Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Щербань, С.О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури 2009
Schlagworte:	Духовність нашого обряду
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14284
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення) / С.О. Щербань // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 205-228. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-14284
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-142842013-02-13T02:39:14Z Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення) Щербань, С.О. Духовність нашого обряду 2009 Article Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення) / С.О. Щербань // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 205-228. — укр. 966-531-142-5 2078-0133 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14284 uk Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Духовність нашого обряду Духовність нашого обряду
spellingShingle	Духовність нашого обряду Духовність нашого обряду Щербань, С.О. Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
format	Article
author	Щербань, С.О.
author_facet	Щербань, С.О.
author_sort	Щербань, С.О.
title	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
title_short	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
title_full	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
title_fullStr	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
title_full_unstemmed	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)
title_sort	молодіжні зібрання та весільні обряди полтавщини (з експедиційних досліджень кінця xx – початку xxi ст.) (закінчення)
publisher	Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
publishDate	2009
topic_facet	Духовність нашого обряду
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/14284
citation_txt	Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення) / С.О. Щербань // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 205-228. — укр.
work_keys_str_mv	AT ŝerbanʹso molodížnízíbrannâtavesílʹníobrâdipoltavŝinizekspedicíjnihdoslídženʹkíncâxxpočatkuxxistzakínčennâ
first_indexed	2025-07-02T16:00:44Z
last_indexed	2025-07-02T16:00:44Z
_version_	1836551551320064000
fulltext	РОЗДІЛ VIII ДУХОВНІСТЬ НАШОГО ОБРЯДУ С.О. ЩЕРБАНЬ Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення) «Вечорини» «Молода обійде, приходить додому, зв’яжуть тут квітку, повечеряють і йдуть до молодого з друж- ками. Зв’яжуть і там квітку, почеплять на гільце, на вершечок і йдуть додому». Це, як «нема музики», а як є, то йшли назад до молодої і тут танцювали, веселилися, а як вечеряли – співали: Що в суботоньку на неділеньку,/2 Та збирайся весь родоньку, Та й збирайсь, родоньку, на порадоньку, Та моєму ж батеньку. Та мене батенько первую дає, Та й порядку й не знає,/2 Не порядкує, щастя й долі не дарує. Ой, матінко, та й голубонько, /2 Ізмий мені та й голівоньку, /2 Послідній раз у суботоньку, Більш, матінко, та й не митимеш, /2 Білих ручок не томитимеш, /2 Русу косу не чесатимеш. В городі зілля, а в хаті весілля, Галоччина челядь, Сідає вечерять. Ой що було, попили, поїли,/2 Ой приймайте миски та тарілки,/2 А нам дайте меду та горілки, Ми медок поз’їдаємо,/2 Горілочку поспиваємо. За хатою, за світлицею,/2 Стоїть верба із росицею, Ой хто ж тую вербицю зрубає,/2 Ой хто ж тую росу позбирає, Що Іванко вербицю зрубає, А Галина росу позбирає, Вербицею коні поганяти,/2 Росицею личенько вмивати, 206 Вербицею, щоб коники бігли,/2 Росицею, щоб личенько біле. (Від Марії Сачовець, с.В.Перевіз). Як справляли вечорини у с. Балясне і приходив молодий, казали «прий- шов по квітки». Молода чіпляла йому до шапки квітку, а дружка – старшому бояринові. Квітки треба було викупити. «Як дружки завзяті, то випросять гроші. Підносять на тарілці квітку – клади гроші». Молода чіпляла молодо- му квітку – «вінок» з довгенькою «лєнтою». На вечоринах молода чіпляла квіточки й дружкам – «на правий бік». А тоді вже в неділю, як мали їхати за молодою, щоб йти вінчатись, «почеплять лєнточки до шапок збоку і всім боярам». Як убирали гільце, квітки чіпляли, вечеряли, тоді співали: А я в тебе, моя ненько, як один день, Та просила Марусина батенька весь день, Та продай, продай, мій батеньку, та зелений сад, Та справ мені, мій батеньку, дорогий наряд. Та зелененьку сукононьку на плечиці, Червоненький поясочок на станочок, Та червоненький поясочок на станочок, Сап’янові черевички на ніженьки. Та нащо ж тобі, моя доню, дорогий наряд, Як удався твій миленький та ревнивий, Та що й удався твій миленький та ревнивий, Буде тобі, моя доню, наряд не милий. (Від Кальник Г.А., с.Балясне). Потім ще виходили на двір і тут далі справляли вечорини. Під хатою музики грали, а молодь танцювала. Парубок «заказував» музику і запро- шував дівчину на танець. Так всі по черзі танцювали гопак, польку, ойру. А дівчата утрьох танцювали гречаники. (Від Головка М.П., с.Балясне). Як розходилися, співали: Та прощай, прощай ти, Галю, сестро наша, Тепер же ми та не твої, ти не наша, Не будемо під віконце підбігати, Не будемо на вулицю викликати. Та прощай, прощай, Іваночку, товаришу наш, Не будеш ти та й пускати Галинку до нас, Ой дівчаточка-подружечки, не на те ж я брав, Щоб я до вас Галиночку гуляти пускав. (Від Кальник Г.А., с.Балясне). «В суботоньку коровайниця» У селах Бобрівник та Балясне, «коровай здавна пекли в суботу», 207 У п’ятницю починальниця, В суботоньку коровайниця, Пречистая мати, Благослови коровай бгати. (с. Бобрівник). «У суботу сіють, на густе сито пересівають. Учиняють чуть світ». (Попенко В.І., с.Бобрівник). «В суботу гукають коровайниць. У хусточку – шишку і старша коровай- ниця ходить, кличе на коровай. Кличуть по змозі…» (Дуденко Я.І., с.Бобрівник). «П’ятнадцять – двадцять коровайниць кликали, а бідні – менше. Коровайниці гарно одягались. Несуть хліб у хусточці, і оддають матері. Всі коровайниці заміжні…» (Ландик Я.П., с.Бобрівник). Як «виробляють коровай – тісто на стіл, стають кругом столу, беруть тісто, плетуть коси – три косі, кладуть на жаровню, а зверху – шишечки, вуточ- ки, сосонки, пташечки і барильця по вуглах. У коровай кладуть гроші і овес. Втикають гілочки вишневі з тістом – по чотири гілочки в коровай, (гілочки, обліплювали тістом, випікали окремо і «втикали» їх у спечений коровай)». (Ландик Я.П., с.Бобрівник). Короваї в цих селах пекли продовгуваті, по два – у неї і в нього. Як виро- бляли коровай, співали: Трійця по церкві ходила, Спаса за ручку водила, Іди, Спасе, до нас, У нас усе гаразд, Хорошії коровайниці, Хорошенько коровай бгають, Маслом поливають, Сиром посипають, щоб він був біленький, А рід веселенький… (с.Бобрівник) Вибирали «вірмена», («вермена»), старшого жонатого чоловіка, «хоро- шого сім’янина», підперізували його перевеслом з жита (с. Бобрівник) або рушником (с. Балясне), і він садив коровай у піч, а коровайниці співали: Вірмен піч вимітає, Вірмениха в піч заглядає, Що хороше вимітає, Де щасливе місце, Короваєві сісти. А в нашої печі, Золотії плечі, 208 Серебрані крила, Щоб коровай гнітила. Чогось наша піч гогоче, Короваю хоче, А припічок усміхається, Короваю сподівається. До бору, старости, до бору, Рубайте сосну вгору, Рубайте сосну трісками, Гнітить коровай з шишками. (с.Бобрівник) Посадив вірмен коровай у піч, і коровайниці його піднімали вгору, «щоб коровай ріс», а він їх частував. Тоді ще коровайниці «колихали діжу» на полотняному рушникові і співали: Піч наша на сохах, Носили діжу на руках, Як буде коровай не до речі, То кухарці на плечі. Витягали коровай з печі, несли на стіл «і так на столі ночує», виносили і в комору. Коровай уквітчували калиною, барвінком, колосками з жита, «руш- ником роменським підперезали». (Від Попенко В.І., с. Бобрівник та Кальник Г.Л., с. Балясне). «А ті, що пекли калачі (короваї) – калашниці, як посажають короваї у піч, виходять на вулицю, беруть солому, палять на воротях (біля воріт), як запалять , беруть макітру в якій вчиняли, над вогнем держать макітру і співають: Піч стоїть на сохах, Діжу носим на руках… Тоді розбивають макітру і перестрибують через вогонь, цілуються». (Герасько Г.І., с.м.т. Опішне) У с. В. Перевіз коровай пекли не в суботу, а в четвер, і не продовгува- тий, а круглий. Як бгали коровай, «мочили руки в горілку». В коровай, на корж, жито сипали і гроші клали – «срібні, мідні, щоб не були бідні». Корж – «підошву» давали потім музикантам. Посередині короваю шишку клали, а кругом обкладали, виліпленими з тіста, голубочками, шишечками, квіточ- ками і «обперізували обручем» із тіста Садили коровай у піч, і сідали вечеря- ти – «обмивати діжу», а тоді з танцями і піснями виходили на двір. Коровайниці у плахтах «до попередниць» чи в запасках, внизу сорочку видно, спереду – плисовий «карман» із квіточками, підперезані червоними плетеними поясами з великими китицями. На головах – шовкові пов’язки, «у молоденької коровайниці – випущена лєнта». Взуті в червоні, зелені, жовті чобітки. Сорочки на коровайницях тоненькі, «з тринадцятки», вишиті 209 настилом, вирізом – білими, коричневими нитками. Наверх – «корсетка» або ж «юпка до склад», а як холодно – «то сірячина овеча, або ягняча, – тонша, чепурніша» з квіткою на грудях і внизу на полі. Зимою – в кожухах. Кожухи у стан, за коліна, обшиті смушком і вишиті на полі гарусом. Кожухи були білі і покриті матерією. (Від Сачовець Марії, с. В. Перевіз). На Полтавщині наприкінці ХХ ст. ще дотримувалися звичаю пекти коро- вай удома, наприклад, у с. Балясне. «Беруть біленьке борошно, збивають тридцять жовтків, вливають три літри кип’яченого тепленького молока, сиплять дев’ять склянок цукру, дають триста грамів дріжджів і всипають борошно, щоб було рідке, як на оладки. Ставлять на чотири години в тепле місце. Тоді ще додають масло і олію, замісюють крутіше, як на хліб. Зійшло і виробляють». (Мороз Г.М., с. Балясне). Разом із короваєм пекли прозірний калач із діркою посередині (с. Бобрівник), або дивень (с. Балясне); пекли сову (с. Балясне), по два лежні – у неї і в нього (с. В.Перевіз) і шишки для коровайниць. Окремо на весілля випікали хліб, пироги, великі калачі – «наріжники», які клали на столі «з чоти- рьох вуглів». Напікали багато маленьких калачиків – шишок (с. Бобрівник), калачиків-книшиків (села В.Перевіз і Балясне) з якими і на весілля просили, і давали всім, хто приходив на «свайбу», і як ішли свайбові додому». А ще на весілля пекли медяники «здобніщі, додавали олії соняшникової, меду кидали ганус. Зверху вибивали узір маківкою із зрізаним вершечком». Були для цього і дерев’яні дощечки – «медяниці». З медяником і калачиком просили молоді на весілля, «носила старша дружка у хусточці і оставляла в останній хаті». (Кальник Г.А., с. Балясне) «На медяники, дріжжі робили самі. Варили хміль, проціджували, тоді запарювали муку в макітрі, трошки сахару клали, охолоняло і підколочували процідженим хмелем. Починало шумувати, ото дріжжі готові. Тепер запарку парили на медяники. Брали борошно, сипали у макітру, кип’яченою водою запарювали це борошно, вихолоняє і тоді підкладають оті дріжжі, розколо- тювали кописткою – зійшло. На три літри запарки додають штук п’ять яєць, сахар, муку, щоб було густе, як сметана, щоб підійшло і тоді місять, додають ганус, олії небагато, як місять, на руку. Замісивши не дуже круто тісто, розка- чали корж, брали формочку, ту що на медяники і вибивали, обрізали ножем і клали на жаровню, жаровня потрушена мукою. Пекли багато – сто, а то й більше, на щастя роздавали. Жаровні робили ковалі у кузнях. А як пекли, то піч на калачі (короваї) дуже натоплювали, а на медяники легше, дрова – тупольові, вербові, вільхові. Калачі пеклися два часа, а медяники півчаса». (Середа О.В., с.м.т. Опішне) Ганус – áніс звичайний. 210 «Медяники печуть у четвер, у п’ятницю, бо їх треба було багато і за день не випечеш. Куми пекли, сусіди. Хазяйка шила хвартухи нові для них і вони в нових хвартухах става- ли до роботи. Раніше одна чи дві вчиняли, а тоді сходилися місити, виробляти медяники. Дві місять діжу (за день три діжі). Три рази за день піч топлять. У піч садили три жаровні медяників, по сорок медяників на жаровні. Тепер сировоткою вчиняємо, а колись водою, сировоткою. Підігрівається сировот- ка – чотири літри на сорок медяників, двісті п’ятдесят грамів дріжжів, розколочуємо у мисочці з сировоткою, виливаємо у діжу, всипали вісім-десять стаканів сахару. Б’ють у миску п’ятнадцять яєць, збивають ложкою, виливають у діжу, тоді підігрівають масло, смалець і знову у діжу, тепер сиплять борошно. Сиплять без міри, поки стане густеньке, розколотили, вибивається рукою, накрили легеньким і обкутали діжу. Сходить дві години, якщо повна діжа, пора місити. Діжа на два відра води – отака діжа велика. Тоді добавляється ганус, кладеться помелений, потертий у ринці качалкою чи макогоном, підсіяти його і тоді, як місимо висипаємо у діжу. Цей ганус придає весільний запах. Ідеш вулицею і чуєш, що тут весілля буде. Викладають з діжі частину тіста, на стіл і розкачують качалкою, тонень- ко розкачують і тоді видавлюють дощечкою, це колись, а тепер ріжуть ножем продовгуваті медяники, маківкою роблять по них квіточки, витискуєш і виделкою обов’язково треба поколоти медяник, і на жаровню. Жаровня поси- пана мукою і житом – зерном, щоб життя було дітям. Медяники один коло одного, та щоб не дуже притулялися. Накрили рушничком і двадцять хвилин підходить у теплому, хоч і на столі, а тоді саджають у піч. Піч натоплена добре, любі дрова. Жар вигребається, тоді жаровні саджаєш у піч. На рогач ставили лист (жаровню) з медяниками і засува- ли в піч дві-три жаровні влазило. Заслонкою всередині, а зверху затулою дерев’яною затуляли піч. Печеться, тоді витягаємо, на стіл викладаємо. Накриваємо зверху рушником, щоб відійшли, тоді в ночовки складали. А другі засуваємо у піч, знову топимо піч, і все так само печемо, так сто п’ятдесят-двісті медяників. (Яценко П.Є., с.м.т. Опішне) Ще одна розповідь. «Медяники пекли з середи, кухарки колотили тісто. Запарювали опару. Кип’ятком заливали муку, розмішували, хай трошки про- париться, тоді вихолоняло і підкладали дріжжі, робили з хмелю, підкладали дріжжі рідкі в опару, кидали сахар, били яйця, трохи олії. Тоді сходить, місять, зійде знову, викладають на стіл, розкачують тоненько і вибивають дощечкою для медяників, видавлювали, обрізали ножем і клали на лист. 211 Лист трусили мукою, а тоді житом, зійде і сажають у піч. Натоплюють піч, як біле піднебіння, то піч готова. Вигрібаєм жар, тоді дивимося, яка черінь, чи дуже натоплена, чи ні. Кидаємо жменю борошна на черінь, як горить борошно, значить черінь дуже напалена, тоді мокрою ганчіркою витирають черінь, ганчірку на кочергу і витираю, щоб трохи зчахла черінь. Тоді знову кидаємо борошно, якщо рум’яніє, то сажаєм меданики у піч, десять хвилин піч одтулена, а тоді заслінкою закрити, щоб підійшли ще в печі трохи, піч потягне вгору. Заслінка всередину металева, а знаружі – дерев’яна. Хвилин сорок сидять у печі. Раніше дуже не рум’яніли, бо здоби було менше в них і піч треба було напалювати дужче. Через п’ятнадцять-двадцять хвилин заглядаєш, як не загнітилися, то соломки в челюстях підкладали. Тоді як витягати, викидати з листів, застеляємо полик, чи на стіл, прикривати, щоб трошки одійшли. Зразу складали в ночви, а тоді у торбу, зав’язували і свашка дарувала кожному медяничок». (Мацко В.Д., с.м.т. Опішне) «У селах Бобрівник, Велика Павлівка, знаю, пекли і дарували на весіллі житні коники, «а батькам, бувало, пекли і дарували воли великі. Пісне, його не з’їсти, а дарували. На коники замісять крутенько житнє тісто, тоді виробля- ють, ті жінки, що вміють, тоді веретеном проколюють у хвостик, нанижуть і в кип’яток, тоді висадюють у жаровню і в піч ненадовго. Спечеться, виймають, а вони блискучі, гарні. Усім давали коники, а батькам ото пекли воли». (Герасько Г.І., с.м.т. Опішне). «Де це гілечко вилося?» У с. В. Перевіз «в четвер короваї печуть, в четвер гільця вбирають – у нього, і в неї». В нього – світилки, молоденькі свашки. Звили гільце і до неї йшли з музикою – танцями, співами. У молодого й хлопці помагали «вби- рати» гільце. Гільце з вишні або сосни. Ставили гільце в хлібину, а поки «убирали» – стояло на хрестовинці. Як «в’язали гільце», дівчата співали: Де це гілечко вилося, Вилося в Кам’янці, Привезено вранці, Та й поставлено на столі, На кленчастім, на перепенчастім, На тонесенькім, на білесенькім скатерті. Що на хаті зілля,/2 А вхаті весілля, Галоччина челядь, Сідає вечерять. Що було попили, поїли,/2 Ой приймайте миски та тарілки,/2 Становіте меду та горілки, Ми медок поз’їдаємо,/2 212 Горілочку поспиваємо. У четвер молоді дівчата гарно вбрані, але ще без віночків «вбиралися у віночки та стьожки в суботу». (Від Марії Сачовець, с. В. Перевіз). У с. Балясне вили гільце в суботу. Прикрашали квіточками, горіхами, цукерками. Велике, аж під стелю, «гіллястеньке», з квіткою помолоченою на вершечку. «Тоді дивляться, чи осталася житина, як осталося, то це на щастя». (Від Кальник Г.Л., с. Балясне). Співали: Та червоная калинонька, а біленький цвіт, Ой чи не жаль тобі, Галю, молоденьких літ, Ой час-пора, батьку-мати, поблагословить, Ой час-пора молоденькій та й гілечко звить. У с. Бобрівник гільця не вили. Хтозна, можливо тут роль гілечка пере- брали на себе оті вишневі гілочки – «сосонки», обліплені тістом, що «втика- лися» в коровай? Неділя (с. Бобрівник). Рано молода «вбірається», сходилися дружки, одягали молодій вінок і вона чекала молодого. Приїжджав молодий із боя- рами, свашкою, світилкою, дружком, піддружнім. У свашки повна торба коней, спечених з житнього борошна. Світилка з «мечем з дерева», на якому настромлена хлібина з свічкою, обкладена васильками і обв’язана хусткою. Коли молодого виряджали з дому, то він ставав перед порогом, а його мати у вивернутому кожусі, верхи на палиці – «коні», об’їжджала кругом нього і обсипала грішми, вівсом, горіхами, цукерками, а свашка і світилка співали: Не сип, мати вівсом, А сип, мати, Долею щасливою, Доброю годиною. Тоді йшли до молодої, бояри співали: Ой лугом та й лугом вода йде, Що попід тим лугом стежечка, /2 А й на тій стежечці калина, Вона себе дуже сильно рясно вродила, А низенько та й гіллячко опустила. Ворота у неї зачинені, бо треба було «за дівку давати могорич». Потім одчиняли ворота, і всі йшли у двір. Молодий заходив у хату і молода перев’язувала його шовковою хусточкою і всіх перев’язувала, хто з ним прийшов, хусточками, рушниками. Боярам до шапок чіпляли «лєнточки», світилку молода перев’язувала стрічкою, давала стрічки – «басамани» і дружкам, і їхали до церкви. А ще в неділю перед тим, як їхати до церкви, молодий дарував тещі чоботи і хустку. Теща вихвалялася, пританцьовувала, співала: 213 Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені, Оце ж тії чоботи, що зять дав, А за тії чоботи дочку взяв, З церкви поверталися до молодої, біля воріт співали: Чом мати не виходить, /2 Чом мати та не питає, А де ми були, та що ми видали, Та були, матінко, у церковці, Та видали, матінко, два вінці, На Оринчиній та Іванковій голівці. У дворі грала музика. Підходили молоді до двору, «на воротях батько зустрічав з водою у відрі і переливав їм дорогу». Тоді молоді заходили у двір, ставали перед порогом, а батько і мати, обоє з хлібом, «гукали» їх у хату: «Просимо Бога і вас, заходьте в хату». Перед порогом брат молодої «однімає у молодого коня». «Біжить за ним піддружній з глечиком і шишкою на глечи- ку, ловить хлопця, веде його і питає: «Що тобі за коня?», а той: «Пару коней вороних і 100 рублів золотих». Молодий давав гроші, а йому віддавали коня (кінь – палиця, обв’язана червоною стрічкою). Тоді брат за хусточку заводив молоду з дружкою за стіл і сам сідав коло молодої, сідали дружки і співали: Просили боярів до хати, Зеленого жита жати, Червоного пива пити, Щоб уміли говорити. Ой на хаті зілля, А в хаті весілля, На дворі бояри, Як мак процвітає. Потім покривали молоду, а молодий викупляв місце і сідав біля молодої, дружки співали: Не лазь, зятю, поза плечима, /2 Не лупай очима, Заглянь у кишеню, Вийми грошей жменю, І кинь на тарілку, За Галину дівку. Нахилися ти, Галинко, на калач, Карими очима та й заплач, А ти, Іванку не сиди, Візьми Галинку підведи. Він знімав з її голови хусточку і вона підводила голову – всі сідали за стіл, дружки співали: Здвигнулися стіни, Як бояри сіли, Ще й дужче здвигнуться, Як пива нап’ються. 214 Здвигнулися лавки, Як сіли панянки, Ще й дужче здвигнуться, Як пива нап’ються. Як бояри сідали за стіл дружки співали: Ой ви, бояри, отецькії сини, Ой де ж ви були, де ж ви забарилися, Що ж ви, бояри, коників добували, Чи ви, бояри, жупани позичали, У нас коники у стайночках стояли, У нас жупани на лавочках лежали, Забрала нас Іванкова мати, Частувала нас солодкими медами, Шанувала нас білими калачами. Зелененькі огірочки, а жовтенький цвіт, Чого в тебе, Галинонько, невеселий рід, Ой у мене молодої увесь рід, як рід, Тільки один розгнівався рідний батько мій, Не так батько, не так мати, як менша сестра, Оддай, оддай, мій батенько, сестрицю з двора, Бо вже її молодії проходять літа, Вітерець віє та й горами, сонце вгору йде, Ой, батечку, пораднику, порадь же мене, Як прийду я повінчана, чи приймеш мене, Одрізана скиба хліба, я не притулю, А як прийдеш повінчана, то я не прийму. Куди, доню, й убираєшся, /2 Що так рано умиваєшся, Чи між турки, чи між татари, Чи між дружки, чи між бояри, Чи між гори кременистії, До свекрухи норовистої, Вона тобі норови покаже, Вона тобі правдоньки не скаже, А що скажеш, вона перескаже, Їсти хочеш, аж серденько в’яне, Хліба вріжеш, вона й скоса гляне. Якби ж моя та матінка знала, Вона б мені вечерять прислала, Не місяцем, то зірницею, Не братіком, то сестрицею, А братіка та й вдома немає, А сестриця доріжки не знає. Багато пісень переспівають у неділю, поки сиділи молода з молодим на посаді. Ой славен, славен, ще й сад-виноград, Ой ще славніший Галинчин посад, Що й по віконечках ангели сидять, 215 Що й на покуті Пречиста стоїть, Пречиста стоїть долею дарує, Галинчин батенько всіх медом частує, Частує, встає, ще й Бога просить, Ой дай же, Боже, добрую годину, Моєму дитяті вірную челядину. Вилітало галиня з-під білого коня, Питалося галиня садового соловейка, Скажи, скажи, соловейку, чи не лютая зима, А хоть люта, не люта, то не буде, як літо, То не будеш літати у вишневий сад щебетати, Питалася Галина молодого Іванка, Скажи, скажи, Іванку, чи не грізна свекруха, А хоч грізна, не грізна, то не буде, як рідна, То не буде пускати на вулицю гуляти, А хоть і буде пускати, то буде й казати, Іди, іди, Галинко, та й не барися, За ворота вийди та й завернися. Як ставили капусту на стіл, співали: Ой, крамару, крамарочку, Та й одчини комірочку, Дай нам приправочку, Та на нашу потравочку, Ще й перець та на гусятину, Та на курятину, та на ті лебеді, Що плавали по воді. Через поле гуска летіла, З перцем капуста кипіла, Хоть з перцем, не з перцем, Та з гусячим серцем. Ви, бояри, чужосторонці, Не беріть по повній ложці, А беріть по половинці, Зоставляйте і нашій родинці. Їжте, дружечки, капусту, У нас капуста, На огороді саджена, Сокирами рублена, Сікачами січена, А в діжечці квашена, А в горщику варена, З шафранами, З дорогими приправами. Не я цю капусту садила, Не я й поливала, Не жаль мені буде, Як поїдять люди. 216 Од полу до порога, Втоптана дорога, Бояри втоптали, Як за стіл сідали Не всі бояри за ложки, Перший за ложечку, Другий за пісеньку, Третій, бійся Бога, Та наїжся вдома. Світилка-шпилька при стіні, На ній сорочка не її, Сім день бояри молотили, Світильці сорочку заробили. Брешете, дружечки, як свині, В мене сорочок дві скрині, Мені матінка нашила, Щоб здорова носила. Тобі, дружко, не дружкувати, Тобі, дружко, свині пасти, З довгою ломакою, З сірою собакою, З довгою ломацюгою, З старою собацюгою. У нас дома ні топлено, У нас дома ні варено, А тут наварено, І на стіл поставлено. Подавали страви: капусту, локшину домашню з м’ясом, ряжанку, кисіль, а наприкінці заносили коровай, співали: Щось до нас та й унесено /2 На стіл положено, Як біль білесеньке, Як рожа повнесеньке, Як біль найбіліша, Як рожа найповніша. На столі біля короваю, що був обв’язаний роменським рушником, стояв «прозірний» калач, з діркою посередині. Стояло тут дві пляшечки з наливкою, червоною «лєнтою» обв’язані, а колись барильце і дві ложечки дерев’яні. Дружка зливала з кухлика на руки дружкові воду: Дружко руки миє, Поглядає на кілочки, Чи не висять рушнички, Чи не висять вишитенькі, Щоб потерти та біленько. Дружко і піддружній, обидва були перев’язані роменськими рушниками. Як дружко ділив коровай, дружки співали: 217 Дружко коровай крає, Семеро дітей має, Та всі з кошелями, Весь коровай забрали. Чи ти, дружко, не бачиш, Що бояри коровай крадуть, За стіл нахиляються, Короваєм запихаються, Якби дружки не дивились, То бояри подавились. Скочила кішка з печі, Боярам на плечі, А бояри полякалися, Та в солому поховалися, Виглядають із соломи, Як миші з полови, Старі та вусаті, Як миші хвостаті. Дружко різав коровай, клав по шматочку на тарілочку, а піддружній підносив молодим, батькові, матері – їм по більшому шматочку. А свашка тримала в полотняній торбі коники. Давали коровай і коник усім, а що оста- валося, роздавали дітям. Великого коня ставили на коровай, ще до того як ділили, і віддавали молодим. Коровай молодого і молодої свашка забирала собі в торбу. Дружки співали: Свашка-неліпашка, Коней не ліпила, Боярам не дарила, Одного зліпила, Та й сама злупила, З зеленого сіна, Та й сама з’їла. Свашка, світилка, бояри відповідали: Зась тобі початухо, знати, Іди в берліг спати, Де свині лежали, Початухи бажали. За короваєм дарували молодим гроші, співали: Гадайте, дружечки, гадайте, По червончику скидайте, Треба Галині чобіток, Золотеньких підківок. Вставали і виходили з хати, а свашка все забирала, нишком, в торбу – прозірний калач, ложки, барильце. Молодих батьки благословляли: мати з батьком сиділи на ослоні, а молоді ставали перед ними, кланялися їм тричі. Батьки давали їм ікони ті, що з церкви приносили з вінчання, давали по 218 хлібині, і брат виводив молоду та молодого за хусточку, за два кінчики, з хати. Співали: Місяць дорогу освітив, А брат сестрицю випроводив, Дрібними слізьми з-за столу, Вороними кіньми із двору, Це ж тобі, сестро, дорога, Іди до свекра, здорова, Будь здорова, як вода, Будь багата, як земля, І красна, як весна. Мати Галину родила, Місяцем обгородила, Сонечком підперезала, До свекрухи виряджала. Загрібай, мати, жар, жар, Коли тобі дочки жаль, жаль, Кидай у піч дрова, Оставайся здорова, Кидай із трісками, Оставайся з невістками. Пропила мати дочку, На солодкім медочку, На зеленому вині, Не треба дочки мені, Пропила та й скаче, А проснулась та й плаче. У неділю «худобу» (придане) везли возами. У дворі стояв віз. На віз виносили скриню. Скриня залізом обкована, мальована. На скриню клали кожухи, юпки, а в скрині «сорочок не менше сотні»; на віз «подушки кидали, рядна». Все обв’язували віжками навхрест, а як вже мали «худобчани везти худобу» співали: А в Попенка та й полегшало, А в Дуденка та й погіршало, Бо в коморі та й побільшало. Ой коні, коні – ведмеді, Чи чуєте ви на собі, Чи довезете худобу, На тую гору крутую, Та в тую світлоньку новую, А в тій світлонці мед-вина п’ють, Там цієї худоби давно ждуть. До нього молоді йшли, хоч їхали, з боярами, свашками, світилками, а дружки вже не йшли, прощалися з молодою і всі разом плакали. У свекра переливали дорогу молодим. Молоді підходили до двору, кланялися тричі, заходили у двір і ставали перед порогом. Виходив батько з хлібиною із 219 хати і просив заходити: «Прошу Бога і вас заходьте в хату». Потім в хату заходили бояри і молодий оддавав їм «молодецьке» – «наливав їм по чарці і бояри йшли». Коли тільки молоді приїжджали до нього, молода дарува- ла свекрусі плахту, сорочку, корсетку, хустку, чоботи. Дарувала й свекрові сорочку, яку сама вишивала, так само, як і свекрусі. А ще, як заходили зразу в хату, молода «норовила» першою стати на поріг – «ваша хата, а мій верх». У с. Балясне в неділю дружки «убирали» молоду і ждали молодого. Молодій вінок накладали, «стьожки» чіпляли, квіточки. На ній – сорочка вирізуванням, червона плахта, «в семи- річ» або «в перець», чи «в зірки», а як сирота, то в «зеленій» плахті. Зимою в юпці теплій або в кожусі. Взувалася молода в червоні, а то й у зелені чоботи. Молодого «убирали» в нього свашки і світилки, а боярам до шапок чіпляли червоні «стьожки». Снідали у нього, а перед обідом йшли до молодої, а тоді до церкви – вінчатися. «У молодика смушева шапка, сорочка вишита, чумар- ка, кожух, підперезаний поясом, чоботи юхтові, високі на підборах. Штани – в чоботи з напуском». Мати виводила сина з хати за хусточку, «полотняні хусточки були» на подвір’я. Обсипала його житом, «оріхами», а зараз ще й цукерками, а батько бризкав свяченою водою. Це коло порога, тоді за хусточку вела мати до воріт. Ще коло порога мати перев’язувала молодому руку, тою хусти- ною, що перев’язувала молода, як він сватався, а полотняними хусточками перев’язувала руку свашкам, світилкам. Світилки у «стьожках», старша світилка тримала у руці «щастя» – букет з квіток. У свашок – «торби з пода- рунками, медяниками». Як «співливі» свашки, то дорогою співали. (Від Головка М.П., Кальник Г.Л., Мороз Г.М.). До двору під’їхали і тут ворітну брали. їхали бричкою чи саньми – «глабцями» з музикою, а їх не пускали – могорич за молоду треба було дати, «який там вже сторгуються», а було що й билися. Як їхали до молодої, візника перев’язували рушником, а бояр полотняними хусточками. На коневі – дуга уквітчана, дзвіночки, «і кінь заплетений, у стьожках». Ворітну могоричі брали парубки з вулиці, «взяли ворітну і йшли до хати», тут біля порога ті, що від нього співали: Пускай, свату, в хату, /2 Поки ми будем стояти, Сиру землю топтати, 220 Червоними чобіточками, Золотими підківками. Пускай, свату, в хату, /2 Поки ми будем стояти, Сиру землю топтати, Бо ми із дороги, Померзли ноги. Пускай, свату, в хату, /2 Поки ми будем стояти, Сиру землю топтати, Бо ми із Прилуки, Померзли руки. (Нелюба Г.А., с. Балясне). Виходили батько й мати, просили до хати. У батька хліб у рушнику, під рукою. Молодий заходив, а за ним світилки, бояри, свашки. Мати всіх в’язала хусточками, рушниками. А тут до молодої не пускають, брат прода- вав молоду. Як продавали молоду, вона дивилася через дивень – «той моло- дий, чи ні». Брат стояв із великим ціпком, уквітчаним стьожками і не пускав до молодої, поки молодий не дасть викуп. Заплатив і заходив до молодої, а молода була укрита платочком, він знімав той платочок і сідав коло неї. Сиділи на покуті, на рядні. Світилка і свашка тут. У світилки – «світлиця», свічка засвічена, «житом обтикана». Дружки співали: Розступися литва, /2 Буде між нами битва, Будем воювати, Та Галочки не давати. Братічку не лякайся, Братічку постарайся, Не дай сестру задаром, Проси коня вороного, Та й ще рубля золотого. Ви сваточки, /2 Ви чужосторонці, Не беріть по повній ложці, А беріть по половині, Щоб хватило всій родині. Ми не литвиночки, /2 А ми справжні соколочки, Ми не прийшли воювати, А прийшли Галину забирати. Дружечки-паняночки, /2 Вставайте з лавочки, Та дайте дорогу, Князеві молодому. Зелененькі огірочки, а жовтенький цвіт, 221 Чого в тебе, Галиночко, невеселий рід, Та що й у мене подруженьки, Увесь рід, як рій, Розсердився та на мене, Рідний батько мій, Та не так батько, не так мати, Як менша сестра, Віддай, віддай батечку, /2, Сестрицю з двора, Бо вже вона прогуляла молоді літа. Куди, доню, собираєшся, /2 Що так біло умиваєшся, Чи між турки, чи між татари, /2 Чи між гори кременистії, /2 До свекрухи норовистої. Вона тобі норови покаже, /2 Вона тобі правдоньки не скаже. Ой даєш мене, моя ненько, молодую, Даруй зозуленьку луговую, На що тобі, моя доню, луговая, Єсть у тебе свекрушина молодая, Та вона рано встане, тебе збудить, Сама піде до сусідів та й обсудить, Та сусідоньки-голубоньки, неволя моя, Сонливую та дрімливую невістку взяла. Що соромиться при молодому світлицю мести, Лінується при місяці води принести. (Від Кальник Г.Л., Нелюби Г.А.) Як обідали, дружки приспівували світилці, свашкам, боярам, а ті співали у відповідь: А що то за ворона, /2 По той бік порога, Хоче улетіти, На посаду сісти. Старший боярин косий, /2 А другий безносий, А третій губатий, Та й не прибратий. Від полу до порога, /2 Втоптана дорога, Бояри втоптали, Помиї хлебтали. Світилка-шпилька при стіні, На ній сорочка не її, Прийшла сусідка торкає, Скидай сорочку смеркає. 222 Брешете, дружечки, як свині, У мене сорочок дві скрині, Матуся нічки не спала, Мені сорочок надбала. З хати, бояри, з хати, /2 Чи не криві, чи не горбаті, Чи вмієте танцювати, Здвигнулися лави, Як сіли бояри, Іще дужче здвигнуться, Як горілки нап’ються. Свашка неліпашка, /2 Шишок не ліпила, Дружок не дарила, А одну зліпила, Та й сама злупила. Старша дружка ласа, Наїлася м’яса, Напилась горілки, Поламала одвірки. Їли бояри юшку, /2 Та вкрали галушку, Сховали в кишеню, Батькові на вечерю. Де ж ви, бояри, бували, /2, В млині ночували, Обметиці їли, Тим ви й поніміли. А тоді: Ой де ж наша весільная мати, /2 Обіцяла по чарочці дати, Обіцяла, обіцялася, Показала та сховалася, Обіцяла з величенької, Хоч би дала, та й з маленької, Обіцяла солоденької, Хоч би дала, та й гіркенької. Ішла Вірочка із комірочки, Та вдарилася об одвірочки, Ой, Боже, що я наробила, Покинула того, що любила, Ой кого я зроду та й не знала, Тепер йому дружиною стала, Дружиною та й вірненькою, Хазяйкою молоденькою. Просимось погуляти, /2 223 На двір танцювати, З скрипками, цимбалами, З молодими боярами. Чого, свати, сидите, /2 Чого додому не йдете, Додому, свати, додому, Поїли коні солому, І соломочку, і половочку, Пора вам, свати, додомочку, А коні стоять гиготять, Та додому йти не хотять. У неділю на столі коровай, обв’язаний рушником, гільце, дивень коло коровая, пироги, калачі круглі по вуглах, дві чарочки -»парки», дві ложечки, дві пляшечки – чверточки, все це перев’язане червоними лєнточками. Парки розв’язували і начинали частувати, як краяли коровай. Наливали з пляшечок – молодим, батькові, матері, бабі, діду. Як обідали, то подавали страву за стравою. Починали обідати з хліба, пирогів, а тоді – борщ, картопля з м’ясом, сметана, локшина, озвар, кисіль. Одною чаркою частували. Четвертиною горілки (3 літри) «свайбу грали» відбували, а молоді не пили – «гріх і стидно перед людьми». (Від Нелюби Г.А.) «За другим столом, як заходили з двору, дарували коровай, гільце, медяник. Дружко коровай краяв у молодої, а староста в молодого. Спочатку гукали молодих на коровай, тоді батьків, родичів. Родичам давали хусточки, рушники, а родичі «своє дарували: корову, волів, баранів, порося, курей, зерно …» Тим рушником, що був обв’язаний коровай підперізувався дружко – у неї і староста – у нього. Як краяли коровай, співали: Присвіти, Боже, з раю, /2 Нашому короваю, Присвіти ясненько, Щоб краяти дрібнесенько. Дружко коровай крає, /2 Семеро дітей має, Та всі з кошелями, Весь коровай забрали. Молоді несли коровай кожному і «хто що клав – посуд, рядно, полотно…». (Від Головка М.П., Кальник Г.А., Нелюби Г.А., с.Балясне). У містечку Опішне, у неділю «як прийшли з церкви, за столи посідали, батько наливає з носатки молодому, а тоді молодій вареної в чарочки, а тоді всім дружкам, боярам. Варену готували з сушні і кидали стрючок червоного перцю… А тоді вже за третім столом, як подавали закуску – молошне, орішки, вергуни – тоді й дарування. Свашка носить торбу з медяниками і всіх у хаті обдаровувала. Свашка роздавала медяники в хаті, а мати виносила медяники у підситку на двір і тут роздавала всім, хто прийшов на весілля подивити- 224 ся – «не минали ні старого, ні мало- го». А як дарували у хаті, то молоді вставали, кланялися, брали медяники і по шматочку калача, а тоді дару- ють батькам, кумам, родичам, гостям. А ті, як брали дарування, то своє дарували і казали: «Дарую бочку, у бочці квочку, у квочки семеро курчат, на весну сім хлопців і дівчат», «дарую віз глини, вінок цибулі, щоб невістка не давала свекрусі дулі», «а я молодому дарую сім синиць, щоб не ходив до чужих молодиць». У кожному селі своє приказували – «що село, то норов, що голова, то й розум». Після дарування всі встають, вихо- дять з хати і тут танцюють, а молоді стояли, дивилися, не танцювали. А як їхали до молодого, то забирали з собою свої медяники і коровай, шматок короваю, того, що краяли на даруванні». (Середа О.В.). «Ще тут про дарування. «Мама весільна людям на двір виносила у хвар- тусі медяники. Свашка виносила, як остаються і теж роздавала людям. У неї роздавали хрещений батько: і свашка, а у нього – хрещені батьки дарували. Свашка забирала все те, що дарували молодим у торбу і забирала до моло- дого. У нього: приїжжають до нього, мати з батьком зустрічають на порозі з хлібом і сіллю. Молоді кланяються, а батько і мати запрошують молодих до хати: «Просимо Бога і вас, заходьте до хати». Дружки до нього не їдуть, а бояри вертаються до нього, а за стіл не сідали. Основне весілля у молодої». (Мацко В. Д.) «Як за третім столом начинають дарувати. Беруть тарілку, хрещений батько, а свашка бере торбу з медяниками, а як у нього, то хрещена мати. Дали закуску – вергуни, пряники, тепер торт. Поставили закуску, а хрещений батько з свашкою, а як у нього з кумою, хрещеною матір’ю, молоді встають, батько каже: «Щастя вам діти, здоров’я…» На тарілці дві чарки з наливкою, калачі, медяники, медяники більші, ніж всім. Молоді кланяються, поставлять все коло себе, а наливку, бува, що пригублять трошки. Після молодих під- ходять хрещений, свашка і ще хтось з родичів, хто носить у мисці шматочки короваю, підходять до батьків, до діда і баби, до рідні, а тоді до всіх гостей, а дружкам і боярам дають тільки по медянику. їм коровай не дають. Всіх гостей обійдуть за столом. Батько хрещений наливає в чарку, кому горілку, а кому у другу чарочку – наливку. Випивають і чарку ставлять назад на тарілку, забирають шматочки калачів і медяник, кладуть гроші, і ще щось дарують, колись худобу дарували, приказували побажання. Молоді везуть до 225 молодого, вже, як він її забирає до себе, цілий калач. У неї і в нього печуть два калачі. Одного, від нього везуть до молодої, а від неї – до молодого. А як дарують, то ріжуть її, і його короваї і всім дають по два шматочки і по медянику. Люди несли дарування додому і давали домашнім, хто не був на весіллі, і самі їли». (Яценко П. Є., с.м.т. Опішне). У с. В.Перевіз, у неділю, як ішли до шлюбу, брат розплітав молодій косу, а сестра молодої дарувала «стьожки» дружкам. Брали бояри до церкви й гільце, та в церкву його не заносили. А як виряджали в церкву, обсипали молодих коло порога житом. З церкви їхали до нього. У нього, коло воріт ставали, тоді входили у двір і батьки «загукували» в хату. Біля порога молодих обсипали житом. Побули у хаті і йшли на двір. Тут всі танцювали, а молоді не танцювали, «бо будуть горшки бити». Стояли і чекали поки прийдуть «гарячі» – її родичі, свашки. Від молодої несли вдяганку молодиці. Молодий ховав молоду, «а вони найдуть і розбира- ють». Одягали спідницю, закручували косу, очіпок надівали, а зверху хустку шовкову. («З головою великою жінка ходила»). Одягали і виводили на двір, а всі дивилися, яка то молодиця. Свашки співали: Ой що ми хотіли, /2 То те ми зробили, З книша паляницю, З дівки молодицю. А як їхали від неї з приданим – везли калач, медяник, сорочку батькові і матері його, «що молода сама й вишила», співали: Згортай, мати, жар, жар, /2 Коли тобі дочки жаль, жаль, Кидай у піч дрова, Оставайся здорова. Нашій ненці тай полегшало, /2 Що в коморі тай поменшало, А свекрусі тай погіршало, Що в коморі тай побільшало, Куди не йде спотикається, За придане зачіпляється. Сивий коник тай вибігає, /2 На поводи наступає, А поводи все реміннії, /2 А вудила все залізнії, Ой їдемо та й заблудимо, Галиночку та й загубимо. Казали батько не п’яниця, Пропив дочку та й не журиться, Пропив скриню та й худобу, Віддав дочку чорнобриву. 226 За хатою вишня, Туди мати вийшла, Ягідочок рвати, Невістку виглядати. Вечеряли, а потім молоді йшли в комору, «молодь вже розійшлася». Рано свашки дивилися на сорочку молодої, йшли додому і співали: Та спасибі та морозові. Не заморозив нам калиноньки, Не засмутив нам родиноньки. «Вішали прапори, як чесна, плахту, крайку чіпляли високо на дереві, а з сусіднього села прийдуть і украдуть, клопоту було з тим прапором». (Від Сачовець Марії, с. В. Перевіз). «У понеділок, оце ж устають рано, ще темнісінько, починають співать і несуть же молодій їсти, від молодої батьків приносять, там у вікна стукають, гуркають, кукурікають, щоб, мов, молода почула, а тоді співать: Що нас рано мати побудила,/2 В черепочку каші наварила, Їжте, діти, та не лайтеся,/2 Ложечками поділяйтеся. Свати приїжджають до молодого, «тут батьків його катають, впрягають дядьків дебелих і везуть, а ми їдемо ото ж співаємо. Сороміцькі співаємо… Покатають батьків, тоді знімають, стірають їм сорочки і вимагають, щоб невістка давала сорочку свекрусі». (Від Сачовець Марії, с. В. Перевіз). У с. Балясне рано у понеділок молода вставала, зливала на руки батькам і давала свій рушник. Дарувала сорочку матері й батькові. Молода в понеділок чіпляла все своє. А як несли снідати молодій від неї, співали: З глибокого та колодязя, Там Галинка та воду брала, Та на свій край поглядала, Та батенька виглядала. Прибудь, прибудь, мій батеньку, Та до мене на порадоньку, Бо я тут ні з ким не знаюся, Кожному покоряюся, Покоряюся старому й малому, Й Микольці молодому. А в нашого свата. Горілочка у барилечку, Та й не хоче нам її дати, Хоче нею побаришувати. Під новою та й коміркою, З молодою та й невісткою. 227 «Мати наварила у черепочку каші і її приносили молодій на снідання, а молода чіпляла родичам червоні стьожечки». Тут ще співали: Наша мати цілу ніч не спала, /2 Все в віконце дочку виглядала, Тепер вона буде уже спати, /2 Бо нікого більше виглядати. Наша мати вчора напилася, /2 Та й не знає, де дочка ділася, Все гукає в руті та м’яті, /2 А вона у Івановій хаті. А нас мати рано побудила, /2 В черепочку каші наварила, Їжте, діти, та й не лайтеся, За цю кашу не змагайтеся. Ой спасибі тобі, сваточку, /2 Та й за твою теплу хаточку, Що ми в тебе перегрілися, /2 Хліба-солі та й наїлися, /2 Горілочки та й напилися, /2 Горілочки солоденької, /2 Від Галинки молоденької. Слава Богу сина оженила, Слава Богу невістку діждала, Буде кому сорочки прати, /2 Буде кому конопельки брати, Сама прала, сама пратимеш, Сама брала, сама братимеш, Тепер тобі печі не топити Тепер тобі борщу не варити, Як топила, то й топитиму, Як варила, то й варитиму. Як ішли до молодого, то несли ще половину лежня і половину калача, і звідтіль несли те ж саме. У понеділок снували ворота, а «ковалі кували людей, свайбових». Ще «у понеділок батьків вивозили у провалля, у болото, а діти викуп давали, а коні гиготіли». Співали: А в нашого свата, /2 З верби, з лози хата, Сволоки з берези, А свати тверезі. У понеділок ходили «цигани» ворожили, курей носили на весілля і гроші, «було, як наворожимо, несемо батькам, а батьки за те відтанцьовують на тічку». (Від Головка М.П., Кальник Г.Л., Нелюби Г.А., с. Балясне). У с. Бобрівник рано в понеділок від її батьків приносили молодій снідати. Всіх, хто приходив, садовили за стіл, натовкували хрону, з моркви робили 228 чарочку і тим хроном із морквяної чарочки частували її рідню – «жартували». Тоді давали снідання і всі сідали за столи. А потім ішли звідси до нього. Його мати і батько одягалися в те, що подарувала їм невістка, щоб же усі бачили. Як підходили до двору її батьків, співали: Ой, свату, наш свату, Пускай нас у хату, Ми в хату не влізем, На хату полізем. Обчистимо стріху, Наробимо сміху, Скидаєм солому, Та й підем додому. І в неї, і в нього «заколючували» ворота, буцімто не пускали тих, хто приходив до неї від нього, а у нього – від неї. А тоді шукали возика, напинали будку, садовили батьків і везли вздовж вулиці до шинку. Його мати їхала на подушках, а як її мати – то на камінцях, «бо дочка все забрала до свекрухи». У шинку ще гуляли. Удома і в неї, і в нього в цей день ще жито молотили, яке було «скрізь нав’язане» як ішло весілля. У вівторок весілля закінчувалося. Збиралися жінки, йшли циганити – збирали по всій вулиці все до столу й у вівторок продовжували гуляти весе- ло, з витівками та жартами. (Від Калініченко Я.А., Ландик Я.П., Попенко В.І., с.Бобрівник). «У вівторок збиралися жито молотити, міркою міряли і брали з батьків гроші. Кухарки у вівторок рогачі продавали, а молода купувала – давала кухаркам подарунки. А в середу ще сусіди, родичі забігали». (Мороз Г.М., с. Балясне) У неділю, через тиждень, йшли «по щастя» і знову гуляли. Йшли від неї до нього, а від нього до неї. (с. В. Перевіз)

Молодіжні зібрання та весільні обряди Полтавщини (з експедиційних досліджень кінця XX – початку XXI ст.) (закінчення)

Institution

Ähnliche Einträge