Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)

В статті аналізується питання використання навчального матеріалу з історії як засобу формування суспільно-політичних поглядів учнівства Півдня України в другій половині ХІХ ст. Визначено умови добору шкільної навчальної літератури, її зміст та подача історичного матеріалу. Автор наголошує на тому, щ...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Тарасов, А.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schlagworte:	Культурні й духовні питання
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13924
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.) / А.В. Тарасов // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 407-415. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-13924
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-139242010-12-07T12:04:03Z Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.) Тарасов, А.В. Культурні й духовні питання В статті аналізується питання використання навчального матеріалу з історії як засобу формування суспільно-політичних поглядів учнівства Півдня України в другій половині ХІХ ст. Визначено умови добору шкільної навчальної літератури, її зміст та подача історичного матеріалу. Автор наголошує на тому, що навчально-виховний процес в середній школі зазначеного періоду був спрямований на виховання вірнопідданства, російського патріотизму та глибокої релігійності серед учнівства. В статье анализируется вопрос использования учебного материала по истории как средства формирования общественно-политических взглядов ученичества Юга Украины во второй половине ХІХ века. Определены условия выбора учебной школьной литературы, ее содержание и подача исторического материала. Автор делает акцент на том, что учебновоспитательный процесс в средней школе указанного периода был направлен на воспитание верноподданичества, русского патриотизма и глубокой религиозности среди учащихся. The problem of the use of the educational material on the history as a means of forming of social and political views of pupils’ youth of the South of Ukraine in the second half of the XIX-th century is analyzed in the article. Conditions of selection of the school educational literature, its sense and presentation of the historical material were determined. An author emphasizes that the educational process at the secondary school of the denoted period was directed on forming of loyal attitude, Russian patriotism and deep religiosity among pupils’ youth. 2009 Article Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.) / А.В. Тарасов // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 407-415. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. XXXX-0024 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13924 94.(477).06 uk Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Культурні й духовні питання Культурні й духовні питання
spellingShingle	Культурні й духовні питання Культурні й духовні питання Тарасов, А.В. Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
description	В статті аналізується питання використання навчального матеріалу з історії як засобу формування суспільно-політичних поглядів учнівства Півдня України в другій половині ХІХ ст. Визначено умови добору шкільної навчальної літератури, її зміст та подача історичного матеріалу. Автор наголошує на тому, що навчально-виховний процес в середній школі зазначеного періоду був спрямований на виховання вірнопідданства, російського патріотизму та глибокої релігійності серед учнівства.
format	Article
author	Тарасов, А.В.
author_facet	Тарасов, А.В.
author_sort	Тарасов, А.В.
title	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
title_short	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
title_full	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
title_fullStr	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
title_full_unstemmed	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)
title_sort	шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді російської імперії (на прикладі півдня україни другої половини хіх ст.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Культурні й духовні питання
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/13924
citation_txt	Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.) / А.В. Тарасов // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 407-415. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT tarasovav škílʹnijpídručnikzístorííâkínstrumentsuspílʹnopolítičnogovihovannâmolodírosíjsʹkoíímperíínaprikladípívdnâukraínidrugoípolovinihíhst
first_indexed	2025-07-02T15:43:33Z
last_indexed	2025-07-02T15:43:33Z
_version_	1836550469643665408
fulltext	Випуск XVI 407 УДК 94.(477).06 А.В. Тарасов (м. Кривий Ріг) ШКІЛЬНИЙ ПІДРУЧНИК З ІСТОРІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ СУСПІЛЬНО- ПОЛІТИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (на прикладі ПІВДНЯ УКРАЇНИ другої половини ХІХ ст.). В статті аналізується питання використання навчального матеріалу з історії як засобу формування суспільно-політичних поглядів учнівства Півдня України в другій половині ХІХ ст. Визначено умови добору шкільної навчальної літератури, її зміст та подача історичного ма- теріалу. Автор наголошує на тому, що навчально-виховний процес в середній школі зазначено- го періоду був спрямований на виховання вірнопідданства, російського патріотизму та глибо- кої релігійності серед учнівства. В статье анализируется вопрос использования учебного материала по истории как сред- ства формирования общественно-политических взглядов ученичества Юга Украины во вто- рой половине ХІХ века. Определены условия выбора учебной школьной литературы, ее содер- жание и подача исторического материала. Автор делает акцент на том, что учебно- воспитательный процесс в средней школе указанного периода был направлен на воспитание верноподданичества, русского патриотизма и глубокой религиозности среди учащихся. The problem of the use of the educational material on the history as a means of forming of social and political views of pupils’ youth of the South of Ukraine in the second half of the XIX-th century is analyzed in the article. Conditions of selection of the school educational literature, its sense and presentation of the historical material were determined. An author emphasizes that the educational process at the secondary school of the denoted period was directed on forming of loyal attitude, Rus- sian patriotism and deep religiosity among pupils’ youth. Однією з актуальних проблем сучасної історичної науки є потреба методологіч- ного оновлення взагалі та необхідність пошуку нових підходів до вивчення традицій- них і джерел зокрема. Серед таких слід назвати підручники з історії. Чимало науко- вців як українських, так і зарубіжних не раз зверталися до аналізу останніх. Про це свідчить значна історіографія з цього питання, зокрема й новітня1. Лейтмотивом сучасних досліджень є аналіз посібників з історії, що використову- ються у школі, та можливі шляхи вдосконалення навчальної літератури. Як спеціальна тема це питання піднімалося і на ХХ Міжнародному конгресі історичних наук, що відбувся в Сіднеї у 2005 р, «Підручники з історії: від історії нації до історії громадян». Серед обговорених питань було й питання про роль їх як інструмента формування в учнів національної ідентичності. У дійсно, нагромаджений сьогодні досвід свідчить про те, що останні вирішують не лише навчальні завдання, а й мають і виховні функції, формують у молодого поко- ління світоглядні позиції. Таке формування, окрім проектування майбутнього, має й констатувати те, що вбачається важливим для тієї чи іншої держави. Сам підбір мате- ріалу, його подача є тими структурними елементами, що дають можливість дослідни- Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. 408 ку, окрім засвідчення певного розвитку історичної науки, виділити також і цінності, котрі їх пріорітетно прагнула впровадити держава. В цій статті було звернуто увагу на недостатньо досліджене у вітчизняній історіо- графії питання щодо шкільних підручників з історії як інструмента суспільно- політичного виховання учнів середніх шкіл Півдня України в другій половині ХІХ ст. Означене питання потребує вирішення значного кола проблем: визначення умов добору шкільної навчальної літератури, її зміст, виклад історичного матеріалу. Їх ви- світлення є завданням даної статті. Розмаїття різних типів середніх шкіл Російської імперії другої половини ХІХ ст. визначало таку ж багатоваріантність навчальних планів та переліків підручників. Вод- ночас користування останніми мало узгоджуватися з рекомендаціями Міністерства народної освіти (МНО). Це передусім стосувалося неможливості застосування у на- вчальному процесі літератури зі списку «забороненої». Переслідування вітчизняного національного руху в другій половині ХІХ ст. при- звели до низки заходів із заборони української мови (Валуєвський циркуляр 1863 р. й Емський акт 1876 р.). У рамках цієї політики, як відомо, україномовні видання по- трапили під гриф «заборонено». Як наслідок, підручники для середньої школи на те- ренах України протягом зазначеного часу друкувалися виключно російською мовою. В цьому контексті слід відзначити те, що заборонялися не лише видання україно- мовних підручників, а і відповідне пояснення вчителя. Незважаючи на це, окремі пе- дагоги відстоювали думку про необхідність української мови якщо не як мови викла- дання, то принаймні як допоміжної під час вивчення російської. Так, М.І.Пирогов визнавав необхідність вживання української мови у школах Укра- їни як засобу пояснення незрозумілих учневі слів та виразів. Аналогічної думки дотри- мувався в своїй книзі «Русская начальная школа» барон М.О.Корф, відстоюючи позицію про окремішність українського народу від російського2. У 1873 р. він керуючи з’ їздом учителів Маріупольського повіту, активно захищав необхідність навчання дітей неро- сійських народів їх рідною мовою3. Прихильником викладання останньою в народних школах були К.Д.Ушинський і філософ П.Д.Юркевич. Останній у своїй праці «Чтения о воспитании» так висловлювався про місцеву мову: «Утворювати між місцевою мовою і літературно-російською ворожу протилежність шкідливо як у розумовому, так і в мора- льному плані: у розумовому − тому, що учень втратив здібність і звичку засвоювати дійсно красу місцевої мови і переносити її в літературно-російську мову; в моральному − тому, що, хоч і похвально, коли мова батьківщини стала для учня рідною мовою, од- нак непохвально, коли одночасно мова рідного краю стала для нього чужою»4 . Але ви- ступи цих видатних педагогів та філософів стосовно української мови так і не привели до практичних результатів ані у початковій, ані у середній школі. Водночас у російських підручниках для середньої школи наголошувалось на ве- ликому значенні вивчення учнями відповідної мови як рідної. Зокрема в праці В.М.Острогорського зазначається: «Не говорячи вже про те, як мимоволі засвоюють діти на своїх рідних поетах дух мови, дитина привчається чесно мислити й відчувати сама з чесних думок і почуттів кращих людей батьківщини»5 . У середній школі таке ставлення до української мови призводило до виникнення проблем, зокрема при вивченні російської. Дослідниця середньої жіночої освіти Випуск XVI 409 Т.В.Сухенко наводила спогади викладача Києво-Фундуклеївської гімназії: «Багаторі- чний досвід показав, що через значний процент серед учениць київських маріїнських гімназій дівчат католицького та іудейського віросповідання, а також уродженок Ма- лоросії, котрі вносять в свою мову особливості південноросійської вимови, не завжди досягаються належні результати в справі вивчення російської мови та словесності за умов обмеженої кількості навчальних годин, відведених на цей предмет»6 . На місцях контроль за дотримання вимог МНО здійснював попечитель учбового округу. Так, у 1867 р. «...При розгляді «Плану викладання навчальних предметів у гім- назіях Одеського учбового округу», затвердженого попечителем А.А.Арцимовичем, новий попечитель С.П.Голубцов звернув увагу на те, що з предмета російської мови рекомендовано, між іншим, у ІІІ класі брати для читання повісті й оповідання Марка Вовчка, а в сьомому − читання критичних статей Бєлінського і Добролюбова». На поді- бну ситуацію реакція була миттєвою: − «викинути з «Плану» твори означених авторів»7. Намагання вчителів Півдня України використовувати українську літературу серед педагогів підтверджується й у 70-х рр.. ХІХ ст. Після підписання Емського акту 1876 р. із заборони української мови з МНО до попечителів учбових округів України надійшла вимога надати списки «ненадійних» учителів, які підтримують «україно- фільські тенденції». У повідомленні дослідника освіти в Україні С.Сірополка зазнача- ється, що «...куратор Одеської шкільної округи вказав, що українофільськими тенден- ціями відзначається учитель російської мови і літератури 2-ої Одеської гімназії Олекса Андрієвський. Внаслідок тої самої референції О. Андрієвський був переведений на таку саму посаду до тульської гімназії»8. Варто додати, що такі погляди останнього були невипадковими. Адже він був активним учасником Одеської громади, що сфор- мувалася у першій половині 70-х рр. ХІХ ст. Проблема використання рідної мови в умовах багатонаціонального Півдня Украї- ни поставала не лише перед українцями й євреями. Так: «...Наприкінці ХІХ ст. в освіті болгар, котрі мешкали у Подунав’ ї, відбувалися суперечливі процеси. Метою царизму було русифікувати національні меншини за допомогою шкіл. Особливо гострі супере- чки виникли при вирішенні питання про закриття Болградського центрального учи- лища, що мало національний характер та було центром освітнього й культурного жит- тя болгар. У 1884 р. його реорганізували в гімназію, а з 1886 р. навчання в ній почало провадитись російською мовою»9. Піднімались питання про рідну (народну) мову і на педагогічних курсах, які пра- цювали на Півдні України завдяки «...діяльності земств, спрямованій на підвищення загального та професійного рівня учителів. З цією метою проводилися учительські з’їзди та курси (спочатку педагогічні, потім загальноосвітні). Учительські з’їзди відбувалися з 1867 по 1874 роки, знову їх діяльність поновлюється в середині 90-х років10. Так, у звіті Н.Ф.Бунакова про проведення тимчасових педагогічних курсів влітку 1899 р. в м. Херсоні зазначалося: «Будь-яке мистецтво, окрім загальнолюдської, має ще одну сторону національну, народну. Наука з її абстрактними істинами й законами завжди була і буде загальнолюдською, але істинне мистецтво не може бути поза на- родністю. Ось таке органічне поєднання з живим народним началом й являє собою дуже важливу, навіть конче необхідну умову розумної, правильної постановки навча- Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. 410 льно-виховної справи, її успішності та життєздатності. Часті переміни нашого серед- ньої освіти переважно залежать від недотримання цієї умови»11. Водночас переслідування зазнавала і російська демократична освітня література. На 1884 р. до списку «забороненої» входили 125 найменувань книг та 8 найменувань із числа періодики, й їх кількість мала тенденцію до збільшення. Отже, наявність «забороненої» літератури у сфері середньої освіти була однією з умов, що визначала вибір її для навчання. Іншою умовою була вимога вже суто навча- льного характеру − зміст учбових планів. Від середини ХІХ ст. в освітній сфері розпо- чалась активна дискусія з визначення характеру освіти: реальної чи класичної. Почи- наючи з часів керівництва Д.А.Толстим Міністерством, переміг останній погляд на середню освіту. Однією з причин посилення частки класичних дисциплін було захоп- лення учнями матеріалістичними ідеями. Протиставлення цій тенденції вбачалось у класицизмі. Відповідно до цих уявлень складалися і навчальні плани, котрі, щоправда, різнились як серед загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл, так і серед жіночих та чоловічих середніх навчальних закладів. Згідно з навчальними планами, до шкільних бібліотек замовлялася навчальна лі- тература, зокрема й гуманітарного циклу. Від часу створення першої російської гімназії в 1705 р. постало питання викла- дання історії, зокрема і створення відповідного підручника. У 60-х рр. XVIII ст. з роз- витком системи народної освіти та науки з’явилася необхідність виокремлення росій- ської історії з всесвітньої. Більшість учених і педагогів того часу виявляли зацікавле- ність у введенні її курсу в школі. Такому відокремленню останньої від загальної спри- яло саме призначення історії, яке, згідно з проектами й статутами, полягало у вихо- ванні у підростаючої генерації високої моральної свідомості, патріотичних почуттів та в підготовці юнацтва до розуміння тогочасних умов життя держави і суспільства. Це якнайкраще мало бути розвинуто на ґрунті вітчизняної історії. Подібні завдання ста- вилися перед викладачами у ХІХ й ХХ ст. Методичні статті в педагогічних та істори- чних журналах у той час буквально заповнені вимогами виховувати у молоді дух пат- ріотизму, повагу в ставленні до традицій своєї батьківщини, гордість за її найкращих представників. Ще у XVIII ст. в деяких авторів усі значні поразки та невдачі росіян систематично замовчувалися (наприклад, у навчальному посібнику І.Яковкіна «Лето- числительное изображение Российской истории», видання 1798 р.)12. У передмові до «Истории России» автор підручників з цієї дисципліни для серед- ньої школи Д.Іловайський зазначав: «Кажуть, історія минулого є велика наставниця і вчителька для нових поколінь. Цілком вірно. Але історик не має на увазі писати по- вчання. Останнє випливає само собою, якщо його праця виконана добре. Найближча його мета у тому, щоб, створюючи в слові минулі століття свого народу, сприяти роз- виткові народного самопізнання»13. На середину ХІХ ст. навчальні посібники з історії мали вже свої традиції у викла- денні відповідного матеріалу, й ґрунтувалися на досвіді передусім підручників першої половини ХІХ ст. Стисла, майже конспективна форма викладання матеріалу, поділ історії на періоди по ца- рюваннях, обов’язкове використання хронологічних та генеалогічних таблиць зустрічалися у навчальних посібниках П.М.Польового, М.П.Погодіна, І.М.Кайданова, М.Г.Устрялова й ін.14 Випуск XVI 411 Варто також відзначити, що історія в середній школі розглядалася як предмет, ко- трий виховує моральність і патріотизм. У той час мова йшла не про популяризацію досягнень науки в широких учнівських колах, а про прищеплення їм за допомогою шкільного курсу історії думки про необхідність любові до вітчизни, поваги до тради- цій та звичаїв свого народу, про переваги існуючого в Російській імперії державного ладу перед усіма іншими. Як правило, прикладом слугували відповідні підручники вітчизняної історії інших (закордонних) країн (Пруссії, Франції). Навіть наприкінці ХІХ ст. викладачі історії часто посилалися на іноземний досвід виховання молодих громадян у дусі патріотизму15. Друга половина ХІХ − початок ХХ ст. став періодом появи нових навчальних посіб- ників з історії Росії за редакціями І.Бєллярмінова, К.Єлпатьєвського, Д.Іловайського, К.Іванова, М.Острогорського й ін. На думку О.Б.Вовк, загалом увесь масив шкільних під- ручників з історії Росії можна поділити на три течії: офіційно-охоронну, ліберальну і де- мократичну. Протягом майже всієї другої половини ХІХ ст. панувала офіційно-охоронна концепція російської історії, найяскравішим представником котрої був згаданий підруч- ник Д.І.Іловайського. Й лише із середини 90-х рр. ХІХ ст. його навчальні посібники по- ступово витісняють підручники ліберальних авторів, передусім В.О.Ключевського «Крат- кое пособие по русской истории»16. Враховуючи цей факт, зупинимо свою увагу на підру- чнику Д.І.Іловайського «Краткие очерки русской истории». Перевидані неодноразово навчальні посібники останнього у 1870–1880 рр. серед решти займали монопольне становище в середній школі та домінували до кінця сто- ліття. Вони вирізнялися чітким монархічним і націонал-патріотичним спрямуванням та видавались у трьох версіях: для молодших, середніх і старших класів. Поділ на три версії був зумовлений так званим концентричним викладанням ми- нулого: вперше − в початковій школі (елементарний курс російської історії, який складався переважно з невеликих за обсягом розповідей про побут, звичаї й суспіль- ний устрій народів, що проживали на території царської імперії, та найвидатніші полі- тичні події в 1-му класі й у першому півріччі 2-го класу; вдруге − систематичний курс у 4 – 6 класах (весь курс історії Росії від початку до правління того монарха, котрий є останнім за часом написання підручника; зазвичай головна увага приділялася полі- тичній історії і, на думку критиків, у підручниках було замало соціального елементу) і втретє − додатковий курс у старших 7 – 8 класах17. Традиційно, головною ідеєю підручників з історії було пропагування російського патріотизму, вірності православ’ю й престолу. Особливий акцент у них робився на висвітленні ролі православної церкви в історії Росії. Це все можна простежити і на- вчальному посібнику Д.І.Іловайського. Загалом таке спрямування підручників для середньої школи цілком збігалось із загальними уявленнями останнього, котрі він виклав у своїй «Истории России». Зупи- нимося на тих моментах, що стосуються опису минулого, власне, українських земель. Беззаперечним фактом, на думку автора, є походження етнотопоніму «Україна» від значення «прикордонної землі». Таке твердження чітко простежується в різних томах «Истории России», зокрема під час опису різних територій України: «По правий бік Дніпра цю смугу становлять південна половина Київщини та прилегла частина Поділля, а по лівий - колишня Переяславська земля й південна частина Чернігівської − Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. 412 одним словом, усе, що з того часу відомо під загальною назвою Украйни»18. Він та- кож, зазначав: «На заході Волинь межувала безпосередньо з Польською землею, від якої її відділяла середня течія Західного Бугу і верхів’я Вепря − правих приток Вісли (смуга землі між Бугом та Вепрем називалась Украйною)»19. Водночас таке твердження підкріплювалось аналогіями стосовно й інших неукра- їнських територій, зокрема у Литві та Росії: «Литва доволі легко підкорялася впливам більш розвинутої руської громадянськості та на украйні своїй піддавалася поступовій русифікації»20; «Якщо Суздальська земля була під тяжким татарським ярмом, то зро- зуміло, як важко воно лягло на найближчі до Орди руські украйни, котрими були зем- ля Рязанська й особливо Сіверська»21. Варто вказати на те, що Д.І.Іловайський українців розглядав виключно як складо- ву російського етносу, лише з певними місцевими особливостями. Під час характерис- тики «західних губерній» автор свідомо наголосив на «корінному російському насе- ленні», не помічаючи і не розрізняючи ані білорусів, ані українців. Загалом, на думку Д.Іловайського, «історичними є тільки ті народи, які засвоїли в собі форму державно- го устрою. Народи ж, котрі не засвоїли її, залишилися на стадії дикунів»22. На думку радянського історика Є.Ф.Грекулова, у навчальних посібниках для серед- ньої школи Російської імперії «...розпалювалася національна й релігійна ворожнеча, православне юнацтво нацьковувалося на неросійські та неправославні народності»23. Монархічне спрямування підручників Д.Іловайського серед іншого визначало не- гативне ставлення і до народних рухів, зокрема й в Україні. Повстання українських козаків і селян кінця XVI − першої половини XVII ст. охарактеризовано як «заколо- ти». Разом із тим боротьба проти покатоличення у краї − схвалювалася. Значною мірою подібні тези мали доповнюватися поясненнями педагогів. Так, учителі історії в дівочих інститутах зокрема були зобов’язані постійно наголошувати своїм вихованкам, що «зрівняння усіх станів є химера − нездійснена мрія різних часів та народів, котра мала завжди одні й ті ж самі плачевні наслідки, тому що проповідни- ками удаваної свободи робилися завжди або гнобителі цього народу, або жертви своїх псевдовчень»24. Виховання таких світоглядних позицій учнів продовжувалося у курсі вивчення і всесвітньої історії. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. існував значний пере- лік відповідних посібників, за якими навчали учнів середніх навчальних закладів. Це зокрема підручники Д. Іловайського, П.Виноградова, О.Трачевського та ін. У підручнику П.Виноградова, незважаючи на те, що основний акцент зроблено на подачу фактичного матеріалу, автор вдався до особливого засудження життя Францу- зької республіки кінця XVIII ст.: «В цей важкий час виявилися найбільш благородні й найбільш низькі сторони людської натури: патріотизм дав французам сили для боро- тьби з усією Європою, а організація, необхідна для боротьби, була створена терором, нелюдською ліквідацією і знищенням усіх незручних елементів суспільства. Поряд із патріотичним захопленням виявились й інші почуття: підозра до всіх, хто потерпів від революції, ненависть нижчих класів до вищих, спрага помсти та жага наживи». Падін- ня республіки названо автором «кінцем терору»25. Ще більш категоричним у своїх висновках про «соціалізм» виступав і автор іншо- го навчального посібника всесвітньої історії для середньої школи − Д.Іловайський. Випуск XVI 413 Так, у розділі «Література й наука першої половини ХІХ ст.» автор засуджував появу в французькій літературі «легковажного соціального напрямку»: «Деякі письменники, вказуючи на становище бідних класів або пролетарів порівняно з багатими людьми, повстали проти такої нерівності та, пропонуючи більш менш прийнятні для суспільст- ва заходи, дійшли до того, що почали спростовувати самі перші основи суспільства: шлюб і власність. (Ідеї, що їх розповсюджували соціалісти, немало сприяли революції 1848 року й викликали повстання у Парижі робочого класу, приборканого потоками крові. Згодом соціалізм призвів до мерзотного анархізму)»26. Революційні події 1848–1849 років в Європі Д.Іловайським охарактеризовано не інакше як заколоти. Більше того, автор наголошував на важливій та позитивній ролі російського імператора у приборканні угорського повстання в Австрійській імперії. Так, він зазначав, що, «...коли угорці після низки битв взяли гору над військами Фран- ца Йосифа, останній звернувся з приниженим проханням про допомогу до російського імператора. Микола І прихильно відгукнувся на це прохання й відправив свої війська проти угорців під керівництвом князя Паскевича. Завдяки благодушній допомозі ро- сійського государя угорське повстання було швидко придушене»27. Отже, як бачимо, питання української історії у відповідних підручниках і для се- редньої школи другої половини ХІХ ст. висвітлено фрагментарно. Українці під на- звою «малоросів» згадуються виключно як частина російського («русского») народу. Опір останнього як у курсі історії Росії, так і всесвітньої історії засуджується. Виняток становлять угоди з Московським царством. Так, зокрема згаданий навчальний посіб- ник Д.Іловайського в курсі всесвітньої історії відзначав позитивне значення угоди 1654 р. Б.Хмельницького з російським царем: «У царювання Яна Казимира ватажком козаків став розумний (курсив наш − А.Т.) Богдан Хмельницький, ... за згодою з коза- ками, звернувся до московського царя Олексія Михайловича. Олексій Михайлович погодився на пропозицію малоросіян. Потім слідували війни між Росією та Польщею. Вони завершилися тим, що Малоросія була поділена між ними по річці Дніпро»28. Історичний опис поділу України між Московським царством і Річчю Посполитою подано дуже стисло й лише як логічний результат зазіхань поляків. Значною мірою викладання історичного матеріалу, котрий містився у навчальній літературі, залежало від особистості вчителя. Так, зокрема, колишній учень Єлисавет- градської чоловічої гімназії в 1881–1889 роках Н.І.Ширман у своїх споминах охарак- теризував і викладачів історії: «Після Балика для викладання географії та історії нам призначили Костянтина Івановича Знаменського. Це був приземистий, невисокого зросту, красивий чоловік, що називав себе лібералом»29. Цей викладач постійно жалів- ся на утиски начальства стосовно того, що йому не дозволяли читати історію у більш ліберальному руслі30. Більш показовим є інший приклад, наведений Н.І.Ширманом: Так, «...Історію в старших класах нам читав новопризначений інспектор Федір Федорович Григоров. Це також був великий оригінал. Маленького зросту, товстий, жирний з рудим кольором волосся і бороди, він спочатку видався нам великим знавцем історії. У сьомому класі він почав нам замість звичайного пояснення читати лекції. Першу лекцію про Людо- вика XIV − Короля-Сонце − він розпочав приблизно так: «Не встиг ще віддзвонити дзвін у Соборі Паризької Богоматері, як пролунав клич: «Король помер, слава коро- Проблеми історії України ХІХ–ХХ ст. 414 лю!» − і далі в такому ж дусі. Ми всі слухали з відкритими ротами. «Оце так історик!» − казали ми після уроків. Одну з наступних лекцій він присвятив первіснообщинній людині: як первіснообщинна людина із дупла дерева зробила собі човен і поплила вивчати світ. А через кілька років один із наших учнів (Мишко Гольденберг...) купив у букініста старий підручник з історії московського професора Шульгіна, де ми слово в слово знайшли лекції, котрі нам з таким пафосом читав новий історик. Весь його оре- ол, і все захоплення його лекціями пройшли. Це помітив Григоров і скоро знову пове- рнувся до курсу Іловайського»31. Отже, деякі з вчителів дозволяли собі відходити від шкільних підручників під час викладання своєї дисципліни. Як зазначав радянський історик Ш.І.Ганелін, саме цього остерігалися й царські урядовці: «Особливо боїться Катков того, що викладачі історії «користуються наданими їм годинами для того, щоб читати свій предмет по- університетськи» або ж під впливом «вчора прочитаної журнальної статті»32. Разом із тим, таке явище не могло кардинально змінити тенденцію офіційного ви- кладання історії у середній школі другої половини ХІХ ст. Особливо це стосувалося часів функціонування МНО під керівництвом Д.А.Толстого. Таким чином, аналіз підручників з історії зазначених навчальних закладів дозво- ляє зазначати про дотримання лінії на виховання до вимог триланкової системи цінно- стей: престол − батьківщина − православна віра. Національні особливості населення Півдня України ігнорувались шкільним керівництвом під час добору навчальної літе- ратури. Більше того, можна твердити про цілеспрямоване формування серед учнів російського патріотизму та вірнопідданських почуттів. ___________________________ 1 Гирич І. Страсті навколо підручників з історії: підручник як головний засіб будівництва дер- жави // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. − К., 2007. – Вип.16. – С.243–252. 2 Сірополко С. Історія освіти в Україні. − К, 2001. − 912 с. − С.366–367. 3 Медынский Е.Н. История русской педагогики. – Москва, 1938. – 512 с. − С.264–265. 4 Сірополко С. Вказ. праця. − С.366–367. 5 Русские писатели как воспитательно-образовательный материал для занятий с детьми (Для матерей, воспитателей и учителей). В.Н. Острогорского. − Санкт-Петербург, 1874. − С.1. 6 Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ − початок ХХ ст.) // Український іс- торичний журнал. − 1998. − № 5. − С.63–74. − С.71 7 Пятидесятилетие Одесской 2-й гимназии. Историческая записка о состоянии 2-й гимна- зии с 1848 по 1898 г. − Одесса, 1898. − 293 с. − С.74. 8 Сірополко С. Вказ. праця. − С.363. 9 Лебеденко О.М. Розвиток освіти в Подунав‘ ї // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Випуск VІ. − К, 2003. − С.294–295. 10 Мармазова О.І. Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець ХІХ − початок ХХ ст.): Автореф. дис. канд. ... іст. наук: 07.00.01 − Донецьк, 1998. − С.7. 11 Отчет о временных педагогических курсах, происходивших летом 1899 года в г. Херсо- не руководителя курсов Н.Ф. Бунакова. − Херсон, 1900. − С.7–8. 12 Вовк О.Б. Порівняльний аналіз структури шкільних підручників з історії Росії середини XVIII − початку ХХ ст. // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Історія. Випуск 34. −2002. − № 56. − С.181-182. Випуск XVI 415 13 Иловайский Д. История России. Часть вторая. Владимирский период. − М, 1880. − 578 с. − С.3. 14 Вовк О.Б. Вказ. праця. − С.183. 15 Там само. 16 Вовк О.Б. Школьные учебники по истории как историографический источник // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Матеріали 49-ї студентської наукової конференції. (Випуск 1). − Харків, 1997. − С.11–12. 17 Вовк О.Б. Порівняльний аналіз структури шкільних підручників з історії Росії середини XVIII − початку ХХ ст. – С.184. 18 Иловайский Д. Смутное время Московского государства. История России при первой династии. − Москва, 1894. − С.253. 19 Иловайский Д. История России. Часть первая. Киевский период. − Москва, 1876. − С.22. 20 Там же. − С.108. 21 Там же. − С.444. 22 Иловайский Д. История России. Часть вторая. Владимирский период. − М, 1880. − С.3. 23 Грекулов Е.Ф. Православная церковь – враг просвещения. – Москва., 1962. − С.60. 24 Сухенко Т.В. Середня жіноча освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.): Дис. ... канд. іст. наук. – К., 2000. – С.117. 25 Учебник Всеобщей истории. / Сост. П. Виноградов. Часть ІІ. Новое время. Четвертое издание. − Москва, 1899. − C.156-164. 26 Руководство ко Всеобщей истории. Средний курс. / Сост. Д. Иловайский. Изд. тридца- тое. − М.: Типо-литография А.В. Васильева, 1900. − 482 с. − С.455-456. 27 Руководство ко Всеобщей истории. Средний курс./ Сост. Д. Иловайский. Изд. двадца- тое. − М.: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1886. − 497 с. − С.470. 28 Руководство ко Всеобщей истории. Средний курс. / Сост. Д. Иловайский. Изд. тридца- тое. − М.: Типо-литография А.В. Васильева, 1900. − 482 с. − С.370. 29 Ширман Н.І. Спогади // Єлисаветградська гімназія. Книга 1. − Кіровоград: Українська гімназія, 1997. − С.67. 30 Там само. − С.67–68. 31 Там само. 32 Ганелин Ш.И. Очерки по истории средней школы в России (вторая половина ХІХ в.). – Л., М.: Учпедгиз, 1950. – C.42.

Шкільний підручник з історії як інструмент суспільно-політичного виховання молоді Російської імперії (на прикладі Півдня України другої половини ХІХ ст.)

Institution

Ähnliche Einträge