Слово про Миколу Куліша
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133764 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Слово про Миколу Куліша / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 48-54. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-133764 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1337642018-06-08T03:03:34Z Слово про Миколу Куліша Косач, Ю. Дати 2009 Article Слово про Миколу Куліша / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 48-54. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133764 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дати Дати |
| spellingShingle |
Дати Дати Косач, Ю. Слово про Миколу Куліша Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Косач, Ю. |
| author_facet |
Косач, Ю. |
| author_sort |
Косач, Ю. |
| title |
Слово про Миколу Куліша |
| title_short |
Слово про Миколу Куліша |
| title_full |
Слово про Миколу Куліша |
| title_fullStr |
Слово про Миколу Куліша |
| title_full_unstemmed |
Слово про Миколу Куліша |
| title_sort |
слово про миколу куліша |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Дати |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/133764 |
| citation_txt |
Слово про Миколу Куліша / Ю. Косач // Слово і Час. — 2009. — № 12. — С. 48-54. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT kosačû slovopromikolukulíša |
| first_indexed |
2025-07-09T19:35:40Z |
| last_indexed |
2025-07-09T19:35:40Z |
| _version_ |
1837199252891107328 |
| fulltext |
Слово і Час. 2009 • №1248
з українською поезією ближчою і дальшою, але з такими віддаленими й сливе
зовсім забутими зонами творчого імпульсу, як наше Середньовіччя. При чому
Середньовіччя, готика для нього, це не романтична костюмерія в стилі такого
В. Гюго, а готика як джерело світогляду, як духове підсоння.
***
Поет з душею прадавнього анта, Олегового дружинника з тих, що ходили
з Віщим підкоряти Царгород і Табарістан, з душею Митуси, барда короля –
воїна Данила.
Поет із мистецько-філософськими заінтересуваннями ще ширшого, бо й
вселюдського круга, поет із первнями душі трубадура й мінезингера з їхнім
славленням вічної virtus (мужність) лицарської, шукальництвом строгої правди
Жизні.
Поет без співної погожості, без барвистості півдня, поет суворої, вовчої
доби, суворого підсоння і суворого призначення. Поет не “степової Еллади”,
а північного гіперборейського Риму, вартівничий не краси, а законів, що
призначення свобідної людини ба чать у вірності її міфові спільноти.
Поет, що “вмер тихо як спів”, за його ж висловом, умер послідовно й гордо,
відзвучавши своєю смертю, як останній ямб дзвінкого вірша. Вмер під важкою
стопою доби, що її так любив, яка ввижалась йому “шістнадцятим сторіччям”
– кривавим і жорстоким, але вагітним загравою далекого ще відродження.
Ренесанс Заходу пам’ятав про Кретьєна де Труа, Вольфрама Ешенбаха,
Роджера Бекона й інших людей Середньовіччя, що в цій темній і трудній добі
горіли за правдою. Без пориву готики д’горі, до джерела вічного – до Бога,
немислимий був і визвіл людини для її повнотворчого Життя. Так і люди
прийдешнього українського відродження не забудуть і О. Ольжича, лицаря-
поета, людину готичного горіння.
СЛОВО ПРО МИКОЛУ КУЛІША
І
Ім’я драматурга Миколи Куліша щораз частіше лунає за поточно го періоду,
коли підбиваються під сумки останніх двадцяти п’яти років українського
письменства. І то не лиш завдяки тому, що біографія цього автора проста й
гострозакінчена, мов лет стріли, біографія поета-героя. Не лиш тому, що це
ім’я вростає суцільно в бурхливу й пребагату епоху дискусії про “фавстівську
Європу”, справи нав круги Вапліте, театру Курбаса й літературно-політичної
діяльності М. Хвильового.
Що більше віддаляємось від того “штурмунддранг”-івського періоду новітньої
української літератури, що більше час сублімує вартості того періоду, тим
важливі шою стає проблема Куліша і його театру, як події, без сумніву,
переломової й, в історичному ас пекті, вагітної перспективами.
М. Хвильовий, вповні розуміючи революційність явища М. Куліша, зовсім
правильно писав на полях дискусії, що вибухла з приводу постави Кулішевих
комедій:
Подається за: Львівські вісті. – 30.12.1943; 31.12.1943; 3.01.1944; 5.01.1944.
Слово і Час. 2009 • №12 49
“Те, що деякі досі думають, що “Народний Малахій” або “Мина Мазайло” не
можуть дорівнюватись до таких п’єс, як “Ревізор” або “Горе от ума”, говорить
про те, що в нас ще багато малограмотних людей. Тільки епохальні п’єси викли-
кають такі дискусії, які викли кали “Народний Малахій” і “Ми на Мазайло”.
Можливо, що в розгар запеклої боротьби, яку зводив тоді М. Хвильовий,
драматургія М. Куліша, до речі його найближчого друга й однодумця, була не
оціненим аргу ментом, палким потвердженням тез хвильовизму. Недаремно
бо творчість обох письменників, навіть щодо форми й стилю, перекликається
з собою з невблаганною силою. Історична перспектива проте дає вже
можність оцінки появи М. Куліша майже sine іrа et studio і ми, хоч вже сливе
десятиліттями віддалені від бойової атмосфери дискусії про Європу й просвіту,
можемо з усією свідомістю відзна чити ім’я М. Куліша перш за все як символ
одвічної невмирущості українського театру. І то того українського театру, що
в своєму невгавному розвитку, від шкільної драми 17. сторіччя, від “Милости
Божія” почерез всі свої злети й упадки бореться за український вислів суті
театрального за Трагіч не й виборює вихід української культури, як одна з
ланок її, з ни зин провінції на європейські вер хів’я духа. В цьому незвичайно
героїчному процесі боротьби, в цьому кліматі невпинного і трагічного Змагання,
що в ньому живе й діє (може й не завжди свідомо) українська драматургія,
ім’я Куліша асоціюється з поняттям перемоги. Бо, не зважаючи на тристалітній
натиск епічних сил, що змагались в українській духовості взагалі, а в театрі
зокрема, за поконання традиційно-фатального ліризму, як найважчої колоди на
шляху укра їнської драматичної творчості в Європу, український театр, може ще
й в силу об’єктивних політич но-історичних обставин, доволі вперто встоювався
на рівні загумінкових низин. Наш театр або зовсім не переживав, або дуже
слабо (в порівнянні з європейським те атром) переживав хуртовини ро мантизму,
переломи реалізму та натуралізму. Він був перш за все побутово-розваговим
видовищем фольклорною мелодрамою. Боро тись за соціальні ідеали, за світові
правди, навіть за ясніше націо нальне обличчя він не вмів. Явище своєрідне
й феноменальне (згадаймо відому гадку про наш театр Е. Ожешко), маючи
в собі багато вкритої динаміки, наш побутовий театр швидко загруз в нетрях
ціл ковитої провінційщини й застиг в рамках пензенської ідилії – мелодрами або
поширеного водевілю. Правда, дехто з драматургів, в першу чергу Карпенко-
Карий, про бував (у зв’язку з подібними течіями в російській драматургії)
перехоплювати соціальні мотиви, будуючи позитивістичну, мораліза торську
українську драму, але їй не доставало ні ширшого віддиху, ні художнього полету.
Ідучи в курсі тієї ж російської психологічно-натуралістичної драми Л. Андреєва й
М. Горького, дав В. Винниченко, непересічний драматургіч ний талант, декілька
сучасних п’єс що й на сьогодні ще могли б бу ти цікавими появами репертуару.
Поряд із цим розвивається істо рична драма Старицького і Черкасенка, що в
примітивному спро щенні романтизує українську істо рію. Цікавішою в цьому
відношенні була драм. праця В. Пачовського (“Сонце руїни”). А зовсім осто-
ронь стоїть із своїм неокласичним монументальним театром Леся Українка й
Олександр Олесь із своїми сим волістичними етюдами. Але й Леся Українка й
Олександр Олесь в тій добі ще не доходять до глядача.
Перелам у цьому процесі розвит ку українського театру (й драма тургії)
приносить без сумніву 1917 рік. В парі з загальним пожвавлен ням в українській
літературі, вітра ми революції схвильована Україна кличе до життя й нову
драматур гію. Драми пишуть навіть такі по ети, як Є. Плужник і М. Семенко, а
з прозаїків Б. Антоненко-Давидович.
Виключно драматургією займа ються О. Чередниченко, Ю. Шпол, М. Ірчан,
Ю. Смолич, Я. Мамонтів, О. Дніпровський, І. Микитенко, В. Чигирин та інші.
Слово і Час. 2009 • №1250
(Згодом вибива ються в драмі імена І. Кочерги, С. Голованівського, не кажучи
про О. Корнійчука й Л. Первомайського).
Пожвавлення в галузі драматургії було явищем зовсім природнім.
Сама епоха революції й громадянської війни дала драматургам пребагату
канву для творчості, розкішні галереї типажу, безліч нових і глибоких
психологічних конфліктів, дала їм велику тему – революцію. Крім того
розвиткові драматургії сприяє густа мережа те атрів, що домагаються нового
репертуару.
Але всі ті названі драматурги не вміли впоратись з тією великою темою.
Здебільше йшли вони поготів в фарватері давньої, хоч і перелицьованої на новий
штиб побутовщини. Інші, за зразками всеросійських Кіршонів і Вишневських,
поринали в мілку пропагандивність, створюючи замість мистецького образу
плакат-агітку. Драматургія ця була хирлява, безкрила, фрагментарична,
не кажучи вже про її технічну безграмотність і безпорадність. Її штучний
пафос “романтики горожанської війни чи соцбудівництва”, що в “Яблуневому
Полоні” O. Дніпровського або в “Диктатурі” І. Микитенка ще сяк-так звучав
романтичним відгомоном покоління 1917– 1920 pp., вже доволі швидко, хоч-би
й у творчості драмороба Ол. Корнійчука, що блиснув своєю “Загибіллю ескадри”
(поправлюваною і остаточно зредагованою, до речі, театром “Березіль”),
зокрема в його “Правді”, має вже всі озна ки графоманського плазунства.
На тлі цієї безобрійності, яку надаремно силкується офіційна те атральна
політика називати “нечуваним ростом”, виростає постать М. Куліша. Вже
сучасники, Курбас і Хвильовий вважають його яви щем геніальним завдяки його
талантові, сміливості вислову, завдя ки його, мов вістря рапіри, виго стреному
відчутті епохи.
Для нас уже в історичній пер спективі, М. Куліш – це справді яскрава ланка,
що зв’язує непогаслі ще маяки української драматургії від Гаватовича,
Прокоповича, Довгалевського, Кониського починаючи, із майбутнім (ввесь
Куліш бо спрямований в майбутнє), це раптовний злет угору, один з блискучих
тріумфів української культури.
Щось містичне є в появі цієї людини на обрії українського театру, а втім
як містичною була ціла ця розхвильована епоха українського “чабанського
віку” (парафразуючи прекрасний вірш П. Тичини), який на зміну еліті
ріднохатянсько-філістерської доби Сріблянських і Чорнявських висунула
еліту досі безіменних людей, “чабанів”, що стали “отаманами”, людей залізної
волі, сильного характеру, енергійних пристрастей, людей типу В. Чумака, В.
Еллана-Блакитного, М. Хвильового, О. Досвітнього, О. Косинки, Автор “Мини
Мазайла”, батрак Микола Куліш приходить, як вони всі, з надр революційної
народної стихії і міг би сказати про себе словами раннього Хвильового:
– родився я у клуні
в степу мантачив сміх
виховувався в буйних
просторах золотих –
За громадянської війни начштабу десь у степах, на Херсонщині для
постановки “в клуні”, як сам говорив, готував свою першу, мо гутню своїм
невблаганним реалізмом п’єсу “97”, що незабаром не по клунях, а по всіх
театрах України пройшла хуртовиною.
Прийшов, щоб сміятись крізь сльози з буднів пореволюційної доби, щоб
заатакувати з юнацькою палкістю облудність системи нової імперії, щоб
врешті, глузуючи з маленьких людців, причавлених ходою революції, оспівати
Слово і Час. 2009 • №12 51
й “зоряний пафос” тієї великої доби, що звучала для нього, на землі українській
Бетховенівською сонатою. Прийшов, щоб хоч би в натяках, здалека, хоч би
лиш в поетичному маренні, за карикатурами малоросійських покручів Мазайл-
Мазєніних і Стаканчиків та їхнього духового владаря – імперії показати нову
українську людину.
II
Наше сторіччя великих політично-суспільних рухів подарувало драматургії
новий своєрідний жанр політичної драми. Правда, вже й перед тим траплялось,
що деякі твори класичних чи романтичних авторів, не зважаючи на свій
історичний костюм, мали всі прикмети злободенної політичної драми. От
хоч би “Розбійники” чи “Дон Карлос” Ф. Шиллера або “Рюї Бляз” В. Гюго.
В новітніх часах, полі тичними драмами ставали м. ін. гостросюжетні п’єси
Б. Шоу або цикл драм із епохи французької революції Р. Роллана. Але властива
політична драма народилась в Європі після 1918 року, в добу експресіонізму,
як тип нового сценічного видовища, гостроактуального й гостротенденційного,
насиченого вже не лиш натяками-алюзіями, але безпосередньо злободенною
тематикою. Зокрема в Німеччині, поміж двома світовими війнами, цей
жанр розгорнувся незвичайно сильно й правив іноді за міцну ідеологічну
зброю. Визначним представником і подекуди творцем цього жанру, відомим
і поза Німеччиною є молодий драматург Йоган-Вольфганг Меллер, автор
таких цікавих політичних драм як “Дуомон або поворот во яка Одіссея”,
“Франкенбурзька гра в кості”, “Ротшильд переміг під Ватерлоо” і т.п. Побіч з
ним типовими авторами політичних драм являються в Німеччині Ганс Йост,
Дитріх Екарт і Курт Лянгенбек.
Із своїм “Миною Мазайлом” і “Народним Малахієм” в першу чергу, виступає
й Микола Куліш як український представник згаданого нового драматичного
жанру “політичної драми”. Відносно “ліберальний” режим в Україні наприкінці
двадцятих років дав змогу керманичеві “Березоля” Лесеві Курбасові виставити
два централь ні твори М. Куліша: “Народного Малахія” (в 1928) і “Мину Мазайла”
(в 1929). Це були твори траге дійного типу, по суті гострі політичні памфлети
не тільки на українського міщанина, як це спочатку вважала офіційна критика,
а передусім на систему нової імперії. Проте й не дивно, що гострозорість
такого тонкого мислителя як М. Хвильовий зразу відкрила в творах Куліша
гоголівські елементи. Нещадний бич сатири став у руках першорядного
драматурга важливою політичною зброєю для всіх, хто разом із Хвильовим
стояв за тотальний відрив України від московської метрополії. І “Народний
Малахій” – памфлет на довірливе донкіхотство українських соціалістів, і “Мина
Мазайло” – сатира з приводу “українізації” України поєднали із своєю виключно
агресивною пропагандивністю високий художній рівень. Ефект цих політичних
драм-памфлетів Куліша був такий, що незабаром драматурга кваліфіковано
як “терориста” й зліквідовано з обрію.
Сьогодні для нас не таким вже суттєвим є політичне, може подекуди й
проминальне значення цих Кулішевих комедій. Для нас важлива передусім
історично-мистецька їх вартість. Гоголівський елемент комедійного стилю
проявився в “Мині Мазайлі” стрункістю симетричної будови твору, цієї
української “драми-дискусії”, чарівливою поетичністю деяких персонажів і
врешті глибоким трагізмом осередньої постаті комедії малоросіянина Мазайла
Квача-Мазєніна. Все це дало Кулішевій комедії змогу жити не ефемеридою,
агітаційною одноднівкою, а літературним твором. В ще більшій мірі це
відноситься до симфонічно побудованого, трагедійного “Народного Малахія”,
твору, що в ньому блискучий сарказм Кулішів, поєднання несподіваної іноді
Слово і Час. 2009 • №1252
прозаїзації явищ із неперевершеною досі поетичністю розгортається у
політично-мистецьку маніфестацію колосальних розмірів.
Не треба доказувати спорідненості цих обох названих творів М. Куліша з
давнім українським театром. Чисто українське трактування трагічного, що його
початки спостерігаємо і в нашій шкільній драмі і в вертепі має свій окремий
вислів і в Куліша. А водночас тематика й персонажі-символи Кулішевих комедій
лунко перекликаються з гоголівським “Ре візором” – очевидним праджерелом
“Мини Мазайла” і “Народного Малахія” на ствердження: ланцюг розвитку живої
української драматурги, що розпочався на початку 17 сторіччя і причавлений
псевдокласицизмом 18 ст., відродився несподівано в Миколі Гоголеві, щоб
зів’янувши зчерги в побутовій і в реалістичній драмі 19 ст., спалахнути знов у
творчості М. Куліша. І то не лиш щодо змісту. І формально, хоч зовсім модерні
(близькі кращим європейським зразкам) Кулішеві комедії суто українські.
“…Як не крутив, як не бився письменник, щоб укласти матеріали з
нашого побуту за певними правилами драматургії грецької, шекспірівської,
мольєрівської, нічого не вийшло”, пише про себе М. Куліш.
Ми знаємо, про що йде. Куліш відкривав новий стиль української драматургії,
нові його канони і відривав їх так, як йому наказував його український
темперамент, як наказували йому українська племінність і традиція –
інтермедій шкільної драми і умовно-реалістичного театру М. Гоголя. В цьому
вага “Мини Мазайла”, “Народного Малахія” – політичних комедій, що в них
знайшла свій вираз не лиш сучасність тодішньої України, яка пробувала під
бойовими знаками М. Хвильового, але й невмируща сила української раси,
непереможність української народної стихії, виявлена завдяки Кулішеві,
в художніх образах, насичених непоборною іронією, а із тим своєрідним
поетизмом.
ІІІ
Але справжніх верхів’їв творчості Куліш осягнув у своїй “Патетичній
сонаті”, чудом врятованій від загину. В цьому драматизованому романі, а
швидше новелі ще бачимо іноді майстра сатири і памфлету, злободенного
шаржу, автора “Мини Мазайла”, але передусім необмеженого в своїй творчій
концепції революціонера, коли йде про формальний бік справи, а щодо
змісту, а це важніше для нас, натхненного співця українських почуттів, поета-
історіософа.
Куліш в “Патетичній сонаті” прийшов до майстерності власного стилю, який
в європейській драматургії можна було б прирівняти до сюрреалістичного.
Класичний канон драми тут зовсім погноблено: первні різних літературних
жанрів вростають і вплітаються в себе, творячи гармонійну, несподівано
чітку цілість. Музикальність “Па тетичної сонати” очевидна, як очевидний є
романтичний лейтмотив, що зростається тут з надреалістичним прийомом.
В цьому “Патетич на соната” зраджує прямий зв’язок із відомою новелою М.
Хвильово го “Я романтика”. Тема п’єси: ота “тривожна, вітром збурунена, вітром
розорана, чорна ніч революції”, що її ніхто може крім Куліша не відчував так
патетично, так космічно. Ідеологічне підґрунтя “Патетичної” розкрити не так
легко. Нема сумніву, що героїнею твору є Марина, яку єднає одна лінія з
Аглаєю з “Вальдшнепів” Хвильово го, то вона з її волюнтаристичним виключним
націоналізмом (“того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і
смерті в вічі скаже”) наскрізь симпатична авторові. А проте Куліш перш за все
гуманіст, великий поет-гуманіст.
“Не про політику – про зовсім інше. Про щось більше люд ське, тепле і просте.
Ми всі на світ із вікон дітських вигляда ли і мріяли, що він буде такий ясний і
Слово і Час. 2009 • №12 53
теплий як Господній день, такий простий і зрозумілий як наш дитинячий буквар.
А тепер... Через людські трупи переcтупаючи, хто холодніші, трупи чи ми? Не
знаємо, не відчуваємо. Любов! Де ти, любове, поділася на світі? Чи гостя ти
великодня, чи просто мрія? Скажіть, поет ще й досі вірить в Петрарку й вічну
любов?” (“Патетична соната”).
Цей мотив гуманізму почуємо згодом у “Маклені Грасі”.
І Марина, і Андре, і Жорж, і Оврам, і Судьба, і всі ці персона жі “Патетичної”,
що з’являються іноді суворо різьблені в своїй пла стичності прикрі немов сама
нещадність, а іноді тільки натякають на себе, але всі живі, це лиш чорторий
того світу “холодних трупів”, тієї “чорної революційній ночі”, діти “збуруненої”
України. Проти юрби чистіїв чобіт, партизанів, повій, матросів, червоноармійців,
стоїть купка інтелігентів, а гама їх барвиста й широка: від ренегата і реакціонера
Пероцького до Cтyпая Ступаненка, наївного просвітя нина, представника
відгомонілої України. А “між ними авторка романтичного рейду, жінка-символ,
жінка-поезія, а хто хоче, недокінчена ще імпресіоністична програма нового
українського націоналізму, що зродився із темної хащі революційної ночі. Чайки,
зловісний містичний птах, що ширяє над українськими степами – Кулішева
Марина й мати з новели Хвильового герої – одного походження, однієї долі.
Герой Хвильового – чекіст вистрілив у свою матір і вона впала мов підкошений
колос. Кулішів Лука видав також організаторку ярливого романтичного рейду
– Марину. На цьому поставлено обома поетами крапку. Але соната про
юнака, що “мчить конем степами” ще триває, але Чайка ще далі ширяє в
голубих віках. Теллюрична сила української сти хії, відчута Кулішем – ось тема
“Патетичної сонати”. Гуманізм його зазнав поразки і йому залишається, вбивши
мрію, вбивши Марину, привид степової Жанни Д’Арк, вбивши освітянщину
в вишиваній сорочці, іти не з гуманізмом, а з тим Марининим найкращим
спільником – “зброєю, що говорить по-українському”, у світ, де ми “холодніші
за трупів”: виховувати тисячі Ма рин із чорноярських хуторів…
“Патетична соната” лишиться неперевершеною піснею про романтич ний
“чабанський вік” України, про горобину ніч української революції, коли то, поки що
не монументальними кадрами, а експресіоністичними натяками висловлювало
себе національне хотіння життя й чину. Триптих “Мина Мазайло”, “Народний
Малахій”, “Патетична соната” це осередні висоти в твор чості М Куліша. Комедія “Як
за гинув Гуска” – твір похідний від “Мини Мазайла”: памфлет на малоросіянство,
на той вайлувато-ліричний, гоголівсько-маріонетковий тип українця, що згодом
або перетворюється в довірливого Дон Кіхота, романтика утопічного “голубого
соціалізму” або в ренегата Мазєніна – обидва варіанти все тієї самої духової
малоросійщини – плодовитого підґрунтя для експансії ворожого імперіалізму.
Логічно, дальший шлях М. Кулі ша повинен був би піти по лінії, накресленій
“Патетичною сонатою”. Марина-Чайка, що літала над Жовтими водами, об
дороги чумацькії билась, що “літа і б’ється в кожному козацькому серці”, була,
очевидно, М. Кулішеві ближчою, ніж його інша героїня Маклена Граса, незвичайно
трагічний і песимістич ний, але глибоко людяний, у “вельтшмерцівському”
плані скрес лений образ жінки з робітничого шару в капіталістичному суспіль-
стві. Напевно, М. Куліш умів би поєднати свою людяність з візією України
militantis і створив би образ нового українського героя, як полум’яну антитезу
до Квазімод української дійсності, Мазайлів і Стаканчиків. Надаремно бо
М. Скрипник говорив, що “Народний Малахій” вагітний тінями фашизму. Але
цього довершити йому не судилось.
Микола Куліш з’явився в нашій драматургії, як блискавиця коротка й самітна.
Справою критиків й істориків літератури буде дослідити все багатство його
спадщини.
Слово і Час. 2009 • №1254
Залишився його театр, його “Мина Мазайло”, його “Гуска”, його “Народний
Малахій” і врешті “Патетична соната”, що жде свого конгеніального
інтерпретатора.
Колись Карпенко-Карий тужив за комедією – “страшною сатирою”; його мрія
сповнилась. Нарешті українська драматургія дала комедію – еквівалент тієї
людської комедії, що її тереном була Україна, нарешті видала комедієписця
сливе гоголівського покрою.
Але нема сумніву, що багатство Кулішевої техніки й стилю творить безліч
дороговказів для пової української драматургії і то для неоромантичного й
неореалістичного її напрямку.
Темні ще дороги дальшого розвитку українського драматичного мистецтва,
що нині безсило борсається в безстилевій еклектиці. Не видно на обрію нічого,
щоб перевершувало Л. Курбаса як інтерпретатора, а М. Куліша як драматурга.
Але одно ясне: після блискавиці Кулішевої творчості українське драматичне
мистецтво не може повернутись ані до “Шельменка-денщика”, ані до “Сатани
в бочці”. А це значить, що творчість Куліша є подією не лиш культурного, але
й національного значення. Це значить, що парафразуючи слова “Патетичної
сонати”, Куліш був вступом, був “отим могутнім, повним зоряного пафосу,
глибоким grave” патетичної сонати нового українського театру.
Дмитрук Ольга
ПОСТАТЬ ЮРІЯ КОСАЧА НА ШПАЛЬТАХ ЧАСОПИСУ “НЕДІЛЯ”
(АШАФФЕНБУРГ)
У статті подано огляд публікацій газети “Неділя” (“The Sunday” – Ukrainian Weekly, Український
незалежний часопис, Ашаффенбург, друга половина 40-х – перша половина 50-х років ХХ століття),
темою яких був МУР, життєва і творча доля його діячів, особливо Юрія Косача.
Ключові слова: “Неділя”, МУР, Юрій Косач, Дмитро Донцов, рецепція творчості Юрія Косача.
Olha Dmytruk. Yuriy Kosach in the columns of “Nedilia” – “The Sunday” (Aschaffenburg)
In the article, the author reviews the publications of Ukrainian independent periodical “Nedilia” (“The Sunday”
– Ukrainian Weekly; was published in Aschaffenburg in the second half of the 1940’s – the fi rst half of the
1950’s) thematising the so-called “Mystetzky Ukrainsky Rukh” (Ukrainian Art Movement) as well as the life and
works of its members, especially those of Yuriy Kosach.
Key words: “Nedila” (“The Sunday”), Mystetzky Ukrainsky Rukh (Ukrainian Art Movement), Yuriy Kosach,
Dmytro Dontsov, reception of Yuriy Kosach’s works.
У ювілейних статтях про митців часто пишуть як про виняткових, непересічних
особистостей, таких, що чи то літають десь високо в піднебессі своїх мрій або
фантазій, чи то занадто скрупульозно копирсаються у приземлено-матеріальному
світі, але майже завжди непристойно далеких від звичайних смертних людей. Юрій
Косач дивно поєднав оригінальність творчої людини і буденність малопомітного
трудівника. Навіть у питанні щодо точного року його народження серед науковців
немає одностайності. Поки крапка в цьому питанні остаточно не поставлена,
вважаю за необхідне згадати кількома словами цю неординарну особистість саме
цього року. До того ж знаний фахівець Віра Агеєва (підручник “Історія української
|