мечникова, батька
майбутнього видатного бактеріолога Іллі Ілліча Мечникова): “В зрhлых лhтах
по большей части жил он в Купянском уhздh в большом лесу, принадлежащему
дворянину О.Ю. Ше-кому. Он обыкновенно приставалъ в убогой хижинh
пасечника, нhсколько книг составляли все его имущество. Он любил быть у
сего помещика, также у И.И.Меч-кова и некоторых других почтенных людей.
Простой и благородный образъ жизни въ сихъ домахъ ему нравился, там он
воспитывалъ дhтей и развеселялъ умными разговорами сихъ честныхъ и
всhми любимыхъ стариковъ” [4, 114-115]. Д.Багалій зазначив, що Г.Сковорода,
напевно, гостював у багатьох не відомих нам “дідичів по їхніх селах” у межах
Слобідської України [2, 78]. Отже, можливість перебування Г.Сковороди в
Слово і Час. 2009 • №888
маєтку Мечникових бачиться цілком імовірним фактом, який опосередковано
підтверджується й пізнішим листом М.Коваленського до Г.Сковороди від 7
жовтня 1785 року, в якому він жалкує, що не встиг передати через Мечникова
листа і гостинця: “С самой весны, – писав він, – я собирался к Вам писать. Но
извhстной Мечников уhхал, не видавшись со мною, и я разсудил за вhрное
средство послать Вам письмо и флейттраверс чрез Петра Андреевича
Щербинина, с которым и пишу сіе” [7, 479].
У 1812 році, продовжує М.Чулков, Г. Гесс де Кальве витримав іспит на етико-
політологічному факультеті Харківського університету на ступінь доктора
філософії та незабаром (у 1815 р.) отримав відповідний диплом. Наступного
року він претендує на призначення його професором латинської мови, але
йому відмовляють через завелику кількість помилок у написаній латиною
заяві. У 1817 році він іде з університету на службу департаменту горяних
і соляних справ, директором якого був його родич Євграф Ілліч Мечников.
Г. Гесс де Кальве робить успішну кар’єру, ідучи сходинками від старшого члена
правління Луганського ливарного заводу (1817-1822) до його начальника
(1822-1827). Приблизною датою смерті Г.Гесса де Кальве вказано 1828 рік.
Отже, помер він у доволі молодому віці, у 42 роки, і, можливо, сам факт смерті
парадоксальним чином прислужився підтримці міфу про його належність до
“покоління Сковороди”.
Звідки ж виник цей міф, установити було досить легко. 1823 року з’явився
наступний, до того ж перший науковий життєпис “Украинский философ Григорий
Савич Сковорода”, опублікований І.М.Снєгірьовим у 42 номері “Отечественных
записок” на підставі нарисів Г.Гесса де Кальве, І.Вернета і, головне, тоді ще
не відомого читацькому загалові рукопису М.Коваленського. В авторських
примітках І.Снєгірьов зазначив, що, крім останнього джерела, він “пользовался
сведениями объ Украинском Философе отъ двухъ почтенныхъ мужей, лично
его знавшихъ (sic!), также и рукописными его сочинениями” [8, 96].
Як перший науковий біографічний огляд життя Г.Сковороди, розширений
не відомими доти або уточненими подробицями завдяки знайомству з
рукописом “Жизнь Григория Сковороды” М.Коваленського, праця І.Снєгірьова
користувалася попитом серед дослідників кінця XIX ст., хоча в подальшому
неодноразово зауважувалася легковажність автора у викладанні фактичного
матеріалу. При величезній цінності його праць, констатував укладач
біографічної статті про нього Є.Тарасов (маючи на увазі роботи І.Снєгірьова
“Русскіе въ своихъ пословицахъ” (1830), “Русскіе простонародные видумки
и суhверные обряды” (1839) й ін.), у них є і суттєві недоліки, оскільки автор
“черезчуръ легко поддается внhшним сходствамъ и созвучіямъ и строитъ
на них мифологическіе выводы” [9, 7-11].
За висновком багаторічного дослідника творчості Г.Сковороди П.Попова, саме
“з легкої руки” І.Снєгірьова в наукових роботах дослідників кінця ХІХ – початку
ХХ ст. поширилася версія про проголошення Г.Сковородою у втраченому курсі
поетики (читаному в Переяславському колегіумі) принципів псевдокласицизму
за зразками Тредіаковського та Ломоносова всупереч очевидному не
слідуванню митцем класицистичним канонам та пропагованій російським
класицистами силабо-тонічній системі віршування. Іншу концептуальну
помилку І.Снєгірьова констатував свого часу й Л.Махновець: “Автор спеціально
з’ясовував, – пише він, – хто перший пустив у світ нісенітницю про те, що
Сковорода в Угорщині був дячком. Виявилося, що це “заслуга” І.Снєгірьова,
професора Московського університету. [...] І почали переписувати ці (та інші!)
вигадки Снєгірьова! [...] А цю нісенітницю з дячком і Будапештом примушують,
що особливо сумно, заучувати в середніх школах [...]” [5, 40].
Слово і Час. 2009 • №8 89
Як бачимо, саме І.Снєгірьову належить і теза про особисте знайомство
Г.Гесса де Кальве і Г.Сковороди, що й дотепер “кочує” по роботах науковців і
має бути знята як така, що не відповідає дійсності.
Так, незважаючи на велику кількість дослідницьких студій про біографію і
творчість Г.Сковороди, у них існує ще багато прогалин, “білих плям” і питань,
які потребують розв’язання. Літературознавчі міфи навколо постаті видатного
українського митця тільки поглиблюють існуючі лакуни та завдають шкоди
науковому осягненню його спадщини. Цінність розміщених в “Украинском
веснике” оповідань полягає в тому, що це були перші публікації, присвячені
Сковороді. Гесса де Кальве критикують за фактичні неточності, закидають
жанр “літературного анекдоту”, радять зараховувати до галузі фольклорного
матеріалу, але незмінно повертаються до нього як до джерела найдавнішої
інформації про українського мудреця, нібито написаної людиною, що знала
його особисто…
ЛІТЕРАТУРА
1. Багалий Д. Издание сочинений Г.С.Сковороды и исследования о нем (историко-критический очерк)
// Сковорода Г.С. Сочинения, избранные и редктированные проф. Д.И.Багалием. Юбилейное издание
(1794-1894). – Харьков, 1894.
2. Багалий Д. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. – Харків, 1926.
3. Багалий Д. Харьковский педагогъ и журналистъ начала XIX века Иванъ Филипповичъ Вернетъ (Изъ
XVIIІ т. Сборника Харьковского Историко-Филологического общества, изданного в честь профессора
Н.Ф.Сумцова. – Харьков, 1908.
4. Г.Гесс де Кальве, Вернет И. Сковорода, украинский философ // Украинский вестник, 1817. – Ч. 6.
5. Махновець Л. Григорій Сковорода: Біографія. – К., 1972.
6. Попович М. Григорій Сковорода: Філософія свободи. – К., 2007.
7. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1973. – Т. 2.
8. Снегирев И. Украинский философ Григорий Савич Сковорода // Отечественные записки. – 1823. –
Ч. 16. – № 42.
9. Тарасовъ Е. Снегиревъ, Иванъ Михайловичъ // Русскій Біографический словарь. – СПб.: Типографія
тов.-ва “Общественная польза”, 1909. – Т. 18.
10. Чулков Н. Гессъ де Кальве // Русский біографический словарь. – СПб., 1903. – Т. IV.
11. Эрн В. Григорий Савич Сковорода: Жизнь и учение. – М., 1912.
м. Ізмаїл
КУР’ЄР КРИВБАСУ. – 2009. – № 236-237 (ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ)
Проза – роман “Софія” О.Ульяненка, повість Вал.Шевчука
“Три фрагменти із сувою мойр”, новела Ю.Тихого “Ангели моря”.
Поезія – сонети Е.Андієвської, цикли “Мічені” В.Базилевського,
“Зелена квітка тиші” М.Григоріва, “Ти” л.стринаглюка, “Полум’я”
О.Сливинського.
У “Витоках” – “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки”, у
“Постатях” – Ольгерд Бочковський “Із спогадів про Т.Г.Масарика”
(есе І.Каневської).
У “SCRIPTIBLE” виступають І.Бондар-Терещенко, К.Борисенко,
О.Соловей, Ю.Ткачук, М.Коваль, Н.Жлуктенко, О.Коцарєв,
І.Шувалова, І.Пізнюк; у “Художниках України” О.Петрової –
“Експресивний конструктивізм Вадима Меллера”. В “УНІВЕРСІ”
– поезія Тарека Ельтаєба (пер. з нім. Н.Гончара).
В.Л.
|