Громадські музеї в історичній ретроспективі
Музейний термін – “громадський музей” був уведений до наукового обігу в 1978 р. для визначення знакової для радянського періоду категорії музеїв, які до цього іменувалися “місцеві”, “недержавні”, “самодіяльні”, “народні”. Термін із глибоким гносеологічним корінням, зберігаючи своє основне значення,...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14273 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Громадські музеї в історичній ретроспективі / І.Ф. Стельмах // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 102-111. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-14273 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-142732010-12-18T12:03:01Z Громадські музеї в історичній ретроспективі Стельмах, І.Ф. Музеєзнавство Музейний термін – “громадський музей” був уведений до наукового обігу в 1978 р. для визначення знакової для радянського періоду категорії музеїв, які до цього іменувалися “місцеві”, “недержавні”, “самодіяльні”, “народні”. Термін із глибоким гносеологічним корінням, зберігаючи своє основне значення, активно використовується для позначення відповідної категорії музеїв у найширших хронологічних рамках. Було б правомірним і в подальшому використання терміну “громадські музеї” стосовно всіх музеїв, створених за ініціативою громадськості на базі колекцій, які не є державною власністю, незалежно від часу створення музеїв. Музейный термин – “общественный музей” был введен в научный оборот в 1978 году для определения знаковой для советского периода категории музеев, до этого именовавшихся “местными”, “негосударственными”, “самодеятельными”, “народными”. Термин с глубокими гносеологическими корнями, сохраняя свое основное значение, активно используется для определения данной категории музеев в очень широких хронологических рамках. Было бы правомерным дальнейшее использование термина “общественные музеи” по отношению ко всем музеям, созданным по инициативе общественности на базе коллекций, не являющихся государственной собственностью, независимо от времени создания музеев. The museum term – “a social museum” was introduced for scientific use in 1978 for the definition of a category of museums being symbolic for the Soviet period and previously called “local”, “non-state”, “self-regulatory”, “national”. The term with deep gnosiological roots, keeping its major meaning, is actively used for the definition of a corresponding category of museums within the broadest chronological frameworks. It would be right to further use the term “social museum” in respect to all museums, created on public initiative of the on the basis of collections, being non-state property, regardless of time of the creation of museums. 2009 Article Громадські музеї в історичній ретроспективі / І.Ф. Стельмах // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 102-111. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. 966-531-142-5 2078-0133 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14273 uk Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Музеєзнавство Музеєзнавство |
| spellingShingle |
Музеєзнавство Музеєзнавство Стельмах, І.Ф. Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| description |
Музейний термін – “громадський музей” був уведений до наукового обігу в 1978 р. для визначення знакової для радянського періоду категорії музеїв, які до цього іменувалися “місцеві”, “недержавні”, “самодіяльні”, “народні”. Термін із глибоким гносеологічним корінням, зберігаючи своє основне значення, активно використовується для позначення відповідної категорії музеїв у найширших хронологічних рамках. Було б правомірним і в подальшому використання терміну “громадські музеї” стосовно всіх музеїв, створених за ініціативою громадськості на базі колекцій, які не є державною власністю, незалежно від часу створення музеїв. |
| format |
Article |
| author |
Стельмах, І.Ф. |
| author_facet |
Стельмах, І.Ф. |
| author_sort |
Стельмах, І.Ф. |
| title |
Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| title_short |
Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| title_full |
Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| title_fullStr |
Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| title_full_unstemmed |
Громадські музеї в історичній ретроспективі |
| title_sort |
громадські музеї в історичній ретроспективі |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Музеєзнавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14273 |
| citation_txt |
Громадські музеї в історичній ретроспективі / І.Ф. Стельмах // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 102-111. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT stelʹmahíf gromadsʹkímuzeívístoričníjretrospektiví |
| first_indexed |
2025-07-02T16:00:16Z |
| last_indexed |
2025-07-02T16:00:16Z |
| _version_ |
1836551521363296256 |
| fulltext |
102
Griffen L.A., Konstantynov V.A. The system of technical museums of Ukraine
Technical museums all over the world become one of the most important
museum institutions more and more. Unfortunately, in Ukraine there is no modern
technical museum of national level. However there is a system of technical
museums? Both state, and opened at the various enterprises and the establishments.
These museums carry out essential social function of acquaintance with technical
sphere of material culture. The important co-ordinating and methodical role is
played thus by Association of employees of museums of a technical profile.
І.Ф. СТЕЛЬМАХ
Громадські музеї в історичній
ретроспективі
Музейний термін – “громадський музей” був уведений до наукового обігу
в 1978 р. для визначення знакової для радянського періоду категорії музеїв,
які до цього іменувалися “місцеві”, “недержавні”, “самодіяльні”, “народ-
ні”. Термін із глибоким гносеологічним корінням, зберігаючи своє основне
значення, активно використовується для позначення відповідної категорії
музеїв у найширших хронологічних рамках. Було б правомірним і в подальшому
використання терміну “громадські музеї” стосовно всіх музеїв, створених за
ініціативою громадськості на базі колекцій, які не є державною власністю,
незалежно від часу створення музеїв.
Розвиток музеєзнавства як наукової дисципліни передбачає подальшу
розробку понятійного апарата й звернення до проблеми творення його тер-
мінології. Загальномовні слова з повсякденної лексики, перетворюючись
на терміни, здобувають необхідну їм однозначність із точними семасіо-
логічними та хронологічними межами. В даному контексті незаперечний
інтерес становить термін “громадський музей”, створений для реєстрації й
точного визначення суспільного явища в СРСР повоєнного часу. Сьогодні
термін, зберігаючи своє основне значення, використовується для позначення
відповідної категорії музеїв у доволі широких хронологічних межах XIX –
початку XXI століття.
Словосполучення – “громадський музей” у контексті повсякденної
лексики правомірно розглядати з позиції тлумачення значення вжитих слів.
Так, значення слова “громадський” за довгий час практично не змінилося.
В XIX ст. “громадський – суспільству привласнений, до нього віднесений,
загальний, мирський” [1], у ХХ – “громадський – приналежний до громади, не
приватний, колективний” [2], “створений, накопичений громадою у процесі
виробництва, надбання усієї громади” [3]. Друга складова словосполучення –
“музей” у перекладі з грецької мови означає місце, присвячене музам, дочкам
богині пам’яті, призначене для занять літературою та наукою. З часом зміст
поняття змінився й поширився. Починаючи з епохи середньовіччя, так стали
103
називати колекції пам’яток історії, природи, творів мистецтва. Сьогодні укра-
їнські музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені
для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної та
духовної культури [4]. Таким чином, словосполученням “громадський музей”
може бути визначено як музей, в основі якого лежить колекція, створена,
накопичена та приналежна громаді, а не державі чи приватній особі.
У якості музейного терміна поняття “громадський музей” було введено
до наукового обігу в 1978 р. “Типовим положенням про музей, що працює
на громадських засадах” [5]. У 1986 р. термін був внесений до міжнарод-
ного музеологічного словника, розробленого Лабораторією музеєзнавства
Центрального музею революції СРСР. У словнику “громадський музей”
визначався як музей, що працює на громадських засадах, створюється з ініці-
ативи та за особистої участі трудящих і що відкривається при місцевих орга-
нах культури, в різних установах, на підприємствах, у радгоспах, колгоспах,
у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, школах тощо [6].
Очевидно, що суспільне середовище в його історичному розвитку впли-
ває на смислову сторону мови. Але в цьому випадку основне значення терміна
не змінилося: “громадський музей” – музей, створений у результаті громад-
ської діяльності, на базі колекції, що є громадською власністю. Таким чином,
гносеологічне коріння терміна, зазначивши у свій час знакову для радянського
часу категорію “громадських музеїв”, вийшло далеко за рамки цього періоду.
Традиція відкриття музеїв на базі колекцій, створених і приналежних
якому-небудь товариству належить до XIX – початку XX ст. Слід зазначи-
ти, що роль музеїв у цей період, незалежно від їхньої приналежності, була
надзвичайно великою. Музеї являли собою один із універсальних способів
поширення знань у народному середовищі. Багато з тих, хто зустрічався у
своїй практичній діяльності з різноманітними науковими питаннями, нерідко
знаходили потрібні відповіді в установах подібного роду. Музей допомагав
людям, які прагнули поповнити свої знання, розвивати в собі спостережливі
здібності; на підставі особистих, а не чужих вражень розв’язувати поставлені
питання. Правильно організований музей приносив користь усім категоріям
відвідувачів і був могутнім знаряддям розвитку інтелектуальної діяльності й
культурних інтересів суспільства.
Створення та діяльність громадських музеїв XIX ст. завжди було пов’язане
з громадською ініціативою, діяльністю наукових і художніх товариств. Музеї
створювалися при вчених товариствах, вчених архівних комісіях, статистич-
них комітетах, університетах і школах. Колекції, які спочатку відігравали роль
необхідних елементів занять наукових товариств, згодом перетворювалися
на музеї, засновані цими-таки товариствами. У школах для створення музеїв
використовувалися зібрання колекцій, приладів, картин і всього того, що мало
відношення до навчального процесу. Більшість таких музеїв формували власні
бібліотеки та різноманітні кабінети для наукових занять.
До громадських музеїв того часу цілком обґрунтовано можна зарахува-
ти археологічні музеї та музеї старовини, відкриті Російським археологічним
104
товариством; сільськогосподарські музеї, засновані Вільним економічним това-
риством; музеї при всіх провінційних відділеннях Російського технічного това-
риства. З ініціативи Товариства шанувальників старовини й мистецтва був ство-
рений Міський музей у Києві [7]. У першій половині XIX ст. відкрилися музеї
при Харківському університеті та Університеті Св. Володимира в Києві [8].
У Криму до музеїв при наукових товариствах може бути віднесений
Феодосійський музей старовини, який знаходився з 1851 р. у підпорядкуванні
Одеського товариства історії та старожитностей. “Силою та енергією” енту-“Силою та енергією” енту-Силою та енергією” енту-
зіастів у 1826 р. був заснований Керченський музей старожитностей. З ініціа-
тиви учасників Кримської війни на згадку про героїчні події 1854–1855 років
був створений музей у Севастополі [9], збір коштів на облаштування якого
здійснювався за допомогою газети “Російський інвалід” [10]. Керувала цим
музеєм спеціально обрана на загальних зборах рада музею, яка складалася
з голови та членів ради [11]. В 1892 р. Ялтинським відділенням Кримського
гірського клубу – суспільно-наукового об’єднання, яке перебувало у підпо-
рядкуванні Міністерства землеробства та державного майна – був відкритий
музей у Ялті. Таврійська вчена архівна комісія (далі – ТВАК) в 1899 р. ство-
рила музей у Сімферополі, а в 1897 р. також з ініціативи ТВАК був відкритий
історико-етнографічний музей у Бахчисараї на базі Ханського палацу [12].
Як уже зазначено в даному дослідженні, колекції таких музеїв були влас-
ністю тих товариств, які їх створювали. Проте, за складом колекцій і їх долею
уважно стежила держава. Так, у “Статуті Пермського науково-промислового
музею”, затвердженого в 1901 р., зазначено, що “відправлені до музею архео-
логічні знахідки, що заслуговують особливої уваги, представляються в оригі-
налах або фотографіях в Імператорську Археологічну Комісію для розгляду з
подальшим поверненням назад у музей як його власність” [13].
Будівництво в Росії після революційних подій 1917 р. нового кому-
ністичного суспільства мало на увазі корінні зміни як державного загалом,
так і життєвого укладу кожного громадянина тієї держави. Музеї в нових
політико-економічних умовах не тільки зберігали, вивчали й популяри-
зували культурне надбання країни, але й поступово перетворювалися на
своєрідну ідеологічну зброю, за допомогою якої можна було формувати і
стверджувати новий світогляд. [14]. Для збереження культурної спадщини
країни у травні 1918 р. був створений спеціальний Відділ у справах музеїв і
охорони пам’яток мистецтва, старовини та народного побуту в складі НКО
РСФРР. Цей відділ мав штат емісарів, які на місцях розшукували й реєстру-
вали історичні та художні пам’ятки, визначаючи їх цінність.
У перші роки радянської влади активно розроблялася законодавча база,
покликана забезпечити високу ефективність діяльності вказаного Відділу.
В одному з перших документів нової законодавчої бази, у Декреті РНК “Про
реєстрацію, поставлення на облік і охорону пам’яток мистецтва й старо-
вини, які перебувають у володінні приватних осіб, товариств і установ” від
5 жовтня 1918 р., чітко визначена суспільна власність товариств і установ
на пам’ятки мистецтва та старовини. Згідно з цим декретом – із метою
збереження, вивчення й можливого більш повного ознайомлення широких
105
мас населення зі скарбами мистецтва та старовини була проведена перша
державна реєстрація всіх речових пам’яток, як у вигляді цілісних зібрань,
так і окремих предметів, незважаючи на форму їх власності. Відчуження
на користь держави або зміна суспільного власника, а також “переміщення,
виправлення, ремонт або переробка” прийнятих на облік зібрань і окремих
предметів старовини не могли бути здійснені без дозволу Колегії у справах
музеїв і охорони пам’яток мистецтва та старовини в Петрограді та Москві.
Власникам узятих на облік предметів або зібрань держава мала всіляко
сприяти у справі їх охорони та видавати спеціальні охоронні грамоти [15].
Таким чином, документально підтверджено, що громадські музеї продо-
вжили своє існування в нових умовах радянського часу, а їх музейні колекції
також – як і в XIX ст. – перебували під пильною увагою держави.
На початку 20–х років ХХ ст. поширення музеїв при різних товариствах
і установах набуло надзвичайно широкого розмаху, чому в значній мірі
сприяв розвиток краєзнавчого руху, політехнізація, активна робота з напи-
сання історії фабрик і заводів. Значний ріст чисельності музеїв, у свою чергу,
актуалізував необхідність прийняття певних нормативно-правових актів, що
регулювали б їх діяльність. Декретом РНК від 20 серпня 1923 р. була виділена
категорія “місцевих музеїв”, які перебували у підпорядкуванні “губернських
відділів народної освіти, установ охорони здоров’я, сільськогосподарських,
кооперативних й інших. Це могли бути наукові, краєзнавчі, педагогічні музеї”
[16]. Також про музеї, що не знаходилися безпосередньо у підпорядкуванні
НКО РСФРР, тобто не були включені до мережі державних установ, мова
йшла в Інструкції про облік і охорону пам’яток мистецтва, старовини, побуту
та природи, затвердженої НКО РСФРР у 1924 р. Згідно з цією інструкцією,
такі музеї були зобов’язані складати повний опис майна, яке має музейне
значення. Описи складалися за розпорядженням і під наглядом виконавчих
комітетів автономних республік і областей, обласних і губернських виконав-
чих комітетів. Піл час складання опису необхідно було дотримуватися форми,
встановленої Відділом у справах музеїв; за участі представників губернських
підвідділів у справах музеїв і державних музеїв, включених у мережу дер-
жавних установ НКО РСФРР [17]. У перелік предметів, які необхідно було
вказати, входили картини, малюнки, гравюри, скульптури, меблі, порцеляна,
вироби з бронзи та благородних металів, предмети художнього, побутового
та меморіального значення, колекції й окремі предмети археології, колекції та
предмети народного побуту й мистецтва, етнографічні, біологічні, геологічні
колекції тощо [18]. Навіть цей неповний перелік дає можливість уявити багат-
ство матеріалу, що перебував у власності “місцевих музеїв”.
Тоталітарна політика 1930–х років щодо музейних співробітників і
музеїв усіх форм власності – примусове вилучення предметів із фондів задля
поповнення валютних надходжень, закриття як ідеологічно шкідливих і
небезпечних національних історико-побутових й історико-художніх музеїв,
звільнення інакомислячих – привела до значного скорочення мережі музеїв.
Загалом, довоєнний період розвитку громадських музеїв вивчений недостат-
ньо, точні статистичні дані відсутні. Проте, в сучасній історіографії вважа-
106
ється, що більша частина місцевих музеїв на той час перестала працювати.
В 1941 р. лише близько 10 громадських музеїв зберегли свій статус [19].
Створення та діяльність музеїв на громадських засадах стали основним
змістом нового етапу краєзнавчого руху в післявоєнний період. У другій поло-
вині 50–х років ХХ ст. активно створювалися музеї при органах культури міс-
цевої влади, у школах, на підприємствах, особливо в тих областях і районах,
де гостро відчувалася нестача музейних установ. Найбільше поширення одер-
жали музеї бойової і трудової слави, історії комсомолу, історії підприємств,
меморіальні та шкільні музеї. Активна підтримка історико-краєзнавчого руху
з боку партійних і державних органів і громадських організацій, постанова
ЦК КПРС 1964 р. “Про підвищення ролі музеїв у комуністичному вихованні
трудящих” спричинили чергове зростання мережі музеїв на громадських
засадах упродовж наступного десятиріччя. Всебічний розвиток і підтримка
інтересу широких мас трудящих до вивчення свого краю, розширення всіх
видів культурно-просвітньої роботи на громадських засадах, здійснення
зібрання історичних реліквій, матеріалів з історії фабрик, колгоспів, радгоспів
дали відчутні результати. Найбільш активна діяльність існуючих і створення
нових музеїв, у т.ч. громадських, були пов’язані зі святкуванням ювілейних
дат: 50–річчя Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, 100–річчя від дня
народження В.І. Леніна, 50– річчя створення СРСР [20].
У 1960 році в Україні Львівським обласним відділом культури та
Львівським державним музеєм уперше був проведений семінар працівників
сільських “самодіяльних музеїв” і музейних кімнат, робота зі створення яких
набула масового характеру [21]. Таким чином, для визначення громадських
музеїв було введено нове поняття – “самодіяльний музей”. На то час “семінар
був украй необхідний, діяльність самодіяльних музеїв вимагала координації
й методичної допомоги” [22].
Значне зростання мережі громадських музеїв черговий раз обумовило
необхідність створення відповідної нормативної бази, що регулювала б їх
діяльність. У 1965 р. Міністерством культури СРСР було затверджено перше
“Типове положення про народний музей” як культурно-просвітню установу,
створену з ініціативи й за особистої участі трудящих цілком на громадських
засадах [23]. Музеї, які до цього іменувалися “місцеві, недержавні, само-
діяльні”, одержали назву “народних”. Цей нормативний документ став важ-”, одержали назву “народних”. Цей нормативний документ став важ-, одержали назву “народних”. Цей нормативний документ став важ-“народних”. Цей нормативний документ став важ-народних”. Цей нормативний документ став важ-
ливою віхою в розвитку музейного руху. Вперше в законодавчій базі були
чітко сформульовані умови, необхідні для створення “народного музею”,
права й обов’язки громадського активу такого музею, визначене коло завдань
з організації пошукової, експозиційної та масово-просвітницької роботи.
Принципово важливе значення мав третій параграф положення, згідно з
яким музей на громадських засадах міг організовуватися і діяти лише на
підставі рішення виконкому місцевої Ради народних депутатів. Така умова,
по-перше, ставила діяльність громадських музеїв під державний контроль
і керівництво, а по-друге, накладала певну відповідальність за це й на самі
місцеві органи влади [24].
Згідно з “Типовим положення про народний музей” 1965 р. “народні
музеї” могли бути засновані при різних організаціях – державних, громад-
107
ських, кооперативних (на заводах, фабриках, у школах й інших навчальних
закладах, в установах і відомствах, у радгоспах і колгоспах тощо). На від-
міну від державних, “народні музеї” не мали самостійного бюджету, пере-
буваючи на утриманні з бюджету організації-засновника. Останній визначав
також зміст і межі діяльності “народного музею”. Залежно від цього виді-
лялися наступні види “народних музеїв”: музеї, створені при державних
організаціях (заводські та фабричні, музеї при навчальних закладах, при
установах і відомствах); народні музеї при колгоспах і сільрадах; міжра-
йонні музеї, створені зусиллями декількох організацій; музеї при райкомах
партії та комсомолу [25].
До кінця 70–х років ХХ ст. “народні музеї” стають певним феноменом
культурного життя радянського суспільства й займають досить помітне
місце в музейному житті країни. Саме цього часу в науковий обіг уводиться
новий музейний термін – “громадські музеї”, який на відміну від попередніх
найбільше яскраво q повно відобразив основне значення даної категорії
музеїв. Термін уводився новим “Типовим положенням про музей, що працює
на громадських засадах”, затвердженим Міністерством культури СРСР у
1978 р. Згідно з цим документом, “громадські музеї є культурно-просвітніми
установами, які цілеспрямовано збирають, зберігають, експонують предмети
матеріальної та духовної культури, що представляють історичну, науко-
ву, художню та іншу цінність, які ведуть на їхній основі широку роботу з
комуністичного виховання трудящих. Громадські музеї діляться на наступні
групи: музеї, що працюють під безпосереднім керівництвом органів культу-
ри (районні, міські, сільські), котрі й звітують перед ними; музеї колективів
підприємств, установ, радгоспів, колгоспів, вищих і середніх спеціальних
закладів, професійно-технічних училищ, що працюють під керівництвом
їх громадських організацій і адміністрації (правління); шкільні музеї, що
працюють під керівництвом органів народної освіти” [26]. Громадські музеї
також позначені як недержавні: “поряд із державними музеями важливе
місце в забезпеченні охорони, вивчення та пропаганди пам’яток історії та
культури належить музеям, які працюють на громадських засадах” [27].
Новим положенням закріплювалася ціла низка організаційних принципів,
розроблених на підставі багаторічного досвіду й широкомасштабної робо-
ти музеїв на громадських засадах. Обов’язковими умовами для створення
такого музею були наявність зібраних і зареєстрованих музейних колекцій;
активу, здатного вести роботу музею; відповідного музейним вимогам примі-
щення й устаткування. Був установлений чіткий порядок присвоєння таким
музеям почесного звання “Народний музей”, уведений спеціальний розділ –
“Облік і забезпечення схоронності фондів”.
Подальшому розширенню мережі “громадських музеїв”, а також активі-
зації діяльності вже існуючих, у 1980–х роках сприяли рішення ХХVI з’їзду
КПРС та постанова ЦК КПРС 1982 р. “Про поліпшення ідейно-виховної
роботи музеїв”, які визначили значну роль музеїв у пропаганді й роз’ясненні
стратегічного курсу партії на прискорення соціально-економічного розвитку
радянського суспільства.
108
Нова політико-економічна ситуація в сумбурні 1990–ті роки обу-
мовила кризу й складний процес модифікації музейної сфери. Тоді ж у
1990 р. Міністерством культури УРСР було прийнято “Типове положення
про музей, що працює на громадських засадах в УРСР”. Визначення громад-
ського музею в новому документі практично не змінюється – “громадський
(самодіяльний) музей є культурно-просвітньою установою, яка створюється
з ініціативи та при особистій участі трудових колективів або окремих осіб.
Він планомірно збирає, вивчає й пропагує оригінальні пам’ятники матері-
альної та духовної культури, які представляють собою історичну, художню,
культурну, наукову й іншу цінність для народів, що проживають на території
Української РСР” [28]. Також тут указаний перелік обов’язкових умов для
створення громадського музею, які доповнено новим пунктом про фінансу-
вання діяльності музеїв організаціями-засновниками.
На сучасному етапі розвитку суспільства в умовах становлення неза-
лежної української держави перед громадськими музеями постали складні
завдання модифікації й інтеграції в сучасний український культурний простір.
Основні базові завдання радянського періоду, що лежали в основі всіх форм
діяльності громадських музеїв, утратили актуальність, а робота на громад-
ських засадах, до якої входять фондова, експозиційна й екскурсійна діяльність,
практично неможлива в умовах сучасної економічної політики. Проте, громад-
ські музеї, переживаючи етапи внутрішньої трансформації, змогли не тільки
зберегти багатий накопичений матеріал, але й заявили про себе в новій якості.
Значну роль у збереженні й зростанні мережі громадських музеїв у
нових політичних і соціально-економічних реаліях пострадянського часу
в Україні зіграв стабільний розвиток краєзнавчого руху. Згідно з Указом
Президента України від 23 січня 2001 р. “Про заходи щодо підтримки кра-
єзнавчого руху в Україні” Кабінет Міністрів України затвердив постанову
від 10 червня 2002 р. “Про затвердження Програми розвитку краєзнавства
на період до 2010 року” [29]. Краєзнавчі дослідження, спрямовані на від-
родження історії незалежної України, на виховання патріотизму та поваги до
минулого свого народу, підтримані суспільством і владою, з однієї сторони
підтримують мережу громадських музеїв, з іншого боку – багато в чому базу-
ються на їхній діяльності. Громадські музеї – і створені в радянський період,
і створені на сучасному етапі – були й залишаються центрами краєзнавчої
роботи на місцях. На зміну музеям бойової й трудової слави приходять музеї
історії сіл і підприємств, меморіальні й етнографічні музеї, музеї прикладно-
го мистецтва, народної художньої творчості тощо.
Сьогодні в Законі України “Про музеї та музейну справу” використо-
вується нове громіздке визначення суспільних музеїв – “музеї, що не є юри-
дичними особами, які створюються й діють при підприємствах, установах,
організаціях, навчальних закладах” [30]. Але в ст. 10 цього закону під час
розгляду питання про порядок подальшого використання музейних зібрань
музеїв, які ліквідуються, згадуються музеї, які діяли на громадських засідках
[31]. Більш того поряд із новими нормативними актами продовжує діяти
“Типове положення про музей, який працює на громадських засадах в УРСР”
109
від 16 листопада 1990 р., у якому термін “громадський музей” визначається
в контексті радянського періоду.
У сучасній музеєзнавчій літературі термін “громадський музей” вико-
ристовується для позначення “розповсюдженого типу установ, що перебува-
ють під опікою громадських організацій (профспілок, партій тощо)” [32], що
значною мірою звужує симасиологічні межі терміна. На нашу думку, було б
правомірним використання все ж терміна “громадські музеї” стосовно всіх
музеїв, створених із ініціативи громадськості на базі колекцій, які не є дер-
жавною власністю, незалежно від часу створення музеїв.
Додатковий музеєзнавчий пошук уможливив би не тільки ліквідувати
існуючу правову колізію щодо громадських музеїв, але й уточнити та роз-
ширити розуміння і визначення не тільки самого терміна, але й сутності
громадського музею як соціального явища. Слід особливо звернути увагу
на те, що різностороння діяльність, культурологічна багатошаровість цих
музеїв досі практично не вивчені, як і їх найбільш видатна риса – особистий
зацікавленість і ентузіазм творців цих музеїв, завдяки якому кожен із поді-
бних музейних установ за умови якісного розвитку може стати справжнім
осередком культури.
1. Даль В. Толковый словарь живого русского языка. – М., 1881. – С. 301.
2. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М., 1973. – С. 400.
3. Словарь современного русского литературного языка. – М.–Л., 1959. – Т. 8. – С. 530.
4. Про музеї та музейну справу: Закон України від. 29 червня 1995 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1995. – № 25. – С. 191.
5. О музее, работающем на общественных началах: типовое положение от 12.04.1978
г. // Буланый И.Т., Явтушенко И.Г. Музей на общественных началах. – М., 1985. –
С. 185–193.
6. Букшпан П.Я., Гнедовский М.Б., Годунова Л.Н., Пищулин Ю.П. Музейные термины:
научная разработка проблемы лабораторией музееведения Центрального музея револю-
ции СССР // Терминологические проблемы музееведения: сб. науч. тр. / Центральный
музей революции СССР – М., 1986. – С. 87.
7. Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство. – К., 1980. – С. 19.
8. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Музеєзнавство : навч. посіб. – К., 2008. – С. 23.
9. Непомнящий А.А. Музейное дело в Крыму и его старатели (XIX – начало XX века):
библиогр. исследование. – Симферополь, 2000. – С. 197.
10. Там само. – С. 200.
11. Устав Пермского научно-промышленного музея (естественноисторического, сель-
скохозяйственного и прикладных знаний) – Пермь, 1901. – С. 6.
12. Непомнящий А.А. Вказана праця. – С. 269.
13. Устав Пермского научно-промышленного музея… – С. 2.
14. Юренева Т.Ю. Музееведение: учебник. – М., 2006. – С. 285.
15. О регистрации, приеме на учет и охранении памятников искусства и старины,
находящихся во владении частных лиц, обществ и учреждений: Декрет от 5.10.1918 г.
// Декреты и инструкция об учете и охране памятников искусства, старины и природы /
Отдел по делам музеев и охране памятников искусства и старины Главного управления
110
научных, научно-художественных и музейных учреждений Народного Комиссариата
Просвещения. – М., 1924. – С. 23.
16. Об учете и охране памятников искусства, старины, быта и природы: инструкция
// Декреты и инструкция об учете и охране памятников искусства, старины и природы /
Отдел по делам музеев и охране памятников искусства и старины Главного управления
научных, научно-художественных и музейных учреждений Народного Комиссариата
Просвещения. – М., 1924. – С. 9.
17. Там само – С 13.
18. Там само. – С 15.
19. Юренева Т.Ю. Вказана праця. – С. 344.
20. Музееведение и охрана памятников: некоторые вопросы фондовой работы обще-
ственных музеев. – М., 1982. – Вып. 1. – С. 2.
21. Слупський І. Як створювались музейні кімнати // З досвіду роботи музеїв УРСР
: зб. ст. / Наук.-метод. відд. музеєзнавства Львівського держ. історичного музею. –
К., 1961. – Вип. 2. – С. 65.
22. Хроніка: Семінар працівників самодіяльних музеїв // З досвіду роботи музеїв
УРСР : зб. ст. / Наук.-метод. відд. музеєзнавства Львівського держ. історичного музею. –
К., 1961. – Вип.2. – С. 142.
23. О народном музее: типовое положение от 15.02.1965 г. // В помощь народным
музеям – М., 1976. – Тр. 42. – С. 71.
24. Буланый И.Т., Явтушенко И.Г. Музеи на общественных началах. – М., 1985. – С. 24.
25. Павлюченко Э.А. Права и обязанности народных музеев // В помощь народным
музеям. – М., 1976. – Тр. 42. – С. 5.
26. О музее, работающем на общественных началах… – С. 186.
27. Там само. – С 185.
28. Про музей, який працює на громадських засадах: типове положення від 16.11.1990
р. / Міністерство культури Української РСР. – К., 1990. – С. 1.
29. Програма розвитку краєзнавства до 2010 року // Краєзнавство. – 2003. – № 1/4. –
С.13–16.
30. Про музеї та музейну справу… – С. 191.
31. Про внесення змін до Закону України “Про музеї та музейну справу”: Закон України
від 14 травня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 28. – С. 231.
32. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Вказана праця. – С. 30.
Стельмах И.Ф. Общественные музеи в исторической ретроспективе
Музейный термин – “общественный музей” был введен в научный обо-
рот в 1978 году для определения знаковой для советского периода категории
музеев, до этого именовавшихся “местными”, “негосударственными”,
“самодеятельными”, “народными”. Термин с глубокими гносеологическими
корнями, сохраняя свое основное значение, активно используется для опреде-
ления данной категории музеев в очень широких хронологических рамках.
Было бы правомерным дальнейшее использование термина “общественные
музеи” по отношению ко всем музеям, созданным по инициативе обще-
ственности на базе коллекций, не являющихся государственной собственно-
стью, независимо от времени создания музеев.
111
Stelmach I.F. Public museums are in a historical retrospective view
The museum term – “a social museum” was introduced for scientific use in 1978
for the definition of a category of museums being symbolic for the Soviet period
and previously called “local”, “non-state”, “self-regulatory”, “national”. The
term with deep gnosiological roots, keeping its major meaning, is actively used for
the definition of a corresponding category of museums within the broadest chrono-
logical frameworks. It would be right to further use the term “social museum” in
respect to all museums, created on public initiative of the on the basis of collections,
being non-state property, regardless of time of the creation of museums.
Д.В. КЕПІН
Внесок Й. Плейнерової у розвиток
археологічного музейництва
У статті аналізується діяльність чеського археолога та музеолога,
доктора Йвани Плейнерової зі створення археологічних музеїв просто
неба різних типів: in situ та “експериментальних поселень” (“Бржезно”,
”Альтамира”, ”Прага-Троя на Фарках”). Розглядаються також підготов-
лені дослідницею музейно-педагогічні програми. Наприкінці статті вміщено
бібліографію її праць з музеології.
Серед дослідників, популяризаторів археології для широкої громад-
ськості засобами музейних експозицій, почесне місце належить одному з
провідних чеських археологів і музеологів із експериментальної археології,
фахівцю у галузі неоліту, бронзи, раннього залізного віку, досліднику куль-
тури давніх слов’ян і германців, доктору філософії (спеціалізація археоло-
гія та музеологія), науковому співробітнику Інституту археології (Прага),
Голові громадської організації (RAO) з реконструкції археологічних об’єктів
у Чеській Республіці Йвані (Івані) Плейнеровій (Гніздовій).
Дослідниця народилася 30 червня 1929 р. у Празі. В 1952 р. з відзнакою
закінчила Карловий (Празький) університет. Ще під час навчання в універ-
ситеті почала слухати семінари професора, згодом академіка Чехословацької
академії наук (далі – ЧСАН) та директора Інституту археології ЧСАН (Прага)
Яна Філіпа, який невдовзі стане керівником її дисертаційної роботи.
У 1963 р. Й. Плейнерова успішно захистила дисертацію присвячену
пам’яткам унетицької археологічної культури доби бронзи (“Únětická kultura
v oblasti Krušných hor a jejím sousedství”, Praha, Archeologický ústav, 1963).
Ще з 1954 р. Й Плейнерова очолює експедицію з дослідження багато-
шарової пам’ятки у селищі Бржезно за 5 км на захід від м. Лоуні (Північно-
Чеська область). У цей час з метою популяризації досягнень археології серед
широкої аудиторії, насамперед – дітей і молоді, під її керівництвом роз-
робляється наукова концепція музеєфікації відкритих комплексів і об’єктів
із натурними реконструкціями, а також розлаються відповідні музейно-
|