Грані Шевченкового таланту: новий погляд

Рецензія на книгу: Генералюк Леся. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 2008. – 544 с. – Бібліогр.: с. 516-539. Питання універсалізму особистості Тараса Шевченка вельми актуальне для постімперської науки про літературу. На жаль, прочитання універсальних...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Іванишин, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2011
Назва видання:	Слово і Час
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143787
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Грані Шевченкового таланту: новий погляд / П. Іванишин // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 98-101. — Бібліогр.: 7 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-143787
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1437872018-11-12T01:23:19Z Грані Шевченкового таланту: новий погляд Іванишин, П. Рецензії Рецензія на книгу: Генералюк Леся. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 2008. – 544 с. – Бібліогр.: с. 516-539. Питання універсалізму особистості Тараса Шевченка вельми актуальне для постімперської науки про літературу. На жаль, прочитання універсальних аспектів творчості геніального митця часто позначені політичним доктринерством і міфотворчістю через уписування її в наперед задану ідеологічну схему. Тому в радянський час дослідники мусили насичувати свої праці марксистсько-ленінськими фразами про “революційно- демократичний” інтернаціоналізм та гуманізм Шевченка. Натомість у наново запроваджених постмодерними авторами тезах утверджується думка про начебто універсальну “міфічну мисль” поета, про “космополітичний” та “загальнолюдський” характер його “міфотворчості”. Попри ідеологічні відмінності, призначення універсалістських (і радянських, і демоліберальних) прочитань Т. Шевченка на диво схожі: нав’язати читачеві ідею про поза- чи й антинаціональний характер його творів, зробити з геніального митця- націотворця такого собі “космополита-мудреца” (пригадуючи “Тризну”). Про інші, ще більш сумнівні й одіозні, виразно “десакралізаторські” (Л. Костенко) постмодерні образи Кобзаря навіть не варто згадувати. 2011 Article Грані Шевченкового таланту: новий погляд / П. Іванишин // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 98-101. — Бібліогр.: 7 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143787 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Іванишин, П. Грані Шевченкового таланту: новий погляд Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Генералюк Леся. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 2008. – 544 с. – Бібліогр.: с. 516-539. Питання універсалізму особистості Тараса Шевченка вельми актуальне для постімперської науки про літературу. На жаль, прочитання універсальних аспектів творчості геніального митця часто позначені політичним доктринерством і міфотворчістю через уписування її в наперед задану ідеологічну схему. Тому в радянський час дослідники мусили насичувати свої праці марксистсько-ленінськими фразами про “революційно- демократичний” інтернаціоналізм та гуманізм Шевченка. Натомість у наново запроваджених постмодерними авторами тезах утверджується думка про начебто універсальну “міфічну мисль” поета, про “космополітичний” та “загальнолюдський” характер його “міфотворчості”. Попри ідеологічні відмінності, призначення універсалістських (і радянських, і демоліберальних) прочитань Т. Шевченка на диво схожі: нав’язати читачеві ідею про поза- чи й антинаціональний характер його творів, зробити з геніального митця- націотворця такого собі “космополита-мудреца” (пригадуючи “Тризну”). Про інші, ще більш сумнівні й одіозні, виразно “десакралізаторські” (Л. Костенко) постмодерні образи Кобзаря навіть не варто згадувати.
format	Article
author	Іванишин, П.
author_facet	Іванишин, П.
author_sort	Іванишин, П.
title	Грані Шевченкового таланту: новий погляд
title_short	Грані Шевченкового таланту: новий погляд
title_full	Грані Шевченкового таланту: новий погляд
title_fullStr	Грані Шевченкового таланту: новий погляд
title_full_unstemmed	Грані Шевченкового таланту: новий погляд
title_sort	грані шевченкового таланту: новий погляд
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/143787
citation_txt	Грані Шевченкового таланту: новий погляд / П. Іванишин // Слово і Час. — 2011. — № 1. — С. 98-101. — Бібліогр.: 7 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT ívanišinp graníševčenkovogotalantunovijpoglâd
first_indexed	2025-07-10T17:59:13Z
last_indexed	2025-07-10T17:59:13Z
_version_	1837283783137558528
fulltext	Слово і Час. 2011 • №198 Схож і витлумачення ор ган і чно випливають з імперсько-універсалістської суті комуністичної та лібералістичної ідеологій. Чи не тому ці останні так легко ставали світоглядною базою для різних колоніальних проектів : створення наднаціональних супердержав (різноманітних “союзів”), “універсальних цивілізацій”, “світових урядів” чи процесів “світової пролетарської революції”, “нового порядку” або глобалізації . Добре про універсалізм на прикладі поневолювальної політики сучасних США говорить С. Гантінґтон: “Те, що для Заходу – універсалізм, для решти – імперіалізм” [7 , 282] . Переконливо показуючи , чому західна віра в універсальність західної культури, віра в сучасні західні цінності – демократію, вільний ринок, права людини, індивідуалізм тощо – як начебто “загальнолюдські”, виявляється “неправильною ” , “аморальною ” і “небезпечною”, американський політолог зазначає: “Імперіалізм – неминучий логічний наслідок універсалізму” [7, 282, 511-512]. Насправді трактування універсальних рис спадщини Т. Шевченка може мати й таки мало посутній пізнавальний вимір у працях І. Франка, С. Єфремова, С. Смаль- Стоцького, Л. Білецького, Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю. Бойка, М. Рильського, Г. Клочека та ін. Ідеться принаймні про два можливі аспекти тлумачення універсальності художнього доробку. По- перше, універсальність можна трактувати як герменевтичну анагог ічн ість , адже потужна творчість видатних національних майстрів справді може набувати певного міжнародного (однак навряд чи обов’язково “всесвітнього”) значення . По-друге , універсальною можна назвати поліартистичність – різнобічну творчість, яка однаково успішно виявила себе в різних галузях мистецтва. Рецензована л ітературознавчо - мистецтвознавча монографія цікава й важлива тим, що, розглядаючи проблему “універсалізму Шевченка”, вона вписує її в наукову парадигму передусім другого значення (хоча не лише його): синтезу в межах творчості однієї особи літератури та інших видів мистецтва. Так у шести містких розділах з’являється можливість побачити оригінальну дослідницьку модель “унікальної словесно-малярської картини буття українства” [1, 10] в Т. Шевченка як водночас геніального майстра слова й геніального маляра. Отже, розвиваються спроби синтетичних прочитань митця у творчості І . Франка , М . Євшана , З. Тарахан-Берези, Б. Лепкого, Ю. Бойка, Д. Антоновича та ін. ГРАНІ ШЕВЧЕНКОВОГО ТАЛАНТУ: НОВИЙ ПОГЛЯД Генералюк Леся. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 2008. – 544 с. – Бібліогр.: с. 516-539. Питання універсалізму особистості Тараса Шевченка вельми актуальне для постімперської науки про літературу. На жаль, прочитання універсальних аспектів творчості геніального митця часто позначені політичним доктринерством і міфотворчістю через уписування її в наперед задану ідеологічну схему. Тому в радянський час дослідники мусили насичувати свої праці марксистсько-ленінськими фразами про “революційно- демократичний” інтернаціоналізм та гуманізм Шевченка. Натомість у наново запроваджених постмодерними авторами тезах утверджується думка про начебто універсальну “міфічну мисль” поета, про “космополітичний” та “загальнолюдський” характер його “міфотворчості”. Попри ідеологічні відмінності, призначення універсалістських (і радянських, і демоліберальних) прочитань Т. Шевченка на диво схожі: нав’язати читачеві ідею про поза- чи й антинаціональний характер його творів, зробити з геніального митця- націотворця такого собі “космополита-мудреца” (пригадуючи “Тризну”). Про інші, ще більш сумнівні й одіозні, виразно “десакралізаторські” (Л. Костенко) постмодерні образи Кобзаря навіть не варто згадувати. 99Слово і Час. 2011 • №1 Використовуючи інтердисциплінарний підхід, авторка послідовно розглядає різні рівні художньої універсальності Шевченка: універсалізм його натури, енциклопедичність знань та академічність зацікавлень, синтезування раціонального й е с т е т и ч н о - і р р а ц і о н а л ь н о г о мислення, синкретичність світогляду (поєднання р ізних картин св і ту ) , розгляд різних варіантів взаємодії мистецтв у його доробку, передусім різновидів діалогізування літератури та образотворчого мистецтва, накреслення системи образів-концептів тощо. І все це зроблено на належній теоретико- методологічній базі , із залученням широкого малярського й літературного матеріалу у відповідному світовому контексті. Академічний розгляд універсалізму дає змо г у авторц і д і й ти довол і виважених висновків. Найприкметнішим із них стає думка про національний сенс шевченківської універсальної т ворчос т і . Ск аж імо , досл і дниця зазначає, що “метафорика вічних питань українства” явлена і в літературному, і в мистецькому доробку Кобзаря; що часто, “репрезентуючи ідеї універсального вселюдського змісту, митець співмірює їх із трагедією свого підневільного народу, яка болить йому найбільше” [1, 405]. В іншому місці зазначено, що шевченківські наскрізні образи-концепти “існують як архетипні структурні одиниці його картини світу й дають можливість розгортання та інтеграції створених ним смислових явищ довкола центральної ідеї українства” [1, 474]. Загалом упродовж цілої студії проводиться думка про те, що природа Шевченкового універсалізму “полягає не лише у багатогранності таланту чи комплексі набутих ним навиків і знань , а першочергово у його здатності інтегрувати в собі різні культурні й ціннісні системи, відшукувати глибинну логіку й взаємопов’язаність всього сущого, використовуючи цей процес становлення себе як особистості задля цілей становлення української нації як суб’єкта історії” [1, 12]. При цьому дослідниця , підтверджуючи новими фактами ідеї низки сучасних учених, вельми переконливо спростовує хибну думку про начебто “дуалізм” Т. Шевченка, про його “розірваність” на пристосовану (російсько-імперську) та непристосовану (українську) особистості. А також вельми успішно реабілітує наукову вартість поняття “етноцентризм” с то с о в н о мис тец ь к о ї т во рч о с т і [1, 150-151]. Варто наголосити й на такому моменті. Не прагнучи модної в середовищі к о см о п ол і т и ч н и х і н т ел е к т у а л і в деканонізаторської слави, Л. Генералюк в и важено у н и к а є с умно з в і с н и х постмодерних відкриттів (на кшталт міфів про гомосексуалізм і шаманізм Т. Шевченка, лесбійство Лесі Українки й О. Кобилянської та ін.). Згадуючи про належність К. Брюллова та багатьох його друзів до масонських лож, говорячи про втілення російським художником у мистецтві “іконографії масонських доктрин”, вона все ж розмежовує творчість обох митців. Т. Шевченко, на думку дослідниці, у свій учнівський період перейняв у Брюллова лише “співмірні з традиціями українського іконопису загальні зображальні підходи”, зокрема алегоризм, однак, “віддавши пріоритет національному, родовому, відмежувався від космополітично-абстрактних ідей масонства”. Заслуговує на увагу таке судження авторки: “Тому його відомий колоритний пасаж про “изящно - роскошную” майстерню, в якій він, учень великого майстра, бачив “знойную дикую степь надднепровскую”, “усеянную курганами”, та “мученические тени наших бедных гетманов” (Щоденник, 1 липня 1857), – скоріш за все, зріле, а головне, свідомо задеклароване відмежування від масонських теософських ідей (включно з “німецькою філософією”), які володіли тоді умами російської аристократії” [1, 390-391]. Наступний виклад тільки підтверджує це припущення. Не думаю , що окремі дискусійні моменти перекреслюють ґрунтовність дослідницьких висновків, однак вони спонукають до деяких застережень: навряд чи завжди спостер і гаємо продумане вживання у праці терміна “міф” [1, 15, 44 та ін.]; сумнівно, що в Т. Шевченка наявне масштабне заперечення “католицького варіанта християнства, в тому числі унії” [1, 70], маловірогідно, що Данте можна Слово і Час. 2011 • №1100 однозначно зараховувати до митців Ренесансу [1, 134]; навряд чи варто заперечувати наявність містичного первня у творчості Кобзаря [1, 148] та ін. Можливо, переконливіше виглядали б аргументи авторки, якби в монографії було враховано низку продуктивних у контексті її теми шевченкознавчих ідей із праць Д. Донцова (“Незримі скрижалі Кобзаря”, “Туга за героїчним”, “Дві літератури нашої доби”), Т. Мейзерської (“Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Шевченка ” (1997)) , Вал. Шевчука (“Personae verbum” (2001)), В. Іванишина (“Непрочитаний Шевченко” (2001)), І. Дзюби (“Шевченкофобія в сучасній Україні” (2006)) та ін. Однак, на мою думку, найбільшою мірою переконливість низки висновків ставиться під сумнів ідеєю дослідниці, що розвиває припущення Д. Антоновича і Я. Розумного про Т. Шевченка як митця ренесансного типу. Авторка вважає, що в його літературній і малярській спадщині віднаходимо сплав Ренесансу та Романтизму [1, 123]. Ренесансні ж аспекти висвітлюються в монографії так, що створюється враження, наче вони домінують у тому сплаві. Ідеться про таке: мовляв, Шевченко сповідує ренесансний ідеал людини [1, 124], каркасом його творчої самореалізації поета-художника були засадничі параметри “ренесансної програми ” [1 , 125 ] , головна і дея Шевченка “міститься в ренесансно- реформаційній площині” [1, 132], йому притаманні “трагічний гуманізм” [1, 142] та антропоцентризм у творчості (людина в Шевченка “поставлена у центр світового буття”) [1, 143]; сам український митець постає у книжці як титан, “ренесансна людина ” , мета котрої “усвідомити багатовимірність світу… і утвердити себе як різнобічну творчу особистість, близьку інтенцією творення й самотворення до Творця” [1, 149]. Щоправда, водночас піддано сумніву наявність ренесансного дискурсу космополітизму в Т. Шевченка [1, 127], говориться про притаманне авторові вже як романтичній людині “інтегрування себе з нацією” [1, 149] і про те, що його “титанізм і антропоцентризм” “тісно поєднаний з… етноцентризмом, в основі якого – християнська мораль та українська народна етика” [1, 150]. Так у межах дослідницького сюжету утворюються певні самосуперечності, аналітичні колізії. Докладн іше осмислення деяких ідей, пов’язаних з антропоцентризмом та гуманізмом Т. Шевченка , я вже запропонував раніше [див.: 2; 3], тому тут висловлю лише деякі зауваги. Переважно суперечливі інтерпретації виникають через недостатнє врахування (інколи ігнорування) дослідниками домінації в Шевченковій свідомості та доробку буттєво - історичного , національно - екзистенціального типу філософського мислення , іманентного українській традиції . У студії Л . Генералюк , як видається, маємо, крім цього, і не завжди критичне та адекватне тлумачення “ренесансної метафізичної позиції” [1, 141], а також брак глибшої герменевтичної оцінки Відродження. Не варто забувати, що, крім низки позитивних моментів (скажімо, критика численних недоліків тогочасної Церкви, утвердження цінності людської та національної свободи, зацікавлення деякими питаннями національних культури та державотворення, переклади Біблії національними мовами, розвиток архітектури, скульптури, малярства тощо ) , згадана доба (XV–XVI ст. ) характеризується, щоправда, не завжди однаковою мірою й не у всіх її діячів, значною кількістю суперечливих , а інколи й просто ніг іл істичних рис , пов ’язаних із утвердженням замість теоцентричної – антропоцентричної картини світу, а замість християнської гуманності – ідеології гуманізму. Якщо звернутися до узагальнювальних праць (наприклад, В. Татаркевича [6], О. Лосєва [4], В. Роменця [5] та ін.), то неважко помітити доволі значну кількість таких рис . Наприклад , дослідники зауважують, що полеміка з католицькою схоластикою часто завершувалася тотальним відкиданням релігійної та церковної традиції, а це призводило до появи не просто реформаційних, а відверто антихристиянських течій. Неоплатонічна гуманістична філософія тієї епохи нерідко поєднувалась із кабалістикою, магією, алхімією та іншими окультними практиками. Абстрактно- метафізична та ілюзорно-утопічна візія 101Слово і Час. 2011 • №1 місця людини зумовила зникнення середньовічної кореляції “Бог – людина”; остання тепер часто прирівнюється до Господа. В основу новітнього типу мислення – гуманізму – було покладено титанізм, який, по суті, підміняє Бога людиною, перетворюючи її на центр і земного, і небесного світу. Людина-титан – homo universale – живе за принципом “Я – понад усе!”, нехтує інтересами інших , поширює себе на весь світ, водночас виражаючи і свою універсальну обдарованість, й аморальне бажання нав’язувати всьому світу власні закони. Ренесансне суспільство – це суміш естетичної витонченості , наукових відкриттів, розвитку мистецтв і водночас – розпусти, насильства, нетерпимості, жорстокості, сваволі й тиранії. Що ж, мабуть, не випадково більшість антибуттєвих, поневолювальних щодо нації та людини ідеологій майбутнього – класичний лібералізм (лібертинство, Просвітництво), утопічний соціалізм, с оц і ал -демо крати зм (мар к си зм , комунізм, соціалізм, марксизм-ленінізм), анархізм, неолібералізм (постмодернізм), частково (опосередковано, передусім в аспектах антихристиянського расизму й неоязичництва) псевдотрадиціоналізм та ін. – так чи так виводитимуть свої доктрини саме від гуманізму Відродження (“практичної системи вільнодумних переконань” (О. Лосєв)). Звісна річ, геніальну творчу особистість, як мудро зауважив Є. Маланюк, годі втиснути в межі одного напряму, стилю, методу тощо. Тому, можливо , деякі ренесансні елементи справді можна відшукати в малярській чи літературній спадщині Т. Шевченка, як знаходимо там, окрім потужно репрезентованих романтизму й реалізму, окремі риси сентименталізму, класицизму, бароко чи просв ітництва . Однак уважати ренесансний (як і будь-який інший – просв ітницький , комуністичний , неоліберальний) гуманізм пріоритетним у межах світогляду та типу творчості цього митця, мабуть, не зовсім доречно. У багатьох моментах антилюдяний і безбожний титанізм Відродження , титан ізм faber mund i – творця й володаря світу – усе ж , вочевидь , чужий художній, передусім літературній, спадщині шевченківського романтичного ген і я – глибоко християнсько го , нац і онал і с тично го , онтоло г і чно - екзистенційного , а тому гуманного . Докладніше про це можна поговорити в окремих студіях. Зазначені дискусійні моменти не перекреслюють вартості новаторської праці Л . Генералюк , яка вперше в с у ч а с н о м у л і т е р а т у р о з н а в с т в і запропонувала масштабне академічне дослідження обох геніальних виявів творчої персоналі ї Т. Шевченка – письменника й маляра. Їй пощастило без космополітичних аберацій показати й потужні універсальні виміри художнього вираження Кобзаря , і виняткову анагогічну вагу його серцевинної для нової української культури творчості. ЛІТЕРАТУРА 1. Генералюк Л. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва. – К.: Наукова думка, 2008. – 544 с. 2. Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2001. – 173 с. 3. Іванишин П. Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко. – К.: Академвидав, 2008. – 392 с. 4. Лосев А. Эстетика Возрождения // Ел. ресурс: http://www.koob.ru/losev/estetika_vozrojdeniya 5. Роменець В. Історія психології епохи Відродження. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. – 408 с. 6. Татаркевич В. Історія філософії. – Т.2: Філософія Нового часу до 1830 року / Пер. з пол. Я.Саноцький, О.Гірний. – Львів: Свічадо, 1999. – 352с. 7. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т.Велимеева, Ю.Новикова. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 603 с. Отримано 5 листопада 2010 р. Петро Іванишин м. Дрогобич

Грані Шевченкового таланту: новий погляд

Репозитарії

Схожі ресурси