Олег Ольжич
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133763 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Олег Ольжич / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 45-48. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-133763 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1337632018-06-08T03:03:32Z Олег Ольжич Косач, Ю. Дати 2009 Article Олег Ольжич / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 45-48. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133763 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дати Дати |
| spellingShingle |
Дати Дати Косач, Ю. Олег Ольжич Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Косач, Ю. |
| author_facet |
Косач, Ю. |
| author_sort |
Косач, Ю. |
| title |
Олег Ольжич |
| title_short |
Олег Ольжич |
| title_full |
Олег Ольжич |
| title_fullStr |
Олег Ольжич |
| title_full_unstemmed |
Олег Ольжич |
| title_sort |
олег ольжич |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Дати |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133763 |
| citation_txt |
Олег Ольжич / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 45-48. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT kosačû olegolʹžič |
| first_indexed |
2025-07-09T19:35:33Z |
| last_indexed |
2025-07-09T19:35:33Z |
| _version_ |
1837199246319681536 |
| fulltext |
Слово і Час. 2009 • №12 45
“Народний Малахій”. У цих творах, і передусім у “Патетичній сонаті”, М.Куліш
створив новий стиль, новий канон української драматургії – сюрреалістичний
та історіософічний, оприлюднивши несподівану музикальну чітку цілісність.
Подаючи статті про О.Ольжича та М.Куліша, хочемо привернути увагу
читача до літературно-критичного доробку Ю.Косача, прикметного цілком
оригінальним стилем, лише йому властивим глибоким проникненням у сутність
літературних явищ, умінням належного поцінування окремих постатей. Не
менш важливі і його статті про зарубіжні літератури та переклади.
Юрій Косач
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
Пам’ятаю 1934 рік у Празі, в Атенах української еміграційної поезії, весняний
легіт із садів біля Клементінум. Оце вийшов з бібліотеки русявий, високий юнак
із прозорими очима, з дівочою, ніжною посмішкою, увесь – предивна злагода.
Хотілось, за звичкою, прирівняти – ким міг би бути цей юнак? Спудеєм Київської
Академії? Вагантом Середньовіччя, що мандрує, шукаючи правди, по шляхах
Франконіі й Чеського Лісу? Джурою лицарським хрестоносця Танкреда? Але
ні, може швидше був би він товаришем Бояна, або другом у дружині вікінга –
русявого Гаральда, поета норманського, що засилав сватів до дочки нашого
світлого Ярослава у красні київські сади...
***
Олег Ольжич – це таки справді наше золотаве раннє Середньовіччя. Мужня
лагідність, дівоча чистість і характерність гридня, криця й троянди, усміх
світанку Імперії й відсвіт леза обосічного меча дружинникового, вихор походу
й прозолоть в келії мислителя.
Ольжич – автохтон нашої духовності, але не лиш сучасної доби, не
лиш Шевченкової, а, парафразуймо слова його вчителя археоло гії – В.
Щербаківського, сказані про нашу націю взагалі – “авто хтон на своїй землі не
від VІ в. по Р. Хр., тільки ж від неолі ту, тобто не менше 5.000 літ”.
Ольжич – відсвіт нашої вічності. Це український дух, що за стиг на мить в своїй
безупинній вібрації й обрав собі речником цього юнака – сина мелодійного
О. Олеся, нащадка козацького слобожанського роду Кандиб. Обрав собі на
мить – бо чи ж не миттю було це коротке як блискавиця, як відблиск, творче
життя О. Ольжича?
Quem di diligunt, adolescens moritur, – говорив Плавт (кого боги люблять,
той молодим умирає). Про це ми знаємо з прикладів: Моцарт, Кляйст, Байрон,
Шеллі, Лермонтов. І самий Ольжич прозоро писав колись, що таким як він,
“не дано до тридцятого року прожити”. Прожив він по цьому вирокові собі ще
декілька років, щоб умерти мучеником-героєм в німецькому казематі.
В якихсь книгах вічності, в списках, вибраних богами, призначено було
О. Ольжичеві стати поетом Ukrainae militantis, поетом міждіб’я 1917-1939,
просто українським поетом.
Подається за: Літопис політв’язня. – Мюнхен, 1946. – Ч. 1. – С. 13-16.
Слово і Час. 2009 • №1246
Бо хоч було три Ольжичі – один – доктор археології, талано витий дослідник
неолітичної доби, клопітливий учений; другий – політик, бойовий журналіст,
невтомний пропагандист, організатор, для мене особисто й певно для багатьох,
– Ольжич, це перш за все поет, автор “Ріні”, “Веж”, і “Підзамча”. Правда, поет,
у якого творчість і біографія одноцілі. Писав як жив, жив як писав. Скромно,
просто й героїчно. Зовсім не схожо на тих поетів, на цю біль шість поетів,
що пишуть героїчно, але живуть усе життя філістрами. Але ця Ольжичева
послідовність біографії й творчості не ро мантична, не з байронівської ненависті
до плаского життя, навіть не елегійність такого Андре Шен’є, що дожидав
смерті як necessite dure, (твердої конечності), – як визволення з pesant
esclavagе (в’яжучого невільництва) життя. Ольжич – людина зі світоглядом
Середньовіччя. Із тим натхненно-діточим, первісним і криштально-чистим
світоглядом лицаря-поета, що про нього говорить нам вірш франконського
міннезінгера з XIII ст.:
Sohn, wean du Schildes Recht und Pflicht
ergründen willst, sei wohlgezogen,
getreu und mild and kühn und schlicht,
dann hast den Schild du nicht betrogen.
Так, Ольжич не обманув свого гербу. Середньовіччя передало нам чудесну
легенду про св. Грааля – чашу, що до неї Йосиф з Ариматеї збирав кров
Спасителя підчас розп’яття. Ця чаша, за леген дою, переховується “На чудесній
горі Монсальват, а сторожами її найпобожніші й найшляхетніші лицарі, вибрані
з грона лицарів Кру глого Стола. Бути вартівничим Грааля – було мрією кожного
лицаря, зокрема лицаря-трувера, поета”.
Св. Грааль – це Ольжичівська тема. Його Грааль – Володимирів Тризуб і
служба йому в духовій чистоті, проникновенності, вірності, та й у радості з
життя, радості з доби “суворої мов вовчиця”, ра дості навіть із смерті “в шинелі
сірій від гранати”!
Служба ця тисячолітня, позачасова. Ось тому праісторичні “ар хеологічні”
мотиви поезії Ольжича не випадкові, зовсім не зв’язані з його професією
археолога-дослідника. Як і француз Ередіа, що пи сав свої історичні сонети,
сидячи весь час в паризькій Ecole des chartes (школі актів), в пилі хартій і
старих документів, Ольжич забував про час. Минуле й сьогодні були для нього
одним поняттям; вчора-сьогодні-завтра – це тільки умовний поділ великого
Безперервного, що ним є буття нації. Ольжич писав про Скитів, про Готів,
Галів, Гунів, але в історії це все були сьогоднішні люди, бо для Ольжича
люди й земля не мінялись, не мінялись і їхні пристрасті й чесноти, мінялись
тільки назви й форми. В цьому просторі позачасовості, в просторіні історії,
що є одним, суворим гуркотом недобрих вітрів і бруком єдино чистих, вірних
мечів – Ольжичева служба в притворах готичного собору України, служба
від народження першого вірша до смерті. Як у норманського Скальда, як у
трубадура Бертрана де Борна чи невідомого автора “Слова о Полку” – людей
середньовічної формації, так і в О. Ольжича поезія була підсвідомим, але
конечним виявом суцільної життєвої концепції, а саме життя не мислилось
інакше, як невгавне палання, повинність, боротьба й офіра в ім’я Правди.
Поезію Ольжичеву не можна вбгати в рамки групи, школи, напрям ку. Навіть
сліди учнівства його хоч би й у Леконта де Лілля, Ж. М. Ередія, М. Гумільова,
Б. Мюнхгаузена, в українських неокласиків тощо дуже незначні. Хтось із його
сучасників теж писав – і про “ле гіони” й про скитів і про щастя вмерти за ідеал
спільноти, хтось декламував і прокламував, і бряжчав мечами. Але ці мечі
Слово і Час. 2009 • №12 47
були папе рові, а Ольжич стояв у гроні сучасників прозоро самотній – і прозо-
ро правдивий. Бойова філософія його сучасників була іноді тільки відгомоном
на модні течії, натхненням наосліп підпорядкованим вимогам пропаганди;
філософія ж Ольжичевої поезії була його ор ганічна філософія, його віршування
було його власним становищем не згори накиненим. Звідси криштальна ясність
його вірша, його вражаюча простота, аскетична замкненість і довершеність
форми. І рівні як прошарки ріні, що лягають один на одного тягом століть у надрі
нашої землі, лягають у Ольжича вірш за віршем, тема за темою; варіант за
варіантом. В. Радзикевич називав ці вірші “переби ранням у долоні коштовних
камінців”. Але ні – це не мертві “слова на камені”: це гасла покоління України
доби після великого 1917, це формули його ідеалів, на античний зразок,
висловлені із заліз ною лапідарністю, це служба расі, міфові, крові, землі,
служба словом. Така поезія це не розвага, не втеча в ліричну мелодійність,
не пишнота словесного малювання. Поезія О. Ольжича, бойового поета
покоління наступу, парадоксально, не для нас. Вона й не для естетизуючої
еліти. Вона для ілістичної, позапросторної й позачасової спільноти, нації
духової. Програмові, гостро актуальні твори Ольжичеві не вдавались, але
навіщо було йому писати поему про Городок, коли Білас і Данилишин – герої
доби жили в Ольжича з виразністю різьби в його віршах на “археологічні” теми.
Йо го римські сенатори, що трусливо видавали ворогові на поталу місто, це ж
були опортуністи зі старшої генерації сучасного гро мадянства, а легіонери з їх
смертю на кордонах імперії Цезарів, це ж фаланга молодих українських бійців,
що серед них жив і ді яв Ольжич, їхній політичний керманич і однодумець. Ось
така сила Ольжичевого образу, хвилинного й водночас вічного.
Звичайно, творчість Ольжича деякими гранями зустрічається з творчістю
сучасної доби. Закономірність діє в розвитку культу ри нації. На кожному
духовому явищі видно зв’язки цього явища з поточністю й з традицією.
Нагадаймо, що в тих же Атенах української еміграційної поезії – в Празі,
творили такі майстри, як Ю. Дараган, О.Стефанович, Є. Маланюк, Г. Мазуренко,
О. Теліга, Л. Мосендз, з цим же середовищем був зв’язаний і Ю. Липа, а
величезну роль у формуванні світогляду цієї усієї плеяди відіграв і як ідеолог,
і як літературний критик – Д. Донцов. Як наймолодший з цієї групи, Ольжич
(нар.1907) був переємником багатьох ідеологічних і літературних настановлень
плеяди “трагічних оптимістів”, подекуди був він її блискучим епілогом у той час,
коли інші ста вали лиш її блискучими... епігонами. Цікаво простежити вплив О.
Ольжича на наймолодшу українську поезію. Річ дивна, що ця скром на й самітна
людина, позбавлена яких-небудь аспірацій бути “ко мандором літературної
школи” викликала проте цілий напрямок, який ми назвали б не зовсім може
вдало неоготичним. Учні Ольжича, це в першу чергу: О.Лятуринська (“Княжа
емаль”), М. Асканич, А. Гарасевич, Р. Могіш, І. Ірлявський. Але з другого боку
він переро стає цю групу і відділяється від неї саме завдяки згаданій вже своїй
цілковитій позачасовості. О.Ольжич не є поетом еміграції й навіть не бардом
однієї якоїсь групи, його творчість – не результат мислевих спекуляцій, не
висновок із прийнятих заложень, не антитеза марксівській чи просвітянсько-
народницькій тезі, чим є творчість Маланюка чи публіцистична діяльність
Донцова. Ольжичева сила в інтегральній синтетичній суцільності його світогляду,
в його закінченій і чіткій, мистецькій концепції. Перший і останній його вірш
не різняться між собою нічим в ідейному наснаженні й майстерності. Ольжич
з’явився в українській літературі явищем відразу наскрізь скристалізованим
і зовсім новим, оскільки чужі йому були хитання і шукання сучасників
за фатальним секретом прославленого взаємовідношення “форми – змісту”,
новим, поскільки він несподівано твердо нав’язував увірваний зв’язок не тільки
Слово і Час. 2009 • №1248
з українською поезією ближчою і дальшою, але з такими віддаленими й сливе
зовсім забутими зонами творчого імпульсу, як наше Середньовіччя. При чому
Середньовіччя, готика для нього, це не романтична костюмерія в стилі такого
В. Гюго, а готика як джерело світогляду, як духове підсоння.
***
Поет з душею прадавнього анта, Олегового дружинника з тих, що ходили
з Віщим підкоряти Царгород і Табарістан, з душею Митуси, барда короля –
воїна Данила.
Поет із мистецько-філософськими заінтересуваннями ще ширшого, бо й
вселюдського круга, поет із первнями душі трубадура й мінезингера з їхнім
славленням вічної virtus (мужність) лицарської, шукальництвом строгої правди
Жизні.
Поет без співної погожості, без барвистості півдня, поет суворої, вовчої
доби, суворого підсоння і суворого призначення. Поет не “степової Еллади”,
а північного гіперборейського Риму, вартівничий не краси, а законів, що
призначення свобідної людини ба чать у вірності її міфові спільноти.
Поет, що “вмер тихо як спів”, за його ж висловом, умер послідовно й гордо,
відзвучавши своєю смертю, як останній ямб дзвінкого вірша. Вмер під важкою
стопою доби, що її так любив, яка ввижалась йому “шістнадцятим сторіччям”
– кривавим і жорстоким, але вагітним загравою далекого ще відродження.
Ренесанс Заходу пам’ятав про Кретьєна де Труа, Вольфрама Ешенбаха,
Роджера Бекона й інших людей Середньовіччя, що в цій темній і трудній добі
горіли за правдою. Без пориву готики д’горі, до джерела вічного – до Бога,
немислимий був і визвіл людини для її повнотворчого Життя. Так і люди
прийдешнього українського відродження не забудуть і О. Ольжича, лицаря-
поета, людину готичного горіння.
СЛОВО ПРО МИКОЛУ КУЛІША
І
Ім’я драматурга Миколи Куліша щораз частіше лунає за поточно го періоду,
коли підбиваються під сумки останніх двадцяти п’яти років українського
письменства. І то не лиш завдяки тому, що біографія цього автора проста й
гострозакінчена, мов лет стріли, біографія поета-героя. Не лиш тому, що це
ім’я вростає суцільно в бурхливу й пребагату епоху дискусії про “фавстівську
Європу”, справи нав круги Вапліте, театру Курбаса й літературно-політичної
діяльності М. Хвильового.
Що більше віддаляємось від того “штурмунддранг”-івського періоду новітньої
української літератури, що більше час сублімує вартості того періоду, тим
важливі шою стає проблема Куліша і його театру, як події, без сумніву,
переломової й, в історичному ас пекті, вагітної перспективами.
М. Хвильовий, вповні розуміючи революційність явища М. Куліша, зовсім
правильно писав на полях дискусії, що вибухла з приводу постави Кулішевих
комедій:
Подається за: Львівські вісті. – 30.12.1943; 31.12.1943; 3.01.1944; 5.01.1944.
|