Спадкоємність у міських мотивах

Рецензія на книгу: Ніколенко О., Шарбенко Т. Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія. – Полтава: ТОВ “АСМІ”, 2009. – 200 с. Іноді теперішня цікавість до урбанізму все ж нагадує вдачу героя з неканонічної поеми ХІХ ст. Привабливого завзяття в ній, на щастя, вистачає. І не в тому знач...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Левицький, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2011
Schriftenreihe:	Слово і Час
Schlagworte:	Рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143786
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Спадкоємність у міських мотивах / В. Левицький // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 93-97. — Бібліогр.: 16 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-143786
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1437862018-11-12T01:23:13Z Спадкоємність у міських мотивах Левицький, В. Рецензії Рецензія на книгу: Ніколенко О., Шарбенко Т. Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія. – Полтава: ТОВ “АСМІ”, 2009. – 200 с. Іноді теперішня цікавість до урбанізму все ж нагадує вдачу героя з неканонічної поеми ХІХ ст. Привабливого завзяття в ній, на щастя, вистачає. І не в тому значенні, буцім-то наукова зосередженість на змальованих кварталах схожа на купівлю мертвих душ. Просто вагомі роздуми про міста як тексти ще недоказано замикаються. Майже як наміри гоголівського франта з холостяцького екіпажа, чарівно-незрозумілі для довколишніх. Прикро, але спроб помірковано узагальнити подані концепції обмаль. Можливо, справа за появою умовного, неспалимого “другого тому городянських студій”. 2011 Article Спадкоємність у міських мотивах / В. Левицький // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 93-97. — Бібліогр.: 16 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143786 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Левицький, В. Спадкоємність у міських мотивах Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Ніколенко О., Шарбенко Т. Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія. – Полтава: ТОВ “АСМІ”, 2009. – 200 с. Іноді теперішня цікавість до урбанізму все ж нагадує вдачу героя з неканонічної поеми ХІХ ст. Привабливого завзяття в ній, на щастя, вистачає. І не в тому значенні, буцім-то наукова зосередженість на змальованих кварталах схожа на купівлю мертвих душ. Просто вагомі роздуми про міста як тексти ще недоказано замикаються. Майже як наміри гоголівського франта з холостяцького екіпажа, чарівно-незрозумілі для довколишніх. Прикро, але спроб помірковано узагальнити подані концепції обмаль. Можливо, справа за появою умовного, неспалимого “другого тому городянських студій”.
format	Article
author	Левицький, В.
author_facet	Левицький, В.
author_sort	Левицький, В.
title	Спадкоємність у міських мотивах
title_short	Спадкоємність у міських мотивах
title_full	Спадкоємність у міських мотивах
title_fullStr	Спадкоємність у міських мотивах
title_full_unstemmed	Спадкоємність у міських мотивах
title_sort	спадкоємність у міських мотивах
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143786
citation_txt	Спадкоємність у міських мотивах / В. Левицький // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 93-97. — Бібліогр.: 16 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT levicʹkijv spadkoêmnístʹumísʹkihmotivah
first_indexed	2025-07-10T17:59:06Z
last_indexed	2025-07-10T17:59:06Z
_version_	1837283774757339136
fulltext	93Слово і Час. 2011 • №1 ецензіїР Можна легко переконатися: екскурси в поетику простору поки що закріплюються за малими критичними жанрами. Попри динамічність, така форма передбачає низку небезпек. Чимало з них зумовлені “художньою пам’яттю” самої міської теми. Справді, проекції урбаністичних теренів упродовж тривалого періоду поставали як осібні символи. Повноцінні ж смислові комплекси до ХХ ст. лише починали впорядковуватися з них. Наприклад, в оповіданні О. Кониського “І ми – люди!” (1882) уклад поза хутором, де мешкають головні персонажі, поволі ототожнюється з крутійською учтою [пор.: 6, 122]. “Про що ж би… говорити? Хіба про Київ? – боязко запитує наратор на початку твору. На це його співбесідник, не менше наполоханий цензурою, відповідає: – Е, ні <…>, страшно… Про картоплю, може, й можна, а попробуймо…” [6, 100]. Поява к нижки О . Н і к олен к о й Т. Шарбенко “Столичний текст М. Гоголя і М . Бул га к ова ” р ішуче усунула ризики замовчаності для досліджень літературних топосів. Після відомої праці С. Андрусів, присвяченої львівському і – ширше – галицькому семіозису [див.: 2], а також “київської дилогії” М. Петровського [14, 15] проблематика міських образів укотре утверджується за обсяговим монографічним масштабом . Надто із досить показовими іншомовними джерелами, використаними у студії. При цьому новий колективний задум, як свідчить передмова, – лише перший крок в оцінці гротескових мегаполісів зі спадкоємних художніх світів [13, 7]. Самі вчені вбачають актуальність зд ійснено ї роботи насамперед у типологічному й діалогічному вивченні урбаністичних творів [13, 4]. Водночас привертає увагу й те , що у студі ї чи не вперше щодо міських текстів уживається начебто очевидне поняття інтертекстуальності [13, 80]. Скажімо, булгаковська повість-фейлетон “Пригоди Чичикова” найбуквальніше накладає “натуральн і ” міщанськ і панорами на Москву 1920-х рр . [13, 81]. Але остаточно обґрунтовується зв’язок таких цивілізаційних вимірів через виявлену систему спільних мотивів (купівлі- продажу, чудасії, служби, чортівні, чуток тощо) [13, 81]. Указівка на поступове осмислення “зчеплених” художніх площин відлунює вже у способі побудови книжки. На відміну від більшості традиційних монографій, тут зміст роботи охоплює СПАДКОЄМНІСТЬ У МІСЬКИХ МОТИВАХ Ніколенко О., Шарбенко Т. Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія. – Полтава: ТОВ “АСМІ”, 2009. – 200 с. Іноді теперішня цікавість до урбанізму все ж нагадує вдачу героя з неканонічної поеми ХІХ ст. Привабливого завзяття в ній, на щастя, вистачає. І не в тому значенні, буцім-то наукова зосередженість на змальованих кварталах схожа на купівлю мертвих душ. Просто вагомі роздуми про міста як тексти ще недоказано замикаються. Майже як наміри гоголівського франта з холостяцького екіпажа, чарівно-незрозумілі для довколишніх. Прикро, але спроб помірковано узагальнити подані концепції обмаль. Можливо, справа за появою умовного, неспалимого “другого тому городянських студій”. Слово і Час. 2011 • №194 не вервечку номерних розділів, а радше цикл статей. Шість досить розлогих нарисів мають на меті не лише з’ясувати специфіку образів столиць у доробках митців. Ейдологія міста у прозі М. Гоголя й М. Булгакова, роль характеру “малої людини”, тема чиновництва , мотив творчості й постать творця, жанрові пошуки в “Петербурзьких повістях” і великій епіці автора “Собачого серця” – такі рушії ввели б навіть губернський центр NN у мереживо дослідницьких маршрутів. Завдяки їм О. Ніколенко й Т. Шарбенко вдається запровадити ракурс для розуміння артефакта , допустимий, але досі несподіваний. Ідеться про “урбаністичну критику”, потенціал якої різною мірою сприяє прозірливості стосовно як класики, так і сучасної літератури. Охоплюючи власне філологічні й біографічні сенси твору, місто може вподібнюватися до певної предметної мови чи інструментарію в їх витлумаченні. Автори праці доречно наголошують: столиця у свідомості митця може становити не просто тему, мотив або окремий образ. “Це концепт художнього мислення, який концентрує й акумулює текстов і й позатекстов і стосунки . Категорія “столиця” <…> вбирає <…> різні вектори (аспекти) їх художнього бачення: тематику, проблематику, мотивну організацію , сюжетно-композиційні особливості, образи, гротеск, фантастику, сміх тощо” [13, 6]. Тож уписаністю суб’єкта сер. ХІХ – першої пол. ХХ ст. у краєвиди набережних поряд із педантичними інтер ’єрами кабінетів посилюється, зокрема, роль “метонімійних семіотик” [пор.: 13, 56]. У Гоголевому “Невському проспекті” відступи про бакенбарди, вуса, сукні, сюртуки взагалі уособлюють дещо “більше за самих героїв. Фокусуючи увагу на речах, письменники створюють образ світу, де матеріальне важить набагато більше за духовне” [13, 56]. Тотожний критичний принцип виявляє також фаустіанські джерела в історіях портретиста Чарткова [13, 131] та професора Преображенського [13, 142]. На думку авторів праці, в останній зі згаданих характерологем проступає архетип середньовічного вченого, що жадає осяянь. До того ж Борменталь утілює певну паралель до Ґетевого Ваґнера, а Шариков – до Мефістофеля. “У повісті немає розвитку лінії Фауст – Гретхен, – застерігає один із коментарів, – але пізніше вона буде своєрідно інтерпретована в романі “Мастер и Маргарита” [13, 142]. При цьому інше типолог ічне сходження дає змогу впізнати в “Собачому серці” ознаки пародії на Уеллсів “Острів доктора Моро” [13, 174]. Урешті, уже у третій частині монографії прояснюється настанова дослідниць на пошук тексту міських міфологем [13, 85]. Вирішальною виявляється цитата Т. Агаєвої про каскад персонажів М . Гоголя : “… Міфічн і <…> герої <…> в прагненні протистояти тиску фантасмагорично ї петербурзько ї дійсності створюють певні підгрупи гоголівського петербурзького тексту – міф про самозванця, міф про мрійника і міф про переписувача, що перетинаються з більш значним його творінням – міфом про Петербург” [1, 10]. Одначе намір науковців заглибитись у перелічені складники мимохідь загострює істотну проблему “Столичного тексту…”. Від початку методологічний апарат праці не окреслюється вичерпно. Назагал така риса притаманна багатьом розвідкам з урбаністичної семіотики. Навіть вияви структуралізму у класичних дослідженнях В. Топорова лише домінантні. Зосібна, термін “наднасичена реальність” міста [16, 7], огляд системи відмінностей між природними й культурними планами Петербурга [16, 35-36] прикметно споріднюють ідеї московсько-тартуської школи з європейською деконструкцією. Очевидно, О. Ніколенко й Т. Шарбенко на тлі усталених підходів прагнуть вимогливіше переоцінити структурні критері ї . У їхній праці послідовно залучаються описовий і міфопоетичний методи . Що ж до текстової подачі простору, позиції авторів видаються не завжди обґрунтованими. Ретельно аналізуючи в першому розділі шляхи наукового вивчення категорії “текст”, учені схиляються до розгляду урбанізму у вимірі знакової системи [13, 46]. Проте відразу уточнюють: для них важить “не просто реальне місто – Петербург і Москва й не тільки художній образ 95Слово і Час. 2011 • №1 певного міста, а передусім знак, що є втіленням концепції світу митців, концепт їхнього художнього мислення” [13, 46]. Наведена теза насправді суголосить структуралістській естетиці, згідно з якою вживаними понятійними замінниками відкриваються позасвідомі начала [див.: 8, 110]. Декодувати певні приховані художні сенси й покликана модель міського тексту. Але, наділяючи терміни “знак” і “знакова система” синонімією, філологи можуть привнести дисгармонію в обрану зіставну площину. У цій рецензії вже побіжно вказувалося на відмінності у сприйнятті міста впродовж двох суміжних епох . Поза сумнівом , гоголівський романтизм посилив традицію докладно виписаних , надто к ількапланових урбан і с тичних лок ус і в . Однак у численних модерністичних стилях вона й надалі еволюціонувала. Такий процес інколи спирався на образну деструкцію, незмінно скеровану, утім, на знакові комплекси. Хоча повісті про Башмачкіна та Ковальова – це літературні прототексти роману А. Бєлого “Петербург” (1913), вихідці зі “Срібного віку” невипадково впізнають поетологію символіста в “Уліссі” (1922) Дж. Джойса. Співвідносити ж авангардно розщеплений Дублін із одиничним замінником смислу, напевне, не найпереконливіше. Наголошуючи на протиставленні знака образові, авторки в цілому враховують сучасні тенденції в ужитку термінів [пор.: 10, 140]. Але навряд чи наведена заувага найпоказовіша у площині міських текстів. Надто , що студія , як уточнюється , нац ілена на пошук “типолог ічних стосунків на різних рівнях… художніх систем” [13, 46] письменників. Очевидно, образний щабель – неодмінний складник у таких цілісностях. Понад те, можна припустити, що і знак, і образ, і, зрештою, міф складають послідовний цикл у підготовці урбаністичної проекці ї . На підтвердження такої думки варто послатися на роль власне лінгвістичних знаків в урбаністиці М. Булгакова. В есеї “Київ-город” митець наголошує: “…Я з повагою ставлюсь до всіх мов і наріч, та, одначе, київські вивіски необхідно переписати… Треба <…> погодити, як зватиметься те місце, де стрижуть і голять громадян: “голярня”, “перукарня”, “цирульня” чи просто “парикмахерская” [4, 87]. Водночас у романі “Біла гвардія” вдавання до схожої локуці ї часто виокремлює естетичне п ідґрунтя смислу. Приміром, коли Олена Турбіна схвильовано чекає на Тальберга ввечері “волохатого грудня” [див.: 3, 16], перед нею “чашка, що холоне, і “Пан із Сан- Франциско”. Затуманені очі, не бачачи, дивляться на слова: … морок, океан, хуртовину. Не читає Олена” [3, 21]. Натомість у лейтмотиві із грубою- “Саардамським теслею” знаки “живих” написів і малюнків на кахлях уже не просто функціонують як образи (“пика Момуса”, портрети друзів, рядки “Лєночка, я взяв квиток на Аїду…”; “Червень. Баркарола” тощо [3, 17–18]), а й витворюють індивідуально-авторський міф про Київ. Після певного ототожнення знакової системи з потужністю одиничного знака авторкам монографії, вірогідно, варто було б уточнити й самодостатній сенс терміна “образ ” , допустимий щодо геопоетики . Справді , поняття “міський текст” та “образ міста” на практиці нерідко не розрізняються [12, 6]. Про прийнятність такої плідної смислової уніфікації для рецензованої праці свідчить і назва її другої частини [13, 49]. Узагалі засадничому поняттю “текст”, яке спирається на всі вказані елементи, у книжці присвячено перший розділ. Розглядаючи низку потрактувань , науковці чималу увагу зосереджують на постструктуралістській теорії. Імовірно, це виправдано спорідненістю названого напряму і з засадами д іалог і зму, провідним принципом для О. Ніколенко й Т. Шарбенко. Побудову урбаністичних знакових систем суттєво вможливила саме рецепція сполук tekto як усеохопної нерозплутаної тканини [5, 417]. Але авторки книжки, не спростовуючи тверджень Р. Барта чи У. Еко, послуговуються також терміном “контекст” у значенні семантичного поля та простору для “руху тексту” [13, 46]. Такий вияв настанови на міждисциплінарність , можливо , потребує уточнень для кожного з випадків Слово і Час. 2011 • №196 слововжитку. Простежувати контекст для свавільного, невпинно опредмечуваного “тексту-уробороса”, а не для текстів- “творів”, досить складно. Художні ж здобутки вже згаданого А. Бєлого, певно, можуть належати до проміжних ланок між художністю Гоголя та Булгакова. Особливо у плані карнавальної картографії центрів – уже не лише географічних, а й історичних, “розсуджених” революціями. Саме в такому, узорованому на час і статус теренів, погляді на урбанізм рецензована книжка дає чи не найістотніший привід для міркувань. У передмові автори доречно зауважують наявність цілих “столичних парадигм” у творах студійованих письменників. За модернізму відповідна топографія різко відходитиме від звичних критеріїв. У невеликому оповіданні Ю. Липи, скажімо, навіть зможуть перетнутися канцелярист петлюрівських часів , покараний за вказівку в документі “Місце постою – Кам’янець, столичне місто” [9, 163], і натхненник ідеї про владний осередок із дешевою електрикою на Хортиці [9, 165]. Але розсіює уявлення про стійкий адміністративний стрижень уже романтична картина світу. Тому гоголівські “доцентрові міста”, як і в Булгакова, – не лише сталі державні центри Петербург і, відповідно, Москва, а й також Єрусалим-“Єршалаїм” та Київ [13, 5]. Останній зі згаданих урбаністичних семіозисів, одначе, дещо перебільшено пов ’язується з виміром Русі [13, 5]. Відсутні й типологічні зіставлення з ним упродовж огляду петербурзького та московського текстів. Певною мірою це обґрунтовується загальним наміром О. Ніколенко й Т. Шарбенко не акцентувати в письменників “дводушність” або , наприклад , противагу внутрішнього світу у “Вечорах на хуторі…” й Гоголевій петербурзьк ій епіці . Однак , попри історико-літературну виправданість такого бачення, для підготовки індуктивної моделі міста вкрай бажані ряди кореляцій. Вірогідно , навіть не із суцільними мегаполісами, а й із провінційнішими Миргородом чи, як у випадку з автором “Майстра і Маргарити”, Ялтою. Навряд чи літературознавці мають на увазі брак фантастики й абсурду [пор.: 13, 7] у наддніпрянському місті. Тим більше, обмовка про українське культурне коріння М. Булгакова [13, 41] порушує досить обсягове коло проблем. Отож хочеться сподіватися на концептуалізацію вченими київського тексту на черговому етапі започаткованого проекту. Надто тому, що в межах широкої комунікації столичних образів у спадщині М. Гоголя постає і подібність українського центру до Рима. Т е з а , к о т р у ф і л о л о г и в ж е сформулювали чи не найрельєфніше, стосується двоїстості міських подоб. І на початку ХХ ст., і в попередньому віці, наголошують учені, загострюється грань між усезбагненним і прихованим, міфопоетичним планами столиці [див.: 13, 84]. Обидві координати навдивовижу вдало узгоджені з тенденціями у прочитанні Гоголевих і булгаківських творів. Зокрема, згадуючи “романтичний” (від Д. Чижевського, В. Петрова до В. Агеєвої, О. Дилакторської, О. Киченка, Н. Крутікової та ін.) і “реалістичний” (Ф. Головченко, Г. Гуковський, Ф. Канукова та ін .) напрями в рецепції класика ХІХ ст., науковці не оминають етап символістської критики [13, 29]. Роздум В. Брюсова про осібність “ликів життя” й “ликів творчості”, безперечно, потаємної [див.: 13, 29], помітно перегукується з обраним дослідницьким річищем . Прикметно , що про злютованість у пізнішому модерністському романі побутових подій із містичними недавно написала й Н. Лисюк [11, 25]. Утім інтерес О. Ніколенко й Т. Шарбенко до таких вимірів дещо притлумлює інше розмежування . Адже знакова система простору, про яку вже почасти йшлося, – це радше одна, змістотворча, частина-складник міського тексту. Його другий компонент, найістотніший (йому приділено найбільшу увагу авторів) – рівень власне художнього вираження1. Той , що охоплює і реал істичн і , і міфологічні начала, але наділяється у праці синонімією із семіозисом столиць. Наслідки повноцінної текстотворчості міста , до яких належать не лише ідіографія письменників-городян, а й 1 Про безпосередньо ейдотичний рівень у міському тексті висловлювався й автор рецензії [див.: 7]. 97Слово і Час. 2011 • №1 “метафізична аура” простору (Н. Медніс), очевидно, проступають винятково за узгодженості обох начал. На тлі щойно згаданого не можна оминути й точність мотивних кореляцій, а почасти й вичленованих згідно зі структуралістськими вченнями: “жертва” – “кров ” [13, 68–69], “справжнє ” – “несправжнє” [13, 75] тощо. Здається, доволі плідним ґрунтом для подальших компаративних вивчень Гоголя й Булгакова могла би стати драматургія. Скажімо, прибуття псевдоревізора до глушини Сквозника-Дмухановського своєрідно перегукується з комедією збігів у мандрах царя-опричника до радянської Москви (диптих “Блаженство”–“Іван Васильович”). Відповідному ракурсові прислужилися б численні спогади про театральні схильності самих літераторів, як і біографічний метод в усьому спектрі. Спираючись на роботу з великою булгаківською епікою (“Дияволіада”, “Роковані яйця”, “Собаче серце” тощо), науковці в основному оминули малу прозу письменника. Натомість один цикл нарисів недаремно названий ним “Столиця в нотатнику”. Р е т е л ь н і с п о с т е р е ж е н н я літературознавців настільки переконують і захоплюють, що за торохкотливим контуром брички Чичикова, здається, о с ь -о с ь о к ре сли т ь с я те к с то вий фрагмент міста-“новобуду”. Навіть не з непівськими регулювальниками, а з паркоматами та евакуаторами. Таке враження, безумовно, навіюється новими “столичними вводинами”, вимогливими до теоретичної лектури, але водночас сприйнятливими до постмодерних поглядів. О. Ніколенко й Т. Шарбенко вдалось окреслити обнадійливий зачин у дослідженні, котре сполучає урбаністичні мистецькі подоби на єдиній культурній осі . Міський текст здобув чергове теоретичне й історико-літературне тлумачення в українській науці. До того ж помітним відходом від звичних механізмів семіотики на користь філологічного методу утверджується окремий напрям в українській поетології простору. Тож лишається сподіватися, що невдовзі він, не покидаючи питомих книжних, відкриватиме нові університетськ і столиці. ЛІТЕРАТУРА 1. Агаєва Т. Гоголівський міф про Петербург. – Чернігів, 1994. – 24 с. 2. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Львів–Тернопіль, 2000. – 340 с. 3. Булгаков М. Белая гвардия: Театральный роман: Мастер и Маргарита / Предисл. К. Симонова. – Ленинград, 1978. – 816 c. 4. Булгаков М. Киев-город // Київ: Анатомія міста: ХІХ. ХХ. ХХІ… / Авт.-упор. А. Краснящих. – Харків, 2009. – С. 82–94. 5. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора. – К., 2003. – 504 с. 6. Кониський О. Вибрані твори / Передм. М. Сиваченка; приміт., упоряд. Н. Вишневської і М. Гончарука. – К., 1986. – 427 c. 7. Левицький В. Міський текст у поезії символістів-“музагетівців” // Літературознавчі студії. – Вип. 23. – Част. 1. – С. 270–274. 8. Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ ст. – К., 1997. – 224 с. 9. Липа Ю. Твори: У 10 т. – Т. 2: Проза: Нотатник: Новели. – Львів, 2005. – 357 с. 10. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. / Автор-уклад. Ю. Ковалів. – Т. 2. – К., 2007. – 624 с. 11. Лысюк Н. Урбанистический пейзаж и топография утопии // Лысюк Н. Мистерия всепобеждающей любви: мифологические основания романа Михаила Булгакова “Мастер и Маргарита”. – К., 2008. – С. 18–67. 12. Марченко А. Паризький текст у прозі письменників молодшого покоління російської еміграції першої хвилі: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 2009. – 20 с. 13. Ніколенко О., Шарбенко Т. Столичний текст М. Гоголя і М. Булгакова: Монографія. – Полтава, 2009. – 200 с. 14. Петровский М. Городу и миру: Киевские очерки. – К., 2008. – 424 с. 15. Петровский М. Мастер и Город: Киевские контексты Михаила Булгакова. – СПб., 2008. – 464 с. 16. Топоров В. Петербургский текст русской литературы: Избранные труды. – СПб., 2003. – 616 с. Отримано 12 листопада 2009 р. В’ячеслав Левицький м. Київ

Спадкоємність у міських мотивах

Institution

Ähnliche Einträge