Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві

В статье рассматривается проблема размежевания понятий «лица», «личности» и «личного» в философии и праве. В частности на основании философских и правовых взглядов делается ряд выводов, относительно генезиса указанных понятий, определяется их соотношение путём выделения родственных и различительных...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Стефанчук, Р.О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2007
Теми:	Антропологічні засади права
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13553
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві / Р.О. Стефанчук // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 184-192. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13553
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-135532010-12-03T13:26:21Z Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві Стефанчук, Р.О. Антропологічні засади права В статье рассматривается проблема размежевания понятий «лица», «личности» и «личного» в философии и праве. В частности на основании философских и правовых взглядов делается ряд выводов, относительно генезиса указанных понятий, определяется их соотношение путём выделения родственных и различительных признаков. Особое внимание уделяется определению роли и места личности в праве, определяется понятие прав личности, а также понятие «личного» и возможные способа его терминоприминения в гражданском праве. Ключевые слова: лицо, личность, личное, человек, субъект права, личные права. The article considers the problem of the delimitation of concepts of «person», «personality» and «personal » in philosophy and the law. In particular consideration is given on the basis of philosophical and legal views to a number of conclusions concerning genesis of the specified concepts, their parity by allocation of related and distinctive attributes is defined. Special attention is given to the definition of a role and a place of the person in the law, the concept of rights of the person, and also concept «personal» and possible way of its terms’ application in civil law. 2007 Article Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві / Р.О. Стефанчук // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 184-192. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 1818-992X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13553 uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Антропологічні засади права Антропологічні засади права
spellingShingle	Антропологічні засади права Антропологічні засади права Стефанчук, Р.О. Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
description	В статье рассматривается проблема размежевания понятий «лица», «личности» и «личного» в философии и праве. В частности на основании философских и правовых взглядов делается ряд выводов, относительно генезиса указанных понятий, определяется их соотношение путём выделения родственных и различительных признаков. Особое внимание уделяется определению роли и места личности в праве, определяется понятие прав личности, а также понятие «личного» и возможные способа его терминоприминения в гражданском праве. Ключевые слова: лицо, личность, личное, человек, субъект права, личные права.
format	Article
author	Стефанчук, Р.О.
author_facet	Стефанчук, Р.О.
author_sort	Стефанчук, Р.О.
title	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
title_short	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
title_full	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
title_fullStr	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
title_full_unstemmed	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
title_sort	про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Антропологічні засади права
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13553
citation_txt	Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві / Р.О. Стефанчук // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 184-192. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT stefančukro prorozmežuvannâponâtʹosobaosobistístʹtaosobistijufílosofíítapraví
first_indexed	2025-07-02T15:28:55Z
last_indexed	2025-07-02T15:28:55Z
_version_	1836549549247692800
fulltext	АНТРОПОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВА 184 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. Р. О. Стефанчук Хмельницький університет управління та права ПРО РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «ОСОБА», «ОСОБИСТІСТЬ» ТА «ОСОБИСТИЙ» У ФІЛОСОФІЇ ТА ПРАВІ Проблема співвідношення тих чи інших понять та категорій завжди була предметом філософських досліджень, які відповідним чином екстраполювались також і на предмет інших галузей науки. Як свого часу зазначав ще І. Кант «справа філософії — розчленувати поняття, дані в неясному виді, робити їх розвинутими і визначеними» [18, с. 248]. Саме тому, метою цієї статті є визначення змістовного навантаження таких понять, як «особа», «особистість» та «особисте», а також визначити їх роль та значення в сфері філософії та права. Методологічними засадами даного дослідження стануть праці С. С. Алек-сєєва, С. І. Архіпова, А. Г. Бережнова, В. С. Бі-гуна, М. І. Матузова, С. В. Пахмана та ін. Однак, перед тим, як переходити до проблеми співвідношення цих основоположних методологічних категорій, нам слід визначити загальні засади розуміння вказаних понять. Визначаючи поняття «особа», в першу чергу ми повинні відмітити, що із з етимологічної точки зору цим поняттям першопочатково охоплюється «людина» [15, с. 258]. Водночас сучасне тлумачення даного поняття носить вже певну полісемантичність і включає в розуміння «особи» як поняття окремої людини, індивіда, індивідууму, людини, що посідає певне, переважно високе, становище у суспільстві, у колективі і т. ін., так і поняття людської індивідуальності, особистості; людини як втілення індивідуального начала в суспільстві [23, с. 149]. Тобто воно вже певною мірою розглядає поняття «особи» не лише із зовнішньої точки зору, але й розкриваючи певний її внутрішній зміст, оскільки стосується деякої зовнішньої сторони предмету чи індивідуальності, визначає відмежувальні риси кого-небудь чи чого-небудь [24, с. 329]. Тісно із поняттям «особи» пов'язане також і поняття «особистість». Під яким розуміють конкретну людину з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки і т. ін.; індивідуальність, особу [23, с. 150], в тому числі і самостійно відокремлену істоту [15, с. 259]. Як видно із зазначено етимологічного тлумачення, зв'язок між даними поняттями є настільки тісний, що інколи дає підстави вважати ці поняття як синонімічні [33, с. 91]. Однак навіть з огляду на близькість даних категорій ми не можемо стверджувати про їх тотожність, оскільки вони суттєво різняться за змістом та обсягом. Навіть такий поверхневий погляд дає нам усі підстави стверджувати, що обидва вказаних поняття нерозривно пов’язані із таким фундаментальним поняттям, як «людина». Саме поняття «людина» є загальним, спільним та об’єднуючим для обох із вказаних категорій. Водночас філософсько-правове розуміння поняття «особи» насамперед зумовлюється його історичним аспектом. Так, як стверджує відомий дослідник історії права М. Ф. Владімірскій– Буданов, в стародавньому праві було відсутнє поняття особи, що видно із відсутності термінів, що його виражають. Хоча аналіз літературних та законодавчих джерел того часу дає підстави стверджувати, що в окремих історичних пам'ятках того часу зустрічаються такі перекладні терміни, як–от: «лице» (від грецького πρωσοπου) та «особа» (від латинського persona). Відмінність між ними, на думку автора, полягала в тому, що перше поняття охоплювало собою людину без гідності та доброчесностей і розумілось як різновид певного рабства [9, с. 373]. Поняття ж «особи» включало в себе в першу чергу поняття людини як юридично вагомої персони, як суб'єкта права. Досліджуючи догму римського права Д. Д. Грім свого часу писав, що «... особа в юридичному розумінні (persona) є тим, хто може мати права, може бути суб'єктом права» [14, с. 65]. Продовжуючи цю думку, Ю. С. Гамбаров стверджував, що «людську особистість, її якості володіти відомими правами та нести відомі обов’язки, іменують зазвичай особою… і положення, що вказує на людську особистість як на єдиного суб’єкта права (підкреслено мною — Р. С.), є одним із найбільш загальних положень права…» [10, с. 456]. Важливість поняття «особа» і в подальшому було визначальним серед наукових філософсько-правових досліджень. Інколи навіть зазначали в літературі, що поняття про особу має настільки велике значення, що повинно Р.О. Стефанчук Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 185 слугувати «... точкою відправлення для цивіліс- тичних побудов...» [17, с. 237]. Практично таке ж значення поняття «особа» збереглось і до сьогодні. Цей термін активно ви- користовується для позначення відповідного суб’єкта права і в сучасних нормативно-право- вих актах. Хоча доволі часто при використанні даного терміну недотримуються загальних засад єдності та одноманітності його застосування. Так, наприклад, коли вести мову про конститу- ційно-правове застосування цього терміну, то тут переважає розуміння поняття «особи» як «люди- ни» або «громадянина» [5, с. 351]. Зокрема, саме в такому розумінні використовує поняття «осо- ба» ст. 62 Конституції України, коли встановлює презумпцію її невинуватості, або ж ст. 63 Кон- ституції України, коли позбавляє особу відпові- дальності за відмову давати показання або пояс- нення щодо себе, членів сім'ї чи близьких роди- чів тощо. Дещо інше розуміння поняття «особа» демонструє цивільне законодавство. Однак, якщо попереднє цивільне законодавство не мало чітко- го визначення поняття «особа», оскільки вказа- ний термін вживався і в розумінні «суб’єкта, який укладає угоду» (ч. 2 ст. 44 ЦК УРСР), «представника, або суб’єкта, якого представля- ють» (ст. ст. 68, 69, 70 ЦК УРСР), «сторони у зобов’язанні» (ст. 151 ЦК УРСР), «порушника зобов’язання» (ст. 209 ЦК УРСР) тощо, то чин- ний ЦК України вносить суттєву ясність у засто- сування цього терміну в законодавстві. Так, від- повідно до ч. 1 ст. 2 ЦК України під «особою» розуміють учасника цивільних правовідносин. При цьому, як зазначається в даній нормі, вказа- не поняття є збірним та включає в себе «фізич- ну» та «юридичну» особу1. Суттєвими особливо- стями наділено поняття «особа» в іншому галу- зевому законодавстві, особливо, коли дане по- няття розширюється чи звужуються за рахунок різноманітних додаткових слів, які дають загаль- ному поняттю «особа» інший зміст та обсяг, на- приклад, «особа без громадянства», «посадова (службова) особа», «особа офіційна», «особа злочинця», «особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи» тощо. Водночас, попри таке широке застосування терміну «особа» в чинному законодавстві, у науковій літературі інколи висловлюються думки, про недоцільність використання цього поняття. Так, на думку де- 1 Як родове поняття «особа» вживається і в цивільно- му праві Російської Федерації, однак на думку деяких науковців поєднує в собі не дві, а три категорії суб’єк- тів права, включаючи ще й державу та інші публічно- правові утворення [12, с. 137; 13, с. 99]. яких науковців, поняття «особа» є невизначеним, оскільки даний термін науковою соціологічною категорією, що стоїть в ряду таких понять, як особистість, людина, індивід та громадянин. Во- ни вважають, що це всього-на-всього є вираз, що ввійшов у вжиток і використовується в різних випадках та значеннях, причому, як правило з яким-небудь прикметником (фізична особа, юридична особа, приватна особа, підозрювана особа і т.ін.). Тому, на їх думку, було б неправи- льно співвідносити термін «особа» із категоріями «особистість», «людина», «громадянин», «суб’єкт», оскільки останні загальноприйняті поняття цілком достатньо, щоб відобразити на- явні відмінності в правах їх носіїв [22, с. 78]. Висловлюючи своє бачення щодо даної пози- ції, хотілося б в першу чергу погодитись із авто- ром в тому, що на сьогодні в наукових працях, особливо що стосується наукових праць в сфері права, немає чіткості та визначеності у розумінні терміну «особа»2. Окремі автори ототожнюють термін «особа» із терміном «особистість», повся- кчас використовуючи один замість іншого, як взаємно замінні поняття; інші автори попри ро- зуміння цієї нетотожності, все рівно подекуди допускають їх змішуваність. На нашу думку, причина тут в першу чергу криється у відсутнос- ті єдиного загального розуміння сутності основ- них суб’єктних категорій. Адже, як зазначається у стародавній мудрості «половину помилок люд- ству вдалося б уникнути, якби люди домовилось про поняття». По-друге, доволі часто, особливо що стосується перекладних праць, автори недо- тримуються коректності перекладу зазначених термінів. При чому це стосується як питання ко- ректності перекладу в межах слов’янських мов (адже, наприклад, в українській мові поняття «особа» може бути перекладене російською мо- вою як «лицо», «особа», «личность», натомість російське поняття «лицо» має українські відпові- дники «обличчя», «лице», «особа» тощо), так і перекладу на інші мови (так, англійське слово «person» перекладається українською мовою як «особа», «особистість», «людина»). Вказаний 2 Слід відмітити, що така чіткість щодо застосування даного терміну не притаманна також і юридичній техні- ці інших країн. На це свого часу звертав увагу ще М. Л. Дювернуа, який стверджував, що найбільш повно поняття «особа» відповідало меті в римській терміноло- гії. Римляни завжди і все, що являє собою відособлену правоздатність іменують просто «особа» (persona), Бли- зькі до цього розуміння і німці. Натомість французи, на думку вченого, не завжди правильно застосовують по- няття «особи», де це є корисно, використовуючи повся- кчас інші неточні замінники [17, с. 256]. Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві 186 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. стан речей призводить до того, що в переважній більшості наукових юридичних праць, що видані російською мовою домінуючим з поміж інших є термін «особистість» («личность»), наприклад «права особистості» («права личности»), «право- вий статус особистості» («правовой статус лич- ности») тощо. Водночас в наукових працях, що видані українською мовою даний термін «особи- стість» практично не вживається, а перевага на- дається поняттю «особа», відповідно ми здебі- льшого говоримо про «права особи», «правовий статус особи» і т.д. Але вказана певна невизначеність, на нашу думку, не є достатньою підставою для того, щоб виключати термін «особа» із наукового вжитку. Причин цьому принаймні є декілька. Насампе- ред, вказаний термін має суттєву вирізняльну здатність з–поміж інших понять. Вона проявля- ється в тому, що поняттям «особа» охоплюється носій юридичних прав та обов’язків, який є уча- сником відповідних правових відносин. Такий стан речей зумовлює відповідну взаємозалеж- ність між особою, правами, носієм яких вона є та правовідносинами, участь у яких вона бере. Це означає, що «…права особи неможливі поза пра- вовідносинами, а права людини можуть існувати і поза ними» [38]. Отже, така диференціація між вказаними поняттями зумовлює відповідний правовий зв’язок між категоріями «особа» та «суб’єкт права». Досліджуючи вказаний зв’язок С. І. Архіпов приходить до висновку, що в по- нятті «особа» потрібно виділяти два основних моменти: зовнішній та внутрішній. «Перший (зо- внішній момент), як зазначає автор, – не розкри- ває сутність суб’єкта права, а означає лише фор- мальну сторону, юридичну умовність, зовнішнє відношення до неї з боку правопорядку як пер- соні. В цьому плані термін «особа» можна визна- ти техніко-юридичним, умовним терміном… Другий (змістовний) момент полягає в тому, що заглиблюючись в поняття суб'єкта права, роз- криваючи його сутність, дослідник виявляє перед собою правовий зліпок особистості, що відображає не її зовнішні властивості, а її внутрішні соціально- правові якості, її здатність приймати рішення та їх здійснювати, бути учасником відносин, володіти самоцінністю і т. д. Тут термін «особа» набуває свого другого – глибинного – змісту, що відобра- жає тілесний зв’язок суб’єкта права з людиною, правовою особистістю» [4, с. 26]. Наступною причиною необхідності відмежу- вання терміну «особа» від суміжних понять є відповідна легітимізація даного терміну в націо- нальному законодавстві, про яку ми говорили вище. Адже закріпивши поняття «особа» в нор- мах українського права законодавець фактично запустив його у доктринальний вжиток. Це і по- яснює той факт, що саме в українській (україно- мовній) юридичній літературі поняття «особа» визначається як домінуюче. Тому повністю слід погодитись із твердженням Дж. Хоргана: «… слова подібні до гарпунів… Якщо вже вони ввійшли, то їх доволі важко витягнути…» [39, с. 171]. І тому така «лінгвістична традиція» термі- новживання поняття «особа» саме в правовій сфе- рі, не лише має суттєвий вплив на його застосуван- ня, як в юридичній доктрині, так і в нормотворчій та нормозастосовчій діяльності, але й спонукає окремих авторів до, на нашу думку, не зовсім точ- ного висновку, про те, що правовою категорією є термін «особа», тоді як термін «особистість» — це категорія психологічна [8, с. 169]. Отже, з огляду на все наведене вище, слід дій- ти висновку, що поняття «особа» є важливою філософською та правовою категорією. Правове значення вказаної категорії полягає в тому, що термін «особа», який внаслідок відповідних тра- дицій терміновживання тісно вкоренився в су- часній правовій лінгвістиці, означає носія конк- ретних юридичних прав та обов’язків, який є учасником відповідних правових відносин. Розглядаючи поняття «особистості», слід за- уважити, що спори про його сутність мають да- леко не відсторонене значення, адже, як зазнача- ється в літературі, при уважному вивченні пи- тання визначається методологічне значення цієї категорії, а та чи інша її інтерпретація здійснює вплив на вирішення важливих практичних пи- тань [3]. Ґенеза поняття «особистість» в філосо- фії бере свій початок від часів Нікейського собо- ру, який вирішив спір про Трійцю в догматі єд- ності особистості: Unitas in tres personas, una persona in duas naturas. І як стверджують дослід- ники, поняття «особистості» філософи запозичи- ли із християнського богослов’я [37, с. 201]. Са- ме в той період дане поняття, означаючи, насам- перед, трагічну чи ритуальну маску, стало сино- німом справжньої природи індивідуума, як воло- дільця індивідуальних прав та привілей [32, с. 73]. Подальший розвиток цього поняття відбу- вався у філософії залежно від домінування тих чи інших філософських течій. На динамічність, як характерну ознаку поняття «особистість» зве- ртали увагу ще дореволюційні вчені. Так, деякі автори стверджували, що: «… поняття особисто- сті… має не один склад в різні епохи, в різних системах права. Отже, те що видається особисті- стю у відповідну пору, з точки зору майбутнього, Р.О. Стефанчук Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 187 більш розвинутого складу того ж поняття, буде неповною особистістю, особистістю у відносно- му розумінні, personnalité restreinte, ступенем, причому нижчим, розвитку особистості, особис- тістю зародковою, обмеженою» [17, с. 474]. Ана- ліз же існуючих на сьогодні філософських кон- цепцій щодо поняття «особистість» дає нам під- стави стверджувати, що найбільш чітко виокре- млені принаймні два основних підходи, щодо розуміння даного поняття. Перший підхід ґрунтується на розрізненні по- нять «особистість» та «людина» і носить назву «нормативного» («оціночного»). Відповідно до даного підходу, «особистість» — це поняття, що випрацюване для відображення соціальної при- роди людини, розгляду його як суб’єкта соціоку- льтурного життя, визначення його як носія інди- відуального начала (інтереси, здатності, праг- нення, самосвідомості тощо), що саморозкрива- ється в контекстах соціальних відносин, спілку- вання та предметної діяльності і спілкування [1, с. 369]. Отже, як видно із даного визначення, прихильники «нормативного» підходу щодо ви- значення поняття «особистість» стверджують, що це поняття ґрунтується на наявності у люди- ни певних позитивних якостей. І тому, на думку прихильників даного підходу, перехід від понят- тя «людини» до поняття «особистість» відбува- ється за принципом від абстрактного до конкрет- ного1. Адже як зазначається в літературі: «... не всяка людина є особистістю, хоча, кожна особис- тість є людиною. Людиною не народжуються, нею стають... Відповідно, особистість — поняття дещо вужче, ніж людина...» [22, с. 69]. Продов- жуючи цю думку, інші автори вважають, що «… щоб людина, що народилась стала особистістю, вона повинна пройти відповідні стадії природно- го та соціального розвитку: не тільки досягти певного рівня фізичного та розумового розвитку, але й придбати необхідний соціальний досвід в процесі спілкування з іншими людьми» [19, с. 176], при цьому, як уточнюють інші: «… особистість — це людина, яка піднялась до певного рівня відносин з суспільством» [40, с. 159]. Підводячи висновок до вищевказаних позицій відомий філософ В. П. Тугарінов підкре- 1 Інколи в літературі зустрічається і інша точка зору, відповідно до якої вказані поняття також визнаються різними, однак, автори при цьому виходять із карди- нально протилежної точки зору, вважаючи, що уза- гальнюючим є не термін «людина», а навпаки термін «особистість», який вже, в свою чергу, поєднує по- няття «людина» та «громадянин», а також носить уні- версальний, загальнородовий характер [35, с. 47]. слює, що «... не можна безумовно усіх людей без виключення вважати особистостями. Особис- тість повинна бути наділена рисами, які властиві лише дорослій та психічно нормальній людині» [36, с. 40]. Продовжуючи вказану думку, автор підкреслює: «Особистість — це людина, що на- ділена історично зумовленим ступенем розумно- сті та відповідальності перед суспільством, та користується (чи здатна користуватись) певними правами певними правами та свободами, вносить своєю діяльністю вклад у розвиток суспільства та веде образ життя, що відповідає ідеалам її епохи чи класу» [36, с. 88]. На причини відмін- ності між поняттями «особистість» та «людина» вказується і в іншій науковій літературі. Так, на думку окремих авторів: «... якщо визначеність «людина» включає в себе єдність біологічного та соціального, то визначеність «особистість» відо- бражає лише соціальну природу людини» [7, с. 9]. Тобто продовжуючи цю думку, можна дій- ти висновку, що якщо людна — продукт природи та суспільства, то особистість — лише продукт суспільства. На аналогічних засадах будується розуміння поняття «особистість» і в інших нау- ках. Так, з точки зору психології під поняттям «особистість» охоплюється індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються залученістю людини до конк- ретних суспільних, культурних, історичних від- носин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спіл- кування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда із суспільним та природним середовищем [28]. Важливим для психологічного розуміння поняття «особистості» є розуміння її структури. Структура особистості є складною і в найбільш узагальненому вигляді вона виглядає як сукупність таких основних груп ознак: а) соціально зумовлені риси (моральні, політичні, національні і т.п.); б) біологічно зумо- влені риси (інстинкти, темперамент, найпростіші проблеми і т.п.); в) риси, що набуті особистим досвідом (знання, навики, культура, звички); г) риси, набуті особливостями індивідуальної пси- хіки (форма відображення). І як відмічається в літературі, лише у єдності цих чотирьох сторін особистість може бути зрозуміла у всій своїй складності та багатогранності [22, с. 70]. Дещо на інших методологічних засадах буду- ється другий підхід до розуміння поняття «осо- бистість». Його основою є фактичне ототожненні понять «особистість» та «людина». Так, деякі автори стверджують, що особистість — це будь- яка людина, оскільки вона наділена соціальними Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві 188 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. властивостями, сукупністю соціально значимих властивостей, які лише (та попри свідомість і волю конкретного індивіда) створюють об’єктив- ну («родоутворюючу») ознаку особистості. Як далі продовжують ці автори, «…поняття «люди- ни» та поняття «особистості» як наукові абстра- кції відрізняються одна від одної лише як такі (при цьому межа, що проводиться між ними ви- ключно умовна), оскільки характеризують з різ- них сторін єдиний (такий, що розщепляється лише в абстракції, з метою більш глибокого його вивчення) об’єкт — людська особистість, люди- на» [7, с. 12]. Вказана логіка і призводить інших авторів до думки, що «… особистість — це будь- яка людина, оскільки будь-яка людина наділена соціальними властивостями, що проявляються у конкретній діяльності, а остання дає підстави для тієї чи іншої оцінки особистості» [3, с. 78]. При- тимуючись цієї ж точки зору, деякі автори ствер- джують, що особистостями були усі члени родів та племен у первісному ладі, раби та рабоволоді- льці, феодали та кріпосні, капіталісти та експлу- атовані працівники, навіть попри те, що далеко не всі із них визнавались такими насправді [6]. Ще одним аргументом на користь цієї теорії автори висувають таке твердження: оціночний підхід до особистості особливо неможливий стосовно до правознавства та юридичної практики, оскільки тут потрібно розрізняти загальний ідеал особистості та систему особистих властивостей, що відносяться до кожної конкретної людини. Адже, на думку ав- торів, людина, що здійснила аморальний вчинок чи протиправну дію, звичайно ж не може бути ідеа- лом особистості, але в той же час вона не перестає бути особистістю [25, с. 19]. На нашу думку, попри біопсихосоціальну єд- ність людини, про що вже зазначалось вище, ми все ж переконані, що визначальним у понятті «особистість» є переважно психологічний ас- пект, що тісно пов’язано в першу чергу із рівнем розвитку людини. Адже, розглядаючи дане пи- тання, слід погодитись із думкою М. І. Матузова, який розглядаючи питання співвідношення по- нять «особистість» та «людина» писав: «… зви- чайно, люди не поділяються та не поділяють один одного на «особистості» та «неособистос- ті»… в кожному потрібно бачити особистість… але все ж, якщо особистість — це продукт суспі- льства, якщо вона є ніщо інше, як продукт соціа- льної зрілості… то зрозумілим є те, що дитина, що народилась — ще не особистість; вона — майбутня особистість. І це зовсім не означає яко- гось применшення людини» [22, с. 70]. Тому, абсолютно логічним є висновок, що «… неможна усіх безумовно вважати особистостями… Особи- стість повинна бути наділена такими рисами, які властиві лише дорослій та психічно нормальній людині… Особистість — це людина, як носій свідомості. Без свідомості та самосвідомості, без здатності зайняти певну суспільну позицію немає особистості…» [20, с. 81]. Хоча слід відмітити, що не всіма прихильниками «оціночного» підхо- ду однаково сприймається теза щодо неможли- вості визнання за дітьми якостей особистості. Так, В. О. Тархов, який переконаний в нетотож- ності понять «людина» та «особистість» водно- час справедливо підкреслює, що «… якраз навпаки, з моменту свого народження дитина виявляється учасником великої кількості суспільних відносин, відповідно, в певній мірі відповідає поняттю не лише людини, але й особистості. Природно, що особистість розвивається, причому не завжди про- порційно ступеню свого дорослішання. Малолітній поет чи композитор швидше відповідає поняттю особистості, ніж інколи доросла та психічно нор- мальна людина» [34, с. 147]. Ведучи дискусію далі, ми висловлюємо свою згоду щодо твердження про наявність у поняттях «людина» та «особистість» відповідних соціаль- них складових. Водночас, ми далекі від думки щодо їх тотожності. Адже якщо для «людини» достатньо бодай наявність цієї складової, то для «особистості» акцент робиться «… на ролі лю- дини в людському суспільстві, серед людей. Особистість формується завдяки своєму вкладу в розвиток людського суспільства» [30, с. 196]. Про нетотожність даних понять говорить і чинне законодавство. Так, наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України, кожна людина має пра- во на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи ін- ших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний роз- виток її особистості. А це вкотре свідчить про те, що особистістю може бути лише людина, у якої наявна не будь-яка соціальна складова, а лише така, яка відповідає рівневі свого розвитку су- часним вимогам суспільства. Це означає, що особистість характеризується, насамперед, сві- домістю, волею, соціальними, моральними та духовними якостями. І при цьому, чим далі роз- вивається суспільство, тим все більшого значен- ня набувають внутрішні (духовні, моральні та моралістичні) якості людини, суттєво збільшу- ється цінність духовного начала. Вказане дає підстави також стверджувати і той факт, що важливу роль відіграє поняття «особис- тість» і в праві, а передусім — в праві цивільному Р.О. Стефанчук Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 189 (приватному). Роль та значення «особистості» в сфері приватного права дуже виразно підкреслив С. С. Алексєєв, який пише: «Адже приватне право — тому «приватне», що воно юридично закріпляє автономний, суверенний статус особистості, і сво- боду особистості в її, даної особистості, справах — приватних справах» [2, с. 109]. Однак з огляду на таку важливість поняття «особистість» для цивільного права практично жоден із цивілістів не здійснив комплексного наукового дослідження щодо взаємозв’язку вка- заних понять, практично адже до 1883 року. Адже саме цього року видатний український ци- віліст С. В. Пахман опублікував статтю «Про значення особистості в сфері цивільного права», яка не лише стала першим фундаментальним до- слідженням щодо значення особистості в цивіль- ному праві, але й дала новий імпульс щодо ново- го осмислення поняття «особистість», встанови- ла можливі напрямки розширення предмета (сфери) цивільного права, а також визначила ос- новні правові зв’язки між особистістю та правом, зокрема в сфері прав особистості. У вказаній статті автор зокрема підкреслює те, що значення особистості повинно бути суттєво розширено з точки зору цивільного права. Так, зокрема автор вказує: «… чи можливим є поняття власності та взагалі майнових прав без особистості? Навпаки, всі майнові права передбачають, в першу чергу, не лише існування, але й суспільне визнання окремої особистості… Уся система зобов’я- зань… неможлива для уяви без поняття особис- тості, оскільки в кожному зобов’язанні особис- тість є, певною мірою, підвладною… Загальною умовою усіх цивільних правовідносин визнаєть- ся «особистість» в розумінні «правоздатності»… В сфері цивільного права велику роль відіграє принцип «приватної автономії», тобто право ви- значати своє відношення до інших осіб…» [26, с. 8–10]. На завершення власних роздумів, автор вказує на нове бачення значення особистості на той час: «… на відміну від усіх вказаних значень особистості, які отримують так чи інакше своє застосування в сфері цивільного права, висува- ється ще один елемент, про який далеко ще не вирішений спір… і я веду мову про так звані «права особистості»… Наука цивільного права не може ігнорувати і особистих прав, навіть коли б на долю останніх відводилась незначна кіль- кість правил та положень, оскільки справа не в кількості, а в принциповій постановці науки: особистість та права особистості повинні склада- ти фундамент цивільного права, оскільки на них ґрунтуються і без них неможливі усі інші циві- льні інститути (підкреслено мною — Р. С.)» [26, с. 10–11, 13]. Блискучий висновок, які сміливо можна визначити як гімн приватному праву як праву особистості. Твердженням цьому є той факт, що саме такий напрямок розвитку поняття «особистості» у цивільному праві залишився до- мінуючим і до цього часу. Адже практично усі сучасні дослідження чітко визначають, що зна- чення особистості в праві напряму залежить від значення прав особистості. Водночас, в літературі виокремлювались і ін- ші значення особистості для цивільного права. Так, наприклад, Ю. С. Гамбаров резонно заува- жував, що «… вивільнення особистості від її зв’язків із родом, сім’єю, цехом та іншими суспі- льними союзами, що сковували до того її розви- ток» стало основоположним моментом в процесі відособлення цивільного права від публічного» [10, с. 58]. З точки зору вивільнення від повного поглинання суспільством розглядає поняття «особистості» і Й. О. Покровський. Так, він вва- жає, що цей процес «… знаменується, насампе- ред, визнанням її самостійним суб’єктом прав, володільцем правоздатності та дієздатності: вна- слідок чого вона стоїть перед лицем суспільства та його влад як певна самостійна сила, як деяка юридична самоцінність» [27, с. 120]. На завер- шення своєї фундаментальної монографії «Основні проблеми цивільного права» професор Покровсь- кий робить певні пророчі висновки, зокрема: «… з ростом людської особистості, з розвитком індиві- дуальної самосвідомості сфера суб’єктивних прав росте, а разом з тим розсовуються межі цивільного права, і все воно набуває більш та більш індивідуа- лістичний характер: інтереси особистості стоять центрі його уваги» [27, с. 309]. Однак попри таку важливість поняття «особис- тість» для сучасного права, слід констатувати той факт, що даний термін практично є фактично «де- легітимізований», тобто такий, що майже не вжи- вається у сучасних нормативно-правових актах. Виключенням із загального правила може хіба що стати вже цитована ст. 23 Конституції України, а також ст. 2 Закону України «Про захист суспільної моралі», де говориться про заборону приниження особистості за національною ознакою та шляхом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з ду- шевнохворих, літніх людей. Такий стан речей, на нашу думку, пов’яза-ний не стільки із розумінням сутності поняття «особистості», скільки із певними мовними традиціями. Адже, мовне середовище сучасної законотворчості сприйняло за офіційний саме термін «особа» і тому термін «особистість» витіснений із офіційного нормативного вжитку. Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві 190 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. Тому, з огляду на все вище наведене, під по- няттям «особистість» ми розуміємо певну пси- холого-соціальну характеристику людини, яка ґрунтується на засадах свідомості, волі, інших внутрішніх духовних якостях та забезпечує від- повідність внутрішнього світу людини рівню розвитку суспільства. Водночас, ми переконані, що на сьогодні в сфері права допускається і інше використання поняття «особистості», а саме, як синонімічного до поняття «особа»1. Таке значення «особи» та «особистості» у фі- лософії та праві ставить перед нами питання що- до місця інших, пов’язаних із визначеними по- няттями категорій. Мова в першу чергу йде про поняття «особистого». З загальної етимологічної точки зору поняття «особисте» визначається як прийменник, який характеризує відповідний іменник, як: 1) такий, що є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй; персональ- ний, власний; 2) такий, що безпосередньо стосу- ється якої-небудь особи, пов’язаний з нею; інти- мний, приватний, індивідуальний; 3) такий, що здійснюється безпосередньо, не через інших осіб; безпосередній [23, с. 150]. На превеликий жаль питання «особистого» як філософсько-правової категорії несправедливо обійдене увагою в сучасній науковій літературі. На нашу думку, поняття «особистого» є не менш актуальним від понять «особа» та «особистість», адже саме цим поняттям опосередковується пев- на пов’язаність тих чи інших об’єктів чи дій із вказаними суб’єктами. Вочевидь важливість ка- тегорії «особистого» може демонструватись і кількістю згадувань в чинних нормативно-право- вих актах. Однак, не всі згадування поняття «особисте» в тексті цивільного законодавства 1 Така синонімічність повсякчас демонструється в переважній більшості текстів як дореволюційних та і деяких сучасних російських цивілістів, які по тексту ототожнюють поняття «особи» та «особистості», «прав особи» та «прав особистості», «фізичної особи» та «фізичної особистості». Хоча ще Г. В. Ф. Гегелем висловлювалось припущення, відповідно до якого поняттям «особи» та «особистості» в праві є поняття- ми взаємозв’язаними, хоча і різними за змістом. Він пише: «… суб’єктивність в своїй істині існує лише як суб’єкт, особистість — лише як особа…» [11, с. 318]. Водночас така позиція Г. В. Ф. Гегеля, відповідно до якої «особистість» є властивістю істоти бути «осо- бою» піддавалась в науці серйозній критиці. Так, зок- рема, К. Маркс вказував, що в даному твердженні за- мість того, щоб брати похідні поняття як предикати суб’єктів, Гегель робить з цих предикатів щось само- стійне та, а потім примушує їх містичним чином пе- ретворюватись в суб’єктів цих предикатів [21, с. 244]. вживаються однаково. Безперечно, що в їх основі лежить пов’язаність із особою та стародавній поділ на «моє–твоє», який відомий з моменту виникнення власності, однак палітра відтінків, які притаманні застосуванню даного терміну є надзвичайно широкою. Так, аналіз чинного циві- льного законодавства дає нам підстави зробити висновок, що використання терміну «особисте» в текстах нормативно-правових актів вживається принаймні у таких основних розуміннях: 1) як таке, що належить безпосередньо особі та нерозривно з нею пов’язане нематеріалізоване благо (право) чи певна її внутрішня (духовна) якість особи. В такому значенні, на нашу думку, вживаються поняття: «особисті немайнові пра- ва» (ч. 2 ст. 26, п. 2 ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 55, ст. ст. 94, 100, п. 1 ч. 1 ст. 268, ст. ст. 269–280, ч. 2 ст. 418, ст. ст. 421, 423, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 430, ст. 438, п. 1 ч. 1 ст. 485, п. 1 ст. 1166 ЦК України); «особистий немайновий інтерес» (ч. 1 ст. 16, ч. 1 ст. 55 ЦК України); «особисте немайнове благо» (ст. 201 ЦК України); «особисті немайнові від- носини» (ст. 1 ЦК України); «особисте життя» (ст. 32 Конституції України, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, п. 1 ч. 1 ст. 3, ч. 6 ст. 296, ст. 301, ч. 1 ст. 302, ч. 2 ст. 306, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 442, п. 1 ч. 1 ст. 1219 ЦК України); «особисті стосунки» (ч. 4 ст. 63 ЦК України); «особисті потреби» (ч. 1 ст. 865 ЦК України); «особистий характер вимоги» (ч. 5 ст. 576, ч. 3 ст. 656 ЦК України); «особисте страху- вання» (п. 1 ч. 1 ст. 980, ч. 1 ст. 988, ч. 2 ст. 994, ч. 3 ст. 997, п. 2 ст. 1229 ЦК України); «особиста не- доторканість» (ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основополо- жних свобод, ст. 289 ЦК України); «особиста без- пека» (ст. 978 ЦК України); «особиста свобода» (ч. 4 ст. 7, ст. 56 СК України) тощо. 2) як такий, що належить безпосередньо особі на певному правовому титулі матеріальний об’єкт. В такому розумінні, на нашу думку, вживаються поняття: «особисте майно» (ч. 2 ст. 52 ЦК Украї- ни, ч. 1 ст. 73 СК України); «особисті речі» (ст. 974 ЦК України); «особисті папери» (ст. ст. 303–305, п. 1 ст. 1240 ЦК України); «особиста власність» (п. 1 ст. 1306 ЦК України); «особиста приватна власність»2 (ст. ст. 57–59 СК України); «особисті борги» (ч. 1 ст. 149 ЦК України) тощо. 2 Стосовно поняття «особистої приватної власності» в літературі ведеться дискусія. Так, одні науковці вва- жають, що «… вразливість такого словосполучення є очевидною, адже особиста власність притаманна со- ціалістичному суспільству, приватна — суспільству з ринковою економікою» [16, с. 58]. Натомість інші Р.О. Стефанчук Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 191 3) як певна поведінка, яка здійснюється безпо- середньо особою. В такому розумінні, на нашу ду- мку, вживаються поняття: вчиняти певні дії «осо- бисто» (ч.ч. 1, 2 ст. 33, ч. 2 ст. 238, ч. 1 ст. 240, ч. 1 ст. 527, ч. 1 ст. 528, п. 2 ч. 2 ст. 843, ч. 1 ст. 893, ч. 1 ст. 902, ч. 1 ст. 943, ст. 1005, ч.ч. 1, 3 ст. 1038, п. 2 ст. 1234, п. 2 ст. 1247, п. 6 ст. 1254, п. 2 ст. 1269, п. 1 ст. 1282 ЦК України); «особиста трудова участь» (ч. 1 ст. 163, ч. 2 ст. 164 ЦК України); «особистий сервітут» (ч. 2 ст. 401, п. 6 ч. 1 ст. 406 ЦК України); «особисте використання» (ч. 1 ст. 698, ч. 1 ст. 712 ЦК України); «особисте користу- вання» (ч. 1 ст. 719 ЦК України); «особисте розпо- рядження» (ст. 1233 ЦК України) тощо. Ще ширшим розуміння поняття «особистого», на нашу думку, існує в науковій юридичній літе- ратурі. Безперечно, що в першу чергу воно пов’язане із поняттям «особи». Так, наприклад, П. М. Рабінович досліджуючи питання особис- тих правовідносин доходить висновку, що «осо- бисті відносини — це відносини осіб» [29, с. 34]. Тому первинним слово-терміном в розумінні по- няття «особистого» є поняття «особи». Однак, враховуючи визначену вище тотожність, яка до- пускається в літературі між поняттями «особа» та «особистість», можна дійти висновку, що поняття «особистого» пов’язується не лише із терміном «особа», але й із терміном «особистість». Прикла- дом цьому може бути поширене твердження, яке зустрічається в російськомовній літературі, що «личные права — это права личности» [20, с. 147]. Отже, з огляду на вище наведене, слід визначити, що сьогодні використання категорії «особисте» в праві в першу чергу демонструє тісний зв’язок із особою (особистістю). Що ж стосується сфери ци- вільного права, то найбільш широкого застосуван- ня категорія «особисте» має із поняттям «особис- тих немайнових прав фізичних осіб», чому ми і присвятимо свої подальші наукові розвідки. Перелік літератури стверджують, що «… введення терміну «особиста» не означає запровадження нової форми власності… Тер- мін «особиста» є антонімом терміна «спільна»… Осо- биста власність — це те, що належить мені. Спільна власність — це те, що належить нам. Не можна забу- вати, що латинське слово privatus перекладається як особистий, несуспільний. Тому заперечення на зра- зок: особиста власність притаманна соціалістичному суспільству, а приватна — суспільству з ринковою економікою (О.В. Дзера) — не може сприйматись серйозно, адже справа не в термінах, а в тому значен- ні, яке закон вкладає в нього [31, с. 125]. 1. Абушенко В. Л. Личность // Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицианов. — Минск: Издательство В. М. Скакун, 1998. 2. Алексеев С. С. Философия права. — М.: Издательство НОРМА, 1998. 3. Ануфриев Е. А. Социальный статус и ак- тивность личности. — М., 1984. 4. Архипов С. И. Субъект права: теоретиче- ское исследование. — СПб.: Издательство Р. Ас- ланова «Юридический центр Пресс», 2004. 5. Батанов О. В., Макаренко Л. О. Особа // Юридична енциклопедія у 6 т.: Т. 4: «Н–П» / Гол. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Видавництво «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2002. 6. Беляев Н. А., Керимов Д. А. Личность и закон. — Л., 1967. 7. Бережнов А. Г. Права личности: некото- рые вопросы теории. — М.: Издательство МГУ, 1991. 8. Бігун В. С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12. — Ки- їв, 2004. 9. Владимирский–Буданов М. Ф. Обзор ис- тории русского права. — Ростов–на–Дону: Фе- никс, 1995. 10. Гамбаров Ю. С. Гражданское право. Об- щая часть / Под ред. и с предисловием В. А. То- мсинова. — М.: Издательство «Зерцало», 2003. 11. Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М.: Мысль, 1990. 12. Гражданское право: В 4 т. Том І: Учебник / В. С. Ем, Н. В. Козлова, С. М. Корнеев и др. / Отв. ред. Е. А. Суханов. — М.: Волтерс Клувер, 2004. 13. Гражданское право: Учебник в 3 т.: Т. 1 / Н. Д. Егоров, И. В. Елисеев, А. А. Иванов и др. / Отв. ред. А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. 14. Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисловием В. А. Томси- нова. — М.: Издательство «Зерцало», 2003. 15. Даль В. Толковый словарь живого вели- корусского языка: в 4 т.: том второй «И–О». — М.: Русский язык, 1999. 16. Дзера О. В. Деякі проблеми врегулюван- ня відносин власності подружжя в новому Сі- мейному кодексі України // Юридична Україна. — 2003. — № 1. 17. Дювернуа Н. Л. Чтения по гражданскому праву. Т. 1: Введение. Учение о лице / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 2004. Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві 192 Проблеми філософії права. – 2006-2007. – Том IV-V. 18. Кант И. Сочинения. В 6 т.: Т. 2. — М.: Мысль, 1964. 19. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. 20. Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. — М.: Юридическая литера- тура, 1981. 21. Маркс К. К критике гегелевской филосо- фии права // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 1. 22. Матузов Н. И. Личность. Права. Демок- ратия. Теоретические проблемы субъективного права. — Саратов: Изд-во Саратовского универ- ситета, 1972. 23. Новий тлумачний словник української мови: у 4–х т.: Т. 3 «Обе–Роб» / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. — К.: Аконіт, 1998. 24. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. — М.: Русский язык, 1990. 25. Олейник П. А. Личность, демократия, за- конность. — М., 1981. 26. Пахманъ С. В. О значеніи личности въ области гражданскаго права // Журналъ граждан- скаго и уголовнаго права. — 1883. — Книга пер- вая. — Январь. 27. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М.: Статут, 1998. 28. Психологія / Ю. Л. Трофімов, М. І. Алексєєва, П. А. Гончарук та ін. / За ред. Ю. Л. Трофімова. — К.: Либідь, 2001. 29. Рабінович П. Природно-правова ідеологія у Цивільному кодексі України // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 2. 30. Раянов Ф. М. Проблемы теории государ- ства и права (Юриспруденции): Учебный курс. — М.: Право и государство, 2003. 31. Ромовська З. В. Сімейний кодекс Украї- ни: Науково-практичний коментар. — К.: Видав- ничий Дім «Ін Юре», 2003. 32. Рулан Н. Юридическая антропология. Учебник для вузов // Отв. ред. В. С. Нерсесянц. — М.: Издательство НОРМА, 2000. 33. Словник синонімів української мови: в 2 т.: Том 2 «О-Я» / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук та ін. — К.: Наукова думка, 2000. 34. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. — Чебоксары: Чув. кн. Изд- во, 1997. 35. Тодыка Ю. Н., Тодыка О. Ю. Конституци- онно-правовой статус человека и гражданина в Украине. — К.: Ін Юре, 2004. 36. Тугаринов В. П. Личность и общество. — М.: Мысль, 1965. 37. Тюгашев Е. А. Юридическое понятие ли- чности // Государство, право, образование: Сбо- рник науч. Трудов. — Новосибирск: Изд-во Но- восибирского гос. аграр. ун-та, 2003. 38. Фарбер И. Е. Права человека, граждани- на и лица в социалистическом обществе // Пра- воведение. — 1967. — №1. 39. Хорган Дж. Конец науки: взгляд на огра- ниченность знания на закате Века Науки. — СПб., 2001. 40. Чхиквадзе В. М. Социалистический гума- низм и права человека. — М., 1978. Р. А. Стефанчук О РАЗМЕЖЕВАНИЕ ПОНЯТИЙ «ЛИЦО», «ЛИЧНОСТЬ» И «ЛИЧНОЕ» В ФИЛОСОФИИ И ПРАВЕ В статье рассматривается проблема размежевания понятий «лица», «личности» и «личного» в фи- лософии и праве. В частности на основании философских и правовых взглядов делается ряд выводов, относительно генезиса указанных понятий, определяется их соотношение путём выделения родст- венных и различительных признаков. Особое внимание уделяется определению роли и места личнос- ти в праве, определяется понятие прав личности, а также понятие «личного» и возможные способа его терминоприминения в гражданском праве. Ключевые слова: лицо, личность, личное, человек, субъект права, личные права. R. O. Stefanchuk ON THE DELIMITATION OF CONCEPTS «PERSON», «PERSONALITY» AND «PERSONAL» IN PHILOSOPHY AND THE LAW The article considers the problem of the delimitation of concepts of «person», «personality» and «per- sonal» in philosophy and the law. In particular consideration is given on the basis of philosophical and legal views to a number of conclusions concerning genesis of the specified concepts, their parity by allocation of related and distinctive attributes is defined. Special attention is given to the definition of a role and a place of the person in the law, the concept of rights of the person, and also concept «personal» and possible way of its terms’ application in civil law.

Про розмежування понять «особа», «особистість» та «особистий» у філософії та праві

Репозитарії

Схожі ресурси